Видання друге, розширене



Скачати 10.61 Mb.
Сторінка23/45
Дата конвертації22.12.2016
Розмір10.61 Mb.
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   45
з княжим вирником. Мономах наказує князям, аби вони „ходяще путемъ по своимъ землямъ», не давали отрокам „ані своїм, ані чужим“ робити пакості ”ни в селЪхъ ни в житЪхъ”, а про себе каже, що він робив усе сам, не спускаючись на отроків, і на війні, і на ловах. Щоправда, тут часом під отроками можуть розумітися прості слуги і навіть холопи, а не члени дружини.
-303-

Окрім дружини княжої були і у визначніших бояр свої дружини отроків, розуміється — менші від княжих, а більші або дрібніші відповідно значенню і заможності боярина. Такі боярські полки ми знаємо ще у X ст. (згадуються от-роки воєводи Свенельда, за часів Ігоря), і вони існували і пізніше, хоч з роз-дробленням князівств, з намноженням князів, ці боярські полки мусили меншати. Оповідаючи про напад Ізяславового важного боярина на Печерський монастир, Нестор каже, що він пішов, „поимъ отрокы многы“. Ще виразнішу згадку маємо в літопису: вона оповідає про Мономахового боярина Ратибора (мабуть тисяцького переяславського), і каже, що у нього була „дружина Ратиборова чадь“, а в іншому місці зве її просто отроками; назва „чадь“ цілком відповідає, як збірна назва, „Ратиборовим отрокам“. Судячи по оповіданню про знайдений у дворі галицького магната Судислава арсенал, треба припускати, що і „великі бояри“ галицькі XIII ст. мали свої полки.

Про великість дружини я говорив уже вище: бачили ми, що полки визначніших князів XI—XII ст. не завжди сягали тисячі; боярські дружини в сумі, певно, не давали навіть друге стільки1. Таким чином дружинна верства у загальному складі людності давала невисокий процент. Бо ми бачимо, що тоді як людність самого м. Київа доходила мабуть до 100.000, київський князь мав 800 отроків. В подальші часи, в міру того як слабли і дрібнішали князі, їх полки ставали все менші, але загальне число дружини, її процент у землі мабуть навіть зростав, у всякому разі не зменшувався. Заразом титул боярина ставав все більш розповсюдженим, число бояр зростало - і в порівнянні з числом отроків, і абсолютно. Ми бачили, що в Галичині ХІІІ ст. відрізнялися від звичайних бояр „великі бояри“, а загальне число бояр рахувалося на сотні,
1Оповідання пізніших версій Патерика про Варяга Шимона, що він привів на службу Ярославу з собою 3.000 мужа (в старших версіях того нема), хоч досить часто фігурує у новіших істориків, зовсім не варте довір'я. Ці три тисячі варті стільки ж, скільки 1700 людий Родіона Нестеровича (див. вище с. 151).
-304-
означаючи все, що хоч трохи підіймалося над рівенем княжого звичайного вояка і слуги. Так поволі спускаючись по східцях суспільної ієрархії, „боярин“ вкінці дістав значення княжого дружинника взагалі, зобов'язаного воєнною службою обивателя, і з цим значенням цей термін переходить потім в суспіль-но-політичний устрій земель Руської держави пізніших віків (ХV—XVI).

У склад дружини, вищої і нижчої, входили різні суспільні і національні елементи. Були це люди свобідні — це видно з постанов Руської Правди1, але це не виключало, правдоподібно, можливості попасти сюди часом і княжому холопу, невільнику. Тим менше закрита була сюди дорога для всяких свобід-них людей. Відоме оповідання літопису про початок міста Переяслава каже, що Володимир зробив значним боярином (великим мужемъ) того хлопця, що переміг печеніга, і його батька, хоч вони були простого роду: це оповідання мусить вірно відбивати обставини ХІ ст. Про галицьке боярство, яке далеко більше сконсолідувалося ніж деінде, ми бачили, що і тут між бояр проходили також люди „от племени смердья“, а один з визначніших галицьких олігархів Доброслав був „поповим внуком“2. Щодо етнографічних елементів, то не заходячи навіть у X ст., коди склад княжої дружини був особливо різнорідний, ми і пізніше в княжих дружинах зустрічаємо людий різного племені. Так серед київської дружини XI—ХІІ ст. бачимо Чудина і його брата Туки, козарина, варяга Шимона, Володислава ляха, Івана Войтишича — поляка або чеха, яко-гось Олбира Шерошевича — мабуть тюркського роду; у Мономаха був отрок Бяйдук, а у Ратибора Елбег; між „чернігівськими билями (боярами)“ Свято-слава зустрічаємо таких як Шелбирі і Олбирі - теж мабуть тюркські роди.

Переходи князів з одного стола на другий викликали значні переміни серед дружини. Так Святополк, прийшовши в Київ з Турова, привів з собою звідти дружину; Юрій, здобувши Київ, поприводив з собою і бояр суздаль-ських (Суждальци); наступники Андрія суздальського, прийшовши в Суздаль-щину з Чернігівщини, привели звідти з собою „руських дітських“; таким же способом треба мабуть собі толкувати протиставлення „уних“ (власне —
1Руська Правда (Карамз. 9—11) відрізняє, очевидно, отрока від княжих слуг, що могли бути і свобідні, і не свобідні: вира отрока завжди 40 грив., себто звичайна вира свобідного, тим часом плата за голову тивуна або іншого слуги, що міг бути і свобідним, і не свобідним, коливається від 5 до 80 грив., відповідно вартості і значення цього слуги.

2Іпат. с. 85, 525.
-305-

молодих) бояр Всеволода старим київським боярам. Це те, що в пізнішій московській термінології звалося „заїздом“ — прихожі бояри „заїздили“ — пе-ребивали місця місцевим, і це завжди викликало велике незадоволення серед місцевого боярства.

З тим усім одначе не треба собі уявляти дружину, як якусь перисту мозаїку від краю до краю, що при кожній зміні князя змінялась, як камінці ка-лейдоскопа. Не зважаючи на присутність різних посторонніх елементів, ос-новну масу дружини складали люди місцеві, між старшою дружиною — люди з місцевих „ліпших людей“, і при цьому чимало їх служило в дружині з роду в рід, так що дружинна служба була спадковою в їх роді. Не кажучи вже за такі відокремлені і замкнені в собі землі, як Галичина, але і в Київщині, де при невпинних перемінах князів і династій склад дружини мусив найбільше змі-нюватись, ми бачимо серед бояр таких, що не зважаючи на зміни князів, лиша-ються в землі, займають далі свої становища і передають свої уряди дітям. Так Ян Вишатич служить спочатку Святославу під час його київського князюван-ня, потім виступає серед чільнішої київської дружини за Всеволода і Свято-полка; Іван Войтишич фігурує серед київських (княжих) бояр за Мономаха і його синів, за Всеволода і Ігоря Ольговичів; Шварно служить у Києві Ізяславу Мстиславичу, потім Ізяславу Давидовичу; Володислав Лях — Ростиславу, Мстиславу Ізяславичу, Давиду Ростиславичу, Михайлу Юрійовичу. Можна знайти і загальніші вказівки на княжих бояр, що лишалися в землі, не зва-жаючи на зміни князів: так приведеним з Святополком боярам 1093 р. літописець протиставляє старого боярина Яня і інших „мужів смысленних“, очевидно — місцевих київських дружинників; так 1096 р. Мономах з Свя-тополком закликали Олега Святославича в Київ на всенародний суд „предъ мужи отець наших“ — старих бояр київських.

Спадковість серед старшого боярства була також значно розви-


-306-
нена. Навіть в Київщині ми можемо слідити, як певні уряди — становище ти-сяцьких, воєвод переходить від батька на синів. Так за Ярослава тисяцьким був, очевидно, Вишата, за Ізяслава — його син Янь, за Святополка — його другий син Путята; за Рюрика ''воєводою“, можливо — тисяцьким був Славно Борисович, за Володимира Рюриковича його син Іван Славнович держить „во-єводство київської тисящі“1. На існування боярських родів вказують прізвища не тільки по батьку, а й по діду, що ми часом зустрічаємо: напр. Мирослав Хи-лич внук, Івор Гюргевич Мирославль внук, Ольстин Олексич Прохорів внук — в дружині Ольговичів2.

Коли ми згадаємо, що дружина зв'язана була не з княжим урядом, а з особою князя, що князь зовсім довільно міг добирати собі дружину, приймати і відправляти, то нас мусить здивувати цей факт, який ми бачимо особливо ви-разно в Києві — що ті ж самі бояри або боярські роди зберігають своє становище при перемінах князів, часом при князях ворожих. Очевидно, було щось у цих бояр, що примушувало князів давати їм і їх дітям визначні поло-ження у своїх дружинах, у своїй адміністрації незалежно від своєї охоти чи неохоти до цього. Існування якихось боярських прав на певні положення, бо-ярські ранги особливо виразно дає себе знати в Галичині, де між боярами існують якісь свої рахунки, хто з них ,,достоєн держати“ яку волость по своєму становищу, роду, заслугах ; боярські олігархи тут вважають за можливе „князя собі називати (номінально визнавати), а самим усю землю держати“, і розби-рати поміж себе уряди, не питаючись князя. Для пояснення цієї практики я вказував свого часу на пізнішу, відому з литовських часів практику наших зе-мель, що бояри певної землі бувало „держали“ — правили поодинокі уряди „колейно“, по черзі, без всякої участі чи з дуже невеликою участю в цьому волі в. князя3. Але те що найбільш виразно показало себе уГаличині під час занепаду княжої влади, у менш дратівливих формах мало, очевидно, місце скрізь, судячи по тих явищах, які бачимо в Київщині, себто землі, де тривкість дружинного елементу мала всі шанси бути мінімальною.

Це пояснюється тим, що княже боярство рекрутувалося у переважному чи-слі не з яких-небудь заволок, неприкаянних людей, що не маючи ніякої опори, залежать повністю від волі свого настав-
1Іпат. с. 108, 146, 198, 445, Лавр. с. 434.

2Іпат. с. 231, 233, 431.

3Див. про цю практику в т. V с. 290. Пор. моє: Галицьке боярство у XII - XIII ст.
-307-

ника — як тогочасна уряднича верства. Княжі бояри були переважно люди заможні, власники маєтностей, що займали в суспільстві впливове становище незалежно від своїх урядів і були самі по собі „боярами“ — „ліпшими людьми“ в громаді, без огляду на те, чи брав їх князь у свою дружину, чи ні.

Дійсно ми зустрічаємо в джерелах кілька вказівок про земельні маєтності і багате майно бояр київських і галицьких. Так 1146 року кияни пограбили „доми дружини Ігоревої і Всеволожої, села і худобу та побрали багато майна (її) по домах і монастирях (у схованні)“. Ізяслав, ідучи з Волині на Юрія 1150 р., каже своїй дружині: „ви вийшли зі мною з Руської землі, втративши свої села і маєтки (жизни)“, а далі довідуємось, що після смерті Юрія кияни „побивали суздальців по містах і селах, а майно їх грабували“: очевидно Юрій, сконфіскувавши маєтності Ізяславових бояр, роздав їх своїм. Нарешті під 1159 р. оповідається, що Мстислав Ізяславич, опанувавши Київ, „забрав багато майна дружини Ізяславової (Давидовича), золота і срібла, челяді, коней і худоби“.

Подібні звістки знаходимо і про галицьких бояр: Володислав напр. так промовляє до перемиських бояр: „чого вагаєтеся, браття? хіба вони (Ігоревичі) не пограбили ваше майно, дочок ваших не повіддавали за ваших рабів, а вашими батьківщинами не заволоділи різні зайди?“ Одного разу Данило заби-рає від бояр Арбузовичів Пліснисько збройною силою і знаходить там силу невільників (великъ плЪнъ). Нарешті в Галичині ж знаходимо ми бояр з прі-звищами місцевими, як Семен Коднинський, Борис Межибожський, може й Климята з Голих гір.

Правда, існування маєтностей у бояр пробувано толкувати інакше: деякі дослідники припускають, що вже тоді практикувалося роздавання за службу земель від князів боярам. Але припустити це дуже важко: князівські маєтності самі бували не великі: це були фільварки, по теперішньому кажучи, де земля
-308-
оброблялася руками несвобідних робітників, і їх, розуміється, князі в державу боярам не давали: вони роздавали їм певні округи для виконання різних адміністраційних функцій, а не села з челяддю, які ми бачимо у вище наведе-них звістках у бояр. Це, очевидно, були звичайні приватні маєтності, такі ж фільварки, і бояри були їх власниками.

Такі бояри-власники певно грали головну роль в дружині і по інших українських землях, ще більше ніж у метушливій Київщині. Князю завжди бу-ло наручно притягнути до себе цих впливових людей, взявши їх на свою службу; з другої сторони — і цим людям була наручна княжа служба: вона додавала їм іще інакших, службових впливів, давала доходи на княжій службі. Так земське боярство мало всі шанси входити широко в боярську дружину. З другої сторони і ті зайди, що заходили в княжу дружину чи з інших земель, чи з інших верств, дослужившись положення і майна на княжій службі, легко могли ставати господарями, заводячи свої села. Таким чином між земською, земельною аристократією і княжою дружиною в нормальних відносинах князя до землі мусили існувати досить тісні зв'язки, обопільні переходи, і тим по-яснюється те мішання між боярством княжим і боярством земським, яке ми бачимо в наших пам'ятках: не можна звичайно навіть відрізнити ції дві категорії, так що деякі дослідники1 висловлювали гадку, ніби в ці часи земське боярство зовсім злилося докупи з дружиною. В дійсності вони не злилися, а між ними були тільки більші або менші зв'язки, більша або менша коінциденція (?) в залежності від становища князя. Під час князювання князя накиненого, чужого землі, як напр. князювання Юрія у Києві, коли київське боярство стояло на стороні Ізяслава, а Юрій „обсаджувався“ своїми суздальськими боярами, княжа дружина була чимсь зовсім відокремленим від земської аристократії; але коли на столі сидів князь, що старався увійти у ближчі зв'язки з землею, стояв з нею в добрих відносинах, як напр. Мономах, Мстислав, Ізяслав — земські елементи мусили дуже широко входити у дружину.

Такий земський боярин, вступивши на княжу службу, не потрібував зходити з землі при зміні князя: коли новий князь не хотів його, він міг собі і обійтися без княжої ласки. Але князю нелегко було скинути його з уряду, не взяти в дружину, або
1В.-Буданов Обзор3 с. 32, Линниченко ВЪче с. 64, давніше Пассек Кня-жеская и докняжеская Русь с. 15—16, 109, 146 і інші.
-309-

обминути при авансі: це значило собі напитати ворога, і навіть ворогів, бо такий боярин певне мав у землі і парентелю, і клієнтелю; та й взагалі наживати собі ворога у більшому боярині було не наручно. І от новий князь - чи хотів, чи не хотів - мусив дуже часто не тільки залишити за таким боярином його дотеперішній уряд, але й давати дальші і ліпші посади йому і його дітям.

Раз служба в княжій дружині була корисною, було зовсім природньо, що дружинники взагалі і бояри зокрема посилали туди ж і своїх дітей. Такі боярські сини, як і діти земських аристократів, мусили вступати, як сказано вже, в дружину отроками, але їх рід, впливи їх свояків забезпечували їм швид-кий поступ, перехід в ряди „княжих мужів“, на різні адміністраційні посади. Таким чином серед боярства виробляється ідея „отчин“, як і серед князів: син змагається зайняти місце батька, і не дати йому батькового уряду без очевидних причин — значить знов розгнівати весь його рід. Так серед боярства виробляються свої рахунки, свої претензії на уряди, внаслідок яких князі, навіть і неприхильні - повинні були їм давати уряди, на які претендували вони на підставі своїх рахунків.

Розуміється, між цю привілейовану верству проходили і посторонні еле-менти, як ми бачили: дружинне боярство ніколи не могло стати замкненою кастою; але завжди цим „новим людям“ карєра давалася далеко тяжче. Ми бачили, як у Галичині родовиті бояри згори дивилися не тільки на нового чо-ловіка „от племени смердья“, але й на „попового внука“. В слабших формах це мусило повторюватися і по інших землях; досить росповсюджена гадка про демократичність давнього руського суспільного устрою в значній мірі хибна, як побачимо не раз іще нижче.


-310-

До категорії княжих людей належала, окрім дружини старшої і молод-шої, також княжа служба у вузькому значенні слова. Вона у значній мірі складалася з людей несвобідних, як тодішня служба взагалі; яку визначну роль у складі тодішньої служби грав елемент несвобідний - це найліпше показує відома постанова Руської Правди, що хто іде в службу не забезпечивши собі свободи, то тим самим стає холопом: „а се третіє холопьство (третя обставина, що приводить до холопства) — тивунство безъ ряда или ключь къ себЪ привя-жеть (піде в службу ключником)“. Аде не зважаючи на свою несвобідність, княжі слуги займали привілейоване і поважне становище в суспільстві. Так, за княжих слуг вищих категорій платилася повна, а навіть і подвійна вира — напр. за тивуна конюшого — начальника конюхів, за тивуна огнищного — може начальника над челяддю, подъЪздного (як толкують, — начальника ловців, — хоч би ці слуги були і несвобідні. Вони, хоч не управнені по праву, мусили користатися правами свобідних — мали своє майно, ним росноряджалися і т. п., як будемо ще бачити нижче (це зрештою належить не тільки до слуг княжих, але і єпископських та боярських вищих категорій). Княжі (а також єпископські, почасти боярські) тивуни, хоч були, певно, дуже часто, а навіть переважно несвобідні (на це вже вказує слово „тивунство“ у наведеній постанові Руської Правди як типове означення несвобідного слуги), сповняли ріжні, досить поважні урядові функції і мусили грати важливу роль у суспільній ієрархії.

---------------

Переходячи тепер до суспільності не-княжої, почнемо з її вищої верстви — від боярства не княжого, земського. Та тут стрічає нас трудність: внаслідок тих зв'язків, того мішання не княжого боярства з дружиною, що вище я підкре-слив, не раз дуже важко вибрати з джерел те, щб належить до боярства неслу-жебного, так що і сучасні дослідники звичайно не відграничують точніше цих двох категорій у своїх оглядах.

Ця верства виступає у нас під різними назвами: „лучьшии“, ,,лЪпшии мужи (лучьшии мужи иже держать землю — у древлян), „болшии и наро-читии мужи“, „нарочитая чадь“, те ж саме правдоподібно означають „старци градскии“ або „людскии“. За-
-311-
гальною, початковою назвою для них було бояри; у виводі цього імені філологи вагаються між коренями бой і бол, але з історичного погляду не може бути непевності в початку від бол (початкова форма болярин, елінізо-вана (грецькою), звідти виведена боярин і ще далі — сучасне російське барин — пан), так що слово це означає теж „більших людей“. Потім цю назву перенесено також на старшу княжу дружину (це мусило статися досить пізно, не скорше мабуть кінця XI ст., бо в Руській Правді старша дружина не має цього назвища), і в наших джерелах звичайно важко розрізнити звістки про боярство земське від дружинного. Але що ця назва прикладалася і до земської аристократії, не підлягає сумніву. Що в Руській Правді вживається вона в такому значенні, я вже сказав*; з літературних пам'яток зустрічаємо це слово в такому значенні напр. у літописній повісті про Володимира, в історії Бориса і Гліба і т. п.1

Початок цієї аристократії був родовий — спочатку це були старші династії в родах. Але давно уже її характер змінився: вона стала аристократією маєтковою, верствою багатих. У північних землях при цьому ім'я боярства спеціалізувалось: воно означало тільки верству земельних власників, тим часом як капіталістів називали купцями, так що там старому виразу „болшии мужи“ відповідають „бояри і купці“2. У нас такого розрізнення не можна помітити; принаймні у XI і на початках XII ст., судячи по звістках, бояри означають взагалі багату, вищу верству, протиставляючись „людям убогим“, „людям простим“, без різниці, чи те багатство полягало в землях, чи в капіталах3. Але дуже можливо, що і у нас еволюція ішла в тому ж напрямі, судячи по тому, що в ли-


1Іпат. с. 90: „се же увидевше людьє и снидоша ся бещисла и плакаша по немь: бояре акы заступника земли ихъ, убозии акы заступника и кормителя“; тут „людье“ очевидно означають громаду (бо дружини і не було тоді в місті), і вона поділяється на дві катеґорії: бояр — себто багатих, і людей убогих. Не дружинну аристократію означають, очевидно, і „вишегородьскыя боярци“ — Іпат. с. 92.

2Так було в Новгороді; з Суздальщини ми маємо також таку згадку ще з ХІІ ст.

3Бояре і убозиивище зноска 2, бояре і простии людье — Іпат.

с. 152.
-312-
товсько-польський період і у нас назва боярина перейшла в означення земель-ного власника, при цьому зобов'язаного службою; це останнє сталося, правдо-подібно, завдяки тим зв'язкам і мішанині земської земельної аристократії з княжим боярством, про яку я вже казав.

Щодо самого складу верстви ліпших людей, то у великих торговельних центрах, як Київ, почасти Чернігів, Володимир і т.п., багаті купці, проми-словці, взагалі капіталісти мусили в ній займати дуже важливе місце; в краях менш торгівельних ця верства мусила складатися головно з власників більших господарств. Зрештою обидві категорії не могли бути докладно відграничені, і чимало, певно, тих „ліпших“ належало разом до обох категорій.

Правною привілегією боярства було те, що ані по них, ані по їх людях князь не брав відумерщини, як брав з простих людей: коли не було у смерда сина, його майно забирав князь, по боярину ж спадщину могли дістати доньки, коли не було сина. По боярських же людях — себто свобідних людях, що слу-жили боярину або жили на його землі, спадщину, коли вони не полишали синів, мабуть брав боярин1. Таким чином бояри були не тільки фактично, але і юридично привілейованою верствою. Але вира за боярина була однакова з вирою всякого свобідного — 40 гривень, і тим боярин не княжий відрізнявся від княжого, бо за того платилась подвійна вира.

Про зв'язки боярства з княжою дружиною я вже казав. Незалежно від тих зв'язків земське боярство взагалі мусило стояти до княжого правительства у відносинах близьких і прихильних. Як я вже підкреслював, ми не помічаємо ніякого антагонізму або боротьби за владу між князівсько-дружинним устроєм і цими „ліпшими мужами“, що давніше „держали землю“. Судячи по Руській Правді, правительство на ґрунті суспільно-економічному стояло цілком на стороні боярства2; така напр. постанова, як обмеження процентів, була видана після повстання 1113 p., себто була вимушена від правительства повстанням, що мало всі ознаки соціального руху: бідна міська маса кинулася грабувати доми княжих урядників, жидів, і в перспективі окреслилося грабування „бояр“ взагалі


1Р. Правда Кар. 104. Звичайно думають, що по боярських людях спадщи-нy діставали теж доньки, але я думаю, що тут останні слова параграфа належать тільки до самих бояр, спадщина ж по боярських людях ішла боярину, як спадщина по смердах (як людях нічиїх) ішла князеві.

2Про цей характер староруського правного кодексу буду говорити ще у подальшій главі.
-313-

(монастирі, боярські посли, мабуть, приплели сюди більше для ефекту); бояр-ство попало в перестрах і якнайшвидше покликало собі князя, аби приборкав повстання. Цей епізод прегарно ілюструє суспільні відносини, де княже пва-вительство, очевидно, стоїть на стороні плутократії і зовсім не бавиться в де-магогію. Не диво, що й пізніший рух проти князівського режиму вийшов не з більших міст, осідків боярства, а з глухих кутів, де боярства мабуть і зовсім не було. А як князям було тяжко зійти з притертої традиційної політики союзу з боярством - показує приклад Галичини, де князі, ведучи і боротьбу з бояр-ством, а безперечно — маючи на своєму боці співчуття мас, одначе нічого не роблять для того, аби зрушити ці маси до якогось активнішого кроку проти боярства.

Про рядове міщанство — цих „простих людей“ городів можемо сказати ще менше, ніж про бояр. Насамперед треба зазначити, що чисто міщанський характер могла мати людність тільки в більших городах, де були більше розви-нені ремесла і торгівля, а в дрібніших містах вона, безперечно, була переважно хліборобська, бо ці дрібніші міста були тільки обгороженими селами, як ті древлянські городи за Ольги, що „дЪлають нивы своя и землю свою“.

Різниця у економічному побуті города і села виявлялася в тому, що горо-ди платили свою данину переважно грошима, тим часом як села давали нату-рою. З адміністраційного погляду город відрізнявся від сіл тим, що не входив уже, бодай часом, у їх сотенну організацію. В політиці горожани мали привілегію постановляти рішення, які були обов'язковими для всієї округи, а мешканці головного міста — рішення, обов'язкові для пригородів всієї землі. Це давало право людям города на особливу увагу зі сторони князя: їм задавав князь напр. всенародні пири, а часом робив і більш реальні гречності: напр. Ярослав, винагороджуючи учасників свого походу на Київ, дає людям з самого Новгорода по 10 гр. кожному, а селянам — „смердам“ по 1 гривні, а тільки старостам сільським, як горожанам, по 10 гр. При сильному розвитку міського елементу у нашому суспільно-політичному устрої власне ці „люди градскиї“ і репрезентували землю.


-314-

Правно і політично рядове міщанство було рівноправним з боярством. Що всі свобідні господарі мали однаковий голос на вічу, ми вже знаємо. Але в дійсності по більших містах і за княжих часів мусили мати головне значення голоси тих бояр, що держали землю в передкняжі часи і тепер вели провід у громаді. Те що ми бачимо виразніше у пізнішому Новгороді, у ослаблених формах повторювалося і у нас по більших центрах: всім заправляли в громаді боярські партії і роди. Вище я вказав на повстання 1113 р. як на ілюстрацію того антагонізму, що існував між сірою міською масою і боярством. Але пов-стання були річчю винятковою, у звичайному ж житті ця маса стояла в за-лежності і послушності цьому ж самому боярству. Галицько-волинський літо-пис дав нам образок пишного боярина, що їде собі конем у одній сорочці, і не дивиться ні на кого, а прості люди біжать коло нього — „Галичаномъ же текущимъ у стремени его“; цей образок пишного боярина і облесної, залежної від нього міщанської маси не далеко відбігав мабуть від дійсності і інших земель.

Ці відносини легко зрозуміти. Ми знаємо, як росповсюджене було по ве-ликих містах лихварство, і в які страшні лабета воно хапало своїх клієнтів; знаємо, що обмеження процентів було запроваджено після повстання 1113 p., очевидно — під натиском тієї бідноти, що його робило; річ зрозуміла: це бідне міщанство і було предметом лихварських спекуляцій бояр. Ми побачимо далі, що ця лихва мала в результаті перехід свобідних боржників у категорію пів-свобідних закупів-наймитів, відданих на ласку і неласку ,,,господина“, і навіть в категорію холопів; але перш ніж виявитися у таких правних формах залеж-ності, економічна залежність мала широке поле проявлятись у моральній залежності, і очевидна річ—що всі ці економічно залежні від боярства дрібні промисловці, купці, селяни були вірними слугами і партизанами (?) своїх пат-ронів у справах громадських і політичних.

Перейдім тепер до селянства.

Відомості про нього для часу, яким займаємося, дуже бідні, що й не повинно нас дивувати, коли відомості про більш впливові у політиці верстви виявилися такими скупими. Селянство ж політичної ролі у ці часи не грало, і через те на сторінки наших історичних джерел попадало дуже рідко, а правний кодекс, бувши вірним дзеркалом інтересів вищих верств, займається дуже ба-гато несвобідними і півсвобідними клієнтами бояр і князів, і дуже мало гово-рить про свобідних селян, що дуже рідко попадали ма-
-315-
буть під княжі суди, маючи свою громадську самоуправу і свій суд. При цьому велику трудність робить двозначність самої назви селянства.

Терміном для свобідного селянина було с м е р д (смердъ, старосл. смърдъ, походження слова неясне). Його значення дуже добре ілюструє оповідання літопису про походи на половців 1103 і 1111 р.: похід призначався на весну, але тому спротивилася дружина, кажучи, що це ненаручно смердам — може перебити їм роботу на полі: „не веремя веснъ воевати: хочемь погубити смерды и ролью ихъ (у другому: и ролью смердомъ)“. На це Мономах зауважив, що далеко важливіше, ніж дати можливість смердам зорати поле, забезпечити їм взагалі спокійне від половецьких нападів господарювання: „дивно ми, дружино, оже лошади кто жалуетъ, єюже оретъ кто, а сего чему не расмотрите, оже начнеть смердъ орати, и половчинъ приЪхавъ ударитъ смерда стрЪлою, а кобылу его поиметь, а в село его въЪхавъ поиметь жену его и дЪти, и все имЪнье его возметь и гумно єго зажжеть, то лошади его жалуешь, а са-мого чему не жалуешь?“

З цього оповідання видно, що смерди були селяни-хлібороби, вони меш-кали в своїх осібних дворищах („село єго“) і вели своє власне господарство: все оповідання обертається навколо піклування про смердів, і ніщо не натякає, аби ті смерди працювали для кого іншого — що то було господарство княже або боярське, де смерди були тільки робітниками.

Але слово „смерд“ вживалося і в іншому, ширшому значенні: воно означало всіх окрім князя, всіх княжих підданих. В такому значенні напр. Олег Святославич, закликаний перед духовенство, бояр і горожан, назвав це судом „єпископів, ченців і смердів“, так що це слово означає у нього всіх світських учасників проектованого збору; так Ян Вишатич, арештувавши волхвів, питає їх: „чья єста смерда“ — чиї ви піддані.


-316-

В Руській Правді це слово вживається і у вужчому, і у ширшому зна-ченні, так що в деяких місцях не можна навіть і сказати напевне, як тут треба розуміти це слово; але і в такому разі очевидно, що сказане про смердів у ширшому значенні — себто підданих ввагалі, ми повинні були б прикласти і до смердів у вужчому значенні — себто селян.

Що смерд був свобідний чоловік, це показує виразно Р. Правда, кажучи, що смерди платять „княжу продажу“, себто за карні вчинки платять кару кня-зю, тим часом як холопів „князь продажею не карає, бо вони не свобідні“1). Карати смерда можна не інакше, як тільки по присуду князя (або княжого урядника) — хто мучив (брав на тортури або карав) смерда без княжого суду, платить кару: „или смердъ умучатъ, а безъ княжа слова, за обиду три гривны“) — значить домініального суду над ним нема. Одначе кара за мучення смерда у чотири рази менша від такої ж кари за ,,мучення княжого мужа“. Але вира за голову смерда безперечно була однакова з головою інших свобідних (40 грив.): перелічуючи ті категорії людей, за голову котрих платиться повна вира, Р. Правда у тих редакціях, які маємо, очевидно, розуміє смерда під назвою „Словенина“2.

Щодо економічного становища смердів, то Руська Правда говорить про „смердїх коней“, „смердїх холопів“3, таким чином визнає у смердів рухоме майно всякого роду, навіть і холопів, що теж належали до майна.

Але на чиїй землі господарили смерди? Очевидно теж на своїй; тим відрізнялися вони від хліборобів інших категорій, які робили на чужій землі — про них будемо говорити нижче. Правда, досить розповсюджений погляд бачить в смердах осадників княжих земель, але цей погляд не знаходить собі опертя у фактах. ,,Княжими“ землями тоді були ті нечисленні фільварки, де князі вели своє господарство руками безземельних і невільних робітників; на те, щоб якісь інші землі вважалися княжими, не маємо ніякого натяку: вони належали до тих, хто вкладав у них працю, і землі смердів були їх власними, на скільки може
1Кар. 89.

2Це сталося тому, що тут ми безперечно маємо новгородську редакцію цього закону (Ак. 1, Кар. 1): горожанин і купець означають міську людність, словенин — сільську. Зрештою, що смерд мав цілу виру, це зовсім певно виходить з того, що її мав ізгой (там же), хоч він стояв у суспільстві на нижчій сходині, ніж смерд.

3Троїцьк. 13, Акад. 25.
-317-

бути мова про власність в ті часи. Зрештою і наведене вище літописне опові-дання називає село смерда його селом.

Таким чином всі ці звістки вказують на повноправність і економічну самостійність смерда. Але є одна звістка, що говорить зовсім про інше, це параграф, чи власне — варіант його в деяких кодексах Руської Правди: „а за смердъ и холопъ (вира) 5 гривенъ“. З нього б виходило, що смерд стояв на одному рівні з холопом, і дійсно деякі вчені виводять це; інші знов припуска-ють, що разом з категорією свобідних смердів існувала ще інша — смердів закріплених, подібних до холопів. Але про цю другу категорію більше ніде нема мови; навпаки, інший, згаданий уже вище параграф1 зовсім недвозначно виключає можливість такої категорії: перелічивши грошові кари за різні види худоби, він додає: це кари для смердів, що платять князеві продажу; коли ж злодіями будуть холопи — чи то княжі, чи боярські, чи монастирські, котрих князь не карає продажею, тому що вони не свобідні, то за них платить їх господин подвійне відшкодування.

Очевидно, що якби окрім тих повноправних смердів були ще інші, рівнорядні з холопами, про них мусила б бути тут згадка. Супроти цього нема іншого виходу при сучасному стані наших відомостей, як тільки прийняти, що ми тут маємо хибний варіант, бо в інших кодексах натомість читається: „а за смердий холопъ 5 гривень“; це зовсім правдоподібно.

Про громадську самоуправу цього свобідного селянства говорив я вище, а також дав образ і тих державних тягарів, які над ним тяжіли. Судячи з пізніших даних, вони були в сумі досить високі, навіть дуже високі місцями — бо оподаткування взагалі не відзначалося однорідністю і однаковістю, навпаки — при браку якоїсь докладно означеної підстави оподаткування, при неоднако-
1Кар. 42.
-318-

вості тихгосподарських комплексів, які служили одиницею оподаткування, воно розвивалося своїми осібними дорогами не те що в кожній громаді, а навіть і в кожному такому господарстві1. Ці значні тягарі мусили бути немалим стимулом для того, що свобідні селяни переставали господарити і переходили на становище боярських підсусідків, економічно залежних різних категорій.

Поруч цього повноправного і економічно самостійного селянства існу-вало інше — залежне, безземельне, що працювало на чужій землі і внаслідок своєї економічної несамостійності було дещо обмежене і в своїх правах. Ми знаємо три такі категорії, це ізгої, сябри і закупи2.

Про і з г о ї в ми вже говорили3, і небагато можемо до вище сказаного додати. Ми бачили, що так називалися люди без суспільного становища, люди неприкаянні, внаслідок того віддані під опіку церкви. Вони вважалися свобідними: вира за них повна, як і за всіх свобідних. Не маючи власного господарства, вони осідали на чужих землях. Це бачимо з згадки у фундаційній грамоті смоленської кафедри: ця кафедра між іншим дістає від князя, очевидно — його власне або двірське село Ясенське „съ бортникомъ, и съ землею, и съ изгои“4. Митр. Климент у своєму посланні, перелічуючи різні предмети то-дішнього землеволодіння, згадує „ізгоїв і с я б р і в“: „Скажу тобі, хто хоче слави — ті що прикладають (здобувають) дім до дому, села до сіл, ізгоїв і сябрів, борті і сіножаті, ляди і старини5. Ця одинока згадка про сябрів показує, що становище їх було аналогічне з ізгоями. Зрештою і ізгої, і сябри, як і інші безземельні свобідні робітники, правдоподібно, розуміються нашими прав-ними пам’ятками в категорії закупів.

З а к у п и (закупъ, закупний, закупень) з цього часу відомі тільки з Руської Правди; вони тут називаються інакше наймитами. Це були люди, що відробляли позичені або іншим способом винні гроші, або наймалися на робо-ту — звичайно беручи
1Див. про це у т. V с. 121—133.

2Літературу див. у прим. 26.

3с. 288—9.

4Хрестоматія В.-Буданова І4 245.

5Скажю ти сущих славы хотящих, иже прилагают дом к дому, и села к селом, изгои же и сябры, и борти и пожни, ляда же і старины (Посланіє м. Климента вид. Лопарьова с. 14, вид. Нікольского с. 104, див. ще нижче — с. 332. Це одинока згадка про сябрів у ці часи; потім це слово маємо у псковській (§ 92 і 106) і новгородській (§ 24) судних грамотах.
-319-

плату наперед. Була це застава чоловіка самим собою, чи третьою особою в забезпечення грошей, які відробляв він своєю роботою, і в такому значенні застави термін „закуп“ задержався в пізнішому праві в. кн. Литовського; в давніші часи значення цього терміну могло бути ширше, означаючи всякого роду економічну залежність.

Закуп жив або у дворі свого пана, або на своєму власному господарстві. Він міг дістати собі до господарства грунт від свого пана, міг мати і свій вла-сний. Закупи, що робили хліборобську роботу, мали спеціальну назву „ро-лейних закупів“.

Закуп безперечно був свобідним чоловіком. Він має своє майно — рухоме або і нерухоме; за свої вчинки він відповідає сам, не його господар, як за холопа; за незаслужене карання його господар має платити як за обиду свобідного, і закуп має право заносити скаргу на свого пана до княжого суду. Але його залежне становище і дуже тоненька границя, що межувала його з холопом, мали наслідки у обмеженні його горожанських прав: свідком він не міг бути, хіба в дрібних справах, і господар мав право карати — бити його „про дЪло“; тільки якщо він бив його зовсім без всякого поводу „не смысля, пиянъ, безъ вины“, то закуп міг обжалувати його перед княжим судом, і госпо-


-320-

дар платив кару. У відносинах до закупа господар зветься „господином” , як і у відносинах до холопа.

Становище закупа взагалі було дуже хистке, і кожної хвилі він міг опинитися в категорії холопів. Очевидно, цю легкість пани закупів дуже надуживали, так що нарешті це викликало з боку правительства ряд постанов, які обмежували ці зловживання. Дуже правдоподібно, що більша частина їх1, як і обмеження процентів, видані були внаслідок соціальної революції 1113 р., бо у переважній частині кодексів Руської Правди вони йдуть зараз після законів про процент. Ці постанови знайомлять нас зі зловживаннями, які діялися з закупами.

Насамперед, очевидно, багаті люди мали звичай неоплатних боржників — що брали у них гроші, чи хліб на прожиток, і не могли повернути, без дальшої церемонії просто повертати собі в холопи2. Закон постановив, що в холопи міг бути проданий неоплатний боржник тільки по конкурсу3, боржник же, що відробляв свою позику працею, не перестає бути свобідним чоловіком (себто закупом).

Далі бояри користали з усякого віддалення закупа від роботи, з усякого недотримання речинця для того, аби в кару за це оголосити закупа своїм холо-пом. Закон постановив, що закуп перетворюється в холопа тільки тоді, коли він потайки втікає від свого пана, аби скинутися свого обов'язку; коли ж він відлучився у якомусь інтересі не потайки, або втік щоб поскаржитися на кривди свого пана суддям (очевидно, що пан міг не пустити свого закупа, так що йому треба було аж потайки втікати, і це, очевидно, не завжди закупу вдавалось), — то це не може бути приводом для повернення закупа в холопи4; рівно ж закуп може перервати свою службу і перед речинцем, тілько тоді повинен решту сплатити грошима5.

Траплялося, що пан продавав свого закупа третій особі у холопство, або заставляв — у сумі, очевидно, вищій, ніж яку йому самому винен закуп. Закон постановляв, що така застава важна, а закуп, проданий в холопство, тим самим увільняється від всіх своїх зобов'язань до свого давнішого „господина".

Далі, практикувалося панами штрафування закупа за різні шкоди у гос-подарстві: так напр. не тільки за худобу або за го-
1Р. Правда Кар. 70—73.

2Кар. 122.

3Кар. 69.

4Кар. 70.

5Кар. 122.
-321-

сподарські речі, загублені закупом, але й за худобу, викрадену з замкнених хлівів, або загублену без вини закупа, закупу казали платити, себто прирахо-вували вартість цієї шкоди до його боргу. Очевидна річ, що при старанному використовуванні такої практики, зобов'язання закупа мало всі шанси не тіль-ки не зменшуватися з часом, а ще зростати, і він фактично ставав вічним слу-гою. Закон постановляв, що закуп платить тільки за таку шкоду, що сталася з його вини: напр. коли він взяв борону або плуг і загубив, або загубив худобу на полі, віддалившися у своїх справах, або через своє недбальство — не загнавши до двору, коли йому це було казано; коли ж сам пан пошле його куди, а худоба пропаде без нього, або її викрадуть з замкненої обори або хліва, то закуп за це не відповідає.

Коли господарі дозволяли собі навіть такі важкі зловживання, як про-дажа закупа в холопство, то ще менше в'язалися вони у менш драстичних зловживаннях: напр. вони зменшували закупові умовлену грошову плату або забирали його майно чи грунт, кривдили його іншими способами, довільно карали. Закон постановляє, що господар за такі кривди карається карою в 60 кун окрім винагороди закупові його шкоди, а за незаслужене закупом карання платить як за обиду свобідного взагалі.

Та совзького(?) становища закупа супроти холопства не поправив зовсім і закон. Ми бачили вже, що закуп за втечу повертався в холопи; так само в холопи попадав він за карний вчинок; „за переступ закупа господин не відповідає, говорить Рус. Правда, коли ж злочинця-закупа десь знайдугь, то господин має заплатити за коня або за що інше, украдене закупом, а самого його взяти собі холопом; коли ж господин не схоче за нього платити, то має його продати в неволю, і з тих грошей заплатити коня чи вола, чи що інше, украдене закупом, а решту візьме собі“. Таким чином і по закону закупові не далека була дорога до холопства.

Взагалі виступаючи проти господських зловживань, може бути — під натиском народного руху, правительство хоч і обмежує панські, права, але робить це дуже обережно. Напр. за такий страшний переступ, як продажа заку-па в неволю, „господин“, якби це відкрилося, тратить тільки ті гроші, що йому закуп був винен. А це чудесне обмеження, що господин може бити закупа тільки „про діло” і яке широке поле панському дотепу полишає це озна-
-322-

чення „про діло“, і як необмежене це право бити закупа: очевидно за най-меншу причину “господин“ міг бити закупа скільки влізе на підставі закону.

Взагалі шанси закупа і господина нерівні: коли закуп, працюючи на свого господина, стратить свою худобу — господин не зобов'язаний йому того винагородити1, коли ж він стратить щось господське — закуп за це платить, як ми бачили. За свої надужиття господин ризикував певною — не дуже, оче-видно, великою сумою грошей, закуп - своєю свободою; цю останню закон все-таки цінив не високо. А при цьому не треба забувати, яково то було закупу дійти свого права, забезпеченого законом: яково то було проданому в холоп-ство, заставленому або іншим способом покривдженому закупу дістатися з панського села перед княжого суддю і довести свою правду перед цим суддею, таким же господином закупів і холопів, як і обжалуваний. Супроти цього всього ми можемо з певністю сказати, що так розмірно щедро приділені долі закупів постанови Рус. Правди небагато поліпшили цю долю і не вирятували їх з пащі холопства, куди дорогою закупництва мусила попадати сила і без-земельних свобідних, і смердів-господарів разом із своїми землями.

Ще більше ніж закупами Руська Правда займається несвобідними — хо-лопами. Але коли постанови про закупів мають на меті (хоч і дуже обережно) оборонити їх від зловживань, то всі постанови про холопів, що займають близько четвертини ширших редакцій Руської Правди2, не займаються зовсім ніякими правами холопів, бо і не визнають їх у них, а тільки інтересами їх панів, зв'язаними з володінням цією найбільш делікатною з рухомостей3.


1Так розумію я цю суперечну постанову: „а иже у господина ролейны закупъ будеть, а погубить свойскы конь, то не платить ему“; одні читають войскы, як у деяких кодексах і толкують: „кой ролейному закупу господин доручить воєнного коня, то він не відповідає за нього, бо це не належить до його хліборобських обов’язків“, але і цей переклад войский — воєнний, і існування спеціальних воєнних коней, і таке толкування — все це непевне. Інші читають свойскы, а толкують: „коли закуп стратить свого коня, і через це вийде в роботі замішка, то він за це не відповідає. Я думаю, „не платить єму“ треба розуміти про господина, і тоді зовсім буде ясно.

2Кар. 9—14, 27, 34—5, 43, 74 і далі, 99, І02, 110 і далі.

3Про холопів див. особливо Сергеевичъ Рус. юрид. древности І с. 94 і далі, В.-Будановъ Обзорь3 с. 80 і далі і Дебольскій ор. с.; спеціальна стаття Д.-Запольского— Книга для чтенія по рус. исторіи.
-323-

Термін для невільника в Руській Правді — „х о л о п“, для жінки —„р о б а“, „раба“, для властителя раба— „г о с п о д и н“, повертати в неволю — „робити“, „поработити“; так же і в інших пам'ятках.

Правні дороги до невільництва Руська Правда вказує такі: Купно при свідках і в присутності самого холопа, хоч би за найменшу ціну (хотя и до по-лугривны); женячка з невільницею без застереження своєї свободи (безъ ряду); вступлення без застереження своєї свободи в двірську службу — тивуном або ключником, каже Рус. Правда, але треба розуміти мабуть ширше — про всяку двірську службу. Далі, сюди ж належить те, що ми вже знаємо: продажа збан-крутованого купця по конкурсу, право повертати в неволю закупа за втечу і за крадіж у третьої особи. По всій правдоподібності попадали в неволю і люди, що не могли заплатити судових кар. Нарешті дуже важливою — може найбільш звичайною дорогою в холопи було забирання в неволю під час війни.

Діти холопів, що народилися під чає неволі, ставали теж невільниками; навпаки — ті, що народилися перед неволею, зіставалися свобідними. На якесь вигасання неволі з часом, як про це кажуть старші звістки про слов'ян, у наших джерелах нема сліду: очевидно цей звичай, якщо і був, то минувся, і неволя стала спадковою, вічною. Вона переставала тільки з спеціальних причин: коли холоп викупився на волю; коли господин пускав його на волю; раба-підложниця ставала свобідною, з дітьми своїми, коли помирав її господин-чоловік; могли бути ще й інші спеціальні причини.

В очах права невільник не був юридичною особою; він не може бути ані суб’єктом, ані об’єктом карного вчинку, і всі поста-
-324-

нови права обертаються навколо тієї матеріальної шкоди, яку він може зробити третій особі, або яка в ньому може бути зроблена його “господину“. У відносини холопа до господина право не входить зовсім: як і над всякою іншою річчю, так і над холопом пан має повне і нічим не обмежене право. Таке властиве становище давнього руського права щодо холопа. І тільки з часом, під впливом християнства і поступів у суспільній організації воно робить в оцінці холопа деякі різниці у порівнянню до інших предметів власності.

Що холопи не відповідають перед публічною владою за свої вчинки, ка-же Руська Правда виразно в цитованій уже нами постанові: коли вкрадуть що холопи княжі, або боярські, або монастирські, то князь їх не карає продажею, бо вони не свобідні, — за них відповідає перед третьою особою їх господин1. Щодо самоï відповідальності господина, то тут є дві різні норми: по одній він платить тільки вартість шкоди, зробленої холопом, по другій — платить по-двійно2; очевидно, тут маємо постанови з різних часів, і котра з них старша — не знати. Але що шкода, зроблена холопом, може перевищувати вартість само-го холопа, то господар має право скинутися самого холопа, коли він робив на власну руку: коли холоп, втікши від господина, що небудь украв або ви-шахраював гроші і не міг вернути, то господин або має „викупити“ холопа — заплатити шкоду, або „лишитися єго“ (зректися). Коли ж господин сам дору-чив холопу вести для нього торгівлю або взагалі робити якісь грошові операції, то не може зректися холопа, а мусить платити за нього в разі його нестій-ності(?).

Що холоп не міг бути предметом карного вчинку, видно з того, що за вбивство холопа третьою особою „без вини“ платилася його вартість госпо-дарю, а князю „продажа“, як за всяку іншу матеріальну шкоду: „за холопа і рабу нема вири, за убитого без вини або рабу платиться урок, а князю продажі 12 грив." (стільки ж, як і за украденого холопа, або за знищені знаки власності). „Урок“ — вартість холопа, була не однакова: за вищі категорії княжих холопів платилося, як ми вже знаємо, 40 і до 80 гр., за середні категорії княжих і бо-ярських холопів - по 12 гр., за звичайних княжих і „смердїх“ (не княжих) —


1Кар. 43.

2Кар. 43 і 74 (тут за коня, украденого холопом, платиться тільки його вартість).
-325-

по 5 гривен за чоловіка, по 6 за жінку; це мабуть і було нормальною ціною невільника. За вбивство свого власного раба, очевидно, ніхто не відповідав, бо кожний мав право робити з своєю власністю, що хотів. Майно холопа мусило по праву все належати його пану.

Громадянських прав холоп ніяких не має. Він не може бути свідком; правда, на підставі свідоцтва холопа можна розпочати процес, але відпові-дальність такого процесу приймає на себе той, хто позиває, і якщо не довів свого, платить обжалованому, „зане по холопьи рЪчи ялъ и“. Доказової сили свідчення холопа не має: він не може присягати, і тільки в крайності (по нужи) суд може прийняти свідчення вищих категорій холопів, як напр. „боярського тиуна дворьскаго“. Ніяких угод і контрактів холоп правно робити не може: коли холоп вишахраює де-небудь гроші і виявиться, що третя особа дала йому ті гроші знаючи, що має до діла з холопом, то вона не може мати ніяких претензій — втрачає свої гроші.

Так суворо трактувало холопа право, послідовно втілюючи принцип, що холоп — то не людина, а тільки річ, майно. Але на практиці цей погляд, певно, не реалізовувався так послідовно, і незгода цього правного погляду з дійсністю супроти неможливості реалізувати його послідовно на невільнику, як на речі, а з другого боку - гуманний вплив церкви — брали своє.

Ми вже бачили, що саме право робило уступки для вищої категорії рабів: не кажучи вже, що воно цінило деяких із них вище навіть, ніж свобідних (80-ти-гривенний „урок“ за деяких княжих холопів), воно визнавало, як ми бачили, їх свідчення правосильними на суді.
-326-
Далі, у рабів у дійсності бувало своє майно, і вони вели від себе торгівлю, грошові операції. В умові Смоленська з німцями (1229) між іншим читаємо: коли латинянин (себто чоловік латинської віри — німець) позичить гроші княжому холопу, або іншому доброму чоловіку (вар.: боярському чоловіку, себто холопу), а він помре не заплативши, то той, хто бере його спадщину, має заплатити німцю. Таким чином холоп лишав спадщину, і то очевидно — не господарю, а іншим спадщикам. І це, безперечно, не було виняткове явище: Руська Правда, як ми бачили, припускає, що можуть бути такі люди, що вхо-дять у грошові операції з холопом, навіть і знаючи, що він холоп; Всеволодів устав, як ми бачили, говорить про холопів, що з холопства викупляються — значить самі, своїми грішми; на це ж вказує термін ізгойство — як викупна плата холопа за своє увільнення1. Очевидно, що хоч по праву холоп не міг мати свого майна, в дійсності холопи, особливо у більших господарствах, як князівські або боярські, per tacitum consensum своїх господарів мали своє май-но і ним свобідно розпоряджались, а право і тут, як от у тій умові, робить для них уступкy.

Подібний поступ у цій справі бачать, і на мій погляд — зовсім оправдано, — у дуже заплутаному параграфі про холопа, що побив свобідного чоловіка: „коли холоп ударить свобідного, і той потім його де знайде, то в. князь Ярослав постановив для нього смертну кару; але сини його це перемінили: або вибити холопа, прив'язавши, або взяти (з його господаря) гривну грошима за сором. Коли ж би холоп, ударивши, втік у дім свого пана, і той би його не видав, то має заплатити за нього 12 гривень“2. Таким чином господин може викупити холопа (заплативши 12 гр., себто суму, яка платилася за голову ліпшого холопа), інакше він мав бути караний: за Ярослава смертю, за його синів — або киями3, або грошовою карою. Але гривна за сором — це слабий еквівалент 12-гривенного викупу, або смертної кари — чи київ (це також мусила бути тяжка кара, бо замінювала смерть). Це треба пояснити так,


1Див. вище с. 289.

2Кар. 76; текст я переставляю, для ліпшого зрозуміння. Гадка, що з цього параграфу виникає існування суду над холопом, висловлена Сергєєвичем Юрид. др. І с. 105; в подробицях він одначе толкує цей параграф інакше.

3”Или бити розвязавъше“ — для пояснення цього виразу Серґеєвіч дуже добре вказав на текст Моленія Данила Заточника: „А безумнаго аще и кнутомъ бьеши, розвязавъ на са-нехъ, не отъимеши безумія его“.
-327-

що холопа, коли він був винен, били, а коли не винен — карали тільки одною гривною, себто — що над холопом провинником був уже суд. Це толкування знаходить собі підтвердження у параграфі, що за голову убитого холопа, коли він був не винен — платилося 12 гривен: значить і при вбивстві холопа третьою особою був суд. Супроти цього дуже правдоподібно, що і смертна кара для холопа, уставлена Ярославом, мала діятися по суду, замість давнішого права побитого — забити холопа самому на горячому вчинку. Цей суд над холопом-провинником або над вбивцею холопа був новим виломом у погляді на холопа, як на річ.

Щодо постанови про увільнення з неволі раби-підложниці, що становить теж вилом у такому погляді на раба, то тут важко сказати, чи з’явивсь він вна-слідок впливу християнства, що взагалі впливало на зміну такого погляду на раба, чи внаслідок старого, перед-християнського погляду, що підложниця і її діти мали однакові права з шлюбною жінкою і дітьми.

Християнство безперечно впливало на поліпшення долі невільників, проповідуючи людяність у відносинах до них та вважаючи всякі зловживання влади господина над челяддю за гріх. Але впливу цього не треба також і перецінювати: реальні наслідки він осягав дуже поволі, і в законодавчих па-м'ятках (що взагалі до цього впливу ближче стояли) в ці часи ми можемо здо-гадуватися про такі впливи хіба тільки гіпотетично (як напр. у тій постанові про увільнення раби-підложниці).

Взагалі ж обставини вели не до зменшення, а до збільшення числа рабів. Правда, зменшувалось число взятих у неволю із зменшенням війн і з розпов-сюдженням може легших способів війни, але зате зміцнювалися економічні причини, що сприяли рабству. Маса постанов Руської Правди про невільників свідчить про це аж занадто виразно.

Прикре, безправне становище холопа супроти сваволі його „господина“ мало результатом численні втечі. На це натякає вже Руська Правда, де кілька параграфів присвячено таким холопам-втікачам, і праводавство щиро старалося оборонити інтереси панів від таких втрат. Коли холоп втік, господар мав зробити про це заявку — „закличь“ на торзі; коли б після того хто цьому холопу-втікачу поміг втікати — вказав дорогу, або дав хліба, або інакше якось полегшив подальшу втечу, то мав платити господарю вартість холопа — п'ять гривень за чоловіка, шість за жінку, коли знав, що це холоп-втікач; а як ні — мав відприсягтись. Коли б хто мав такого втікача у себе і за три дні від заявки не видав


-328-

його господину, і потім цього холопа знайшли у нього, той хто перетримав його - мав платити три гривни продажі. Хто украв або вивів челядина (останнє — очевидно за згодою самого челядина), мав платити вищу таксу — 12 гривень. Хто переловив втікача і дав знати „господину“, діставав гривню „перейму“. Власті повинні були дати господину своїх отроків для арештування втікача, коли він зловив його слід; при цьому коли виявлялося, що властьзнала про цього втікача, вонамусила, очевидно, відповідати перед господином. Здається, що навіть недоторканість приватного помешкання супроти ловлення втікача не була важливою. Взагалі різнорідна казуїстика Руської Правди, яка виникала з холопських втеч, показує, що ці втечі були дуже часті.

----------------

Про церковних людей небагато можу додати до сказаного вище при огляді церковного устрою. Як ми бачили вже з сказаного вище, ця категорія складалася: з білого духовенства і церковників, з ченців, з людей, що власне не бувши церковними, стояли під опікою і присудом церковним (вони власне і називалися церковними людьми“, у тіснішому значенні) і нарешті — з пів-свобідних і несвобідних людей, що сиділи на церковних землях і залежали від церковних властей так само, як і від кожного приватного „господина“ — отже про них і нема чого говорити тут окремо.

Число світського духовенства зростало, очевидно, поволі. Перші кадри його дало при охрещенні Русі те духовенство, що було давніше на Русі, і грець-ке, привезене з Корсуня та з Царгорода, разом з митрополитами: і те, і друге не могло бути численне. По всій правдоподібності, для збільшення його числа вжито того самого способу, що і для розповсюдження освіти серед вищих верств: Володимир „пославъ нача поимати дЪти и даяти на учение книжно“, силоміць, не зважаючи на неохоту батьків: ”матері ж плакали по дітях, наче по мертвих, бо ще не утвердилися у вірі“. Правдоподібно, така ж дитяча кон-скрипція мала місце і за Ярослава, що теж старався про умноження церков, і по новгородських звістках теж набирав дітей у науку „отъ старостъ и поповыхъ дЪтей 300 — учити книгамъ“; велике число
-329-

зібраних, а також що мова йде вже не про „нарочиту чадь“ — місцеву аристо-кратію, робить правдоподібним, що тут мова йде головно про підготовку свя-щенників.

Завдяки цим заходам з першої половини XI ст. число священників зросло дуже значно, так що їх уже в другій половині XI ст. не бракувало. Напр. про Ярослава оповідається, що він при своєму дворі на Берестовім тримав „попы многы“, а між боярством, очевидно, розповсюджується звичай мати свої домо-ві церкви і своїх прибічних священників: так бачимо, що Ян Вишатич у своїх подорожах з дружиною має при собі священника, а звістка про сотні церков у Києві на початку XII ст. вказує на перенесення на Русь візантійського звичаю домових церков. Із згаданої вище патріаршої грамоти бачимо, що бояри на Русі, бажаючи мати свого священника, часто давали в науку своїх рабів, і вони потім святилися і були священниками, часом не діставши свободи, всупереч канонічним постановам (зрештою, це практикувалося і на заході в ці часи). Що така практика не зникла і після тієї патріаршої заборони, видно з пізніших соборних актів, де доручається не святити рабів інакше, аж поки не під-твердиться письмовою грамотою увільнення, з означенням численних свідків, аби потім господин знов не повернув такого священника в неволю.

Значне намноження духовенства пояснюється тим, що вимоги до вчено-сті і освіти ставилися невеликі: тільки аби кандидат був письменний. На це вказує наведена уже звістка Всеволодового уставу, що попів син, не навчив-шись грамоти, ставав ізгоєм: значить, йому треба було тільки знати грамоту, не більше, аби зітатися у попівському стані. Акти володимирського собору 1274 р., що висловлюють вимоги тодішньої ієрархії, також вимагають від кандидатів священничого стану, окрім моральності - тільки доказів „аще грамоту добре сведять“. Зрештою і в тодішній Візантії від священника вимагалося не більше.

Згадана ж звістка уставу інтересна ще й тим, що показує, як уже тоді ду-ховне зайняття передавалося від батька до сина, ставало дідичним(спадковим): устав приймає, що попів син не має іншої цілі перед собою, як стати теж по-пом, і коли він цього не досягнув, то тим самим попадає в категорію непри-каянних людий — ізгоїв. По аналогії пізнішої української практики, що до-жила аж до початків цього століття, ми можемо з усією правдоподібністю прийняти, що і тоді попові діти, підростаючи, поволі вправлялися, переходячи
-330-

різні функції при церкві: паламаря, дяка, і нарешті — священника1. Дуже часто попова родина могла займати всі церковні посади своєї парафії: тим часом як батько був священником, один син був паламарем, другий дяком, а хтось з попівської родини виконував обов'язки проскурниці; так бувало мабуть часто по сільських парафіях.

Одна згадка літопису про перебування Ізяслава у Новгороді 1149 р., ки-дає світло на практику настановлення: вона говорить про дяків “з простри-женим гуменцем (тонзурою)(?), але ще не поставлених“, що перебували у Нов-городі і по ухвалі віча мали взяти участь у поході2. Очевидно, такі кандидати перебували певний час при кафедрі, показуючи свої знання, та привчаючись до порядку, поки їх не настановляли. Часто цитовані нами акти володимирського собору, що зобов’язували всі тодішні руські єпархії, встановлюють такий порядок (очевидно - значною мірою опертий на давнішу практику): кандидат на священництво або дияконство, зголошуючись до освячення, має насамперед доказати свою особисту свободу і добру славу, бездоганну моральність і брак яких небудь перешкод до посвячення: в цьому давали за нього поруку його духовник і інші священники і свідки (акти вимагають їх сім). Окрім того він мав засвідчити добре знання грамоти (читання). Тоді його благословляли у причетники (анагности — читці церковні), і він під проводом якогось „старійшого“ мав учащати з дяками кафедри на службу, щоб вивчити устав — „да канорхаетъ и чтетъ, дондеже изумЪеть все“. Тоді „по мнозЪхъ дьнехъ“ мали святити його на диякона, потім очевидно — на священника3.

Наголос, який роблять акти собору на потребу єпископам бути обереж-ними з висвяченням і не поспішати з ним, дає нам зрозуміти, що в житті цей приписаний порядок не витримувався, і єпископи часом святили першого-ліпшого, хто зголошувався, без великих церемоній. Це тим більш зрозуміле, що висвячення було для кафедр джерелом немалого доходу (такси, визначені собором, несли для священника разом поважну суму - 7 грив., а в дійсності певно платилося і далеко більше), отже в інтересах єпископа було святити якнайбільше, множити число духовних. Проти відомого вже нам єп. суздаль-ського Леона, як його скидали першим разом, піднесено було як звинувачення, що він безпотрібно множив число парафій, аби тим збільшувати свої доходи: „умножилъ бяше церковь грабя попы“4.


1Див. у т. V с. 285-7.

2Іпат. с. 259.

3Рус. ист. библ. VI c.90-2.

4Лавр. с. 331.
-331-

Щодо розміщення духовенства, то в перших століттях після охрещення воно мусило головно концентруватися по містах: по селах християнство мусило розповсюджуватися дуже повільно, а ще повільніше творилися сільські па-рафії.

Зростання кількості ченців наш літопис веде від часів Ярослава; у другій половині XI ст. вже було досить монастирів, але правдоподібно — це були монастирі невеликі, і тільки один Печерський монастир надзвичайно розрісся, так що наприкінці XI ст. налічував до 180 братії. Він і пізніше зіставався виключним явищем між монастирями. Але надзвичайно висока повага до мо-нашества з одного боку, з другого — тяжкі економічні і взагалі побутові обставини в громаді, і забезпечене становище ченців завдяки пожертвам на користь монастирів,— дуже сильно впливали на подальше зростання числа ченців і черниць. Одначе воно розвивалося не однаково, і головним вогнищем монашества у нас на Україні-Русі весь час залишався Київ: тут число монахів у XII—ХІІІ ст. могло сягати кільканадцяти або і кількадесяти сотень.

Склад третьої категорії „церковних людей“ ми вже бачили. З них най-більш численні мусили бути категорії старців, що годувалися при церквах: християнський погляд на милостиню, як на одну з кардинальних чеснот, особ-ливо тим убогим, що стоять під опікою церкви, мусив вплинути на умноження цієї категорії церковних людей. У постановах володимирського синоду 1274 р. згадується, що єпископи змушували старців (нищихъ) до різних робіт на церковних землях — жати, косити і т. п. Це вказує, що ці старці стояли в дуже тісній залежності від духовенства, можливо — що вони і мешкали при церквах, на церковних землях.

Це зближає старців з категорією ізгоїв, що теж сиділи на церковних землях, на ближче нам не відомих умовах. З різних категорій ізгоїв, як я вже згадував, найбільш численною мусила бути категорія відпущених на волю і викуплених холопів: християнство впливало на розвій таких відпущень за душу і полегшення для викупу з неволі взагалі, і „ізгойство“, як ми вже бачили, стає навіть терміном для означення викупу холопа на свободу.
--------------
ІV. Побут і культура.
Преходячи до огляду побуту і культури українсько-руських земель у ці часи, я почну від спостережень у сфері економічних відносин. Економічний підклад життя — господарство, торговельні зносини і взагалі матеріальну культуру з часів утворення Руської держави я оглянув уже раніше, і там був використаний матеріал, який наші джерела дають до історії господарства з XI—XIII ст. Тепер я хочу подати деякі спостереження суспільно-економічної та культурної натури, на які дозволяють нам досить небогаті джерела з XI -XIV ст.

З попереднього ми бачили, що основу суспільства і суспільно-еконо-мічних відносин в часи творення Руської держави і у подальші століття її існування становило селянство (смерди), свобідне і економічно самостійне, віддане господарським промислам, що залюднювало поменші міста, і значною мірою заповнювало також і міста більші, тим часом як творчим елементом, керманичем і провідником громади був патриціат більших міст, значення кот-рого опиралося на капітал, створений передовсім торгівлею, а політичні впливи — окрім цієї економічної сили, опиралися також на близькість до керма, тісних зв'язках з княжою дружиною і княжою владою, і навіть на піввоєнні власні дружини, які були потрібні для охорони торгівлі. В селянстві довго мусили переважати родинно-громадські форми життя і економічних відносин, тим часом як у колах міського патриціату капітал мусив вести до розвою індивідуалізму, особистої власності, відносин договору і договірної спілки.


-332-
Тривожне життя, яким жило особливо українське Подніпров'я — старе вогнище економічної і суспільно-політичної еволюції, а в дещо меншій мірі — також і західна Україна, спричинювало сильні переміни у суспільно-економічних відносинах. Уже процес відступлення українських племен з степів, що розвивався повільно, з певними перервами у X—XI ст., мусив викликати великі переміни в економічних відносинах. Натиск степових орд виганяв з степів і кидав між людність центральних і північних українських земель великі маси людності, відірваної від грунту, позбавленої господарських засобів, вибитої в значній мірі з своїх родинно-громадських зв'язків, і вони мусили собі шукати способів життя у новому краю, серед його людності. Не можемо докладно сконстатувати, які саме виливи мало це на суспільно-економічні відносини тих українських земель, але що без значних впливів не могло тут бути, не може бути сумніву. Власники господарських засобів і капіталу — чи то купці-патриції, чи то князь і бояри, чи то землевласники, що в ті часи могли зростати, діставали в розпорядження маси людей безземельних, відірваних від грунту, не зв'язаних з місцевою суспільністю, з яких однаково можна було рекрутувати і матеріал для воєнних дружин, і безземельних робітників господарських і промислових.

Аналогічні перетурбації у економічному житті чинили потім тюркські напади на руські землі і династична боротьба серед руських князів. У світлі джерел можемо ліпше здати собі справу і з району, і з характеру тих резуль-татів, які давали ці явища для життя землі.

Особливо середня і південна Київщина, Переяславщина, південна Черні-гівщина — якраз центр державного і культурного життя X—ХІІ ст. — стра-шенно терпіли від них; північна Україна - вкрита неприступними лісами („лесная страна“), і західна — Волинь і Галичина, терпіли менше, але і тут у 1-ій половині XIII ст. теж ішла завзята династична боротьба, приграничні війни; а напади литовців XIII ст. припадали якраз на північні, поліські краї. Тутешні біди ані довгістю, ані інтенсивністю своєю не дорівнювали, одначе, тим, які терпіло Подніпров'я; але переміни, які викликали ті перетурбації на Подні-пров'ї, самі собою відбивалися також на інших землях.

Передовсім руїна і спустошення. Стара війна, навіть коли і не мала спеціальної мети — знищити певну країну, нищила її страшенно: військо живилося, розсилаючи „в зажитиє“ — забирати запаси силоміць, без всякого винагородження, і таке заби-


-334-

рання, розуміється, нищило два, три і більше разів стільки, скільки власне треба було для виживлення війська. Як собі широко і безцеремонно розумілося таке зажитіє, видно з науки Мстислава новгородцям — не брати при цьому невільників: „идете въ зажития, толико головъ не ємлете“1. Але коли ще можна було сподіватися якоїсь повздержливості від більш культурних — слов'янських вояків, то „свої погані“ — чорні клобуки або приведені з степу „дикі половці“ - ці зовсім дикі розбійничі орди, у нищенні того краю, що був театром війни — свого чи чужого, однаково не мали ніяких границь. В наших джерелах не бракує ілюстрації цих воєнних порядків. Напр. оборона Києва 1151 р., коли військо, між ними чорнокдобуцькі ватаги, було поставлене навколо міста, мала результатом, що вояки „обнесли монастирі, попалили села, а городи всі понищили — що вороги, а що свої“2.

Що ж мусило бути, коли вороги спеціально старалися винищити „всю жизнь“ противників, як напр. під час боротьби Ізяслава з Ольговичами! Очевидна річ, що всяка така війна страшенно підривала край, забираючи масу робочих рук — убитих і виведених в неволю, і нищачи господарства. Що ж мусило бути, коли деякі землі ставали тереном невпинних війн, як Київщина у середніх десятиліттях ХІІ ст., як Чернігівщина під час боротьби Ольговичів і Давидовичів і т. п.? Чернігівський князь Святослав Ольгович принагідно оповів, як виглядала Чернігівщина після тих війн. „Взяв я, каже, Чернігів з сімома порожніми городами — Моровійськом, Любськом, Орогощем, Всево-ложем, а в них і сидять лише псарі та половці“3. Отже, в околиці Чернігова, на досить значному просторі не стало ніякої путящої людності, позалишалися лише різні турецькі насельники, яких садили князі на понищених південних границях, та княжі слуги-невільники. Розуміється, в тих словах годі не припустити сильного перебільшення, але мусило бути сильне спустошення, в тім же роді, як описує руїну Подніпров'я наприкінці XI ст. Слово о полку Ігоревім, оповідаючи про княжі усобиці в останній чверті XI ст.: „тоді пропадала сила Дажбожого внука (Русі): серед княжих крамол скорочувався вік людський; рідко тоді в Руській землі можна було почути покрики орачів, зате часто крякали круки, ділячи між собою трупи, та часто вели свої розмови галки, збираючись летіти на здобич“4.
11 Новг. с. 200. Сергєєвіч (Древности ІІІ с. 169) дав інше толкування: не брати худоби, але це зовсім неправдоподібно: де б було таке військо, щоб не рушало худоби.

2Іпат. с. 296.

3Іпат. с. 343.

4 Слово VI.
-335-

Не менше нищили половці під час своїх набігів. Ми мали вже образок, змальований Мономахом: над’їздить половець на господаря в полі, вбиває його, а коня бере з собою, забирає з хутора його родину в неволю, а сам хутір запалює. Можна з всією правдоподібністю прийняти, що кожний значніший половецький набіг нищив таким чином по кілька тисяч господарств, так що при частих повтореннях, як то бувало в Київщині (окрім її північно-західної, лісової частини) і в Переяславщині наприкінці ХІ і в останній чверті XII ст.: ці напади теж приводили край до повної економічної руїни, і навіть до повного спустошення. Так спустіло було зовсім Поросся наприкінці X і XI ст., південна Переяславщина в ті ж часи, а мабуть знов і наприкінці XII ст., коли Кончак „снесе Сулу“.

Хоч потім ці краї залюднювалися наново, але такі міграції з краю і потім назад мусили страшенно нищити їх мешканців економічно. Покинути оброблені поля, будинки, запаси і розпочинати господарство наново, шукати місця на новому, уже залюдненому терені, приладжуватися до нових обставин господарювання — не кожне господарство переносило такі перевороти. Особ-ливо, як інколи доводилося втікати майже з самою душею — як-от юр'ївцям у 1095 році.

Тільки родючість грунту і розмірна заможність людності Подніпров'я були причиною, що такі економічні катастрофи не приводили там до голоду: про нього чуємо рідко, один-два рази, тим часом як на півночі такі звістки зустрічаються далеко частіше1. Але край біднів від таких недогідностей: якраз центр руської колонізації і його політичного і культурного життя — околиці Києва, Чернігова, Переяслава — убожіли і підупадали у порівнянні з ліпше захищеними, більш убезпеченими від подібних катастроф землями західними і північними. Хоч про масову міграцію в чужі землі не чути, і взагалі про неї не може бути мови2, і за-


1Виразну згадку про голод маємо в перших роках князювання Святополка, коли до княжих усобиць і половецьких спустошень прилучилися шкоди від сарани, що появлялася 1094, 1095 і 1103 р. (потім маємо про неї звістку під 1195 р.); окрім того згадується неврожай 1193 р. (жито не родилося — Іпат. с. 454). Під 1230 р. новгородський літописець, оповідаючи про тяжкий голод, каже: „се же горе бысть не въ нашей земли во одиной, нъ по всей области Русьтей, кроме Кыєва одиного” (с. 239), треба розуміти мабуть — взагалі України, показчиком якої для новгородських країв був київський торг.

2Про доводи, які пробував зібрати Ключевский на доказ сильного відтоку людності на пів-ніч, див. с. 151.
-336-
люднення спустошених земель взагалі відновлялося, скоро лише наступали спокійніші часи, але не підлягає сумніву, що ці недогоди уже тоді впливали на перехід — звичайно повільний, а часами - під ці завірюхи, і жвавіший, хлі-боробської людності і капіталістів, промисловців і т. п. у спокійніші краї: з Київщини відходили вони на Волинь і Галичину та на Полісся (що власне під впливом цього поворотного потоку з поля в ліс мусило інтенсивніше колоні- зуватися), з Задніпров’я у північну Чернігівщину, таку глуху і від світа забиту у XI—XII ст., або і далі — у Поволжя. Таким чином, той відплив людності з Подніпровя, що ми припускали з ХІІІ—XIV ст., приготовлявся і розвивався поволі, по всій правдоподібності уже у попередні віки, і в цьому колоні-заційному збідненні лежала одна з причин політичного занепаду Київщини наприкінці ХІІ і у ХІІІ ст. та розвою нових політичних центрів.

Окрім загального зубожіння краю ці катастрофи мали спеціальний вплив — на зменшення дрібних селянських госпо-дарств, на зменшення дрібної власності, кажучи по-теперішньому. Там, де багаті боярські господарства тільки терпіли шкоди, дрібні господарства часто мусили пропадати зовсім, або переходити в боярські руки, а їх господарі — у категорію холопів і закупів. Зруйноване село боярин міг відновити, а на місце взятого в неволю холопа купити нового, але господарство смерда пустіло зовсім, коли половець, як описує Мономах, забив його, а родину його взяв у неволю. Смердові, взятому в неволю — половецьку чи й свою руську, до другої землі, чи до другого князівства, викупитися було тяжко: він ставав холопом, невільником. Але й не взятий у неволю не завжди був спроможним відновити зруйноване господарство власними силами, отже доводилось або продати його за безцінь, або зазичитись, а з позики, як ми бачили вже, була дорога до холопства якнайкоротша. Обдовжене господарство разом з його власником легким способом опинялося в руках кредитора, і це була, певно, одна з найпростіших доріг, якими йшли боярські маєтності до зростання.



Та війни і набіги тільки загострювали і прискорювали процес, що розвивався і без них, хоч і у повільнішому темпі. Раз холопська праця стала жаданною, завидною річчю для тієї „нарочитої чаді“, що мала в своїх руках силу і політичну, і економічну, — це саме вже ставало причиною повільного переходу свобідних в категорію невільних. Можливо, як оповідає Маврикій, що сусідні з Візантією слов'яни в його часи пускали
-337-

добровільно своїх невільників: у їхньому напівкочовому побуті вони особливої користі не давали; невільник не має ніякої ціни у примітивному ловецькому побуті, починає його набирати у скотарському, але справжньої вартості доходить з розвоєм хліборобства і ремесла, призначених не для задоволення тільки своїх потреб, але для торгу, як то і було в часи давньої Руської держави. У давніші часи на Русі невільник міг мати ціну головним чином як предмет заграничної торгівлі, і вивозився з Русі у чужі краї у великих масах. У ХІ-ХІІІ ст. ми рідше чуємо про вивіз невільників з Русі: на них був попит і на грунті, а разом з тим розвивалися способи закріпачення свобідного чоловіка більш або менш “легальними” способами.

Легалізоване насильство війни і не легалізоване, але безперечно — широко практиковане, у звичайних буденних відносинах, безправне закріпа-чення свобідних1, у великих масах постачало невільника тим, хто його потребував. Та може ще багатшим джерелом невільництва була економічна залежність у різних формах. Стопа(?) процентова була незмірно висока; не тільки гроші, а й позички натуральними продуктами давалися з лихвою - “ку-ны (гроші) въ рЪзы, медъ в поставы, жито въ присопъ», як означає це Руська Правда2. По аналогії з процентом при грошових позичках, ми можемо мір-кувати, що і при таких натуральних позичках практикувалась дуже висока лихва. Звичайним способом її покрити у малоімущих свобідних було від-роблення, але праця цінилася низько: річна робота жінки рахується в Р. Правді на одну гривню, тим часом як ціна корови рахується на 2 гривні, а коня на 3 гривні. При такій низькій оцінці такої праці кожна значніша позичка, навіть без всяких зловживань, затягала боржника у невилазне ярмо. Як ми вже бачили, навіть ті постанови, що мали обмежувати зажерливість кредиторів і були, правдоподібно, вимушені народним рухом, залишали широке поле для визиску і закріпачення боржника; але, як було вже зауважено, і ця буква права мала небагато шансів бути втіленою, і в дійсності мали всі шанси далі практикуватися ті різноманітні зловживання, з якими знайомлять нас постанови Руської Правди: перетворення закупів у холопи або обтяження їхнього боргу різними прина-
1Нпр. наведений вище епізод із чудес Бориса і Гліба, або згадки Р. Правди про безправну продажу закупа в неволю.

2 Кар. 47.
-338-

гіднимими карами, внаслідок яких закуп фактично ставав невиллатним, і т.п.1

Не підлягає сумніву, що власне цією дорогою — через множення несвобідних або напівсвобідних рук — розвивалося боярське господарство і взагалі більше володіння землею. Де заходить мова про князівські, боярські, церковні маєтності - все йде мова про „челядь“ — невільників, або інших безземельних, напівсвобідних осадників: вдова Гліба Всеславича дає Печер-ському монастирю „пять селъ и съ челядью“2; Давидовичі з Ізяславом Мсти-славичем, розграбивши двір Святослава Ольговича у Путивлі, забрали там сімсот мужа челяді3. Ростислав надає смоленській кафедрі город з „ка-пустником“ і його родиною4. В Руській Правді згадуються „ролейні закупи“, що робили рільничу роботу - княжі і боярські тивуни „сільські“ і „ратайні“, себто невільні слуги, що доглядали господарських робіт на фільварках; вона ж згадує нарешті між холопами поруч княжих і боярських — холопів монастирських, що могли бути хіба сільськими робітниками5.

Зрештою зрозуміло само собою, що тільки працею несвобідних і півсвобідних, себто економічно залежних, і можна було в ті часи розвинути більше господарство, бо при великих масах незайнятої землі, при легших способах виробництва, економічно самостійні, засібні селяни не мали ніякого мотиву йти в робітники, та й при дуже невисокому (розмірно) доході (ренті), яке могло дати сільське господарство, не було місця для такого господарення найманим робітником. Ширше господарити можна було тільки примусовою працею. Війна давала маси невільника-полоненника князям і боярам, що му-сили вести ширше господарство, мати великі двори для утримання своїх дру-жин і служби. Колонізаційні пертурбації і всякі руїни та економічні кризи наганяли несвобідного і півсвобідного робітника капіталістам, купцям, проми-словцям, що також держали більші двори, більшу челядь. Поза тим на певні продукти господарства був деякий попит і в торгівлі (віск, риба, збіжжя також). Вкінці розвій великих господарств стояв у безпосередньому зв'язку і залежності
1Див. вище, гл. ІІІ.

2Іпат. с. 239.

3Іпат. с. 338: тут не може бути сумніву, що йде мова про 700 княжих невільників, бо літопис виразно каже, що забирали тільки княже майно, а самі путивльці добровільно піддалися Ізяславу.

4Фундаційна грамота Ростислава в Хрестоматії В.-Буданова 1* с. 246.

5Р. Правда Кар. 11, 43.
-339-

від помноження невільного робітника, а знову з свого боку, своїм запотре-буванням, безперечно, впливав на це помноження.

Сімсот мужа челяді, захоплених в одному тільки княжому дворі, дають нам зрозуміти, як великі вже бували тоді ці осади холопів- кріпаків, і яке велике господарство провадилося часом на цих

Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   45


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал