Видання друге, розширене



Скачати 10.61 Mb.
Сторінка34/45
Дата конвертації22.12.2016
Розмір10.61 Mb.
1   ...   30   31   32   33   34   35   36   37   ...   45

Поруч письменників цієї, щоб так сказати, вищої школи, маємо цілий ряд писань безпретензійних, автори яких, не претендуючи на ніяку „філософію“, ані „риторські плетення“, ані виказуючи якоїсь особливої літературної освіти, без претензій компілюють собі тексти св. Письма2 або від себе дають повчання у різних справах християнської моралі чи обрядової практики, не пускаючись в глибокі питання догматики або улюблену сучасною вищою школою символістику.
1...Н. тов. ім. Ш.: Кілька заміток до „Чуда св. Климента, папи римського“, д-ра Франка Св. Климент в Корсуні, розд. XI, і мої замітки до нього в LХVІ т. Записок. Др. Франко вважає коротке слово за скорочений витяг в ширшого.

2Слово закінчує Київський літопис — Іпат. с. 474—479 і відповідно до поданої в ньому дати розділене між двома роками — 1199 і 1200 (по вересневому численню); супроти тої зручності, з якою зв'язані частини слова з історичним оповіданням (такі вступні слова під 1199 р. і знову під 1200 р.), можна думати, що редактором цієї кінечної частини літопису був таки автор похвали.
-473-

Розуміється, такий „простий“ спосіб писання, як тоді казали, міг бути у деяких письменників результатом їх переконання, що він-то і найліпший, „що філософія“ вищої школи в тих практичних цілях не здасться на ніщо. Теоре-тично це зовсім можливо, але на практиці досить трудно припустити таке рішуче виломлювання з-під загальної моди, особливо у більшому розмірі, і ми таки мусимо прийняти, що принаймні — переважна більшість тих пись-менників, які писали „просто“, писала так тому, що не вміла писати інакше, не діставши тодішньої вищої освіти і літературної підготовки. До такої „простої“ школи належали такі перелічені вже вище автори проповідей, наук і послань: Лука, Феодосій, Яків, Мономах, Георгій, Серапіон, і певно — ще багато невідомих, далі — вся наша агіографія і переважна частина історичних пись-менників.

Як я вже згадував, ми маємо пам'ятку полеміки між обома школами з середини XII ст. у Посланії Клима. Клим пише своє посланіє у відповідь на посланіє до нього Фоми смоленського пресвитера, і відповідає на докори Фо-ми, який дорікав Климу за його манеру пускатися у символістичні толкування. З чого те пішло, не знати, але Клим, здається, ще перед тим зачепив цього Фо-му, а може і інших противників вищої школи у своєму посланії, адресованому кн. Ізяславу1; можемо здогадуватися, що то був закид малої освіти або щось подібне. Фома супроти того мусив закидати, що репрезентанти вищої школи, як Клим, залазять у хмари з славолюбства — „тщеславія“, хочуть „славитися“, удаючи з себе філософів — „философ ся творя“; при цьому він посилався на свого учителя Григорія2, як на визнаний авторитет християнської побожності, що одначе ніколи не пускався у символістику. Супроти того Клим каже, що має всяке поважання до Григорія, вважає його святим, але мусить визнати, що він, як і Фома, не стояв високо в освіті, а вища освіта конче потрібна для кожного пастиря, і без неї не можна наставляти вірних3, бо Святе Письмо має масу місць, що мусять бути толковані символічно, отже, вимагають начитаності в теологічній літературі. На цю сторону — докази законності і потреби алегоричного толкування — того що Клим зве „пытати по тонку“, „прашати силы слову“, „увЪдЪти прЪводнЪ
1Рядки 15, 21 і 22—3 в вид. Нікольского.

2Чи це не був Григорій ігумен св. Андрія з 20-х рр. ХІІ ст., чоловік дуже впливовий взагалі, а особливо у Мстислава, батька тих князів, що виступають учасниками літературної полеміки Клима з Фомою ?

3Не вЪдЪ, откуду хощеши поручившая ся тебЪ душа руководити — р. 31- 2.
-474-

(алегорично), „разумЪвати духовнЪ“, він і звертає головну увагу в посланії і наводить ряд місць з св. Письма, що на його погляд не мають значення без але-горичного толкування. При цьому супроти Фоми і Григорія Клим посилається на учених київських книжників, що далеко перевершують їх своєю освітою і повністю присвоїли собі таємниці грецької мови. Вказівка дуже цікава, але скільки б не було у тодішньому Києві таких мудреців, безперечно, що не ці „філософи“ задавали загальний тон староруському письменству, а тільки ті Фоми і Григорії, знання яких Клим прирівнював до знання самої азбуки.

Хронологічно першим виступає в ряду „не філософів“ єп. новгородський Лука, що міг писати в середині XI ст.; від нього маємо повчання „къ братіи“, коротеньке і дуже елементарне, без текстів, складене з самих коротеньких наказів, що робити і чого не робити. В другій половині XI ст. маємо в тому ж роді писання Феодосія, славного ігумена печерського (пом. 1074). Є їх чимало, але для декотрих творів авторство його непевне; найбільш певні шість коротких повчань до монашої братії, написаних досить складно, хоч і просто, де автор заохочує її терпіти у своїх монаших обітницях, не лінуватися до монашого подвигу; своїм тоном і стилем вони нагадують повчання Федора Студійського, що взагалі був взірцем аскетизму для Феодосія. Далі маємо його коротеньке повчання келарю і дві коротенькі молитви. Два послання до кн.
-475-

Ізяслава: одне у відповідь на його запитання про святкування свят і піст у свята, і друге — „про Латинян“ або „про віру варязьку“ збуджують деякі непевності, як і два повчання до народу: „о казнях божіихъ“, внесене і в літопис під 1068 р., і про співання тропарів на пирах, що зустрічаються і без імені Феодосія. Слово „о казнях“ було одначе тільки руською переробкою слова „Слова о ве(д)рЪ и казнях божіихъз Златоструя, і як така - переробка могла належати і Феодосію.

Феодосієвому сучаснику мніху Якову надається з значною правдопо-дібністю посланіє Димитрію (мабуть Ізяславу) „отъ многогрЪшнаго чрьнца Іакова“, де він у відповідь на його „смиренне і жалісне посланіє“, дає йому різ-ні моральні повчанняя (стерегтися п'янства, роспусти, гніву і т. ін.) і „Пам'ять і похвала в. кн. Володимиру“, написана досить нескладно, але цікава деякими звістками. На основі одного — досить слабого натяку в цій похвалі1 надають Якову і анонімне Сказаніє про Бориса і Гліба“, але це вже тільки здогад.

Славний Володимир Мономах теж належить до цієї ж категорії пись-менників: маємо від нього відому науку синам, на стільки ж цікаву своїми історичними і побутовими звістками, на скільки нескладно написану2. Саму ідею її, дуже правдоподібно, піддали йому подібні науки візантійські, відомі на Русі вже в XI ст. Окрім того, маємо його лист до Олега, не повний, у дуже умильному
1Яков у Похвалі каже, що він написав про Володимира і про синів його Бориса і Гліба: в тому бачать натяк на те осібне сказання про Бориса і Гліба.

2Всі писання Мономаха дотепер маємо тільки у одній копії у — у Лаврентіївському списку літопису, дуже непоправно писані, під р. 1096. Про його науку: Погодинъ О поученіи Мономаха (ИзвЪстія ІІ отд. ака-
-476-

тоні, з текстами, і якусь ніби молитву, досить нескладну теж, про яку, одначе, не можна напевно указати, чи вона Мономахова. Начитаність, яку можемо вивести з Мономахових писань, кидає досить цікаве світло на сучасну лектуру. Це церковно - служебні книги: Пролог, Шестоднев, кілька богословських ста-тей, які відомі були в тодішніх збірниках (Слова Василія В., Анастасія Синаїта, візантійські повчання дітям).

З XII ст. не маємо майже нічого з цієї категорії: безперечно, є тут пре-велика прогалина у нашому матеріалі. З відомого нам на XII ст. з усією правдоподібністю треба покласти два слова, з котрих одне напевно, а друге — мабуть — належить Чернігівщині: це відоме нам „Слово о князех“ — гостра інвектива на князів, сказана з нагоди свята Бориса і Гліба, і Слово в неділю сиропустну — похвала святим, з закидом киянам, що вбили кн. Ігоря. Обидва слова написані досить гладко, але просто; перше дуже цікаве з публі-цистичного погляду. Невідомо, якому століттю належить „поученіє къ ду-ховному чаду“ Григорія Зарубського, що відоме у списку ХІІІ ст. (загальні моральні повчання).

З XIII ст. можемо поки що в цьому напрямі вказати одного письменника: печерського ігумена Серапіона, що закінчив своє життя єпископом володи-мирським (іменований 1274 р., на другий рік помер). До тепер відомо п'ять його проповідей; з них першу
-477-

з певною правдоподібністю можна класти на початки його проповідництва, другу і п'яту — на часи єпископства, про інші не знати, де й коли вони були написані. Цікаві вони тим, що проповідник звертався до явищ сучасного життя: в одному (І) ударяє на „скверные и немилостивые суды“, в іншому (IV) нападає на вірування про відьом і топлення їх, в третьому (V) — на вірування про волхвів, топельників і самоубійників; зладжені проповіді складно, але просто, без риторики.

З другої пол. ХШ або 1-ої XIV ст. маємо анонімну похвалу Феодосію пе-черському якогось київського книжника, зрештою мало цікаву (риторичний бомбаст). Автор згадує про татарську неволю — „в работЪ суще и въ озлоб-леніи злЪ“.

Брак імен і осіб авторів з XII—XIII і початків XIV ст. до певної міри винагороджує нам маса анонімної повчальної літератури, на теми моралі, обряду, суспільних відносин, з котрої ми скористалися вище і схарактеризу-вали загально її теми і напрям, говорячи про відносини християнської муки(?) до життя в давній Русі. Щодо своєї школи, то вся ця анонімна література нале-жить до категорії простих писань і дуже рідко хапається якихось прикрас хоч би немудрої риторики. Нема сумніву, що в ній є чимало творів XII-ХІІІ ст., хоч взагалі вона простудійована дуже слабо, і староруське походження, і при-близний час написання творів переважно не встановлені1. З більших серій напр. оригінальним, староруським продуктом вважаються дві серії коротких проповідей — одна на великі свята, друга на великопостні неділі. Перша ко-лекція зустрічається у Прологах, друга у т. зв. Златоустах, де творить основне ядро.
1Перегляд (досить поверховий) анонімної учительної літератури, які він зачисляє до оригінальних староруських творів XI—ХІІІ ст., дав Владіміров ор. с. 167 і далі.
-478-

Але оригінальність і якраз приналежність їх якимсь руським (а не болгарсь-ким) проповідникам ще не доведена грунтовно.

Тут же, говорячи про богословське письменство, треба нам сказати дещо про писання духовних греків на Русі — вони мають свій осібний характер.

Насамперед одну галузь мали ці письменники своєю спеціальністю — це релігійна полеміка1. Одинока полемічна література, яка зісталася нам з давньої Русі, звернена проти латинян, і майже вся вона вийшла з-під пера греків, XI і першої половини XII віку. Це був відгомін завзятої полеміки візантійських греків з папством; застаючи на Україні православних у дуже живих і приятельських зносинах з католицькими народами — варягами, німцями, уграми, поляками, духовні греки вважали своїм обов'язком остерігати їх від такої не-безпечної для їх православності приязні, і чи то в загальних трактатах, чи то в посланнях, звернених до окремих князів, підкреслювали єресі латинників. Не всі писання їх мали популярність; деякі могли навіть зістатися і неперекла-деними на руське (нпр. трактат митрополита Леона досі відомий тільки в грецьких текстах); часте повторювання таких писань і деякі вказівки, які знаходимо в них, промовляли б швидше проти гадки про їх вплив. Історичні обставини навпаки втягали Русь у все тісніші зв'язки і зносини з латинським заходом. Проте з культурно-історичного погляду годі проминути цю літера-туру, яка будь-що-будь розвивалася на Русі і безслідно таки не минала.

Першим з відомиих нам полемістів вважають митрополита переяславсь-кого Леона з його трактатом про вживання в латинській євхаристії оплатків(?) (трактат цей кладуть на початки XI ст., але власне час йото добре невідомий). Іменем митроп. Георгія (з 3-ої чверті XI ст.) надписується полемічний трактат „Стязаніє съ Латиною“, але був висловлений досить правдоподібний здогад, що ми маємо тут тільки пізнішу переробку посланія м. Никифора, фальшиво надписану іменем м. Георгія2. З останньої чверті XI ст. маємо
1Літературу див. в прим. 34.

2Див. у Павлова с. 235 і далі, і його ж розвідку: Сочиненія приписываемыя русскому митрополиту Георгию – Правосл. СобесЪдник 1881, ІІ.
-479-

посланіє м. Іоана Хрістопродрома до антипапи Климента ІІІ, написане у відповідь на його заклик до унїї, дуже тактовно і здержливо (відоме і в грець-кому оригіналі, і в старому перекладі)1.

З початку ХІІ ст. маємо два послання митрополита Никифора, присвя-чені полеміці з латинськими єресями — одне до Мономаха, у відповідь на його запитання, друге до волинського князя Ярослава Святополковича, написане мабуть з власної ініціативи митрополита, що мотивує свої науки сусідством Волині з Лядською землею — отже, можливістю впливів католицтва. Посланія ці мало мають оригінального, зладжені на основі грецьких трактатів Керулярія і анонімного (грецькою..) і відзначаються великою нетолеранцією, головно друге. Такою ж нетолеранцією відзначається посланіє до кн. Ізяслава Феодосія — він в рукописах зветься печерським, але був то мабуть Феодосій-Грек, з середини XII ст., відомий іншими літературними працями. В обох посланнях — Никифоровому і Феодосієвому — доручається повне відчуження від латинників, як від поганих.

Поруч цих полемічних писань греків одиноке, що знаємо з-під руського пера — це дві полеміки на латинян, вставлені в літописне оповідання про охре-щення Володимира: одна коротка (про уживання
1Посланіє в грецькому тексті і перекладі у І т.Учених Записок ІІ отд. академіи і у Павлова. Про особу автора новіша розвідка Пападімітріу в ЛЪтописи одеськ. іст. філ. тов. т. X.
-480-

оплатків), вложена в уста філософа, друга довша, вложена в уста духовенства при хрещенні, — це скорочення того, що в повнішій формі читаємо в Палеї; латинська віра признається тут „с нами мало же развращеною“ (мало чим відмінною), але з тим усім дуже згубною для душі. Ступінь оригінальності цих інвентарів(?) зістається, одначе, неясною.

Щодо загального характеру цієї полеміки, то треба взагалі сказати, що вона великої честі авторам їх не робить. Не кажучи про різні абсурдні і не-правдиві закиди, пороблені в них подекуди латинникам, що можуть вважатися, подекуди бодай, і пізнішими додатками, — полемісти не вміють відрізнити важливих відмінностей від дрібних, обрядових, і накидаються на ці останні з неменшим завзяттям, ніж на догматичні різниці. Відзначаються вони взагалі значною нетолеранцією, доходячи подекуди (у Никифора і Феодосія) до проповіді повного відчуження від латинників — наказів не їсти з ними з одної посудини. У декотрих ці ознаки виявляються легше, напр. у посланні м. Іоана до папи, але ця повздержливість залежала швидше від спеціальних обставин, в яких виходило послання, і не змінює загального характеру цієї полеміки.

Окрім полемічних писань маємо від наших греків писання канонічного характеру: саме становище ієрархів приводило їх до цієї письменської діяльно-сті. І так згаданому вище м. Георгію надається по деяких ознаках т. зв. „Запо-вЪдь св. отець ко исповЪдающимся сыномъ и дщеремъ“, дуже цікава збірка канонічних вказівок, у якій, одначе, не вирізнено точніше те, що з певністю може вважатися твором XI ст. Від м. Іоана, автора згаданого вище посланія, маємо цілком певні і теж дуже цікаві канонічні відповіді Якову-чорноризцю; від Феодосія (правдоподібно — Феодосія Грека) маємо послання до Ізяслава у справі святкування неділі. З них літературним твором може вважатися
-481-

тільки це останнє: перші до літератури так же мало належать, як напр. Руська ІІравда.

Поза тими полемічними і канонічними писаннями маємо від наших гре-ків дотепер ще тільки два інакші твори, а саме м. Никифора. Одне — послання моралістичного змісту до Мономаха; воно зачіпає „вищу науку“ — говорить про психологію, про духові сили, і мабуть наслідком того, що митрополит в дуже делікатній формі хоче дати науку князю (здається він хоче поучити князя, аби не покладався на своїх вірників і не давав волі гніву на підставі їх неправдивих донесень), а також мабуть і через незручність перекладача воно вийшло дуже темне для зрозуміння. Другий його твір — слово в неділю сиро-пустну — з проповіддю гуманності; цікава в нім подробиця: митрополит на вступі пояснює, що не знаючи по-руськи, написав своє повчання, очевидно

для відчитання в перекладі.

----------------

Переходимо до інших галузей з руської оригінальної творчості.

Близько підходить до проповідничої літератури своїм моралізаторським тоном наша агіографічна (житійна) література1. По формі вона переважно відзначається сильною шаблонністю: залежністю від форм, тону, манери ві-зантійських житій, що приходили у великій кількості на Русь в Прологах, Па-териках і т. п. Щодо своєї літературної підготовки, наші агіографи належать переважно до нижчої школи, і це ще рятує їх почасти від перспективи — зов-сім потонути у риторичній балаканині, хоч само по собі сполучення „про-стого“ способу писання з візантійськими шаблонами зовсім не спричинює до літературної краси їх творів; винятків з цього погляду небагато2.
1Спеціальна бібліографічна праця: Барсуковъ Исторія рус. агіографіи, Спб., 1889.

2Впливи грецьких житій на руські недавно почав був спеціально слідити Кадлубовский у статтях: Очерки по исторіи древне-русской литературы житій святыхъ, Рус. фил. вЪстн. від т. XXXVII. Але він займається поки що житіями пізнішими.
-482-
Ця агіографічна література, дотепер напевно нам відома, не дуже велика. Окрім „Пам'яті і похвали“ Володимиру Якова, що власне треба вважати не житієм, а дуже нескладним панегіриком, з коротким реєстром фактів Воло-димирового життя, маємо: анонімне „Сказание и страсть и похвала страсто-терпцю св. мученику Борису и ГлЪбу“, що звичайно вважається твором Якова мніха і увійшло в Найдавніший літопис; далі — повість про початок Печер-ського монастиря (у Найдавнішому літопису під 1051 і 1074 р.); два твори Нестора: „Чтение о житии и погребении блаженную страстотерпцю Бориса и ГлЪбаі „Житие Феодосия игумена печерскаго“; анонімне оповідання (у фор-мі проповіді) про перенесення мощей св. Миколая до Бару і деякі чудеса його — все з XI ст. З XII ст. ми маємо дуже мало: може бути, що до цього століття належало житіє Антонія Печерського, давно втрачене; може деякі чудеса св. Миколая; є сказання про смерть Ігоря його маємо в переробках; є ще деякі записки, щодо свого часу не зовсім певні або до України не приналежні. З XIII ст. маємо два більші твори — дві повісті про Печерський монастир і його святих у формі посланій: єп. володимирського Симона до печерського монаха Полікарпа і цього Полікарпа до печерського ігумена Акиндина.

Найбільшою простотою і свободою від візантійських шаблонів відзна-чається анонімна літописна повість про початок Печерського монастиря, писа-на якимсь сучасником Феодосія, у всякому разі не Нестором, як надписується це оповідання в пізніших патериках. Анонімне сказання про Бориса і Гліба (т. зв. Якова) теж досить просте і реальне, але автор вже впадає в шаблони му-ченичих оповідань і попсував свій твір цими шаблоновими вставками, що дуже лихо пристають до його, зрештою, досить реального оповідання.

В оповіданні Нестора про Бориса і Гліба реальні факти ще далеко силь-ніше притулювані шаблонною фразеологією. Його Чтеніє зісталося першим взірцем „справдешнього“ — уложеного за візантійськими шаблонами житія на руському грунті. Воно починається від сотворення світу, коротким начерком божого „домостроітельства“; Борис і Гліб змальовані по шаблонах святців, так що нічого живого в їх фігурах не лишилося; ознаки святості вони показують вже з дитинства, і під ті конвенціональні мотиви підтягнені всі їх пізніші вчин-ки; взагалі автор, оче-
-483-

видно, старався можливо винищити все реальне у своєму оповіданні, аби його герої якнайменше нагадували, що вони були русинами XI ст., а не з якої небудь „страни Каппадокійскія“. Але при всьому цьому житіє зладжене досить склад-но і зручно. Більше реального змісту подає другий твір Нестора — житіє Фе-одосія: автор мав таку масу матеріалу про свого героя, що вона опанувала його і не дала повністю „очистити“ житіє від реальних подробиць; але при цьому, як показали новіші спостереження, Нестор ішов теж за шаблоном — за житієм Сави Освященного, беручи звідти не тільки схеми, але й готові фрази і подро-биці, і ними без скрупулів(?) характеризуючи свого героя.

На кінець XI ст., а почасти може і на пізніші часи, припадають деякі пи-сання про св. Миколая — одного з найбільш популярних у нас святих. Житіє його, що давніше вважалося оригінальним, показується перекладом з грецької, натомість оригінальним треба вважати оповідання про перенесення його мо-щей до Бару, „похвалу“ — власне коротке його житіє, з моральною наукою на-прикінці, і кілька чудес. Виразніші риси руського письма мають чотири чуда: чудо з ковром, чудо з отроком, посадженим у в'язницю, чудо з дитиною, впу-щеною в Дніпро, чудо з половчином. Перші два відбуваються в Царгороді і описуються якимсь руським подорожнім, другі два — у Києві; на оповіданнях подорожного, правдоподібно, оперте і оповідання про перенесення мощей св. Миколая до Бару. Вони всі написані досить просто, чудеса, одначе, автор про-бує оживити драматизуванням, подекуди попсованим незручними промовами від писання. Хронологічні вказівки мають царгородські чуда (2-а пол. XI ст.) і оповідання про перенесення (кінець XI ст.); коли написані інші — не знати; на особи авторів якихось вказівок витягнути не можна.

Повість про смерть Ігоря Ольговича мусила існувати у двох версіях: одна написана у літописному стилі, з певною політичною тенденцією — оправдати київського князя Ізяслава від закидів про участь у цьому вбивстві, зладжена мабуть кимсь із його київських прихильників, друга — вже зроблена у шаб-лонному агіографічному стилі. У чистому вигляді не збереглася ані перша, ані друга: маємо їх скорочення в літописах Київському і Суздальському.

Повісті про печерський монастир Симона і Полікарпа написані ніби у формі листів: Симон, колишній печерський монах, пише до печерського мона-ха Полікарпа, заохочуючи його, аби був
-484-

задоволений своїм станом, і для того підносить святість і славу Печерського монастиря. Полікарп пише до свого ігумена печерського архімандрита Акиндина, ніби у відповідь на його запитання, оповідаючи йому про печерсь-ких святих. Одначе ця листовна форма досить нескладно зв'язана з самими повістями (особливо другою), що відразу писалися, очевидно, для людей сто-ронніх, з позапечерської братії — для публіки, як побожна лектура, на взір візантійських патериків. Повість Симона складається зі вступу, зверненого до Полікарпа, і двох частин. У вступі він докоряє йому за його марність і складає панегірик Печерському монастирю; в першій частині оповідає про важливіших подвижників монастиря, їх подвиги і чуда, в другій — про чуда, зв'язані з історією заснування самого монастиря. Повість Полікарпа, після коротенького вступу, зверненому до Акиндина, складається з дванадцяти оповідань про печерських подвижників, з моралістичною закраскою, ще ясніше зазначеною, ніж у Симона. Обидві повісті написані зручно, складно, цікаво, не загромаджені бомбастом, сильно ворушать почуття і фантазію читача, і завдяки тому, не зважаючи на свій чисто аскетичний, місцями — навіть хворобливо аскетичний характер, мали надзвичайну популярність на Русі, не тільки в церковних, але і в світських колах. В первісній осібності вони не збереглися: дуже рано вони були об'єднані разом з літописною повістю про Печерський монастир, Несторовим житієм Феодосія і деякими дрібнішими додатками в одну компіляцію під титулом Печерського Патерика; ця компіляція, дуже популярна від початку аж до нинішніх часів, дуже скоро витиснула самі послання: вони збереглися тільки в Патерику, з різними редакційними змінами. Найстарші редакції Патерика маємо тепер з XV ст. (числом три).

Староруська паломнича література досі репрезентується головно тільки „Паломником Данила ігумена Руської землі“, щоправда — твором надзвичайно популярним і цікавим. Це досить легко (розмірно) і цікаво описана подорож в Палестину, зроблена десь між 1106—1108 рр.; по деяких подробицях здогадуються, що автор був сіверянином, зрештою ніяких точніших відомостей про нього не маємо. Завдяки досить легкому стилю, багатству відомостей і масі апокрифічних подробиць, вплетених в оповідання, Паломник цей тішився широкою популярністю. Це безперечно найбільш популярний твір староруської літератури: списків його тепер відомо близько сотні; найдавніші списки,
-485-

одначе, маємо тільки з XV ст. Поза тим маємо подорожники мало відомі, або до України не належні, як подорожник Новгородця Антонія Добрині (Ад-рейковича) до Царгорода.

Історичне письменство, судячи по його залишках, мусило бути багато розвинене, але до нас дійшло виключно тільки те, що увійшло в літописні ком-піляції — головно в одну велику компіляцію, що прийнятим звичаєм per nefas зветься Іпатським літописом. Ця збірка — то правдивий архів нашого пись-менства, де переховалися майже поодинокі залишки нашої старої історіографії, сліди, на жаль, часто дуже уривкові і слабі. Поза нею можемо виловлювати переважно тільки поодинокі дрібні залишки в інших компіляціях, сучасних, як напр. Суздальський літопис, і пізніших - великоруських (особливо у т. зв. Воскресенський і Никонівський) та польських (у Длугоша). З більших творів, включених у ці компіляції, можемо вказати напр. стільки разів цитовану повість баскака про Ахмата і курських князів — правдоподібно чернігівську. Крім того, складалися або доповнювалися руськими звістками та переробля-лися компіляції з всесвітньої історії, але тут іще різні верстви цієї роботи і те, що належить в них цим часам і українським землям, не можна вирізнити з яко-юсь докладністю1.
1Див. літературу у прим. 32.

.
-486-
Тим важливіша для нас згадана українська збірка свійських літописів. Вона була зладжена, очевидно, на Волині, десь в останній чверті XIII ст. Її укладач мав мабуть уже об'єднані до купи т. зв. Найдавніший і „Київський“ літописи і прилучив до них Галицький з її волинським продовженням. Кожний з цих літописів, перш ніж перейшов до цієї останньої компіляції, перейшов та-кож через руки цілого ряду редакторів, а і в своєму основному укладенні складається з численних частин, з різнорідних самостійних творів, так що ма-ємо тут цілий архів нашої історіографії.

Я вже попереду подав аналіз першої частини цієї трилогії – Найдавні-шого літопису. Я вказав там, що її перша складова частина — т. зв. Повість временних літ, зладжена десь у середині ХІ ст., була в другій половині XI і на початку XII ст. кілька разів продовжена, розширена і перероблена, і так з’яви-лися одна за одною її останні редакції: одна новгородська і дві київські. Одна київська редакція була зроблена в 1116 р. Сильвестром ігуменом видубицьким (кінчилася 1110 р.); друга трошки довша, зроблена була коло того ж часу не-відомою нам особою. В склад літопису, окрім запозичень з чужих джерел, вставок теологічного змісту, документів і переказів, увійшло і кілька само-стійних писань історичного (або релігійно-історичного) змісту — окрім самої Повісті временних літ, що послужила основою цього літопису, увійшла сюди повість про Володимира, житіє Бориса і Гліба, повість про початки Печерсь-кого монастиря, повість про війну Олега Святославича з Мстиславом, історія про Волинську війну якогось Василя.

Основою Київського літопису послужили київські записки, що з певними змінами увійшли в склад і Суздальського літопису: в останній слід їх губиться в середині XII ст. В Київському літописі вони теж не збереглися в чистій формі — тут вони об'єднані з іншими київськими і чужими записками, як то видно з відмінностей записок Суздальського літопису і з подвійних звісток та з інших слідів об'єднання в самому Київському. Середину Київського літопису (від 1146 р.) виповнює простора повість про князювання в Києві Ізяслава Мстиславича, писана якимсь прихильником і то-
-487-

варишем його походів, але і вона поперебивана іншими звістками; в значній частині ці звістки ідуть з якогось джерела неприхильного Ізяславу, писаного, бодай частина, десь за Дніпром, мабуть в Чернігівщині. Зі вставок годиться підкреслити оповідання про вбивство Ігоря, об'єднане з двох повістей про нього, як згадував я вище. В третій чверті XII ст. слідно нову руку — якоїсь духовної особи, спеціально прихильної династії Ростислава, що мабуть вела київський літопис у цій частині; але пізніший редактор завів і сюди серію записок і осібних повістей українських і суздальських. Так за осібні сказання, до первісного літопису не приналежні, можна вважати оповідання про нахід половців на „десятинний город“ Богородиці під 1172 р., про вибір печерською братією ігуменом Василія під 1182 р., про похід Ігоря на половців під 1185 р.; суздальське джерело виразно видне в оповіданнях про єп. Федорця (під 1172 р.), про похід Андрія на Новгород (1172), про смерть Андрія і подальші замі-шання в Суздальщині (1174). Серія галицьких звісток, почавши від р. 1173, мабуть також не належить до первісного літопису, а взята з якогось західно-українського джерела, так само і легенда про третій хрестоносний похід під 1190 р. Нарешті замикає Київський літопис вже відома нам похвала Рюрику з нагоди поставлення стіни у Видубицькому монастирі, виголошена 1199 р.; її автор мабуть чи не був і останнім редактором Київського літопису1.

Більш одноцільннй характер має Галицько-волинський літопис. Його вступна частина — оповідання про „великий мятеж“ після смерті Романа, була написана у формі прагматичного оповідання, без років, якоюсь близькою Да-нилові особою, правдоподібно з Галичини, не раніше десь як у 40-х pp. ХІІІ ст. Дещо змінена при дальших редакціях, вона, одначе, зберегла більш-менш свою початкову форму; тільки в оповіданнях середини ХІІІ ст. помічаємо деякі посторонні звістки, внесені, очевидно, пізнішим редактором — пінські звістки, в зв'язку з якими могли стояти і багаті відомості про події в. кн. Литовського та русько-литовську боротьбу, що виступають в середніх десятиліттях літопису (особливо в п'ятдесятих-сімдесятих роках). Можливо, що маємо тут залишки якогось літопису з північної Волині, з сусідства Пінщини і в. кн. Литовського; серед них сліди вступної повісті заникають на 1250-х рр.
1Про Київський і Галицько-волинський літописи див. прим. 37
-488-
Сімдесяті і вісімдесяті роки літопису виповнені знову інакшим матері-алом: це волинський двірський літописець, близький до двору кн. Володимира Васильковича і його наступника Мстислава. Його оповідання, здається, кінчи-ться з роком 1289, і кінцеві записки літопису мабуть вийшли з-під іншого пера; пінські звістки під кінцевими роками знову могли б вказувати на північну Во-линь. Ці дальші верстви літопису, за прикладом її початку, зроблені були та-кож без років, аж до самого кінця; очевидно, волинський літописець продов-жував уже готовий галицький літопис. Роки поставлені зовсім довільно і хибно якимсь хронологізатором уже після об'єднання всього Галицько-волинського літопису з Найдавнішим і Київським, і то тільки в одному з списків. І тепер маємо хронологію лише в Іпатському кодексі, а в інших її нема.

Таким чином, навіть не рахуючи дрібних записок, що могли часом похо-дити з різних побічних джерел, в нашій літописній збірці ми, як бачимо, маємо результат роботи може яких кількадесяти людей з більше як двох століть. Характеризувати на купу цю збірну роботу, як то часом роблено, було б те саме, що напр. характеризувати всю староруську літературу. Поодинокі пись-менники мали свої індівідуальні ознаки, різнилися часом, рівнем освіти, шко-лою, суспільною приналежністю, здібностями. Тому замість такої загальної характеристики зазначимо різні типи і напрями, а заразом і деякі спільні озна-ки в цьому історичному письменстві.

Передовсім щасливою обставиною для нього мусимо ми вважати, що розвивалося воно повністю, або майже повністю свобідно від грецьких шабло-нів, що напр. так тяжко покалічили нашу агіографію. В староруському пись-менстві зіставалися невідомими візантійські історичні твори у властивому значенні того слова —
-489-

себто прагматичні праці з традиціями античної історіографії, з штучною ком-позицією. Відомі були головно переклади тільки таких хронік, як Никифорова, Амартолова або Малялі, що через свою простоту, — повну примітивність - не могли дати нашій історіографії нічого, крім хіба найзагальніших технічних вказівок, яких зрештою, з огляду на їх примітивність, історіографія наша на-віть і не потрібувала. І та християнська закраска, яку має вся наша історіо-графія, могла бути піддана її загальним тоном нашої освіти і книжності, не запозичена з візантійської історіографії. Оцій своїй свободі від візантійського шаблону наша історіографія завдячувала тими добрими рисами, які її взагалі відзначають — своєю простотою, свіжістю, силою, цим ароматом життя, епохи, що віє від неї і робить її чи не найціннішою частиною нашого старого письменства.

Безпосередній вплив літературних візантійських взірців можна підозрівати хіба тільки в повісті про галицькі замішання (вступній частині Галицько-волинського літопису), з її принципіальним, не зв'язаним хроно-логією прагматизмом — як каже автор: „хронографу же нужда єсть писати все и вся бывшая, овогда же писати в передняя, овогда же воступати в задняя“1, — з її риторичним стилем, з штучними дієприкметниковими (партиципіальними) конструкціями, з цілими сценами в класичному стилі, в тому роді напр.: „одинъ же воинъ управи десьницю свою, иземъ рогатицю ис пояса своего, далече вергъ срази князя ятвяжьского с коня своего, и летящю ему до землЪ; изыде душа его со кровью во адъ“2, або в опису Ярославської битви: „бывшю знамению сице надъ полкомъ: пришедшимъ орломъ и многимъ ворономъ, яко оболоку велику, играющимъ же птицамъ, орломъ же клекьщущимъ и плавающимъ крилы своими и воспрометающимь ся на воздусе, яко же иногда и николиже не бЪ — и се знамение на добро бысть“. Але й це все могло з'явитися внаслідок впливу книжної лектури взагалі, внаслідок школи, а не спеціальним впливом якогось історіографічного твору. У всякому разі впливи ці далі зовнішніх стилістичних ознак не сягнули і тут: сам зміст і колорит лишилися непорушеними.
1А. Попов (ОбозрЪніе хронографовъ с. 69) зближує ці слова з словами т. зв. Эллинского хронографа: „Хронографу нужда есть писати єликоже есть: кый убо царствовалъ царь, отънележе бысть нарЪченъ царь; лЪпо єсть убо чтущему лЪтняя списания количество смотрити мимотекущихъ лЪтъ, а не точію о преписанныхъ царствахъ“. Подібність дійсно є, але стилістична тільки і досить далека.

2Іпат. с. 552.
-490-
Християнська закраска, як я сказав вище, була загальною ознакою нашої старої історіографії; але у різних авторів вона виступає далеко не однаково. Маємо оповідання, що вийшли з рук монахів, як напр. печерські записки, що зустрічаємо в різних місцях на протязі Найдавнішого і Київського літопису; маємо частини, писані, безперечно, духовними особами, з сильно зазначеним релігійним тоном, як остання третина Київського літопису, з її побожними характеристиками Ростиславичів, з такими глибоко перейнятими теплим релігійним почуттям епізодами, як описи смерті Ростислава Мстиславича або Святослава Всеволодича. Подібний характер має і волинський літописець сімдесятих і вісімдесятих років ХІІІ ст.

З другого боку маємо знову партії, що вийшли по всій правдоподібності від людей світських, або бодай по-світському настроєних. Тут християнська закраска сходить до minimum, як загальний відблиск християнізованої су-спільності, а автора далеко більше інтересують битви і походи, ніж церковні справи. Такий характер, очевидно, мала повість про Ізяслава, використана в середній частині Київського літопису: подекуди вона дає здогадуватися, що автором її був якийсь учасник походів, може хто з боярства. Напр. під 1150 р. в опису битви під Києвом читаємо: „Володимеръ же то видЪвъ, оже Кияне бЪжатъ, а сЪмо Чернии Клобуци за ны Ъдуть“; се „ны“ — очевидно належить до Ізяславової дружини. Або під р. 1151 оповідається, що Ізяслав, почувши про знищення угорського полку, „рече слово то акоже и переже слышахомъ: не идеть мЪсто к головЪ, но голова к мЪсту“. Подібний світський характер має і повість про галицькі замішання.

Більшою або меншою церковною закраскою не вичерпуються різниці між поодинокими літописцями. Напр. у другій частині Найдавнішого літопису ми маємо повно записок про небесні знамення, чуда, дивовижі і т.п. — але да-ремно б шукали ми чогось подібного у згаданих оповіданнях про Ізяслава, або у всьому Галицько-волинському літопису; очевидно, треба рахуватися нам тут не тільки з віком, але і з чоловіком, і індивідуальні риси автора дають себе від-чувати і тут, як і деінде.

Як другу загальну рису нашого історичного письменства, поруч христи-янського світогляду, треба зазначити його лояльність до князівсько-дружин-ного устрою: ми не маємо ніяких записок писаних з позиції, супротивної кня-жій владі. Така ло-
-491-

яльність не була, одначе, загальною рисою нашої суспільності, і ця загальна риса нашої історіографії пояснюється тим, що все наше історичне письменство (яке ми маємо) вийшло з кругів близьких або прихильних княжій владі і дружині.

Щодо форми, то вона переважно проста, натуральна, літературними пра-вилами не зв'язана. Маємо оповідання зовсім прозаїчні, сухенькі, маємо і за-крашені поезією, підняті почуттям до високого пафосу: напр. у оповіданні про війну 1093 р. — опис руських невільників, забраних половцями, наведена мною у своєму місці. Подекуди маємо виразні сліди використання тогочасних поетичних пам'яток, але й незалежно від того поетичний колорит дуже часто закрашує літописні оповідання. Штучну риторичну манеру бачимо тільки у автора Галицького літопису; але в дійсності він не був єдиним письменником такого напряму: в ньому скорше треба бачити одинокого у збереженій до нас історіографії репрезентанта колись значної літературної школи, чи місцевої галицької, чи київської — це вже важко сказати. Його риси — штучний стиль, з масою дієприкметникових конструкцій, з надмірним уживанням dativus absolutus; при цьому нахил до образів, прислів'їв і приказок; він має чимало спільного з стилем Слова о полку Ігоревім, образовим, повним натяків і метафор; наведені вище взірці стилю галицького літописця можуть служити прикладами.

Той же стиль нагадує і слово про збудування видубицької стіни, автора якого можна вважати останнім редактором Київського літопису. Декотрі спі-льні риси можна вказати також іще в одному творі, що належить до нашого письменства, коли не особою автора, то бодай школою Молінні Данила. Ми маємо в усіх тих творах, з певними відмінностями, очевидно, сліди літератур-ної манери, що виробилася у XII ст. на Русі, в першу чергу — у Києві, зі змішаних впливів: з одного боку — візантійської книжної риторики, з другого боку — поетичної руської творчості. При цьому одні пам'ятки стоять ближче до першої, як слово про видубицьку стіну, другі — до пісенної творчості, як Слово.

Моління Данила — це вложене в літературну форму прохання дружинника до свого князя. Автор описує своє нужденне становище, нарікає на своїх ворогів та пробує різними способами промовити до почуття князя; при цьому пише образно, з масою примовок і гном(?), почасти книжного, почасти народ-ного характеру.
-492-

Завдяки своєму гномічному змісту Моленіє придбало велику популярність, багато перероблялося, при чому його гномічні розділи розширювалися новими вставками, а ті частини, що мали суб'єктивне значення, говорили про приватну справу автора, — або викидалися, або діставали теж літературну обробку. Так з’явилося кілька тих редакцій, в яких Моління дійшло до нас, і з яких ще досі не відтворено його первісну форму і зміст. Постали навіть здогади, що це Моління ніколи і не мало іншого значення, ніж літературне, що і сам Данило, і його пригоди ніколи в дісності не мали місця, що це не більше як літературна форма, — але це погляд гіпекритичний.

Правдоподібна гадка, що Моління було адресоване до кн. Ярослава Все-володича, князя Переяслава суздальського, що був якийсь час (1201 б р.) також князем у Переяславі руськім і в Новгороді (1214—86, з перервами). Ав-тор Моління — хтось з молодшої дружини, чи переяславсько-суздальської, чи якої іншої — на це Моління не дає виразних вказівок; у всякому разі літера-турна школа його — українська. Вказівки Моління толкують так, що автор був засланий за щось на оз. Лаче в Новгородській землі, як підозрівають — за брак відваги на війні; але висловлена була і інша гадка — що ці вказівки треба вважати пізнішими додатками, і в своїй початковій основі це було просте прохання ласки у князя від якогось невдалого у своїй кар'єрі книжника. Автор підносить свої чесноти, головно розум, та всякими аргументами силкується прихилити до себе князя. Окрім літературного інтересу, Моління має і чимале чисто історичне значення, як пам'ятка світської культурності, а також і своїми висловлюваннями і нападками на тодішню суспільність. Шкода тільки, що його первісні частини не відреставровано досі докладно.

Слово о полку Ігоревім зістається одинокою, збереженою в значній цілості пам'яткою староруської поетичної творчості. Це робить його пам'яткою надзвичайно високого, виняткового історичного інтересу: воно відкриває перед нами всю сферу староруського культурного життя, одну з найбільш цікавих, про яку без нього ми не мали б майже ніякого поняття — світську поетичну творчість. При своїй одинокості воно дає нам цілий ряд вказівок на широкий розвій цієї поетичної творчості в давній Русі: називає імена поетів (Боян, можливо ще й Ходина), перелічує деякі теми, власне — героїв пісень: Ярослава, Мстислава Володимирича,
-493-

Романа Святославича, вкінці самим своїм стилем, технікою поеми свідчить про існування поетичної традиції, школи.

Так напр. надзвичайно вдаряє нам у очі язичницька стихія в Слові. Ми зустрічаємо в ньому імена старих богів — Даждьбога, Хорса, Стрибога, Дива, не кажучи вже, що все Слово перейняте натуралістичним, язичницьким світо-глядом. Прийняти, що в другій половині XII ст. серед української інтелігенції, до якої безперечно належав співець Слова, так живі були язичницькі релігійні вірування (як то деякі давніші дослідники приймали) — абсолютно немож-ливо. Так само тяжко припустити, аби якому-небудь поету прийшла гадка у 2-ій половині XII ст. без всякої попередньої традиції покликати до життя давно пережиті імена богів і в такому антикварному стилі уложити свою похвалу христолюбним князям. Ми не можемо толкувати цього елементу інакше, як тільки так, що на Русі була стара поетична традиція, поетична манера, школа, що тягла свої початки ще з язичницьких часів, і завдяки їй ці язичницькі імена і епітети, в роді „русини — Даждьбогові внуки“, „Русь — земля Трояня“, „вітри — Стрибогові внуки“, і т. п., законсервувалися в християнських часах і не бентежили христолюбних слухачів, як не тривожили середньовічних католиків Аполлони і Мінерви внаслідок такої ж традиції. До таких самих гадок приводять нас спостереження і над стилем Слова: він надзвичайно стиснений, повний поетичних символів, стягнених поетичних образів, натяків, так що як на теперішнього читача - стиль цей дуже темний і трудний: ми любуємо в ньому тепер, тільки маючи за спиною легіон коментаторів Слова. І це знову треба толкувати тим, що в давнину Слово не стояло так відокремлено і одиноко, як тепер, що воно опиралося тоді знову на поетичну традицію поколінь, оперувало широко росповсюдженими в цій поезії і загальновідомими образами, символами і т. п., на які досить було авторові натякнути.

При цьому, очевидно, поезія ця не була народна у звичайно прийнятому значенні цього слова, а артистична, що одною ногою опиралася на народну поезію, а другою на впливи книжної — візантійської і русько-візантійської лі-тератури. Такий характер має і Слово, що, кажу, мусило опиратися на давнішу уже поетичну традицію, і тільки з цього боку його характер стає нам зрозумілим, а з другого боку — воно входить в течію, так би мовити, ученої поезії і артистичної прози, кілька інших творів якої з кінця ХІІ і першої половини ХІІІ ст. ми можемо вказати, як Слово про видубицьку стіну, Моління Данила, Галицький літопис.
-494-

Досить виразні сліди книжності можемо бачити і в самому поетичному апараті Слова1.

Окрім Слова, про розвій поетичної творчості свідчать нам зрештою ще й інші свідки — це залишки поетичних творів, що увійшли в наші літописи. Я мав уже нагоду в попередніх томах вказувати на такі залишки, і тепер ще раз, не претендуючи на повноту, вкажу більш замітні своєю формою сліди старо-руської поезії в літописах. Такі сліди маємо в опису битви під Лиственом, що можуть іти з пісні Бояна (другий епізод, що теж, судячи по згадці Слова о п. Іг. міг опиратися на Боянову поезію — битва Мстислава з Редедею, в літопису передано досить сухо і непоетично). В історії смерті Романа Святославича є кілька поетичних тонів, що можуть також іти з Боянової пісні. Далі залишки якогось епосу можна добачати у звістці про боротьбу з половцями Мстислава і заслання полоцьких князів. У Галицькому літопису зісталися деякі натяки на пісні про Романа. Це все дрібні куснички, окрушинки, але маємо і більший фрагмент прекрасної поетичної пісні з циклу русько-половецької боротьби - про хана Отрока і гудця Оря. Як цей уривок, так і інші, перелічені тут (при-наймні — більшість їх) по всій правдоподібності належать не до народних пі-сень, але до штучних творів, до тої дружинної поезії, на зміну яким прийшли Боян і автор Слова.

Крім того маємо парафрази старих епосів, як повість про боротьбу от-рока з печеніжином, як повість про Дем'яна Куденєвича; це старі (перероблені) записки того, що в пізніших моди-
1Вкажу кілька цікавіших подібностей з книжної літератури. В перекладі Хроніки Малялі: „пріимъ умъ своєю крепостію и ста крепко исполчив ся“. В Хроніці Манасії: „гръчестіи кони напоиша ся водъ ефратскихъ“. У Йосифа Флавія, - „подъострите души ваша на мьсти, исполнивше ся ратнаго духа, яко родивше ся съ оружіємъ“ , „образомъ подобии туромъ“. В апокрифічній повісті про Соломона, він шукаючи жінки, „полетів попід небом ясним соколом, і не знайшов під небесним облаком, пішов по землі лютим звіром, і не знайшов ніде, поплив щукою по морю і не знайшов”.
-495-

фікаціях ми маємо у великоросійських билинах т. зв. Володимирового циклу. В цих билинах і історичних піснях також задержалося багато чого з староруської дружинної поезії, хоч ці залишки не завжди можна тепер докладно вирізнити. Народна українська поезія теж донесла нам чимало з староруських часів. Бачили ми вище в ній образи кн. Романа і його дітей. В обрядових піснях - колядках, щедрівках, весільних - малюється перед нами обстанова князівсько-дружинного життя, пройнята цими піснями очевидно тоді, коли це життя ще було живим і сильним. Я вище підкреслював, що весільний обряд ми маємо підігнаний під ці князівсько-дружинні мотиви: молодий і молода виступають як князь і княгиня, їх окружають бояри, з старшими боярами на чолі, і численніша дружина:
Заграно, забубняно — а в княжім дому рано:

А збирайтеся, а з'їзжайтеся, бо ми поїдемо, та поїдемо —

Бо ми поїдемо та поїдемо та до славного міста!

Ой вибємо та вишибемо камяну стінку,

А візьмемо та привеземо та Івасеві жінку.
Не гнівайся, тестю! не у мнозі зять їде, не багато бояр везе

Да сто коней верхових, да сімдесят возових!..
Ой зацвіла калинонька з ожиною

Приїхав Івась з дружиною...
На горі пшениця рясна — наша княгиня красна

На долі овес зелений — наш княжище мерзений, і т. п.
-496-

Серед колядок ми зустрічаємо мотиви дружинного життя, дружинних походів на руські волості і на чужі землі. Такі напр. плани
Ой ходімо ж ми до ковальчика

До ковальчика, до золотника,

Покуймо ж собі мідяні човна,

Мідяні човна, золоті весла,

Ой пустимося ж на тихий Дунай

Долів Дунаєм — під Царегород:

Ой чуємо там доброго пана,

Що платить добре за служеньку —

Ой дає на рік по сто червоних,

По коникові, та й по шабельці,

По парі сукон, та й по шапочці,

Та й по шапочці, та й по панночці...
Або образ такого проводиря дружини (князя):
Ой спід гори да стоять тумани,

Да то не тумани — пара з коней йде!

Ой там же військо — аж землі важко,

Ой там у війську пана немає.

Ой одзоветься зличний паниченко,

Славного отця і пані матки:

Я ж в тому війську да паном стану,

Велю гармати наворочати,

В Чернігов город велю стреляти“!

Ой б'є да б'є він в Чернігов город.

Там його не знали ні царі, ні пани,

Винесли йому миску червінців —

Він тоє забрав, шапочки не зняв, не подяковав.
І таким же способом збирає контрибуцію з Переяслава — де дають йому коня у збруї, і вкінці з самого Києва, де дають йому панну в наряді1.

В основі цих образів відбивається зовсім ясно обстанова князiвсько-дружинних часів.

Розуміється, самими дружинними темами поетична творчість не обме-жувлася, а обіймала далеко ширші сфери творчості. Так нещодавно звернено увагу на т. зв. Слово о Лазаревім воскресінні, і висловлено правдоподібну гад-ку, що в цій поемі на тему апокрифічного сходження Христа в ад маємо твір староруський: він дійсно своїм складом нагадує ті поетичні твори, які ми пере-
1Антоновичъ и Драгомановъ Истор. песни малор. народа с. 1 і 69,
-497-


числили вище, як продукт літературних напрямів кінця XII і ХIII віків1.

Так представляється стара наша література. Я переглянув її по галузях і категоріях, але і з вище поданого можна було помітити, що вона складається у зматеріалу, при величезних прогалинах, та відбиває в собі провідні ідеї свого часу і життя, насправді не повністю — але ж про яку стару літературу і можна сказати, що вона відбиває в собі життя у всій його всебічності. Бачили ми, як всебічно панує і розвивається по різних галузях його провідна культурна ідея того часу — християнізації і моралізації суспільності. З другої сторони, широ-ко приходять в ньому провідні суспільно-політичні ідеї, особливо сильно вира-жені в письменстві історичнім, але і в інших видах літератури зазначені також досить сильно (повісті про Бориса і Гліба, цілий ряд церковних повчань на політичні і суспільні теми, писання Мономаха, Паломника Данила і Слово о полку Ігоревім з їх пієтизмом для „Руської землі“, почасти навіть Моління Данила). Повість временних літ відбиває нам ідеї творчої епохи — процесу будови Київської держави; пізніші твори — з часів розкладу її, концентрують всю енергію суспільної думки навколо консервування цієї грандіозної будови, що „стяжали дЪды і отци трудомъ великимъ и хороборствомъ“, навколо охо-рони „Руської земли“ від внутрішнього розкладового процесу і зовнішніх ворогів.

Ці ідеї часів розкладу не можуть бути так ясні, так сконцентровані, як ідеї часів будови, але вони відчувалися суспільністю дуже жваво і знаходять собі в літературі відгомін цілком виразний. Ідеї братолюбства і „покоренія князів“ — житій Бориса і Гліба, слова „о князехъ“, літописи, закликання до солідарності в інтересах Руської землі — в літописах, в Слові о полку Ігоревім - ідея політичної єдності і солідарності всієї Руської землі, що бореться проти окремішності земель, проти все більшого відокремлення гілок східного слов'я-нства, ідеї милосердя і справедливості у відносинах суспільно-політичних, поручувані учительною літера-
1І. Франко — Слово о Лазареве воскресеніи, Записки Наук. тов. ім. Ш. т. XXXV. Недавніми часами справу давніх русько-слов'янських віршів духовного змісту порушив Соболевский: Черковно - словянските стихотворения отъ IX — X вЪкъ и техното значение за черковно-словян. езикъ, у XVI т. болгарського Сборника і потім, по-російськи, в Трудах XI съезда т. II (Церковно-словянскія стихотворенія); але в цій статті він займається тільки староболгарськими віршами на руському ґрунті.
-498-

турою князям і їх агентам — все це характеризує тодішню літературу досить сильно і одностайно.

З формального боку бачимо в ній також певний взаємозв'язок: певні на-прями, що зустрічаються і навіть борються між собою, певний рух, певну ево-люцію, яку напр. можемо помічати, ідучи від простих переказів епосу X ст. до „украшенних“ епізодів XIII ст., від риторства Іларіона до похвали Рюрику або Галицького літопису, від перших агіографічних спроб до елеганції печерського патерика ХІІІ віку. Є і певна літературна традиція, використання старших писань пізнішими літераторами — всі ті елементи, які ми зв'язуємо з певною еволюцією, хоч — при відомих уже нам перешкодах в правильному розвою життя і тій уривковості нашого матеріалу, і виступають вони не в такому ба-гатстві та виразності, якого б собі міг бажати історик літератури1.

-------------

На тому закінчу цей огляд. Прощаючись з давньою Руссю, підсумуємо дещо з зроблених над нею спостережень.

Початки культурного і державного життя українсько-руських племен виходять далеко за границі історичного життя. Коли починаються докладніші історичні відомості про них — у X віці, ми застаємо їх серед процесу фор-мування великої державної системи. Але процес цей не виробив ніякої тривкої великодержавної
1Підкреслюю це особливо супроти дуже скептичних голосів, які останніми часами давали себе чути на тему старої нашої літератури серед великоросійських вчених. Див. Никольського Ближайшія задачи изученія древнерусской письменности, 1902 (Пам. др. письм. ч. 147 — пор. замітки до неї д-ра Франка у LІV т. Записок Н. Тов. ім. Ш.), Соболевского Несколько мыслей объ древней русской литературе; (ИзвЪст. отд. рус. яз. 1903, ІІ, особл. розд. ІІІ,і особливо: Истрина рецензію на древ. рус. литер. Владимірова в Ж. М. Н. Р. 1902, ІІІ і Изъ области древнерусской литературы, V, там же 1905, VIII. Істрін при цьому без міри понижає київську літературу в порівнянні з московською та підносить зна-чення інших центрів літератури і освіти, які поряд з Києвом існували у XI - ХІІ ст. Не вхо-дячи в деталі цих його статей, пересипаних досить несмачними алюзіями на адресу українських поглядів, я підкреслю тільки, що ті всі арґументи, якими він захищає вартісність володимиро-московської літератури ХІІІ - XIV ст., можна майже в цілості перенести на літературу київську, а щодо обласних центрів XI - ХІІ ст., то та література і освіта, яка могла там існувати, була майже в цілості тільки філіяцією київської, її інтеґральною частиною.

Напр. проф. Істрін, опираючись на послання Клима, вказує на Смоленськ як на такий центр (рецензія, 1. с. с. 232—5). В дійсності Смоленськ у першій половині ХІІ ст. стояв у найтіснішому зв'язку з Києвом, був його експозитурою. Ростислав, двір якого виступає во-гнищем тієї просвіти, був київським княжичем, посадженим з Києва, що чекав лише хвилі, котра мала його перенести до Києва. Його двір мусив мати в значній мірі характер київ-ський. Я вище (с. 474) висловив здогад, що Григорій, котрого Фома називає своїй учителем, і про котрого з таким поважанням говорить Клим, був відомий ігумен Григорій св. Андрея у Києві, дуже поважаний Мстиславом, батьком Ростислава. Це поясняє нам близькість Фоми до Ростислава, а заразом вказує нам, якої школи був Фома. Київської, як виходить.


-499-

організації. Велика Руська держава залишалася механічним утвором, котрий вдавалося тримати в цілості тільки особистими впливами і заходами, і після кількох спроб відреставрувати цю державну систему вона починає рішуче розсипатися. За всім тим існування цього великодержавного зв'язку полишило глибокі впливи на суспільному і культурному життю, зблизивши українсько-руські племена, привівши до певної одностайності елементи суспільної і куль-турної еволюції у них, та заложивши під неї широкі підстави. Те, що в піз-нішому розвою цих племен, при індівідуальних їх відмінностях, ми знаходимо певну єдність, в значній мірі було результатом існування великої руської державної системи.

Не виробивши тривкої організації для більших державних комплексів, давня Руська держава тим самим стала перед перспективою дроблення in infi-nitum. Цей процес, повільно, з перервами і реакціями, протікає дійсно протя-гом двох століть; тільки завдяки чисто випадковим обставинам утрималися у нас до кінця такі більші державні комплекси, як Галичина та Волинь у другій половині ХІІІ і першій половині XIV ст. Але оминаючи історію чисто полі-тичної організації, це був процес розвою, а не розкладу, життя, а не умирання. Суспільно-політичні підвалини, що лежали в основі руського державного жит-тя, серед цього ніби розкладу далі розвивалися невпинно: досить зауважити, що на кінець XI і початок ХІІ ст. припадає розвій державного і приватного права (далі наші відомості про його розвій уриваються), на XII—XIII — дуже ін-тенсивний розвій матеріальної культури і мистецтва.

У розвитку староруської культури цих часів, насамперед треба заноту-вати дуже сильно зазначений вплив орієнтальний. У XI— ХІІІ вв. ми зустріча-ємось уже з сильно модифікованими на українському грунті мотивами його, і це показує на тривалий культурний процес, котрим Русь опанувала мотиви орієнтальної культури і мистецтва та
-500-

самостійно їх почала розвивати; уже з огляду на це ми мусимо початки цих впливів відсунути значно назад. З кінцем X ст. приходять нові впливи — ві-зантійські, де в чім близько споріднені з орієнтальними, бо тодішня візан-тійська культура сама була глибоко перейнята орієнтальними елементами, де в чім знов оперті на античні традиції, або на основі християнській. Дальший розвій української культури тим способом, силою історичних обставин, зазна-чався в напрямі поєднання впливів орієнтальних і візантійських, перетрав-лення їх та вироблення під цими впливами на своїй національній основі оригі-нальної української культури.

Головним тереном її було тоді Подніпров'я, зокрема Київщина; її куль-турний розвій і пішов у цьому напрямі, як можемо бачити з пам'яток XI—XII вв. Західні впливи сюди сягали слабо: задалеко лежали головні вогнища за-хідної культури, та не мала тоді вона так і чим заімпонувати тодішній Русі. Але напади тюркських кочівників від довшого часу підтинали економічний добробут Подніпров'я і Київщини зокрема, і тим затримували та ослабляли культурний розвій, а татарський погром, завдаючи рішучий удар державному життю Подніпров'я, підірвав і тутешнє культурне життя. Відповідно до того з початком XIII ст. вага українського культурного життя переходять на захід, на Волинь і в Галичину.

Це мало важливе культурне значення. Західні впливи, незначні в Київ-щині, тут були все значніші, і з перенесенням сюди головного українського вогнища - політичного і культурного, вони набирають великої ваги для всієї України. В XIII і першій половині ХІV ст. ми бачимо уже сильний розвій їх тут. До двох давніших культурних впливів, під якими розвивалася українська культура, таким чином приходить третій. Це забезпечувало ще більшу повність і різнорідність українській культурі у майбутньому, але з другого боку цей перехідний процес — атрофія подніпрянських культурних вогнищ, перенесення їх на захід, перелом у самому змісті української культурної еволюції внаслідок переваги впливів західних — все це мусило затримати, загальмувати розвій культури, вона мусила „приболіти“, як дерево, від цих всіх перемін.

У XI ст., наприклад, наша староруська культура стояла, можна сказати, більш-менш на рівні з центральною Європою, особливо в культурі матері-альній, штуці, в артистичному промислі. У сфері літературної і наукової робо-ти західно-європейські культурні кола мали полегшену роботу: через прийняту латинську мову маючи безпосередній доступ до античної спадщини, так що скільки українські, взагалі східно- і південно-слов'янські землі вигравали в тому, що
-501-

робота їх книжної меншості була доступна для некнижної більшості, не була від неї відгороджена, — так знову програвали на затрудненому доступі до сво-їх культурних джерел1. Але вкінці і в цій сфері порівняння для українсько-руських земель дуже некорисно не випадає. В сумі і староруська, і центрально-європейська культура в ті часи стояли більш-менш на однаковій стопі учени-цтва(?) супроти культури антично-християнської і орієнтальної. Але після того перехідного процесу, повернувшись у ХІП—XIV вв. лицем до заходу, наша українська культура стає в роль ученика західно-європейської. Внаслідок того західно-слов'янські землі, що перед тим, бодай деякі (як Польща), стояли в культурному розвитку позаду Русі, стають тепер перед нею — тому що швидше стали учениками Заходу, ніж вона. Але втрачене в часі могло з лихвою бути винагороджене в різносторонності українсько-руської культури — коли б не нові удари.

Ахілесовою п'ятою староруської культури і культурного життя взагалі було те, що вони опиралися тільки на верхню меншість, яка домінувала в су-спільності (як то зрештою бувало майже всюди). Суспільно-політичний устрій, на який опирала свою силу і впливи ця верхня меншість, а опосередковано — опиралася і культура був широким народним масам більш несимпатичний, ніж симпатичний. В тому всьому нічого дивного: було так майже всюди; але у нас та верхня меншість, не маючи опори в цих масах, не мала при цьому і стільки свідомості і активності, зрештою — і сили, аби удержати в своїх руках суспільність, коли захиталася політична будова. В середині XIII ст. упав князівсько-дружинний політичний устрій на середньому Подніпров'ї — з ним тратить грунт боярство, багате міщанство, духовенство, то значить якраз ті верстви, що ними
1Вживання латинської мови давало ще й іншу вигоду західним книжникам: це була готова мова, котрої треба було тільки вчитися, наші ж письменники оперували слов'янською — котру треба ще було виробляти. При цьому це була мова ані повністю своя, ані повністю чужа; тому з-під латинської мови на заході, а потім і в західній Слов'янщині виплинула народна літературна мова, а у нас ще довго потім — до Котляревського і після нього - люди вагалися між слов'янщиною і рущиною.
-502-

держався культурний розвиток, та розбігаються в значній частині куди видно. Тримається після того західна Україна, і служить культурним вогнищем іще століття, але з занепадом державного життя на Подніпрянщині вона стоїть одиноко, на власних силах, і коли сталася нещаслива пригода — урвалася ди-настія, тутешні верхні верстви виявилися безпорадними супроти натиску двох сусідніх держав — Польщі і Литви.

Литовська зверхність бодай не вносила значних перемін в культурне і національне життя. Польська знищила матеріально і морально ті верхні верст-ви, котрими держалася руська культура, і вони занепадають, щоб дати місце шляхті польській, німецькому міщанству. З тим їх занепадом культурний розвиток Русі був перетятий майже до споду: тільки низом, народними масами та нижчим духовенством текла ще, струмком тощим і бідним, староруська культурна традиція, себто ті нужденні залишки староруської культури, які встигли перейти в ті нижчі верстви.

Коли зупиняються над цим фатальним переломом у житті українсько-руського народу, звичайно порівнюють з принесеною на Русь у XIV ст. поль-сько-німецькою цивілізацією ті бідні залишки староруської культури, та гово-рять про добродійство, зроблене Русі тією західною цивілізацією. Але забува-ють при цьому, що тими нужденними залишками не можна міряти старору-ської культури. Забувають і те, що у ХІІІ—XIV вв. та староруська культура сама зблизилася і зближалася все більше з західною культурою, і могла власними силами вибирати з неї все корисніше, сполучаючи те з переказаними її культурною традицією елементами орієнтальними і візантійськими, та не оплачуючи цих культурних запозичень, так як вона заплатила з польською окупацією — повним поневоленням і пониженням українсько-руського наро-ду, при чому власне народні маси із тієї нової цивілізації могли дуже мало скористатись з рук її нібито провідників.

Русь і староруська культура від того фатального перелому не виграла нічого, а втратили — безмежно. Староруська культурна еволюція, що запові-дала у майбутнє такі цікаві плоди не тільки своєму народу, але і загально-люд-ській культурі, була тією катастрофою перервана силоміць, у повноті своїх сил і надій, на шкоду не лише свого народу — на шкоду цивілізації взагалі.
-503-




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   30   31   32   33   34   35   36   37   ...   45


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал