Видання друге, розширене



Скачати 10.61 Mb.
Сторінка27/45
Дата конвертації22.12.2016
Розмір10.61 Mb.
1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   ...   45
і в подертих чоботях, почне позичати від добрих людей золото і срібло, заставляти жінку і діти, не винаймуть йому подвір'я, ані позичати йому не схотять нічого, бачучи його пияцтво, убожество і непорядність“ і т. п.1
1Слово це відоме у різних версіях, більш або менш перероблених і підновлених. Найдавніший з опублікованих кодексів належить до XVст., але і тут це слово має вигляд невдалої переробки. Відреставрувати його первісний вид, що мусить іти ще з староруських часів, досі ніхто не пробував. Я дав виїмки, комбінуючи з різних редакцій — див. Учёныя записки ІІ отд. Академiи V с.64 (з код. ХV в.), Памятники старинной русской литературы ІІ – з код. XVII в., Сборникъ отд. II т. XLII (передруковано у Памятниках вид. Пономарьова т. ІІІ – ширша редакція, XVII в.
-389-

Третя вада тодішньої суспільності у представленні християнської літератури, на котру теж, хоч може й менше, вдаряла християнська проповідь — це суворість і немилосердність у відносинах. Моралісти нападали спеці-ально на зловживання правительства і його агентів, на немилосердність до челяді, і особливо на немилосердну лихву — я поставив ці предмети в порядку степенування тої енергії, з котрою на них духовенство нападало.

Дуже цікаву серію повчань проти зловживань князів і їх урядників містять декотрі Кормчі. Маємо тут „Слово Сирахово на немилостивыя цари и князи, иже неправдою судятъ“, „Слово о гордости“ („Величаєши ся ли силою и вла-стію, то кая есть сила, повеж ми, или власть? яже человЪкы поставленъ еси царемъ, буди внугруду царь сам себе“...), „Слово о судіях и о властелехъ єм-лющих мзду и не въ правду судящих“, „Слово святого Василія о судіях и о властелех“. Це останнє цитує св. письмо: „за те, що ви, бувши служителями божого царства, не судили по правді, ані зберегли закону божого, ані сповнили його повелінь, страшна і скора прийде на вас кара“ і т. п., але далеко цікавіші його оригінальні інвективи: „Коли бо тивун без правди осуджує і „продає“ (бере кари), а за ті гроші купує собі їжу, пиття і одежу, а вам на ті гроші купують обіди і робляться пири, то се, як я казав, так як би стадо Христове від-дали татям і розбійникам“. „Писано бо: недобрий догляд від лисиці курям, не добре льву пасти вівці, один вовк всю чреду смутить, один тать всю країну псує — так і при царі неправдному всі слуги під ним беззаконні“1.

Ці збірки повчань, що хоч підписані іменами різних отців, своїм змістом зраджують руську редакцію, очевидно, не випадково опинилися в Кормчій: вони мусили служити матеріалом для науки князям і їх урядникам, так само як і зібрані в Кормчих правні пам'ятки. З такою ж метою на вступі Руської Правди в де-
1....пробував. Я дав виїмки, комбінуючи з різних редакцій — див. Ученыя Записки II отд. академіи V с. 64 (з код. XV в.), Памятники старинной рус. литературы ІІз код. XVII ст., Сборникъ II отд. т. ХLII (передруковано в Памятниках вид. Пономарьова т. ІІІ) ширша редакція, XVII ст.
-390-

яких кодексах уміщено витяг із згаданого „Слова св. Василія о судіях и о властелях“1.

В декотрих Кормчих уміщене також дуже цікаве оповідання, відоме і в інших збірниках, і також, очевидно, звернене до князів на науку: Розмова твер-ського єпископа Семена з полоцьким кн. Константином, „где быти тиуну и князю на ономь свЪтЪ2:

Князь Константан Безрукий, хотячи на пиру докорити своєму тивуну, спитав єпископа перед всіма: владико, де буде тивун на тому світі? Єпископ відповів: там же, де і князь. Князю прикро було це чути і він сказав: як то? тивун неправедно судить, хабарі бере, люди „продає“, мучить, все зле діє, а я що роблю? І сказав єпископ: коли князь буде добрий, богобойний, жалує людей, правду любить, то він і тивуном або волостелем вибирає мужа доброго, богобойного, повного страху божого, розумного, праведного, що все робить по закону божому і розуміється на суді - тоді і князь в раю, і тивун в раю. Коли ж князь не має страху божого, християн не жалує, сиріт не милує, вдовицями не журиться, то він і тивуном або волостелем наставляє чоловіка лихого, що Бога не боїться, закону божого не знає, суда не розуміє, — на те тільки аби князеві добував гроші, а людей хай не жалує, напустив його як голодного пса на стерво; це так якби пустити скаженого чоловіка на людей, давши йому меч — так робить і князь, даючи спроможність лихому чоловіку нищити людей - такий князь іде в ад, і тивун з ним в ад“.

В деяких кодексах до цього оповідання долучається і безпосередня мо-ральна наука для князів: „Но глаголю вамъ, царемъ и княземъ и намЪстни-комъ: утЪшайте скорбящихъ, избавляйте многихъ отъ руки сильныхъ, сіи бо (убогі) отъ богатыхъ обидими суть и притекають къ вамъ яко защитникомъ благымъ, но вы, цари, князи и намЪстники, подобни есте тучи дождевнЪй, иже истечетъ надъ моремъ во время ведра, а не надъ землею жаждущею воды! вы тЪмъ болЪ даете и помагаєте, у нихже много злата и сребра, а не тЪмъ иже не имуть ни пЪнязя: бЪдныхъ порабощаете, а богатымъ даєте“3.
1Калачевъ Предварит. юридическія свЪдЪнія2 с. 257 і далі.

2Судячи по імені тверського єпископа Семена це оповідання датують кінцем XIII ст. — Калачева О значеніи Кормчей с. 128.

3Розмова єп. Семена — Карамзинъ IV нр. 178 (у мові найбільше зісталося старинності, але текст очевидно скорочений), Розенкампфъ ОбозрЪніе Кормчей* с. 139, Памятники стар. рус. литер. IV с. 185.
-391-
Оcновну гадку наведеного оповідання розвиває „Наказаніє княземъ иже дають волость и судъ небогобойнымъ и лукавымъ мужемъ“, що з другого боку близько підходить до згаданого вище „Слова св. Василія“: тому в усіх трьох повчаннях у різних версіях ми зустрічаємо різні запозичення — спільні фрази і цілі абзаци. Перелічуючи тексти, що вказують на обов'язок влади — пиль-нувати правди, Наказаніє звертається до неї з таким закидом: „Писано так: князь — це правда світу цього. А ви наставляєте властителями і тивунами людей небогобойних, пискатих (язычны), злохитрих, що не розуміють судити, не пильнують правди, судять п'яні, поспішають скорше судити, а Бог велів не рішати справи в однім дні — грабителів і хабарників (мздоимцы), що зано-сяться гордістю і величанням. А коли правий, засуджений ними, припадає до князя, то князь не слухає його — як той „судилъ на єго душу“. Автор пригадує при цьому Пілата, що також хотів умити руки, зложивши вину на кого іншого, але не увільнився тим від вини.

Цікаво одначе, що ці всі інвективи належать до анонімної літератури; з авторів можна вказати тільки коротку апострофу до „скверних і немилостивих судів“ у Серапіона.

Далеко частіше зустрічаються у моралістичній літературі апострофи проти зловживань у відносинах „господина“ до челяді, але вони переважно короткі і вплетені в інші загальніші науки. В них поручається поводитися з челяддю як з своїми власними дітьми, учити їх побожності і моральності, не обтяжувати їх роботою, давати все потрібне для прожиття (кормлю и порты).

Наука новопоставленому священнику забороняє приймати датки до церкви між іншим від немилосердних властителів, лихварів і нелюдських до своїх рабів панів (томя челядь свого гладъмь и ранами), подібно як від розбійників, злодіїв, розпусників і т. п. Слово о митарствах (з іменем Кирила Туровського) зачисляє між тяжкі гріхи немилосердність до бідних і до своїх рабів, коли хто не дав їм досить їжі і одягу, обтяжує роботою або безпотрібно б'є, кривдам доводячи їх до самогубства — „в воду вмещущих ся и отъ своихъ рукъ исправивших ся отъ насилія“. Ця звістка
-392-

про самовбивства рабів дуже важлива для характеристики життя!

Одне з повчань доручає старих рабів пускати на свободу. Друге сильно виступає проти тих, що вимагають від рабів великого викупу (изгойство): „Найгірший гріх, коли хто бере ізгойство з тих, що викупляються з неволі! Не будуть вони мати ласки від Бога, бо не мали ласки до подібного їм, сотворе-ного божою рукою чоловіка, не задовольнилися справедливою ціною. Вони гублять не тільки свої душі, але й свідків, що поперають їх і помагають їх зло-бі, і суддів, котрих прихиляють до себе великими хабарями і дарунками. Хто продає челядина, нехай візьме за нього стільки, скільки сам дав, інакше ви-ходить, що він заробляє (наклады ємля) і „прасолить“1 на живих душах, з котрими має стати на страшнім суді. Коли хто викупляється на свободу, нехай дасть за себе стільки, скільки за нього заплачено; а коли трапиться, що він, ставши свобідним, почне викупляти дітей2, і на них також схочуть брати із-гойство, то це значить продавати неповинну кров — за цю кров Бог помститься їм на страшнім суді, ліпше б їм було не родитися, як іти на несказанні муки!“3

Щоправда, не треба знову дуже ідеалізувати цієї церковної науки мило-сердя: це милосердя було досить відносне. Так досить популярне слово Іоана Златоустого „како имЪти челядь“, поручаючи панам „наказувати“ свою че-лядь, каже їх карати за непослушність, тільки „не черезъ силу, а по розсмо-трЪнію, якоже мудрость божія4 глаголеть: до 6 или до 9 ранъ, аще ли зла вина, велика вельми, то 30 (вар. 20) ранъ, а лише не велимъ“ — „так покаравши його і душу його спасеш, і увільниш його від биття сторонніх людей“5.

У своїх нападах на лихву духовенство звичайно не відрізняло власне лихви, себто занадто високого проценту, від проценту взагалі: всякий взагалі процент християнські моралісти вважали протиприродним і неморальним6. Тому і в нашому пись-
1Прасолити — торгувати сіллю, потім — взагалі торгувати.

2Потомъ же, будя свободенъ, ти добуде[ть] детей.

3Рус. ист. библ. VI с. 842—3.

4Сираха 23.10.

5Памятники III с. 129.

6Ця ідея, що процент, хоч би малий, хоч би на добре ужитий, все ж таки неморальний, по-кладена в основу цікавої новгородської повісті про Щила (час її написання кладуть біля XV ст.): посадник Щил давав купцям гроші, під дуже низький процент, і за ті гроші поставив монастир, але єпископ не посвятив церкви, поставленої на такі гроші, а сам
-393-
менстві рідше зустрічаємо розрізнення „немилостивого рЪза“ від рЪзоимства взагалі, а частіше маємо загальну критику на це останнє. Таких загальних виступів проти „різоімства і лихоімства“ повна наша перекладана і оригінальна література. Ми бачили вище, що наука священику забороняє приймати від „різоімця“ дар для церкви як від розбійника або злодія; канонічні наші писання, за грецьким Номоканоном, вважають різоімство перешкодою до висвячення на церковну службу; наука про сповідь ставить різоімство між найтяжчі гріхи: доручаючи всяке неправедне майно повертати, аби привернути собі ласку божу, вона каже крадене віддавати десятирицею, а „різоімне“ — сторицею! В дуже сильних виразах виступає против лихви м. Никифор: „коли ти постишся, а береш великий процент, нічого не поможе тобі піст: ти думаєш, що постишся, а сам їси м'ясо — не м'ясо овече або іншої худоби, призначеної на поживу, а плоть братню, бо ти ріжеш йому жили і колеш його тяжким ножем — „лихоиманія неправедныя мзды тяжкаго рЪза“1.

Це слово Никифора цікаве тим, що робить уступки фактичним відноси-нам і виступає, як бачимо, проти „тяжкого різа“: заохочуючи дарувати борж-никам борги, він каже: „аще ли то немощно, поне великій pЪзъ остави, иже якоже змЪя изъЪдають окаянніи убогія“. Подібно і Нифонт новгородський каже священника відставляти за лихву, а світських людей упоминати аби не брали проценту (наимъ рекши лихвы), „а коли не можуть від того відстати, то казати їм: будьте милосердні, беріть малий процент, „аще по 5 кунъ далъ єси, а 3 кунъ возми или 4“ (ці останні слова я розумію, як сказано вже, так: „напр. як позичив єси по 20°/0 то візьми 12 або 16 тільки“). Подібно висловлюється і анонімне „Сказаніє о заповЪди св. отець о покаяніи“ : „аще не можете остати, то дайте легко — по 3 куны на гривну или по седми рЪзанъ (14%)“. Але як я сказав, такі гадки в нашій старій моралістиці дуже рідкі.
1....Щил попав у пекло і тільки парастасами і милостинею його вирятували звідти. Памятники стар. литературы т. І. Про час написання повісті див. Мрочекь-Дроздовскій О деньгахъ Р. Правды с. 142—4, Ключевскій Боярская дума с. 193.
-394-
Як бачимо, перегляд тем староруської моралістки дає нам цікаві образи староруського життя. Зберемо ще кілька характерніших конкретних сцен і об-разків цього життя. На жаль, джерела наші ними не багаті, і треба вдоволь-нятися тим, що є.

Звичайне буденне життя князя малює перед нами Мономах; з певними змінами це буде образок життя боярина, взагалі „лучшого чоловіка“, солідного і трудящого. Встає він рано: „аби сонце не застало в ліжку“ — так робив Мономахів батько і всі „добрии мужи совершеннии“. День починає він з церкви — вистоїть заутреню; при широкому росповсюдженні домових церков уже на початку XII ст., це, мабуть, робили взагалі „ліпші люди". Сонце зустрічав Мономах уже після служби Божої і приступав до щоденної роботи: „думав з дружиною“ або правив суд. Наглядав і домашнього порядку — „в домі своїм не лінуйтеся, каже він синам, а всього доглядайте, не покладайтеся на тивуна ані на отрока, аби люди, приходячи, не сміялися з вашого дому ані з вашого обіду; Мономах ставив собі те в честь, що він доглядав „весь нарядъ“ в домі, — ловчих, конюхів, соколів і яструбів, і навіть за церковною службою. По обіді, що мусив бути перед полуднем, звичайно лягали спати: „спання Богом призначене на полудень, пояснює Мономах, бо в тім часі спочиває і звір, і птиця, і люди“. Як розвагу, при вільнім часі, Мономах згадує лови — „на ловъ Ъхати“, або переїхатись — „поЪздити“. День, судячи з історії про смерть Володимирка, закінчувався теж церковною службою: князь ішов увечері до своїх покоїв „переходами з церкви, від вечірні, коли нагло його ударила сла-бість. Лягали як добре звечоріло — десь біля 9-ї години мабуть: ця пора так і зветься „влягомо“. Вночі Мономах повчає встати і помолитися, або бодай ударити поклін, „бо тим нічним поклоном і молитвою чоловік перемагає диявола, і що согрішить за день, тим з того очищається“.

Мономах, представляючи собою побожнішу меншість тодішньої суспільності, у проявах побожності мабуть ішов далі від більшості своїх су-часників. Тому ж він пропустив у своїй науці деякі звичайні приналежності княжого і взагалі багатого життя, які не схвалювалися духовенством. Нестор напр. дає знати, що музика
-395-

була звичайною розвагою князів у вільні часи, — Феодосій, прийшовши якось до Святослава, застав там музикантів: одні грали на гуслях, інші на органах, треті на „замрах“, „і всі грали і забавлялися, як то звичайно у князів“.

Княжа охота практикувалася не тільки як коротка розвага на кілька годин, а велася на ширші розміри: не дурно на княжих дворах бували осібні ловецькі наряди, а княжі псарі засідали (?) цілі села. Були у князів спеціальні „ловища“ (на звірів) і „перевісища“ (на птицю); з Києва їздили на лови часом на далеке пограниччя — в околиці Тясмина; Володимирко їздив на лови з Галича до Тисмениці і т. п. Про свої ловецькі подвиги багато, з втіхою оповідає і Мономах.

Мономахова Наука малює нам життя буденне, трудяще; розкішне і ве-селе життя багача малює епізод одного слова про багатого і Лазаря, незви-чайно цікавий, але на жаль не зовсім певний щодо свого руського початку (хоч нічого такого, що б противилося руському побуту, в нім нема). „Багатий, каже воно, убирався в „багор“ (пурпур) і паволоку; коні у нього були білі, прибрані золотом, сідла позолочені; перед ним бігли численні раби його в шовкових убраннях і золотих гривнах, інші знову ззаду, вбрані в „мониста“ (гривни) і обручі, одним словом — виїздив він з великою славою. При обіді стояло багато посуду - золотого і срібного, великі срібні позолочені чаші, кубки, чарки; було багато різних страв: тетеревів, гусей, лебедів, журавлів, рябців, голубів, курей, зайців, оленина, вепровина, телятина, воловина, всякі налитки — вино, мед чистий і варений з корінням (пъпьпраный — власне з перцем), квас. Пили до пізньої ночі з гуслями, дудками, бували великі забави з прибічниками (лас-кавьцы), „шпилями“, сміхунами, танці, співи, веякі паскудства; багато кухарів трудилося, обливаючись потом, інші знову слуги бігали, носячи на пальцях та-рілі, інші обережно махали (для прохолоди), інші тримали срібні умивальниці, інші — посуди з гарячою водою, інші — фляшки з вином; всі вони трудилися, аби наситити черево одного багача. На ніч прибирали йому ліжко, прикрашене слоновою кістю, з перинами з паволоки, застелене м'якими шовковими про-стиралами, з витканими узорами; коли він лежучи не може заснути, одні гла-дять йому ноги, інші гласкають по стегнах,
-396-

по плечах; інші оповідають байки і всілякі сміхи, інші грають”1.

Цей цікавий образок, на жаль, як я сказав, не певний, чи належить до руського побуту; тому зберемо кілька дрібніших образків і деталей з наших джерел, що можуть його або доповнити або заступити. Анонімний автор житія Бориса і Гліба описує розкіш княжого життя в таких деталях: „де слава цього світу — пурпур і шовк (брачина), серебро і золото, вино, мед і дорога їжа, швидкі і великі коні, незчисленні дани і пишання своїми боярами?“2 Во-линський літописець каже про Володимира Васильковича, що він повернув у гроші і роздав бідним: „золото і срібло, і дороге каміння, золоті і срібні пояси свого батька і свої, великі срібні „блюда“ (тарілі і таці), золоті і срібні кубки, великі золоті намиста своєї бабки і матері“3. Туалет княжий так описується на Данилу: „був кінь під ним напрочуд гарний, кульбака з червоного золота, лук і шабля теж прикрашені золотом і різними дивними прикрасами; кафтан на ньому з грецького золототканого шовку, обшитий золотими плоскими ко-ронками; чоботи зеленої шкіри, вишивані золотом“4. Виїзд значного боярина київського (XI ст.): „одягнувшися в пишну („свЪтлу“) одежу, сів на коня і поїхав; навколо нього їхали отроки, а інші вели перед ним коней у багатому вбранні“5. Улюблені отроки носили на собі гривни золоті і пишалися дорогими вбраннями: „горді слуги“ перемиського єпископа пишалися „бобровими са-гайдаками, вовчими і борсучими шапками“6. Як бачимо ці подробиці в дечому дуже близько підходять до вище поданого образу життя багача.

Багаті подробиці про туалетні прикраси дає археологічний матеріал, особливо про туалет жіночий. На голові носили — мабуть тільки княгині — золоті діадеми. Маємо дорогоцінну діадему, скла-
1Цей епізод міститься у слові про милостиню, відомому у кількох копіях, уже з XIII ст.; його початок скорочений з псевдо-Злостоустового слова про страшний суд (Монфокон X. 831, spuria), як показав я у своїй історії Київщини (с. 401); образ життя багача, вставлений у євангельську притчу про багатого і Лазаря, має багато варіантів; це у всякому разі показує, що цей образок, якби навіть не був руський щодо свого початку, змінювався під впливом вражень дійсного руського життя. Видане слово у Срезневского СвЪдЪнія о малоизв. памятниках LXXVІII.

2Вид. Срезневского с. 45.

3Іпат. с. 601.

4Іпат. с. 541.

5ЖитієФеодосія л. 7.

6Сказанія о БорисЪ и ГлЪбЪ 50, Іпат. с. 528.

-397-

дену з дев'яти золотих, емальованих бляшок, нанизаних зі споду на нитки або дротики; крайні — вужчі бляшечки мають декораційний орнамент, сім серед-ніх, у формі аркадок, мають образки Христа, Богородиці, Предтечі, архангелів і апостолів; знизу і зверху ці бляшечки мають на дротиках привішені окраси з золота і перлів. Друга, знайдена недавно в однім з пороських городів, подібної форми, але не така багата, простішої роботи, має лише на середній бляшечці півдекораційний образок (як звичайно її толкують — Александра Великого на грифах), решта — чисто декораційний орнамент. Третя, ще новіша (скарб з Кам'яного Броду, біля Радомишля) — складається з одностайної золотої бляхи, декорованої камінням, окруженим травчатими орнаментами і привісками. В подібній ролі наголовних прикрас могли уживатися прикраси з нанизаних на нитку або дротик золотих або срібних бляшок, досить розповсюджені, судячи по знахідках; одначе вони могли служити і намистом, і для інших прикрас1.

На вухах жінки носили різнорідні ковтки(сережки): більші чіплялися не за вухо, а до головного повою чи нав'язки. Недавно в одній розкопці знайшлася досить добре збережена така пов'язка, з підшитої шкірою матерії, з нашитими срібними бляшками і з ланцюгами, що спадали на вуха. Маємо великі золоті емальовані ковтки у формі мушлі чи мошонки, подібні срібні — різьблені або з черненими окрасами, срібні ковтки з трьома галками, насадженими на дріт, або з одною галкою — великою і багато орнаментованою. Подібних же типів, але менші ковтки носилися у вхах. Вони знаходяться у великому числі, особливо золоті і срібні ковтки з трьома галками: у деяких знахідках знаходжено їх десятками; напр. у Києві у 1877 р., у д. Єсикорського знайдемо разом 30 золотих і 20 кілька срібних2. Судячи по оповіданню про
1Золоті низані бляшки — напр. Київ, 1877, з дому Ліскова — Толстой і Кондаков V. 112, Рус. клади І табл. XV; 1880, Житомир, ул. Р. Клады І табл II; 1887, Михайлів, мон. — ib. табл. VI і VII Сахнівка — Ханенко V табл. XXIX.

2...і далі, також 137 —143; Бобринскій І таб. XX і ІІ таб. XX; Кол.

Тарновского таб. ІІ; Ханенко V табл. XIX—XXIV; Молотівський скарб
-398-

Святослава1, такі менші ковтки носили не тільки чоловіки, але і жінки.

Найбільш розповсюджені і прості нашийники — „гривни“ робилися з срібного дроту

Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   ...   45


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал