«Виховання дітей на заходах національної культури»



Сторінка7/7
Дата конвертації02.04.2017
Розмір1.6 Mb.
1   2   3   4   5   6   7

Мета: Збагатити знання про українську пісню - духовну основу життя народу. Виховувати глибокі почуття любові до маминої пісні, рідного краю, свого народу. Допомогти зрозуміти, що без народної пісні, рідного слова немає людини.

  • Дорогі діти, батьки! Сьогодні наша виховна година присвячена маминій пісні. Перші поняття про щастя, добро і ласку нерозривно пов’язані з образом найдорожчої для нас людини - матері. А її колискова звучить найніжнішою музикою і тоді, коли посрібляться наші скроні. З колискової пісні починається потяг людини до добра, творчості й снаги.

Одна Батьківщина, і двох не буває Місця, де родилися, завжди святі.

Хто рідну оселю свою забуває,

Той долі не знайде в житті.

Чи можна забувати ту пісню,

Що мати співала малому, коли засинав?

Чи можна забути ту стежку до хати,

Що босим колись протоптав?

У рідному краї і серце співає,

Лелеки здалека нам весни несуть.

У рідному краї і серце безкрає,

Потоки, потоки, мов струни, течуть.

Тут кожна травинка, і кожна билинка

Вигойдують мрії на теплих вітрах,

Під вікнами - мальви, в саду - материнка,

Оспівані щедро в піснях.

Тут мамина пісня лунає і нині,

Її підхопили поля і гаї.

Її вечорами по всій Україні Співають в садах солов’ї.

І я припадаю до неї устами,

І серцем вбираю, мов спраглий води.

Без рідної мови, без пісні, без мами Збідніє, збідніє земля назавжди.

Одна Батьківщина, і більш не буває,

Місця де родилися завжди святі.

Хто рідну оселю свою забуває Той долі не знає в житті.

  • Любов до рідного краю, до мови починається з колиски, з маминої пісні. Народні колискові пісні зачаровують надзвичайною ніжністю і простотою. У них материнська ласка і любов, світ добра, краси і справедливості. Раніше дітей гойдали в колисках, виготовлених з лози. В Україні існував звичай: коли дитина виростала, колиску не викидали, її берегли, поки в цій оселі жили люди. Колиску робили з клена, осики, калини, для неї вибирали легке, м’яке співуче дерево.

Пісня “Котику сіренький ”

  • Лагідний материний спів засіває дитячу душу любов’ю до людей, природи, до всього живого. Під спів материної пісні виростали поети, композитори, хлібороби й захисники рідної землі, космонавти і вчені, філософи і просто мудрі люди. І біда наша в тім, що ми забули пісню, адже її мелодія, мова виховують доброту.

Зацвіла в долині” - пісня.

  • Мати... Материнське серце здатне пройматися болем дитини на відстані, журиться долею своїх дітей усе життя. Як би могла, сонечко прихилила б...

  • Невтомний біль втрати найдорожчої в світі людини - матері. Тільки тоді розумієш, що вона для тебе означала, коли її не сає на світі.

  • Мати... Рідна хата... Сучасні письменники, поети примножують скарбницю синівського слова до рідної неньки, до оселі.

Ти була мені, наче мати,

Та служила мені, як могла,

Кожна кроквочка, кожна лата,

Не жаліла для нас тепла “Росте черешня в мами на городі... ” - пісня (вальс з мамами).

  • Українські пісні... Пісні про рідну хату, рідну матінку... Пісні, які співали наші матусі... Пісні, які нам знайомі з дитинства.

Вербова дощичка ”, “Ой, ходила дівчина бережком ” - пісні.

  • А українські жартівливі пісні!

Ходить гарбуз по городу” - пісня (співають батьки пісні).

  • Посивіли від горя матері. Ніякою міркою не виміряти втрат, нічим не вилікувати незагойні рани материнської душі. До її щедрот тягнеться все живе. Мати - це вічність життя. Діти, кажіть своїм ненькам ласкаві слова щоднини, щогодини.

Рідна мамо, добра та моя ненько!

Мамо, мамо, вишенька біленька!

Чуєш, мамо? Горлиця мені знову Нагадала давню пісню колискову!

Мамо, мамо! Горлиця, як та, сива Проліта крізь літа Давнім спомином щаслива.

Чуєш, мамо? Більшого нема дива За пісні, що та дала Як папороть цвіла.

  • Повернімо ж серця наші до краси людської, збагатимо життя наше маминою піснею.

Виростеш, та, сину, вирушиш в дорогу,

Виростуть з тобою приспані тривоги.

За тобою завжди будуть мандрувати,

Очі материнські і білява хата.

Можна вибрать друга і по духу брата,

Та не можна рідну матір вибирати.

Можна все на світі вибирати сину.

Вибрати не можна тільки Батьківщину.

Звичаї - скарб українського народу



Кожна нація, кожен народ, навіть кожна соціальна група має свої звичаї, що виробилися протягом багатьох століть і освячені віками.

Але звичаї - це не відокремлене явище в житті народу, це - втілені в рухи і дію світовідчуття, світосприймання та взаємини між окремими людьми. А ці взаємини і світовідчуття безпосередньо впливають на духовну культуру даного народу, що в свою чергу впливає на процес постання народної творчості. Саме тому народна творчість нерозривно зв’язана з звичаями народу.

Звичаї народу - це ті прикмети, по яких розпізнаєтся народ не тільки в сучасному, а і в його історичному минулому.

Народні звичаї охоплюють усі ділянки громадського, родинного і суспільного життя. Звичаї - це ті неписані закони, якими керуються в найменших щоденних і найбільших всенаціональних справах. Звичаї, а також мова - це ті найміцніші елементи, що об’єднують окремих людей в один народ, в одну націю. Звичаї, як і мова, виробилися протягом усього довгого життя і розвитку кожного народу.

В усіх народів світу існує повір’я, що той, хто забув звичаї своїх батьків, карається людьми і Богом. Він блукає по світі, як блудний син, і ніде не може знайти собі притулку та пристановища, бо він загублений для свого народу.

У нашого українського народу існує повір’я, що від тих батьків, які не дотримуються звичаїв, родяться діти, що стають вовкулаками.

Вовкулака - це завжди понурий, завжди чимось незадоволений чоловік; в день святого Юрія він перекидається вовком, бігає разом з іншими звірами по лісі і має лише опасок на своїй довгій кудластій шиї; а в день зимового Миколи він знову перекидається чоловіком Вовкулака, бувши в людській постаті, до церкви не ходить, з людьми не вітається і звичаїв людських не знає.

Наш великий поет Тарас Шевченко, звертаючись до України, як до матері, що вічно страждає, питається:

Чи ти рано до схід сонця Богу не молилась?

Чи ти діточок непевних Звичаю не вчила?

Як бачимо з цих слів Шевченка, не вчити своїх дітей звичаїв - це такий же великий гріх для матері, як і гріх не молотися Богові.

Наша Україна велика. Українці розселені на багатьох сотнях кілометрів від Кубані до Сян, і ще донедавна були розірвані різними державними кордонами. Живе на Україні 45 мільйонів людності, які, на щастя, мають більше звичаєвих особливостей спільних, ніж різних.

Коли ми почнемо приглядатися, то побачимо, що звичаї нашого народу на диво між собою близькі. Хто його знає, чи не є саме ця близькість звичаїв тим цементуючим матеріалом, що перемагає своєю міццю всі інші сили, які працюють на руйнування єдності нашого народу.

Усна народна творчість також може служити класичним прикладом єдності між усіма українськими землями. Ця спільність мови та звичаїв завжди була тими вузлами, які зв’язували наш народ, коли він був штучно поділений державними кордонами. Не випадково в Україні існує повір’я, що духи всіх дітей - живих і мертвих, забутих і безвісти пропалих - на Святий Вечір злітаються до своїх матерів на таємну вечерю, і ніякої віддалі, кордонів, кам’яних мурів і залізних брам цьому перешкодити не можуть.

Як бачимо, звичаєвий обряд “Святої Вечері” символічно об’єднує всіх людей, що належать до одного народу, однієї нації.

Ми, Українці, нація дуже стара, і свою духовну культуру наші пращури почали творити далеко до християнського періоду на Україні. Разом із християнством Візантія принесла нам свою культуру, але саме свою культуру, а не культуру взагалі. У нас на Україні вже була національна культура, і Володимир Великий тільки додав християнську культуру до своєї рідної, батьківської культури.

Зустріч Візантії з Україною - це не була зустріч бідного з багатим: це була зустріч якщо не рівних, то блиизьких потугою, але різних характером культур. Ще й тепер ми маємо у своїх звичаях і народній усній творчості ознаки зустрічі, поєднання староукраїнської, дохристиянської і християнської культур. Але ми до цього вже так звикли, що іноді не можем розпізнати, де кінчається в народних звичаях староукраїнське і де починається християнське. Бо староукраїнські традиції ввійшли у плоть і кров наших звичаїв, і тепер ми собі не уявляємо Різдва без куті, Великодня - без писанки, Святої Тройці - без клечання, навіть називаємо це останнє свято “Зеленими Святами”. Всі ми відзначаємо свято Купала, на “Введіння” заклинаємо щастя на майбутній рік, на “Катерини” кличемо долю, а на “Андрія” хто з нас не кусав калити і яка дівчина не ворожила, чи вийде заміж цього року? Нарешті, діти, бавлячись весною, співають:

А ми просо сіяли, сіяли Ой, ой дід-Ладо, сіяли, сіяли...”

Співають подібне й дівчата, ведучи хоровод:

Ой, дід, дід і Ладо...”

Все це - наша християнська культура, наша найстарша традиція Кутя - це символ урожаю, Писанка - це символ народження весняного сонця, з зеленим гіллям наші предки охороняли своє житло від нечистих духів, що прокидаються (так вони вірили) разом із воскресінням природи, - від русалок, мавок, перелисників... Купало - це типове дохристиянське свято з усіма староукраїнськими атрибутами, Ладо - це поганський бог кохання і розмноження.

На час, у який ми тепер святкуємо Різдво Христове, колись, ще до християнства, на Україні припадало свято зимового повороту сонця. Це був час ворожіння на майбутній рік; а тому ми і тепер маємо в різдвяних звичаях цілу низку дохристиянських елементів, що мали своїм призначенням накликати добрий урожай у наступному році, багатство і добробут у дім господаря, щасливої лови для мисливця, весілля для дівчини та щасливу мандрівку для парубка - дружинника князя або й самого княжича. Всістихійні сили природи умиротворюються та закликаються, щоб не діяли на шкоду людям і худобі.

Про все співається в колядках, що були відомі далеко ще до початку християнских часів на Україні. Це виявляється у звичаєвих обрядах, як ось: дванадцять полін, дванадцять святвечірніх страв, закликання на вечерю мороза, вовка, чорної бурі та злих вітрів, дідух на покутті, сіно на столі.

Всі ці рухи, дії і слова, що на перший погляд не мають ніякого значення в житті людини, віють на серце кожного з нас чаром рідної стихії і є для душі живучим бальзамом, який сповнює її могутньою силою.

Залучення дітей до дійової участі у традиціях і звичаях рідного народу дає їм змогу практично пізнати його культурно - історичний досвід, бути продовжувачем справи батьків і дідів.

Рекомендації батькам




  1. Слідкувати за мовою дітей, працювати над її збагаченням.




  1. Використовувати заклички, примовлянки під час спілкування вдома, відповідно до ситуації.




  1. Заучувати напам’ять твори малих віршованих форм, які найбільше сподобалися дітям.




  1. Систематично читати дітям кращі твори світової дитячої та української народної літератури, з послідуючим обговоренням.




  1. Розвивати кмітливість, логічне мислення за допомогою загадок, віршиків-домовлянок.




  1. Спостерігати разом з дітьми за об’єктами природи та навколишнім, і обговорювати бачине.




  1. Грати в ігри “Назви слово”, “Хто більше назве слів”, “Скажи який”.




  1. Переказувати невеличкі оповідання.




  1. По можливості складати для дітей власні казки і спонукати до цього дітей.



СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ


  1. Базовий компонент дошкільної освіти в У країні // Дошк вихов. — 1999.— №1.— С. 6—9.

  2. Богуш А.М. Дошкільна лінгводидактика. // Навч. Посіб. – Запоріжжя:ЛІПС. Лтд,2000.

  3. Богуш А.М. Концепція розвитку дитячого мовлення за Ж.Піаже // Пед. і психол., 2000. — № 3. — С. 22—29.

  4. Богуш А.М. Мовленнєвий розвиток дітей сутність та шляхи реалізації // Дошк. вихов., 1999. - № 6. — С. З

  5. Витоки мовленнєвого розвитку дітей дошкільного віку: програма та методичні рекомендації / Укл. А.М.Богуш, — К.: ГЗМНД. 1997.

  6. Выготский Л.С. Воображение й творчество в детском возрасте Психолог. Очерк: Книга для учителя. М., 1991

  7. Гавриш Н.В. Художнє слово і днтяче мовлення – Донецьк: Либідь, 1998

  8. Гавриш Н.В. Розвиток зв’язного мовлення дошкільнят. Навчально-методичний посібник.

  9. Київ 2006

  10. Гавриш Н.В. Розвиток мовленнєвотворчої діяльності й ліпиш ному дитинстві. - Донецьк: Либідь, 2001.

  11. Дзюбишина-Мельтік Н.Я. Розвиток українського мовлення у дошкільників Програма-довідник. — К: Освіта. 1995

  12. Крутій К.Л. Розвиваймо у дитини мовлення, інтелект, здібності. – Запоріжжя:ЛІПС. Лтд, 1999.





Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал