Видання друге, розширене



Скачати 10.61 Mb.
Сторінка25/45
Дата конвертації22.12.2016
Розмір10.61 Mb.
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   ...   45
обрахунки.

Як менші одиниці рахунку відомі нам з староруських джерел ногата, куна, різана і вівериця. Обчислення вартості приплоду (мабуть з ХІІІ ст.), що зустрічаються в деяких кодексах Руської Правди ширшої редакції, дають можливість встановити докладні відношення до гривни ногати і різани: гривна мала 20 ногат і 50 різан3.

Щодо куни, то тут у нас нема такої певної підстави; порівняння різних сум з Р. Правди показує, що гривна мусила мати десь між 20 і 30 кун. Най-правдоподібніше було б приймати десь біля 25 кун — звичайно так і прий-мають 25 кун у гривні, хоч і гіпотетично. Потім маємо рахунок Нифонта (з ХІІ ст.) на сорокоусти; він рахує на гривну п'ять служб божих, за 6 кун одну, за 12 дві4; звичайно думають, що тут на гривну пораховано п'ять служб з опустом(?), по 5 кун. Нарешті згадане „Сказаніє св. отець о покаяніи“ можливим процентом вважає „3 куни або 7 різан“ від гривни; тут, по стилізації, 7 різан не може бути менше 3 кун, а тільки рівно або більше5; у першій евентуальності ми мали б у гривні біля 22 кун (власне 21 3/7, але
1Археологическая летопись Южной Россіи під ред. Біляшевского 1 с. 145 — К. Старина 1899, X, пор. Черпнинъ 1. с. З двох золотих прутів київської знахідки більший надрубаний, в цілості мусив важити біля 15 лотів, меньший біля7 ½. Золотий відрубок знайшовся потім і в славній сахнівській нахідці — Археол. лет. Ю. Рос. 1901.

2Це обрахунок Прозоровского Монета с. 384—5, пор. 238—9; але давалися і зовсім інші, оперті на тому чи іншому тексті; на підставі однієї екстравагантної статті Р. Правди рахують напр. ці відносини на 1 : 6 2/3, а на підставі тексту Iпатського л. про Івана Берладника ра 1 : 162/3!

3Карамз. 30; тут 90.112 кіп по 6 ногат штука дають 27.033 гривен і 30 різан. Це першим зауважив Карамзін, і рахунок: 1 гривна == 20 ногат = 50 ногат = 25 кун належить йому.

4 Рус. Истор. Библ. VI с. 24.

5А ще вы не можете остати, то дайте легко: по 3 куны на гривну или до седми рЪзанъ, аще ли боле того — не повелЪваемъ (Срезневскій. Сведения LVII с. 307). Очевидно, треба розуміти так: „по 3 куни, щонайбільше - по 7 різан, а більше не можна“.
-349-

але таке некругле число неможливе), в другій рахунок 25 кун на гривну був би найвідповідніший. Мені він здається найправдоподібнішим. Зрештою прий-нявши куну за 1/25 гривни мали б ту вигоду, що різана була б половиною куни: різана — відрізок, половина куни, як рубель — відрубок, половина гривни.

Для обчислення відношення вівериці (веверица, векша) до гривни бракує нам всякої підстави; очевидно тільки, що була це найменша одиниця для обчислення (в перекладах вона відповідає словам медница, лепта, отже найдрібнішій монеті). На реальну вартість її одинока вказівка — що мала во-скова свічка коштувала одну віверицю, „єдину векшу“1.

В археологічних знахідках маємо менші від гривни золоті і срібні штамповані руські монети**. Золоті одначе на стільки рідкі, що можна су-мніватися, чи вони буди коли в купецькому обороті в значнішому числі і чи зайняли певне місце в монетній системі. Важать ці золоті монети біля 1/3 лота (6 гр.); при 10-ти лотовій тривні і пропорції 1 : 6 така монета була б варта біля 10 ногат. Срібні монети, судячи по двох значних знахідках (київській і ніжинській) і численних менших, були в купецькому обороті у значнішому числі. Питання — яке місце в поданій вище монетній системі вони займали? Звичайно вважають їх різанами. При 10-лотовій гривні різана відповідає 1/5 лота срібла; між срібними монетами є дійсно такі. Але трудність в тому, що поряд монет цієї ваги ми маємо і важчі, і легші (39 до 105 доль = 0,13 до 0,35 лота), і досі не проведено докладніших досліджень у цьому напрямі, не встановлено, яка саме вага для цих монет нормальна, і як пояснити значні відмінності у вазі окремих монет, навіть битих тим самим штампом.

Як виглядала в дійсності ногата, куна, вівериця, це зістається поки що невідомим. Не знаємо, чи означали вони якусь свійську монету, чи більш роз-повсюджену чужоземну — напр. півлітрова київська гривна більш-менш відповідає вазі п'ятдесяти арабських дирхемів або візантійських півміліарезій, що відповідали таким
1Рус. Истор. Библ. VI с. 24, в зносці. Вибір текстів про віверицю і векшу.
-350-

чином різанам, а міліарезій куні, по прийнятому вище рахунку, хоч і не повні-стю докладно1. Нарешті деякі приймають, що ті назви - куна, ногата і т. д. означають шкірки.

З цим вяжеться досить заплутане питання про шкіряні гроші. Рубрук, що подорожував по південній Україні 1253 р., оповідає, що у русинів замість монети служать кусники дорогих шкірок; пізніші Ляноа (XV) і Герберштайн (XVI ст.) згадують, що замість монети русини уживали головки віверок, ку-ниць і інших звірят: ще у XVІІI і на початку XIX ст. відомі були стемпльовані кусники шкірки, що ходили в Росії замість грошей2. Тому декотрі припускали, що в давній Русі у купецькому обороті уживалися такі кусні шкірки в ролі, скажім, паперових грошей. Але новішими часами теорія шкіряних грошей в науці знаходить дуже мало довір'я. Тут одначе треба розрізнити два роди можливостей - уживання замість грошей, як помічний спосіб обміну, цілих цінних шкірок, і таких куснів шкірок конвенціональної цінності. Останні мог-ли уживатися хіба в дуже тісних кругах обороту: кусень шкірки з стампілею (Hausmarke), прибитою тим купцем чи урядником, що видавав такий кусень шкірки як еквівалент її вартості, мав значення вексля, і міг мати вартість у тому крузі, де був відомий видавець і його виплачувальність. Цілі шкірки мали необмежену сферу для своєї циркуляції і мусили при загальній бідності металу в ті часи дуже широко уживатися в поміч грошам при всяких оборотах. Але чи мали вони, чи декотрі з них монетарну вартість, так щоб куна значила шкірку куниці, а вівериця — шкірку білки? Я б вважав і це досить можливим, хоч від-носини між такими шкірками і металом мусили б значно вагатися, отже і саме монетарне означеннє для шкірок могло б мати лише приблизне значення. Трудність також і в тому, що в наших джерелах якихось виразніших вказівок на таке значення „куни“ і „вівериці“ майже нема3, і наше головне джерело для монетної
1Пор. виводи Черепніна, ор. с.

2Рубрук в Recueil des voyages IV с. 329; Voyages de m. Guillebert de Lannoy вид. монське. Герберштайн y Старчевского Rerum russicarum scriptores exteri 1, 39—40. Татіщев у Продолженіи Россійской бібліотеки І с. 19. Карамзін І пр. 524.

3Одинока виразніша вказівка — про шкірки білки — у згаданому місці Іпат. с. 202 : „повеле Володимеръ режючи паволокы, орници, бель (думаю, що тут треба розуміти шкірки білки) розметати народу, овъ же сребреникы метати".
-351-

системи — Руська Правда нічим не зраджує, аби рахувала на що інше, окрім срібла1.

---------------

Тепер виберемо те, що може нам прислужитись у висвітленні культури давньої Русі з сфери права. Насамперед, одначе, треба сказати дещо про наші правні джерела, що самі собою служать важними культурними пам'ятками2.

Ідучи хронологічно ми мусимо почати від угод давньої Русі з греками. З них правні постанови містять дві — Олегова угода 911 р. і Ігорева 944 р.; в них маємо головно норми карного права, менше — з права приватного і міжнарод-ного, при цьому друга угода переважно тільки доповнює або відміняє правні норми першої. Але і перша, і друга містять право комбіноване з елементів руських і грецьких, так що окрім кількох спеціальних посилань на „закон русь-кий“, елементи руського права можна вирізнити тут лише на основі пізніших пам'яток руського права, і в самій оцінці цих елементів є значні розходження в науці: одні бачать в угодах повну перевагу грецького права, інші — права руського.

Тому далеко важливіше значення не тільки щодо кількості матеріалу, а й щодо вартості його має для пізнання давнього руського права т. зв. Руська Правда. Правда, і в ній виділяють сліди рецепції чужого права, але залишаючи місце відмінностям в означенні слідів тих впливів чужого права, завжди треба признавати, що у всякому разі рецепція має тут д р другорядне значення, і ми в переважній більшості маємо питоменне руське право. При цьому існування кількох редакцій цієї кодіфікації і хронологічні вказівки, подані в них подеку-ди, дають нам погляд і на еволюцію цього права.
1...гами, цілу, куна — вирізана хребтова (найдорожча) частина соболя, різана — решта, дешевша частина шкірки (з черева). Він думає, що монети були еквівалентом вартості соболиної шкірки в сріблі, і в залежності від вартості шкірки мінявся курс їх; гривна значить соболиний ковнір — 20 шкірок (півсорока — на сороки соболів рахують і досі).

2Літературу див. у прим. 28.
-352-
Ми маємо чотири редакції кодифікації руського права під титулом Руської Правди. Перша з них міститься у перших 17 параграфах, по загально прийнятому поділу коротких версій Руської Правди. Окремо ця збірка не збе-реглася, але її осібність і більша старинність у порівнянні з іншими не підлягає сумніву. З формального боку на це вказує те, що у всіх списках цієї версії вона займає вступну частину, і після неї наступає напис: “Правда уставлена Руской земли, егда ся съвокупилъ Изяславъ, Всеволодъ, Святославъ, Коснячко, Пере-негъ, Микыфоръ Кыянинъ, Чюдинъ Микула», яка вказує на пізніший час подальших (принаймні трьох) параграфів. З внутрішнього боку треба зазна-чити, що ці 17 параграфів дають певну заокруглену цілість, з певною системою у викладі; далі — що деякі параграфи її ми зустрічаємо зміненими у пізніших версіях (напр. про холопа, що ударив свобідного чоловіка) а окрім того — що вона відрізняється і деякими архаїчними ознаками від них. Так напр. в ній нічого не сказано про подвійну плату за вбивство когось з вищих категорій княжих слуг; бачимо у ній іншу термінологію для кар; “вира” і ”продажа” не згадуються зовсім, і це може бути не тільки пропуском. Це все схиляє вважати ці 17 параграфів окремою, найдавнішою кодифікацією, ніяк не пізнішою від часів Ярослава, а як можемо з значною правдоподібністю думати — ще рані-шою1. Можемо її назвати “Найдавнішою Правдою”; називають її також Прав-дою Ярослава, але супроти сказаного — що вона може бути і ранішою від часів Ярослава, ця назва не конче надається.

Другу редакцію становлять коротші версії Правди. Вони, як сказано, містять на початку Найдавнішу Правду; після неї, з вище поданим титулом, наступають кілька законів Ярославових синів, далі — такса кар за різні карні вчинки, і між ними — одне рішення Ізяслава Ярославича, вкінці такси княжих урядників, між ними “урок Ярославль” для вирників, всього по прий-




1Це стоїть у зв'язку з тим, як розуміти Кар. 2 і 76: коли прийняти толкування Серґєєвіча (мені воно здається дуже правдоподібним), що тут іде мова про смертну кару, відновлену за Ярослава, але знесену за його синів, то Найдавнішу Правду (17 параграфів), де цієї смертної кари ми не знаходимо, мусимо признати старшою кодифікацією — десь з 1-ої чверті XI ст. щонайпізніше. Шмельов, розвиваючи гіпотезу Ключевского, що Р. Правду зладжено для потреби церковного суду, виводить, що перша редакція її (Найдавніша Правда) з'явилася з кінцем X ст., зараз по видачі церковного уставу Володимира. Розуміється, все тут від початку до кінця оперте на гіпотезах.
-353-

нятому поділу 26 параграфів. Системи у викладі не помітно: зустрічаємо у різних місцях статті, що одна одну модифікують. Можливо, що збірка ця зроблена не відразу, але складові частини її означити неможливо. Весь збірник титулується: „Правда Роськая“ і містить разом з Найдавнішою Правдою (сво-єю вступною частиною) 43 параграфи. Судячи по тому, що хронологічні вка-зівки в ній не йдуть далі часів Ізяслава, а також міркуючи з інших ознак (напр. що сюди увійшла Ярославова такса вирників як щось, що не втратило своєї ваги), треба думати, що ця друга редакція зладжена скоро після смерті Яро-слава, мабуть не пізніше 60-х рр. XI ст. Не мавши практичного значення уже у XII ст., ця редакція збереглась тільки у новгородських літописах і тому розмірно рідка: списків її є тільки чотири. Назвемо її Коротшою Правдою або Правдою Ярославичів.

Третю редакцію дає нам ширша версія Руської Правди. Вона містить окрім матеріалу коротшої версії ще цілий ряд нових відділів, головно з приват-ного права (про позику і проценти, закупів, холопів і т. п.). Укладчик викори-став коротшу редакцію, але він не тримається ані її порядку параграфів, ані стилізації: він, очевидно, старався систематизувати матеріал, хоч не всюди при цьому йому щастить; при старших постановах він додає їх пізніші переміни, казуси переробляє в загальні норми, дає титули для цілих груп подібних поста-нов і т. п. З хронологічних вказівок окрім кількох постанов Ярославичів маємо над постановами про проценти записку, що ці постанови видав Мономах після смерті Святополка („А се уставилъ в. кн. Владимеръ Всеволодичь Манамахъ по СвятополцЪ...).

Таким чином ця редакція не молодша 1113 р. Вона, одначе, мабуть і не дуже старша від цієї дати: одне, що натяків на пізніші часи не маємо, друге — з повним розкладенням давньої Руської держави розповсюдження київського праводавства по інших землях значно затруднилося. Правдоподібно, вона не молодша від 1-ої чверті XII ст. і потім підпадала лише другорядним змінам і до-
-354-

повненням1. Можемо тому її назвати Правдою XII ст. або Ширшою. Вирізнити з неї ще якісь складові частини — напр. як відрізняють першу частину — до цього запису про Мономаха і другу — Мономахову, нема підстави: цей надпис належить до постанов про проценти, мабуть — і про закупів, але далі ми зустрічаємо і давніші постанови2. Кінець — „О городскихъ мостехъ(мабуть і з дальшим параграфом) — це локальна, новгородська дописка декотрих кодексів3.

Ця редакція збереглася у дуже значній кількості списків (понад 40), переважно у збірках правних пам'яток, при Кормчих тощо. Окрім старого ти-тулу: Правда Руська — вона має іще інші: „Судъ Яросла(в)ль Володимирица“ (код. Синод.), Уставъ в. кн. Ярослава Владимерича о судЪхъі т. п. Варіації списків показують, що ця редакція при переписуванні переробилася: окрім другорядних відмінностей, зустрічаються в них і екстравагантні параґрафи; особливо великий додаток має група списків, репрезентованих т. зв. Карам-зінським списком, де вставлена розцінка приплоду від хліба, худоби, бджіл, правдоподібно — не пізніша XIII ст.4. У цих найширших варіаціях редакція містить 135 параграфів, у інших 115—118. Найстарший список цієї редакції — т. зв. Синодальний, в Кормчій новгородської Софійської кафедри, писаній біля 1280 р. (теп. московської Синодальної бібліотеки); це найстарший з усіх взага-лі списків Р. Правди (всіх редакцій).

Четверта редакція не цікава: це скорочення з другої і третьої редакції; властиву ціль цього скорочення важко відгадати, так само і час; копій її відомо дуже мало — лише дві, обидві в Кормчих.

Всі ці редакції не мають урядових ознак — вони безперечно зладжені приватними особами і не призначалися до уживання в судах — світських і церковних (в церковних судах вони уживалися правдоподібно, судячи з того,

що включалися у збірки джерел церковного права (т. зв. Кормчі)5. Це, одначе, не знижає
1Ключевский на підставі своєї теорії змін монетної системи датує ширшу редакцію другою половиною XII або початком ХІІІ ст. (ор. с. с. 264); але сама та теорія гіпотетична.

2Напр. такса мостників — Кар. 109.

3Вісім кодексів з описаних Калачовиш.

4Так думаю на тій підставі, що ціни різної худоби, подані в цій вставці, часом сходяться зовсім з цінами основних частин цієї редакції (§ 42).

5Ключевский думає, що і зладжена була Р. Правда в церковних колах і для церковного суду; але вихідна точка цієї гіпотези: що перші
-355-
їх вартості як джерела до пізнання права. Тільки вони не повні: не охоплюють собою всього права; напр, в Ширшій Правді ми знаходимо згадку про поста-нову Ярослава, а її нема в Коротшій.

Де зладжені збірники трьох перших редакцій? Сучасні дослідники, що зупинялись на цьому, визнають їх пам'ятками київськими, себто зладженими у Києві, і дійсно про це свідчать важливі аргументи: виключивши новгородський устав про городські мости, що стоїть в кінці Ширшої Правди і був доданий, правдоподібно, при переписуванні її в Новгороді, всі інші вказівки, які знаходимо в збірках другої і третьої редакції, вказують на Київ. Так, докладно записані протоколи княжих постанов1, такий казус, як суд Ізяслава над дорогобужцями (з Погорини) ледве аби могли бути включені до збірки деінде, ніж у Київщині. Найдавніша Правда не має, щоправда, таких вказівок, але коли вона увійшла в склад київської збірки (другої редакції), то це служить повним доказом того, що в ній містилося право київське (припустім — право, що тіль-ки уживалося в Києві, але звідки ж воно могло б прийти до Києва? не з про-вінції ж?!). Взагалі можна вибирати тільки між Києвом і Новгородом, але повний брак вказівок на новгородське життя і устрій (окрім тієї пізніше допи-саної в деяких списках уставу про городські мости) при тих київських вка-зівках вирішує справу на користь Києва. Цікаво, що й новгородська традиція, зв'язавши Правду (Коротшу) з іменем Ярослава, не вважає збірку місцевою: Ярослав присилає її з Києва. Супроти цього всього толкування, що назву Прав-ди — „Руська“ треба розуміти як „Київська“, має дійсно все за собою.

Головним джерелом Правди, очевидно, була практика судових рішень: окрім такої безпосередньої вказівки, як в тому рішенні про
...Купы с. 439 (щодо арґументації цих дослідників див. мої замітки в Записках LXIII с. 9).

1Ак. 18 і Кар. 66.
-356-

дорогобужців, на це вказує казуїстична форма інших постанов: напр. справа 18 злодіїв, що крали разом, справа злодія вбитого так, що ноги його лежали за воротами; тут цілком збереглися казуїстичні подробиці, вигладжені, певно, в багатьох інших постановах. Ця судова практика опиралася передовсім, розуміється, на звичаєвому праві, і воно таким чином було головним джерелом Правди. Другим були княжі постанови: таких постанов і такс можемо нарахувати в Коротшій і Ширшій Правді кільканадцять більш або менш певно, хоч не про кожну можна сказати, чи то не було якесь спеціальне розпоряд-ження, генералізоване редактором, як генералізувалися казуси.

Щодо рецепції чужого права, то перші дослідники руського права, помічаючи багато подібностей між правом Правди і варварським германським і зокрема — північним (скандинавським), припускали широку рецепцію з скандинавського права. Ця теорія, одначе, упала, бо виявилося, що ці подіб-ності власне редукуються до подібностей у побуті і правних поглядах народів на подібному рівні культурного і суспільного розвою; тому сучасні дослідники або зовсім не визнають скандинавської рецепції, або нотують кілька подібно-стей, які могли з’явитися самостійно, а могли бути і перенесеними скандинав-ськими дружинниками. Але таке перенесення взагалі дуже мало правдоподібне з історичного погляду: в X і у першій половині XI ст. скандинавські виходні в руській службі дійсно могли попадати часом на уряди провінціальних управителів — посадників, але щоб вони при цьому самі правили суд (і шляхом своїх рішень переносили в практику норми скандинавського права) — це дуже мало подібне до правди, бо суд вимагав доброго знання мови і звичаєвого права: на суді такі посадники-варяги могли грати хіба пасивну роль супроти знавців місцевого права. До того ж у розвитку права, культури, суспільно-політичного устрою скандинавські народи йшли позаду руських племен, тож скандинавське право дуже мало могло придатися для заповнення прогалин руського звичаєвого права, для задоволення нових потреб, які висував поступ життя і культури. Тож можливість рецепції
-357-

скандинавського права зістається дуже гіпотетичною — особливо якоїсь знач-нiшої.

В інакших обставинах стояла рецепція візантійського права. Це було право суспільності старішої, далеко вище розвиненої, що при цьому була взірцем у ті часи для Русі, право саме високо розвинене, здавна культивоване і кодифіковане, що приходило в готових, писаних формулах і, власне, могло дати відповідь на нові питання в еволюціі суспільності. При цьому це право мало і своїх пропагувальників, дуже авторитетних і впливових: духовенство, що мало причини підносити візантийське право, як право християнської суспільності, супроти права руського, переданого поганською минувшістю. Таким чином коли скандинавське право мало дуже слабкі, візантійське — мало дуже сильні шанси для впливу на руське право. Воно мало свою спеціальну сферу—церковний суд, котрому, як уже бачили ми, підлягали декотрі верстви людності у всякого роду справах, але безперечно мусило впливати згодом і на світське праводавство і практику — особливо в сферах, близьких до церковного суду, як право фамілійне, почасти спадщинне.

Одначе — і це, власне, цікаво — не зважаючи на такі сильні шанси, вплив і візантійського права на руське був дуже повільний і в сумі — не дуже значний. Це пояснюється великою різницею в культурі Візантії і Русі і існу-ванням інакших, глибоко закорінених і досить вироблених правних поглядів на Русі. Це особливо видно на системі кар. Як побачимо нижче, Русь майже не знала судових тілесних кар, навпаки у Візантії вони були широко розвинені; через церковні сфери вони переходили на Русь, але ніяк не могли закорінитися. В церковних судах вони практикувалися: митр. Іоан у своїх повчаннях каже чарівників „яро казнити на възбраненье злу“, очевидно — карами тілесними, але не вбивати і не калічити — очевидно. І це практикували у церковному суді, і це дійсно видно з процесу єп. новгородського Луки, де його холопу за неправдиве обвинувачення, очевидно — за рішенням митрополита, обтяли руки; ростовському єп. Федору, як ми бачили, за присудом духовного суду витяли очі. Під впливом духовенства смертна кара за вбивство була запро-ваджена і в княжих судах за Володимира і потім знову (як побачимо) за Яро-слава. Але вона не могла удержатися тут супроти давньої практики помсти і грошових оплат. Що більше — грошові оплати (композиції) і в церковних судах взяли з часом рішучу перевагу над тілесними карами, як бачимо з т. зв. Ярославового уставу. Як бачимо,
-358-

боротьба візантійського права з питоменним не завжди була успішною.

В Руській Правді, окрім тілесної кари, візантійське джерело з певною правдоподібністю вказано ось для яких постанов: обмеження права вбити злодія на місці вчинку тільки у тому випадку, якби злодій не давався — це виводять з постанови П'ятикнижжя, що увійшло у візантійське право; „поток і розграблення“ Р. Правди вважають за relegatio publicatis bonis візантійського (римського) права. Є близькі аналогії з візантійським правом у постановах Р. Правди про опіку; візантійський вплив добачають і в спадщинному праві Правди, але воно не було ще докладніше проаналізоване з цього боку, а з другого боку фамілійне право Р. Правди відзначається і дуже виразними оригі-нальними (слов'янськими) ознаками, так що з тими здогадами про візантійські впливи треба бути обережним.

Тепер виберемо з самого права дещо, як сказано — те головно, що харак-теризує тодішній культурний стан Русі (повну систему права подавати в про-граму цієї праці, розуміється, не входить).

Почнемо з того, що руське право не знало сучасного поділу на право карне і цивільне: і в тому, і в другому воно знало однаково “обиду“ (шкоду, кривду) — термін Правди, що заступає сучасне “переступ, каригідний вчинок“, і „шкоду“, без різниці, чи це справа карна, чи цивільна шкода по-тепе-рішньому.

Публічний характер переступу, безперечно, вже визнається у Правді Ярославичів і в Ширшій, себто від середини XI ст.: це виявляється в тому, що окрім відшкодування „за обиду“ стороні, платиться князеві „вира“ — за вбивство, і „продажа“— грошова кара за інші вчинки, а окрім того існують інші кари по рішенню суду, як смертна кара, „поток і розграблення“. Найдавніша Правда не говорить нічого про виру і продажу, говорить тільки про плату “за голову“ і „за обиду“, і це могло б вказувати, що вона ще не знала плати князю; з другого боку ще зa Володимира оповідається, що він замінив смертну кару на виру, і це робить з цієї справи тяжку загадку, бо ж прийняти, що Коротка Правда містить постанови з перед-Володимирових часів, дуже важко, а з другого боку треба б припустити, що редактор Найдавнішої Правди систематично
-359-

замовчав про плату князеві1. У всякому разі про публічні кари злочинців ми знаємо вже з X ст. — маємо оповіданнє ібн-Даста про карання розбійників смертю або засланням2, і літописне оповіданнє про Володимирову реформу, а вира безперечно існувала вже за Ярослава, як бачимо з його такси виринку.

Суб'єктом і об'єктом карного вчинку право признавало тільки cвобід-ного; „холопів княжих, боярських або чернечих князь продажею не карає, бо вони не свобідні3, за них мав відповідати їх „господин“. Одначе в деяких точках право відступало від цього погляду на холопа: маємо суд над холопом, що ударив свобідного, і над вбивцею холопа; це дальший поступ в ньому.

В оцінці вчинку, як і у всіх варварських правах, переважав матеріальний погляд — себто вчинок оцінювався по своєму результату (шкоді); але і тут, од-наче, почавши від Найдавнішої Правди, бачимо початки суб’єктивної оцінки — з погляду замислу („злої волі“) і усвідомлення каригідного вчинку. Так уже в Найдавнішій Правді карається замисл удару, що не прийшов до кінця: „коли хто витягне меч, але не вдарить, то платить гривну“ (доконаний удар мечем карається відповідно до шкоди карою від 3 до 40 грив.). Особливо ж виразно суб'єктивна оцінка вчинку показується

Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   ...   45


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал