Видання друге, розширене



Скачати 10.61 Mb.
Сторінка37/45
Дата конвертації22.12.2016
Розмір10.61 Mb.
1   ...   33   34   35   36   37   38   39   40   ...   45
10. Записка про смерть Юрія Львовича в історії Длуґоша (до с. 114).

Ця записка читається тільки в одному кодексі Длугоша — його автографі, і вперше була видрукована у виданні Пшездзєцкого (III с. 39), а що це видання поза польськими науковими кругами взагалі дуже слабо розповсюджене, тож і в літературі Галицько-волинської держави воно досі не було зауважене. Сем-кович у своїй праці про Длуґоша не звернув на нього уваги. Оцінив його відпо-відно аж
-521-

Бальцер у своїй Ґенеалоґії Пястів (с. 347), справедливо признавши у цій звістці руську записку, без значних змін переложену Длуґошем. Записка звучить так: Quintodecimo Kalendas Aprilis (18 марта) ducissa Eufemia, filia Kazimiri ducis et consors Georgii Russiae ducis absumpta est Quam vir suus dux. Russiae Georgius secutus vicesima prima aprilis obiit. Qui in die beaii Georgii natus, baptisatus et nomen snum sortitus foret, etiam in die suo rebus absumptus est humanis. Vir industrius et liberalis et in religiosos munifîcus, sub cuius regimine Russia et pacis pulchritudine et divitiarum amplitudine inclita habebatur.

Як справедливо підкреслив Бальцер, ці подробиці про Юрія мусять іти з руського джерела (в дню смерті 21/IV мусить бути помилка, бо день св. Юрія був 23/1V — див. календар XIII ст. у Макарія ІІІ с. 311). Я підкреслю ще, що характеристика Юрія — традиційна княжа характеристика наших літо-писів, і це ще більше зраджує руське джерело.

Судячи по стилізації, записка мусила мати в оригіналі при собі рік, та тільки питання, чи Длугош добре цей рік використав? Бальцер не вагається прийняти цей рік без застережень. Я проти цього року теж нічого не маю, але повністю спуститися на Длуґоша нелегко. Не кажу вже про недогляди його (маємо такий страшний приклад зараз слідом, де подія (похід Ольгерда) вичитана ним під 1338 p., помилкою записана під 1308 р. — але ця звістка не стоїть у ніякому зв'язку з запискою про Юрія). Але й взагалі при переводі ру-ських дат Длугош дуже часто помиляється на кілька років — здається, йому, між іншим, робили труднощі руські дати від сотворення світу.

Дотепер дату смерті Юрія все клали на р. 1315-6 або 1316, виходячи з дати грамоти його синів (9/VIII 13161), але це тільки terminus non post quem. Певне значення міг би мати аргумент, що Юрійова печатка, привішена до цієї грамо-ти, вказує на недавню смерть його; але грамота Локетка 1315 p. (27/VI) виразно вказує, що Юрія тоді не було на світі, а коли його сини могли уживати, як з того видно, у всякому разі не менше, як півтора року батьківську печатку, то могли уживати і ще довше, отже аргумент цей тратить значення, і ми нічим не зв'язані супроти Длуґошевої дати 1308 р. Але треба мати довір'я до Длуґошевої докладності, щоб її прийняти за певну.

Щодо жінки Юрія Евфемії Казимірівни, згаданої в тій записці, то Бальцер досить нерішуче вважає її сестрою Локетка (вагаючись між
1Як бачу, Кунік у своїй статті (невиданій) у збірнику петерб. акад. прийняв 1308 p., але без точнішого мотивування (с. 113).
-522-

Казиміром І і Казиміром II куявськими. Грамота 1315 p., де Локєток говорить про своїх nepotes (племінників, а не внуків, як перекладає регеста(?) Описанія Румянц. музея, і за нею Ржежабек — с. 138), зовсім виразно вирішує цю справу: та Евфемія була сестрою Локєтка.

11. Грамоти Андрія, Льва і Юрія-Болеслава.



Перелічую всі дотепер відомі грамоти останніх галицько-волинських кня-зів — Андрія, Льва і їх наступника Болеслава-Юрія, та їх видання:

1. Грамота Андрія і Льва, дана у Володимирі, 1316 р. 9 серпня — відновлює союз з Прусією; видана вперше у Карамзіна IV пр. 268 (з незначними скоро-ченнями), потім у Фойгта (Voigt Codex diplomatics Pmssicus, II с. 175), пере-друкована у Нарбута (Dzieje nar. Litewskiego ІVdod. e. 44) і Зубрицького (Исто-рія т. IІІ); фотодрук і текст у збірнику петерб. академії; оригінал у кеніґсбер-зькому архіві.

2. Грамота Андрія, дана у Володимирі, 1320 р. у день св. Руфа*, дає різні свободи торунським купцям; видана у Suplementum ad historia Russiae monu-menta ч. 38, звідси передрукована у Зубрицького, поправніше: Kloden Beit-räge zur Geschichte d. Oderhandels 8 anm. 30, звідси в Hansisches Urkundenbuch II ч. 371; фотодрук і текст у збірнику петерб. академії; оригінал був у то-рунському міському архіві, але пропав, тепер куплений петерб. Академією.

3. Грамота Андрія, того ж року і дня, дана у Володимирі — дає різні сво-боди краківським купцям; видана в Kodeks dyplomatyczny m. Krakowa т. 1 ч. 12, з збірника краківських грамот, спорядженого писарем міським Бемом у 1505 р.; передрукована була, як тепер довідуюсь, у збірці петерб. академії — невиданій ще. В літературі була використана вперше в 1 вид. цього тому.

4. Грамота Юрія (Болеслава), 1325 p., без точнішої дати і означення місця (про час її Altpreussisehe Monatsschrift p. X с. 80, про це жовтень 1325 р.), — відновлює союз з Прусією, видана в скороченні у Карамзіна IV пр. 276, в ці-лості у Фойґта II ч. 116, передрукована у Нарбута (1. с.), Ржежабка і Лонгінова (Грамоты Юрія II); фотодрук у збірнику пет. акад.; оригінал в кеніґсберзькому архіві.

5. Грамота Юрія (Болеслава), 1327 р. 9 марта, дана у Володимирі, - під-тверджує союз з Прусією (власне повторення грамоти 1316 p.); видана у Фойґта II ч. 119, передрукована у Ржежабка і Лонґінова; фотодрук у збірнику петерб. акад., оригінал в кеніґсбергзькому архіві.

6. Грамота Юрія (Болеслава), 1334 р. 11 лютого, дана у Львові (in Lem-burga), — підтверджує союз з Прусією; видана у Фойґта ІІ
-523-

ч. 145, передр. у збірнику петер. акад., там же фотодрук; реґести у Карамзіна, Ржежабка і звідси у Лонгінова; оригінал в кеніґсберзькому архіві.

7. Грамота Юрія (Болеслава) 1335 р. 20 жовтня, дана у Володимирі, — підтверджує союз з Прусією; видана у Коцебу (Kotzebue) Preussens ältere Ge-schichte т. II, вид. 1808 р. с. 397—8, і Карамзіна IV пр. 276, передрукована у Нарбута, Зубрицького, Ржежабка, Лонґінова і у збірнику петерб. акад., тамже фотодрук; оригінал у кенігсберзькому архіві.

8. Грамота Юрія (Болеслава), 1339 р. 20 січня, дана у Володимирі — надає німецьке право м. Сяноку, видана майже разом у Репля (Roeppele Über die Ver-breitung des magdeburger Stadtrechts, 1857) і у Kodeks dyplomatyczny Polski т. III; текст і фотодрук у збірнику петерб. акад.; оригінал тепер у несвижському архіві.

12. Література останніх десятиліть Галицько-волинської держави.



Зі смертю Юрія Львовича вступаємо ми в період, охоплений моногра-фічною літературою про останніх галицько-волинських князів і пізнішу боро-тьбу за їх спадщину.

Література ця розвинулась особливо в останні десятиліття XIX в. Окрім курсів історії Галичини і Волині Шараневича, Андріяшева і Іванова сюди на-лежать ще: Антоновича Очеркъ в. кн. Литовскаго, 1878, передрук, в Монографіях І с. 50 і далі, Дашкевича ЗамЪтки по исторіи Литовско-русскаго государства, K., 1885, с. 44 і далі, спеціальні статті: Jiri II, posledni knize weskre Male Rusi, kritickÿ pokus Jana Rezabka (професора празької торговельної акаде-мії) — Casopis musea krâlostvf сeského, річн. 1883 — солідна моноґрафія, що оживала дуже літературу цього часу і особливо мала важливе значення у питанні про особу Юрія ІІ. Петербурзькою академією був зладжений її пере-клад з додатком статей: І. Линниченка ЗамЪчанія на статтю г. Режебка о по-следнемъ князЪ всей Малороссіи ЮріЪ II — 1884, А. Куніка Объяснительное введеніе (збірник текстів), і деяких дрібніших; збірник цей був видруковавий петербурзькою академією ще 1885 p., але не вийшов ще і досі; в остатніх літах до нього прилучено фототипне видання грамот галицьких князів, і має бути до них долучена розвідка про печатки цих грамот; при цьому другому виданні користуюсь виділеними мені друкованими аркушами цієї збірки, що мабуть незабаром вже вийде. Статтею Ржежабка була викликана також стаття А. Лон-гінова — Грамоты малорусскаго князя Юрія II и вкладная запись кн. Юрія Даниловича Холмскаго XІV в.
-524-

(Чтенія московські, 1887, II) — критичний перегляд поглядів Ржежабка, зроблений досить слабо. Стаття Лонґінова викликала статю Линниченка в його Критическом обзоре новЪйшей литературы по исторіи Галицкой Руси, Ж. М. Н. П. 1891, V. Розвідка Іванова — Картка з історії Волині на початку XIV ст. (Записки Наук. тов. ім. Шевченка, т. II, 1893) увійшла у скороченні в його книжку про Волинь. Окрім того: Филевичъ Борьба Польщи и Литвы-Руси за Галичско-владимірское наследіе с. 42—3, 50—61 і його ж Къ вопросу о борьбе Польши и Литвы-Руси за Галицко-владимірское наслЪдіе — Ж. М. Н. П., 1891, XII, А. Ргоchaska W sprawie zajecia Rusi przez Kazimierza W. — Kwartalnik historyczny, 1892,1. ЛинниченкоЧерты изъ исторіи сословій Галицкой Руси, Москва, 1894 (український переклад у VII т. Руської Історичної Бібліотеки п. т.: Суспільні верстви Галицької Русі, 1899), Леонтовичъ Очерки исторіи литовско-русскаго права, Спб. 1894, гл. VII. Вкінці Дополненія къ замЪча-ніямъЛинниченка, з приводу першого видання цього тому моєї Історії, у згаданому збірнику академії, і статейка Ан. Повра про угорсько-руські відно-сини у XIV ст.: Magyar-ruthen еrintkazösek а XIV-ik Szazadban (Szаzadok, 1904).

13. Війна галицько-волинських князів з Литвою і втрата Берестей-сько-дорогичинської землі (до с. 117).



Берестя і Дорогичин у володінні Кейстута виступають в трактаті 1366 р. (друк. у Kwartalnik-y histor. 1898 с. 613). Кладучи перехід цих земель до Литви на друге десятиліття XIV ст. і припускаючи війну Гедиміна з галицько-волинськими князями, що закінчилася смертю деяких з них, учені виходили з таких пізніших звісток:

1. Компілятор 2-ої пол. XVI ст. Стрийковський, переповідаючи звістку ширшого русько-литовського літопису про війну Гедиміна з Львом луцьким, пояснює її тим, що той Лев під час війни Гедиміна з рицарями відібрав був у Литви Дорогичин і Берестя (І с. 364). Хоч Стрийковский взагалі дуже довіль-ний у своїх поясненнях і додатках, але припускають, що цю звістку він зачерп-нув з якогось поважного джерела, і з неї виводять, що значить ще перед тим Дорогичинсько-Берестейську землю відірвано від Волині.

2. Втрачена тепер історична стаття, що була відома польсько-литовському історику Нарбуту, і за його словами мала дату 1488 р.1, описуючи смерть Ві-тена під 1315 р., мала казати, що на момент його смерті
1Нарбут зве його Равданським рукописом і описує у І т. своїх Dziejе narodu Litewskiego с. 156, переказуючи при цьому коротко зміст згаданої статті, але тут не згадує про цікаву для нас подробицю, хоч потім в дотичному місці відгукується до того змісту.

.
-525-

Гедимін був у поході на Русь (w wyprawіе ruskiej — IV с. 464, nа jakiejs wyprawie do Rusі — іЬ. 466). Полишаючи на боці те, що Нарбут взагалі історик досить непевний, і припускаючи, що ця його звістка дійсно має вигляд автен-тичності, треба сказати, що вона зовсім не пояснює, на яких руських князів ходив походом Гедимін, отже тільки зовсім гіпотетично можна прив'язувати її (як то роблять напр. Шараневич, Дашкевич, Андріяшів, Іванів) до Волині, до Юрія Львовича, і припускати, що якраз ця війна закінчилася прилученням Дорогичина і Берестя до Литви (а декотрі, як Шараневич і Іванів, припускають, що в цій війні Юрій наложив головою).

3. Ширший русько-литовський літопис (список Биховця і інші), зладжений в середині XVI ст. і для давніших часів виповнений підозрілими переказами або явно хибними комбінаціями і недоречностями, оповідає, що Гедимін, закінчивши боротьбу з Прусією, розпочав ряд війн на Україні: спочатку пішов на Володимира володимирського, побив його в битві, де той Володимир наложив головою, і забрав його волості; потім пішов на Льва луцького, але той з переляку втік до свого зятя Романа в Брянськ, і Гедимін без битви забрав його землю; нарешті побивши київського князя Станіслава на Ірпені, опанував Київщину1. Новіші історики, відкидаючи ці звістки про прилучення Волині і Київщини Гедиміном, припускають, що в оповіданні цього літопису зберег-лася пам'ять про дійсні війни Гедиміна з волинськими князями (питанння про Київщину на разі лишаю збоку), де дійсно наложив головою один (Андрій, що, мовляв, міг мати друге ім'я Володимира), або і обидва Юрійовичі2. Початок в цьому напрямі зробив Стадніцкий (Synowiе Gedyminа II, 1853, с. 19 і далі), за ним пішли Дашкевич (Заметки), Андріяшів, Ржежабек, Іванів; на цій позиції стоять здебільшого і інші сучасні письменники, котрим приходиться дотика-тися цих справ. Ржежабек напр., моноґрафія якого мала особливий авторитет останніми часами, комбінуючи оповідання літопису з хронолоґією литовсько- пруських відносин, приймав, що 1321 р. Гедимін побив Андрія, і той поліг при цьому, а Берестейщина була прилучена до в. кн. Литовського, а на другий рік (1322) Гедимін новим походом ударив на Льва, і той теж наклав головою в бит-ві. Приймаючи смерть обох Юрійовичів
1Pomniki do dziejow litewskich c. 15-16, у тому невиданому збірнику петерб. Акад. це оповідання видруковане з шести списків. Має зрештою незабаром вийти повне видання того літопису з усіх списків.

2Тільки Іванів, приймаючи смерть Юрія в боротьбі з Гедиміном, не робить такого здогаду про його синів. Шараневич натомість приймав смерть Юрія і Льва в битві
-526-

у битві, д. Ржежабек опирається тут на слова Локєткової грамоти 1323р., про interitus галицько-волинських князів (як нижче), толкуючи це слово так, що вони загинули не своєю смертю. Але слово interitus не має такого виразного значення.

14. Лист Локєтка про останніх Романовичів, (до с. 120).



Цей лист вперше видав Райнальд — Annales ecclesiastici т. XV с. 296, потім з іншої копії — Мураторі Antiquitates Italiae VI с. 146 і новіше ще з іншої копії др. Прохаска при статті W sprawie zajçcia Rusi przez Kazimierza W. (Kwartalnik historyczny 1892 c. 29). Року грамота не має, але дата відповідає в цілому ряді близьких літ тільки 1323 рокові (у вид. Райнальда хибно iulii, що не сходиться з суботою перед зеленими святами, і хибний рік 1324 — ця дата 20/VI. 1324 була загально прийнята; в тексті своєї статті сам Прохаска (с. 5, а за ним напр. Бальцер — Genealogia с. 453) датує її хибно 9/VI.1324 p., але при документі ви-водить справедливу дату.

Наводжу в оригіналі цікаве для нас місце в цьому листі: Sanctitati vestrae msinuatione praesentium cum dolore reverentius intimamus, quod duo ultimi princi-pes Ruthenorum de gente schismatica, quos immediatos pro scuto inexpugnabili co-ntra crudelem gentem Tartarorum habebamus, decesserant ex hac luce; ex quorum interitu nobis et terris nostris ex vicinitate Tartarorum, quos de certo credimus terram Ruthenorum, nostris metis eontiguam, de qua annua tributa percipere consue-ve-runt1, occupare, — perturbatio indicibilis, nisi Dei omnipotentis et vestra gratia af-fuerit, imminebit. Далі Локетек просить папу, аби поміг проти татар in prae-dicatione sanctae crucis et aliis subsidiis, — ne occupent terram Ruthenorum praedictam et per consequens nos invadant. Ці останні слова вказують, що не зо-всім ясні слова quos de certo credimus і т. д. треба розуміти не так, що татари вже опанували Русь, а що Володислав тільки боявся цього на далі.

15. Оповідання Івана Вінтертурського (до с. 121).



Іван Вінтертурський (Vitoduranus), описуючи напад татар на Польщу і Угорщину 1341 p., каже так (це оповідання буде ще нам не раз потрібне): Causam adventus horum paganorum aliqui aliter asignant, — dicentes, quod imperator Thartarorum duos paganos breviter ante ista tempora reges satis ydoneos Ruthenis prefecerat, quibus successive ab eis per venenum extinctis, procuravit eis christianum latinum, si illi parcere vellent ut videret. Qui dum regni gubernacula per
-527-

plura armorum curricula strenue gessisset, tandem cum numerum et ritum latinorum illic mutiplicasset, et hoc Ruthenis displicuisset, ipsum intoxicabant per venenum tam forte, quod dissiliit in plures partes. Quod audiens rex Kragovie, cujus consors soror uxoris regis Ruthenorum jam intoxicati fuerat, illuc cum exercitu properavit et immensam pecuniam ab eo relictam rapiens reversus est. Propter quod imperator Thartarorum, hec intelligens, nimio furore agitatus, paganos memoratos ad deu-astandam regionem regis Kragovie et alias finitimas regiones principum fidelium emisit (Johannis Vitodurani Ghronicon, herausg. von Vyss — Archiv für schweize-rische Geschichte т. XI с. 165).

Хроніст мав писати цю частину хроніки у 40-х pp. XIV ст., у 1341 —7 pp. (Lorenz Deutschlands Geschichtsquellen im Mittelalter I c. 69); як сам каже, писав він на підставі різних оповідань: між такими оповідачами згадує він двох швабів, що перебували в Австрії якийсь час і звідти принесли ті поголоски. Тим пояснюються з одного боку його деякі дуже докладні відомості про подїї 1340—1 p., а з другого досить неясні, з людських поголосок зачерпнені звістки про попереднє. Christianus latinus поставлений намісником Узбека — це Юрій-Болеслав, його два попередники pagani — очевидно Андрій і Лев. Приймати, як то часто робили почавши від Нарушевича (Hist. nar. Polskiego IV. 383, wyd. Turowskiego) і до Линниченка (ЗамЪчанія на статью Режабка с. 89—90, Кри-тическій обзоръ с. 152), Филевича (Борьба с. 43), Леонтовича (Очерки I с. 226), Іванова (Истор. судьбы с. 222), Лєвіцкого (Ruth. Theilfürst. с. 174) — що перед Юрієм-Болеславом дійсно були на Русі якісь баскаки в ролі намісників (оті pagani), нема ніякої причини: це і само по собі дуже неправдоподібно, і Узбек певно не дивився б таким легким оком, що його баскаків русини труять, як щу-рів одного за одним. Зовсім легко пояснити, звідки взялася така звістка у хро-ніста: не католиків дуже часто називано поганами, і таким чином Андрій і Лев, principes de gente schismatica, як їх зве Локетек, у принесених з Польщі до Німеччини звістках стали поганами, а що хроніст, чи його вісники, виходили з погляду про дуже тісну залежність Русі від Орди, то й ці руські князі пере-творилися у татарських намісників, як і Болеслав. Трудніше пояснити звістку про їх отруєння; я вище вказав, що прийняти її, особливо супроти сухої згадки Локєтка про смерть племенників, не можна, і доводиться толкувати її як про-сту поголоску, навіяну отруєнням Болеслава (сам хроніст взагалі критицизмом у оцінюванні поголосок не відзначався, навпаки був дуже легковірним).

Додам, що Прохаска (W sprawie etc. с. 3 і 5, в зносках), справедливо при-кладаючи цю звістку до Юрійовичів, толкує її так, що отру-
-528-
їли їх татари, і це приймає за факт, зводячи це з згаданим уже вище interitus Локеткового листа. Пішов за ним і Линниченко (Дополненіе с. 109), поси-лаючись і собі на Вітедурана. Але це дуже неправдоподібно само по собі (зно-ву пригадую суху згадку Локєтка), а таки і стилістично неможливо: в згада-ному тексті Івана Вінтертурського ab eis може означати тільки русинів (нор. слідом procuravit eis).



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   33   34   35   36   37   38   39   40   ...   45


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал