Видання друге, розширене



Скачати 10.61 Mb.
Сторінка8/45
Дата конвертації22.12.2016
Розмір10.61 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   45
мусимо дивуватися його витривалості, з якою він виборює собі свою вотчину, різнобічності і рухливості його діяльності. Але при всьому цьому він був тільки князем, - продуктом князівсько-дружинної політичної традиції, і над нею не піднімався ані трохи. В часи, коли окреслювався і ламався в усіх напрямках суспільно-політичний устрій, вироблений на основі князівсько-дружинній, Данило повертав на всі боки заїждженого князівського коника, даремно силкуючись в дипломатії знайти опору серед тих потрясінь, які пе-реживала тогочасна Русь, та простим терором приглушити ворожі князівсько -дружинному устрою сили, які серед цих потрясінь піднімалися. Його дипло-матія хаотична. Його політика супроти татар короткозора, непевна, уривочна. Він не вмів ані організувати якогось ширшого союзу руських князів, ані опертися на народні маси. Обранець народний, підпертий громадою у боротьбі з боярством, він не сміє зблизитися з цими масами: вони зістаються йому

чужими; з боярством чує він себе далеко ближче — по традиції. Його боротьба з народним автономічним рухом має глибоко трагічний характер і найліпше показує, на скільки він був сином минулого, а не чоловіком майбутнього.

Його особисті риси мають багато привабливого, але також і його чесноти не в однім перебільшені в традиції. Його прославлена добродушність і ви-розумілість(?), безперечно, були дуже часто тільки розрахунком: він не мстився своїм ворогам тоді, коли вважав це ризикованим для себе, але не стримував своєї помсти, коли чув за собою силу (напр. побивання невільників у Ярославській битві). Його немилосердні дії щодо репрезентантів проти-князівського руху (з болоховськими городами, з возвяглянами) змушує бути дуже стриманим у похвалах його добродушності, хоч зробити закид якоїсь спеціальної нелюдськості йому також не можна. Його хвалене братолюбієдійсно могло дивувати сучасників, але тільки супроти звичайних княжих усо-биць. Була
-91-

в нім рицарськість - відвага, певне поняття честі, відраза до нечесного під-ступу, але цей рицарський дух взагалі був широко розвинений між українсь-кими князями.

--------------

Головою Галицько-володимирської держави після смерті Данила став Василько, але обміну волостей, практикованого давніше, при цьому не було: в династії Мстислава принцип дідичності здавна мав перевагу над патріарха-льним старшинством. Василько і далі зістався на Волині, хоч вважався тепер головою династії. Така роль старійшини ясно виступає в літопису: Василька

називає Войшелк своїм „отцем и господином“; Болеслав Соромливий після своєї війні з Шварном, де брав участь і Василько, до Василька посилає посла, бажаючи помиритися і запрошуючи до з’їзду.

З синів Данила Лев дістав після батька Галичину: землі Галицьку і Перемишльську. Волость другого Даниловича — Мстислава нам невідома, хоч безперечно він мав якусь волость - може Теребовельщину. Третій, Шварно, дістав Холмську і Белзьку землі, в додаток до своїх литовських волостей1. Романа не було вже на світі.

Родинна гармонія Романової родини очевидно ослабла з смертю Данила. Хоч до явного конфлікту не доходило, але окреслились дві партії: Василько і Шварно стояли в тіснішому союзі між собою, тим часом як Лев тримався осторонь. На цьому грунті дійшло до кривавої події, що заплямувала особу Льва: з’їхавшись у Володимирі з Войшелком, що перебував на Русі після свого відречення від влади, Лев, розгарячений вином, убив Войшелка, і це літописець толкує завистю Льва, що Войшелк віддав своє князівство (землю Литовскую) не йому, а Шварну. Пізніше, за Володимира Васильковича, розрив між родиною Льва і родиною Василька зазначився ще більше виразно.

Зрештою особливої особистої ініціативи Василько і після смерті брата, як і за його життя, нічим не показує, і час його старшинуванння нічим не ви-значний. Щоправда, він і не був довгий, бо десь біля 1270 р. Василько помер, передавши Волинь своєму
1Іпат. с. 571 і. 574: а Левъ нача каяжити в ГаличЪ и в ХолмЪ, по братЪ по своемъ ШварнЪ. Це місце літопису давало привід до хибної гадки, що в Галичі після Данила княжив Шварно, аж після нього Лев (Ан. Лєвіцкий Ruthenisclie Theilfiirstenthumer Die Oes-terr. Monarchie с. 171); але тут мова лише про наступство в Холмі.
-92-

єдиному сину Володимиру. Ще перед ним пішов зі світу Шварно, не лишивши, здається, ніякого нащадка, і його волості забрав Лев1. Таким чином уже в 1270-х рр. Романова спадщина звелася до двох головних князівств: Галицького, князя Льва, і Волинського, кн. Володимира; попри них було менше, нам невідоме князівство Мстислава. Коли ж Володимир, не маючи синів, після смерті своєї (1288) передав своє князівство Мстиславу, таки дійсно стало лише два князівства, більш-менш з таким поділом земель, який існував між Данилом і Васильком (Мстислав міг справді мати і далі щось з галицьких земель, але ми про них не чуємо нічого). Тільки та важлива різниця була, що цей поділ дійсно був поділом тепер, не було тієї одноцільності Галицько-волинської держави, яка існувала за перших Романовичів: відносини між Львом і Володимиром, потім Мстиславом зовсім не були щирі, так що цей поділ мав зовсім реальне значення, і це, розуміється, ослаблювало державу.

Інтерес цих десятиліть, або власне - тих звісток, які ми маємо про ці де-сятиліття, бо на повність їх спуститися ніяк не можна, особливо щодо Гали-чини, - лежить головним чином у відносинах литовських і польських. У ли-товських відносинах ми спинилися на смерті Мендовга. Тоді його вороги - братаничі Тренята (Стройнат) і Товтивил поділили землі Мендовга, а Вой-шелк, становища котрого окрім останніх неприязних відносин між його бать-ком і Романовичами точніше не знаємо, втік у Пінщину. З цього, що він втік туди, а не на Волинь і не в Галичину, можна б виводити, що і він не помирився з своїми руськими свояками. Але незабаром один за другим були убиті Товтивил і Тренята, і Войшелк з пінськими полками вернувся на свою бать-ківщину. Він бажав помститися противникам свого батька, і шукаючи проти них опори, знову зближається з Романовичами. Літописець каже, що Войшелк “нареклъ бяшеть Василка отца собе и господина“ (це вже було після смерті Данила), і Василько прийняв його під свою опіку: він і Шварно помагали Войшелку в його боротьбі з ворогами. Вкінці закінчивши криваву свою нагінку над ворогами батьковими і своїми, Войшелк захотів повернутися назад до монашого життя і передав своє князівство Шварну (біля р. 1267)2.

Світла перспектива зблиснула Романовичам і Русі; князівство Литовське переходило на становище аннекса Галицько волин-
1Іпат. с.574. 2Іпат. с. 569—70, 573.
-93-
ської держави, його землі — під впливи українського права і культури. Але і цей успіх був нетривалим. Комбінація простояла не довго — вона опиралася лише на розпорядження Войшелка, і мало що пережила його. Літописець каже, що Шварно просив, аби Войшелк княжив з ним разом, але той не згодився і удався до монастиря св. Данила в Угровську, а слідом - на другий чи на третій рік після того відречення вбив його Лев. Оповідання літописця про цю подію на стільки характеристичне, що я наведу його повністю.

В той час (коли Войшелк пішов знову в ченці) прислав Лев до Василька з такими словами: „хотів би я зійтися з тобою, аби при цьому був і Войшелк“. Василько послав по Войшелка, на страстному тижні, так кажучи: „прислав до мене Лев, аби сьмо зїхалися - а ти не бійся нічого. Войшелк боявся Льва і не хотів їхати, але на Василькову поруку поїхав і приїхав на світлому тижні до Володимира; пристав у монастирі св. Михайла Великого, Марколт Німець запросив до себе на обід усіх князів: Василька, Льва і Войшелка. Почали обідати, пити і веселитися; Василько, напившися, поїхав додому спати, а Войшелк поїхав до монастиря, де заїхав. Потім Лев приїхав до нього до монастиря і почав говорити Войшелкові: „куме, напиймося по чаші вина!“ І почали пити. Диявол же, ніколи не хотячи доброго чоловічому роду, вложив то в серце Львові, що він убив Войшелка з зависті, що він дав Литовську землю його брату Шварну“.

Для Шварна смерть Войшелка, що був його моральною опорою на Литві, була сильним ударом, а ще гірше було, що і сам Шварно пішов за ним слідом, „княживъ летъ не много“. Всі блискучі перспективи Романової династії на литовське князівство упали. Не знати, які заходи робила вона, щоб задержати в своїх руках литовські землі, але це у всякому разі їй не вдалося. Великокнязівську владу у Литві перейняв Тройден, і супроти Романовичів (і взагалі супроти руського елементу) зайняв становище досить неприязне. Во-линський літописець згадує його дуже неприхильно за прив'язаність до по-ганства, і каже, що він з Володимиром Васильковичем не мав приязні, бо його три брати полягли у війнах з Володимировим батьком Васильком. Спочатку він увійшов зате у „велику любов“ зі Львом, одначе слідом почалася у нього дрібна пригранична війна і з Володимиром, і зі Львом. Лев за те наслав на Тройдена татар, закликавши їх у 1275 р.,
-94-

а вдруге вже Ногай сам запропонував Романовичам похід на Литву, і вони знову ходили туди з татарами1.

Окрім того Володимир і Лев далі вели війну з ятвягами; короткі літо-писні записки не дають добре зрозуміти, чи робилися ці походи для відстра-шення від нападів, чи для дальшого розширення руської ториторії, розпочатого Данилом. Оповідаючи про похід зимою 1273/4 р. літописець каже, що ятвяги не відважувалися битись і просили згоди. Потім голод 1279 р. також сильно підрізав ятвягів, так що вони, як оповідає літописець, вислали посольство до Володимира, просячи прислати до них хліба на продажу: „прислали своїх послів до Володимира кажучи так: „Господине княже Володимире! приїхали ми до тебе від усіх ятвягів, надіючись на Бога і на твоє здоров'я! Господине, не помори нас, а перекорми, пошли до нас, господине, жито на продажу, а ми купимо радо: чого схочеш — чи воску, чи біли, чи бобрів, чи чорних кун, чи серебра, дамо тобі радо”. Володимир вислав хліб до них чов-нами, Бугом і Нарвою, але його пограбували нa дорозі поляки, і з того потім вийшла війна у Володимира з Мазовшем. Про війну ж з ятвягами більше не чуємо — очевидно вони були зовсім приборкані2.

Спокійні відносини з польськими князями, встановлені в останні часи Данила, були порушені незабаром після його смерті зовсім без причини. Деякі слуги Шварна пристали були до походу Литви на землі Болеслава краків-ського, і з цього вийшла пригранична війна 1266 р., де брав участь окрім Шварна ще й Василько з сином. Щоб покінчити її, Болеслав запросив Василька на з’їзд, і Baсилько був поїхав, але по дорозі довідався, „що Ляхи учинили лесть — якраз на той час напали на Белзьку землю і почали палити села. Василько повернув на них, і сильно понищив їх, але слідом Шварно, погнавшися за ними, з великим полком, напав на них у дуже невигідному, тісному місці (наречахуть ся Ворота теснотою своєю), де не міг ввести до бою всього свого війська, і сильно потерпів. Після цієї нещасливої для Русі битви відновлено згоду, і вона тривала до самої смерті Болеслава3. Романовичі навіть допомагали йому у боротьбі з шлезькики князями у 1273 р. Припадковий і спорадичний характер мав похід Володимира на Мазовше, на землі Конрада — за той пограбований хліб, бо вза-
1Іпат. с. 574, 575—579, 1 Нов. с. 284—5.

2Іпат. с. 574—5, 580.

3Помер 1279 р.
-95-

галі Василько стояв з Конрадом у приязних відносинах, і вони слідом відновилися і після цього конфлікту.

Важливішого характеру набрали відносини після смерті Болеслава. З ним скінчилася старша, краківська лінія потомства Казиміра Справедливого. Властолюбний і енергійний Лев задумав здобути собі краківське князівство і виступив перед краківськими панами з своєю кандидатурою, але вона не була прийнята: „після смерті в. кн. Болеслава, оповідає літописець, не було князя в лядській землі (розумій - в Малій Польщі), і захотів собі сеї землі Лев, але бояри були сильні - вони не дали йому землі“. Краківським князем вибрано старшого представника молодшої (мазовецької) лінії Лєшка Чорного.

Не встигши засісти на краківському столі, Лев бажав здобути собі при цій нагоді „городи на украини“, правдоподібно — Люблінську землю, що вже раз належала до Русі за його батька, і звернувся до всесильного тоді верховода в орді Ногая, просячи помочі. Ногай дійсно прислав поміч, а окрім того участь татар, як поясняє літописець, змусила до участі в поході і Василька та Мстислава, що самі по собі не мали, видно, великої охоти допомагати Льву в його планах. Одначе з цієї великої хмари вийшов малий дощ. Лев пішов з своїми союзниками на Краків, але його військо розійшлося загонами і почало грабувати землю, а поляки, скориставшися з цього, несподіваним нападом винищили під Гослицями багато русі і татар, і Лев вернувся „с великымъ безчестьемъ“.

З того виникла між Львом і Лєшком погранична війна, що потягнулася майже на все князювання Лєшка. Лєшко вирізав і спалив Переворськ, пізніше повоював околиці Щекарева: „взяв десять сіл і так ішов назад з великою гор-дістю, пишався немов би всю Русь взяв“, - іронізує з нього літописець; знову іншим разом спустошив околиці р. Кросни (знову десять сіл), і т. п. Правдо-подібно, користаючи з цього розмир'я між Лєшком і Львом, а може навіть і за ініціативою Льва (хоч літописець оповідає так,
-96-

що ініціатива вийшла від самих татар), ходили Ногай і Тула-Буга у1286 p., з участю руських князів на Польщу і спустошили землю Краківську і Сандо-мирську, але по дорозі своїм перебуванням спустошили також околиці Воло-димира та Львова1.

Смерть Лєшка Чорного (1288) дала руським князям нагоду до нових за-ходів навколо польської україни — Люблінської землі. Цього разу на вість про смерть Лєшка рушив син Льва Юрій на Люблін — “хотяшеть бо собЪ Люблина и земле Люблиньскои“. Одначе люблінці не піддалися йому, а він, нашвидку вибравшись, не мав стільки сили, аби силоміць його здобути, і мусив вернутися ні з чим2. Але трохи згодом Льву таки вдалося здобути собі Люблін.

У боротьбі за краківський стіл, що розпочалась після смерті Лєшка і розтягнулась на кількадесят літ, Лев брав діяльну участь, підтримуючи ви-браного малопольською шляхтою Болеслава Зємовитовича кн. плоцького (з мазовецької лінії) у його боротьбі з Генріхом вроцлавським (т. зв. Чесним, Probus), підтримуваного німецькими міщанами Малопольщі3. В інтересах Болеслава Лев ходив походом на Краків (1289), а коли облога не повелася, Болеслав, що в цій кампанії досить слабо підтримував Льва, зовсім зрікся претензій на краківський стіл, Лев з-під Кракова рушив не Шлезьк і пограбу-вав землі Генріха та з величезною здобиччю повернувся на Русь4.

Під час цього походу на Шлезьк Лев мав з’їзд з чеським королем Вац-лавом, що слідом, після смерті Генриха5 виступив претендентом на Польщу. Літописець каже, що Лев з Вацлавом „любовь держаше велику”, і на з’їзді „докончавъ с нимъ миръ до своєго живота”, але яку позицію зайняв Лев су-проти його заходів щодо польського стола, того вже не довідуємося від нього, бо на подіях 1289 р. уривається оповідання Волинського літопису. Судячи з того, що з 1299 р. маємо знову епізодичну звістку про гостювання Льва у кор. Вацлава, в Берні моравськім6, можна думати, що Лев зайняв супроти заходів Вацлава у Польщі становище досить прихильне. По всій правдоподібності, власне під
1Іпат. с. 585, 586—7, 588—9.

2Іпат. с. 599.

3Пpo ці події розвідка Семковича Walka о monarchia 1288— 1294 - Кwartalnik historyczny, 1891, IV.

4Іпат. с. 614—6, про похід Льва на Шлезьк — записка у Monumenta Poloniae III. 702 (1289 p.).

5Помер 1290 р.

6Rex Ruscie venit ad regem Wenceslaum in Brimnam — Monum. Germ. Scr. XVII c. 718. Трудно думати тут на когось, окрім Льва.

час заходів Вацлава щодо польського стола Лев забрав собі Люблінську землю. Волинський літопис не згадує про це мабуть власне тому, що це сталося після 1289 р., під час боротьби за Краків між Вацлавом і Володиславом Локєтком. Польські записки, згадуючи про відібрання Люблінської землі від Русі (1302), кажуть, що він „був під Руссю багато літ“, так що це не дозволяє нам посувати окупації Любліна значно пізніше від 1290 р. Це був останній факт переваги Русі над Польщею, в тодішніх відносинах, і тому я трохи довше біля нього затримався.

З інших західних відносин знаємо дещо (дуже небагато) про Угорщину. Як я вже згадував, після смерті Данила застаємо руських князів у добрих від-носинах з нею. Новий король угорський Стефан, укладаючи в 1271 р. згоду з Отокаром та включаючи в цю угоду також своїх союзників, перелічує між ними також і тодішніх галицько-волинських князів: „зятя нашого Льва руського князя, брата його Мстислава, і Василька (помилка - замість Володимира) сина Василька, князів руських“. Згодом, одначе, відносини ці попсувалися. З одної грамоти нового короля Володислава Половця з 1281 р. випадково довідуємось, що військо Льва перед тим було напало і спустошило землі верхньої Тиси, розташовані досить далеко від границі. Потім в руських джерелах маємо звістку про якийсь похід чи подорож Льва на Угорщину в 1283 р., але звістка так загальна, що з неї не можна здогадатися, чи то був
-98-

ворожий похід, чи приятельська подорож. Але судячи з того, що в поході татар на Угорщину, що стався скоро потім (на початку 1285 р.) руські князі брали участь не радо, тількиз наказу татарського, і Лев випросився додому з цього походу, щойно перейшовши угорську границю, — треба думати, що відносини до Угорщини тоді вже були полагоджені. Потім маємо звістку, що у війні кор. Андрія ІІІ(останнього з Арпадів) з герцогом австрійським допомагали йому “русини’’, разом з татарами.

Чи принесла та угорська кампанія Льва якісь позитивні результати? На це є одна вказівка, але вона стоїть так одиноко, при тому несвобідна від деяких сумнівів, що якихось сильніших висновків на ній ніяк не можна оперти. Факт такий: в одній грамоті, з 1299 р., Григорій, наджупан бережської столиці, називає себе “урядником Льва князя руського”. Коли зведемо до купи цю згадку з тим руським походом, що заходив в Угочський комітат, сам собою проситься висновок, що Лев був підпорядкував цю частину Угорської Русі і залишив за собою по угоді з угорським королем. Чи так дійсно було — годі сказати; так само не зможемо сказати, чи та угорсько-руська провінція Галичина, коли дійсно була здобута Львом, довше належала до Галичини. З р.1307 маємо грамоту того ж наджупана Григорія уже без того титулу, що могло б вказувати на те, що залежність цього краю від Галичини скінчилася.

Другу відомість, більш певну і категоричну про галицькі володіння в Угорщині маємо в одній пізнішій грамоті кор. Кароля Анжу; з неї довідуємось про якийсь замок Machk, захоплений
-99-

руськими князями за останніх Арпадовичів: він належав руським князям до 1320-х рр., коли його пробував відібрати кор. Кароль, і мабуть таки відібрав. Точніших вказівок про місце цього замку і про великість того галицького ан-некса грамота не дає ніяких. Можна лише гіпотетично шукати його в західній частині Угорської Русі, де сидів у той час жупан Петро, що пробував втягнути галицького князя в угорські справи. Володів ним, судячи з тих і слів грамоти, ще Лев, і цю згадку можна також пов'язувати з його угорською політикою.

У вище поданих подіях я кілька разів згадував про татар; тепер випадає сказати окремо про відносини до них галицько-волинських князів.

Після страшного походу Бурандая (1259/60) татари на якийсь час зни-кають з подій Галицько-волинського літопису. Золота орда в тих десятиліттях підупадає; після смерті Берке все більш повновладним, справдешнім головою її стає емір Ногай, що утримує цю владу аж до кінця XIII ст., то правлячи іменем номінальних ханів, то скидаючи і вбиваючи незручних собі (як було з ханом Тула-Бугою, Телебугою нашого літопису), аж поки сам не наклав головою в боротьбі з ханом Токтою (1300). Відносини між галицько-волинськими князями і Ордою, чи тим її мажордомом, Ногаєм, як бачимо з оповідань літопису про події 1270—80-х рр., встановилися такі:

Князі визнавали татарських ханів, чи власне їхнього заступника Ногая, своїми зверхниками; літописець кілька разів з притиском підкреслює, що „тоді були всі князі руські у волі татарській“, або як іншим разом висловлюється - „в неволі татарській гнівом божим покорені“. Ця залежність від татар виявлялася передовсім в тому, що князі виказували зверхню честь ханам, як своїм зверхникам. Напр., як хан Телебуга прийшов по дорозі на Польщу на Волинь, - „коли він прийшов над Горинь, зустрів його Мстислав з напитком і з дарунками; звідти пройшов він повз Кремінець під Перемишль, і тут, на р. Липі зустрів його князь
-100-

Володимир з напитком і дарунками; нарешті під Бужковичами наздогнав його князь Лев з напитком і дарунками“.

По-друге - князі мусили на поклик татарський ставитися з своїми пол-ками у їхніх походах. З літописного оповідання, одначе, видно, що татари закликали їх до участі в походах тільки на сусідні землі: на Литву (1277 р.), на Угорщину (1285), на Польщу (1286), і то часом навіть мотивували це так, ніби роблять ці походи або закликають до участі в них руських князів в інтересах їх самих. Напр. закликаючи руських князів до походуна Литву, Ногай переказує до них через своїх послів: „ви все скаржитеся мені на Литву, отже я посилаю вам військо з воєводою Мамшієм — підіть собі з ним на своїх ворогів“. З літописного оповідання видно, аби руські князі дійсно просили цього разу Ногая про те, так що правдоподібніше — це мотивування було з його боку певною гречною формою зазиву до походу. Але часом руські князі просили самі військової помочі від татар: так походи татар на Литву 1275 р. і на Польщу 1280/1 р. сталися на прохання Льва. Але робив це тільки Лев, і здається, що русини дивилися на цю практику скоса, і похід на Польщу Льва з татарами волинський літописець описує з виразною неприхильністю до цієї Львової забаганки.

Вкінці татарам платились контрибуції. Чи мали вони характер постійної данини, надзвичайних оплат, це не зовсім ясно. Деякі чужосторонні джерела говорять про постійну данину; особливо виразну звістку маємо у листі Локєтка до папи з 1323 р., де говориться, що Русь платила татарам річну данину. Але дивно,
-101-

що в досить докладному оповіданні Галицько-волинського літопису з другої половини XIII ст. ми ніде не знаходимо згадок про цю дану практику. Маємо згадку літописця в опису подорожі Данила до Орди, що татари „хотіли данини від нього“; маємо потім в тестаменті Володимира Васильковича згадку про обов'язок селян давати князеві тотарьщину“. Але при існуванні правильної річної данини ми надіялися б мати докладніші звістки про її збирання татарами, і це змушує нас приймати з певним запасом навіть таку виразну звістку Локєтка. Може бути, що дійсно, часами платилася татарам річна данина, але може бути, що давались тільки контрибуції в певних надзвичайних обставинах, коли напр. вони переходили через руські землі, або щось інше, і в звістках тих західних джерел міститься недокладна генералізація.

Поза це залежність галицько-волинських князів від татар, здається, не сягала. У внутрішні їх відносини і справи татари не втучалися, хіба самі князі звертались до них. Так напр. Володимир Василькович, передаючи після себе володимирський стіл Мстиславу, навмисне робить свій тестамент „при царяхъ и при его рядьцахъ“ - при татарських ханах Телебузі і Алгую (соправителях), під час їх походу на Польщу, - аби поставити свій тестамент під татарську оборону супроти аспірацій Льва, котрих Володимир боявся. Коли після смерті Володимира син Льва Юрій захопив Берестейщину, Мстислав зараз заповів йому, що буде „правити Татары“, і послав свого гінця „возводить Татаръ“, а заразом дав знати про це Юрію і його батьку; перспектива татарського посередництва так вплинула на Льва, що він зараз звелів синові полишити Берестейщину, інакше грозився зиректися його.
-102-
Таким чином залежність Галицько-волинської землі від Орди була ще відносно легка: її ані порівняти не можна з становищем папр. поволзьких князівств, тяжко оподаткованих на Орду, обсаджених татарськими резиден-тами-баскаками, де князі при всяких перемінах в розкладі княжих столів му-сили добувати собі підтвердження від ханів, ставитися(?) в Орді, коли скар-жився хто на них, та брати участь у всяких далеких походах1. Не було цього в галицько-волинських землях, хоч тут і така, відносно легка залежність від татар викликала, очевидно — внаслідок більш розвиненого громадянського почуття, сильне роздратування, хто зна — чи не більше, ніж на півночі. Як я вище зазначив, літописець з притиском підкреслює “неволю” своїх князів, та не шкодує при кожній нагоді таких епітетів для ханів і Ногая, як „оканьний, безаконьний” і т.п.

Таке огірчення не повинне нас дивувати, бо внаслідок дикості і взагалі руїнних татарських інстинктів всяка ближча стичність з ними дуже дорого коштувала кожній культурнішій землі. Волинський літописець оповідає, що під час походу на Польщу 1286 р. татари страшно винищили Волинь і Галичину: ідучи повз Володимир, вони “насильє велико творяху в городЪ и пограбиша товара бесчисленноє множество и коний”; Володимирці вже чекали, що татари пограбують все місто, і літописець славить ласку Божу, що татари “не взяша города“. Але й проминувши його, татари лишили під Володимиром частину своїх людей году-
1В сучасній літературі залежність Галицько-волинських земель від татар занадто перебільшується. Так напр. Леонтович (Очерки исторіи рус. литов. права І с. 215) думає, що від часів Льва відносини татар до галицько-волинських князів зрівнялися в загальною нормою залежності від Орди, в якій тоді були князі великоросійських земель. Линниченко (Замечанія на статью Ржежабка с. 95), виступаючи проти поглядів Ржежабка, приймав також у залежність Галицько-волинської держави від Орди — напр. що князі затверджувалися ханом. Полемізуючи ж з моїми поглядами, висловленими у першому виданні цієї книги, він іде ще далі в тому напрямі і стає майже на тій позиції, що й Леонтович (про це його реферат в одеському істор. товаристві і Дополненія къ замечаніямъ, с. 109-112). Але при цьому йому приходиться пускатися на різні способи; він каже, що з правової позиції відносини до Орди були ті ж самі в Галицько-волинській державі, що і землях великоросійських, тільки фактична залежність була слабша (наче б тут протиставлявся дипломатичний акт його реалізації на практиці, а не говорилося взагалі про фактичні відносини); іґноруючи різницю у формах воєнної помочі у нас у землях північних, толкує він цю відміну тим, що наші землі залежали «від південних татар“ (sic) і т.п.
-103-

вати коней, і ті “учиниша пусту землю Володимерскую”: били людей, кого запопали, відбирали коней, так що люди не відважувалися виходити з міста.

Те ж сталося в Галичині, коли Телебуга, вертаючись, стояв два тижні під Львовом: „стояли на Львовій землі, кормлячися, не воюючи (не граблячи), але не давали і з города вийти за житє (по збіжжя і фураж): хто виїхав з міста, тих вбивали або брали в неволю, а інших пускали обдерши наголо, і ті гинули від морозу, бо була зима дуже люта, і так спустошили всю околицю“. Літописець додає, що як Лев порахував потім, скільки в його землі загинуло людей від татар від цієї напасті, виявилося їх на півтринадцять(12,5) тисяч!

В менших розмірах такі спустошення, певно, повторювалися при кож-ному переході татар через Русь. Самі князі не відчували себе безпечними, і оповідаючи про зустрічі, уряджені князями ханові під час походу 1286 р., лі-тописець каже, що „князи надЪяхуть ся ся избитья собЪ и городомъ взятьа“. Розуміється, таке становище зовсім не було миле. Стільки про відносини до татар.

Найбільш визначну роль з-поміж галицько-волинських князів, як видно вже з оповіджених фактів, від смерті Данила грав Лев, хоч, очевидно, не одне про нього упущено в оповіданні волинського літописця, і не одне, мабуть, представлено неприхильно і упереджено. Був це князь здібний, дуже енергій-ний, властолюбний, і неповздержний у своєму запалі і змаганнях. Характери-стика його при закінченні Галицько-волинського літопису, писана, очевидно, рукою іншою, вже прихильною до нього, досить відповідає фактам: „був Лев князь мудрий, хоробрий, і кріпкий на війні: немалу відвагу показав він в чис-ленних війнах“.

Натомість Володимир Василькович, як і його батько, або ще й більше, займав у політиці переважно пасивну роль. Це залежало почасти від його особистих уподобань, почасти від того, шо він тяжко хорував, уже від 1276 р., і завчасу ладився до смерті - судячи з оповідання, у нього був рак нижньої щоки (щелепа). Як оповідає волинський літописець, він милувався в книжності, в штуці, з великим замилуванням будуючи церкви і інші будови та опоряджуючи для них ікони, книги і різні багаті, артистично зроблені окраси. Літописець дає довгий, на кілька сторінок, реєстр побудованого, спорядженого, подарованого ним (цей реєстр служить дуже важливим джерелом для історії нашої культури, і значні ви-
-104-

тяги з нього я вже подав, і ще вернуся в останній главі). Між іншим тут згадуються і церковні книги, списані самим князем. Для особистих чеснот його літописець не знаходить слів, і навіть відкинувши дещо на рахунок особливої прихильності його до свого героя, таки треба признати у Володимирі визначну своєю культурністю і гарним характером фігуру. „Він вмів ясно (зрозуміло) говорити про книжні речі, бо був філософ великий”, - або як в іншому місці сказано: „був книжник великий і філософ, якого не було перед ним у всій землі, ані після нього не буде“, “він розумів що було і що яке значить (разумЪа древняя и задняя)”; “був він також зручний ловець, хоробрий, тихий, смирний, незлобний, правдивий, не хапчивий, не брехливий, ненавидів злодійство, пити не пив з молодих літ,

Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   45


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал