Видання друге, розширене



Скачати 10.61 Mb.
Сторінка35/45
Дата конвертації22.12.2016
Розмір10.61 Mb.
1   ...   31   32   33   34   35   36   37   38   ...   45
ПРИМІТКИ
І. Література Галицько-волинської держави XIII—XIV ст.

Історична література Галицько-волинської держави XIII—XIV ст. представляється дуже сумно. Загальні праці про Галичину перелічені у т. II прим. 2 застаріли; новіший огляд Ан. Левіцкого: Ruthenische Theilfürstenthümer (Oesterreichische Monarchie in Wort und Bild, Galizien) не йде в рахунок, як короткий конспективний (і при цьому часто недокладний) перегляд. Праці по історії Волині (перелічені у прим. 7), хоч новіші, обмежуються лише коротким і часто поверховим переглядом важливіших подій. Серед монографічної літе-ратури перше місце займає і досі написана близько тридцяти років тому моно-графія Дашкевича: Княженіе Даніила Галицкаго по русскимъ и иностраннымъ извЪстіямъ, K., 1873 (копія з Университетских ИзвЪстій). Праця написана справді талановито і грунтовно, але уложена так, що не дає докладного пере-гляду історії цього часу, а тільки загальний огляд, до котрого долучені нагро-маджені в примітках різні детальні замітки і більші екскурси. Це дуже затруднює її використання; зрештою і історичного матеріалу від того часу прибуло багато, а деякі прогалини у закордонних матеріалах були в ній відразу (треба знати, що це була студентська робота автора). Обіцяна потім автором і, скільки знаю, навіть написана — ще в 80-х рр. — „монографія по історії Русі в другій половині XIII ст. і в першій половині XIV“ (див. його ЗамЪтки по исторіи Литовско-русскаго государства с. 46), на жаль, так і не була видана автором; він надрукував тільки маленьку, але дуже основну монографію по історії зносин Данила з папами (Первая унія югозападной Руси съ католиче-ствомъ — київські Университетскія ИзвЪстія 1884, VIII і окремо).

Так само не з'явилася інша обіцяна монографія — проф. Бузескула про Мстислава Удатного: він надрукував тільки маленьку хронолоґічну замітку О занятіи Галича Мстиславомъ Удалымъ (Журналъ Мин. Нар. Прос. 1881, III), без особливого значення. Поза тим для
-504-

історії боротьби за Галич маємо згадану вже монографію Людв. Дроби — Stosunki Leszka Bialegо z Rusiа і Wеgrami (Rozprawy wydz. hist.- filozof. XIII, 1881), і ще давніші моноґрафії про одного з її пізніших героїв, Ростислава: Раlаску О ruskem knizeti Rostislavovi otci krälowny ceske Kunhuty (Casopis Mu-zea krаl. Cesk. 1842, І, переклад у московських Чтеніях 1846, III) і Палаузовъ — Ростиславъ Михайловичъ, князь Мачвы (Ж. М. Н. П. ч. LXXI і осібно, Спб., 1851).

Для галицько-польських відносин, особливо для династичних зв'язків цінні екскурси у Бальцера Genealogia Piastow. Сюди ж належить згадана розвідка Дроби. Монографія Шараневича Die Hypatios-Chronik als Quellen-Beitrag zur österreichischen Geschichte, 1872, цінна головно для русько-угорських відносин за Данила, окрім того займається почасти і русько-польськими відносинами та хронологією Галицько-волинського літопису. До угорських відносин 1-ої пол. XIII ст. спеціальна розвідка Каляя про коронацію Коломана — див. у прим. 5 і замітки про угорські і австрійські справи Данила — див. прим. 8. Мопоґрафія Вертнера (Moritz Wertner) Die Regierung Bela des IV nach urkundlichen Quellen bearbeitet (Ungarische Revue (1893) для угорсько-руських відносин дає дуже мало. Автор не орієнтувався в руських справах і далі цитат документів не пішов. Для історії зносин Данила з Римом окрім згаданої вже статті проф. Дашкевича згадаю ще давнішу статтю Мурковского Даніилъ Романовичъ Га-лицкій въ сношеніи съ Римомъ (Кіевскія єпархіальныя ведомости 1873) і Пет-рушевича Тайные переговоры кн. Даніила Романовича съ римскимъ пре-столомъ и коронація тогоже на Галицкого короля, в його книжці: Ист. известіе о церкви св. Пантелеймона близъ Галича, 1881, з новішогопрацю Абрагама Powstanie organizacyi kosciola lacinskiego na Rusi, що торкається також і інших справ, у зв'язку з церковними відносинами. Русько-литовські відносини сере-дини XIII ст. оглядає солідна праця Лятковского Mendog, Краків, 1892 (відб. в Rozprawy wydz. hist.-filozoficznego, XXVIII). Для часу від смерті Данила і кінчаючи початком XIV ст. нема в науковій літературі нічого спеціального, окрім справи заснування галицької митрополії (про неї у IV главі); аж для ос-танніх десятиліть Галицько-волинської держави маємо багату монографічну літературу, вказану у прим. 12.

Для хронолоґії подій XIII ст., що робить великі труднощі (бо головне джерело для маси фактів одиноке — Галицько-волинський літопис не має хронології, а та що per nefas виставляється в тексті її видавцями, зроблена пізнішим переписувачем, зовсім довільно, і нічого не варта), див. мою спеціальну працю: Хронологія подій Галицько-волинського літопису, 1901 (з Записок Наук. Тов. ім. Шевченка т. XLI); там вказана і інша література хронологічних часів.
-505-

2. Польські і інші західні звістки про смерть Романа (до с. 16).

Звістки польських річників про смерть Романа див. в Monumenta Pol. hist. т. II с. 836 (місце і дата смерті), 876, т. ІІІ с. 46 (неважне, з Великопольської хроніки), 70, 162—3, 171 (подробиця про погоню за Володимиром), 206, 305, 353 (тут про червону воду Вісли), 715.

Кадлубек також залишив оповідання про смерть Романа (M. P. h. П. 440), але в теперішніх списках цього оповідання нема. Бєльовский (ibidem) здогаду-вався, що це Кадлубкове оповідання маємо в одній з пізніших цитованих мною вище краківських річників, але Кадлубек певно, потрапив би більше оповісти про це, ніж та записка річника. Великопольська хроніка (M. P. h. II. 553) дає дуже скупу звістку: поза риторикою або такими поясненнями, що Роман potentissimus princeps Ruthenorum duci Lestkoni tributa denegat, маємо тут тільки подробицю, що в битві багато русинів потонуло у Віслі. Длуґош переписав її оповідання з різними додатками і прикрасами під 1204 p., додавши ще про часті набіги Романа на Сендомирську землю Лєшка (бо Лєшко у нього ще не сидить у Кракові, аж до р. 1206), а під р. 1205 дав широке оповідання про смерть Романа. Короткий аналіз його оповідання дав Семкович Кгуtyczny rozbiör dziejöw DIugosza с. 205—6, і справедливо вказавши на те, що Длуґош окрім використаних ним річників черпав тут з якихось пісень і усних традицій, припускав, що і ті подробиці, яких ми не знаходимо в річниках, не були вигадкою Длуґоша.

Треба визнати, що Длуґош дійсно мав спеціальні причини цікавитися бит-вою під Завихостом. До нього належав патронат тієї пам'яткової фундації ол-таря Ґервасія і Протасія (про лихий стан цієї фундації згадує він наприкінці свого оповідання — II с. 176), тож він справді міг зібрати деякі перекаpи про цю битву; але як то дуже часто буває у нього, і тут дуже важко відрізнити, що він дійсно взяв з своїх джерел, а що додав від себе. Можна прийняти, що епізод з віщим сном Романа (купа щигликів, налетівши від Сендомира, поїдає купу горобців), епізод останньої боротьби, де Роман перепливає Віслу на equa effoeta (Длугош сам додає при цьому — ut fertur), не видумані Длугошем; може бути, і епізод з володимирським єпископом, що відмовляє у своєму благословенстві Романові, Длуґош звідкись взяв, хоч це вже не певне; так само вже досить підозріла вся історія про претензії Романа на Люблін і гостру відмову Лєшка. Що Романа похоронено у Володимирі — це мабуть-таки здогад (хибний) самого Длуґоша (неб. Дроба з цієї звістки пробував робити дальші висновки — с. 376) (натомість у Бєльского, с. 234 вид. Туровского, Романа ховають у Києві “між богатирями“). Але однаково, Длугош що вигадав, чи зачерпув з усної традиції, — і того, і другого не можна вважати за історію. З руських джерел на Длу-
-506-

гошове оповідання (опосередковано) оперся Густинський літопис, та й записка видана в старому виданні Радивилівського літопису (Библ. рос. историч. с. 300), котру Зубрицький вжив як самостійну (III с. 28), безперечно, має в своїй основі теж Длуґошове, тільки більше змодифіковане, оповідання.

Зовсім одиноко стоїть звістка про смерть Романа французького хроніста середини XIII ст. Оберіка з Trois Fontaines: Rex Russie Romanus nomine a finibus suis egressus et per Poloniam transire volens in Saxoniam et ecclesias destruere volens... a duobus fratribus Polonie ducibus Listen et Conrardo super Wisselam flu-vium Dei iudicio percutitur et occiditur et omnes, quos secum aggregaverat, aut dis-perguntur aut interficiuntur. (Alberici Trium foncium Chron. — Mon. Germ. hist. Scr. XXIII c. 885, про хроніку Wattenbach II с. 441—2). Як бачимо, звістка досить докладна, але при цьому Романів похід мав метою Саксонію, і він тіль-ки переходив через Польщу. Недавно проф. Абрагам на підставі цієї звістки здогадувався, що „завихостська траґедія розігралася не на тлі граничних спорів Польщі з Руссю за Люблін, а на далеко ширшому тлі — боротьби за цісарську корону в Німеччині“ (Powstanie org. koéciola lac. с. 98—9), і що посольство папи до Романа могло також стояти в зв'язку з участю Романа в цій боротьбі. Здогад як здогад, його ані, довести ані заперечити підстав не маємо. Але щодо кампанії 1205 p., то Суздальський і Галицький літописи, від себе незалежні, як ми вже бачили, представляють цю кампанію на тлі відносин польських: що Романа з Лєшком розсварив Володислав, і Роман здобував якісь польські городи. Супроти того представлення Альберіка, що Роман тільки йшов через Польщу, багато тратить на певності.

3. Кілька ґенеальоґічних питань (до с. 23—4).

З особою Олександра белзького вяжуться деякі питання. А. Лонгінов (Грамоты Юрія II — Чтенія московські 1887, II с. 49) справедливо зауважив, що літопис зве Олександра часом братом Данила (Іпат. с. 497, 498, 513, пор. с. 482, де він зветься синовцем Романа), часом братучадом (с. 508). З того Лонґінов зробив такі висновки: було два Олександри, один син, другий внук Всеволода; уже від 1204 р. іпатської хронолоґії маємо справу з тими двома Олександрами. Відповідно до того Лонгінов уміщує в своїй ґенеалогічній таблиці і двох Всеволодів — братів цих двох Олександрів. На доказ своєї гадки (котру Линниченко у своїй рецензії — Ж. М. Н. П. 1891, V переказав, утримав-
-507-

шись від свого осуду), він вказує на літописне оповідання під 1210 р.: „Приде Лестько к Белзу убеженъ Александромъ, Олександеръ же не прияше, хотя зла Романовичемь, и прия Белзъ, и да Александрови“: він думав, що тут Олек-сандер - senior дав Белз Олександрові-juniori. В дійсності однак це „прия“ належить до „Лестька“. Взагалі припустити, що літописець завів таке свідоме баламутство і говорить про двох Олександрів, не розрізняючи їх нічим, дуже тяжко і, по-моєму, легше прийняти в оповіданні під 1230 p., де тільки й зветь- ся Олександер „братучадом» Данила, просту помилку. У всякому разі думати, що вже від 1204 р. літопис в суміш говорить про двох Олександрів — абсо-лютно неможливо (черев те і двох Всеволодів у всякому разі нема причини приймати): можна вагатися тільки стосовно подій між 1230 і 1234 pp. іпатської хронолоґії, але що і в цій частині, під pp. 1231—4 про Олександра говориться без точніших пояснень, тож і тут дуже трудно думати, що літописець говорив про двох Олександрів.

Неясні його фамілійні відносини з польською династією. Галицький літо-пис виразно називає Олександра „сродникомъ“ Казиміровичів (Іпат. с. 482). Припустити, ніби тут іде мова про посвоячення Олександра з Казиміровичами через діда — Мстислава Ізяславича, що був, як новішими часами правдопо-дібно приймають, оженений з сестрою Казиміра, ледве чи можна — занадто це далеке свояцтво. Звістку Длуґоша (II с. 73), що мати Лєшка Олена була сес-трою Олександра, справедливо визнали неможливою новіші дослідники (Лин-ниченко Взаим. отнош. с. 64, Gоrski Stosunki Kazimierza с. 27, Balzer Genealogia с. 185), але рід Олени зістається невиясненим (гіпотези Линниченка, що вва-жав її донькою Мстислава Ізяславича, і Бальцера, що вважав її донькою Рос-тислава київського, не мають певності), так само і те, яке посвоячення було між Олександром і Лєшком. Тим посвояченнем у всякому разі треба мабуть пояснити готовність Лешка допомагати Олександру.

Жінка Лешка зветься в польських річниках Гремиславою, русинкою. З до-кументів і річників виходить, що вона до смерті зіставалася у Кракові і померла р. 1258 (Balzer Genealogia с. 263—6). Тим часом Галицький літопис каже: „поя у него (Інгвара) Лестько дщерь и пусти (вар.: пусти и), иде же ко Орельску“. Цю не зовсім ясну фразу, тримаючись ближчого значення, треба б зрозуміти так, що Лєшко, оженившись з Інгварівною, потім відправив її додому. Супроти того або треба припустити, що Лєшко розвівся був з Інгварівною (а потім зійшовся, чи що), або прийняти в літопису якусь прогалину. Перше досить важко припустити, швидше доводиться думати про прогалину; дійсно, в цьому місці текст літопису однаково мусить мати пропуск або перекручення коло слів: „бЪ бо Инъгваръ с Ляхы“.
-508-

До речі зауважу, що шлюб Лешка з Інгварівною, коли триматися тексту Галицького літопису, треба класти не на 1207 p., як робив Дроба (с. 384), д. Бальцер (с. 265), а трохи пізніше, у 1208 — 9 р.; щоправда, можна не триматися так близько тексту і припускати, що і тут літописець не держиться дійсного порядку подій, але тоді ми тратимо всяку хронологічну підставу дня датуваная цього шлюбу.

4. Повішення Ігоревичів (до с. 28).

Цей сенсаційний епізод у наших джерелах згаданий лише коротко, і з ним в'яжуться різні труднощі. І так задає трудність питання — скільки князів було повішено тоді. Новгородський літопис каже виразно, що в Галичі повішено двох Ігоревичів („брата моя — два князя“, каже Всеволод). Тим часом у Га-лицькому літопису згадано трьох взятих в неволю князів — Романа, Свято-слава і Ростислава, і з контексту виходило б, ніби повісили їх усіх трьох. Воскресенський літопис також говорить, що галичани „изъимаша князи своя Игоревичи 3, Романа съ братома, и бивше ихъ повЪсиша ихъ». Отже маємо дві категоричні і між собою суперечні звістки, і між ними вибирати досить трудно. Думаю одначе, що ми скорше повинні триматися слів Новгородського літ. Справді можна б толкувати, що Ростислав був братанич, а не брат, але трудно думати, щоб Всеволод мав охоту згадувати тільки про братів і замовчав бра-танича, тим більше, що мова іде про братів у третіх, отже слово „брата“ треба розуміти в загальнішому значенні — свояків. Коли додати ще, що Галицький літопис, перечисляючи всіх Ізяславичів після їх повороті до Галичини (с. 484), не згадує між ними Ростислава і знає тільки трьох братів Ігоревичів, з яких Володимир в руки бояр не дістався, то з того всього я вважав би найбільш правдоподібним такий вивід, що Ростислав був якийсь сторонній князь, союзник Ігоревичів, і хоч був узятий в неволю, повішений не був, а звістка Воскресенського літоп., знавши трьох Ігоревичів у Галичині, вважала всіх трьох їх повішеними, але хибно.

Другу трудність завдає хронологія цієї події. Давніше я виходив з дати походу Ростиславичів на Київ, приймаючи 1214 p. 1 Новгор. літопису (Исторія Кіев. з. с. 274, Історія України-Русі II с. 180—1 і 344), але датування Новго-родського літ. не певне (1 січня сиропустна неділя не була в цих роках), а роз-глядаючи галицькі події, бачу, що повішення Ігоревичів важко виносити далі за осінь 1211 p., і тому дата походу Ростиславичів на Київ у Воскресенському літопису — 1212 p., набирає важливого значення.

Окрім руських джерел згадують про цю подію каталоґ краківських біскупів — Monum. Pol. hist. III с, 353 і Длуґош II с. 191. Семкович зачисляє це Длугошове оповідання до категорії зачерпнених з невідомих нам руських літо-писів (Krytyczny rozbiör с. 53), але цим разом помиляється:
-509-

Длуґош опирався тут на тій же звістці, яку зустрічаємо ми у згаданому ката-лоґу (т. зв. V, про відносини його до тексту Длугоша Семкович приймає погляд Кентжиньского — ор. с. с. 37—8). Вона звучить: post hec Sulislaus castellanus sandomiriensis secundum ducis Lestkonis mandatum cum exercitu Polonorum Russiam intrat et Swyantoslaum ducem patrem vxoris Conradi (иазовецького) cum aiils quatuor ducibus captos in eculeo miserabiliter suspendit, quoniam ita dux Les-thko iusserat. До цього короткого оповідання приробив Длугош загальний вступ і змінив оповіданий на стільки, що у нього тих князів Суліслав забирає в Польщу, а Лєшко потім випускав їх на волю. Що маємо тут до роботи в комбінаціями Длуґоша, показують імена тих чотирьох князів, яких ніби то Суліслав узяв в неволю: Длуґош переніс їх з свого оповідання під р. 1206 (замість 1216), внаслідок помилки, бо вичитавши про боротьбу 1216 p., він помішав Володимир суздальський з Володимиром волинським, суздальських князів з волинськими, і подумав, що то йде мова про волинських князів.

Щодо самої звістки каталогу, то вона служить досить покрученим відго-моном участі Суліслава, або як його зве Галицький літопис — Судислава Бернатовича (Іпат. с. 485) в кампанії, що закінчилася повішенням Ігоревичів; з них один був тестем польського князя — звідти зацікавлення цим фактом. З огляду на такий характер цієї звістки брати серйозно подробиці, що повішено було тоді п'ять князів, не можна. Проф. Бальцер, що в своїй Ґенеалоґії (с. 270—3) провів докладний критичний аналіз цієї звістки, припускає, що в ній злучено до купи два факти: похід Судислава на Володимир, що закінчився неволею Святослава (Іпат. с. 482, участь Судислава в цьому поході, розуміється, тільки гіпотетична) і участь його в кампанії проти галицьких Ігоревичів. Але для такого припущення нема власне потреби.

5. Спишська угода і коронація Коломана (до с. 31—3).

Щодо угоди Андрія з Лєшком і проекту поділу Романової спадщини головним джерелом служить Галицький літопис, і проти його оповідання нічого не можна закинути, окрім одної подробиці, котру одначе я скорше б пояснив зіпсуванням тексту: оповідання його про порозуміння Лєшка з Андрієм розпочинається словами: “Потом же король поиде на Лестька“ — себто ніби походом. В дійсності в інших джерелах не знаходимо ніяких слідів війни між Угорщиною і Польщею, та й у самому оповіданні цей безпосередній перехід від походу до пропозиції Лєшка виглядає дуже дивно; думаю, що маємо тут попсований текст, як і кількома рядками вище: „Мстислав пересопницкый, посадивъ Лестька, поиде в Галичь“ (можна б було сподіватися повабивъ, або щось таке). Взагалі не тільки про війну, але й про якесь „напруження“ між Угор-
-510-

щиною і Польщею перед Спишською угодою, яке приймають декотрі новіші дослідники (Дроба op. сit с. 399, за нам Бальцер Genealogia с. 276) в цьому часі нема ніякої підстави говорити.

Дроба, виходячи з звістки Галицького літопису (хоч сам признавав, що її звістку не можна розуміти буквально — про війну між Угорщиною і Поль-щею), припускав, що похід Лєшка на Володислава „подражнив” Андрія і ви-кликав загрозу війни, і з того виводив, що Андрій вважав Володислава своїм васалом або намісником; проект Лешка, мовляв, був способом задобрити Анд-рія і відвернути війну; так дивиться і Бальцер. Щодо першого, що Володислав сидів у Галичі яко підручний угорського короля, то я й сам тримався такого погляду давніше (в розвідці про галицьке боярство, с. 15 і в першому вид. Історії т. II с. 172), але ближче розглядаючи галицькі справи, приходжу до переконання, що власне нема підстави припускати солідарність угорського короля з Володиславом. Оповідання не дає на це виразних вказівок, хіба тільки та подробиця, що у Володислава були угри і чехи; але ці угри були, очевидно, простими найманцями, як і чехи. Навпаки, ряд аргументів промовляє мені проти гадки про солідарність короля з Володиславом: досі Андрій нічим не виходить зі своєї ролі — опікуна Романовичів; по-друге — коли б запанування Володислава означало перехід Угорщини під безпосередню залежність від Угорщини (?), пощо б Андрій потім схотів ділитися з Польщею Галичиною, яку і перед тим мав так як у своїх руках? Яке значення нарешті мав би його великий похід 1213 p., коли б метою угорського короля було — передати Галичину Володиславу? Не признаючи солідарності Андрія з Володиславом, нема підстави думати і про напружені відносини між Андрієм і Лєшком, що висту-пав у поході на Володислава як союзник Романовичів. Навпаки, аж до Спиш-ського з’їзду тримаючи Романовичів ніби в своїй опіці, Андрій і Лєшко стояли тим самим у однаковій позиції щодо галицької справи.

Друга подробиця оповідання Галицького літопису, про котру треба мені тут іще сказати кілька слів — це розпорядження Лешка на Волині. Оповідання Галицького літопису стилізоване так, що виглядає, ніби ці розпорядження не стояли у зв'язку з спишським порозумінням і поділом Галичини. В дійсності вони мусили стояти у такому зв'язку: покидаючи Данила, що якраз під час тих пертрактацій Лєшка з Андрієм перебував на дворі Лешка, Лешко мусив зупи-нитися на думці — що ж зробити з Романовичами, і гадка — дати їм бодай Володимир, коли відбирається від них Галичина, зовсім природньо тоді могла з’явитися. Не зовсім ясно лише, чи тоді ж таки Лєшко забрав собі побужські землі (Берестя і північне Забужжя). Літопис не згадує тут про це, і ми бачимо їх в ру-
-511-

ках Лешка спочатку біля 1219 р. (Іпат. 490). Берестейщину міг би Лешко забра-ти що перед тим, коли переводив Василька з Берестя в Белз; Забужжя мусив узяти хіба дуже незадовго перед спишською угодою, коли відбирав Белз від Романовичів. Але ще більш принагідним моментом для тої окупації треба признати таки 1214 p., разом з тими загальними розпорядженнями про Рома-нову спадщину, особливо коли будемо триматися тексту Галицького літопису, що Олександр не віддав Володимирської волостi добровільно. Значить Лешко мусив силоміць відбирати Володимирську волость у Олександра, отже при цьому дуже легко міг собі забрати Берестейщину і Забужжя. (Мушу одначе признатися, що в контексті; „оному же не давшю, Лестько же посади Рома-новича в Володимери” це не виглядає мені досить підозріло — чи це не помилка ?). Про цю справу див. іще Шараневич Hyp.-Chronik с. 45, Droba op. cit. с. 396—7, Андріяшевъ op. cit. с. 169.

У справі коронації Коломана маємо два листи Андрія до папи. В першім (друкованім у Тайнера Monumenta Ungariam illustrantia ч. 1) Андрій пові-домляючи, що Galicie principes et populus nostre dictioni subiecti humiliter postu-larunt, ut filium nostrum Golomanum ipsis in regem proficeremus і погоджуюься на тім на унію, просить, аби папа дозволив коронувати Коломана примасу, аби справа не затягувалася: ne tam expedient nobis et vobis illorum propositum ex di-lateone sustineat impedimentum, quod quidem multis de causis accidere posse constat, si legatum ad hoc exequendum a latere vestro destinatum prestolamur, a sanctitate vestra postulamus, quatenus venerabili in Christo patri nostro I. Strigo-niensi archiepiscopo datis in mandatis, ut apostolica fretus auctoritate dictum filium nostrum eis in regem inungat et sacramentum super obedientie sacrosancte Rom. ecclesie exhibenda ab eodem recipiat. В другому (друкованому в Codex Arpa-dianus VI ч. 227) кор. Андрій, дякуючи папі за сповнення бажання щодо коронації Коломана (postulatio nostra super coronando filio nostro in regem Galicie ad mandatum apostolicum optatum consecuta est effectum), просить, аби папа прислав і корону: supplicamus insuper sanctitati vestre, quatinus coronam au-ream, regie dignitati congruentem, filio nostro conferre et per latorem presentium, fidelem nostrum, in proximo transmittere dignemini, ut sicut unctionem regalem a sede apostolica, ita et coronam a liberalitate vestra so recepisse gaudeat, ac per hoc magis favorabilem se suis efficiat et convicinis regni sui perpetuam stabilitatem pre-tendat. Крім того маємо згадку в пізнішій грамоті Андрія (з 1234 р.) Коло-манову пістуну магістру Дмитру, що після коронації Коломана був при цьому стольником: cum eciam eundem sepedictum filium nostrum, optento ex indulgenlia sedis apostolice dyademate, illustrem regem
-512-

Gallicіe feliciter munctum fecissemus indite coronari (Cod. Arpad. VI c, 546).

Як бачимо, стилізація цих грамот не так ясна; супроти того, що unctio і сoronatio в них відрізняються, виходить, що Андрій, діставши згоду папи, до-ручив архієпископу помазати Коломана, а головну нараду відложив до прислання корони, так що власне коронація відбулася вже після другого листа. Таке толкування дав я у першому виданні книги і до таких же висновків при-йшов угорський історик Каляй у розвідці, писаній по моїй книзі, але незалежно від неї: Kâilay Dirai Mikor koroimtâk meg Kâlmânt, Halics felkent kiraîyét, a pâ-pâtol küldött koronâval (Szâzadok, 1903). Така зустріч поглядів зміцнює мої гад-ки, і я висловлюю їх тепер з тим більшою певністю.

Коронував Кольонана, як то просив Андрій відразу, арх. гранський Іоан, про це довідуємося з пізнішої булли папи Гонорія до кор. Андрія (1222, Theiner І ч. 65): nato tuo secundo genito ad regnum Galetie, sibi datum, per venerabilem fratrem nostrum... strigoniensem archiepum auctoritate sedis apostolice coronato in regem. Супроти цього відпадає оповідання Длугоша II с. 183 — ніби Коломана вінчали на королівство польські єпіскопи (хіба асистували?).

Щодо хронології цього факту, то terminus non ante дає другий лист Андрія до папи Інокентія, писаний ще перед коронацією. Він не має дати, але що в ньому Андрій обіцяє вислати руських єпископів на собор, запланований на ли-стопад 1215 p., то ж міг бути писаний не пізніше, як під осінь 1215 p., отже коронація могла статися не раніше як зимою 1215/6 р. Першу згадку про ко-ронацію, як про факт довершений, маємо у згаданій буллі Гонорія. Звичайно посилаються на лист Гонорія з початку 1217 p. (Theiner І ч. 6), де згадується, що Андрій, ідучи в хрестоносний похід, полишав regnum Ungarie primogenito tuo Bele, regnum vero Galitie Colomanno — але ця згадка не так докладна. Од-наче з усією правдоподібністю треба думати, що таки Андрій перед своїм відїздом в хрестоносний похід (літо 1217 р.) коронував Коломана. Коронацію Коломана вже давніше клали на 1216 р. — Цайсберґ (Vinzenz Kadlubek c. 52), Шараневич (Hyp. — Clironik c. 45 і 120, прим. 259), але на хибній підставі — виходячи з звістки Длугоша, що Коломана коронував Кадлубек; цю звістку збивав Дроба(ор. cit. с. 403—406), але при цьому, не знаючи другого листа Андрія у справі коронації, хибно клав коронацію на 1214 р.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   31   32   33   34   35   36   37   38   ...   45


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал