Видання друге, розширене



Скачати 10.61 Mb.
Сторінка31/45
Дата конвертації22.12.2016
Розмір10.61 Mb.
1   ...   27   28   29   30   31   32   33   34   ...   45
грішний списав для пам'яті, на нашого царя1 і для людей про скінчення євангелія, що поручив Мстислав князь худому Наславу, і він возив до Царгороду і зробив „химипетъ“ (емаль), і божою волею вернувся з Царгороду, справив все золото і серебро і дороге каміння, прийшовши до Києва, і скінчилося все діло августа 20. Ціну ж цього євангелія один Бог знає. Я ж худий Наслав багато прийняв труду і печалі, але Бог потішив мене молитвою доброго князя“2.

Запис цей треба розуміти мабуть так, що по емалеві образи посилано до Царгороду, а потім сама оправа зроблена була у Києві.

Окрім образків емаль уживалася в ювелірстві просто тільки для декора-ції. Такими декораційними емалевими рисунками прикрашені кінці київської діадеми і вся друга діадема (з Сахнівки) — на середній бляшці тут уміщена фігура Олександра на грифах3, на інших декораційні арабески. Далі широке росповсюдження мали в ці часи золоті емальовані сережки у вигляді круглої калитки, що чіплялися, очевидно, до кіс чи шапочки біля вух. Вони взагалі належать до найхарактерніших предметів і тодішнього туалету і техніки, то ж варті трошки ближчої уваги.Маємо тут справу, безперечно, з прикрасою орієнтааьною: в перських могилах Ахеменидів знайдено недавно заушницю подібного типу4. Початкове призначення її не зовсім ясне — мабуть,
1Себто кн. Мстислава.

2Запис у Срезневского Памятники древ. письменности с. 52. Новіше видання євангелія в Изданіях общ. древ. письм., ч.123: Мстиславово євангеліє начала XII века въ археологи-ческомъ и палеографическомъ отношеніяхъ, вид. П. Симони, 1904. Теперішній філігран Кондаков признає за пізніший (Рус. древн. V с. 46), але він виходить з гадки, що старий філігран був зроблений в Царгороді. Про староруську техніку оправи нова праця того ж Сі-моні: Опытъ сборника свЪдений по исторіи и технике книгопереплетнаго искусства на Руси (XI — XVIII в.), 1903 (Изд. общ. люб. др. письм.ч.122).

3Див. вище с. 398.

4La delegation sa Perse 1897 à 1902. par J. de Morgan,

1902, с. 92.

-446-

призначалася вона на парфуми: парфумована бавовна або інша маса вклада-лася в цю мошонку, аби розливати звідти свій приємний запах. Ця початкова мета, одначе, вже втратилась у наших руських сережках, що мають мошонку замкнену і стали тільки простими прикрасами. Взагалі в наших сережках маємо тип особливий, повністю скристалізований, що остаточно сформувався на руському грунті, де, як я вже сказав, мав він велике розповсюдження, а в інших знахідках можемо вказати тільки дальші аналогії для нього. Найбільш характеристичний тип цих руських сережок — це мошонка з золотої бляхи, простої округлої форми, що трохи нагадує золотий годинник, з дужкою вгорі, без всяких інших окрас, окрім городженої емалі: з одного боку, оберненого назовні, маємо найчастіше емалевих сиринів, себто райських птиць з жіночою головою, з другого, оберненого до голови — арабески; на одній парі маємо на-томість жіночі головки, з другого боку — голубів, що зустрічаються на інших як головний рисунок — на показній стороні; на іншій образок Христа, з другого боку — стилізовану лілію. Найбільші мають до 6 см, найменьші до 3 мм в діаметрі. По хребту вони мають скобочки, і тут затягався разочок перлів. Це один тип, на другому, рідшому - це перлове намисто, заступлене золотими галочками по хребту, а й самі поля сережки орнаментовані теж золотими гуль-ками, зате бідніші емалевими прикрасами.

Окрім цих сережок з емальованими декораційними рисунками знаход-жено золоті ланцюги — зложені з емальованих золотих бляшок, що мають схематичні образки голубів, лілій або просто арабески, емальовані гудзики, кінці тих низаних з золотих дужок окрас, про котрі я казав вище3; недавно знайшовсь емальований браслет4. Емаль на сріблі або на міді майже не зустрі-чається — це була задорога техніка як на такий дешевий матеріал5. На срібних


-447-

імітаціях золотих сережок місце емалі заступає рисунок чернений, оксидований. Недавно знайдена пара сережок, теж золотих з гравійованим і оксидованим рисунком1.

Так з емаллю ми увійшли в круг давнього руського ювілярства, однієї з найбагатше преставлених пам'ятками галузей нашої давньої культури. Недоречно тут буде реєструвати все багатство цього роду пам'яток, тим більше що головніші категорії їх я перелічив уже вище, говорячи про давнє руське вбрання, — тут скажу дещо тільки про найбільш характеристичні для руського ювелірства цих часів технічні прийоми та про найбільш цікаві мотиви і типи його виробів.

До таких технічних прийомів, особливо характеристичних для цих часів, окрім городженої емалі, про котру я вже сказав, що мав сказати, треба зара-хувати іще філігран, дрібний перлистий (горошкуватий) орнамент, спіраль, різьблення на металі — гравіювання і цізелювання. Супроти широкого розвою цих декораційних прийомів зовсім на другому плані стоїть напр. оксидування (чернення) металу, або уживання дорогого (кольорового) каміння; підкреслю, що останньою ознакою — рідкістю дорогого каміння в декорації — тодішня руська штука напр. рішуче відрізняється від так званого готського або меро-вінгського стилю, інакше - стилю великого руху народів.

З цих декораційних прийомів спіраль була спадщиною ще бронзової культури, і її початки виходять за всякі хронологічні межі. В ці часи вона ши-роко уживалася в срібних виробах — особливо в нашийниках і наручниках; маємо тут або просту спіраль — себто грубий срібний дріт кручений, або зло-жену — з кількох скручених разом дротів, часом перевитих ще тоншим — філіграновим; такі спіральні наручники, нашийники, а також і перстні (ці рід-ше) були широко росповсюджені і належать до характеристичніших типів. До речі буде додати, що надзвичайно широко розповсюджена була спіраль в скля-них обручках-наручниках, але чи вироблялися вони у нас, чи все залишались екзотичним предметом, годі сказати; тим часом тубільна техніка срібних спіральних виробів не підлягає найменшому сумніву.
1Арх. Л. Ю. Р. 1902 с. 186.
-448-


Різьблення теж головно уживалося для орнаментування срібних предметів. Найдавнішою і заразом найцікавішою пам'яткою її зісталися два оковані сріблом роги з чернігівської Чорної могили, що судячи по знайдених монетах мусила бути насипана у 2-ій пол. X ст. Срібна бляха цих рогів має низькорізьблений орнамент: на одному арабески, на другому — дуже схематично зображену сцену, що представляє двох ловців і різних дивовижних звірів. Була підкреслена думка, що маємо тут арабський, взагалі орієнтальний виріб; це можливо, хоч треба признати, що справа ця зістається не досить виясненою, і зовсім не виключена можливість, що це робота місцева. Пізніше різьбу (гравірування) на сріблі особливо зустрічаємо на наручниках: вони складалися з двох половинок, сполучених шарніром, і робилися з срібних бляшок — з середини гладка бляшка, а на ній (зверху) різьблена: звичайно це зроблені з срібла рамки у вигляді трьох аркад, а в цих аркадах вставлені срібні різьблені бляшки; часом же вся зовнішня поверхня наручника складається з однієї різьбленої бляшки. Звичайний орнамент — схематичні фігури голубів, сирен, часом лілії або плетені арабески.

Перлистий орнамент і особливо філігран належать до найбільш цікавих явищ нашої давньої техніки; вони уживалися і в сріблі, і в золоті; найбільш цікаве поле їх уживання - це характеристичні сережки з трьома галочками, т. зв. київського типу, і про ці сережки я насамперед скажу тут кілька слів.

Ці сережки представляють три великі галки, насаджені на дротяний каблук. Прототип їх маємо в сережках з київських могил (з Кирилівської вулиці), датованих монетою VIII ст.: тут на металевий каблук насаджено дійсно по три кам'яні або скляні коралини. Цей тип імітують потім коралини, зроблені з металу, порожні в середині, насаджені на дріт; щоб вони не їздили по дроті - цей дріт обмотується тоненьким дротиком, що тримає галок на місці; форма і техніка галок робить відмінності і варіації в цьому типі, що зветься київським, тому що головна маса таких сережок знаходиться на території Києва.

Найпростіший варіант дають зовсім круглі гладкі галочки - такий маємо в одній смоленській могилі, датованій монетами
-449-

Х ст. Звичайно ж маємо галочки орнаментовані різним способом, головним чином філіґранові або перлисті. Філіранові бувають або ажурні, або масивні, орнаментовані філіграном по поверхні. Перлистим орнаментом галки або бувають покриті густо, по всій поверхні, або він служить для декорації разом з філіграном. Рідше зустрічаються інші способи орнаментування. Взагалі галочки відзначаються значною різнорідністю в орнаментації; можна таких варіацій нарахувати кільканадцять. Такі сережки бувають золоті і срібні, більші і менші; менші могли носитись у вухах, більші, як і ковтки-мошонки — навішуватися до шапочки; найбільші такі сережки (як напр. молотівський) мають в діаметрі до 5,5 см. Крім того маємо такої ж форми і техніки аґрафи.

Цікаво було б здати собі справу — який початок мав цей самий трьох-галочний тип сережок і так тісно зв'язані з ним техніки - філігран і перлистий орнамент? На основі того, що відомо дотепер, можна дати правдоподібну (хоч завжди ще не остаточну) відповідь, що мабуть і вони прийшли до нас зі сходу. Щодо самих трьохгалочних сережок, то вони вже і давніше були відомі в старих осетинських могильниках і в поволзьких знахідках, тільки ті трохи відмінні від наших, бо мають галочки подовгасті, форми жолудя, гладкого, часом орнаментованого1; але мені вдалося переконатись, що на північному Кавказі жінки і досі носять ковтки з галочками ажурними, зовсім подібними до деяких київських2.
1Ковтки з Камбулти — Ермітаж, вітр. І, казанські — ibid. Рус. ...

2Див. про це мою замітку в т. XXXVIІ Записок Н. т. ім. Шевченка: Ковтки „київського типу” у сучасних кавказців (з рисунками); з галками порівняти знайдені на Кубані намиста, вид. у Кондакова...
-450-
Припустити перенесення їх з Візантії, тим більше з Русі на Кавказ було б досить ризиковно, і я думаю, що таки треба прийняти орієнтальний початок і цих кавказьких, і наших сережок, і то не тільки їх простішої форми — гладких галочок, але і шнурових, філігранових.

Філігран взагалі був технікою орієнтальною; його вітчизною вважають Фінікію або Сірію, і передня Азія була все головним вогнищем цієї техніки. Вона була розвинена і у візантійських землях, але Русь так близько стояла до орієнтальної культури, що могла перейняти цю техніку просто зі сходу.

Перлистий орнамент, в поєднанні з філіграном, виступає у перських знахідках з ахеменадських могил (IV ст. перед Хр.), і це вказує на його орієн-тальний початок. З часів переходу його на Русь важливе значення мають знахідки с. Гнєздова в Смоленщині: тут разом з арабськими монетами X—XI ст. знайшлися срібні бляшки, орнаментовані перлистим орнаментом. Маємо, отже, і тут справу з технікою орієнтальною, яка потім сильно розвинулася і у нас на Русі, так що спеціальне замилування цим орнаментом зістається одною з характеристичних ознак староруського золотництва.

І філігран, і перлистий орнамент уживалися, розуміється, не тільки для тих „київських сережок“, але взагалі мали широке поле в ювелірстві. Так філі-гранові і перлисті окраси зустрічаємо на обрамленнях образків і панагій, на наручниках, намистах, привісках, сережках інших типів і т. п. Спеціально ви-ділю філігранові галки, що могли одночасно служити і для намист, і для при-шивання як гудзики; покриті перловим орнаментом звізди, що служили часом сережками, часом привісками; срібні привіски-кутаси
-451-

до кінських уборів чи до наголовних шапочок, і т. п.

Домашня фабрикація цих виробів задокументована між іншим також і формочками до виливання, що знаходилися і в Києві, і в різних інших місцях нашої території. Особливо цікава знахідка на київській Киселівці (або Флорівській горі) 1893 р.: тут маємо форми для виливання сережки у формі перлистої звізди, для ковтка-мошонки з галочками по ребру, для аграфа або сережки з трьома галками, для хрестиків, розеток і різних привісок. Цікаво, що при цьому відразу виливаються такі речі, що власне мали робитися вже після відливання: напр. дужки до кульчика, різьблена фігурка на ковтку-мошонці і т. п. З інших знахідок маємо форми для виливання перстенів, сережок.

На закінчення цього огляду староруської штуки зіставалося б сказати ще про музику, але як я вже сказав, майже нічого про неї сказати не можна.

Що була вона розповсюджена, що спів і музика були звичайною при-належністю життя, потребою кожного свята, кожного пиру, я вже казав. Му-зичні інструменти, згадувані в наших джерелах, я вже теж раз перелічував: це труба, гуслі, бубон, „замарна“ (значення неясне). Поетична метафора Слова о полку Ігоревім дає нам зрозуміти, що поети чи взагалі рапсоди співали, аком-понуючи собі на гуслях — тут іде мова про поета, але очевидно, що так співали і звичайні співці. Літописи говорять нам про співаків-спеціалістів, але тільки церковних: так у Києві згадується дім „демесників“ кафедральних, себто про-відників хорів (грецьке ...); в Печерському монастирі теж був „демест-веник“, і це було поважне становище (должность?), бо мусив він не тільки добре спі-вати, але й знати „устав“: печерський деместик Стефан вийшов просто на ігумена, а потім на єпископа. Між такими церковними співаками бували і при-хожі — греки: про єпископа
-452-

смоленського Мануїла літопис каже, що він був „пЪвець гораздый“ і прийшов з Греції сам-третій (очевидно — з двома другими такими співаками) до бого-любивого князя Мстислава“.

Різно толкувалося оповідання галицького літопису про співця перемиш-льського єпископа. У нього був на дворі „словутьный пЪвець Митуса“, що „за гордість“ не хотів був служити у Данила. Небіжчик Костомаров вважав цього Митусу поетом і вложив йому в уста гарні вірші — пророцтво про близький упадок князівського устрою:
Кончились віки, зілля сухеє огонь поїдає —

Хай поїдає, хай загибає Русь із князями...
але швидше це був тільки співак, і то мабуть церковний1.

Щодо самої музики тих пісень — ми зістаємося і досі в пітьмах. Не вияснено досі, на скільки в сучасній народній пісні можемо ми шукати залишків старої музики.

Так само зовсім невиясненими зістаються відносини між народною і церковною музикою. Зрештою цієї останньої ми і відреставрувати не можемо. Найдавніша нотація(нотна грамота) (т. зв. кондакарне знамя), що пізніше вийшла з уживання, досі не розв'язана зовсім. Назад поза XV вік взагалі доте-пер не вдалося піти в читанні нот (так званого знаменного письма, що з пев-ними відмінностями збереглося досі у великоруських розкольників, як і друге старе „письмо“ — „демественне“). Здогадуються, що десь наприкінці ХІІІ чи на початку XIV ст. сталася якась реформа, що зробила простішою (чи біднішою) стару нотацію, а з тим могла вплинути і на сам спів. Таким чином про церковний спів XI—XIII вв. досі власне не можемо мати бодай трохи доклад-нішого поняття. Приймають напр. звичайно, що староруський церковний спів мав в основі грецький, модифікований на болгарському грунті; але досі того зв'язку в нотації і в характері співу віднайти не вдалося, і кардинальні від-мінності, які відрізняють нотації руські від південно-слов'янських і грецьких, недавно дали привід для гадки, що староруський спів стояв тільки в дальшій і слабшій залежності від грецького, або принаймні — дуже рано з-під нього виломився.
1Максимович ЗамЪтка о слов. пЪвцЪ Митусе — Собр. сочиненій т. І — проти погляду Костомарова. Погляд Костомарова знову захищав Іловайский — див. його Историческія сочиненія ІІ.
-453-

У всякому разі не підлягає сумніву, що свійська творчість (на скільки оригінальна — це інше питання) у сфері церковного співу на Русі розвинулася дуже рано: так в дуже ранніх рукописах зустрічаються уже стихирі на руські свята — Феодосія печерського, Бориса і Гліба і т. п., а серед печерських монахів ХІ ст. Патерик згадує Григорія „творця канонів“. Був це у всякому разі мелодійний — одноголосний спів (поліфонія була явищем дуже пізнім, принесеним на Україну в новіші часи); але його характер ближче невідомий.

---------------

Перейдім до освіти.

Погляди на стан освіти у давній Русі змінювалися. Були часи, коли з при-тиском підкреслювалось, що в освіті давня Русь не те що не стояла позаду за-хідної Європи, але і перевершувала її. На підставі звісток в компіляції Таті-щева (середини XVIII ст.) про школи на Русі та заходи князів щодо розвою освіти - ті дослідники, що приймали ці звістки на віру, мусили справді приходити до досить втішних висновків про цю сторону давнього руського куль-турного життя. Але звістки Татіщева безперечно — його власні вигадки; син „просвещенного века“ він повставляв у свою компіляцію замітки, що могли служити оправданням його власних поглядів. Тож вкінці довелось попро-щатися з його оповіданнями: з тими чудесними школами для хлопців і для дів-чат, з вивченням різних чужих мов і т. п. Але, як то часто буває в реакції — відкидаючи ці вигадки, приходили до висновку, що взагалі ніяких шкіл у нас тоді не було; що освіта не підіймалася над рівенем простої письменності і т. п. В дійсності, мабуть, і тут треба шукати правду посередині.

В цій справі ми маємо відповісти на два питання: по-перше - чи були на Русі школи організовані, колективні, по-друге — який рівень освіти давало тодішнє навчання, незалежно від того, як воно давалося — в школах чи при-ватними лекціями по-теперішньому сказавши.

До першого питання треба підкреслити на самому початку, що про орга-нізовані школи на Русі ми не знаходимо ніяких виразних вказівок у наших давніх джерелах. В них досить часто іде мова про навчання, але не поясню-ється, де і як те навчання відбувалось.
-454-

Але само по собі це argumentum а silentio ще не багато значить, бо наші відо-мості про культурне життя давньої Русі взагалі дуже припадкові(?); що знали б ми напр. про церковний суд з самого літопису, або про право взагалі, не маючи Руської Правди... Коли аргументують, що на Русі не могли з’явитися школи тому, бо їх не було в їх первовзорі — Візантії, то забувають, що хоч у Візантії організація шкіл не стояла дуже високо, одначе завжди були там публічні шко-ли у вигляді учителів при кафедрах і монастирях — т. зв. дидаскалів і магіст-рів, а в середині XI ст. відновлено було і державну академію в Царгороді; отже, взірців для Русі там не бракувало. Зрештою самі звістки літопису про масове навчання дітей за Володимира і Ярослава приводять до цього ж висновку: читаємо про Володимира, що він „нача поимати у нарочитои чади дЪти и даяти на учение книжное“, про Ярослава: „пріиде къ Новугороду, собра от старостъ и поповыхъ дЪтей 300 учити книгамъ“. Таке масове навчання з огляду на потреби церкви в більшій кількості священників і дяків, та з огляду на мале число учителів дійсно мусило мати місце, а воно, очевидно, виключає можливість обійтися припущенням тільки одиничного навчання, такого що один письменний учив другого неписьменного; мусило бути колективне на-вчання, де учитель (чи учителі) навчав разом більше число учнів — отже му-сила бути відразу власне школа, подібна до тієї, яку описує нам Анна Камнена в біографії свого батька, у заснованому ним притулку для сиріт: „сидить учи-тель, і навколо нього стоять діти, одних питає з письма (грецькою), інші пи-шуть „схеди“ — орфографію слів“. А раз з’явившися, така колективна наука не мала причини заникати.
-455-
Найбільш придатне місце для такої школи було при єпископській кафе-дрі: це місце підказувалося руській практиці і її візантійським первовзором, і таки це було найвигідніше: при єпископі групувалася купка найбільш осві-чених людей, були і різні церковні фонди. Раз засновані, такі школи при кафе-драх, кажу, не мали причини зникати, принаймні скрізь. Митрополити і єпи-скопи-греки все мали перед очима свою рідну практику кафедральних шкіл, та і практичні потреби церкви вимагали такої школи: коли ще й тепер кафедри мусять часом закладати собі школи дяків при наявності всяких інших шкіл, то такі потреби тоді були далеко пильніші; треба було приготовляти священників, дяків і простих співаків для потреб єпархії, підучувати сторонніх кандидатів, що зголошувалися на священство, і т.п.

По більших культурних центрах потреба в книжній науці мусила бути так значна, що дуже важко собі уявити, аби цю потребу могли задовольнити приватні лекції, навчання одного учня „майстром“. Був попит на священників і дяків у церкві, на писарів-метальників — у княжій управі, в більших боярських господарствах, в більших купецьких підприємствах; була потреба „почитания книжного“ у самої суспільності; переписування книг для церков і приватних людей було теж поплатним(?) ремеслом. Отже охочих вчитися у таких більших містах як Київ, Чернігів, Володимир, Галич і т. п. мусило бути дуже багато, і вже таке значне число учнів на грунті навіть приватної науки мусило приводити до колективного навчання, значить — до створення приватних шкіл.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   27   28   29   30   31   32   33   34   ...   45


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал