Видання друге, розширене



Скачати 10.61 Mb.
Сторінка33/45
Дата конвертації22.12.2016
Розмір10.61 Mb.
1   ...   29   30   31   32   33   34   35   36   ...   45

-------------------

Оглянувши той літературний запас, який готовим одержала наша Русь, ми поглянемо тепер, як використовувала вона його та як розвивала свою оригі-нальну писемну творчість1.

Для докладної оцінки її, одначе, і тут бракує нам, як і у літературі пере-кладів, потрібної повноти відомостей. Те, що ми знаємо тепер про оригінальне староруське письменство, далеко не дорівнює дійсній його великості, і кожний рік приносить у цій сфері відкриття. Рукописні збірники пізніших віків, де укривається переважна маса староруських творів, далеко не вивчені. Велика, переважна маса староруських писань полишилася у цих збірниках анонімними або з іменами різних грецьких отців, так що між тою анонімною або псевдо-епіграфованою масою збірникового матеріалу криється ще багато оригіналь-ного та чекає тільки щасливих знахідок або комбінацій, які відкривають час від часу одне за другим такі нові річі.

Але і відкриття у сфері збереженого рукописного матерілу тільки до певної міри зможуть заповнити прогалини наших відомостей. Рукописьменна традиція у нас була перервана у перехідні віки ХІV — ХV. Хоч українські землі були головними вогнищами староруського письменства, від нього уціліло майже виключно тільки те, що збереглося у північних землях: або у перене-сених туди українських рукописах, або (частіше) — переписане там. Тим часом культурний рівень, культурні і літературні напрями, інтереси і симпатії були не однакові у землях українських і північних, тому не все з української письменської творчості могло розраховувати на популярність на півночі, і шанси на збереження
1Загальні огляди староруського письменства у прим. 34, спеціальна література вказана нижче.
-465-

у північній рукописній традиції були не однакові для різних українських про-дуктів. Впливали тут і інші обставини. Правдоподібно напр. не випадкове це, що з українського письменства збереглися на півночі переважно твори пись-менників XI ст., коли північні землі стояли ще в безпосередній залежності, в тісніших зв'язках з Києвом, і дуже мало з ХП—ХІП ст., коли північні землі жили вже своїм осібним життям. Нарешті коли зауважим іще, як слабка взагалі рукописна (північна) традиція, що чимало дуже важливих творів старорусь-кого письменства зберегла до нас в одній тільки копії, то переконаємося, що староруські писання мали дуже багато шансів загубитися і пропасти навіки, і дуже мало — зберегтися до наших часів.

При теперішньому стані наших відомостей маємо в них великі прога-лини, так що не можемо судити докладно ані про обсяг староруського пись-менства, ані про його еволюцію. Ми напр. маємо досить пам'яток XI ст., дуже мало з ХП ст., майже нічого з ХІІІ ст. Чи значило б це, що письменська робота почала у нас занепадати вже по перших початках, з початком XII ст.? Це дуже неправдоподібно. Напр. у сфері штуки якраз у XII—ХІП ст. бачимо дальші поступи, подальший розвій; безперечно, і церковне життя, монастирі розвива-лися далі в цих століттях, чому ж би так тісно зв'язане з церковним життям письменство мало занепадати? Правдоподібно, є тут попросту прогалина у на-ших відомостях, а толкувати її треба мабуть підкресленою вище обставиною: що Україна в ці часи стояла у слабшому зв’язку з Північчю і не висилала туди своїх творів на консервування так багато, як давніше.

Оглядаючи письменську роботу, я не буду ближче спинятися на біогра-фіях письменників та на детальнішому аналізі їх писань - це задалеко б завело мене, та й не входить в круг цієї праці: нас твори староруського письменства цікавлять тут як культурно-історичні документи, пам'ятки освіти, культури, суспільних інтересів. З цього погляду для нас важливі письменники, що своїм вихованням - загальним чи літературним - належать до київської, взагалі укра-їнської школи, без різниці: чи вони були українцями чи ні, або чи свою пись-менську діяльність розвивали вони на Україні чи поза Україною; натомість напр. письменники-греки, що хоч писали на Україні, але репрезентують не українську, а тільки візантійську освіту і письменську традицію, інтересують нас далеко менше — лише на скільки їх писання служили лектурою для ру-синів та на скільки часом кидають світло на тогочасне руське життя, або ха-рактеризують змагання нашої вищої ієрархії.
-466-



Що насамперед треба піднести в оригінальному нашому письменстві — це та ж перевага церковних інтересів над усіма іншими, яку ми констатували вище і у перекладаній літературі. Було то природним наслідком неофітського перейняття християнством, і погляду на книжність взагалі, як на помічницю християнської спасенності. Головна маса староруських оригінальних творів належить до проповідничої і взагалі паренетичної літератури та до агіографії. Чисто світських творів маємо дуже мало — щоправда, тут найбільше можна припускати затрачень. Посереднє місце між чисто теологічною літературою і чисто світською займає досить сильно заступлене історичне письменство: як в одних руках — духовних, монаших літописання набирає закраски моралістич-но-християнської, так знову в других воно має переважно світський характер.

В теологічно-паренетичній літературі нема що шукати оригінального ле-ту гадку, самостійних поглядів. Християнська наука і мораль прийшли у таких готових, вироблених, авторитетами усвячених формах, що руським авторам полишалося тільки черпати з готового запасу. Їх писання належить оцінювати з позиції — скільки доброго розуміння християнського духу показують їх ав-тори, на скільки вміють приложити християнську доктрину і мораль до кон-кретних явищ життя, на скільки взагалі з її становища орієнтують в сучасному житті. Про це ми говорили вище і підкреслили різні спостереження над тим, як форма опановувала і забивала часом християнський дух в розумінні того-часного духовенства та які помилки наше духовне письменство робило часом, орієнтуючись в явищах життя.

Друга цікава точка, з котрої мусимо глянути на цю творчість — який рівень освіти і літературної підготовки показують нам автори цих теологічно-паренетичних писань?

З цього погляду можемо зазначити дві течії у нашому письменстві, що відповідають, щоб так сказати — мінімальній і максимальній освіті і з того по-гляду дуже для нас цікаві. З одного боку стоїть нечисленна група „філософів“ як митроп. Іларіон, Клим Смолятич, Кирило Туровський, сюди ж додати треба анонімних авторів: похвал св. Клименту і похвального слова Рюрику з нагоди збудованої у Видубицькому монастирі стіни. З другого боку маємо далеко чисельнішу групу таких письменників як Лука Жидята, Феодосій Печерський, Яків Мніх, Нестор, Мономах, Георгій Зарубський, Серапіон і багато невідомих на ім'я.
-467-
Від Іларіона маємо одне тільки „Слово о законЪ и благодати“; повний його титул: „О законЪ Моисеомъ данЪмъ и о благодати и истиннЪ Іисусъ Христомь бывшимъ, и како законъ отъиде, благодать же и истина всю землю исполни, и вЪра въ вся языки прострЪ ся, и до нашего языка Роуськаго, и похвала кагану нашему Владимеру, отъ негоже крещени быхомъ, и молитва къ Богу отъ вся земли нашея“. Це найдавніший або один з найдавніших і заразом найвищий з літературного погляду твір староруського письменства. Імені автора не маємо ні в одному списку, він надається Іларіону тільки на підставі часу: що Слово мусило бути виголошене десь у 40—50-х рр. XI ст.; гадка, що автором був Іларіон цілком правдоподібна; у всякому разі автор був русин, киянин, сучасник Ярослава1.

Слово було виголошене в Десятинній церкві, в присутності Ярослава і його родини, і власне містить похвалу Володимиру, висловлену десь біля його гробу. Але ця похвала вплетена в загальнішу раму: автор дає загальний погляд на боже провидіння про людський рід, ширше спиняючись на відносинах між старозавітним законом і християнством, оглядає розповсюдження християнст-ва на Русі і підносить заслуги Володимира, а закінчує молитвою Богу від „но-вого стада“ — християнської Русі. Все слово витримане з широким, високо-летним розмахом, у дуже штучному, але витриманому в границях смаку і міри риторичному стилі. Автор широко уживає риторичних повторень, паралеліз-мів, порівнянь, реалізованих через цілий ряд образів, наводячи при цьому біблійні епізоди, толковані метафорично, „преводне“, як тоді казали; дотепні порівняння, поетичні звороти, а головне — глибоке і щире почуття — ожив-люють це довге слово, котре автор зумів оберегти від однотонності, і рятують слухача від знудження на деяких довших епізодах, що власне не витримують пропорцій цілості. Коли в тій штучній риторській будові, в тому символізмі маємо продукт школи, то це глибоке почуття — радість від духовного онов-лення
1Слово видано вперше у часоп. Прибавленія къ твореніямъ св. отецъ 1844, II, з статтею, де були зібрані докази про те, що автором його був Іларіон; новіше видання в Памятниках церковноуч. литер. І; одна з старших версій (в новішій копії) вид. Мусін-Пушкін, сборн. Спб. 1893; Найстаріший список – пергаментний, XIV-XV ст., має слово без кінця, як і інші – пізніші; в цілості воно збереглося тільки в одному – Синодальному, XVI ст. Про саме слово окрім тієї статті у Прибавл. къ твор. Іще у Голубінського, Порфірєва, Владимірова і у Памятн. церк. уч. лит. (статейка Калугіна).
-468-

руського народу через християнство, почуття національне — свідомість над-звичайної слави і могутності Русі і тих широких перспектив духовного і куль-турного поступу, які відкривалися перед нею — це все індівідуальні риси автора, що вже більше не повторюються у нашому церковному письменстві. Талант автора вивищив його не лише над рівенем нашого письменства, але й тогочасного візантійського, бо і там не знайдемо ми в тих часах у проповід-ничій літературі чогось такого, що дорівнювало б слову Іларіона.

При тісній залежності нашого старого письменства від візантійських зразків насувається гадка, чи і в Іларіона не було якогось візантійського, досі не відкритого взірця? Але ця гадка тратить значення супроти того, що у всякому разі Іларіон мусив би свій первовзір (взірець) приложити до руських обставин, додати нові частини, а всі руські частини показують високий талант (я б сказав, що вони вдалися навіть ліпше, ніж вступна частина). Тільки рівний авторові талант міг би цією переробкою не попсувати нічим штучної елеганції первовзора, ну а рівний не потребує йти невільничо слідами другого рівного.

З історичної позиції нам цікаві ті прояви гордої свідомості себе, якою дихала тодішня суспільність Києва — не забудьмо, що це час найвищого роз-квіту Київської держави! З цього погляду цікаво занотувати в Іларіоновому Слові такі фрази:

Не въ худЪе бо и не въ невЪдомЪ земли владычествоваша (Володимир і його попередники), но въ Руской, яже вЪдома и слышима єсть всЪми концы земли1.

Церкви (св. Софіи) дивна и славна всЪмъ округныимъ странамъ, якоже ина не обрящетея во всЪмъ полунощи земнЪмъ2.

Донелиже стоитъ міръ, не наводи на ны (Боже) напасти искушенія, не предай насъ въ руки чуждіихъ3...

На Русі можна бачити натяк на слово Іларіона уже в Найдавнішому літо-писі і в слові про чудо Климента; автор оповідання про Володимира Василь-ковича волинського виписав із Іларіона значний кусник, сказане про Воло-димира св. приложивши до свого князя. У північному похвальному слові Кон-стантину Му-
1Памятники с. 70.

2Іb. с. 74.

3Іb. с. 77.
-469-

ромському і в сербській похвалі Дометіана вел. жупану Немані є теж букваль-но-подібні уступи. Все це вказує на значну популярність Іларіонового слова.

Тим часом, як „Слово“ в рукописах не має імені Іларіона, надписуються його іменем молитви і кілька повчань; перші невидані і про них не можемо судити; щодо повчань, то авторство Іларіона дуже мало правдоподібне, і споріднення з „Словом“ на них не видно.

В хронологічному порядку з осіб точніше нам відомих, що репре-зентують цю ж вищу школу, після Іларіона треба назвати м. Климента, або Клима Смолятича, як зве його літопис. Вона проясняє, що це був „книжник і філософ, якого не бувало в Руській землі“. Але від нього маємо тільки одне, дуже попсоване і лише в останні роки віднайдене Послання до смоленського пресвитера Фоми, писане між р. 1147 і 1154, а ще точніше — мабуть, р. 1148 або 11491. Само по собі воно малозначне, до того — ще сильно розширене і попсоване вставками, і автентичний текст його досі не відреставровано. Воно цікаве як пам'ятка літературної полеміки між цим „філософським“ напрямом з його противниками, і про цю сторону його буду говорити нижче, а тепер тільки зазначу, що змістом Послання служить захист зі сторони Клима символічного - „преводного“, „духовного“, як він каже, толкування св. Письма.
1Послання Климента вперше видано у 1892 p., і то відразу двічі, по двох списках: Никольский видав його з списка XV ст. п. н. О литературныхъ трудахъ митроп. Климента Смолятича, Спб., Лопарьов з трохи пізнішого списка п. н.: Посланіе м. Климента къ смоленскому пресвитеру Фоме (Памятники др. письменности кн. ХС). Обидва видавці, особливо Никольский дали при цьому свої примітки до самого послання, але не постаралися відреставрувати його текст, що в обох списках виглядає дуже нужденно: обидва списки ідуть, очевидно, від, одного архетипу, в якому були мабуть поперекидані картки, а окрім того Послання інтерполював ще своїми толкуваннями якийсь мніх Афанасий (в списках воно і надписується: Посланіе написано Климентом митрополитом рускым Фоме презвитеру, истолковано Афанасіемъ мнихомь). Кілька уваг до нього і до реконструкції тексту див. у моїй статті в Записках Наук. тов. ім. Шевч. т. V. Про нього ще Лавровскій Посланіе м. Климента къ Фомеі пресв. смоленскому, Смоленськ, 1894.
-470-

На доказ Клим наводить цілі ряди місць св. Письма, що на його погляд мусять бути толковані символічно, і часом тільки згадує, часом дає коротке толку-вання. Як репрезентант цього символічного напряму і взагалі — глибшої нау-ки, мусить бути зачислений до цього „філософського“ напряму; але риторизму в Посланні дуже мало. Зрештою, як я казав, автентичний текст його не від-чищено від вставок, а черев те i про літературні здібності Клима на підставі цього слова не можна виробити судження. В цьому своєму Посланні Клим згадує про свої інші послання — до кн. Ізяслава, де він писав „от Омира, и от Аристо(те)ля и от Платона“, але цих інтересних послань, на жаль, досі не віднайдено.

Далеко виразніше виступає перед нами постать іншого репрезентанта цього напряму — Кирила єпископа туровського. Йому пощастило більше ніж багатьом іншим нашим письменникам: окрім досить численних писань, що надписуються його іменем, але непевних, чи йому належать, маємо щонаймен-ше дев'ять проповідей таких, що належать йому певно; далі маємо „Сказание о черноризчестЪмъ чину“, багато молитв і один покаянний канон.

Проповіді маємо святочні: на неділі (почавши від вербної до неділі св. отець), на велику суботу і на вознесеніє. В них автор головно переповідає єван-гельську історію свята, не пускаючись у моральні повчання. Оповідання його дуже штучне; автор широко використовує риторичні форми, аби зробити своє оповідання можливо ефективним і цікавим: часом прибирає оповідання в дра-матичну форму, вкладає в уста осіб діалоги; зустрічаємо широкі повторю-вання, порівнання, паралелі, цілі образи, також символічні толкування. Взагалі його манера — це дальший крок тієї ж школи, що бачимо і у Іларіона, тільки нема того почуття, що у Іларіона дає життя риторичній формі; менш талано-витий Кирил не панує так над цими риторськими формами — вони часом за-бивають його, і оповідання стає тоді механічним, нескладним, часто холодним і нудним; він більш невільничо іде за своїми грецькими взірцями, часом бере готові вступи до промов, або цілі уступи і образи. За всім тим йому не можна ніяк відмовити ані
-471-

в літературній техніці, ані у визначному таланті, що виносить його навіть над рівень тогочасного візантійського риторства.

Дуже похвальні його численні молитви: риторика оживляється тут щи-рим почутям, і зі сторони форми вони бездоганні. Як ці молитви, так і про-повіді його мали широку популярність, і вже проложне житіє його називає його „другим Златоустим“. Безперечно він був найбільш поважаним з усіх ста-роруських письменників.

До цієї ж „вищої школи“ треба зачислити деяких анонімних авторів.

Від одного автора маємо похвальне слово св. Клименту, виголошене, очевидно, в київській Десятинній кафедрі, де лежали мощі Климента, мабуть з нагоди обновлення цієї церкви котримсь київським князем, в присутності його самого (по імені не названого). З огляду, що св. Володимир в ньому нази-вається праотцем цього князя, треба міркувати, що то був якийсь далекий на-щадок св. Володимира, отже, слово було сказане не раніше як у 2-ій пол. ХІІ ст., але й не пізніше як на початку XIII ст., бо київський князь зветься старшим між князями. Як на найбільш правдоподібний час можна класти це слово на часи Рюрика, що як знаємо, дуже займався будівництвом, і міг обновити і Десятинну церкву після спустошення 1169 р. Написане слово зручним риторським пером, але риторику ужито в міру, без бомбасту; автор дає порівняння, але не великі, в символізм не пускається. Судячи по прозорості стилю, добрій рущині і по висловах, де автор говорить про Русь, воно мусило бути писано по-руськи, не толковане з грецької, і русином-таки, найскорше — з духовенства Десятинної церкви.

Окрім цього слова маємо ще друге похвальне слово Клименту, також очевидно руське і виголошене також мабуть в Десятинній церкві. В похвалах Клименту воно має багато буквально спільного, але коротше, бідніше в стилі, не має тих алюзій до князя, і зовсім інакше закінчене1. Не маючи в цілості першого слова, не
1Видано в ИзвЪстіях отд. рус. яз. 1901. Про нього і його відносини до ширшого похвального слова моя статейка у ХLІХ т. Записок...
-472-

можна означити їх відносини цілком категорично; але правдоподібно це ко-ротше слово старше, і автор ширшого, можливо, використав його, розширивши риторськими додатками і пристосувавши до обставин того обновлення церкви. В такому разі ми б мали ще одне слово, також риторичної школи, зв'язане з Десятинною церквою, може ще з XI віку.

Вкінці — похвала кн. Рюрику, з нагоди збудованої ним у Видубицькому монастирі стіни, 1199 р. Вона була виголошена кимсь з видубицької братії (судячи по формі — власне виголошена, а не написана, і тільки вводячи її в літопис, де вона збереглася, автор похвали, чи може інший редактор, додав до неї деякі подробиці в історичному стилі). Від похвального слова Клименту, що могло бути звернене, як я казав, до того ж Рюрика, вона відрізняється своїм бомбастичним тоном, що робить трохи комічне враження супроти такої зовсім не епохальної події, як збудування монастирського муру; автор в символіку теж не пускається, але громадить масу порівнянь — таки рішуче забагато; зрештою ж показує теж риторську зручність і вправу, а це тим більше треба піднести, бо мусив то бути чоловік молодий, судячи по тому, що при таких визначних здібностях і освіті не був іще ніяким більшим церковним достойником — про видубицького ігумена говорить він у третій особі. Що був то русин, в тім не може бути непевності1.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   29   30   31   32   33   34   35   36   ...   45


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал