Видання друге, розширене



Скачати 10.61 Mb.
Сторінка26/45
Дата конвертації22.12.2016
Розмір10.61 Mb.
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   ...   45
в Ширшій Правді. Тут розрізняється вбивство „на пиру“ — себто напідпитку, або „въ сваде“ — в суперечці, під впливом афекту, від вбивства свідомого — „на разбои, без всякыя свады“, що карається далеко тяжче — не викупом, а „потоком і розграбленням“. В поста-новах про переховування утікача-холопа або поміч йому виразно зважається на свідомість: чи сталося це по „закличи на торгу“ про втікача чи ні, чи знав провинник, що
1У сучасній літературі переважає погляд, що в Найдавнішій Правді тільки замовчано вири і продажі, і напр. В.-Буданов припускає, що вони були так великі, як і плати за голову і за обиду. Серґєєвіч, що в давніших виданнях свого курсу не визнавав вир у Найдавнішій Правді, потім відступив від цього погляду (Лекціи2 с. 307). На нього, очевидно, вплинуло оповідання літопису про Володимира, і з нього він виводить, що вири були перед Володимиром, бо там сказано: „и живяше Володимиръ по строенью дЪдню и отню“ (Іпат. с. 87). Але це фраза занадто загальна, аби на її підставі можна було твердити, що вири були перед Володимиром. Не неможливо навіть припустити, що ця історія про смертну кару і вири перенесена на Володимира напр. з Ярослава ; але це була б може засмілива поправка.

2Извістія ибнъ-Даста вид. Хвольсона с. 33—4.

3Кар. 43.
-360-

холоп цей утікач, чи ні; і в останньому разі він не карається зовсім1. В крадіжці („татьбі“) розрізняється крадіж „на полі“ і крадіж з хліва або комори (клеть), і за останню кара далеко вища (50 кун за крадіж з поля, 3 гривни і 30 кун за крадіж з хліва). Ще далеко більша кара кладеться за злісне знищення чужої власності: „а кто пакощами конь зарежетъ или скотину, то продажи 12 гривень“2. Тут, отже, бачимо дуже виразно оцінку степенування злої волі, завзятя: напруження „злої волі“ припускається більше при крадіжці з замк-неного місця, ніж з свобідного, а ще більше — при умисному знищенні чужої власності, а з тим зростає і кара.

Право вимушеної оборони добачають у постанові Коротшої Правди, що злодія можна вбити на місці вчинку; інша стаття (мабуть взята з візантійського джерела) докладніше обмежує це право: злодія можна вбити тільки вночі, або коли він противився; коли ж вбито його зв'язаного і додержаного до світа, або за межами двору, де він пробував красти, то вбивця підлягає карі за вбивство3.

Рецидиву і різниці в ступені участі спільника Р. Правда не знає; одна з її постанов виразно встановвлює рівну кару для всіх злодіїв - спільників крадіж-ки4.

У системі кар Руської Правди головне місце займають помста і грошова кара. Помста, розуміється, інститут споконвічний, старший від всяких правних нормувань. Її полишає в силі і Руська Правда, і цією кардинальною постано-вою розпочинаються всі її редакції: „коли вб'є чоловік чоловіка, то може мсти-ти брат за брата, або сини за батька, або батько за сина, або братанич, або сестринич“, каже Найдавніша Правда5, перелічуючи для прикладу тих месни-ків. Те ж саме читаємо і в Правді XII ст.: „коли хто уб'є чоловіка, то може мстити брат за брата, або батько, або син, або братанич, або сестринич“6. Пра-во просунулось лише на стільки, що підпорядковує помсту суду: суд або ви-переджав помсту, по розсуду даючи або заперечуючи право мститися над об-винуваченим, або наступав після помсти і орікав, чи мав право местник мстити чи ні: у першому
1Кар. 27, 123, 126.

2Кар. 38, 39, 98.

3Акад. 28 і 38.

4Кар. 40.

5Акад. 1.

6 Кар. 1.
-361-

разі суд лишав местника безкарним, у другому — накладав на нього кару як за каригідний вчинок. Остання форма — оцінок права помсти після сповненої помсти, мусила траплятися найчастіше; помсту після суду ілюструє оповідання літопису про волхвів: Янь Вишатич судить волхвів і засудивши, віддає їх месникам: „мьстить своихъ“. Способу помсти право не означує і не обмежує: очевидно, кожний зривав серце, як міг: за удар яким-небудь предметом (не мечем), право дозволяло удар мечем в афекті; месники за убитих волхвами свояків у наведеному оповіданні б'ють волхвів, а потім вішають їх на дереві.

Дуже розповсюджений погляд, що Ярославичі заборонили помсту, запровадивши натомість викуп; так толкується параграф Ширшої Правди: „пі-сля смерті Ярослава сини його Ізяслав, Святослав, Всеволод, і їх мужі: Кос-нячко, Переніг, Никифор, зібравшися, вилучили „убієніє за голову“, — аби ви-куплялися грошима“. Але в дійсності тут, очевидно, йде мова не про помсту, бо інакше навіщо було залишати в цій редакції постанову про помсту (у попе-редньому параграфі)? Та й з наведеного вище епізоду про волхвів видно, що помста дозволялася судом і після цієї постанови Ярославичів (епізод належить до 70-х рр., після другого вигнання Ізяслава). Далеко правдоподібніше, що тут іде мова про смертну кару за вбивство, відновлену Ярославом і знесену його синами4.

-362-
Коли месника не знайшлося, або він, чи сам покривджений не в стані був помститися, або нарешті вони добровільно зрікалися свого права помсти, тоді провинник „викупає“1 свій переступ грошима. Такий викуп служить карою також у всіх вчинках проти прав власності, бо помста дозволяється тільки у вчинках, що дотикають здоров'я, або честі — як удар якимось предметом, не мечем. І ця практика, розуміється, виробилася теж самим життям, перше від усякої кодифікації: її знаходимо у найрізніших народів, і вона тільки була нормована правом. Розмірно новим було викуплювання провини не тільки су-проти покривдженого, але і супроти суспільності (влади). Як я вже вище зазначив, зістається не зовсім ясним, чи існував цей викуп провини супроти влади давніше, але від Ярослава ми знаємо на певно, що провинник викупав свою провину і перед покривдженим, і перед вдадою осібними викупами. Викуп вини за вбивство чоловіка, розуміється — свобідного тільки, даний родині покривдженого, називався „головничьство“ („за голову“ у Найдавнішій Правді); його великість, певно, теж встановлена була практикою здавна — 40 гривен. Стільки ж само платив провинник за свою провину і владі, а це звалося „вира“. Пізніше — після смерти Ярослава встановлена була подвійна вира 80 грив, за огнищанина (княжого мужа); про головництво за княжого мужа не сказано, чи було воно подвійне, чи просте; останнє правдоподібніше.

Така ж сама кара — 40 гривен платилася давніше за тяжке скалічення: відрубання руки або ноги2, але в Правдіі Ярославичів вона вже зменшена: за таке скалічення в ній платиться „полувирье" (20 грив.) князеві, а покривд-женому за каліцтво — „за вЪкъ - 10 грив.3

Кара за всякі інші злочини проти здоров'я і вчинки проти честі, що платилася князеві, мала технічну назву „продажі“, а та, що платилася самому покривдженому, звалася платою „за обиду‘ (так же само називалися і всі кари та відшкодовання при вчинках проти майна). Найдавніща Правда говорить лише про кари “за обиду“, і з них згадує тільки два роди: 3 і 12 гр.; при цьому вчинки, що ображали честь, платилися вище, ніж відповідне скалічення тіла: так за відрубаний палець платилося покривдженому 3 грив., а за урваний вус або бороду, за удар батогом, або іншою річчю (але не мечем) , платилося 12 грив.4. Пізніша Правда задержала ці
1Кар. 2.

2Акад. 5.

3Кар. 22.

4Акад. 6, 7, 3.
-363-

цифри 3 і 12 грив. для „продажі“ — хоч і тут звела її подекуди на нижчий сту-пінь: так за легший удар мечем каже платити 3 гр. замість 12; зате сильно змен-шила відшкодування: напр. за легшу рану - гривна замість дванадцяти, за від-тятий палець - гривна замість трьох. Таким чином система продаж розвива-лася тут до певної міри на рахунок давніших оплат „за обиду“.

Завдяки зниженню кар за каліцтво більша тяжкість кари за обиду честі зазначилася в Правді XII ст. ще виразніше, ніж у Найдавнішій, бо за цю обиду не зменшено кари: за урваний вус, удар батогом платилося продажі 12 гр.; до цього прилучилося ще вибиття зуба, що, очевидно, вважалося також обидою честі.

Продажею ж каралося, по Правді Ярославичів і Правді XII ст., вбивство у двох випадках: по-перше — вбивство чужого холопа, „без вини“ його; по-друге — вбивство злодія на місці вчинку, але не вимушене потребою оборони: після того, як він дав уже себе зв'язати, або був додержаний до світу. Це одно з пізніших обмежень права помсти.

Вбивство жінки її чоловіком, коли вона була винна, каралося полувирою — 20 грив. —так треба, по всій правдоподібності, розуміти цей суперечний параграф.

З переступів проти майна перше місце займав крадіж — татьба, і цим словом, здається, в Правді означаються взагалі всі переступи проти власності. З них ми зустрічаємо таку схему продаж: 60 кун (найнижча), 3 гривни, 3 гривни 30 кун і 12 гривен. Виняток становили тільки крадіж коней і підпал двора, що каралися не продажем, а іншою, вищою карою — потоком (про нього нижче). З інших вчинків найвищою карою — 12 грив. каралося: крадіж холопа і бобра, злісне знищення чужої худоби — „кто пакощами зарЪжетъ конь или скотину“, і знищення знаків власності. Цікаво, що знищення знаку власності на чужій борті каралося 12-ти гривенною карою, а спустошення крадіжем чужої борті, „оже пчлы выдереть“ — тільки трегривенною; як бачи-мо, у першому разі цінилася не матеріальна шкода, але нарушення знаку влас-ності, як особливо тяжкий злочин.

Середньою карою (3 гр. 30 кун і 3 гр. просто) каралися
-364-

такі вчинки, як крадіж худоби з хліва, жита з ями або з гумна, меду з борті або знищення борті (очевидно — не злісне), за крадіж пса, яструба або сокола з „перевісу“ (ловецького пристрою) або знищення перевісу (мабуть знов не зліс-не, а для того, аби вкрасти з нього щось) — одним словом за матеріальні шко-ди, що для виконання свого вимагали досить значного напруження „злої во-лі“1. Навпаки, за крадіж з незамкненого місця — як напр. за крадіж худоби з поля або крадіж човна, кари було тільки 60 кун2.

Це була кара, плачена владі; покривджений же діставав або „лицем“ украдену річ назад, або грошову вартість її на відшкодування („урок“). Аби обминути всяких суперечок щодо цієї вартості, була прийнята певна нормаль-на вартість речей, і її перелічує і коротша, і ширша Правда для різних предме-тів.

Система грошових кар-викупів при деяких добрих сторонах — як брак суворості, можливість відкликання, коли б виявилася похибка у присуді, мала, одначе, ту важливу хибу, що не мала суб'єктивної співмірності: вона була не-значною для багатого чоловіка і незмірно тяжчою для незаможнього. Коли багатий боярин міг виплатити кару за каліцтво або вбивство свобідного чоло-віка без особливої трудності, то бідного вона руйнувала зовсім. Заплатити напр. 40 гр. вири і 40 гр. головництва за ненавмисне вбивство для середнього господаря значило знищитися матеріально до решти і втратити свободу. Ми бачили, що за 50 грив, тоді можна було купити ціле село, 80 грив. — це ціна 40 коней, себто далеко більше вартості середнього господарства „смерда“; хто ж не міг виплатити кари—відробляв її як закуп, або, при більшому дефіциті, правдоподібно, відразу продавався в холопство.

Неможливістю для звичайного господаря виплатити власними силами оплат за вбивство, взагалі — нерозмірною висотою цих оплат, пояснюється дуже інтересний інститут т. зв. дикої вири3: коли громада, на території якої сталося вбивство, заявляла, що вона не може знайти „головника“—вбивці, іна-кше сказати — не хотіла його видати, або коли головник був відомий, але вчинив вбивство ненароком—на пиру або „в сваді“, тоді виру платила громада — вервь. Така громадська (вервенна) вира називалася дикою, і громада пла-тить її протягом довшого часу (колико летъ). Таким чином громада, чи власне — ті члени її, які „прикладаються“ до цього товариства, ставали товариством спільної асекурації на випадок
1Кар. 39, 40, 44, 92—3.

2Кар. 39, 91.

3Кар. 3—4.
-365-

вбивства. Вбивця, коли був відомий, платив сам „головництво“ — відшкоду-вання своякам убитого, і ту частину дикої вири, яка припадала на нього по рахунку членів товариства; таким чином його обов'язок зменшувався майже на половину, хоч завжди зіставався дуже великим. Чи платила громада голов-ництво, коли не видавала убійника, не знати; коли платила, то значить не ви-давши його, вона брала сплату і вири, і головництва на себе; у всякому разі не видаючи убійника, вона робила maximum того, що могла зробити для свого громадянина. В цьому разі, як виходить з закону, платили за свого громадя-нина всі члени верви.

Може бути — в свідомості хиб, зв'язаних з системою грошових кар, а далеко швидше і правдоподібніше — просто через призвичаєння до візантій-ської системи застрашення гострішими карами, головно тілесними карами , — вище духовенство пробувало вплинути на реформу руської системи кар. Літо-писне оповідання каже, що під впливом єпископів Володимир запровадив був смертну кару для „розбійників“, себто судячи по вживанню цього слова у Р. Правді — взагалі для свідомих вбивць. Одначе ж ця система не прийнялася; хоч ми від ібн-Даста напр. знаємо про існування смертної кари на Русі давніше, але наприкінці X і на початку ХІ віку вона, очевидно, вийшла з уживання і здавалася вже невідповідною. Літописне оповідання про Володимира каже, що та новозапроваджена кара смертю була слідом знесена — під впливом суспільності і з огляду на фіскальні мотиви — на дохід від викупів1.

За Ярослава, здається, знову була спроба запровадити смертну кару. Це з усією правдоподібністю виходить із звісток Р. Правди про знесення смертної кари Ярославовими синами у двох справах: за свідоме вбивство і коли холоп ударить свобідного2; правдопо-
1Іпат. с. 87. Що знесення смертної кари сталося під впливом руської суспільності, виходить з оповідання: кара запроваджується по нараді Володимира в єпископами, а зносять її „епископы и старци“. Очевидно, це треба так розуміти, що виступили з бажанням її знесення „старци“, себто дорадники князя з місцевої аристократії, а єпископи мусили признати їх арґументи. Розуміється, нам деталі цього оповідання не важливі, але ця випадкова згадка тут про старців інтересна як цінний натяк. Щоправда, з існуванням вир за Володимира справа стоїть непевно (див. вище с. 360), але й припустивши навіть анахронізм — перенесення на Володимира фактів з Ярославових часів, не маємо причини відкидати цю обстанову: ради єпископів і відраджування „старців“.

2Кар. 2 і 76.
-366-
дібно, цими випадками смертна кара не обмежувалася, тільки Правда згадує лише ці.

Але і цього разу смертна кара була знесена дуже скоро — Ярославичами після смерті батька. У справах про вбивство вони завели викуп, у справах про удар холопа — тілесну кару, коли він виявлявся винним; ця кара, правдоподібно, була піддана візантійською практикою. Друга запозичена з візантійського права кара (заведена може замість Ярославової смертної кари в деяких випадках) був „потокъ и разграбленіє“; як сказано уже, її дуже правдоподібно пояснюють як візантійське „relegatio publicatis bonis“. Ця кара у Правді XII ст. назначена за свідоме вбивство (на разбои безо всякыя свады), за крадіж коней і за підпалення двора або гумна. У перших двох випадках великість кари зрозуміла, третій здавався дослідникам загадковим супроти існування далеко легшої кари за крадіж худоби з хліва (3 гр.); для зрозуміння пригадаємо тут ненависть і особливу суворість наших людей з конокрадами: правдоподібно, тут іде мова про спеціалістів у крадіжці коней. При цій карі з майна провинника попереду компенсувалась шкода покривдженому, решта йшла до княжого скарбу. Як виглядав на практиці „поток“, не знати; він означає, власне, вигнання, але в дійсності для звичайних, не політичних провинників, його загступала часом, а може і зазвичай - неволя: про повернення в неволю за провину каже смоленська угода з німцями.

Потім про смертну кару ми маємо тільки деякі непевні натяки, і у всяко-му разі очевидно, що вона певного місця в правній системі у нас собі не знайшла.
-367-
Таким чином з тілесних кар залишилася тільки кара для холопа за удар свобідного. Прилучаючи до цього ще визнане за „господиномправо бити своїх наймитів „про дело“, ми мусимо визнати, що в ці часи тілесна кара прийнята була тільки для невільників і півсвобідних, очевидно — не мирилася з поняттям свобідного, повноправного чоловіка.

Цивільне право в Р. Правді представлено далеко слабше, ніж карне. Ще найбільше уваги звертає вона на позичку. Про її постанови в цій справі я гово-рив уже в огляді фактів економічного побуту. Не повторюючи сказаного там, підкреслю, що переважна частина її постанов стосується або обмеження лихви, або полегшення кредитових операцій, зокрема для купців. Поза тим про позику говориться небагато: в усяких справах про процент визнаються важливими угоди, прийняті при укладанні позички; при позичках до 3 гривен достатньо свідчення (присяги) кредитора. Більші вимагають свідків при укладанні; за затаєння позички протягом довшого часу провинник платить кредиторові 3 гривни „за обиду“; встановлюються вже відомі нам правила конкурсу; злісний банкрот, що втече „в чюжу землю“, прирівнюється до „татя“, але чи мало це які практичні наслідки для нього - не знати.

Тільки в поєднанні з позикою виступає в Р. Правді найм - у постановах про закупів; всі ці постанови переглянули ми вище, тут тільки підкреслимо факт, що найм обмежував громадянські права наймита — напр. право свід-чення на суді, сюди ж належить право господина карати закупа тілесно. Для купівлі і продажу Р. Правда ставить інтересну умову: для повної правосиль-ності купно на торгу мало робитися в присутності або правительственного агента - митника, або двох свобідних свідків, інакше хто купив крадене, може бути обвинувачений в крадіжці. При купівлі холопа вимагається, окрім свідків, присутність самого холопа1. Окрім того з облігаційного права Р. Правда гово-рить про „поклажу“, себто речі, віддані на переховування; з огляду, що речі приймалися з ласки, як послуга, право не вимагає присутності свідків при цьо-му: в усяких претензіях про депозит присяги того, хто приймав на перехову-вання, вистачає для покінчення справи.

1Кар. 47.
-368-
Як загальні ознаки угоди підкреслимо: одно — що контрагентами в ній по праву могли бути тільки свобідні (але й закупи в тому числі)1; по-друге — що всяка умова (з деякими переліченими уже винятками) вимагає свідків. Це показує, що всі тодішні (XI і початок XII ст.) угоди звичайно були словесні; запис, документ в ті часи зовсім ще не набув права громадянства, як те бачили ми і в огляді процесових форм і як побачимо ще при заповіті; мабуть в ті часи письменність ще не перейшла до послуг права. Чимале значення мусили мати певні символічні форми скріплення угод, хоч сучасні пам'ятки майже мовчать про них2.

Про право на речі (рухомість і нерухомість) говорив я вже вище3. Одинока форма заставу, котру згадує Р. Правда — це застав самої людини, себто закупництво.

Так важливе з культурно-історичного погляду спадщинне право розроб-лене в Р. Правді дуже слабко. Кардинальні питання в ньому залишаються неяс-ними та толкуються в літературі і в цей, і в той бік.

Перше питання — чи розумівся спадок у чисто матеріальному значенні, себто тільки реальні речі, що лишилися по небіжчику, чи переходили на спад-коємців і його зобов'язання? Це питання рішають і так, і інак, але безперечно, що на нього можна відповісти тільки позитивно. Уже самий розвій кредиту — дуже значний, як ми бачили вище, каже a priori здогадуватися, що спадкоємець відповідав за зобов'язання того, по кому дістав спадок. Але і в cамих правних пам'ятках ми знаходимо на це виразні вказівки: так Руська Правда постанов-ляє, що коли вітчим, бувши опікуном своїх пасинків, потратить що з їх майна, а помре перед закінченням опіки, то його спадкоємці мають повернути цю недостачу4: тут маємо тільки казуїстичну згадку, але вона виходить, очевидно, з того погляду, що зобов'явання переходять на спадкоємців. Другий такий казус маємо у смоленській угоді з німцями: хто переймає спадок по холопі, що мав грошові справи з німецькими купцями, переймає і його обов'язки. Зрештою приналежність
1Це залежить, щоправда, від толкувания слів: „идеть ли искати кунъ, Кар. 70; деякі толкують, що тут іде мова про скаргу закупа на свого господина, інше толкування — про грошові операції закупа.

2Новий перегляд матеріалу дав недавно Павлов-Сильванскій Символизмъ въ древнемъ русскомъ правЪ (Ж. М. Н. П., 1905, VI), але без використання матеріалу українського. Дещо з звичаєвого права див. у др. Охримовича Знадоби до пізнання народніх звичаїв і поглядів правних - Житє і Слово, 1895.

3С. 343—5.

4Кар. 115.
-369-
майна всій родині, що виясняється з тестаментарної практики, такий перехід зобов'язань робить конче потрібним.

Друге важливе питання: в яких відносинах стояли до себе в часи Р. Правди спадок через заповіт і спадок без заповіту, і яку сферу обіймало право заповіту? Що обидва способи існували, в тому нема сумніву. Уже в угоді Олега для русинів, що були на службі у візантійського імператора, встановлюється порядок передачі їх майна на Русь і в тому випадку, „аще кто умреть не уря-дивъ своего имЪнья“ і в тому „аще сотворить обряженіє“. Супроти можливості тут впливу візантійського права, ці постанови справді мають менше значення для руського права. Але і в Р. Правді розрізняються виразно обидві форми: „Коли хто вмираючи розділить майно (домъ) своїм дітям, то його розпорядження мають бути сповнені; коли ж умре „безъ ряду“, то майно йде усім дітям, а частину дати за душу його“ (на церкву).

Але тут звертає на себе увагу те, що круг спадкоємців право приймає однаковий: чи буде „ряд“ (заповіт), чи ні — однаково спадкоємцями будуть діти (як побачимо ще — власне сини). Право не припускає, аби заповідаючий своє майно відказав кому іншому. Щоправда, в одному з кодексів (Сино-дальному) нема слів дЪтемъ своимъ“, і деякі тримаються цього варіанту, але вище висловлений погляд на справу підтверджують інші постанови Р. Правди, і то постанови про спадщину смердів і бояр: „коли смерд умре не маючи синів1, то спадщина йде на князя: коли у нього будуть незамужні доньки, то вони дістають частину спадщини (на посаг); замужні не дістають нічого. По боярах і по членах боярських дружин спадщина (коли нема синів, а є доньки) не йде на князя, але як не буде синів, то дістають її доньки“6. Ці постанови не обмежують такого порядку самою смертю без заповіту, і тим дають зрозуміти, що постороннім особам, окрім дітей (власне — синів), не можна було передати свого майна.

Прийнявши це, приходимо до висновку, не безсумнівного (з огляду на зазначені непевності), але цілком правдоподібного, що круг
1В тексті: „безъ дЪти“, але що тут треба розуміти синів, видно з подальших слів про доньок.
-370-

спадкоємців був однаковий чи при заповіті, чи без заповіту, так що заповіт не мав своєї спеціальної сфери. Заповідаючий був обмежений у своїх правах, і як справедливо пояснюють — у своєму „ряді“ він не так визначав спадкоємців, як тільки ближче розділяв своє майно між спадкоємцями, прийнятими звичаєм — себто своїми синами (а у бояр — і доньками). Що більше — термін “ряд“ своїм значенням (умова, контракт) дає розуміти, що це була не так одностороння заява волі заповідаючого, як швидше — його умова з членами родини щодо подальшого порядку в майні; кн. Володимир Василькович, збираючись писати заповіт, відповідно до того каже, що він хоче „рядъ учинити“ з Мстиславом, своїм спадкоємцем, — умовитися з ним щодо свого майна1. Це все цілком зрозуміло, коли пригадаємо, що по споконвічному погляду, перейнятому з родових часів і додержаному на Україні в значній мірі досі, майно належало спільно всій родині (тепер сім'ї, давніше - роду), а батько, або інший „домачин“ був тільки його управителем, а не єдиним власником2.

Тим пояснюється, що мати-вдова мала більшу свободу в заповіті, ніж батько: вона роспоряджається своїм особистим, батько — спільним майном всієї родини: „а матерня часть дЪтемъ не надобЪ“, себто діти не можуть пре-тендувати на неї, — мати може дати її або всім дітям, або котрійсь одній, що її годувала, навіть і доньці3. Як бачимо, і тут не припускається, аби мати могла своє майно дати комусь, окрім дітей; це підтверджує сказане вище про обме-жені права заповідаючого, як і замітка про свободу матері у заповіті: очевидно — свобода матері протиставляється більш обмеженим правам батька.

Заповіт — „ряд“ — був, очевидно, усний. На це вказує вираз „безъ языка умреть“ для смерті без заповіту4, а також те, що спори про спадок рішаються свідченням послухів5; зрештою, як ми бачили, всякі контракти тоді звичайно були усні. Правда з 2-ої пол. ХІІІ ст. маємо ми писаний заповіт – новгород-ського
1Іпат. с. 593.

2Пор. т. І с. 314—6. Про сучасні народні погляди див. розвідку Чиркаського Спадщина в українському праві звичайовому, Часопис правничий, т. IX, 1899: про родинну спільність майна див. тут с. 7—12, про заповіти і їх звичайну згідність з правом на спадщину свояків — с. 58 і далі.

3Кар. 114, 116.

4Кар. 114 — про матір вдову.

5Кар. 115 — про розтрату вітчима.
-371-

боярина Климента, але це нове явище, і в цьому окремому випадку може ви-кликане тим, що заповідаючий, як каже, не мав нікого з свояків, кому б міг переказати свою волю, а може і тим, що тим заповітом заінтересовані були письменні люди — ченці Юрійового монастиря. Не йдуть в рахунок для характеристики і заповіти Володимира Васильковича як акти характеру більш політичного. Зрештою Руська Правда характеризує порядки на початку ХІІ ст., а не кінця ХІІІ-ого.

Інші питання фамілійного права я полишаю до подальшого огляду ро-динного і взагалі приватного життя.

Огляд судового устрою і процесу дано вже було вище. Тут підкреслю тільки як дуже цікаві з культурно-історичного погляду ознаки — формальний характер процесу, що вказує, між іншим, на давність його форм, на довге ви-роблювання, друге — поважання свободи чоловіка (обмеження випадків ареш-ту).

Взагалі право Руської Правди має виразні сліди довгого і старанного вироблювання. Уже в ці часи — кінця XI і початку ХІІ ст. ми знаходимо в ньо-му виразно зазначені прогресивні напрями, що підіймаються над матеріаліз-мом примітивного права (вчислювання або невчислювання вини, оцінка на-пруження злого замислу, погляд на характер спадщини). Деякі ж ознаки — як напр. високе поважання гідності чоловіка (щоправда — ще тільки свобідного), що виявляється в браку тілесних кар і в карах за самовільний арешт, розвинене поняття честі, що велить тяжче карати образливі для честі чоловіка вчинки, ніж матеріальні чи фізичні шкоди, як піклування про правну охорону чужоземців, і т. п., дають йому дуже похвальне з культурного погляду свідоцтво і високо підіймають його напр. над пізнішим московським правом, що вийшло з нього, але під впливом нового державного процесу занедбало деякі благородні ознаки давнього руського права.

----------------

Тепер виберемо цікаве для характеристики культури і побуту з самого життя. Почнемо з родинних відносин.

Мусимо почати з того, що родові відносини, описані нами як основа передісторичного життя, в ці часи були вже пережиті і збереглись тільки в деяких анахроністичних залишках. Ми ба-
-372-

чили вже, що навіть саме слово „рід“ вживалось у XI—ХП ст. в різних значен-нях, через ослаблення початкового, і часом означає у тодішніх пам'ятках про-сто родину. Аналіз давнього права не лишає ніякої непевності, що родина-сім'я була в ці часи підвалиною суспільної організації. Єдиний визначний залишок старого родового життя у нашому праві — це виключення доньок від спад-щини по батьку: вони мають право тільки на посаг, а спадкоємцями бути не можуть1. З цього потім зроблено виняток тільки для бояр: при браку синів спадок могли діставати і доньки, — це була уступка князів (що мали діставати спадщину, коли не було синів) інтересам боярства, що бажало через посво-яченнє задержувати у своїх руках майно своїх безсиновних товаришів2. Виключення ж від спадщини всяких дальших свояків і обмеження спадку тіль-ки десцендентами показує зовсім виразно, що родові відносини у ці часи зовсім були ослаблені, принаймні — не визнавалися правом. Всякі інші звістки, які ми маємо про тодішній побут, підтверджують це: ніде ми не бачимо родових відносин в силі. У тому напрямі впливало і канонічне та цивільне візантійське право, на скільки приймалося руською практикою.

Переходячи до відносин родинних, підкреслимо насамперед, що редакції Руської Правди майже нічого не кажуть про правні і економічні відносини членів родини, поки вона ціла, себто поки живе батько, натомість досить ба-гато говорять про відносини, які наступають з її сирітством, після смерті ба-тька. Єдине, що маємо в ній для відносин чоловіка до жінки і дітей оце:

Насамперед, не зовсім ясний параграф про вбивство жінки: “Коли хто заб'є жінку (жену = женщину), то судити його так же, як за вбивство чоловіка. Наколи буде вона винувата, то платиться піввири — 20 грив.“3 Друга половина цього параграфу, очевидно, говорить про вбивство жінки її чоловіком; перша - не ясно, чи говорить теж про вбивство своєї жінки чоловіком, чи женщини взагалі, але це небагато змінює. Отже право, взагалі признаючи голову жінки рівноцінною з чоловічою, робить полегшення чоловіку лише в тому, коли він вбив жінку за вину, очевидно — супружу
1Інакше толкує Серґєєвіч, бачучи і тут вплив в візантійського права (Лекціи3 с. 546).

2Кар. 103—104, пор. 107.

3Кар. 101; дуже важний варіант — „виновать“ читаете ея в більшості кодексів, „виновата“ в 7 кодексах — групи Карамзинського і подібних. Очевидно, треба прийняти цей останній варіант, бо інакше перша половина параграфа стояла б у суперечності з другою.
-373-

невірність. Чоловік, значить, не мав права життя і смерті над своєю жінкою, і за вбивство її однаково ішов на суд.

Другий параграф зовсім ясний щодо значення, але далеко трудніший для зрозуміння: за свідоме вбивство громада видавала провинника на поток і раз-граблення „самого всего и съ женою и зъ детьми“. Цю постанову різно толко-вано, але толкувания ці ледве чи можуть бути прийняті. Я припускаю можливість двох пояснень: або що вся родина віддавалася тільки на „розграблення“, себто конфіскувалося майно всієї родини за провину батька, що до певної міри зрозуміло, бо за життя батька все це майно було в його володінні, або — що ми маємо тут пережиток архаїчного погляду на жінку і дітей як власність чоловіка, хоч цей погляд був уже анахронізмом в часи Руської Правди, коли напр. діти могли зіставатися свобідними, тим часом як батьки попадали в неволю.

Зрештою брак якихось постанов у Руській Правді про відносини жінки до чоловіка і дітей до батька, очевидно, треба зрозуміти так, що старе право не мішалося у відносини членів родини, признаючи за батьком право повного розпорядження майном всієї родини і патріархальну владу над її членами. Можливо, що і суд над чоловіком за вбивство жінки був явищем новим, витвореним під впливом християнства, що взагалі впливало (хоч і дуже поволі) на

емансипацію членів родини з-під влади її голови.

В церковних уставах Володимира і інших подібних серед справ єпископ-ської юрисдикції ми маємо: а) суперечки чоловіка і жінки через майно, б) коли син або донька б'є батька або матір (чи свекруху). У Ярославовому уставі ма-ємо ще: в) коли жінка краде що від чоловіка, то чоловік її має покарати, а єпископу платиться три гривни; коли чоловік буде красти від жінки, то платить теж три гривни; г) коли батько-мати видають доньку або оженять сина сило-міць проти їх волі, або навпаки — не видадуть по їх волі, і дитина з розпуки „что сътворить надъ собою“, то батьки за то „митрополиту у вине“; д) коли жінка б'є чоловіка — митрополиту три гривни; е) коли свекор б'є „бе вины“ невістку, або дiвер ятрівку митрополиту шість гривен.
-374-
Як бачимо з цього, церковна влада дуже обережно і поволі приступала до обмеження патріархальних родинних прав, і до обмеження права чоловіка карати жінку або права батьків карати дітей так-таки і не дійшла. Навіть в чисто моральних своїх повчаннях, впливаючи на більш милосердні відносини до челяді, духовенство майже не торкалося відносин чоловіка до жінки і дітей і їх карання. В цьому можна б бачити доказ, що ці відносини не були дуже гострі. Щоправда, у християнстві жила певна традиція жестоковийного ветхого завіту з його патріархальною владою батька; але власне ця обставина, що духовенство налягає більш на суворі, ніж на гуманні тексти у цих відносинах, може вказувати-таки, що в житті відносини були більш гуманні, ніж суворі.

Дійсно, повна влада чоловіка-батька над родиною ослаблювалась і обмежувалась традиційним поглядам на нього, як на управителя, розпорядника спільного майна родини, старшини родинної спілки; звідси і обмеження його у справах заповіту, констатоване вище, і участь родини в маєткових контрактах, які чинить батько — її можемо слідити у пізніших пам'ятках.

Повертаючись до впливу церкви у сфері супружих відносин, треба ви-знати, що виявився він тут головно у обмеженні свободи в укладанні і роз-риванні супружих союзів. Так церковне право забороняє шлюби з близькими свояками, не дозволяє женитися більше як два рази1, старається обмежити конкубінат(?) (про це нижче) і обмежує свободу розводу.

Початкове руське право, очевидно, давало широку свободу розводу, як за обопільною згодою, так і з волі чоловіка: правило м. Іоана згадує про чоловіків і жінок „иже свое подружіє оставляюще і инЪх поємлюще“2, зрештою і в княжих відносинах знаємо такі факти, де князі самовільно відсилали від себе жінок і женилися знову (шлюб Романа галицького). З розповсюдженням хрис-тиянства духовенство старалося зробити розвід залежним від церковного суду, і Ярославів устав визнає для розводу тільки такі причини:
„Оже ли велми зло будеть, яко не мочи мужю держати жены или женЪ мужа, или долгъ многь у мужа застанеть, а порты єя грабити начнеть или пропиваеть или ино зло — да 3 лЪта (епітимії)“.

1Іже третію жену понялъ и благословилъ іерей вЪдая і не вЪдая, да навержется — Правило м. Іоана § 17. Другий шлюб забороняється після розводу у правилі м. Георгія 45 вид. Ґолубінского). Про неприхильне ставлення церкви не тільки супроти третього, а й другого шлюбу див. напр. Суворова II с. 278—9.

2Параграф 15 і 21.
-375-

коли жінка довідається про замисел на князя, а не донесе; коли вона довіда-ється про замисел на життя чоловіка і не скаже, або сама буде пробувати його стратити, або нашле на його майно злодіїв, або сама покраде у чоловіка, або обікраде церкву; коли доведено буде на неї невірність, або коли вона без волі чоловіка ходитиме між люди на пири або ігрища і ночуватиме не дома1. Ці причини, до котрих треба додати ще постриження жінки в черниці (вони в цілoсті увійшли потім у московські кормчі), всі оперті на нормах візан-тійського права, де в чому лише модифікованого виливом руського звичаєвого. При цьому цікаво, що устав говорить тільки про провини жінки, отже про „вини“, за котрі чоловік може відіслати від себе жінку, але не згадує, у якому разі жінка може увільнитися від чоловіка2.

Хоч і тут, в обмеженні свободи супружества, вплив церкви був дуже повільний, як то видно з канонічних пам'яток XI— ХІІІ ст., але у всякому разі вона впливала тут безпосередньо. На відносини ж супругів між собою або батьків і дітей вона впливала більше посередньо: розповсюдженням гуманних поглядів і принципів, — росповсюдженням, розуміється, ще далеко повільні-шим від норм канонічного права. Безпосередньо в родинні відносини, як ми вже бачили, вона втручалася дуже мало.

Вернімось до становища жінки.

Кардинальна різниця староруського права супроти римського і старо-германського щодо становища жінки полягає в тому, що воно не знає ніяких правних обмежень становища жінки і її правосильності, тільки певні фактичні. Ми не маємо тут тої потреби опіки над жінкою, яку вважає неминучою право римське або старогерманське, вважаючи жінку або дитину неправосильною все її життя. Ми не маємо ніде сліду правного обмеження майнових прав жінки за житя її чоловіка, а те що знаємо, говорить за свідомість її певних майнових прав3. Церковні устави рахуються з можливістю спору жінки з чоловіком за майно,
1Ярославів устав § 54—9 у вид. Ґолубінского. Основою її постанов служать Прохірон цісаря Василя Македонянина — (грецькою), тому між причинами не знаходимо напр. божевілля, визнаного за причину ціс. Львом Мудрим — див. Суворова II § 170.

2Для староруської практики цікаві 92 і 93 відповіді Ніфонта. Він визнає, очевидно, тільки дві законні причини для розводу: а) зрада жінки увільняє чоловіка від шлюбу; б) чоловік, не користаючиз своїх супружих прав без згоди жінки, дає її право покинути його.

3Новий перегляд питання у Дебольского ор. с. с. 15 і далі.
-376-



визнають її ближчі права на предмети її безпосередньої праці — коноплі, льон, білизну. Її особисте майно не заникає у загальному майні родини, і після смерті її переходить до її дітей, незалежно від майна її чоловіка1. Зрештою, той факт, що в ст староруському праві вдові не придавали опікуна, як то практикували права, що признавали жінку все в чиїйсь правній опіці (tutela, mundium), і після смерті чоловіка, як побачимо, вдова у староруському праві повністю заступала місце чоловіка, дає свідчення про становище жінки за життя чоловіка — її впливової ролі і широкої участі в господарстві, у майнових справах родини.

Слідів обмеження жіночої свободи ми не маємо; навпаки кілька звісток свідчать, що жінка свобідно появлялася в товаристві, публічно, з чоловіком і без нього. Правило м. Іоана, згадуючи про пири, що споряджалися часом у са-мих монастирях, або не в монастирях, але з участю духовенства, все припу-скає, що на таких пирах бувають і чоловіки, і жінки2. Церковний устав, т.зв. Ярославів, між причинами для сепарації наводить: коли жінка без дозволу чоловіка буде ходити з чужими людьми їсти-пити або ночувати не дома, або почне проти волі чоловіка ходити „по игрищамъ“ вдень або вночі і не послу-хається, як чоловік її буде позвдержувати3. Отже за дозволом чоловіка жінка могла ходити навіть сама по чужих людях та грищах; це їй не бралось за зле.

Щодо моральних відносин супругів, то їх в ідеальному світлі малюють перед нами безсмертні образки Слова о полку полку Ігоревім:

Чути голос Ярославни: з рання промовляє вона зозулею: полину я, каже, на Дунай, умочу бобровий рукав у ріці Каялі, обітру моєму князеві криваві рани на кріпкому тілі...

Плаче з рання Ярославна на путивльських заборолах: „Вітpe-вітрило, каже, чому так сильно вієш? пощо несеш на своїх легких крилах половецькі стріли на вояків мого милого? Чи не міг ти високо віяти під хмарами, або легко гнати кораблі насинім морі? пощо розвіяв ти мою радість, як ковиль по полю?

Плаче з рання Ярославна в городі Путивлі на заборолах: Дніпре славутицю! пробив ти кам'яні гори, пливучи через Половецьку землю, тихо ніс ти Святославові кораблі на битву з Ко-
1Кар. 106.

2§ 25, 30.

3Параграф 57 і 58 вид. Ґолубінского; ця постанова оперта на Прохіроні, але очевидно була пристосована до руських відносин.
-377-
бяком — принеси ж і мого милого мені, аби не слала я до нього сліз над море.

Плаче з рання Ярославна на путивльських заборолах: „Світле, каже, і пресвітле сонце — всім ти тепле і миле, пощо ж гаряче проміння сиплеш на вояків мого милого, зігнувши їм луки серед безводного степу спрагою, замк-нувши їм тули тугою?“...

Плаче не тільки княгиня: коли рознесла я вість про нещасливий кінець походу, „заплакали руські жінки, кажучи: „О вже нам своїх милих ані гадкою, ані думкою не вернути, на очі не побачити, а того обіцяного золота і срібла ані в руки взяти“...

Як протиставлення цієї невтішної, неперестанної туги жінки за своїм „ладом“1, Слово вважає заслугою чоловіка, що він в рицарському запалі забу-ває навіть свою любов до жінки: „забув він, каже воно про князя Всеволода, про княжу честь і багатство, батьківський золотий стіл чернігівський (що мав з часом дістати, як вінець своєї князівської кар'єри), і свою милу жінку („хоть“ - мила, бажана) — милі йому звички і прикмети його гарної Глібівни“. Як ба-чимо, у риторичному степенуванні мила жінка положена тут на кінці, як щось миліше від честі і багатства, і навіть від найвищого князівського ідеалу „вели-кого княженія“.

Таких образків не маємо багато, бо Слово лишилося одинокою пам'ят-кою чисто світського характеру. Для духовних письменників, переважно — монахів, супружі відносини були темою досить заказаною, а з аскетичного погляду, що тоді панував, супружество і супружа любов — річчю малоцінною, навіть шкідливою, як перешкода до вищого ідеалу життя — чернецтва. Ось напр. який образок дає Нестор в житії Феодосія, описуючи, як київський боярин Янь старався стримати свого сина Варлаама від монашеетва:

Він звелів його жінці вбратися в усякі убори, аби звабити молодика, і догоджати йому. Христовий же раб Варлаам зайшов у котрийсь покій (кліть) і сів у куті. Жінка, як наказав їй свекор, крутилася біля нього і нарешті попро-сила сісти на ліжку. Він же, бачучи таку безстидність (неистовство) жінки, змі-ркував, що то батько зробив навмисне, аби спокусити його, і молився потайки в серці своїм милосердному Богу“. Просидівши так
1Так у Слові зветься чоловік, в інших памятках - чоловік і жінка: ладо і лада; назва дуже характеристична, вказуючи на відносини любові, як основу супружества.
-378-
три дні не рухаючись з місця і нічого не їдячи, він змусив нарешті батька пустити його в монастир, і його пустили дійсно з великим плачем усіх до-машніх і жінки між ними, що „ішла за ним і плакала, зіставшись без чоловіка“. Молодик же, не журячись тим, „як птиця з сильця“, кинувся у свій монастир1.

Обридливо, розуміється, виглядає таке трактування супружих відносин монахом, але ми про це каліцтво, яке між іншим вносив у сучасні погляди аскетизм, будемо ще говорити, тут я навів цей епізод тільки тому, щоб пояс-нити, чому сфера супружих відносин, супружої любові так слабо представлена у нашому давньому письменстві. Впливу тих аскетичних поглядів на родинні відносини взагалі не треба переоцінювати: вони не могли бути значні і широкі, і здорові основи родинного життя брали, певно, гору над ними. Для контрасту родинних відносин я наведу ще одне місце з літопису, століттям молодше від Слова: оповідання про останні часи життя Володимира Васильковича; він зма-льований його біографом як ідеал людських і християнських чеснот, і це надає особливу вартість цьому образку:

“Почав говорити своїй княгині: хочу я послати по брата мого Мстислава, аби з ним зробити розпорядження про землю і городи, і про тебе, мила моя княгиня Ольго, і про сю дитину — Ізяславу, котру любив я як рідну доньку: Бог не дав мені родити своїх, за мої гріхи, але вона так якби від моєї княгині роджена: я взяв її від її матері в пелюшках і вигодував“.

Автор цієї біографії, чоловік по всіх ознаках духовний, у всякому разі — вихований в тодішній церковній освіті, очевиднно — не вважає для цього героя чимсь не гідним такі родинні почуття, навпаки — очевидно любується з такої чулості свого героя.

Практик і реаліст Мономах також не бачить нічого злого ну привязаності до жінки, ні в її впливовій ролі — тільки застерігає, щоб вона не почала ковер-зувати чоловіком. Він каже своїм синам „жінку свою любіть, але не давайте над собою власті2; очевидно, і це останнє зустрічалося часто в житті.

У вищих верствах — серед князів і бояр інтереси і діяльність жінки, певно, виходили дуже часто за коло чисто домашніх і родинних інтересів, і то не тільки після смерті, а й за життя чоловіка або батька. Щоправда, одинока майже сфера такої діяльності, про яку говорять нам джерела, це сфера церков-на,
1Житіє Феодосія л. 8.

2Лавр. 237—8.
-379-

але в житті вона була не єдина, як побачило, а зупинитися і над нею варто, бо вона безперечно грала важну роль в таких позародииних інтересах і діяльности жінки.

Перша фігура, яку нам, хоч і скупо, рисують з цього боку джерела — це Янка (Анна), донька Всеволода Ярославича. Вона постриглася в черниці, і Всеволод поставив для неї монастир св. Андрія (т. зв. Янчин), де вона була, очевидно, ігуменією і показала свої організаційні здібності — „совокупивши черноризици многы“. Але окрім того вона брала і більшу участь у церковному житті: коли помер митрополит Іоан, Янка, очевидно — з дорученням батька, їздила в Царгород і привезла звідти нового митрополита, правдоподібно — під свої погляди: був це якийсь крайній аскет: був скопець, а виглядав як мрець, так що й люди на нього казали: це мрець прийшов, зрештою був „не книженъ и умомъ простъ и просторекъ“1.

Це була, скажім, черниця; але й інші княгині серед світського життя брали діяльну участь у церковних справах. Приклад маємо у у оповіданні про кн. Верхуславу, жінку Ростислава Рюриковича, згадуваного вже вище. З по-одинокої згадки єп. Симона знаємо, що вона протегувала печерського монаха Полікарпа, Симонового приятеля, хотіла його вивести на єпископа і про це писала до Симона: „Пише до мене Ростиславова княгиня Верхуслава", каже Си-мон Полікарпу, „що хоче поставити тебе єпископом або у Новгород на місце Антонія, або в Смоленськ на місце Лазаря, або в Юр'їв на місце Олексія, — хоч би, каже, прийшлося мені й тисячу (гривен) срібла на це видати задля тебе і Полікарпа!“ Як бачимо з цього, княгиня кореспондувала з єп. Симоном, а для того, щоб вивести на єпископа свого протегованого, бралася вирішити цю справу у митрополита (йому то треба було за це заплатити).

Розуміється, коли княгині (і боярині) вміли цікавитись так близько церковними справами, певно, ще більше мусили вони цікавитись справами далеко ближчими, від котрих, залежала їх доля і щастя — справами держав-ного, політичного життя. Київський літопис, оповідаючи про війну Святослава Всеволодича
1Іпат. с. 144, 146, 197. Подібну фігуру маємо у полоцькій династії в св. Евфрозині, доньці кн. Святослава Всеславича: вона заснувала один монастир жіночий, а біля нього чоловічий; перед смертю їздила в Царгород і Єрусалим, але тільки з особисто побожних, не з яких-небудь ширших мотивів.
-380-

з Ростиславичами, каже, що він обдумав цю справу, що була тільки частиною дуже широкого плану, в секреті від бояр, лише з княгинею і своїм улюбленцем Кочкарем1; певно, це було звичайним явищем, що княгиня бувала учасницею політичних планів свого чоловіка, або і впливала через нього на політичні справи. Настаска“, нешлюбна жінка Ярослава галицького, має своїх „прияте-лів“, свою партію, яка викликає роз’ярення серед боярства своїми впливами у політиці. Володимира Васильковича виручає під час його хвороби жінка: він висилає її переговорювати з князями або посланцями, які приїздили до нього: приїхав був Конрад мазовецький порадитися з Володимиром про свої плани на Краків, але „Володимир не сказав йому прийти до нього, а сказав княгині своїй: „піди, поговори з ним і відправ — нехай собі їде, а у мене йому нема що робити“, княгиня ж, прийшовши, переказала йому слова Конрада: „пусти зі мною свого Дуная, аби мені було більше честі“, і Володимир так зробив2. Але княгиням доводилося не раз і зовсім самостійно виступати. Літопис,

оповідаючи про смерть Святослава Ольговича, каже, що княгиня після наради з єпископом і визначнішими боярами постановила затаїти смерть чоловіка, поки над'їде її син, і заприсягла дружину, що не дадуть знати претенденту — Святославу Всеволодичу3. Подібні випадки, коли княгині доводилося робити заходи для забезпечення порядку в землі або для рятування інтересів

династії, траплялися певно не раз і при відсутності князя — поки він ходив у деяких походах. Приклад союзу княгині з боярською партією проти самого князя дає нам теж історія Ярослава галицького: його княгиня Ольга, незадово-лена чоловіком, втікає з декотрими прихильниками в Польщу і зістається там, поки її партія не перевела свого coup d’êtat, щоб змусити князя до потрібних їм уступок.

Тільки пам'ятаючи про широку участь княгинь у державних і суспільних справах взагалі, відповідно зрозуміємо ту важливу і самостійну роль, яку віді-гравали часом княгині-вдови. Класичний приклад дає уславлена Ольга, мес-ниця за свого чоловіка, провідниця у національній боротьбі полян(??) з древля-нами, мудра правителька держави, зручна дипломатка, — як її представляє літописне оповідання. Але подібні вдови-політичні діячі виступають і потім: взяти напр. вдову Романа галицького, що шибалася(?) з своїми
1Іпат. с. 416.

2Іпат. с. 598 (там і другий такий випадок).

3Іпат. с. 357.
-381-

дітьми, шукаючи для них підмоги у сусідніх держав, та пробувала правити їх іменем1. Нарешті сама вже управа тих „наділків“, які вдови визначніших князів діставали від чоловіка, вимагала знання речей, що виходили за тісний обрій родинних і хатніх справ: часто то були цілі міські округи — як Вишгород Ольги, Кобрин вдови Володимира Васильковича, або Брагин, призначений Рюриком для невістки Верхуслави2.

Не зіставалися без участі у справах публічного характеру і жінки бояр. Про них, розуміється, звістки рідші, але достатньо забагато одного епізоду з Галицького літопису: пояснюючи, чому під час угорського походу 1232 р. піддався уграм Ярослав, літописець відкриває нам таку закулісну сторону тих подій: теща начального коменданта ярославського замку Давида Вишатича, вдова кормильця Ніздила, була вірна партизантка Судислава, проводиря угор-ської партії Галичини, і в інтересах своєї партії вмовляла свого зятя, що він не подужає удержатися в Ярославі проти угорського війська; вона так його на-строїла, що він проти всякої очевидності і проти гадок своїх товаришів таки піддав Ярослав уграм. Цього епізоду вистачить для ілюстрації, яку живу участь у політичних справах брали жінки, який живий інтерес до публічних справ бував серед них. З того можемо судити і про впливи жінки у справах більш приватного характеру, що стосувалось її родини.

Дуже поважне і самостійне становище вдови у давньому руському праві, як я сказав уже, кидає ясне світло на дійсне, фактичне становище жінки в родині, покрите de jure повновладдям чоловіка за його життя.

Коли вдова не виходила заміж вдруге після смерті чоловіка, право при-знавало її повновладною головою родини, на місці її чоловіка. Опікун давався дітям тільки тоді, коли мати їх виходила знову заміж (таким опікуном звичай-но був хтось з ближчих свояків небіжчика, але міг ним бути і вітчим). Такий опікун, як ми вже знаємо, був зв'язаний у своїх правах розпорядження: мав усю спадщину наприкінці опіки в цілості віддати, втрати поповнювати, а собі діставав за утримання цієї родини тільки приріст, надвишку: „истый товаръ воротити имъ, а прикупъ ему себЪ (зане онъ прекормилъ и печаловалъ ся ими): оже отъ челяди плодъ или
1Хотяща бо княжити самаІпат. с. 487.

2Іпат. с. 38, 443, 595.
-382-

отъ скота“1. Становище вдови-матері було інакше; вона не відповідає за евентуальні втрати (хіба якби вийшла заміж перед розподілом спадщини), бо повністю заступає місце батька, тільки що його „ряду“, очевидно, не може перемінити. Навіть якби діти противилися і не хотіли їй коритися, право бере її права під захист: „як би діти не хотіли, аби вона сиділа на дворі (у значенні: правила домом), а вона захоче сидіти, то треба у всьому вчинити її волю, а дітям волі не давати2. Від неї, очевидно, залежало рішення (коли це не вказано було батьківськім рядом), коли розділити синів. Після розділу або зіставалося вдові визначене її чоловіком (і окрім того, мабуть, що вона принесла в посаг), або — коли не було визначено, чи виділялася з спадкової маси її „часть“. Цією своєю частію вона могла потім як хотіла розпорядитись: себто могла дати кому схотіла з дітей, навіть доньці, але завжди тільки дітям. Поза тією вдовиною частиною на спадщину чоловіка жінка права не мала3.

Таке становище вдови в родині, як представляє його Руська Правда, підтверджується іншими джерелами, і не може бути сумніву, що маємо тут справу з типовим представленням фактичних відносин. Практику, що вдова діставала від чоловіка якусь свою чистину від спадщини, ілюструє княжа прак-тика; напр. Володимир Василькович передає після себе князівство Мстиславу Даниловичу, а своїй княгині дає „городъ свой Кобрынь, и съ людьми, и з данею: како при мнЪ даяли, тако и по мнЪ ать дають княгинЪ моей", і кілька сіл. Така княгинина часть визначалася часом при самому шлюбі, як Рюрик дає своїй невістці Верхуславі город Брягин4. Образ поважної вдови, що переймає функції свого чоловіка, поки виросте син, і держиться на висоті свого обо-в'язку, дає нам та ж історія Ольги: з малим сином, що не вміє ще кинути списа, ходить вона в похід на древлян, подорожує по землях
1Кар. 110—1.

2Кар. 113. Ці постанови мають близькі подібності з постановами Еклоги (див. паралелі у Сергєєвіча Лекціи3 с. 503), а кардинально різниться від римського права. Супроти характеру права Еклоґи (див. сказане мною у прим. 29) велике питання, чи маємо в Р. Правді запо-зичення з Еклоґи, чи тільки подібність. Серґєєвіч, що виводить запозичення з самої цієї подібності, поступає скороспішно.

3Кар. 106, 113-116.

4Іпат. с. 595, 443, пор. Вишгород Ольги (с. 38), городъ княгининъ СвятославлеЪ (за життя чоловіка) — с. 345, Шоломниця - село Мстиславової вдови — Воскр. І с. 71.
-383-

з ним разом, або й сама їздить, „уставляющи уставы и урокы“, і „годує сина своего до мужества його і возрасту його“.

Такий же тип поважної, „матерої удови“ з боярських чи інших кругів залюбки малюють і билини київського і новгородського циклу. Характерис-тичний образок вдови з дружинного кола дає нам житіє Феодосія. Це була жін-ка „тілом кріпка і сильна, як мужчина“, з таким грубим голосом, що хто чув її, не видячи, думав, що то говорить мужчина; не тільки господарство, але й свого сина, що лишився сиротою по батьку тринадцяти літ, тримала вона дуже ко-ротко, і часто била за те, що він не слухався. Коли він втік від неї з прочанами, вона кинулася навздогін, і ледве нагнавши їх далеко від міста, з гніву вхопила сина за чуб, кинула на землю і била його ногами, а потім вилаявши добре прочан, забрала Феодосія додому і замкнула його в кайдани, аби не втік. Подібні історії повторювалися і частіше, коли вже Феодосій мав більше як двадцять літ.

Цей епізод служить нам заразом прецікавою ілюстрацією відносин батьків до дітей; щоправда, Нестор представляє тут тиранство матері як муку, витерплену молодим Феодосієм з любові до Христа, але в самому факті подіб-них „упімнень“ дитині він, очевидно, не бачить нічого надзвичайного. Вони, як я вже казав, повністю відповідали тим педагогічним наукам, зачерпненим з старого завіту, які приносила його сучасникам візантійська книжність. В збір-никах XIV—XV ст. досить розновсюджене „слово къ родителямъ“, що належить по всій правдоподібності ще передтатарським часам і зводячи до купи такі старозавітні науки, умовляє батьків „наказати дЪти своя не словомъ точію, но у ранами“. Але в житті подібна метода виховання, мабуть, була явищем рідшим, ніж звичайним.

Наведена вище постанова Ярославового уставу про лихі наслідки батьківського примусу над дітьми при ожененні або замужестві дає зрозуміти, що тоді цей акт в житті дітей коли не звичайно, то дуже часто залежав від волі і вибору батьків. Це саме кажуть нам і інші джерела; оповідаючи про княжі шлюби, літописи наші вживають такі нпр. вирази, що князь-батько „поя“ за сина свого таку і таку княжну, або „повелЪ“ синові своєму оженитися з тою і тою, і він так і зробив. Це пояснюється до певної міри тим, що батьки женили і видавали заміж своїх дітей
-384-

зовсім молодими, напр. у так інтересно описаному шлюбі Ростислава Рюри-ковича з Верхуславою, донькою Всеволода суздальського, жених мав 15 літ, а його наречена тільки вісім (плака ся но ней отець и мати, занеже бЪ мила има и млада, сущи осми лЪтъ. Але часом „повелівав“ батько оженитися і синові досить дорослому, як Юрій своєму сину Мстиславу: „повелЪ Дюрги Мьсти-славу сыну своему (що сидів у Новгороді на столі) женитися Петровною Михалковича, и ожени ся“. Так само розпоряджалися шлюбом дітей без їх волі і опікуни; Володимир Василькович, умираючи, наказує своєму наступнику Мстиславу, аби не кривдив його жінки і доньки і аби не віддавав доньки нево-лею заміж: „не отдать єЪ неволею ни за когоже, но кдЪ будеть княгинЪ (а все-таки не самій дівчині!) моей любо, тутоть ю дати“.

Залежність від батьків кінчилася для доньок з замужеством: вони потім приципово не належали більше до батькової родини, так що і до спадщини батьківської, як ми бачили вже, не мали права. Але це був тільки пережиток: в дійсності зв'язок з батьковою родиною не переривався, як можна бачити хоч би з того, що мати-вдова могла зіставити свою частину доньці, коли всі сини були до неї не добрі, або що мати могла годуватися на старості у доньки, або нарешті — можемо переконатися з спадщинного права, признаного донькам бояр. З княжих відносин бачимо, що посвоячення через жінку часом встановлювало дуже близькі відносини між обома родинами; Ізяслав Мстиславич напр. каже, що старшого зятя (Всеволода) він вважав наче своїм батьком.

Сини виходили з ближчої залежності від батька (чи матері-вдови) коли їх розділяли, це ж ставалося, правдоподібно, тоді, коли призволяв на це батько: якихось правно усталених речинців для цього не знаємо, та ледве чи й були вони. Ближчий поділ майна між синами визначався батьківським „рядом“; при поділі майна без батьківського заповіту сини ділили його, очевидно, порівну, але сам двір нероздільно діставався найменшому синові — постанова загаль-нослов'янська, що в звичаєвому праві збереглася і досі.

Що руське звичаєве право давало далеко більшу свободу в розводі і повторенні супружеств, ніж канонічне, я вже казав. А воно допускало широко і співжиття, і просто нешлюбні відносини, і не зважаючи на боротьбу церкви з цими практиками, ці
-385-

явища широко були росповсюджені і у XI—XIII вв. Як широко практиковані були нешлюбні відносини, так що й само духовенство не вважало можливим братися за дуже гострі способи, — показує відповідь Нифонта на запитання Кирика, що чинити з „отроками холостими“, що каючися не повздержуються потім: єпископ каже не забороняти їм ані причастя, ані участі в церковних це-ремоніях; очевидно, само духовенство зовсім легко брало цю некоректність.

На широке розповсюдження на Русі співжиття з рабинями їх „господ“ — про що дуже гостро оповідає у X ст. ібн-Фадлан, вказує Руська Правда ХІІ ст. своєю постановою, що після смерті господина його раба-підложниця і діти її від нього мають бути пущені на свободу. Цікаво, що Ярославів устав, дуже багато даючи місця всяким протишлюбним переступам, ані згадує про таке співжиття, як провину: очевидно, не було що й думати притягати людей до відповідальності за таке звичайне явище.

Супроти широкого розповсюдження співжиття навіть старання духовенства встановити різницю між шлюбною жінкою — „водимою“ і не-шлюбними — „меншцями“, спочатку не вдавалися. Бачимо напр., що син Святополка київського від наложниці — Ярослав має всякі права, як і інші кня-жі діти. Ярослав Осмомисл дає по собі головний стіл не шлюбному сину Володимиру, а Олегу „Настасичу“, і коли бояри перемінюють цей заповіт, то певно не з канонічних причин, а в інтересах своєї боярської політики.

Зрештою тому, що в середніх і нижчих верствах суспільності християн-ський шлюб взагалі розповсюджувався тільки поволі, і „прості люде“, як казав Яків Чорноризець, довго вважали церковний шлюб річчю тільки бояр і князів, а ще й м. Максим (1283—1305) мусив своїм вірним нагадувати, аби вінчалися з своїми жінками, то навіть встановити різницю між шлюбною і нешлюбною жінкою не завжди було можна, і доводилось, як робить Ярославів устав, виходити з права першинства.

Многожонство також траплялося, хоч може і не часто, але, очевидно, і не зовсім рідко: про нього говорить і Правило м. Іоана: „иже бес студа и бес срама 2 женЪ имЪють“, і фундаційна грамота смоленської кафедри (ожъ водить кто две жене), і т. зв. Ярославів устав.
-386-
Щодо жінок, то з їх сторони порушення супружої вірності мабуть траплялося рідше: залишаючи збоку традиційну славу вірності слов'янських жінок, суджу з того, що наші історичні і літературні пам'ятки не згадують таких фактів; тому думаю, що вони бували досить рідко; що таки бували - вказують різні казуси, які наводять між єпископськими справами устав Володимирів і Ярославів.

У зв'язку з існуванням неунормованних сексуальних відносин стояло, очевидно, досить широке вживання „срамословія“: уже Повість ставить у вину задніпрянцям, що вони не повздержували свого срамословія навіть перед батьками і жінками: само по собі срамословіє, очевидно, не дивувало автора. В науках моралістів ми потім не раз зустрічаємося з цією вадою. Безперечно, що це ж срамословіє в піснях, обрядах і просто розмовах було одною з головних причин, чому ці моралісти тяжко нападали на народні ігрища, забави й взагалі на „глумленіє“ (розривки, забави). Слово о митарствах нападає на „буєсловіє и срамословіє и безстудная словеса, и плясаніє єже въ пиру и на свадьбахъ и въ на вечерницахъ и на игрищахъ“; правило м. Іоана, повздержуючи духовних від участі в пирах, робить це з причини „хуленія, нечистословія і блудного глумленія.

-----------------

Сексуальна „нечистотабула одною з кардинальних вад староруської суспільності у представленні християнських моралістів. Друга широко роз-повсюджена вада, на котру теж сильно нападало духовенство, було п'янство. Про традиційний нахил Русі до „веселія пити“ я вже казав. Як з одного боку музика і спів, так з другого боку пияцтво було неодмінним атрибутом свята, забави, товариського зібрання. Це дуже докладно ілюструє правило м. Іоана: пир для нього - синонім пияцтва; дозволяючи духовним особам бувати на обідах і пирах, він каже виходити з них, коли починається „іграніє, плесаніє і гуденіє“, і взагалі цуратися „начинанія і игранія і бесовского пенія і блудного глумленія“ пирів. Дозволеною порцією моралісти вважали три чаші — „по заповЪди
-387-

святыхъ отецъ, єже узакониша православнымъ по три чаши“. Дуже цікаве слово „св. Василія, како подобаетъ въздержати ся отъ пьянства“1 четверту чашу уже признає „отъ непріязни“, але до сьомої чаші не вважає ще пиячення чимось страшним, тільки не без гумору іронізує над компанією. По четвертій чаші, компанія, каже воно, перестає зовсім їсти, починає „беседы благы беседовати“: „люблять поучувати ся, допитують ся від премудрих філософів, філософи ж ладять язик на відповіді; закидають удку слова в глибину божественного розуму, кидають мережу св. писанія у море словесних риб, загострюють гадку щоб нерозумних принести в жертву правдивого розуміння; великі пани стають дуже розважними і розпростирають на всіх свою любов, милосердя на бідних, на своїх домашніх піклування, хочуть помагати всім немічним і бідним; люблять честь, змагаються до більших успіхів; взагалі кожний веде себе відповідно до свого заняття: отці духовні напр. учать своїх духовних дітей спасенію, звуть на покаяння, показують їм дорогу до небесного Єрусалиму; і прості люди теж говорять кожне про своє“. Аж сьома чаша „бого-прогнівительна, Духа святого оскорбительна, ангел отгонительна, бісов возвеселительна“, бо після неї починається сварка, бійка, „блудъ и студь“, „игры бЪсовскыя и пЪсни и плясанія“.

Взагалі широке розповсюдження нападок на пияцво у нашому старому письменстві, і оригінальному і перекладному, чи то у спеціальних науках проти пияцтва, чи то у загальніших моральних повчаннях, де пияцтво і розпуста служать головними предметами пересторог і докорів, — служить виразним доказом, як ця вада широко розповсюджена.
1Видана у Срезневского Сведенія и замЪтки о малоизв. и неизв. памятк. LVIII с. 321, з рукоп. XII ст., і у Пономарьова Памятники III с. 95. Початок цього слова неясний, дуже можливо, а навіть правдоподібно, що воно свійське, але у всякому разі певно, що воно мало на Русі широке розповсюодження, судячи по максимі про три чаші, що повторюється.....
-388-
З спеціальних інвектив, окрім згаданого вже апокріфічного „слова св. Василія“ особливої уваги варте дуже популярне „слово святыхъ отецъ о пі-анстве“ і апокрифічне слово Кирила Філософа, інакше „повість о хмелю“, широко росповсюджена і дуже правдоподібно — зложена у давній Русі: в зручно, широко і сильно змальованому образі показує вона лихий вплив пияц-тва на всі верстви суспільності, і заразом — його широке розповсюдження:

Так каже хміль до всіх людей, — до священичого чину, до князів, бояр, до слуг, купців, багатих і бідних, чоловіків і жінок: я сильний, сильніший всіх плодів земних, від кореня сильного, під племені великого і многородного. Маю я ноги слабкі, черево не жадне, руки ж мої держать усю землю; голову маю високомудру, а розумом ні з ким не зрівняюся. Хто зо мною пристає, зроблю з нього розпусника, до молитви не пильного, вночі не сонливого, на молитву не встанливого; город або село його зроблю пустим, самого бідаком, а дітей його невільниками.

Так каже хміль: пристане зі мною цар або князь, — зроблю його спочатку гордим і пишним, потім дурним і нерозсудним, лютим і немило-сердним до людей; почне він пити всю ніч з молодими дорадниками, а спати почне до півдня, людям управи не давати; бояре його почнуть брати від сиріт хабарі, судити суд неправедно, сироти ж і убогі вдовиці почнуть плакатися на непорядки, і всі почнуть його зневажати.

Так каже хміль: коли пристане зі мною єпископ, або ігумен, або піп, або диякон, або чернець — буде він ні божий, ані людський, всьому світу в прик-рість, і гідність свою втратить.

Так каже хміль: коли пристане зі мною боярин великий, зроблю його злобним і немилосердним і хапчивим, і цар або князь, побачивши те, скине його з уряду, і він вкінці буде плакатися над своїм упадком.

Так каже хміль: коли пристане зі мною купець, зроблю його убогим і бідним, у вічних клопотах, буде він ходити в старій одежі

Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   ...   45


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал