Видання друге, розширене



Скачати 10.61 Mb.
Сторінка3/45
Дата конвертації22.12.2016
Розмір10.61 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   45
сильний гнів: вони хотіли вбити навіть того попа-посла, але декотрі з володимирських бояр обстали за ним: мовляв, не годиться вбивати посла. Літописець закидає їм, що вони “имеяху лесть во сердце”, сприяючи Ігоревичам, і які б не були дійсні мотиви такого виступу цих бояр, дійсно між володимирським боярством мусила зарисуватися група, що воліла прийняти князем Ігоревича, ніж зіставатися з недорослими сирота-ми-князями і дійсною регенцією чужих бояр і Романової княгині. Княгиня, довідавшись про епізод з попом, побачила в ньому лихий знак, і настрашена галицькими боярськими інтригами, після наради з найближчими своїми боярами постановила втікати з Володимира. Чи дійсно супротивна партія була значна, чи дійсну небезпечність побільшувала настрашена фантазія, не знати; я думаю скорше останнє. В найближчу ніч постановлено втекти у Польщу; щоб не притягнути до себе уваги, дядько (пестун) вивів Данила воротами міста, а другий повірник княгині Юрій піп з “кормилицею“ разом винесли малого Василька через якийсь пролом в стіні, „дерою градною“, і злучившись за містом, втекли до Польщі до Лєшка. Це сталося десь наприкінці 1206 чи на початку 1207 р., і тим розпочалася довга блуканина Романовичів.

Галицький літописець представляє цей крок Романової вдови
можливим покладатися на слова (а власне - на стилізацію) Галицького літопису, що Кормильчичів закликали в Галич і вони розпочали агітацію за Ігоревичів аж після першого походу Ольговичів. Дійсний порядок подій і хронологію дає Суздальський літопис; про її хронологію див. т. ІІ с. 230 і Хронологія с. 8.
-21-

як дуже відважний, навіть нерозважний: „не знали куди бігти: Романа вбито у Польщі, а Лєшко потім не уложив згоди“. Тож він особливою божою ласкою вважає, що Лєшко пожалів сиріт, і навіть заступився за них перед угорським королем. В дійсності, як я зазначив, мусила вже перед тим, під Володимиром, статися між Андрієм і Лєшком якась прихильна для Романовичів домовленість. Андрій при цьому міг виходити з становища зверхника (сюзерена) Романовичів, на якому він, видно, став від Сяніцького з’їзду (інше питання, чи таке його становище було признане дійсно в землях Романовичів і в їх оточенні). Яку користь від підтримування Романовичів міг він показати Лєшкові, над тим сушити голови не буду, тільки підкреслю, що подальші факти: поклик Лєшка до угорського короля і заходи Ігоревичів, аби здержати Андрія і Лєшка від втручання в галицькі справи в інтересах Романовичів, на мій погляд вказують зовсім виразно на існування такої домовленості, що хоч, розуміється, виходила з становища інтересів Угорщини і Польщі, одначе забезпечувала Романовичам їх батьківщину. Не можу згодитися і з поглядом, що Лєшко і Андрій тільки вдавали свою прихильність до Романовичів, а в дійсності дивилися на них як на своїх невільників-заручників. Не покладаюся і я на безкорисні симпатії їх до Романовичів, але підкреслюю той факт, що аж до Спішського з’їзду 1214 р., коли Андрій і Лєшко приходять до нової комбінації: беруть Галичину собі, себто віддають Коломанові - Андрієвому сину і Лєшковому зятеві, - вони таки до певної міри займаються долею Романовичів та піддержують, бодай потроху, їх права на галицько-волинські землі.

Лєшко, як оповідає літописець, прийняв Романову вдову - „ятровь свою“ і її сиріт „з великою честию“, і заявив свою готовність оборонити їх від узурпаторів. Зіставивши княгиню з маленьким Васильком у себе, він послав Данила з своїм посольством до Андрія, пригадуючи його приязнь з Романом і взиваючи до спільного походу на Ігоревичів, аби відібрати у них батьківщину Романовичів: „ходім відібрати й вернути їм їх отчество“. Так оповідає це галицький літописець, ігноруючи попереднє порозуміння Андрія з Лєшком. Ми, виходячи з нашого погляду, мусимо це розуміти так, що Лєшко відгукувався на це недавнє порозуміння і взивав короля до спільного походу в інтересах Романовичів. Правдоподібно, таки дійсно заносилося на такий похід в інтересах Романовичів, бо Володимир Ігоревич занепокоїв-


-22-

ся і постарався відвернути небезпечність дарунками. Виславши щедрі дарунки у Польщу і Угорщину, він, дійсно, здержав цей похід, і Андрій з Лєшком обмежилися платонічним співчуттям до сиріт, що залишилися у них1.

Aлe такий лад стояв не довго2. Ігоревичі в своїй непевній позиції, зав-дячуючи своє становище ласці бояр і не маючи за собою нікого, не мали навіть стільки розваги, аби бодай триматися між собою солідарно. Між Володимиром галицьким і Романом звенигородським розпочалася усобиця. Роман удався до угорського короля, і хоч це була визначна неконсеквенція супроти вже зайнятого Андрієм становища у галицьких справах, Романові вдалося, мабуть знов-таки багатими дарунками — притягнути короля на свій бік. Андрій дав Романові помічне військо, і він пішов з ним на Володимира. У битві Волидиvира побито, Роман узяв Галич і сів тут, а Володимир подався у свої сіверські волості3.

Ця усобиця рішуче захитала становище Ігоревичів і той лад, який був встановився з ними у галицько-волинських землях.

Насамперед Ігоревичі втратили Володимир. Правдоподібно, використо-вуючи галицьку усобицю, Олександр белзький, братанич Романа, вернувся до Лєшка і його брата Казиміра, що були його близькими свояками4: просив, аби помогли йому здобути Володимир, і схилив їх до цього. З помічним польським полком Олександр прийшов під Володимир, місто отворило йому ворота, як Романовому братаничу; дуже можливо, що прихильники Романовичів у Володимирі ще перед тим мали зносини з Олександром, аби позбутися Святослава Ігоревича. Місто, одначе, за це своє довір'я було досить сильно покаране: Олександрові союзники ляхи кинулися грабувати його і викликали тим нарікання на Олександра: « якби не було з ними їх свояка Олександра, казали володимирці, (не пустили б ми їх і через Буг“. Святослава поляки забрали з собою в Польщу, а Олександр став княжити у Володимирі. Але це тривало не довго. Ярославичі — Інгвар і Мстислав, задумали
1Іпат. с. 481—2; контекст („Володимеръ же“ - по заклику Лєшка) вказує, по-моєму, зовсім виразно, що дійсно був план угорсько-польського походу на Галичину.

2Галицький літопис справді каже: „долгу времени минувшю“, але в дійсності для „довгого часу“ тут нема місця: і тут маємо, очевидно, знову помилку в перспективі. Найпізніше, бо-ротьба між Володимиром і Романом могла постати у 1208 р. (дату дає Воскр. л. І с. 116), значить через якихось два роки після їх посадження.

3Іпат. с. 482, Воскр. І с. 116.

4 Про це у прим. 3.
-23-

собі поживитися з цих замішань і увійшли теж у тісніші зносини з поляками, Інгвар заприязнився з Лєшком і видав за нього свою доньку, Правдоподібно, Лєшко і допоміг йому також відібрати Володимир у Олександра. Але володимирські бояри „не любили Інгвара“, і Олександр, користаючи з цього, відібрав собі потім назад Володимир, “совЪтомъ Лестьковымъ“.

Тим часом берестяни, користаючи з цих володимирських замішань, ви-слали до Лєшка посольство, аби пустив до них Романову вдову з малим Ва-сильком княжити у них. Лєшко згодився на це, і Василько приїхав до Берестя. Коли ж Олександр вдруге дістав Володимир, Романа вдова удалася до Лєшка з проханням, аби змусив Олександра бодай до якоїсь уступки для Василька, коли забрав його отчину, і Олександр мусив віддати Васильку південну частину Белзько-червенської землі, з Белзом, очевидно - в заміну за Берестя. Тут Василько пробув кілька років, поки Олександр не намовив Лєшка, аби відібрав Белз у Василька і віддав йому. Тоді у Василька з братом зісталася одна маленька Камінецька волость, і аж потім, мабуть в заміну за Камінь, дістали Романовичі волость у південній Волині (Тихомль і Перемиль) і тут „княжили“ з своєю матір'ю, як каже літопис - „споглядаючи звідси на Володимир та думаючи собі: як там не крути, а Володимир таки в кінці буде наш“. Так воно й сталося невдовзі (року 1214—1215).

Поки володимирською волостю так самовільно розпоряджався собі Лє-шко, піддержуючи то того, то сього супроти безпорадних Романовичів і їх бояр, в Галичині ярилися боярські партії. Роман, опанувавши Галич за допо-могою угрів, підняв проти себе бояр. Розпочалися якісь замішання - „безаконьє галичкое и мятежь“, як каже літопис. Маємо не підозрілу звістку, що Роман Ігоревич був вигнаний під час цих замішань: вигнав його Ростислав Рюрикович, очевидно - підтриманий боярами, але потім Романові вдалося повернути собі Галич. Нарешті король Андрій, не знати
-24-

— чи з власної ініціативи, чи може намовлений галицькими боярами1, поста-новив зробити кінець невдалому князюванню Романа і вислав у Галич воєводу Бенедикта. Той схопив Романа, заставши його в лазні („в бани мыюща ся“) і вислав на Угорщину, а Галич обсадив знову угорською залогою.

Ця залога і сам Бенедикт, одначе, далися дуже взнаки Галичу: літописець згадує, що якийсь славний галицький книжник Тимотей з Києва доводив “притчею“, що цього Бенедикта треба вважати антихристом, і літописець згоджується з такою непохвальною характеристикою Бенедикта, признаючи, що він був „томитель боярам і горожанам”. Невдоволені ним галичани звернулися спочатку до Мстислава пересопницького, підбивши його на угрів, але що Мстислав, видно, вибрався з дуже малими силами, то ж галичани не підтримали його, і він, осміяний, мусив ні з чим вернутися; галицький літописець оповідає, що Ілля Щепанович, один з великих бояр, мабуть, висланий галицьким боярством назустріч Мстиславу, коли той прийшов під Галич, на глум вивів його на “Галичину могилу” і з усміхом сказав: „от княже,ти посидів на Галичині могилі, то як би княжив у Галичі“ - поглузували з нього, додає літописець2. Потім прийшла вість, що Роман втік з Угорщини. Галичани вислали посольство до нього і до Володимира3, перепрошували їх та просили увільнити від угорської окупації. Ігоревичі, котрих нещастя привели знову до згоди, вибралися спільно походом на Галичину. Сили їх мусили бути значні, і супроти загального незадоволення людності угорська залога не відважилася відсиджуватися в Галичі: Бенедикт забрався з своїм полком на Угорщину, й Ігоревичі наново опанували Галичину. Володимир сів наново у Галичі, Роман у Звенигороді, а Святослав замість втраченого Володимира дістав Перемишль. Супроти можливої опозиції угорського короля Володимир звернувся до давнішого, випробованого вже способу: вислав великі дарунки на Угорщину з своїм сином Всеволодом і дійсно тим осягнув бажаний нейтралітет Угорщини 4.
…Романа аж до походу Бенедикта, але я думаю, що ми мусимо прийняти ці звністки Воскресенського літопису, бо відомості Галщького літопису зовсім не так повні, аби ми могли відкидати все, ними не обняте.

1Пізніше бояри признаються Роману і його брату: „согрешихомъ к вамъ“ - Іпат. с. 484. 2Іпат. с. 483.

3Мабуть, Роман з Угорщини подався в Сіверщину, а з Польщі прибув туди ж вигнаний з Володимира Святослав, і туди приїхали галицькі посли.

4Іпат. с. 483—4.
-25-

Але бояри, закликаючи Ігоревичів, зовсім не мали наміру капітулювати перед ними в своїх змаганнях; з другого боку Ігоревичі, вже перед тим спробувавши боярської опозиції, тепер, видно, були особливо дражливі на неї. Обопільне роздражнення закінчилося дуже прикрою подією: Ігоревичі, аби зломити боярську опозицію, задумали вирізати супротивних собі бояр. Ніяких точніших подробиць літопис не дає, каже тільки, що при нагоді (по прилучаю(?)) цей план виконано, і в різних місцях Галичини вбито п'ятсот бояр, між ними кілька „великих бояр“; інші повтікали. Цю цифру п'ятсот, розуміється, не можна вважати докладною: так кругло рахували цю різню, може й значно перебільшуючи число її жертв, як то часто буває. Але у всякому разі число вбитих мусило бути дуже значне. Майно побитих і втікачів сконфісковано. Але результат цієї різні був зовсім для Ігоревичів несподіваний. Недобитки боярські завзялися відомстити Ігоревичам за смерть своїх братів і постановили зрушити для того все: навіть виставити кандидатуру Романовичів та постягати їх свояків. І їм це вдалося.

Данило весь цей час, відколи відіслав його туди Лєшко (1207), перебував на угорському дворі. Король Андрій признавав, очевидно, його законним володарем Галичини; окупація, зроблена Бенедиктом, певно, була вчинена від його імені. Галицький літописець оповідає, що двірські угорські сфери (або як він каже - „король АндрЪй и боярЪ угорьстЪи, и вся земля“) перед народженням сина у Андрія мали проект на випадок, якби не було у короля сина, оженити Данила з донькою Андрія, очевидно - щоб зробити Данила угорським наслідником; але що син і наступник Андрія Бела народився ще в 1206 р., то й тут хіба треба ба-
-26-

чити анахроністичну звістку з часів безпосередньо після смерті Романа, або ще скорше - просто якийсь відгомін поголосок про плани на Галичину, які угорське правительство могло пов'язувати з своєю опікою Романовичам.

Коли тепер, після різні, вчиненої Ігоревичами боярам, з'явився на угор-ському дворі одвічний ворог Романового роду Володислав Кормильчич з іншими боярами і попросив, аби король Андрій вислав з ними малого Данила, “отчича Галичу“, аби відібрати Галичину у Ігоревичів, король Андрій, як каже літописець, прийняв цей проект “с великою любовью“. Він зібрав сильне військо і під проводом палятина (?) Пота вислав його з Данилом і Володиславом на Галич. Похід розпочався звичайною дорогою — від Сянока. Коли угорське військо з'явилося під Перемишлем, Володислав звернувся до перемишлян, власне - до місцевих боярських родів, умовляючи їх не обставати за Святославом супроти недавнього підступу Ігоревичів: “чого вагаєтеся, братіє! - переказує їх слова літописець; чи не ці (Ігоревичі) побили ваших батьків і братів, а інші (Ігоревичі) пограбували ваше майно, повіддавали ваших доньок за ваших рабів, і батьківщинами вашими заволоділи різні зайди? І ви тепер хочете за них положити душу свою?”. Він дійсно промовив їм до почуття: перемишляни “сжаливши ся о бывшихъ”, отворили перед ним місто і видали князя Святослава. Натомість коли підступили під Звенигород,там не вдалося відвести людей від князя: „Звенигородці люто боролися”, і облога затягнулася надовго.

Тим часом наспіли з Волині князі, змобілізовані, очевидно, також гали-цькими боярами: прийшли Романові бояри з Белза від Василька з військом, Осександр з Володимира з великим полком, з Луцька від Інгвара полки луцькі і дорогобузькі з його сином, Мстислав з Пересопниці. Це була боротьба волинських Мономахо-
…донька, нам невідома, котра померла рано, і літописець сплутав її з Елізабетою, що народилася після Бели. З того, що літописець дає Елізабеті друге ім'я “Кінга" (Киїнтої), Шараневич дотепно здогадувався, що та гіпотетична Данилова наречена могла зватися Кінгою. Але це хоч дотепно, але дуже гіпотетично. У всякому разі зовсім вірне пояснення проф. Шараневича, що літописне оповідання, у виданнях перебите вставкою року 1207, треба розуміти так, що той план оженити Данила з донькою Андрія тому не прийшов до кінця, на гадку літописця, що королівну Елізабету,призначену ніби Данилові, відаано потім за Людвіка, сина ландграфа (“лонкрабовича”) тірпінгського, а це літописець знову позв’язує з історією участі Андрійового швагра Екберта, єпископа бамбергського, у вбивстві короля римського Філіпа (1208 p.).
-27-


вичів з приходнями Ольговичами, що влізли їм на грунт. Лєшко також прислав помічний полк. Ці полки зійшлися біля Звенигорода. Роману ж прибула в поміч половецька орда. Хоч в битві Роману вдалося побити угрів, але боротися з таким переважаючим ворогом не було чого. Роман задумав викрастися з Звенигорода щоб пошукати помочі „в руських князях“ - в Києві, де сидів тоді їх свояк Всеволод Святославич. Але на дорозі, під Шумськом, Романа зловили і привели в табір союзників. Тільки тепер, переконавшись, що князь їх попався в руки ворогів, звенигородці піддалися. Союзні війська пішли під Галич. Володимир з їх наближенням втік звідти, і союзники без перешкоди опанували столицю, у вересні 1211 р. Тут з великими урочистостями, в присутності угорських воєвод бояри волинські і галицькі посадили Данила на столі в кафедрі Богородиці. Взятих в неволю князів Ігоревичів - Святослава і Романа угорські воєводи хотіли відвести на Угорщину, але галицькі бояри задарували їх багатими дарунками і вимогли від них, що ті видали їм цих князів на помсту. Тоді бояри повісили їх - факт в історії давньої Русі нечуваний! Одна записка додає ще, що бояре перед тим ще й „били“ цих князів1.

На вість про посадження Данила в Галичі приїхала до Галича з Белза його мати, аби взяти на себе регенцію, бо Данило був ще такий малий, як каже літописець, що не впізнав своєї матері. Але їй довелося сильно розчаруватись: Володислав Кормильчич, що стояв тепер на чолі боярства, зовсім не на те спроваджував Данила з Угорщини, аби уступити управу Романовій княгині та її боярам; він навпаки хотів забрати регенцію собі. Тому між княгинею і Володиславом дійшло до гострих відносин, і в кінці вона мусила втікати з Галича — „Галичане вигнаша Данилову матерь изъ Галича“, як каже літописець. Малий Данило гірко плакав і не хотів пускати матері, а коли один з бояр попробував силоміць відвести його коня, Данило добув меча і хотів ударити того боярина, але тільки утяв його коня: літописець нотує цей перший „оружний“ виступ князя.

Від'їхавши до Белза, княгиня звідти, видно, звернулася з жалями на бояр до угорського короля, і той прийняв дуже до серця кривду своєї своячки. Вирішено приборкати бояр; король рушив з військом на Галич, а з Волині прибула княгиня з волинськими
1Іпат. с. 484— 6, пор. 1 Новг. 195, Воскр. 117. Про спірні питання, повязані з цим епізодом див. прим. 4.
-28-

боярами і декотрими князями, що піддержали її. Бояри мусили покоритися. Головних проводирів їх - Володислава, Судислава і Филипа арештовано. Судислав і Филип викрутилися грошовими контрибуціями, але Володислава король забрав з собою на Угорщину. Княгиня з своїми боярами взяла знову регенцію. Але щойно виступили війська її союзників з Галичини, бояри взялися наново за неї і закликали князем у Галич Мстислава пересопницького. Хоч раз уже так сильно надутий боярами, Мстислав дійсно пішов на Галич. Княгиня на цю вість вислала Василька до Белза, а сама з Данилом виїхала на Угорщину, шукати знову помочі у Aндрія. Король дійсно став ладитися в похід на Галичину, але в дорозі його затримала страшна катастрофа: смерть його многогрішної жінки Гертруди, вбитої угорськими баронами, обуреними її участю в насильстві, що вчинив її брат над жінкою відомого нам Бенедикта. Андрій залишив похід і вернувся назад. Мстислав пересопницький тим часом, настрашений угорським походом, втік з Галича. Галицькі бояри разом стали повними панами ситуації. Володислав, ще перед тим увільнений Андрієм, повернувся до Галичини і міг зробити те, чого досі не вдавалося ще нікому „воЪха в Галичь и вокняжи ся и сЪде на столЪ”1.

Але факт цей був занадто нечуваний, аби сучасники могли з ним легко погодитися. Насамперед Мстислав пересопницький, втративши так нужденно Галич, попробував рушити князів на Володислава; він умовив Лєшка, а той змусив до походу Романовичів і Олександра. Володислав виступив назустріч русько-
1Іпат с. 486-8. Маємо угорську грамоту, що говорить про намір короля іти valida manu in exercitum contra Gubatos — звичайно приймають, зовсім правдоподібно, що під цим попсованим іменем треба розуміти Галичину (Galatos ). Витяг з цієї грамоти у Фейера (III. 1. 142), з котрого користано дотепер, має дату 1213 p., але в Codex Arpadianus, де потім видано її в цілості (І с. 132) вона має вже дату 1214 р. (!). Це одна з тих непевностей, які утруднюють і встановлення дати смерті Ґертруди, і походу Андрія на Галичину. Я досі не стрів грамоти з 1213 p., котра б згадувала про смерть Гертруди, тим часом з 1214 р. є їх кілька. В старшій з угорській хронік Chronikon pictum смерть Гертруди датована 1212 р. (Hist. Hung. fontes II. 222) - це очевидна похибка, В німецькихічеських хроніках маємо дату 1213 p. : Monumenta Germaniae, Scr. ІХ с. 592: Ungari facta concussione regni sui et mota seditione maxima Gertrudem reginam in odium Teutonicorum interfecerant Andrea ibiilom consistente (cont. Admuntensis) ; c. 726: Gertrudis regina Ungarie occiditur campestri tentorio 4 Kaiendas Octobris, eo quot
-29-

польському війську з галичанами і з „своїми“ уграми і чехами, очевидно - збірною дружиною, яку він собі сформував, аби мати в ній опору свого кня-зювання. На р. Бібрці сталася дуже сильна битва, і Володислава розбито. Але коли союзники підступили під Галич, взяти його не вдалося, і вони обме-жилися тим, що повоювали галицьке Поділля і з тим вернулися. Володислав виграв справу, але дуже не надовго. В політиці приготовлялася дуж важлива зміна супроти галицьких справ, і вона відбилася передовсім на Володиславі.

Ми бачили, що досі і угорський король, і Лєшко вважали себе наче б опікунами малих Романовичів і не раз виступали в обороні їх прав, хоч і не спромогалися послідовно і постійно ці права боронити. Угорський король при цьому вважав Романову державу за васальну і з цього становища опікувався Данилом. Яку користь мав або надіявся мати з підтримування Романовичів Лєшко, не знаємо, але підтримував теж. Тепер в їх поглядах на цю справу сталася переміна: замість того, щоб обороняти права малих Романовичів своїм мечем, Андрій і Лєшко постановили використати ситуацію безпосередньо для себе. Галицький літопис представляє, що безпосереднім мотивом для того послужило запанування у Галичі Володислава: Лєшко, виступаючи з своїм проектом перед угорським королем, починає в літопису з того: „не єсть лепо боярину княжити в Галичи“. Можливо, що цей дратівливий факт був останньою краплею, що переповнила чашу: могло здаватися, що Романовичам ніяк не удержати своєї отчини, тож Лєшко і Андрій постановили покинути справу Романовичів і взяти Галичину для себе. Автором проекту, здається, був краківський каштелян Пакослав: він потім проводив переговори в цій справі між Лєшком і Андрієм і дістав за комісію волость у Галичині. Дивно тільки, що літописець зве Пакослава приятелем Романовичів, коли проект цей був звернений передовсім проти них. Можливо зрештою, що як справа Романовичів здавалася тоді зовсім безнадійною, то й ті охлапи(?), які вони дістали при
…fratri suo carnali patriarche aquilegensi uxorem Bantzi procaverat, qui teutonice Prenger vocatur ; c. 780 (хрон. св. Рудберта сольного-родського): regina Ungarorum, sponso expeditionem contra Ruthenos movente, a comité quo-dam Petro trucidatur; ще ibid. c. 170, 507, 595, 603. Дати цих хронік кажуть приймати р. 1213, зрештою і з огляду на галицькі події більш правдоподібний (пор. Хронологію с. 12). З істориків нпр. Fessier (Geschichte von Ungarn) і Szalay (Geschichte Ungarns) приймають дату 1214 p., Huber (Geschichte Oesterreichs) — 1213.
-30-
здійсненні Пакославового проекту, могли декому здаватися добродійством.

План був такий, що між Лєшком і Андрієм мав утворитися тісний союз, поєднаний з поділом Романової спадщини. Маленька донька Лєшка Саломея — його єдина тоді дитина, що мала десь зо два роки, або й менше на той час, мала вийти заміж за другого Андрієвого сина Коломана, старшого від неї на якихось 2-3 роки, і Коломан з титулом короля мав дістати Галич. Західна Галичина з Перемишлем діставалася Лєшкові, що окрім того мабуть тоді ж забезпечив собі поміч угорського короля і в своїх інтересах на Волині: Романовичі за втрату Галичини мали дістати Володимирську волость, але Лєшко лишав собі все північне Побужжя - Берестейщину і північну частину Червенської землі — пізнішу Холмщину.

Проект цей остаточно прийнято на з'їзді Андрія і Лєшка в Спішу 1214 р. Маленьку Саломею вислано на двір угорського короля і обвінчано з Коломаном, а в справі коронації Коломана Андрій звернувся до папи (відомого Інокентія ІІІ): просив дозволення угорському примасу, архієпископу гранському, аби міг помазати Коломана на “короля Галичини”, і бажав, аби папа прислав від себе корону на його коронацію. Папа вволив його бажання: Андрій зумів його звабити, заповівши унію Галицької Русі з римською церквою. Але ця кореспонденція забрала досить часу, так що коронація наступила не скорше як зимою 1215/6 р. Аби тим часом прийняти Галичину у фактичне володіння, Андрій вислав на Галич військо, супроти котрого Володислав не міг удержатися. Його ув'язнено і вислано в Угорщину, де він і помер, а літописець злобно нотує, що його спроба княжити у Галичі принесла нещастя всьому його роду: “нашедъ зло племени своему и дЪтемъ своимъ княжения дЪля» - всі князі (взагалі володарі) були не ласкаві до дітей Володислава за його сміливий вчинок. Малий Коломан засів у Галичі з невеликою угорською залогою, на чолі котрої стояв уже відомий нам Бенедикт, знову в ролі фактичного управителя Галичини. Перемишль віддано Лєшкові, а Пакослав, правдоподібний автор всього цього проекту, дістав Любачівську волость. Олександра Лєшко змусив забратися з Володимира і віддав Володимирську волость Романовичам, а собі полишив „Бе-
-31-


рестий и Угровескъ, и Верещинъ, и Столпьє, Комовъ и всю украину“.

Цей поділ Романової спадщини між Угорщиною і Польщею міг би мати дуже далекі і важливі наслідки, коли б зав'язаний в Спішу союз Лєшка і Андрія удержався. В дійсності він був зовсім ефемерним. Король Андрій, що вже від довшого часу займався справами Галичини і вважав себе її зверхником, не міг переболіти уступки, зробленої Лєшкові - поділу Галичини між Коломаном і ним, і вкінці відібрав у Лєшка західну Галичину. Можливо, зрештою, що в самій Спішській угоді були такі спеціальні пункти про передачу західної Галичини Лєшкові, які викликали потім непорозуміння. (Можливо нпр., що цю західну Галичину Лєшко брав з тим, аби дати її в посаг Саломеї, i зволікав з передачею її Коломану, або що). Досить, що Андрій невдовзі по Спішській умові відібрав у Лєшка західну Галичину, і внаслідок того Лєшко став з союзника його ворогом.

Це було настільки небезпечно для Андрія, що становище угрів у Галичині було і без того хистке. Серед галицької людності угорська окупація і давніше була непопулярна, а цього разу Андрій втрутився до того і в галицькі церковні справи, що відтоді стільки разів були каменем спотикання для всяких окупаторів Галичини. Ми маємо, щоправда, тільки досить загальні згадки про це, але безперечно, що ця сторона угорської окупації спричинилася теж до її непопулярності. Одна літописна записка посадження Коломана в Галичині зв'язує в латинізацією руської церкви і нагінками на православне духовенство: „єпископа и попы изгна изъ церкви, а свои попы приведе латыньскія на службу“. Це, очевидно, перебільшена поголоска, але що привід для неї був, показують листи Андрія до папи: повідомляючи про свій намір посадити Коломана королем в Галичині, він заявляє, що галицька людність заявила готовність прилучитися до римської
-32-

церкви зі збереженням обряду1. Очевидно, в тому напрямі він щось робив або пробував робити в Галичині, а це не могло не збільшити знеохочення людності до угорської зверхності.

Про подальшу долю тих уніонних заходів ми маємо дуже мало відомо-стей. Кор. Андрій, очевидно, покладав цю справу на архієпископа гранського (так виходить з тексту його листа до папи), але папа, видно, дуже зацікавлений цією справою, вислав від себе легата в Галичину; в його плані було стягнути руських єпископів на запланований на 1215 р. собор, що мав зайнятися справою східної церкви. Та цього легата Андрій до Галичини непустив, мотивуючи тим, що там піднялося повстання проти Коломана, натомість обіцяв взяти на себе, аби руські єпископи прибули на собор. Але після того акту про ту участь єпископів, ані взагалі про ту унію нічого не чуємо: хтозна, чи сам Андрій, зміркувавши, що ця уніонна справа до полегшення галицької ситуації не спричиниться, не постарався її зацитькати2. Але ситуація була і так вже основно попсована.

Серед бояр угорська окупація могла мати деяких прихильників, котрим вона давала добрі посади і впливи в управі. Серед них формується угорська партія, на чолі котрої став один з визначних проводирів боярства, відомий нам ще з часів боярської різні Судислав. Але ця боярська партія тоді мабуть щойно формувалася і не мала особливої сили в землі. Коли ж додати до цього, що руські князі, серед

Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   45


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал