Видання друге, розширене



Скачати 10.61 Mb.
Сторінка5/45
Дата конвертації22.12.2016
Розмір10.61 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   45
супроти цього дивовижного вчинку Мстислава нічим не виявив свого невдоволення, а навпаки - зазначив, ще свої симпатії і покору до Мстислава, віддаючи йому на рішення свою суперечку з пінськими князями за Чорторийськ. Галицький літописець каже, що Мстислав, відповідаючи на це, заявив, що жалкує за свій вчинок з Галичем, визнає свою вину перед Данилом і хоче відібрати Галичину у королевича з тим, аби віддати Данилові: „сину, завинив я перед тобою, не давши тобі Галича, а віддавши іноплеменнику; це мене Судислав здурив; але коли буде на те божа воля, я ще виберуся походом - візьму половців, а ти з своїми полками підеш: ти візьмеш собі Галич, а я Пониззя“.

Мстислав дійсно міг робити такі плани, але їм не судилося збутись: через кілька місяців після свого переходу до Торчеська Мстислав розхворівся і помер, перед смертю сказавши постригти себе у схиму(1228 р.). Галицький літописець каже, що він хотів ба-
1Іпат. с. 499—500. Monumenta Germ. hist. IX с. 627 (Continuatio Sancrucensis І, під p. 1227): Andreas rex Ungariae Rusciam cum exercitu veniens, ab ipsis statim fugatus recessit, interfectis nonnullis de exercitu suo. повторено ib. с. 636 (Cont. Claustroneuburgensis III). Див. ще у прим. 7 звістки угорських грамот про похід кор. Андрія на Волинь і інші угорські походи на Галичину.
-43-

чити Данила перед смертю, аби поручити його опіці своїх синів і майно, — „бо мав до нього велику любов у серці своїм“, але Гліб Зеремієвич, один з видніших галицьких бояр, що був, видно, при Мстиславі, не сповнив цього бажання навмисно.

----------------

Як я підкреслював уже, смерть Мстислава була важливою поворотною точкою в політиці Данила і в історії Галицько-волинської держави. Поки жив Мстислав, Данило супроти галицьких подій займав пасивне становище, тримаючись з усією лояльністю до Мстислава, чи то з моральних мотивів - шануючи його як свого тестя, чи то з політичних - тримаючись його як найбільш сильного і впливового з-поміж тогочасних князів. Навіть досить прикрі вибрики, які дозволяв собі Мстислав у відносинах до Данила, не виводили Данила з рівноваги. Зрештою він мав тоді на першому плані свою волинську волость, де мусив передовсім зміцнити своє становище. І він, дійсно, в цьому напрямі зробив багато, так що смерть Мстислава, котра розв'язувала йому руки на галицькі справи, застала його володарем майже всієї Волині, князем сильним і впливовим, що вже не вагаючись міг братись за збирання другої своєї „півотчини“.

Ми полишили волинські справи на тому моменті, коли Данило, опираючись на союз з Мстиславом, взявся за збирання володимирських земель (десь в початках 1219 p.). Від Лєшка відібрав він тоді Берестейщину і забузькі землі (пізнішу Холмщину) ; чи ці останні задержав він відразу у себе, чи може віддав Олександру - не знати: перше вважав би я правдоподібнiшим, бо Данило супроти Олександра не мав якихось моральних обов'язків. Після того в чужих руках з володимирських земель зісталася ще тільки Дорогичинська волость. Пінські князі були захопили пізніше (біля 1227 р.) Чорторийськ, але Данило відібрав його відразу.

Коли Василько підріс, Данило віддав йому Берестя, а собі залишив Володимир; цей поділ, одначе, нічим не ослабив сил Данила, бо взагалі Романовичі все життя відзначалися рідкою солідарністю і, як побачимо ще нижче, вважалися майже соправителями, спільними володарями Галицько-волинської держави.
-44-

Десь біля 1225 р. помер давній приятель Данила Мстислав Німий і пе-ред смертю поручив свого сина Івана і свої волості Данилу. Мстислав Німий мав тоді Луцьк, а мабуть окрім того задержав і давнішу свою волость – Пере-сопницю. Син його Іван помер слідом, і Данило, видно, вважав тепер себе правним володарем Мстиславових волостей на підставі його тестаменту. Син попереднього луцького князя Інгвара Ярослав справді забрав був Луцьк собі, але Данило зараз вибрався походом на нього. (Літописець як характеристику рицарськості чи побожності Данила оповідає, що він мав нагоду вхопити Ярослава, бувши в Жидичинському монастирі, і так йому радили, але Данило відповів, що приїхав “молитву сотворити святому Миколі“, і не може виступити на Ярослава, аж потім пішов походом). Справа пішла зовсім легко. Передовий полк захопив у битві Ярослава у неволю; лучани, що були “затво-рили ся”, тепер піддалися, коли Данило наспів з головним військом. Данило дав Ярославу з луцьких земель Перемиль, а всю Луцьку землю з Пересопницькою волостю дав братові Васильку (мабуть — в заміну за Берестя).

Таким чином на момент смерті Мстислава Романовичам належала вся Волинь за винятком кількох дрібних волостей у південній Волині та Белзької землі, та й то, мабуть, обкроєної вже. Її князь Олександр ніяк не міг спромог-тися на якусь послідовну політику: то укладав союзи з Романовичами, то пробував чогось від них добитися війною. Ця непостійність привела через кілька років до приєднання Белзької землі до Володимира.

Відносини Данила до інших українських князів спочатку нормувалися союзом князів київського, чернігівського і галицького, що встановився за Мстислава і тримався якийсь час після після його смерті: київський Воло-димир Рюрикович і чернігівський Михайло стояли в союзі з галицьким королевичем Андрієм і його мажордомом Судиславом. З цією лігою у Данила на початках
-45-

дійшло до конфлікту, здається через той Чорторийськ, відібраний у пінських князів: пінські князі рушили проти Данила цю лігу, але Данило, діставши поміч з Польщі і відтягнувши половців від ліги, загубив справу. Скоро, одначе, коаліція розбилася, бо Михайло, зміцнивши своє становище в Чернігівщинї, відновлює політику свого батька - плани на Київ та Галичину, і розпочинає війну з Володимиром. Це змусило Володимира зблизитися з Данилом, що стає його вірним союзником супроти спільного ворога - Михайла, поруч з яким, як його союзник, виступає згаданий Ізяслав Мстиславич, що претендує головним чином на Київщину, тим часом як увага Михайла звернена головно на Галичину.

В польсько-українських відносинах мала певне значення смерть Лєшка, убитого 1227 р. Правда, ще за його життя, відколи почалася самостійна діяль-ність Данила, скінчилися впливи Лєшка на руські справи, де він грав таку важливу роль перед тим: в ролі опікуна Романовичів всевладно розпоряджаючись волинською спадщиною Романа. Але смерть Лєшка понижає ще більше престиж польських князів на Україні: боротьба за краківський стіл, війни малопольських і великопольських князів відвернули надовго увагу польських князів від руських справ і поміняли ролі їх і українських князів: українські князі виступають в ролі опікунів певних польських князів і беруть діяльну участь у внутрішніх війнах Польщі, часом не без певної користі і для себе. Довший час союзником Данила був брат Лєшка Конрад мазовецький, що старався здобути краківський стіл. На його прохання Данило допомагав йому у війнї його за цей стіл з Володиславом „Старим“, сином Тонконогого, і ходив з ним у далекий похід під Каліш
-46-

(біля 1229 р.) - увійшов у землю лядську так глибоко, як ніхто з руських князів окрім св. Володимира, підкреслює літописець. На скільки Конрад був помічним Данилові - про це не маємо точніших відомостей1.

В таких відносинах Данило міг дійсно простягнути руку по Галичину, де людність, як ми бачили, співчувала йому, а й між боярами могли бути при-хильники. І дійсно з початком 1230 р. розпочинається боротьба Данила за Га-лич, що тривала п'ятнадцять літ, рахуючи до її фіналу - Ярославської битви.

Боротьба ця розпочалася досить несподівано. Коли після калішського походу Данило перебував в Угровську, а брат його Василько вибрався в гос-тину до Суздаля, на весілля, наспіли до Данила з Галича від громади посланці з зазивом на стіл. Обставини були для того дуже добрі: Судислав вибрався на Пониззя, очевидно з військом, і королевич Андрій у Галичі був зовсім безпорадним без свого мажордома, отже швидким ударом можна було легко захопити Галич. Данило прийняв ці запросини. Виславши полк на Пониззя, аби затримати там Судислава, він сам кинувся нашвидку під Галич, а іншим силам наказав за собою поспішати. На третій день він був уже під Галичем. Захопити відразу його не вдалося: угорська залога, чи угорські партизани зачинили“ Галич;взято тільки передмістя. Між іншим розграбили двір самого Судислава, де було “вина і овочів і корму і списів і стріл - аж дивно бачити”. Тим часом вислане Данилом військо розбило Судислава, і він тільки з незначними недобитками вночі прокрався до Галича. Щоб затруднити приступ, один з угорських партизанів, „беззаконний лихий Семьюнко, подібний до лисиці своєю червоністю“, як його описує літописець, казав запалити міст через Дністер, але міст надгорів тільки, а не спалився. Тим часом до Данила наспіли полки, а ще що важливіше - Галицька земля підіймалася, стаючи на стороні Данила, і багато галицьких бояр приєдналось до його війська. В таких обставинах, та ще й сулроти прихильності до Данила самої людності Галича, малій угорській залозі не було надії удержатися, і королевич капітулював. Данило пустив його свобідно на Угорщину, „пам'ятаючи ласку до нього короля Андрія“, його батька. Угорські прихильники тепер відступили від королевича всі, тільки сам Судислав пішов за ним. Галичани при цьому зробили демонстрацію против Судислава: кидали в нього камінням
1Іпат. с. 503—5, пор. 516 — тут помагають Романовичам ляхи, але не знати чиї (десь 1235—6 р.).
-47-


і кричали: „забирайся з города, ворохобнику (мятежниче земли)“!...1

Правдоподібно, галицька людність, так рішучо стаючи на боці Данила, надіялася, що тим нарешті буде закінчена чвертьвікова галицька замішанина, що Данило візьме тепер Галичину міцно в свої руки. Але надії ці не справдилися: утримати Галичину і цього разу виявилося тяжче, ніж здобути, і проминуло багато літ, ніж Данило поборов ворожі йому елементи.

Насамперед королевич з Судиславом, втікши до Угорщини, спробували вернути собі Галичину оружно. Бела, старший син і соправитель короля Анд-рія, вибрався з значним військом, „в силе тяжьце“, але ця кампанія, описана в Галицькому літопису з великою емфазою (?), у біблійному стилі, скінчилася для угрів нічим2. Сильно затрудняли похід великі дощі і повені, в яких аж коні топилися, але Бела все-таки підступив під Галич. Побачивши, одначе, що місто хоче рішуче боронитися, а Данило стягнув у поміч половців Котянової орди і польські полки, Бела кинув облогу і спішно пішов назад, понісши великі втрати у війську внаслідок хвороб, що розвинулися в його війську, і партизанської війни, веденої галичанами3.

Далеко тяжчою виявилася боротьба з внутрішнім ворогом. Переважна маса „великих бояр“ була Данилові неприхильна, і хоч і перейшла до Данила, коли всі шанси були на його боці, то зараз же шукала способу позбутися його. Галицький літописець каже, що було кілька змов на життя Данила: раз хотіли запалити хату з ним, другий - вбити його на пиру, але все викри-
1Іпат. с. 506.

2Щодо стилю оповідання, то крім кількох виразних біблійних алюзій: „посла на нь (Белу) Богъ архангела Михаила — отворити хляби небесныя...“, „Богъ попусти на нъ рану Фараонову“, маємо в ньому і стилістичну імітацію оповідання прор. Ісайї:

И възопи посолъ гласомь вели- И ста Рапсакъ, и возопи гласомъ веліимь

комъ и рече: слышите словеса великого иудейски и рече: «слышите словеса царя

короля угорьского: да и ассирийска – сия глаголетъ царь: да не

не уставляетъ васъ Демьянъ, гла- прельщаетъ васъ Езекиа словесы – не мо-

голя: иземля изыметъ ны Богъ, ни жетъ избавити васъ, и да не глаголетъ вамъ

да уповаетъ вашь Данилъ на Господа Езекиа, яко избавитъ вы Богъ и не предастся

глаголя: не имать предати градъ сесь градъ сей въ руцЪ царя ассирийска (Ісайї гл. королеви угорьскому. (Іпат. 507). 36).

3Іпат. 507—8, про згадки в угорських грамотах див. прим. 7.
-48-

валося одначе, і Данило вцілів; що бояри навіть чинно ображали його - напр. на якімсь пиру котрийсь з тих “безбожних бояр” линув йому з чаші вином у лице, але Данило терпів і навіть зловлених на гарячому вчинку не карав, як характеристично висловлюється літописець — „аби над ними Біг з часом по-мстився1.

Бояри проти Данила тепер висунули Олександра белзького. Спочатку вони потайки мали з ним зносини, роблячи ті засідки на життя Данила, а коли Данило, довідавшися про це, сказав Василькові піти війною на Белзьку землю, Олександр втік у Перемишль “до своїх одноплеменників”, і тут почав готуватися до боротьби з Данилом. Ситуація була така, що як каже літописець (мабуть перебільшуючи), поміж галицькими боярами не було жодного, вірного Данилу, окрім вісімнадцяти отроків і тисяцького Дем'яна: одні виразно перейшли на сторону Олександра, інші ніби трималися Данила, але зовсім нещиро. Тоді Данило скликав віче у Галичі — факт для нього незвичайний, і запитався, чи може розраховувати на поміч людності. Галичани заявили: “верни есмы Богу и тобе, господину нашему!». Але у даному разі це була більше моральна поміч, бо з тим усім громада могла підперти Данила тільки “маломъ ратникъ”. Не зважаючи на це, Данило вирішив іти на Перемишль, забравши з собою і полки бояр, що йшли до нього, удаючи вірних, “мняще ся яко вернии суть”. Данилів розрахунок виявився добрим: супроти його рішучості ці бояри притаїлися і не показали фарби; Олександр не відважився боронитись, і коли Данило наблизився до Перемишля, втік на Угорщину2.



В Угорщині Олександр почав понужати на похід короля, і старий король, розраховуючи на поміч галицького боярства, дійсно постановив зробити останню спробу здобути Галичину (десь р. 1232).

Він рушив звичайною дорогою - на західну Галичину, і йому пішло цього разу дуже щасливо. Самого Данила, здається, в Галичині не було3, а Данилові воєводи, чи завдяки значним силам короля, чи внаслідок боярської конспірації, що розуміється, чулася в повітрі, вотратили голови і уступали одну позицію за ін-
1І пат. с. 508 і 509.

2Іпат. с. 509.

3Цей здогад, що Данила не було в Галичині, висловив Андріяшів (ор. с. с. 164, і я його вважаю зовсім правдоподібним: в оповіданні Галицького літопису кидається в очі, що під час всієї цієї кампанії Данила ніде не видно. Де він був під час походу, літопис не дає на це ніяких вказівок; Андріяшів думає, що в Київщині, але його перебування в Київщині належить до пізнішого часу, як видно з контексту.
-49-
шою. Віддано Ярослав, після того як угри вже втратили надію його взяти; дуже докладне і небезінтересне з побутового погляду оповідання про це дає галицький літописець. В Ярославі „затворили ся“ за наказом Данила бояри Давид Вишатич і Василь Гаврилович. Угри билися до самого вечора, і відбито їх. Потім ті Данилові бояри мали воєнну нараду, і тут Давид, настрашений своєю тещею, почав говорити за капітуляцію. Теща його, вдова кормильця Нездила, була партизанткою Судислава і трималася угорської партії (чи не був Судислав її сином, братом Володислава Кормильчича?). Вона казала Давиду: „не потрапите удержати города“, і Давид, що дуже її шанував — „матерью бо си нарЪчашеть ю“, „уполошив ся“ від такого її говорення. Даремно Василь чи Василько, „мужь крЪпокъ и храборъ“, противився йому кажучи : „не погубім честі князя свого ! рать не зможе здобути сього города!“ Давид не слухав його і обставав за капітуляцію. Приїхав тоді Чак з угорських полків і теж казав, що угри не зможуть здобути города, бо понесли великі втрати. І хоч Василько сильно противився - аби не віддавати города, Давид маючи „ужасти во серце“, все-таки піддався на капітуляцію (очевидно, як старший воєвода, він мав рішати). Йому полишено свобідно вийти з усім військом з города. Все оповідання показує сучасника дуже близького до двірських і боярських кіл.

Без бою, здається, піддав ся і Галич, коли бояри всі перейшли на сторону короля. Опанувавши Галичину, король пішов під Володимир, і давній випробуваний Васильків воєвода Мирослав, хоч мав з собою велике військо і міг бути зовсім безпечним, „смути ся умомъ“ і без волі Данила уложив угоду з угорським королем: мабуть уступив йому Галич, а Белзьку землю вернув Олександру1.

Ця угода, зрештою навіть не визнана Данилом, не встановила, розуміється, добрих відносин. Використовуючи відсутність Данила, що пішов у Київщину - рятувати свого союзника Володи-
1Іпат. 509—510. До цієї кампанії - зокрема до облоги Ярослава належить оповідання грамоти Бели Діонисию (мб. Діяниш Галицького літопису, с. 313): Adhinc etiam dum contra Danylam ducem Lodomeriae a debito fidelitatis se abstrahentem et Galliciam nobis iam subiectam capere attemptantem, pariter cum inclito patre nostro exereitum duceremus et iam in expugnatione castri Yarislow essemus constituti, sepe dictus Dionysius dum ante alios, sicut moris erat, se prelis ardenter immiscere, ad capiendum castrum memoratum condescendere se aptaret, duo letalia vulnera per partem recepit aduersam et mortem vix euasit, torrentibus lapidum e Castro iaculatomm in ipsum graviter lapidatus — Fejér IV. 1, с. 23—4.
-50-
мира, королевич Андрій десь на другий рік (1232/3) вибрався походом на Волинь; але Данило наспів назустріч йому і в битві неподалік Шумська розбив угорське військо і змусив вернутися. Так само нічим скінчився і новий похід королевича на Волинь (мб. на весну 1223): Данило за допомогою половців, Володимира київського і Олександра, що вже встиг перейти на сторону Данила, відбив угрів під Перемилем, а слідом перейшов до агресії — рушив під Галич. Причиною було, що серед галицького боярства показався корисний для Данила рух і роздвоєння: тим часом, як одні під проводом Судислава, стояли далі при уграх, значна частина бояр відвернулася від угрів і почала переходити до Данила. На жаль, літописець не пояснює причин цього цікавого явища; здається, що їх треба шукати в особистих відносинах боярських проводирів: я б висловив здогад, що власне виступлення на перший план Доброслава, досі не відомого між боярськими проводирями, і його емуляція(?) з Судиславом могли бути причиною цього роздвоєння1.

Коли Данило наблизився до Галича, більша половина Галича, як каже літописець, - себто галицьких бояр, вийшла назустріч Данилу і приєдналася до нього; на чолі їх стояв Доброслав і Гліб Зеремійович, давній угорський партизан. Опираючись на них і своє військо, Данило перейняв у свої руки Галичину. Тільки у Галичі трималася угорська залога з королевичем Андрієм, і Данило взяв Галич у тісну блокаду. На чолі залоги стояли угорський воєвода Діонисій, (Діаниш, як його зве літопис) і Судислав; вони постановили триматися до останнього, не зважаючи на голод, що запанував скоро в місті. Помочі з Угорщини не було: старий король зайнятий був своїм новим (третім) шлюбом і війною з австрійським герцогом; у серпні 1233 р. він справді вибрався був походом на Галич, але мабуть щось перебило йому, бо Галицький літопис про цей похід не знає2. Полишений сам собі, Судислав, аби ослабити Данила, зав'язав знову зносини з Олександром, обіцяючи зробити його галицьким князем, аби лише від-
1Іпат. с. 512—4.

2Про нього маємо зате виразну звістку в угорських документах: з кінця серпня 1233 p. (die duodecimo (?) exeunte augusto) ми маємо грамоту, дану Андрієм in silva quae nominator Bereg, де він заповідає полагодити соляну справу в церковних маєтностях infra viginti quinque dies, postquam redierimus de Ruscia (Fejér Ш. 2, с. 324 і 826). Напрям походу на Берег вказує, що король ішов коротшою дорогою на Галич, і як бачимо, надіявся за три тижні упоратися. Що йому перешкодило, не знати.
-51-

ступив від Данила. Олександр дійсно дав себе ще раз одурити і покинув Данила. Але йому не вдалося навіть прокрастися до міста, і ця остання зрада коштувала йому, мабуть, і волості, і свободи: через кілька місяців Данило вхопив його, коли він хотів тікати до свого зятя Володимира, і відтоді Олек-сандр сходить зі сцени. Судиславу цей епізод не поміг нічого, облога Галича тривала далі, понад два місяці. Данилове військо чекало, щоб Дністер замерз і можна було вчинити атаку. Нарешті ситуацію розв'язала несподівана пригода: королевич Андрій помер під час облоги. Тоді решта бояр вирішила піддатися Данилові. Непримиренний Судислав виїхав разом з угорською залогою на Угорщину (кінець 1233 р.).

Але і тепер бояри не були щиріші до Данила. Приєднавшись до Данила під натиском обставин, вони знову почали старатися зараз же його позбутись. Така нагода трапилася дуже скоро: Володимир київський покликав Данила до помочі, бо на нього напали Михайло з Ізяславом. Данило полишив у Галичі брата Василька і кинувся відразу після галицької кампанії в Київщину. Ця київська кампанія закінчилася, одначе, погромом Данилового війська в битві з половцями під Торчеськом (галицький літописець і в цій невдачі бачить інтригу галицьких бояр). Данило з рештками свого війська мусив втікати до Галича. Це дало початок новому руху галицьких бояр. Щоб спекатися Василькового війська, що тримало залогу в Галичі, вони пустили поголоску, що Ізяслав з половцями йдуть на Волинь, і Василько дійсно на цю вість пішов з Галича боронити Волинь. Тоді бояри підняли повстання - „воздвигоша коромолу“ і проти Данила зав'язали зносини з Михайлом. Данило доручив брату Васильку зібрати потрібні сили для подальшої боротьби, а сам тим часом поїхав на Угорщину. Галицький літописець пояснює це так, що Данилу з його розбитим військом не радили лишатися в Галичі довше, і він тому покинув Галич, але мабуть це треба розуміти інакше.

Якраз тоді помер король Андрій (осінь 1235 р.). Його син і наступник Бела не виявляв такого зацікавлення галицькими справами, як його батько і брати, тож Данило міг мати надію уладити свої відносини з Угорщиною. Стара угорська хроніка оповідає, що він брав участь у коронації Бели, чи власне інтронізації (коронований він був перший раз ще за життя батька). Вона відбулася в угорському Білгороді (Феєрварі, Штульвайсенбурзі) у листопаді
-52-

того року, і Данило в процесії вів коня, на якому сидів Бела, тим часом як ко-лишній “галицький король” Коломан ніс королівський меч. Цієї звістки не маємо ніякої причини відкидати, і цю участь Данила в коронаційному параді, що означала визнання певної вищості (якщо не зверхності) угорського короля, я ставлю у звязок з висловленим вище здогадом, що Данило їхав в Угорщину з наміром полагодити свої відносини з Угорщиною, і піддавався під протекцію короля з тим, аби зробити кінець втручанню Угорщини у галицькі справи.

Але це йому не вдалося. Чи з того рахунку, що Данило занадто сильний, щоб вкладатися в роль угорського підручного, чи внаслідок особистих впливів, Бела признав ліпшим для себе підтримати Михайла і його сина Ростислава, за котрим він визнає титул “галицького князя” (dux Galiciae) і обіцяє видати за нього свою доньку. Супроти цього Данило зав’язує зносини з ворогом Бели австрійським герцогом Фрідріхом т.зв. Войовничим (der Streitbare), останнім Бабенбергом. Про це можна здогадуватися з короткої звістки Галицького літопису, що під час походу цісаря Фрідріха ІІ на Австрію (1236-7 р.) Данило з Васильком вибиралися на допомогу герцогу, але Бела посередничив у цій справі, запросив їх до себе “на честь”, і дійсно потрапив розлучити цю небезпечну для себе коаліцію. З свого боку Бела за те мусив
-53-

прийняти на себе при тім якісь зобов'язання супроти Данила щодо Галичини, і цим може треба пояснити, що він дуже слабо підтримував противників Данила після цього, аж поки татарська катастрофа не змінила його політики, піддавши йому гадку, що з Данилом нема вже що рахуватися. Перед тим, після тієї конференції з Данилом і Васильком Бела був залишив кандидатуру Ростислава; пообіцявши перед тим руку своєї доньки Ростиславу, Бела потім відмовив йому - або як драстично (?) оповідає це галицький літописець: „король не вдасть дЪвки своей Ростиславу, и погна и прочь“. Але з другого боку і з Данилом Бела не хотів в'язатися щиро; Данилові старання - висватати королівну за свого старшого сина Льва не привели того разу до кінця. Данило їздив у цій справі в Угорщину після відмови Бели Ростиславу, „и не бЪ любови межи има“. Очевидно, Бела постановив вітягнутися від галицьких справ, і тільки татарський похід, що здавався кінцем сили українських князів, вивів Белу з такої пасивності.

Тим часом не досягнувши ніяких корисних результатів на угорському дворі тією своєю подорожжю на коронацію Бели, Данило своїм виїздом в Уго-рщину 1235 р. дав можність ворожим елементам зміцнитися в Галичині. Воро-жі йому бояри під час тієї подорожі повністю опанували Галичину. У Галич прибув Михайло з сином Ростиславом і оголошений князем боярами, дуже зручно склав цілу коаліцію на Данила. Зав'язав зносини з Угорщиною і того разу дістав від Бели значну підмогу, „Угоръ множество“; перетягнув на свій бік недавнього союзника Данилового Конрада мазовецького; схилив до помочі половецьку орду. Правою рукою у нього був уже відомий нам кн. Ізяслав, що перед тим на якийсь час був захопив Київ, але так же скоро його і втратив і був готовий до подальшої боротьби.

Але Данило не втрачав духу і не складав рук. Белу, як ми вже бачили, за-блокував він союзом з Австрією і змусив тим полишити Ростислава. Половців відвернув від Михайла: мабуть перекупив. На Конрада ужив випробованого способу: напустив на нього
-54-

Литву, кн. Мендовга (тут він вперше виступає союзником Данила). Заразом, скориставшись з цього розриву з Конрадом, вернув він собі від протегованих Конрадом хрестоносних рицарів останній кусень своєї волинської вотчини - Дорогичинську волость.

Так розвинулася надзвичайно рухлива боротьба Данила з Михайлом, чи власне - його сином Ростиславом, бо Михайло слідом покинув Галичину ради Києва (1238) і брав тільки уривково участь у цій війні, яка наповнює останнє десятиліття боротьби за галицький стіл. Обидва противники показували над-звичайну енергію, бралися до всяких способів: то воювалися, то мирились — „бывшю межи има овогда миру овогда рати“, як каже літописець.

Михайло з союзниками хотів спочатку знищити Данила і зробив два по-ходи на Волинь, але не досягнув ними ніяких особливих результатів. Два похо-ди на Галич, вчинені Романовичами протягом 1236-7 р.р. (перший Васильком, другий обома братами), теж не привели до ніяких здобутків: Ростислав удержався в Галичі, і Данило навіть уклав з ним перемир'я: признав за ним Галич, а собі взяв Перемишль (1237). Але Ростислав слідом відібрав у Данила Перемишль, і війна відновилась. Тоді Данило, використавши похід Ростислава “со всими бояры” на Литву, несподівано з'явився з військом під Галичем (з Холма під Галич поспів на третій день!).

Галицька громада, не зв'язана тепер присутністю бояр, прийняла Данила радо: коли він, каже літописець, під’їхавши під місто, звернувся до городян з словами: о мужи градстии, доколе хощете терпети иноплеменьныхъ князей державу!“ — городяни скрикнули: «се держатель наш, Богом даний“, пустилися йому назустріч, як бджоли до матки. Єпископ Артемій і дворський Григорій, що тримали місто за відсутності князя, мусили удати добру міну й приєднатися до заяв лояльності, як каже з іронією літописець: хоч були противні Данилу, але побачивши, що не можуть утримати міста, удали, ніби їм теж лежало на серці передати місто Данилові: вийшли йому назустріч зі сльозами на очах і з усміхненими лицями, облизуючи собі губи, що втекло від них панування, - і мусили казати: „іди, княже Данило, перейми город! “ Данило ж увійшов у свій город, вступив до церкви Бо-
-55-

городиці і сів на столі свого батька, а на знак побіди поставив свою корогву на Німецькій брамі“. Ростислав, довідавшися в дорозі про цю несподіванку, спішно втік в Угорщину, а галицькі бояри мусили йти до Данила на перепро-сини: „припадаючи до ніг просили його ласки, кажучи: завинили ми, що три-мали іншого князя“. Данило, чуючи ще силу боярства, відповів великодушною амністією.

Це діялося вже під час великого татарського походу на руські землі, але він не перервав дальнішої роз'юшеної боротьби українських князів. Прикре і комічне враження роблять ці руські полки, що розполошуються, натрапивши серед своїх воєнних акцій з русинами на татарські орди. Очевидно, і цей другий татарський похід князі вважали чимось ефемерним, як перший, закінчений катастрофою на Калці, тож і не брали собі його в політичні рахунки.

Коли Михайло, настрашений першою появою татар під Києвом, покинув його і подався за Ростиславом в Угорщину, Данило опанував Київ на себе і посадив там свого воєводу Дмитра. Але він Києва не цінував, і коли слідом Михайло і Ростислав, не знайшовши привіту у Бели (що мав за словами літопису „погнати від себе Ростислава“) і втративши на хвилю всякий грунт під ногами, удалися до Данила з перепросинами, Данило уклав з ними згоду, признав Київ за Михайлом, а Ростиславу в заміну за Галичину дав Луцьк, і прийняв їх обох до себе на час татарського походу. Сам же він подався в Угорщину із згаданим уже планом заключити шлюб Льва з королівною.

Це було під час київської облоги. Коли татарське військо посунуло на Волинь, князі розбіглися куди видко: Михайло з сином до Шлезку, Данило на Мазовше, а сина Льва полишив в Угорщині. Коли татари пішли на Угорщину, Данило вернувся на Волинь, по дорозі мавши немилий епізод з Дорогичином, де місто, забунтувавши, не прийняло його до себе, а Михайло з Ростиславом подалися на українські попілища: Михайло до Києва, Ростислав до Чернігова. Але слідом Ростислав відновлює свої зносини з галицьким боярством і заходи щодо Галича. Разом з болоховськими князями і „останком Галичан“ іде він походом на галицьке Пониззя. Його відбито, і він вернувся „за Дніпро“, а Данило помстився на болоховських князях: „городи їх віддав вогневі, а греблі їх розкопав“. Та через короткий час Ростислав іде
-56-

новим походом, і цього разу несподіваним нападом вдалося йому захопити Галич. Але тільки на хвилю. Коли Данило з Васильком, довідавшисьпро це, рушили з значним військом на Галич, Ростислав втік з Галича разом з єпископом Артемієм і виднішими боярами. Рух у Перемишлі, піднятий висланим туди від Ростислава кн. Константином рязанським і місцевим єпископом, також затих, коли Данило вилав туди військо. Ростислав, здається, збирався до нового походу, але наскочив на татарську орду, що верталася з Угорщини, і втік сам в Угорщину.

Під час всіх тих завірюх цього десятиліття, невпинної зміни князів, їх подорожей і втеч, фактичне панування в Галичині було, розуміється, в руках боярства. Вони правили не тільки іменем свого ставленика Ростислава, батько якого мав виправдовуватися такими характеристичними словами: „коли хотів я бути з тобою в любові, невірні галичани не дозволяли мені”. Навіть коли Данилу вдалося взяти Галич, його влада була власне номінальна, як прекрасно характеризує це літописець, оповідаючи про час між походом Бату і його поворотом:

“Галицькі бояри називали Данила своїм князем, а самі держали всю зем-лю. Доброслав Судич, попів внук, розпанувався був як князь і грабував усю землю; без волі князя він прийшов у Бакоту і перейняв все Пониззя. Григорій же Василевич хотів забрати собі гірську країну Перемишльську. І було у землі велике замішання і грабування від них. Данило, довідавшись про це, з великим жалем прислав свого стольника Якова до Доброслава — сказати боярам: "я ваш князь, а ви мене не слухаєтеся, грабуєте землю; я тобі, Доброславе, заборонив приймати в службу чернігівських бояр, а казав роздавати волості галицьким, Коломийську ж сіль задержіть для мене“. Доброслав сказав на це: „добре“. Але тим часом, як Яків сидів у нього, прийшли Лазор Домажирич та Івор Молибожич - два беззаконники з смердського роду, і поклонилися Доброславу в землю. Коли Яків, здивувавшися, запитав, чого вони так кланяються, Доброслав пояснив: я дав їм Коломию”. Яків сказав: „як же ти міг без княжого дозволу дати її їм

Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   45


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал