Видання друге, розширене



Скачати 10.61 Mb.
Сторінка9/45
Дата конвертації22.12.2016
Розмір10.61 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   45
любов мав до всіх,а особливо до своєї братії, і присяги (хрестного цілування) пильнував з усякою щирою правдою”; “мужність і розум жили в ньому, правда й істина водили ним, інших чеснот багато в нім було”. Широко хвалить літописець, в дусі свого часу, ласку і прихильність Володимира до монашого стану, його милосердя і побожність, і при цьому дає цікавий портрет його: він був “високий на зріст, широкий в плечах, гарний з лиця, волосся мав світле, кучеряве, а бороду стриг; руки й ноги мав гарні, але говорив грубо, і нижню губу мав грубу“. Мав тішитися надзвичайною популярністю у своїй землі: на його похоронах “плакалися володимирці, - чоловіки, жінки і діти“, бояри і прості люди, свої і чужі: “німці і сурожці, і новгородці, і жиди - плакалися так, як по упадку Єрусалима, як їх вели у вавілонську неволю”.

Володимир не мав дітей. Передчуваючи близький кінець, він заповів завчасу, в присутності Льва і ханів Телебуги і Алгуя, що після своєї смерті передає свою волость Мстиславу. Очевидно, це було неохоти, яка, видно, від довшого часу була між Володимиром Львом. Сам Володимир пояснював, що „за гордість брата свого (Льва) и синовця свого (Юрія) не дав їм нічого з своєї спадщини”. Після того і писаним заповітом Володимир перетяв Мстиславу „землю свою всю и городы и стольный свой городъ Володимеръ“, а своїй жінці знов осібним теетаментом призначив город Кобринь і деякі села. (Ці Володимирові заповіти, втяг-
-105-

нені в літопис, залишилися найдавнішими документами того роду з українсь-ких земель).

Лев і Юрій, розуміється, нічого не могли сказати проти такої волі Воло-димира. Коли Володимир повідомив їх про свою волю, Лев удав повну інди-ференцію: „от і добре, що дав (Мстиславу)! певно не буду того відбирати від нього по твоїм животі! всі ми ходимо під Богом, а мені дай Боже і з своїм дати раду в теперішніх часах!“ Але в дійсності розпорядження Володимира за-чепило їх дуже прикро, і вони не могли його переболіти. Юрій незадовго перед смертю прислав до Володимира свого посла, пригадуючи „свою службу“ і просячи собі Берестейщину. Для більшого враження він казав, що батько Лев відбирає у нього волості, але Володимир тому не повірив, і не дав, поси-лаючись на те, що він „не двою речью“, не може відкликати свого розпоряд-ження супроти Мстислава, але зараз же виявив своє властиво завзяття, по-славши заразом попередити Мстислава, аби й він від себе не давав нічого Юрію: „послав свого слугу доброго і вірного, на ім'я Ратшу, до брата свого Мстислава, і так сказав: перекажи моєму брату: „присилав до мене мій сино-вець Юрій, просив у мене Берестя, я ж йому не дав ні города, ні села, і ти йому не давай нічого!“ При цьому взяв він в руку соломи з своєї постелі і сказав: „хоч би я тобі, брате мій, оцей віхоть соломи дав, то ти його по моїм животі нікому не давай.“ Але Юрій і його батько, того не обміркували, і незадовго прислав до Володимира Лев уже від себе перемишльського єпископа з тим самим: просити Берестейщини, аби то була „Володимирова свічка“ над гробом його стрия Данила і його синів, похованих у Холмі. Володимир відрубав йому на те досить злобно: „брате Льве, княже! чи ти мене вважаєш за дурня (без ума мя творишь), щоб я не розумів цієї хитрості? чи мала тобі своя земля, що хочеш Берестя ? сам ти держиш три князівства: Галицьке, Перемиське і Белзьке, і того тобі не досить? мій батько, а твій стрий, лежить в єпископії у св. Богородиці у Володимирі - чи багато ти над ним свічок поставив? чи дав який город, аби то була свічка? просив ти живим, а тепер уже і мертвим просиш? не дам не то що города, а й села не візьмеш від мене! розумію я твою хитрість - не дам!“

Коли не вдалося здобути Берестейщину від Володимира по доброму, Юрій зав'язав зносини з берестянами, і вони обіцяли піддати йому місто на першу вість про смерть Володимира, і дійсно
-106-

так учинили. Але Мстислав так настрашив татарами Юрія і його батька, що мусили зректися всяких аспірацій на Волинь, і Володимирові землі після його смерті (вмер він 10 жовтня 1289) в цілості перейшли до Мстислава.

Новий волинський князь дотепер грав зовсім другорядну роль, і його особисті риси дуже слабо виступають у оповіданні літопису. Здається, що це був нічим не визначний князець. Принаймні дуже прихильний йому літопи-сець, шумно описуючи початок його князювання на Волині, не вміє сказати йому ніякого особливого компліменту, і тільки прикладає до Мстислава літописну (може таки свою) характеристику Володимира, що він “правдолю-бієм світився" у відносинах до своєї братії, до бояр і до простих людей. І хоч у своїй лояльності до покійного і до нового свого князя силкується представити їх відносини між собою як найліпші, але таки і з його оповідання виходить, що Мстислав, уже признаний наступником Володимира, не показав особливого такту у відносинах до свого добродія, і виявив досить неприємну поспішність, що вразила і самого Володимира. Відразу після того, як Володимир оголосив своїм спадкоємцем Мстислава, донесли йому, що Мстислав почав уже розпоряджатися його майном: роздає його маєтності боярам. “Володимиру було дуже гірко на його брата, і він так говорив: лежу в болісті, а брат мій додав мені болісті ще більшої: я ще живий, а він роздає мої городи і села мої! Міг би принаймні після моєї смерті роздавати!“ І послав Володимир посла до брата свого Мстислава з жалями, кажучи: брате! ти мене ані на війні по зловив, ані списом не здобув, ані вигнав мене з моїх городів, прийшовши на мене війною, а так зо мною поступаєш! Ти мені брат, але є в мене і другий брат Лев, і синовець (син) Юрій, а я з вас трьох вибрав тебе одного і дав тобі землю свою і всі городи, але після моєї смерті, а за мого життя не маєш ти мішатися ні до чого!“

Але і незалежно від того волинський філософ з його знанням поперед-нього і заднього не дуже мудро поступив, давши себе повести своїм особистим антипатіям до талановитого і енергійного Льва, і через ці антипатії пода-рувавши своє князівство, наче окрасу з свого гардеробу, нездарному Мсти-славу, замість аби злучити своїм тестаментом Волинь з Галичиною і тим по-вернути давню силу і
-107-

значення Галицько-волинській державі. Лев і Юрій змогли б ту силу і значення репрезентувати!

Але як би там не було, все ж таки Мстислав Данилович, завдяки своєму великому і важливому князівству і престижу своїх попередників на столі – Василька і Володимира, зайняв після смерті Володимира поважне становище. Літописець оповідає, що литовські князі „Бурдикид і Будивид“ уступили Мстиславу добровільно Волковийськ, аби лише „с ними миръ держалъ“, а Конрад мазовецький, протегований Володимиром за його життя, дуже ста-рався, аби придбати собі союз і його наступника, і за допомогою Мстислава дійсно здобув собі Сандомирську землю під час польської усобиці. Здається, одначе, що і Мстислав, як і Володимир, мав більше нахилу до цивільної" діяльності, ніж до воєнної і взагалі політичної; принаймні у цей похід на Польщу він сам не пішов, а натомість літописець записує кілька його вступних справ у будівництві: він поставив кам'яну каплицю над гробом своєї бабки у Володимирі, кам'яну вежу в Черторийську).

------------

На вступних роспорядженнях Мстислава та на звістці про з’їзд Льва з Вацлавом уривається Галицько-волинський літопис. За тим „кімерійська пі-тьма“ спадає на історію Галицько-волинських земель, бо якого-небудь укра-їнського літопису з цих часів не маємо, а північні літописи давно перестали подавати які-небудь звістки про українські справи: політичне і суспільне життя колишніх складових частин Руської держави розійшлося зовсім далеко. Скупих звісток, які можна визбирати у чужих джерелах, та грамот галицько-волинських князів, що збереглися в чужих архівах (таких грамот дотепер відомо вісім з р. 1316—1339), ледве вистачає на те, аби лише встановити ряд галицько-волинських князів та бодай якось приблизно означити часи їх князювання. Тільки про останнього галицько-волинського князя Юрія-Болеслава знаємо трошечки більше.

Галицько-волинський літопис полишає нас в р. 1290, коли на Волині сидів Мстислав, у Галичині Лев, а син Льва Юрій мав Белзько-холмське кня-зівство. Як довго ще потім княжив старий Лев, ми не знаємо. У науковій літе-ратурі XIX в. широко розпо-
-108-

всюджена дата 1301р., як рік його смерті, але доказів автентичності її нема ніяких, хоч треба признати, що сама по собі вона можлива: Лев мусив мати сімдесят літ уже десь біля 1295 р. і не міг далеко перетягнути за межу XIII ст. З-поміж написаних його іменем грамот декотрі датовані останніми рокамп XIII і першими IV ст., але з цих „Львових грамот“ нема ані одної певної (хоч відомо їх in extenso кільканадцять). Єдина документальна звістка про нього з цих часів, яку досі удалося роздобути — це той документ Григорія наджупана бережського, що називає себе урядником Льва у 1299 р. Подробиць про останні літа життя Льва взагалі не маємо ніяких, окрім дуже пізнього і нічим не задокументованого переказу, що перед смертю він постригся у монахи і дуже змінив свій раніше суворий характер.

Донедавна існувала думка, що нащадки Мстислава княжили ще у 2-ій половині XIV ст. у Xолмській землі. Ця гадка вийшла з одного запису на євангелії з датою 1376 р., де якийсь князь Юрій холмський, „син Данила холмского“ надає чотири села холмській кафедрі5. Цього Данила признано тим Данилом Мстислави-
-109-

чем, хоч при цьому залишалось невиясненим, як опинився він у Холмі. Але в дійсності не можна припустити, аби в другій чверті XIV ст., або пізніше були які-небудь мужеські нащадки Романової династії, і тепер в науці загально за-панувало переконання, що той Юрій Холмський, хоч би навіть признати ту грамоту автентичною (проти автентичності її теж підкреслено закиди), у всякому разі не може вважатися нащадком Мстислава.

Треба думати, що коли після смерті Мстислава і залишилися якісь му-жеські нащадки, вони недовго пережили його; бо колишні Романові земл всі зібралися в руках Юрія Львовича, і він переніс свою столицю до Володимира. Те, що Юрій злучив у своїх руках і спадщину свого батька, і спадщину Володимира Васильковича, знаємо зовсім певно; свідчить про це збережна до наших часів Юрійова печатка, де він титулує себе rex Russie princeps Ladimerie, а підтверджує це і той факт, що сини його таки дійсно володіли Волинню. Припустити, що Юрій здобув її силоміць, тяжко, бо при тодішніх відносинах Мстислав чи його нащадки могли знайти поміч і у татар, і у Литви, так що неминуче розгорілася б велика війна, яка б не проминула безслідно у наших джерелах. Як зараз побачимо, збережена для нас характеристика Юрійового князювання підносить спокій, у якому жила за його часів Руська земля, отже якусь усобицю за Волинь і з огляду на те важко припустити. Тому треба таки думати, що Волинь дісталася спадщиною Юрієві, або може ще і його батькові, коли вимерла
-110-

родина Мстислава. З тим - чи зараз, чи згодом, Володимир стає столицею всієї держави, і залишається такою потім при наступниках Юрія. Для його часів на таке перенесення центру ваги з Галичини на Волинь дає натяки знову таки його печатка, де Юрій титулується зокрема princeps Ladimerie, і на печатці видніється герб, що був заразом гербом м. Володимира - озброєний їздець. Обставини і мотиви такого піднесення Волині і Володимира лишаються нам невідомими.

Не можучи поставити докладної межі між князюванням Льва і його сина, згадаємо відомі нам події з початку XIV ст., не привязуючи їх до котрогось із цих князів спеціально. На жаль тільки, відомо тих самих фактів дуже мало.

Одним була втрата Люблінської землі. Факт цей стояв у зв'язку з тодіш-німи польсько-руськими відносинами взагалі.

Ми бачили вище, що Лев у боротьбі за краківський стіл був союзником польських князів з молодшої лінії: Болеслава мазовецького (Зємовитовича) і Володислава Локєтка (куявського), але заразом був також приятелем Вацлава чеського (Другого). Коли слідом після відступу Болеслава Вацлав виступив претендентом на Краків і опанував Малопольщу, Лев, здається, зістався його приятелем, і як здогадуємося, під час його боротьби за краківський стіл здобув собi Люблінщину. Потім, в перших роках XIV ст. бачимо ми русинів со-юзниками Локєтка проти Вацлава; здається, таке значення має вже звістка польських записок під 1300 p., що після того, як Вацлав опанував „усю Поль-щу“, русини напали на Сендомирську землю і попустошили місто Новий Корчин. Виразнішу звістку маємо з 1302 р., коли Локєтек пустошив Сендо-мирську землю Вацлава “з татарами і русинами“. Може смерть Льва вплинула на певну зміну в політиці супроти Польщі.

Правдоподібно, у зв'язку з цим політичним союзом галицької династії з куявською був шлюб Юрія Львовича з донькою Казиміра куявського Евфемі-єю, внучкою Конрада мазовецького, сестрою Локєтка.

Але цей союз не приніс з собою особливого щастя Галицько-волинській державі. Володислав більше сам потрібував їх, аніж їм міг бути помічним, і може бути, що якраз це перехилення галицько-волинських князів в сторону Володислава коштувало їм Люблінщини: того ж 1302 року, як оповідають польські записки, шляхта краківська і сендомирська - мабуть зачувши про той напад
-111-

русинів на Сендомирську землю, вирушила їм на зустріч, а заразом напала на Люблін; русько-татарські війська прогнано, і після того руська залога уступи-лася з Любліна. Але союз галицьких князів з Локєтком тривав і далі, і після смерті Юрія бачим в союзі з Локєтком його синів.

З політики цих часів окрім згаданого вже союзу з Локєтком можемо підкреслити ще союз Галицько-волинської держави з пруським хрестоносним рицарством. В пізніших грамотах галицько-волинських князів ці князі, від-новлюючи союз з пруським рицарством згадують, що цей союз держали Да-нило, Лев і Юрій. Спрямований він був передовсім, як то ми бачили вже за Данила, головним чином проти в. кн. Литовського, що після чвертьвікового занепаду після смерті Мендовга починає надзвичайно зміцнюватися з кінцем XIII ст. під новою династією і стає дуже небезпечним сусідом для Галицько-волинської держави; пізніше спрямовується він також і проти Польщі. По-важніші конфлікти Галицько-волинської держави з Литвою, що як побачимо - з певною правдоподібністю припускаються в сучасній науковій літературі, одначе треба мабуть відносити вже до часів після князювання Юрія.

Про натяки на участь в угорських справах говорю трохи нижче.

З внутрішньої історії Галицько-волинської держави маємо занотувати передовсім: уставлення осібного митрополита у галицько-волинських землях, що сталося біля 1305 р. Про цю подію я буду говорити ще нижче, а тут тільки зазначу, що при візантійському консерватизмі у церковних справах такий факт мусив для
-112-

свого довершення вимагати довших попередніх переговорів, так що тракту-вання у цій справі мусили початися значно раніше.

Цікавим і досі загадковим явищем з князювання Юрія залишається його королівський титул: „король руський“, rex Russie, як титулується він на своїй печатці, тим часом як його наступники Андрій, Лев, Юрій - всі титулують себе в своїх грамотах тільки князями, dux. Чи не залишилася ця печатка, що потім, як інсигнія, вживалася його наступниками на володимирському столі (Андрієм і Юрієм-Болеславом) єдиним слідом коронації Юрія на короля, прикладом його діда? Юрій представлений на ній “у маєстаті”, на троні, у зубчатій короні і з скіпетром в руках; він має довгу бороду і волосся. По колу напис: s(igillum) domini georgi regis russie; на другому боці печатки оружний їздець зі щитом і по колу напис: s. domini georgi principis ladimerie. Зауважу, що ця печатка Юрія (відома нам з грамот його наступників, що тієї печатки вживали), становить найраніший документальний слід західноєвропейських культурних впливів на княжому дворі, в княжій канцелярії Галицько-волинської держави, - впливів, задокументованих ще докладніше грамотами наступників Юрія.

Королівський титул в Галичині з'являвся дотепер у зв'язку з церковною унією: у такій ситуаціїї став „королем руським“ Коломан, потім Данило. Ма-ємо і з часів Юрія звістку про уніонні переговори: Длугош переказує зміст папської булли, точніше нам не відомої: папа пригадував якомусь rex Ruthe-norum його обіцянку, переказану папі у листах і через послів - прийняти унію з Римом і визнати владу папи; Длуґош додає, мабуть уже з власної комбінації, що ці намови папи не зробили враження на того „руського короля“, і він залишився при грецькій вірі. Чи
-113-

був то дійсно Юрій, і чи стояли ці переговори з папою у якомусь зв'язку з його королівським титулом, годі сказати на певно.

Як довго княжив Юрій, не знаємо, бо не тільки не знаємо року смерті його батька, але й дата смерті його самого не зовсім певна. Записка, збережена у Длугоша, каже, що він помер 1308 р., в день св. Юрія, так само як в день Юрія народився і був охрещений, і пережив лише кількома тижнями свою жінку. Хоч ніщо не противиться цій даті, але дати руських подій у Длугоша так часто бувають непевні, що і цю його дату належить приймати з певною обережністю.

Та ж записка, зачерпнена певно з якогось руського літопису, подає ін-тересну характеристику Юрія: „був він муж мудрий, ласкавий і для духо-венства щедрий; за його управи Руська земля тішилася спокоєм і славилася своїм багатством“. Ці останні слова сходяться з іншим, пізнішим джерелом - житієм митрополита Петра, Юрійового вибранця, писаним митрополитом Кипріяном наприкінці XIV ст. Оповідаючи про часи Юрія, це житіє каже: „тогда бо бяше въ своей чести ивремени земля Волынская (так зветься тут взагалі держава Юрія), всякимъ обиліємь и славою преимуща, аще нынъ по многихъ ратяхъ и не такова“. Очевидно, князювання Юрія було часом розквіту і сили Галицько-волинської держави, так що про упадок „блискучої“ Данилової держави не було ще і мови, і територіальні втрати її, про котрі будемо говорити слідом, наступили, мабуть, уже після смерті Юрія.

Юрiй полишив двох синів: Андрія і Льва, що перейняли на себе батьківщину. Першу звістку про них ми маємо в грамоті Володислава Локєтка з 27 червня 1315 р. Укладаючи цією гра-

мотою союз з скандинавськими і поморськими князями проти бранденбур-зьких маркграфів, Локєток поширює його на своїх свояків — князів польських, на угорського короля і на „своїх племенників, руських князів”, що і вони будуть триматися цього союзу. Після всього сказаного вище про відносини, які були між династією Льва і Локєтком, не може бути непевності, що мова тут іде про Юрійових синів. З 9-го серпня 1316 р. маємо грамоту видану вже самими Юрійовичами, що називають в ній себе Dei gracia duces tocius terre RussieGalicie et Lademirie, і відновлюють союз з пруськими рицарями.

Судячи по літах Юрія і звістці про шлюб Юрійової доньки (про цей шлюб нижче), Юрійовичі могли зістатися після смерті батька вже дорослими і відразу свідомо і самостійно правити землею. Що в 1316 р. вони були такими самостійними, дійсними правителями, це не підлягає сумніву з огляду на те, що у тій їх грамоті нема ані натяку на якусь опіку, регентську раду, або що-небудь таке (навіть взагалі нема згадки про раду бояр,як напр. у пізніших грамотах Андрія). Але як правили вони батьківськими землями - чи спільно, чи поділивши, і як саме поділили, це дуже трудне питання , на котре пробувано різним способом відповісти.

Як бачимо, у грамоті 1316 р. брати виступають спільно під одним спі-льним титулом. Це могло б висувати гадку про нероздільне князювання, хоч такі факти в нашій історії надзвичайно рідкі. Потім, з 1320 р. ми маємо дві грамоти самого Андрія, видані у Володимирі, і він зве себе dux ladimirie ei dominus Russie (у другій dux ladomiriensis et dominus terre Russie), отже Га-личини у титулі нема, як у грамоті братів 1316 p.; з цього найбільш простий був би вивід, що Андрій як старший дістав Волинь, а Лев - Галичину. Ця, як я кажу, найбільш проста і природна гадка стрічається одначе з переказом про Льва луцького у ширшому русько-литовському літописі (XVI ст.), і він, разом з деякими другорядними обставинами, піддав гадку (досить розповсюджену в літературі), що Лев був князем луцьким.
-115-

Але переказ цей, як побачимо ще нижче, взагалі дуже баламутний, а такий поділ, що Луцьке князівство дісталося одному брату а решта Волині і вся Га-личина другому, виглядає не дуже npaвдоподібно. Тому таки правдоподібні-шою зістається перша гадка.

Дві згадані грамоти - Володислава Локєтка 1315 і Андріяі та Льва 1316 р. - проливають світло на політику Юрійових синів. Бачимо, що вони, як і їх батько, стояли з одного боку в союзі з Локєтком (становище якого значно по-правилося, особливо відколи він придушив краківське повстання 1312 p.), з другого боку - з Прусією. В грамоті 1316 р Юрійовичі згадують, що зі сторони Прусії переговори з ними вів їх свояк комтур гравденцький граф Зігегард Шварцбург, і вони постановили відновити давній союз своїх попередників на умовах, ширше списаних в інструкціях і паперах того Зігегарда, на котрі вони і покладаються; в самій же грамоті вони тільки обіцяють рицарям боронити їх від татар, щойно довідаються про їх ворожі замисли, і „від всякого ворожого напастника“. Цей останній, занадто загальний вираз будить певні підозріння, що тут щось замовчано, і що татар, напади яких не були так дуже страшні пруським рицарям, висунено у цьому договорі навмисно наперед. В той час пруські рицарі якраз вели завзяту боротьбу з Литвою, і дуже правдоподібно, що
-116-

власне умова була укладена проти цього „ворожого напастника“, небезпечного і для Галицько-волинської держави, та що загроза з боку Литви змушувала галицько-волинських князів шукати опори в союзі з ворогами її.

Як я вже згадував, у новішій науковій літературі широко розповсюджений погляд, що у другому десятилітті ХІV ст. дійшло до серйоз-них конфліктів між Галицько-волинською державою і Литвою, і вони закін-чились перемогами Литви і відірванням значної частини галицько-волинської території - Дорогичинської і Берестейської землі. Цей погляд опирається на один дійсно важливий факт, що Дорогичинсько-Берестейська земля не входила в склад Волинської волості Любарта Гедиміновича, а увійшла в склад волостей Кейстута, очевидно - була відірвана від Волині ще до того, як вона дісталася Любартові (точніше час того відірвання годі означити). З цим пов'язується кілька вже менш важливих переказів пізніших хронік (ХVІ ст.): вони говорять про боротьбу Гедиміна з галицько-волинськими князями, що закінчилася смертю обох князів (вони звуться тут Володимиром володимирським і Львом луцьким) та прилученням Волині до Литви. Відкидаючи, розуміється, цю звістку про прилучення всієї Волині, дослідники часто приймають (з різними відмінностями у своїх виводах), що обидва Юрійовичі дійсно наклали головою у боротьбі з Гедиміном - чи разом, чи один за другим, на початку 1320-х р.р., і понесли певні територіальні втрати на користь Литви1.

Я думаю, що оповідання про боротьбу волинських князів з Гедиміном на стільки баламутне, що на ньому трудно будувати які-небудь виводи і брати з них не оперті на інших, певніших джерелах звістки про смерть обох во-линських князів у боротьбі з Гедиміном). Натомість здогад, що Гедимін десь у другому чи третьому десятилітті XIV ст. відірвав Берестейсько-дорогичинську землю від Галицько-волинської держави, можна прийняти; але це могло так само добре статися за життя Юрійовичів, як і після смерті, під час галицько-волинського interregnum, тоді навіть ще і легше2.
1„скільки буде нашої сили, і з того робляться часом безпідставні виводи - напр. Линниченко Замечанія с. 95.

2На часи Юрія-Болеслава класти це вже тяжче супроти його добрих відносин до Литви (шлюб з Гедимінівною). Брак берестейсько-дорогичинських воєвод між свідками Юрійових грамот 1334 і 1335 р. теж до певної міри може підпирати здогад, що вже перед тим Берестейщину відірвано.
-117-

Та ж умова 1316 р. дає деяку підставу судити про відносини Галицько-волинської держави до татар. Як бачимо, в ній Юрійовичі беруться боронити від них пруських рицарів; з цим треба порівняти слова Локєтка в листі 1323 p., де він, жалкуючи по смерті Юрійовичів, каже, що вони служили для Польщі „за необорний щит“ (pro scuto іnexpugnabili) проти татар. Очевидно, хоч галицько-волинські князі далі вважалися підлеглими Орди, але становище їх супроти неї було досить самостійне. Що вони уживали часом татар у своїх інтересах, останній факт того роду ми бачили у війні з Вацлавом 1302 р.

Деякі, дуже побіжні і неясні, загадкові звістки маємо ще про відносини до Угорщини. Вони досі не звертали на себе уваги дослідників нашої історії, і в них багато лишається до прояснення. Те, що маємо дотепер, походить з часів пізніших і кидає лише деякі ретроспективні вказівки на властиві події, а їх початок і розвій лишається невідомим.

Річ іде про участь галицьких князів в угорських замішаннях, що насту-пили з кінцем старої династії. Угорщина перейшла довгий період розкладу і внутрішньої боротьби, поки одному з кандидатів на корону Каролеві Анжу вдалося взяти державу у свої руки; усунувши інших претендентів, він довго ще мусив боротися з різними магнатами, що користаючи з замішання, займали майже незалежне становище в державі, відмовляючи Каролеві у послушності, або виставляючи проти нього різних претендентів. У таких обставинах навіть не можна собі припустити, щоб галицькі князі, при загально екстенсивній політиці, після недавніх спроб Льва до окупації угорських земель, зісталися пасивними свідками угорських замішань і не пробували їх використати для себе.

Перший, дуже легенький натяк маємо в згадці про втечу одного з пре-тендентів на угорську корону, Отона баварського, додому з Семигорода, де були його, зловивши, держали у в'язниці. Втікав він через Русь, і за словами деяких хронік можливість втечі дав йому Юрій, король руський“, котрому пе-редав Отона воєвода семигородський. Було це у 1308 р.
-118-
Як бачимо, вказівка сама по собі досить пуста, і тільки у зв'язку з давнішим і пізнішим набирає деякого значення. Ліпші відомості маємо з 1315 - 1322 р.р. Один з угорських магнатів-ворохобників Петро син Петне, що брав участь у рухах інших магнатів проти кор. Кароля, як палятин Капос, Мойс, Матій Чак і ін., задумав втягнути в цю боротьбу галицького князя і проти-ставити його Каролеві, назвавши угорським королем. Сам він володів вели-кими маєтностями у західній частині Угорської Русі, при галицькій границі, одночасно був наджупаном землинським, якийсь час також і наджупаном ужським, мав у цих краях великі впливи і засоби, і після тих недавніх спроб галицьких князів до розширення своєї держави за угорську границю такий зворот до галицького князя був з його боку цілком природним. Першу звістку

про це знаходимо у грамоті Кароля з перших днів 1317 р; у ній читаємо, що згаданий Петро, піднявши повстання разом з палят. Капосом (отже десь біля 1315 р.), шукав помочі “заграничного володаря і чужого пана, хотячи лукави-ми намовами і хитрими способами навести на нас і нашу державу чужосто-ронню силу”. Що то був за заграничний володар, довідуємося з пізнішої гра-моти Кароля (1321); між різними провинами Петра він згадує особливо ту, що він їздив на Русь і пробував подвпгнути руського князя на Кароля - аби він прийняв угорську корону і виступив проти Кароля. З цього великої користі для Петра, одначе, не вийшло, і документи говорять про цей його замисел; як

спробу невдалу. Не ясно, чи галицький князь таки не схотів втручатися в угорські справи, чи поміч, яку він дав Петрові, не була досить значною. Петро держався, одначе, кілька років, і в 1320 р. поновив повстання, скликаючи своїх партизанів до повстання проти Кароля. Вперше десь у 1321 р. вдалося вибити його з замків і маєтностей його при руській границі. Можливо, що він зна-
-119-

ходив певну опору в приграничних галицьких замках; так Кароль в іншій гра-моті того часу (1322) згадує, що з того вже відомого нам замку Machk, воло-діння галицького князя, чинилися на угорські землі немилосердні напади і спустошення, так що він вкінці був змушений іти походом відбирати цей за-мок. Виразніших вказівок на роль галицького князя в цьому епізоді не маємо, і він взагалі лишається, як бачимо, дуже неясним.

У 1323 р. обох Юрійовичів уже не було на світі: з місяця травня того ро-ку маємо лист Володислава Локєтка до папи, де він „з жалем доносить папі, що два останні руські князі-схизматики, котрі були йому за необорний щит від татар, зійшли з світу, і з їх смертю приходить явна небезпечність для нього і його земель від близькості татар: вони певно загорнуть тепер сусідню з ним землю Руську, бо з неї звичайно брали всяку данину“. Точнішої дати їх смерті не маємо, мусимо її уміщати в р. 1321—З, бо ще в серпні 1320 р. обидва брати жили, як можна це бачити з грамот Андрія тієї дати для краківських і торунських купців, де він титулує себе тільки волинським князем.

У слові interitus, що ужив про Юрійовичів Локєтек, добачають декотрі натяк, що князі загинули не своєю смертю. Але середньовічна латина занадто непевна, аби на її стилізацію можна було спускатися, а до того можна надія-тися, що Локєтек не
-120-

позбув би цієї звістки сухим „зійшли зі світу“ (decesserunt ех hac luce), коли б у смерті останніх галицько-волинських князів було щось трагічне. Правда, швейцарський хроніст Іван Вінтертурський каже про них, що їх одного за другим отруїли русини1, але це по всій очевидності фальшива чутка, навіяна

пізнішим фактом - отруєнням Юрія-Болеслава; спокійна згадка Локєтка дає більше право припускати, що Юрійовичі померли собі звичайною смертю, один за другим в тих роках.

Володислав, як ми бачили, каже про них, що вони були о с т а н н і м и, отже мужеського потомства не лишили. Невідомо взагалі, чи полишили яке-небудь потомство2. Династія Данила урвалася, і якийсь час Галицько-волинська держава зіставалася без князя. Очевидно про такий безкняжий стан держави і говорить Володислав, побоюючись, що татари заберуть цю відумерщину під свою безпосередню владу, та просячи папу оголосити хрестовий похід на татар. Не знати, чи це побоювання було тільки теоретичне, основане на тому, що татарська орда, як зверхник, може опанувати безкняжу Русь, чи дійсно щось фактично сталося в напрямі ближчого втручання татар у галицькі справи. Та обставина, що влітку 1325 р. папа дійсно оголосив на прохання Володислава (і то аж кількома грамотами) хрестовий похід проти татар і с х и з м а т и к і в3, підсуває гадку, що Володислав і потім далі алярмував папу, та що дійсно показувалося якесь зближення між “схизматиками“, себто русинами, і татарами; але дуже наполягати на цьому здогаді не можна, бо тоді як папа оголошував свої грамоти про похід на татар, в Галицько-волинських землях мабуть уже був новий князь4). Само по собі можна без
1Один Андрій, що Льва вже тоді не було на світі; але вже Зубрицький (ІІІ с. 250) дав цьому справедливе пояснення — що Андрій був волинським, а Лев галицьким князем (цей погляд потім прийняли Ржежабек, Филевич, Іванів). Линниченко (Дополненія с. 108) хоче бачити в титулі Андрія доказ того, що він був паном всієї Галицько-волинської держави, а Льва уже не було. Пop. сказане вище про титули - с. 115.

*Див. прим. 15.

2Припускають здавна, що донькою котрогось з Юрійовичів була жінка Любарта, але це тільки комбінація, і може швидше її треба вважати донькою Юрія-Болеслава (див. прим. 17 і прим. до ґенеалог. таблиці). Що мужеського потомства після руських князів не лишилося, каже і Казимір у листі до патріарха 1370 p. — Acta patriarchates I с. 577.

3Theiner Monumenta Poloniae І ч. 316, 334, 338.

4Можливо зрештою і таке, що ці „схизматики“ були зовсім не з галицько-волинських земель; можна напр. гадати, що то якийсь претендент з руських князів за допомогою збирався до походу — але це вже буде гіпотеза чистої води.
-121-

великих натягань припустити (хоч виразних вказівок на це не має), що коли перервалася династія, між галицько-волинським боярством окреслилась партія чи напрям людей, що хотіли задержати землі в руках боярської управи, опираючись на татарські сили у безпосередній залежності від Орди. Але цей напрям не встояв: перемогли більш консервативні елементи, що привели до покликання на галицько-волинський престіл одного з свояків старої династії, мазовецького князя Болеслава.

Претендентів на галицько-волинську відумерщину було, певно, багато. Випадком довідуємося напр., що Генріх глоговський (на Шлезьку) і його брат Ян титулували себе у 1324—5 р. князями Галичини і Лодомерії, і ці титули признавав за ними папа. Можливо, що і з різних руських династій, посвоячених з династією Данила, заявлялися кандидатури (нам невідомі). Але те, що бояри поминули руську династію (незалежно від того навіть, чи виступали з неї які кандидати) і взяли собі на стіл мазовецького княжича - факт дуже характеристичний: він вказує на глибоке відокремлення, відчуження Галицько-волинської Русі від решти земель колишньої Київської держави, - відчуження, утворене
-122-

головно клином литовських анексів і безпосередньо залежних від татар тери-торій: ці литовські анекси і татарські території в ті часи і могли майже зовсім стикатися з собою і відтинати Галицько-волинську державу від східних земель.

Як виразно говорить польський хроніст Ян з Чарнкова і як воно само собою правдоподібно - бояри самі вибрали собі князем княжича Болеслава, він не був їм накинений якоюсь сторонньою силою. Він був сином Марії, сестри Юрійовичів, виданої за князя мазовецького Тройдена, одним з старших, а мабуть таки і найстаршим з його синів. Як великий був він тоді, не знати, але той факт, що у грамоті 1325 р., виданій ним уже мабуть у Володимирі, нема вказівок на якусь опіку, міг би вказувати на те, що князь дуже молодим тодi не був. Хрещений на католика з іменем Болеслава, він потім, очевидно, у зв'язку з своєю кандидатурою на галицько-волинський стіл, перейшов на православну віру і прийняв ім'я Юрія, з яким потім усе виступає яко руський князь. Прав-
-123-

доподібно, цей перехід стався вже після смерті його вуїв, чи з власної його охоти, чи на жадання галицько-волинських бояр - не знати. Подвійне його ім'я Болеслава-Юрія наробило баламутства в науці: донедавна вирізняли Юрія ІІ, вважаючи його останнім Даниловичем - сином Андрія чи Льва, від Болеслава Тройденовича, що нібито вже після смерті його зайняв галицько-волинський стіл. Ця помилка тепер вже висвітлена повністю: в Юрію ми маємо друге, руське ім'я Болеслава Тройденовича, що став галицько-волинським князем після короткого безкоролів’я, після своїх дядьків - Андрія і Льва.

У 1325 р. Юрій-Болеслав видає вже грамоту, титулуючи себе dux Russie. Означення місця на ній бракує. Прикладена до грамоти маєстатична печатка Юрія Львовича, яку і пізніше уживає Юрій-Болеслав, показує, що Юрій-Болеслав тоді мав у руках інсигнїї галицько-волинських князів. Скромний його титул на цій грамоті у порівнянні з грамотою 1327 р., де він титулує сам себе dux terre Russie, Galicie et Ladimerie, може піддавати здогад, що він тоді робив свої перші кроки як галицько-волинський князь. Зрештою ніяких подробиць про його прихід на галицько-волинський стіл не маємо. Відомий уже нам Іван Вінтертурський говорить про Юрія-Болеслава, що його поставив

руським князем татарський хан1, і це б можна розуміти як відгомін з а т в е р д ж е н н я його татарським ханом, але що хроніст цей виходить взагалі від погляду про дуже тісну залежність Галицько-волинської держави від татар (так що у нього і останні Юрійовичі виступають татарськими намісниками), тож і на це покладатися не можна, тим більше, що практика затвердження князів татарами у Галицько-волинській Русі нам невідома2. Здогад деяких новіших дослідників, що Юрій-Болеслав спочатку опанував якусь частину Галицько-волинської держави і тільки згодом розширив свою владу на всю3, не має ніякої підстави у джерелах.

Для часів цього цікавого руського князя з польської династії ми маємо трохи більше відомостой, ніж за його попередників - і щодо заграничної полі-тики, і щодо внутрішніх відносин.

У зовнішній політиці звертають на себе нашу увагу численні, аж чотири, трактати Юрія-Болеслава з пруськими рицарями4. Щодо першої грамоти, 1325 р., як я щойно зазначив, є припущення, що він видав її як пів-претендент на галицько-волинський стіл. Грамота 1327 р. містить у собі буквальне повторення грамоти Андрія і Льва з 1316 р. - попросту переписана з неї5; вона могла бути виставлена як підтвердження гра-



1...Zimorowicz Opera с. 59. На жаль це оповідання по всій правдоподібності було тільки фантазією львівського патриція XVII ст., що переносив і на XIV ст. обставини reipublicae Leopoliensis. Текст у прим. 15.

2Див. вище с. 103.

3Таку гадку висловив Логінов (Грамоты с. 10-1): він думає, що після смерті Юрійовичів залишалися у галицько-волинській землі дрібніші князі, і спочатку Юрій опанував тільки Володимирську волость. Його погляд приймає і Линниченко з тією різницею, що припус-кає боротьбу Юрія не з руськими князями, а з сепаратистичними змаганнями окремих округів (Критическій обзоръ с. 153). Але ці гіпотези не мають опертя у джерелах; Логінов шукає підпори для свого погляду у різниці титулу Юрія у його грамотах, але нестійність його аргументації збив уже Линниченко (1. с.). Оповідання Зиморовича про львівян, на яке посилається також Логінов, не має ніякої певності, як я вже сказав.

4 Про них див. у прим. 11.

5Тут повторено також і фразу про посередництво „свояка“ Зігегарда Шварцбурґа та його instrumenta et pactiones; це мабуть зовсім безпотрібно переписано з грамоти 1316 р. Так само переписана (і тому не має ніякого значення) фраза про оборону від татар, котрій надає у своїх міркуваннях велику вагу Прохаска (W sprawie с. 9), здогадуючись, що ці слова у пізніших грамотах Юрій мусив упустити під пресією бояр, що трималися Орди.
-125-

моти 1325 р., після того як Юрій-Болеслав засів уже міцно „в своїм стольнім місті Володимирі“, як називає він його тут. Але при цьому цікаве те, що видання цієї грамоти припадає якраз на час, коли між Прусією і Локєтком по-чиналася завзята війна. Прусія в цій війні мала на своєму боці Шлезьк, Мазовію, Литву, тим часом як князі куявські трималися більш нейтрально; грамота Юрія-Болеслава 1327 р. має значення забезпечення нейтральності і з його боку супроти війни Прусії з Локєтком, а може і більш прихильного для Пруії становища.

У такому становищі Юрій залишився протягом усієї національної польської боротьби з німцями за Локєтка, бо в грамоті 1334 р. він згадує про приязнь з Прусією, що залишалася непорушною від часів Романа. На причину дипломатарного відновлення цієї приязні у 1334 р. мабуть вказує кінцева фраза її, де Юрій каже, що вважав потрібним відновити її для того, аби „замкнути роти тим, що виють і брешуть на цей союз та силкуються його розірвати“. Найправдоподібніше, такі старання до розірвання союзу Юрія з Прусією виходили зі сторони молодого польського короля Казиміра, і з цього погляду замітне знову те, що ця грамота була видана тоді, коли наближався кінець перемир'я Прусії і Польщі (закінчилось на зелені свята 1334 р.), і обидві сторони мусили оглядатися за союзниками для можливої нової боротьби. Юрiй зістався союзником Прусії, і через півтора роки, правдоподібно - з нагоди зміни на уряді великого магістра, видав нову грамоту, де підтверджував давній союз з пруськими рицарями.

Безперечно, в цих частих відновленнях союзу ініціатива мусила виходи-ти від пруських рицарів, котрим дуже важливо було під час своєї боротьби з Польщею утримати у нейтральності такого сильного князя, як Юрій-Болеслав. Юрій, як бачимо, супроти польського короля повністю утримав політику вільної руки. Здається навіть, що потім відносини між Юрієм-Болеславом і польським королем ще погіршилися, судячи зі звістки (на жаль дуже скупої), що 1337 р. татари разом з русинами напали на Люблінську землю і попустошили її, а сам Люблін

тримали в облозі 12 днів, і тільки як татарського воєводу вбито стрілою, покинули облогу. Той факт, що виступає тут Люблін, предмет давніх аспі-
-126-

рацій галицьких князів, піддає гадку, що цей похід міг бути ділом Болеслава.

Натомість наступило очевидне зближення між Галицько-волинською державою і Литвою. Окрім того, що не маємо в джерелах ніякого сліду кон-фліктів між ними, маємо вказівку на це зближення у шлюбі Юрія з донькою Гедиміна: 1331 р. він оженився у Полоцьку, вихрестивши її наперед; при хре-сті вона дістала імя Евфемії, а в генеалогіях зветься скорочено Офкою1. Я вважав би правдоподібним, що цей шлюб був тільки початком ще тіснішого зближення Юрія-Болеслава з Литвою; жінка Любарта, яку звичайно вважають донькою котрогось з Юрійовичів, в дійсності була може донькою Юрія-Болеслава2), і що не маючи синів, Юрій у якійсь мірі признав Любарта своїм евентуальним спадкоємцем, як оповідає найдавніший русько-литовський літопис: “а Люборта принял володимерский князь к дотце во Володимеръ и в Луческъ и во всю землю Волынскую»3.

Так вимальовувалась поволі та ситуація, яка потім з всією виразністю зазначилась після смерті Юрія-Болеслава. Особливо політика Юрія-Болеслава проти Польщі дуже цікава: в ній можуть ховатися зав'язки пізніших епохальних подій - походу Польщі на Русь. Вступом до нього послужила польсько-угорська угода у справі Русі, викликана мабуть цією політикою Юрія-Болеслава.
1Длугош ІІ с.155; його звістка має дуже правдоподібний вигляд і підтверджується словами Івана Вінтертурського, що жінки Болеслава і короля Казиміра (теж жонатого з Гедимінівною) були сестри. Ім'я її дає не видана мазовецька генеалогія - про неї див. Бальцер Genealogia с. 488. Нарбут, посилаючись на напис на гробі Офки, зве її Офкою, у християнстві Марією, але це друге ім’я додав він сам хибно, як добре вияснив Бальцер. 1. с.

2Див. у прим. 17.

3Русько-литовський літопис у І т. Ученых Записок II отд. Академіи с. 27. Звістку цю декотрі дослідники приймають скептично, вважаючи її тенденційною (напр. Дашкевич Заметки с. 46, пор. Линниченко Замечания с.85). Я думаю, що це оповідання укладалося тоді, коли вже Волинь не була оbjectum litis, а й окрім того не припускаю такого відвертого ви-думання факту; той факт, що Любарт так легко дістав Волинь і Галичину після смерті Юрія, до певної міри підтверджує, що він дійсно вважався спадкоємцем ще за його життя.

Линнииченко у своїх Дополненіях з приводу цієї замітки моєї зазначає, що не розуміє її, бо спір за Волинь почався ще у XІV ст. (с. 112). Ну, я думав, що читач догадається, що я говорю про спір за Волинь (а не Галицько-волинські землі), що розгорівся між Литвою і Польщею в 1440-1450-х р.р.
-127-

Справа це дуже темна, і для її зрозуміння ми мусимо кинути погляд на стано-вище заінтересованих держав.

Польща тоді щойно виходила з страшного розбиття і занепаду, що не минув безслідно потім для всієї її пізнішої історії, не зважаючи на періоди могутності і блиску. Державна криза, приготовлена уже попереднім, розвину-лась у всій страшній своїй силі з кінцем XIII ст.: Польща розбита на кілька нічим не звязаних груп князівств; на великокняжому престолі - чеський ко-роль; міста в руках чужого, німецького міщанства, що творило державу в державі з своєю осібною організацією; поруч нього така ж друга небезпечна держава - церква; а на півночі, загородивши дорогу до моря, закорінилося пруське рицарське братство, вдираючись в польські землі. В такому стані, розуміється, пішли в непамять старі традиції Польщі про боротьбу з Руссю за пограничні - побужські і карпатські землі. Перевага рішуче лежала на боці Русі, і Польщі доводилось триматися на оборонній стопі (боротьба за Люблін, плани Льва на краківський стіл).

Подвигнення Польщі з цього занепаду з надзвичайною зручністю і енергією розпочав Володислав Локєтек; але смерть забрала його в середині роботи, коли перед ним зблиснули тільки перші прояви ліпшого: приборкання німецького міщанства та духовенства, перемога над пруськими рицарями. Син його Казимір, що заступив місце батька 1333 р., різко порвав з батьківською політикою збирання польських земель. 1336 р. укладає він угоду з Чехією, і за зречення чеського короля від претензій на польську корону зрікається на користь Чехії всяких прав на Шлезьк. Разом з тим укладено провізоричну угоду з пруськими рицарями (остаточно підтверджену в 1343 р.): Казимір уступав їм Помор'я (Померанію), землю Хелминську і Михаловську з сусідніми польськими округами, і таким чином повністю відгороджував Польщу від моря.

Ці трактати цілком зрозумілі: їх диктувало бажання спокою, чим би не толкували цього бажання: чи глибокими планами внутрішніх реформ Польщі, чи легкодушним намаганням позбутися за всяку ціну тяжких клопотів. Та слідом за ними пішов трактат далеко більш загадковий: на з’їзді у Вишгороді у 1339 р. Казимір укладає з своїм зятем Каролем Робертом королем угорським угоду, і в ній було постановлено, що якщо Казимір не буде мати синів, то після смерті його польська корона, обминаючи Пястовичів, має перейти до угорського королевича Людовіка, сина Кароля і Кази-
-128-

мірової сестри Єлисавети, угорського престолонаслідника.

На жаль, самого трактату ми не маємо, і не знаємо, чим у ньому моти-вував Казимір таке своє рішення, що стає справдешньою загадкою для су-часних дослідників. Щоправда, угорський король був давнім і дуже важливим союзником Локетка і Казиміра у їх загроженій позиції, а нинішня ідея національної держави, що виключає подібні династичні дарунки, була в тодішніх часах незнана. Але все-таки цей дарунок анжуйській (андегавенській) династії Кароля з боку Казиміра виглядає дуже дивно, особливо після того, як Казимір такими тяжкими жертвами забезпечив уже Польщі спокій від сусідів, отже потребував угорського союзу менше, ніж перед тим.

Різними способами, дуже хитрими і далекими поясненнями пробувано пояснити цю резигнацію Казиміра, але єдине можливе пояснення те, що Ка-зимір ціною цієї резигнації діставав якісь уступки чи зречення від угорського короля, отже що це не був д а р у н о к з його боку. Таку уступку з угорської сторони мусимо шукати власне в руській справі.

Ми маємо натяки (як побачимо потім), що вже у 1340 р. угорський ко-роль супроти Галичини поступав солідарно з польським; виразно ж бачимо їх союзниками у пізнішій акції, в р. 1349-50. В умові кор. Людовіка з Казиміром з 1350 р. знаходимо виразний відклик до якоїсь угоди в руській справі: укла-деної з Казиміром за короля Кароля, що помер у 1342 р.; оружні виступи По-льщі і Угорщини

Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   45


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал