Видання друге, розширене



Скачати 10.61 Mb.
Сторінка6/45
Дата конвертації22.12.2016
Розмір10.61 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   45
? прецінь наші великі князі (Данило і Василько) мають Коломию для утримання уружників(?), а ці не варті мати й своєї батьківщини !?“ Але Доброслав на це тільки засміявся і сказав:
-57-

„що ж уже скажу на це?“ Яків, приїхавши, оповів усе отеє Данилові, і той затужив, що ті поганці держать його отчину і розпоряджаються нею, та молився за неї Богу“.

Данило почував себе ще не досить сильним, аби взяти за роги цю бояр-ську олігархію, і йому дійсно поки що лишалося хіба молитися Богу. Але самі олігархи підривали свою силу інтригами та суперечками.

Через короткий час, оповідає літописець, почав Доброслав обмовляти Григорія перед Данилом, що він йому не вірний - він рив під Григорієм, бо хотів сам-один взяти в свої руки всю Галичину. Потім вони пересварилися і приїхали до Данила, дуже пишні: Доброслав їхав у одній сорочці, запишаний, що ані на землю не дивився, а галичани бігли біля його стремені. Данило з Васильком, бачучи його пиху, ще більше зненавиділи його; тож коли Доброслав і Григорій почали себе обопільно обмовляти, Данило, слухаючи їх говорення і бачучи, що то все не щире, і що вони не хочуть його слухатися, а землю раді б іншому князю віддати, подумав з братом і таки мусив, видячи їх беззаконня, наказати їх ув'язнити“.

Отже тільки гостра суперечка між двома проводирями боярства осмілила Данила до такого рішучого кроку. Дійсно, боярство, хоч уже значно ослаблене довгою боротьбою, все ще було досить сильне і не тратило духу і відваги до боротьби з княжою владою.

Після кількох невдалих спроб заволодіти Галичем, зроблених спільно боярством і вищим духовенством у 1242 р., Ростислав, як уже сказано, втік в Угорщину. На дворі Бели тепер сталася корисна для нього зміна. Бела, що останнім часом, як ми бачили, тримався дуже стримано і навіть неприязно су-проти Ростислава, постановив рішуче підтримати його. Він видає нарешті за нього свою доньку і рішається помогти йому в планах на Галичину. Джерела наші не подають мотивів цієї переміни, і ми самі мусимо їх відгадувати. Найбільш правдоподібне пояснення, яке подав я вже вище - це те, що погром Русі татарами давав Белі надію легко приборкати Данила і взяти Галичину під свою зверхність, посадивши там Ростислава; могли бути й інші причини, нам невідомі, що могли лежати в політиці Данила.

Досить, що скоро після свого весілля Ростислав випросив у тестя „Угоръ много“ і з ними рушив на Перемишль. Тут він, очевидно - за допомогою місцевого боярства, зібрав військо з селян
-58-

— “смерды многы пЪшьцЪ“. Данило, зачувши, вислав на нього військо під проводом свого братанича Всеволода, та Ростислав побив його над Січницею, „бо мав багато пішого війська“ - з тих смердів. Але коли Данило потім рушив на нього сам з великим військом, Ростислав відступив на Угорщину.

Через рік Ростислав зібрався до нового походу, і цього разу окрім угор-ського війська вистарався собі поміч і з Польщі, від вдови Лєшка, регентки малого Болеслава (т. зв. Стидливого). Літом 1245 р. він знову рушив на Пере-мищину, маючи війська угорські, польські і руські — правдоподібно полки бояр, своїх прихильників. Цього разу, обминувши Перемишль, він підступив під Ярослав і почав ладитися до облоги. На цю вість Данило вислав наперед полк з Андрієм дворським для зміцнення ярославської залоги, а сам з Васильком поспішився слідом; послав також за допомогою до Мендовга і Конрада мазовецького, але їхпомічні полки прийшли вже після закінчення кампанії, що перейшла дуже скоро.

Коли військо Романовичів наблизилось до Ярослава, Ростислав полишив піше військо під містом: “аби звідти не вийшли на поміч Данилові та не по-рубали пороків” (таранів), а сам з рештою війська пішов назустріч Данилові. Тут сталася сильна битва, широко і місцями розкішно, пишною риторикою описана галицьким літописцем. Цей епізод має чималий інтерес для характе-ристики і тогочасного життя, і літературної манери галицького літописця, і я виберу з нього дещо.

Літописець взагалі неохочий до зарозумілості і похвалок, і тут подає насамперед антитезу пишного Ростислава і смирних Романовичів. Ростислав хвалиться перед своїм військом: „як би ядовідався, де Данило і Василько, поїхав би зараз на них: хоч би з десятьма вояками, а поїхав би на них!“ Данило ж і Василько, довідавшись про його похід, моляться покірно Богу. І Бог являє їм свою поміч - помічні полки не встигають до них, а вони все-таки побивають Ростислава, бо „побіда не від людської помочі, а від Бога”. Знамення віщують їм успіх. Ростислав урядив перед Ярославом турнір, „игру“, з якимсь Воршем, і в тому турнірі упав під ним кінь, і він вивихнув собі плече - „не на добро трапилося йому це знаменіє“. Коли ж військо Романовичів наблизилося до Сяну і вояки позлазили з коней, щоб узяти на себе зброю, було таке знаменіє над полком: „налетіло багато орлів
-59-

і багато круків, як велика хмара - птиці грали, орли клекотіли і плавали на крилах своїх і кидалися в повітрі, як ніколи іншим разом не трапляється, і це знамення було на добре,“ і т. д.

Попереду Данилового війська ішли половці, і вони застали були стада Ростиславового війська без охорони, але не відважилися взяти їх без княжого слова. За ними ішли з військом Данило і Василько. Малий Лев також був у війську: „детску сущу“ (тому що він був ще дитина), поручив його Данило Василькові, хороброму боярину, аби його стеріг під нас битви. Ростислав, побачивши військо Данила, поставив перед ворітьми своє піше військо, аби не дозволити зажозі Ярослава вийти з міста і знищити його машини (праковъ), сам же з рештою війська - русинами, уграми і ляхами пішов на Данила. Дворський Данилів Андрій, аби не допустити Ростиславового війська до Данилового полку, поспішив наперед і ударив на Ростиславів полк: „зломилися списи, і був гук, як від грому; з обох сторін багато упало з коней і вмерло, а інші були поранені від міці копійного удару”. Данило поспішав послати в поміч дворському двадцять вибраних мужів, і він вистояв . Ляхи тим часом ішли сильно на Васильків полк, співаючи „керьлешь“ (кіріе елеісон), - сильно ревіли голоси в полку їх. Філя, відомий уже нам угорський воєвода, стояв у задньому полку з хоругвою і казав: „Русь скорі на битву, але треба лише стерпіти їх натиск, бо вони не витривалі на довгу битву“. „Але Бог не послухав похвалки його“, додає літописець, що ще при давніх похвалках Філі пригадав, що „Бог не потерпів йому того, і іншим разом убив Данило Романович колись-то прегордого і Філю. Ця хвиля настала в Ярославській битві.

Данило ударив на полк Філі і сам вступив у гарячу битву — його вже вхопили вороги, але він вирвався з їх рук і вийшовши з бою, ударив на якогось угрина, що поспішав на поміч Філі: збив його списом з коня і ударив його списом так сильно, що той зломився, і угрин загинув на місці. А Лев, хоч малий, зломив об самого Філю свій спис. Данило тим часом ударив знову на полк Філі, розбив його і його корогву роздер. Побачивши це, Ростислав кинувся втікати, і угри побігли. Данило погнався за ними через глибокий яр, і русь била їх. Він був тільки неспокійний за Васильків полк, на котрого ударили ляхи. Ляхи „лаялися, кажучи: поженемо великі бороди! “ Василько ж сказав на
-60-

те: ,даремне ваше слово! Бог наш помічник!“ Він погнав коня на них, і ляхи, не витримавши, побігли від лиця його. Данило в своїй нагінці побачив, що корогва Василькова жене ляхів і дуже втішився. Він став на могилі проти міста, і Василько приїхав до нього. Данило хотів гнатися за ворогами, але Василько стримав його. Багато побито угрів і ляхів, багато взято в неволю. Андрій дворський зловив гордого Філю і привів до Данила, і убив його Дa- нило. Жирослав привів Володислава, злого мятежника землі, і його теж «убито» того ж дня, і багато угрів побито „за гневъ“. Подібне розярення було теж і по другій стороні; одна угорська грамота згадує, що коли під час битви угри зловили і привели до Ростислава якогось галицького боярина, Ростислав наказав на місці відрубати йому голову.

„Данило і Василько і Лев не поїхали до міста, а стали на місці битви, серед трупів, на знак своєї перемоги для війська; ще опівночі приходили і приїздили вояки, ведучи з собою різну здобич, і цілу ніч не переставав крик — одні одних шукали”. Спалено укріплення, яке поставив під містом Ростислав, і Данило пішов до Холма з численними невільниками. Ростислав утік до Польщі, де де була його жінка, і звідти в Угорщину. „Мышляше
-61-

во уме своємъ взяти Галичь и обладати имъ, Богъ же за высокомыслие єго не створи того, єже тъ мысляше“, моралістично закінчить літописець своє опові-дання про цю славну в історію Галичини битву.

---------------

Учасники битви, розходячись з-під Ярослава, мабуть не уявляли собі, що вона буде остатньою в історії галицьких заворушень після смерті Романа. В дійсності так сталося. Об ярославські мури розбилися змагання противників - видерти з рук Романовичів їх отчину, а кров „злого мятежника землі“, пролита на ярославських полях, запечатала собою історію боярської олігархії, на котру ці змагання опиралися. Розуміється, цього не досягла сама по собі ані ярославська перемога над Ростиславом - хоч як важна, ані скарання одного з боярських олігархів - хоч цей факт супроти давнішої надзвичайної вирозумілості Данила для боярських верховодів мав важливе значення, показуючи, що галицький отчич почув себе вже на стільки сильним, що дозволив собі відкинути свою стриманість супроти боярства. Зробили з Ярославської битви фінал сорокалітньої галицької замішанини ті важливі політичні зміни, які пішли слідом за Ярославською битвою, а передовсім відносини князів Галичини і Волині до татар. У всякому разі від Ярославської битви датується вже певне панування Данила в Галичині.

Внутрішні відносини склалися так, що Василько, мавши перед тим Луцьк, дістав Володимир. З волинських земель Данило
-62-

утримував далі у своїх руках Белзько-Холмську і Дорогичинську землю. Зрештою поділ земель не мав важливого значення за життя обох Романовичів завдяки їх особливій солідарності: відносини їх швидше були відносинами управителів, вони заступали один другого у всяких справах і вважалися обидва мов би спільними князями Галичини i Волині.

Я сказав щойно, що на перелом у галицьких відносинах вплинула пере-довсім татарщина. Під час походу Бату на Русі по всій правдоподібності наді-ялися, як я вже зазначив вище, що і цей другий татарський прихід буде таким же ефемерним явищем, як і перший, коли татари після битви над Калкою так же нагло зникли, як несподівано з'явилися. Тим можна собі пояснити, що руські князі в першій хвилі зовсім не рахувалися з татарами як чинником політичного укладу. Правда, ми знаємо, що декотрі українські громади піддавалися татарам і опираючись на них, пробували виломитися з князівсько-дружинного устрою (про це будемо ще говорити далі), та ледве чи й вони бачили в татарах якийсь чинник будучності. Але татари, вернувшися через руські землі з Угорщини, не відходили назад в Азію, а отаборилися на нижній Волзі, з виразним наміром панувати над всією східною Європою.

Папський посланець Плано Карпіні, що відвідав татарську державу у перші роки після походу Бату, оповідає, що під час його перебування на Україні прибули від ханів Куюка і Бату відпоручники, що мали перерахувати людність і оподаткувати її, а князі дістали виклик предстати перед ханом. У його звістках про татарську державу доводиться, одначе, не в однім бачити неоправдану генералізацію фактів, що могли траплятися хіба що одинично і спорадично, і не знати, на скільки загальний характер мало те викликання князів. Правда, і інше джерело - житіє Михайла Чернігівського, складене невдовзі після його смерті, представляє так, що князі були викликані татарами: „Начаша

ихь звати нужею, глаголюще: не подобаетъ жити на земли ханови и Батыеве не поклонившеся има“; але й тут не виключений сумнів, що
-63-

агіографічний шаблон міг згенералізувати або підкрасити ті мотиви, з яких почалися подорожі князів до Орди.

Перший князь, про котрого знаємо, що він їздив в Орду, був Ярослав суздальський. Він поїхав до Бату безпосередньо після повороту його з Угор-щини (мабуть іще 1242, або на початку 1243 р.), і один з тогочасних літописів каже, що його викликано до того. Інший додає, що Бату настановив його старшим над всіма князями „в Русскомъ языце“*. Важко сказати, на скільки реальна ця остання звістка, але коли щось подібне сталося дійсно, то інші князі, зачувши про це, і без татарських викликів мусили поспішитися в Орду, щоб не стати підлеглими Ярослава.

Як би там не було, у всякому разі з р. 1244—5 маємо звістки про цілий ряд суздальських князів, що вони їздили „в Татари про свою отчину“ і діста-вали потвердження, а в 1245—6 р., майже одночасно, чуємо про подорожі в татарську орду, до Бату двох визначніших українських князів - Михайла і Данила. Про Михайла Галицький літопис каже, що він перед поворотом Бату з Угорщини сидів у Києві, потім - при повороті його — втік в Угорщину, а по-вернувшися звідти, сів у Чернигові (Київ Бату признав уже Ярославу) і звідси виїхав до Бату, „прося волости своєя отъ него“; не знати - чи маємо розуміти тут Чернігівську волость, чи може Михайло їхав головно з тим, аби відібрати Київ від Ярослава. Про мотиви подорожі Данила Галицький літопис оповідає не менше лаконічно: „Коли Данило і Василько були в Дороговську (відразу після Ярославської битви), прислав до них Могучій(?) свого посла з жаданням: „дай Галич“. Данило дуже тим зажурився, бо не укріпив своєї землі городами, і порадившися з своїм братом, постановив: не дам половини своєї отчини, але поїду сам до Батия“. З цього виходить, що мова була тільки про Галич, отже не про признання Романовичами татарської зверхності, а про щось інше. Найбільш правдоподібним буде пояснення, що на Галич випросив собі право від Бату якийсь з руських князів, і тепер Могучій жадав, щоб Данило з Галича уступився для того обдарованого. Правда, західні українські
-64-

землі трудно було вважати підвладними Орді, і Плано Карпіні оповідає, що Татари у 1246 р. ладилися до великого походу на західну Русь, Польщу, Угорщину, і далі; але в тому, власне, могла лежати політична інтрига: напу-стити на Данила якогось руського претендента, і його руками загорнути західні українські землі під зверхність Орди, або змусити Данила до піддання під цю зверхність.

У Данила не було іншого виходу: тільки або боронитися від татар, або піддатися зі своїми землями, галицькими і волинськими, під татарську зверх-ність і тим спробувати привернути Бату до себе. Про боротьбу з татарами не було що й думати, маючи проти себе і Ростислава з Угорщиною, і боярську опозицію, тож Данило спішно збирається в дорогу до Бату. 26/Х 1245 він уже виїхав у цю путь, і за кілька днів був у Києві, де у Видубицькому монастирі казав відправити службу божу за себе - “видя беду страшьну и грозну”. Але Бату прийняв Данила як на свої звичаї дуже ласкаво; літописець так переказує слова його: “Данило! Чому ти раніше не прийшов? але то добре, що бодай тепер прийшов! Чи п'єш ти чорне молоко, наше пиття, кобилячий кумуз (кумис)?” Данило відповів: “досі не пив; а нині як кажеш мені, то п'ю”. Хан сказав: “Ти вже тепер наш татарин, пий наше пиття!”, але потім прислав вина: “не звикли ви пити молока, пий вино!”

Але весь цей візит гірким соромом наліг на душу Данила і його при-хильників. Виявлена йому честь в Орді галицьким літописцем була відчута як тяжка обида: „О злЪе зла честь татарьская!” - каже він. Данило Романович, великий князь, що володів з своїм братом Києвом, Володимиром, Галичем і іншими краями, - тепер сидить на колінах, зветься холопом, данини від нього хочуть, на життя він не надіється, погрози мусить слухати“... З гірким почуттям повторює він слова Бату, сказані Данилові, коли частував його кумисом: „ти вже тепер наш, татарин, пий же наше пиття!”

Данило пробув у Бату три тижні і дістав потвердження своїх прав на всі свої землі, але за те мусив признати себе „холопом татарським”, підлеглим татарського хана. ,,І прийшов він у свою
-65-

землю, і зустрів його брат і сини: плакалися з його обиди, але ще більше тішилися, що вернувся цілий“.

Гірке почуття „обиди“ дійсно мусило наповнити серце Данила, коли він, осягнувши мету свого життя: злучивши нарешті у своїх (з братом) руках свою отчину, якраз мусив схилитися перед „поганином“, признати себе „холопом“ татарського хана. З цією роллю він не міг змиритися, і користаючи з тимчасової згоди з татарами, постановляє приготуватися до боротьби, „будує городи проти безбожних татар“, а з другого боку надіється знайти опертя проти татар у західній Європі.

Та хоч як тяжко було для Данила принижуватися перед татарами, але ця покора, як то часто буває на світі, принесла для нього різні матеріальні ви-годи. Його подорож до Бату і визнана йому протекція татар незмірно підняла значення Данила в очах західно-європейських володарів, що тремтіли, чекаю-чи нового татарського походу на захід, передвіщеного уже на ліонському со-борі устами загадкового „руського єпископа Петра“. Сам галицький літописець зовсім правдоподібно толкує наглу зміну у відносинах угорського короля до Данила його подорожжю до Бату. Він каже, що скоро після повернення Данила Бела прислав свого посла до нього і сам тепер запропонував йому, аби Лев оженився з його донькою, у чому відмовив, як ми бачили, п'ять літ тому; „він боявся Данила, пояснює літописець, бо той був у татар, переміг Ростислава і його угрів“. Перший мотив, безперечно, був рішучим,
-66-

хоч можна навести ще й інший: увага Бели звернулася в інший бік - на боро-тьбу з Австрією, з котрою розпочав він війну весною 1246 р. Під впливом цих обставин Бела залишив свій план - посадити Ростислава у Галичі, зробив його баном Славонії, потім Мачви, утворивши для нього осібний банат тут, між рр. Дунаєм, Дриною, Савою і Моравою, і на цьому скінчилася політична карєра Ростислава. Тільки титул „князя Галичини“ лишив він собі на пам'ять про минуле1.

Але Данило, як оповідає Галицький літопис, цього разу зустрів пропо-зицію Бели дуже стримано. Літописець каже, що він не вірив Белі, бо той не дотримав уже перед тим слова; „порадившись з братом, не повірив його сло-вам, бо він уже перед тим обіцяв видати свою доньку (за Льва) і зрадив“. Це пояснення, і взагалі думка літописця, що переговори Бели з Данилом крути-лися навколо самої справи шлюбу Льва, здаються трохи поверхневими, але за браком всяких інших звісток і ми не можемо йти далі простих здогадів. Мо-жемо, напр., здогадуватися, чи війна Угорщини з Австрією не висувала Дани-лові інших, некорисних для Угорищини планів, як то було вже у 30-х рр., або чи не утрудняли переговорів претензії Бели, аби Данило став його васалом, яким був Ростислав, і т.п. Треба запримітити, що Бела і після згоди з Данилом носив титул короля Galiciae et Lodomeriae, хоч з цього ще не можна виводити, що він задержав якісь дійсні права на Галичину. Взагалі ми не можемо нічого певного сказати про те, на яке становище став до Бели Данило, уложивши з ним згоду.

Вкінці знаємо тільки, що Данило зволікав з відповіддю на пропозиції Бели, але з другого боку думці помиритися з Угорщиною не противився. Літопис оповідає, що в цій справі посередничав Кирило, вибраний Данилом на митрополита й висланий на освячення до Царгорода через Угорщину (може бути - власне з дорученням по дорозі зав'язати подальші переговори з Белою).
1На документi 1247 р.: Ratislao illustri duce Galliciae et bano totius Sclauo-niae - Fejer IV. 1c. 454; баном Мачви зветься він вперше 1254 р. іbid. IV. 2 с. 218. Після його смерті (пом.1263) банат перейшов до його вдови Анни іі синів Михайла і Бели (пом. 1272); дві доньки Ростислава вийшли за визначних слов’янських князів: Кунегунда — за Пржемислава ІІ Отокара короля чеського, а Грифіна за Лешка Чорного князя краківського. Про нього і його дітей окрім названих (с. 524) статей Плаузона і Паляцкого ще Wertner Ungams Palatine und Bane im Zaitalter der Arpaden — Ung. Revue, 1894 c. 160, про Грифіну Бальцер ор. с.с. 333.
-67-

Кирило мав переговори з Белою і довів їх до кінця: Данило після того поїхав на з’їзд з Белою і заключив з ним згоду. Льва при цьому оженено з королівною Констанцією, а Данило повернув Белі угорських панів, взятих в неволю під Ярославом (1247).

Так здобув Данило уже одного союзника для евентуальної боротьби з татарами. Але незмірно ширші перспективи відкривали перед ним тодi ж роз-початі зносини з папою.

Першу гадку про них піддали Романовичам папські посли до татар - Плано Карпіні з товаришами, що їдучи до татар, зустріли Василька в Ленчиці у Конрада мазовецького, потім на запрошення Василька гостювали у нього десь в перших днях 1246 р., і при цьому намовляли самого Василька і руських єпископів до унії, читаючи їм якусь папську буллу про злуку церков. Василько відповів, одначе, що без Данила не може цієї справи вирішувати. Тому можна з всією правдоподібністю думати, що зустрівши Данила при його
-68-

поверненні з Орди в марті місяці, десь на Подонні1, Карпіні мав переговори і з ним. Зацікавленість, яку збудили в обох князях ці розмови, каже нам здога-дуватися, що мова йшла не про саму лише унію, про котру згадує Карпіні. Ця стара історія ніякого зацікавлення не могла викликати, натомість оповідання його про те, що папа хоче організувати союз європейських народів проти татар і для того збирав собор в Ліоні, що він наміряється двигнути проти них хрестовий похід, - мусили зробити сильне враження на Романовичів, перей-нятих гірким почуттям “обиди" від татарської кормиги. Прилучитися до цього європейського союзу проти татар, дістати собі з заходу поміч ціною унії було дуже привабливо, а признати над собою церковне старшинство римського папи не було страшно при тім близькім співжиттю з католицькими народами, при тому бракові всякої релігійної виключності, який я підкреслював як прикмету, особливо характерну для наших західних земель2.

Коли Плано Карпіні, повертаючись з Орди, знову побував у Романовичів (літом 1247 р.), він довідався, що вони зав'язали зносини з папою: вислали до нього свого посла3. Маємо серію
1Проф Дашкевич (Перван унія с. 158), користаючи в лихого видання Язикова, не міг точніше означити, де і коли Карпінї бачив Данила; з видання Авезака видно це зовсім ясно: Карпіні бачив Данила у швагра Батy, що кочував на Дону, а час видно з того, що у Куремси Карпіні був наприкінці лютого, а у Бату на початку квітня; значить, на Дону був він десь в середині марта.

2Див. т. ІІ с. 483—5.

3Confirmantes eliam omnia quae de hac materia prius per suum abbatem transmiserant (Плано Карпіні говорить про готовість Романовичів до унії з римською церквою) — Recueil с. 769. В пізнішій буллі (у Тургенєва ч. 75) папа згадує послів Данила Gregorii abbatis de monte sancti Danielis et fratr(u)m H. et A. de ordine fratrum praedicatorum. Проф. Абрагам не без правдоподібності здогадується, що той Григорій міг бути...
-69-

папських булл з 3-го травня 1246 р., що були, мабуть, результатом реляцій Плано Карпіні про його конференції з Васильком і руськими князями, або того посольства, коли воно вже встигло прибути. Папа заявляє тут “руському королеві”, що приймає його самого і його державу під протекцію св. Петра, і всякому, хто б хотів його скривдити, грозить гнівом божим і своїм, зрештою про висловлені до нього „прошення“ говорить він загально, обіцяючи їх скі-льки зможе сповнити, а з своїм легатом доручає порозуміватися у справах ре-лігійних і висловити йому свою гадку щодо татар.

Чи внаслідок цих булл вислали Романовичі свого посла до папи, чи ще перед ними, але потім заходить малий застій у цих відносинах, і тільки те друге гостювання Карпіні, літом 1247 р., відігріло їх. Мусимо здогадуватися, що відповіді, прислані папою, і ті усні пояснення, які могли дати Данилові його власні посли, розчарували Романовичів і прохолодили їх запал. Інакше воно й не могло бути: в головній справі, що займала Данила і штовхала його до цих зносин, - про боротьбу з татарами, вони не могли сказати йому нічого реального, натомість папа дуже гарячо підбирався до реформування руської церкви, до викорінювання грецьких „звичаїв і обрядів“ (лист папи до легата), чого собі ані Романовичі ані їх єпископи не бажали. Відгомін незадоволення в цій
-70-

справі знаходимо і в пізніших папських листах (напр. в дозволі правити слу-жбу на просфорах) і в замітці літописця, що згадуючи про коронацію Данила, підкреслює прихильність папи до руського обряду: „Некенти бо кленяше ху-лящимъ вЪру грЪцкую правовЪрную»; тут маємо, мабуть, відгомін пізніших пояснень папи, що мусив відступити від перших, занадто великих своїх вимагань у справах обряду.

Зносини були урвалися, і тільки Карпіні, що з поворотомзнову загостив у Данила, своїми винесеними з подорожі до самого великого хана гадками про потребу спільної боротьби з татарами,про їх близький і грізний похід на захід, що мав розпочатися найближчим часом, потрапив знову розбудити давнішні надії і плани Данила: він вислав разом з Карпіні своїх послів і грамоти до папи.

На це посольство папа відповів знову цілою пачкою булл: з серпня і з подальших місяців 1247 р. та перших місяців 1248 р.маємо аж шість булл до Данила і Василька, де папа знову приймає їх під опіку св. Петра, дозволяє їм здобувати собі назад відібрані у них землі, дає диспензу(?) Васильку за його шлюб (уже давніший), дозволяє в руських землях правити службу на просфо-рах і т. п. У головній же справі - татарській маємо в них тільки бажання, щоб на випадок, як татари рушать на християнські краї, Данило повідомив про це пруських рицарів, а ті повідомлять папу, аби він міг ліпше роздумати, як би тим татарам з божою поміччю сильно протистати. Такий був зміст останньої булли; Данило міг з неї найліпше переконатися, що реальної помочі проти татар йому нема чого надіятися від папи - і облишити подальшу кореспонденцію у цьому напрямі.

Чотирма роками пізніше маємо лист угорського короля до папи, де він хвалиться, що не пошкодував труду і встиг прихилити Данила наново до зно-син, і від нього мають прибути до папи посли. Не знаємо справді, чи дійсно Данило тих послів вислав,
-71-

але зносини таки були відновлені, і може бути, що в цьому напрямі дійсно вплинув на Данила Бела. Папа хотів заохотити Данила до справи унїї коро-лівським титулом. Але Данилові хотілося не титула, а реальної помочі: гали-цький літописець оповідає, що коли папа прислав до Данила свого легата з пропозицією коронуватися на короля, Данило відповів, що з татарами його відносини лихі, і він, не маючи помочі від папи, не може коронуватися; (очевидно, він сподівався, що така коронація роздратує татар іще більше).

Мабуть у відповідь на нові обіцянки помочі від папи, Данило повідомив його на початку 1268 р., що татари рушають на нього, і очевидно – закликав до помочі. Папа спробував притягнути до цієї справи різних володарів: видав буллу до християн Польщі, Чехії, Моравії, Сербії і Померанії, закликаючи їх до хрестоносного походу на татар, і доручив його провідувати(?) легату Опізо.

В зв'язку з цим, очевидно, стояло нове посольство до Данила в корона-ційній справі: Опізо прибув до нього з королівським вінцем і дорученням ко-ронувати ним Данила, і привіз запевнення помочі від папи. Він з’їхався з Да-нилом у Кракові. Данило, як каже літописець, таки не хотів прийняти вінця, та впливи Данилової матері, котрій, як католицькій принцесі, не могла не бути приємна ця перспектива королівського титулу, і намови польських князів, що обіцяли Данилові також поміч проти татар (мабуть Опізо таки й звернувся до них, аби впливали на Данила), - перемогли неохоту Данила. Він згодився, і сказав Опізові їхати з собою з тим на Русь. Але коронація пройшла зовсім тихо, на краю Данилової держави - в Дорогичині (правдоподібно, Данило навмисно вибрав цей розташований найдалі від татар город), без особливих торжеств, без з’їзду князів, серед походу Данила на ятвягів. Про саму коронаційну церемонію не знаходимо ніяких подробиць у нашому літопису; він каже тільки, що Данило „прийняв вінець від Бога, від церкви св. апостолів, від стола св. Петра, від отця свого папи Інокентія і від усіх його єпископів“.
-72-



Але обіцянки Опізо були даремні. Проповідь хрестоносного походу зісталася безплідною. Ані папа, ані князі, до котрих він звертався з закликом, ніякої помочі проти татар не прислали. З огляду на це Данило не мав охоти робити якісь уступки римській курії в її релігійних справах. Папа скоро пе-реконався, що у цьому напрямі нема чого розраховувати на Данила. Зносини ще тяглися, але обопільне розчарування проступало все сильніше. Булла 1255 p., де папa дозволяв Мендовгу воювати руські землі і їх людність, яко невірну, служить уже проявом розчарування римської курії. На початку 1257 р. папа Олександр II вислав Данилові буллу, де вже рішуче докоряє йому, що він відступив від послушності римській церкві, забувши духовні і світські добродійства дану йому корону; папа взиває його вернутися до римської цер-кви, інакше загрожує йому клятвою, а в листах, киданих до єпископів оло-мунецького, вроцлавського і інших, аби вони клятвами і “зброєю вірних” змусили Данила до його обов'язку.

Але з цих взивань і погроз не вийшло нічого. Данило облишив всякі відносини до римської курії, і його королівський титул залишився єдиною пам'яткою цієї першої - ефемерної руської унії. Цікаво одначе, що хоч сам Данило, як ми бачили, королівському титулу не надавав особливого значення, його оточення, видно, цінувало досить високо цю відзнаку: галицькі літописці почавши від коронації все титулують Данила “королем”.

Не знайшов Данило у своїх планах боротьби з татарами по-
-73-
мочі і в інших зв'язках з заграничнимя державами, на котрі тепер кинемо оком.

У відносинах Данила до Угорщини ми спинилися на примиренні і союзі Бели з Данилом, укладеному в 1246 р. Бела тоді носився з планами здобути собі Австрію, що по безпотомній смерті останнього Бабенберга Фрідріха II Войовничого, як порожній лен (?), перейшла в управу цісаря Фрідріха ІІ. Внаслідок роз’яреної боротьби між цим цісарем і папами, папа, що мав сильну партію і в Австрії, намагався не допустити, аби такий важний здобуток зістався в руках ворога. Коли Бела заявив йому свою охоту здобувати Австрію, папа відізвався з найбільшою готовністю на цей план, але Бела не мав під рукою потрібних сил, аби зараз вдатися до війни з цісарською партією, і поки и він збирався, папа, перебравши кількох можливих претендентів, спинився на Гертруді, племінниці покійного герцога, і її чоловіку - маркграфі баденському Германі. Завдяки помочі папи і династичній прихильності до Гертруди в Австрії, Герман встиг незабаром зайняти тут досить сильне становище. Пропустивши таким чином момент, Бела зробив кілька нападів на австрійські землі, але без всяких суттєвих результатів. Наш літопис оповідає, що він кликав до помочі також і Данила, і той їздив до нього з своїми полками, але вже застав у Бели послів з Австрії. До походу не дійшло, і Данило, здивувавши угрів і німців своїм невиданим вбранням і озброєнням своїх вояків, повернувся додому. Повне
-74-

мовчання джерел дає здогадуватися, що Данило взагалі не брав участі в похо-дах Бели на Австрію цих років, і воно зовсім правдоподібно, що маючи далеко реальніші справи під носом, Данило не мав охоти до участі в такій далекій і для нього неінтересній справі.

Тим часом маркграф Герман помер, і барони Австрії вкінці, знеохочені анархією, вибрали собі герцогом чеського королевича Отокара, що без всяких перешкод опанував Австрію. Бела, переконавшись, що власними силами нічого досягнути не зможе, задумав втягнкти Данила і скласти широку коаліцію проти Отокара. Він виступив з проектом одружити Гертруду з другим Даниловим сином, Романом, з тим що Роман дістане спадщину Бабенбергів. Цей проект прийнято прихильно обома сторонами — і у Гертруди, і у Данила. Роман прибув у Австрію, і тут десь весною 1252 р. в замку Himberg під Віднем відбувся шлюб Романа з Гертрудою та укладено трактат, де Бела зобовязався допомагати Роману здобути собі Австрію.

Втягнувши таким чином в австрійську справу Данила, Бела, у поперед-ньому році спустошивши Австрію і Моравію, на 1253 р. склав план великої союзної кампанії проти Отокара. Сам Бела мав напасти на Моравію; Данило разом з Болеславом краківським, що за посередництвом своєї жінки Кінги, доньки Бели, теж був втягнений до коаліції, мали йти на Шлезьк; з заходу на Австрію мав напасти інший союзник - герцог баварський, тим часом як зі сходу, очевидно, мали підтримати Романа угри. Але цей широкий план скін-чився спустошенням Моравії і Шлезька, де руські і польські війська взяли Опаву (Troppau). В Австрії акція союзників була зовсім слабка: баварців від-бито, а в якій мірі підтримало Романа угорське військо, зістається зовсім не-ясним.

Галицький літописець гірко нарікає на Белу, що він надавав Романові обіцянок і потім зовсім не підтримав його. Він каже, що Роману доводилося тим часом видержувати тяжку боротьбу з Отакаром; Отокар радив йому розі-рвати свій союз з Белою і поділити з ним, Отокаром, австрійську спадщину, але Роман не хотів зрадити Белі. Бела ж не тільки не допоміг Романові, але використовуючи його прикре становище, запропонував, аби він передав йому ті замки, які трималися Гертруди, а натомість обіцяв йому дати городи в Угорщині. Гертруда, одначе, на це рішуче не
-75-

пристала, хоч тоді вони були в дуже трудному становищі, обложені в Гімбургу військом Отокара: в замку настав голод, і для Гертруди і Романа приносила якась баба потайки поживу з Відня, прокрадаючись серед війська Отокара.

Скінчилося тим, що Роман, як каже наш літопис - за порадою Гертруди викрався з замку і подався до батька (в 1263 р.). Правдоподібно, Гертруда, коли справді так Роману порадила, надіялася, що йому вдасться подвигнути батька до більш активної участі в австрійській справі. Але Данилові, після того як виявилося, що на поміч Бели нема чого розраховувати, розуміється, було трудно брати на себе цю справу, і він Романові не допоміг. Не знати, чи Роман потім вертався до Гертруди: нема про це ніякої звістки. Для нього не було виглядів у Австрії. Гертруді ж, видно, не хотілося кидати те, що мала вона в Австрії, і їхати за чоловіком на Русь, і вони розійшлися. Австрійські хроніки закидають Романові, що він кинув свою жінку на глум; літопис галицький підкреслює, що він виїхав з Австрії за порадою самої Гертруди, але мовчить про їх подальші відносини. Бачимо тільки, що Романа після повернення заангажував Войшелк у литовські справи, і він оженився наново з донькою одного з русько-литовських і князів - Гліба волковийського. У Австрії ж скоро після відходу Романа прийшло до порозуміння між Белою і Отокаром, і вони поділили між собою спадщину Бабенбергів (Бела дістав більшу частину Штирії, Отокар решту). Гертруді полишено значні маєтності в Штирії, де вона й жила потім довший час. Від Романа вона мала доньку Марію, що вийшла потім за сина загребського бана Стефана IV.

Двозначна роль, яку Бела відіграв у цьому епізоді з Романом, здається, переконала Данила, що йому нема чого розраховувати на угорського короля, і відносини між ними, видно, ослабли, але були спокійні. Літопис наш оповідає, що Данило під час Бурандаєвого походу (1260 р.) був утік в Польщу, а відти на Угорщину; і супроти звісток австрійських джерел, що він брав участь в поході І Бели на Австрію цього року (літом), дуже правдоподібним здається здогад, що в цей похід він попав випадково, під час цієї своєї втечі. Один хроніст каже, що він був і на з’їзді у Відні Бели з Отокаром, - цей з’їзд закінчив їх війну. Після того літопис згадує ще подорож Данила на Угорщину (десь 1262 р.), але не



-76-

пояснює мотивів; можливо, що це був просто сусідський візит. Не знаємо нічого, яке становище займав Данило супроти внутрішніх замішань Угорщини в останні роки Бели та його боротьби з сином Стефаном. Але з часів Стефана маємо лист, що свідчить про добрі відносини між Угорщиною і галицько-волинськими князями, але це хронологічно вже виходить за часи Данила.

В русько-польських відносинах ми спинилися на союзі Романовичів з Конрадом. Ми бачили потім, що Михайлу вдалося перетягнути Конрада до себе під час боротьби за Галич, і у війнах 1236-7 р. він виступає противником Данила. Але цей розрив Данилові не зашкодив: він скористав з нього для того, аби відібрати собі Дорогичин, а самого Конрада заблокував Литвою. Одначе потім між ними, видно, прийшло знову до порозуміння, і у 1240-х р.р. Романовичі, яко союзники Конрнда, увійшли навіть у конфлікт з Болеславом Лєшковичем (т. зв. Стидливим), з яким Конрад вів боротьбу за Краків.

Ця війна, розпочавшись приграничними спустошеннями, привела вкінці до досить важливого факту: окупації русинами Любліна. Галицький літопис справді оповідає тільки, що під час цієї війни Данило з Васильком , об-ложивши Люблін, змусили люблінців до
-77-

того, що вони пообіцяли надалі „не помагати князю свому”:, але в польських річниках маємо виразну згадку, що русини (чи тоді, чи відразу потім) зовсім освоїли Люблін, для оборони його поставили тут кам'яну вежу, відновили за-мок, і володіли ним якийсь час. Чи відібрали його потім поляки силоміць, чи повернув Данило його сам, не знати, але цю другу можливість вважаю супроти тодішньої ситуації правдоподібнішою.

Після смерті Конрада бачимо Данила в згоді з обома лініями: краків-ською і мазовецькою. З мазовецькими князями Романовичі стояли в ближчих відносинах. Галицький літописець каже, що Данило мав вплив на Болеслава Конрадовича, бо він був одружений з його своячкою, донькою Олександра белзького. За його словами впливу Данила на Болеслава Конрадовича завдя-чував Земовит, його брат, що дістав спадщину після брата — до того мав його намовити Данило, і взагалі Данило і Василько вважають Земовита своїм протегованцем. Напр. закликаючи його в похід на ятвягів, вони в літопису ка-жуть йому: „бачив ти від нас добро, іди ж тепер з нами на ятвягів“. Земовит теж оженився з якоюсь своячкою Романовичів Переяславою, рід котрої, одначе, точніше не відомий (недавно висловлено здогад, що то була донька Данила, але це тільки здогад). Він був діяльним помічником Данила в його заходах навколо підбивання ятвягів (наприкінці 1240-х і на початку 50-х рр.), але в цих походах допомагав Данилу також і Болеслав краківський. Вимушена участь русинів у поході Бурундая на Малопольщу (1259) не попсувала цих відносин, і перед смертю Данила вони були унормовані на з’їзді його з Болеславом у Тернаві.

Та ці відносини до Польщі не грали особливої ролі. Далеко важливіше значення мали відносини литовські.

Вище була мова про завзяту боротьбу, яку провадив з Литвою Роман. Його смерть широко відкрила ворота литовським нападам на Волинську зем-лю. Літопис, зайнятий історією спадщини Романа, не перелічує точніше цих нападів, тільки принагідно згадує при подіях 1209-10 рр., що в ті часи „бЪда бЪ в земле ВолодимерьстЪй отъ воеванья литовьского и ятвяжьского“. Розу-міється, волин-
-78-

ські князі не переставали віддячувати Литві, але в часи тих політичних замі-шань про якусь сильнішу боротьбу з їх боку не можна думати, аж поки на Волині не осілися міцно Романовичі. Ця важлива переміна у політичному житті Волині була мабуть причиною зміни у відносинах русько-литовських: наприкінці 1219 р. литовські і жемайтські князі уклали згоду з Романовичами, приславши своїх послів у Володимир. Це зменшило литовські напади - “бЪ земля спокойна“, каже літописець, але не так дуже, бо не всі литовські племена обіймала ця княжа організація, і ятвязькі племена, що не входили до цієї організації, далі вели свої напади. Все ж таки після угоди 1219 р. литовські напади стали рідшими, а окрім того вона дала Романовичам цінних союзників, котрих вони уживали у потребі проти Польщі.

Потім ми довший час не знаходимо докладніших відомостей про відносини до Литви. З однієї гадки бачимо, що наприкінці 1220-х р.р. Литва вважалася союзною, але Володимир пінський, що мав доручення стерегти Во-линь від ятвягів, побив Литву, коли вона вибралася на Польщу. Може бути, що це було причиною розриву: у 30-х і 40-х рр. бачимо одних литовських князів союзниками Данила, інші знову воюють його землю.

На тридцяті роки припадає сформування серед Литви першої більшої держави в руках Мендовга. Підбиваючи собі дрібніших литовських династів і сусідніх дрібних руських князів у басейні Німана, Мендовгу було наручно бути у союзі з сильнішими руськими князями - Романовичами, аби вони йому не перешкоджали у цих заходах. Він служив Романовичам своїми помічними полкам; окрім того нищив тих дрібних литовських династів, що давалися взнаки волинським і пінським землям (пінські тоді перебували під протекцією Романовичів); цього вистачало, аби оправдати такий союз в очах Романовичів, зайнятих тоді передовсім заходами навколо привернення своєї батьківщини.

Набіги литовських кунігасів і ятвязьких ватажків на руські землі тоді дійсно були дуже часті. Це бачимо з літописних записок, а ще більше — з за-мітки Карпіні, навіяної, очевидно, місцевими оповіданнями: він каже, що пе-реїздячи південною Волинню і Київщиною, дуже

Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   45


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал