Видання друге, розширене



Скачати 10.61 Mb.
Сторінка22/45
Дата конвертації22.12.2016
Розмір10.61 Mb.
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   45

4Літературу див. у прим. 24.
-269-

митрополітального осідку з Києва у Володимир. Це змусило тодішнього гали-цького князя постаратися з вилученням своїх земель з дотеперішнього іє-рархічного зв'язку і заснування осібної митрополії в Галичі; чи був то Лев, чи його син Юрій, не знати, бо рік смерті Льва нам невідомий; незвідомо і те, коли саме піднято справу галицької митрополії. Подробиць цієї справи взагалі не знаємо зовсім, бачимо тільки, що заходи Галицького князя своєї мети досягли: 1303 року візантійського, значить 1302/3 нашого числення засновано галицьку митрополію грамотами цісаря Андроніка і патріарха Атаназія. Можна здогадуватись, що досягнуто це було не так через патріарха, як через цісаря, якому пізніша патріарша грамота закидала особливу готовність засновувати нові митрополії1. Нова митрополія дістала 81 місце в ряду митрополій цар-городського патріархату (на десять місць нижче від київської), і до неї, окрім галицької єпархії, були прилучені кафедри: володимирська, перемишльська, луцька, туровська і холмська (в цьому порядку перелічують їх тогочасні уря-дові акти). Першим митрополитом галицьким висвячено, судячи по реєстру галицьких митрополитів у пізнішій грамоті Казимира, якогось Ніфонта, чоло-віка точніше нам невідомого2.

Так з’явилася друга руська митрополія, що, як бачимо — мала обіймати землі Галицько-волинської держави та ще Турово-пінську землю, що вже півстоліття стояла під політичними впливами галицько-волинських князів. Але існування нової митрополії було дуже непевне. Заснована, як ми здогадуємося, заходами (або й дарунками) галицько-волинського князя на дворі цісаря, вона здається від початку не мала прихильності в патріарших колах, що взагалі мали нахил до консерватизму в церковній організації, а до того мусили рахуватися з фактом, що на галицький престіл кандидатів присилали їм з Русі, отже робився вилом у давній практиці (про Ніфонта не знаємо цього, але наступні кандидати на галицьку митрополію напевно присилалися з Русі). Коли ще додати, що і київсько-володимирські митрополити, і князі володимирсько-московські (як то ми бачимо потім з подій 1347 р., коли знесено галицьку митрополію) робили всякі заходи і на патріаршому дворі, і на цісарському, і на грунті — на Русі, аби нову митрополію знести, то зрозуміємо причини того хисткого становища і
1(грецькою фраза) — каталоґ єпархій у Ґельцера ор. с. с. 261.

2Див. у прим. 24.
-270-

ефемерного існування галицької митрополії, — що вона, як висловилась гра-мота 1347 р., „все зараз упадала й касувалася“1.

Перший той галицький митрополит Ніфонт мусив правити дуже коротко. Уже десь біля 1305 р., коли помер митрополит київсько-володимирський Максим, і до Царгороду прибув володимирський кандидат на митрополію Ге-ронтій, Ніфонта, очевидно, не було на світі, і в Царгороді Геронтій застав при-сланого з Галичини кандидата Петра, ігумена Спаського монастиря з-над Раті, уже апробованого патріархом. При цьому — не ясно, як це сталося, але факт, що Геронтія патріарх зовсім усунув, а Петро, поставлений спочатку на митро-полита галицького (через те бачимо і його ім'я в ряду галицьких митропо-литів), став потім фактично митрополитом "всея Русі“. Повторюю, зістається неясним, як воно дійшло до цього: чи патріарх використав цю нагоду, аби зне-сти фактично поділ давньої руської митрополії, чи Петрові самому усміхнулася перспектива: скориставшись з нагоди смерті м. Максима, стати не тільки митрополитом галицьким, а всеї Русі. Зістається факт, що Петро висланий в Царгород галицько-волинським князем, очевидно - як кандидат на галицьку митрополію, через кілька років (від 1309 р. напевно), став фактично митрополитом всеї Русі, і від того часу перебуває часто в північній Русі, а з 20-х р.р. осідається в Москві, новому політичному центрі, що тоді щойно виходив наверх. Але при цьому йому, очевидно, вдалося як не весь час свого довгого митрополитування, то бодай часами тримати галицько-волинські єпархії під своєю управою, судячи з того, що на його похороні був єп. луцький Феодосій, і галицька кафедра безпосередньо після його смерті (1326) стояла в залежності від нового митрополита Теогноста.

Новий митрополит був грек з Царгорода. Сучасники дуже хвалять його набожність і розум4. Патріархат, призначаючи його проти бажання митропо-личих кіл (м. Петро, помираючи, призначив був на своє місце якогось Теодора, - знав кого посилав у таку трудну ситуацію). Теогност дійсно вмів знайтися. Він приподобався в Москві, а заразом пильну увагу звернув на Галицько-воли-нську державу, часто перебував тут, і очевидно — все робив, аби знейтралізу-вати тутешні змагання до церковної окремішності. Але це йому вдавалося тіль-ки до певної міри.


1Грамота у Zacharіае Jus graесо-romanum III. 700, звідти в Рус. Истор Библ. VI дод. с. 14.
-271-

Грамота Казиміра окрім Ніфонта і Петра знає ще двох галицьких митро-политів перед скасуванням митрополії у 1347 р.— Гавриїла і Теодора. Про Га-вриїла зрештою не знаємо нічого більше: не можемо сказати навіть, коли він був митрополитом галицьким — чи за життя м. Петра, чи може після його смерті1. Теодор, очевидно, був одною особою з єпископом галицьким Теодо-ром, висвяченим Теогностом відразу після його приїзду2; цю тотожність можна вважати зовсім певною, бо „галицького єпископа Теодора“ зустрічаємо потім у Теогностових протоколах, аж до 1335 р., коли вже справа галицької митрополії вийшла на верх.

Як сказано, Теогност, прибувши на Русь, зумів взяти під свою зверхність обидві митрополії — і київсько-володимирську, і галицьку. Становище його попередника, що держав галицьку митрополію під своєю зверхністю, і недавні (а може — щойно скінчені) безкняжі часи у Галицько-волинській державі полегшували змагання Теогноста. По приїзді (1328) якраз бачимо його в Галицько-волинських землях, і тут він в присутності всіх єпископів галицької митрополії висвячує єпископів володимирського і галицького3.

Але не зважаючи на запобігливість Теогноста справа галицької митропо-лії таки виникла, і дуже скоро. Вже в 1331 році бачимо Теодора в Царгороді, і на одній патріаршій грамоті стоїть його ім'я з митрополичим титулом (грець-кою). Очевидно, він старався про митрополію; але справа не була остаточно вирішена, бо повернувшись, Теодор таки визнавав далі над собою владу Тео-гноста. На другий рік Теогност їздив у Царгород, і тут мабуть затовк справу. Але в галицьких колах її не вважали програною. Десь наприкінці 1330-х pp. знову бачимо Теодора в Царгород, знову з гонорами, але без певного результа-ту4. Аж десь під час візантійського interregnum (1341—7, після смерті Андро-ніка ІІІ), „в часі замішань“, як це зветься у сучасників-візантійців, за


1Павлов припускав навіть, що Гавриїл був тільки намісником Петра (с. 222); але в такому разі, певно, не був би він в реєстрі галицьких митрополитів.

2Макарій (IV с. 22), а за ним і Павлов (с. 223) думали, що це той Теодор — визначений м. Петром на своє місце, але це буде вже чистий здогад.

3Протоколи Теоґноста — Regel Analecta byzantino-russica с. 52, ч. 1 і 2.

4Acta patriarchate I. 164 і 171, Воскр. I. 24, Regel 1. с. 3—6, 12-3.
-272-

патріарха Іоана Калєки, Теодору вдалося досягти свого: галицьку митрополію відновлено в границях, окреслених фундацією 1303 p., і за Теодором визнано митрополичі права, а на всіх, хто б йому противився, виголошена церковна клятва1.

Але Теогност і його опікун московський князь Семен Гордий не засип-ляли справи. У 1347 р. патріарх Іоан упав у боротьбі з своїми противниками; цісарство захопив Іоан Кантакузин, а на патріархат вийшов Ізидор Вухіра. Чи з реакції своїм противникам, чи просто задарований московськими грошима, дуже йому дорогими при його хисткому становищі2, Кантакузин не вагався вчинити волю противників галицької митрополії: в серпні 1347 р. він видав грамоту про прилучення галицької митрополії („Малої Русі“) назад до митро-полії київської; аргументом послужила, мовляв, неохота вірян до поділу митрополії, про котру доносив йому кн. Семен, і прохання його „з іншими князями“, аби відновлено єдність митрополії. Це рішення цісаря було під-тверджене патріаршим собором, галицьку митрополію знесено „назавжди“, а Теодора визвано в Царгород на суд у справах, які закидав йому Теогност (мабуть — головно про непослушність). Про це повідомлено всіх зацікавлених — Теогноста, кн. Семена, Теодора, а окрім того цісар писав до тодішнього князя галицько-волинського Любарта, аби прийняв це рішення і вислав до Царгорода Теодора3.

Та це було тільки половина справи: треба ще було перевести рішення в життя — фактично привести галицько-волинські єпархії під владу київського митрополита. Це взяв уже на себе Теогност, і дійсно зумів справою повести. Він виїхав сам на Волинь і зумів вплинути на Любарта; очевидно, він звабив його


1Про це знаємо з грамот 1347, особливо з грамоти до Любарта, де ска-зано, що „незадовго перед тим галицький єпископ, прийшовши в Царгород,- хоч на ньому тяжіли різні обвинувачення, по яких він мав оправдуватися перед м. Теоґностом, — скористався з тодішнього часу замішань, підійшов до тодішнього царгородського патріарха (що через свою нерозсудність наробив багато і інших дурниць, противних канонам) і тодішніх лихих правителів держави, і так з єпископа став митрополитом та дістав владу над іншими єпархіями Малої Русі“ — Acta patriarchatus І. 265, Рус. Ист. Библ. VI дод. с. 31.

2Що кн. Семен і м. Теогност не жалували грошей у своїх намаганнях, не може бути сумніву. Сучасник — візантійський хроніст Никифор Грігора згадує, що кн. Семен прислав велику суму грошей на відновлення Царгородської софійської кафедри, у зв'язку з тим, що там упала абсида у 1345 р. - ed. Bonn. III с. 199—200, 516. Це могло мати місце якраз у 1347 р.

3Грамоти у Zachariae ІІІ. 700—3, Acta patriarchatus I. 261 і далі, а разом в Рус. Истор. Библ. VI дод. с. 14 і далі.
-273-

перспективою союзу з Москвою, висватав йому одну з своячок кн. Семена (1349), і м. Теодор втратив тут свою опору1. Але слідом захопив і Галичину, і майже всю Волинь (окрім Луцька) Казимір. Настали такі замішання, що ніхто не мав часу інтересуватися справою галицької митрополії. Тому тяжко сказати, чи м. Теодор піддався Теогносту, чи обставав далі при своїй незалежності: наші звістки уриваються зовсім. У всякому разі незабаром справа галицької митрополії була піднята в Царгороді наново і завдяки рішучості Казиміра її відновлено (1371). Але це вже виходить хронологічно за рамки теперішнього нашого огляду2.

Другим виломом в давнішій ієрархічній єдності земель Руської держави була митрополія „литовська“3. Але про неї ми знаємо ще менше певного, ніж про галицьку. В каталозі єпархій з часів Андроніка Старшого сказано, що ця митрополія заснована за часів цього Андроніка і патріарха Іоана Солодкого (грецькою, 1316—20), подано й рік, але він читається різно в кодексах, і ні одна лекція не сходиться з літами, коли дійсно був патріархом той Іоан4. Цю трудність розв’язують різними способами; тут зауважимо тільки, що фактичні звістки про литовського митрополита маємо з 1317—1329 р.р.: в цих роках ма-ємо його підписи на царгородських актах, а з остатнього року й ім’я литов-ського митрополита — Теофіл. Потім цю митрополію знесено — як пояснює приписка до каталогу — „задля малого числа християн і через близькість їх до Русі, так що руський митрополит легко може ними правити“5. Цей аргумент, очевидно, іде від м. Теогноста — він, значить, постарався біля скасування і литовської митрополії, як і біля галицької. Але тріумф його був непевний: справа литовської митрополії потім ще за його життя виникла наново6.

Не ясним зістається обсяг цієї першої литовської митрополії; припуска-ють, що вона обмежувалася так званою Чорною Руссю —


1Никонов, л. II. с. 221.

2Див у т. V гл. 6.

3Література у прим. 24.

4В усіх кодексах читається рік 6800 (1291/2), окрім одного, виданого Ґельцером (с. 266), де маємо 6808 (1299/1300). Ґельцер, за ним Фіялек приймають p. 1300, припускаючи, що упо-рядник помішав Іоана Солодкого з його попередником Іоаном XII (1294—1303). Павлов справедливо казав, що легше припустити помилку в даті, як в імені патріарха, з його харак-терним прозвищем, тому переносить час заснування на 1315 р. Його арґумент здається мені дійсно поважним.

5Acta patriarchatus I. 72, 143, 147. Записка про знесення литовської митрополії у Гельцера с. 261.

6Див. у т. V, там же.
-274-

у басейні Німана, з кафедрою у Новгородку. Це можливо, хоч брак докладні-ших відомостей про час заснування цієї митрополії не дає можливості вирішу-вати і справу про обсяг її з більшою певністю.


------------------

По канонічному праву митрополит править своєю єпархією самостійно; патріарх може втручатися у справи його єпархії тільки тоді, коли він бачить якісь безправності в управі митрополита; він же приймає скарги на митропо-лита і апеляції на митрополичий суд і судить їх або особисто на соборі, або через свого відпоручника; він може виймати з-під управи митрополита різні церковні інституції, беручи їх під свою управу безпосередньо (це звалося ставропігією); в трудніших випадках своєї практики митрополит має зверта-тися за порадою до патріарха і зобовязаний був прибувати в Царгород на собор митрополитів1. Бував він там, одначе, дуже рідко, як то можна собі уявити2, і взагалі віддалення руської митрополії від Царгорода і її спеціальні політичні обставини ще й з свого боку впливали на зменшення безпосередньої участі па-тріарха у внутрішніх справах руської церкви, і вона безперечно була дуже малa.

Вкінці не підлягає сумніву, що патріархат побирав від митрополита певні данини, більш або менш постійні. З 1324 р. маємо ухвалу царгородського синоду про певні річні оплати митрополитів і архієпископів патріарху3; виказ справді обіймає тільки єпархії в границях візантійського цісарства, але не може бути сумніву, що і заграничні єпархії виплачували певні суми патріарху4.

В наших скупих і досить уривкових джерелах ми маємо лише кілька фак-тів участі патріарха у внутрішніх справах руської церкви. Перший стався у фо-рмі апеляції на суд митрополита: Андрій суздальський хотів скинути свого єпископа (Леона) з престолу; його справа розсуджувалася митрополитом з со-бором духовенства, і митрополит не знайшов відповідної вини за єпископом. Тоді Андрій удався в цій справі до патріарха. Патріарх у своїй грамоті, що ма-ємо у перекладі в пізніших копіях (XVI ст.), від-


1Голубінский І** с. 271, Суворов І с. 129—131, Барсов гл. VIII.

2До половини ХІІІ ст. відомо лише чотири згадки про присутність руських митрополитів у Царгороді на соборах — див. про них у Голубінского І** с. 296.

3Actа раtriarchatus І. 126.

4Пор. Голубінский ор. с. ІІ с. 132, Суворовъ І с. 129—131 і спеціальну роквідку Николаев-ского — Христіанское Чтеніе 1879, VII—VIII.
-275-

повідає Андрію, що власне не хотів і не мав права (!) пересуджувати справу, після того як вона вже була вирішена на духовному соборі, але що сам єпископ просив, аби патріарх вглянув у його справу, то патріарх переглянув цю справу і переконався, що єпископ поступав собі відповідно, тому просить Андрія повернути єпископу його кафедру. Бажання патріарха, здається, було сповнено Андрієм1.

Друга справа розпочалася теж з ініціативи того ж Андрія і з тим же єп. Леоном, а стояла у зв'язку з славною в історії тодішнього культурного життя суперечкою про піст у свята. Про саму цю суперечку буде ще мова нижче, а тут тільки згадую, що справа на стільки заінтересувала суспільність, аж рішення митрополита не могло вирішити справи, і її віддано на суд патріарха: коли Андрій суздальський прогнав єп. Леона з єпархії, за те, що він обставав за постом, митрополит вирішив справу на користь Леона, але Андрій не прийняв цього рішення і справа пішла до Царгороду. 1164 р. в присутності імператора Мануїла і послів князів київського, чернігівського, переяславського і суз-дальського був диспут, де єп. Леон відстоював свій погляд, але його „упрелъ“ єп. болгарський Адріан2. Зауважу до речі, що і цей диспут не вирішив
1Грамоту патріарха, як я сказав уже, маємо тільки в пізніших копіях, і то в перекладі. З кодексу XVI ст. надрукував її м. Макарій у т. III** с. 297 і Павлов у своєму збірнику пам'яток руського канонічного права (Рус. ист. библ. VI ч. 3), і цей текст (без кінця) взагалі не має в змісті нічого непевного (лише в стилізації дещо виглядає на пізніше), так що приймається без підозрінь в сучасній науці (навіть скептичний Голубінский нічого не закидає йому — І2 293). Інша версія, ампліфікована різними, очевидно — видуманими додатками, в Никонівському збірнику І с. 223—9. Грамота містить в собі відповідь на дві справи: про заснування митрополії (про це нижче) і про процес того єпископа. В коротшій версії вона не має дати, ані імені єпископа. В ширшій додано ім'я єпископа — Нестора, грамота (без дати) положена під р. 1160, і в ній трактується також справа святочного посту і єп. Федора. Ім'я єпископа Нестора в ній, по-моєму, неможливе: справа Нестора почалася і закінчилася ще за життя Юрія (Лавр. с. 329), коли Андрія не було в Ростові; в грамоті, писаній очевидно по кількох роках Андрійового князювання, іде мова мабуть про Леона, і власне про ту пригоду його, що записана в Суздальському літопису під 1159 р. словами: „выгнаша Ростовци и Суздальци Леона єпископа, зане умножилъ бяше церковь, грабяй попы“. Як видно з оповідання під р. 1164, Леон потім одначе повернувся на кафедру і вже справою посту Андрій висадив його знову. Тому датування 1160 роком патріаршої грамоти можливе, тільки вона належить до Леона.

2Лавр. с. 334.
-276-

справи, і новий митрополит київський Константин тримався погляду єп. Лео-на.

Факт властивого суду патріарха над митрополитом маємо з часів м. Пе-тра, з першої чверті XIV ст. Як оповідає житіє його, єпископ тверський Андрій обжалував митрополита перед патріархом у якійсь точніше нам невідомій справі. Патріарх вислав „єдинаго от клирикъ своихъ“ і доручив йому розібрати цю справу на соборі руських єпископів. Собор відбувся у північному Перея-славі, в присутності князів, і м. Петра оправдано1. Не знати, чи до цього ж епізоду належить відоме нам з актів: що з ініціативи єп. тверського на митро-полита Петра піднято було звинувачення у симонїї, обжалував його перед патріархом тодішній в. князь володимирський Михайло Ярославич, з тверської династії (вся справа безперечно стояла в зв'язку з боротьбою за велике князівство між князями московськими, котрих тримався м. Петро, і тверсь-кими). Окрім симонії він закидав йому ще й те, що він дозволяв шлюби між близькими свояками. Патріарх у відповідь на це доручив в. князю вислати митрополита на суд в Царгород: „коли схоче сам прийти сюди і оправдатися, то добре, а ні — то пришли його силоміць, а також і свідків, і тих, що знають його вину“. Дальнішої історії не знаємо (у всякому разі коли суд був, то митрополит оправдався). Коли це факт окремий від описаного в житії, то мали б ми ще один випадок патріаршого суду над митрополитом2. Потім сюди ж належить описаний уже вище3 епізод з м. галицьким Федором, оскарженим м. Теогностом і викликаним на патріарший суд.

Окрім цих судових справ можна вказати ще грамоту патріарха Германа і собору митрополитів 1223 р. до київського митрополита Кирила: патріарх, довідавшись, що на Русі часом святяться у священники раби, не пущені на во-лю, на жадання їх панів


1Анонімне (т. зв. Прохорове) житіє м. Петра у Макарія IV с. 314; Голубінський на підставі деталей виводить для цього собору дату 1310/1 р. — ор. с. ІІ с. 107, він же здогадується, що єп. тверський обвинуватив митрополита в тому, що він побирає оплати за призначення.

2Документи надруковані були Павловим в Православномъ Собеседнике 1867, з поясненням справи, і потім в Ист. библ. VI с. 147; аналіз цієї справи у Голубінского ор. с. II. с. 113—5. Коли покладатися на деталі оповідання житія, то виходило, що це було нове обвинувачення на м. Петра (як приймає д. Голубінський), але власне на ці деталі не зовсім можна покладатися, тому дуже можливо, що ці документи належать до попередньої справи.

3с. 273.
-277-

(для домових чи сільських церков), доручає митрополиту, аби викоренив цю практику, неможливу з огляду на те, що священник не може зіставатися в раб-ському стані1. До цієї категорії відносин належать також патріарші відповіді на запитання єпископа сарайського Теогноста 1276 р.: справедливо здогадуються, що ці запитання були зроблені внаслідок нарад володимирського собору, і Теогност, що їздив до Царгороду з дипломатичними дорученнями, запропо-нував їх за дорученням митрополита і собору патріархові. Це були різні, переважно другорядного значення казуси церковної практики: в які дні читає в церкві євангеліє єпископ? чи можуть кілька священників разом хрестити дитину? чи можна правити літургію у велику п'ятницю? чи можна кільком священникам під час літургії служити кількома агнцями? і т. п. Це були казуси, на котрі, очевидно, не знайшли згідного рішення єпископи володимирського собору і запропонували їх на рішення царгородського патріаршого собору2.

Цими фактами і вичерпується все, що ми знаємо про безпосередню участь патріарха у справах руської церкви; безперечно, в дійсності мусило бути таких фактів більше, але завжди, мабуть, небагато.

З тими незначними винятками, які становить ефемеричне існування митрополій переяславської, галицької і литовської - землі Руської держави на-лежали увесь цей час до однієї митрополії. До занепаду Києва до руської митрополії належало шістнадцять єпископських кафедр, а саме: переяславська, чернігівська, білгородська, юр'ївська, володимирська (на Волині), луцька, перемиська, галицька, угровська (холмська), туровська, новгородська, полоцька, смоленська, ростовська, володимирська (на Клязьмі) і рязанська. З них по всій правдоподібності до половини XI ст. були вже засновані вісім кафедр: переяславська, чернігівська, білгородська, юр'ївська, володимирська (на Волині), туровська, новгородська і ростовська3. Інші кафедри, правдо-подібно, з’явились пізніше, але хоч трохи докладніше знаємо час заснування тільки чотирьох — смоленської


1Грамоту цю, розміщену в Кормчих, видрукував вперше Востоков у Описаніи рукоп. Румянцев. музея с. 303, вказавши і її дату. Див. також Рус. ист. библ. VI ч. 5.

2Запитання і відповіді збереглися по-грецьки і в слов'янських перекладах, надруковані вони в Рус. ист. библ. VI с. 129 і додат. с. 1. Слов'янські переклади значно різняться і між собою, і від грецького тексту: очевидно, первісний текст розширювався додаванням нових казусів, толкувань і т.п. Різні версії їх в Чтеніях москов. 1860, II, Правосл. Собесед. 1863, II, Рус. ист. библ. І.

3Див. у т. І с. 463.
-278-

(1137), рязанської (між 1187 і 1207), володимирської-на-Клязьмі (1226) і угро-всько-холмської (за Данила). Після 1240 р. згодом заникають з українських кафедр юр'ївська, що після 1241 р. насправді ще фігурує в реєстрі кафедр царгородського патріархату у 1260-х рр.1, але хто знає - чи існувала вже реально, а пізніше нема про неї чутки, і переяславська, злучена у 1260 р. з са-райською, єпископ якої резидував у Сараї, в Орді2. Натомість з'явилось кілька нових кафедр в землях великоросійських.

Осібне місце займала тмутороканська кафедра, заснована ще перед роз-повсюдженням християнства на Русі. Давніше (у VIII ст.), вона належала до готської митрополії; пізніше (у XII ст.) бачимо її самостійною архієпископією, залежною безпосередньо від патріарха. Чи в часах, коли Тмуторокань стояв у тіснішій залежності від Руської держави (головно в XI ст.), тмутороканська кафедра залежала від Києва - не знати. Але є натяк на це у тому факті, що сюди на кафедру попадали часом печерські монахи (єп. Николай, в кінці XI ст.)3.
1(грецьк.) — ed. Parthey p. 101: (грецьк).

2Про злучення переяславської кафедри з. сарайською див. Никонівський л. II с. 147—8, пор. акти володимирського собору (Рус. ист. библ. VІ, 83), де сарайський єпископ Теоґност зветься переяславським. Про білгородську кафедру також думають звичайно, що вона зникла після татарського нападу (Макарій IV с. 108, Голубинскій І, І** с. 669, цей погляд прийняв і я в Історії Київщини с. 507), але вона не тільки що фігурує у пізніших реєстрах кафедр (грецькою), але і єпископ білогородськии виступає в актах м. Теоїноста з 1345 р. (Regel Analecta с. 55). Вважати цього білгородського єпископа 1345 р. єпископом молдавським, з Акермана, як то роблять з єпископом білгородським 1401 p. (Acta patriarchatus II c. 259: (грецькою), неможливо, та й гіпотеза про молдавську кафедру у Білгороді — Акермані (Павловъ О началЪ галиц. митрополіи с. 233) або як хоче Голубінский — в бесарабських Більцях (Очеркъ исторіи церквей болгарской, сербской и румынской с.376) взагалі дуже непевна. Так само безосновний здогад м. Макарія, що після походу Бату українські кафедри якийсь час були без єпископів (IV с. 108).

3Патерик с. 129, пор. 90; судячи по поданих тут подробицях, виходило б, що це сталося десь в останніх десятиліттях XI ст. — 80-х або 90-x pp. Становище тмутороканської кафедри взагалі дуже неясне. Голубінський ще й тепер вважав можливим припускати, що вона засно-вана за патр. Фотія, абo навіть руськими князями (І. I** с. 683—4). Але з каталогу єпархій VIII ст., виданого de Воог-ом (Zeitschrift für Kirchengesсh., XII,
-279-

Як бачимо, в передтатарські часи діецезія відповідає звичайно землі. Тільки декотрі землі мають більше кафедр. З другого боку, деякі землі досить довго були без окремих кафедр, як Смоленська і Рязанська. Взагалі діецезії на Русі відзначалися надзвичайними в церковній організації розмірами, і збіль-шення їх ішло дуже важко; головно, як показує історія заснування смоленської кафедри, перешкоджали тому самі єпископи, що не хотіли, аби їх доходи змен-шувалися через відокремлення частини їх діецезіі.

По канонічному праву відносини митрополита до єпископів відповідали досить близько відносинам митрополита до патріарха. Єпископа мав вибирати єпископський собор митрополії, святити мав митрополит. Єпископ нічого важливішого не повинен робити без згоди митрополита, але й митрополит ні-чого важливішого не повинен робити без собору єпископів. Зате адміністра-тивні функції в своїй діецезіі єпископ веде самостійно; тільки в разі якихось зловживань митрополит може вмішатися в справи єпископської управи або викликати єпископа на свій суд, але судити його митрополит має на соборі єпископів. До митрополита ж ідуть скарги на єпископа і апеляції на єпи-скопський суд1. Так мало бути по праву. Пояснюючи в одній пізнішій грамоті (половина ХІV ст.) новгородському єпископу його становище супроти ми-трополита, патріарх так представляє обов'язки єпископа супроти митрополита: єпископ повинен митрополиту виказувати послушність і честь; коли б митро-полит покликав його до себе, або в чомусь іншому — він мусить його слухатися; коли б сталося щось таке, що вимагало б слідства і суду, він має послушно піддатися суду і слідству митрополита; з патріархом він може входити в зносини не інакше, як за відомостю і згодою митрополита2.

Поглянемо тепер на дійсність.

Насамперед, призначення єпископів у руській митрополії, як і призна-чення митрополита - у XI—ХІІІ ст. розминалося зовсім з канонічним правом. Судячи по звістках, які маємо, єпископи не вибиралися собором, а самим ми-трополитом, звичайно за порозумінням з князем землі, до котрої кафедра нале-жала; при цьому іні-
Знаємо, що тмутороканська кафедра була вже тоді, а заснована мабуть ще раніше: можливо при відновленні Боспора за Юстиніана, і належала до Готської митрополії. Потім у т. зв. каталозі Льва Мудрого (Раrthеу с. 100) і в каталозі, виданому Ґельдером (с. 255) тмутороканську кафедру бачимо вже серед автокефальних архієпископій.

1Див. Суворовъ І с. 132—4.

2Рус. ист. библ. VІ дод. с. 55—7.
-280-

ціатива могла виходити чи то від митрополита, чи то від князя: тим поясню-ються такі вирази, що мовляв князь „поставив“ єпископа1. Київський князь мав вплив на номінацію єпископів і в інші землі, тим більше, що в інші землі, особливо землі менш впливових князів, митрополит іменував єпископів часом і без порозуміння з місцевим князем. Але часом князь і відкидав такого „наки-неного“. Так, коли митрополит поставив був без порозуміння з князем якогось Миколу Грека єпископом в Ростов, місцевий князь Всеволод „не прийняв його і відіслав назад до Святослава Всеволодича і митрополита Никифора з такими словами: „цього єпископа не вибрали (або: не злюбили, — „не избраша“) люди землі нашої! коли ти його поставив, то умісти його собі де хочеш, а мені постав Луку ігумена св. Спаса“. Тоді митрополит, уступаючи бажанню Всеволода і київського князя Святослава „неволею великою“, відкликав своє рішення і поставив у Ростов того Луку, а Миколу послав у Полоцьк. З цього приводу суздальський літописець висловляє таку максиму: єпископство не годиться діставати „на мзді“, але за волею князя і людей (єгоже князь въсхощеть и людьє)2. Та, розуміється, воля людей була тут більше фразою, і в дійсності, по поглядах сучасників, мав, значить, вибирати кандидата на кафедру князь.

Нова, відповідна до постанов канонічного права, практика в руській митрополії була заведена тільки в XIV ст., як бачимо з випадково знайдених митрополичих протоколів 1328—47 pp., в часів митр. Теогноста (що якраз у 1328 р. настав на митрополію)3. Тоді при обсаді єпископських кафедр три-малися канонів: митрополит скликав собор єпископів, і ті вибирали трьох кан-дидатів, а з них митрополит вибирав одного, оголошував його ім'я, і потім ви-свячував. Ця практика потім була освячена уставом „како достоить избирати єпископа“, як єдино легальна4. Під якими впливами
1Напр. Лавр. с. 281: постави князь Ярополкъ игумена Марка епископомъ Переяславлю, Іпат. с. 448: Рюрик постави епископомъ отца своего духовного і т. д., с. 495: избранъ бысть и поставленъ бысть Иванъ пискупъ княземъ Даниломъ.

2Іпат. с. 425, Лавр. 370.

3Протоколи м. Теогноста видані востаннє у Реґеля Analecta bysantino-russica с. 22—6, примітки с. 32—7. Перед тим ці знайдені Реґелем протоколи видав Васільєвський у Ж. М. Н. П. 1888, II з докладною статтею п.т.: Записки о постановленіи русскихъ епископовъ при м. ФеогностЪ въ Ватиканскомъ греческомъ сборнике (статтю цю реферував Головацький в Сборнику галицької матиці за 1888 р.

4Устав виданий у Павлова Рус. ист. библ. VI ч. 52, українську версію вид. Петрушевич п. т. Архіератиконъ Кіевской митрополіи, 1901.
-281-

заведена вона була, тяжко сказати. Можна думати, що незадоволення на впливи вел. князя на митрополита, що відбивалися, як ми бачили, при давнішій практиці дуже сильно на призначенні єпископів, могло стати особливо сильне, відколи, з занепадом Києва, окреслилось кілька нових політичних центрів, і це могло привести до реформи. Але це тільки здогад.

У XI—XIII ст. князь не тільки вибирав єпископа (що рішуче суперечило канонічному праву), але і скидав його, коли той чомусь не подобався йому. Ми бачили, що київським князям траплялося відставляти митрополитів (історія з Константином); теж повторювалося і з єпископами. Особливо на цьому полі відомі суздальські князі і суздальці. Єпископа в таких випадках мав судити митрополичий суд, і тільки він міг його скинути, але, як видно з наведених вище фактів, небагато допомагало єпископу бути оправданим митрополичим судом, якщо на нього напосівся князь.

Зносини між єпископами і митрополитом мусили бути взагалі далеко живішими, ніж у митрополита з патріархом. Але й тут значне віддалення ка-федр і приналежність їх до різних політичних тіл значно ослаблювали ці зно-сини і впливали на більшу самостійність єпископів від митрополита.

По канонічному праву єпископ, як сказано, підлягав суду митрополита, а власне — собору єпископів. Вище ми мали вже один такий факт: суд митро-полита з собором єпископів над суздальським єпископом Леоном, обвинува-ченим кн. Андрієм. Окрім того ми маємо ще кілька випадків митрополичого суду: перший ще з XI. ст. — суд митрополита над новгородським єпископом Лукою по донесенню його власних холопів. Подробиць процесу не маємо нія-ких, знаємо тільки, що митрополит спочатку осудив Луку і три роки протримав у арешті, але потім виявилася його правда, і він повернувся на кафедру1. Потім сюди ж мусять бути зачислені звістки про кари, накладені митрополитом на єпископів: на єп. новгородського Ніфонта (за спротив м. Клименту) і на рос-товського єп. Федора; ці кари, правдоподібно, не могли мати місця без спеціа-льного присуду.

Подробиць митрополичого суду взагалі не маємо; тільки в згаданій пат-ріаршій грамоті у справі єп. Леона про суд над суздальським єпископом сказа-но, що судив його митрополит не сам,


...Павлов датує її 1423 p., але це тільки terminus non post quem, устав же може і мусить бути старшим; пор. мою рецензію в Записках т.LIV.

11 Новг. с. 92—3.
-282-

а з собором (єпископів) і з участю київського князя: „во своемъ тамъ у васъ соборЪ и предъ великимъ княземъ всея Руси“ (так!), пришедшимъ о томъ некымъ мужемъ благородія твоего“ (кн. Андрія). Павдоподібно, це і був нор-мальний порядок. Участь київського князя не повинна нас дивувати, коли зна-ємо про його діяльну участь у призначенні єпископів і в інших церковних справах. Звертає ще увагу тяжка кара, наложена на того єп. Федора: як опові-дає суздальський літописець, митрополит сказав йому утяти язик, як злочинцю і єретику, утяти праву руку і вийняти очі, за те, що він сказав хулу на Бого-родицю1.

Можна вказати ще на одну функцію митрополита — канонізацію святих. Найбільш цікавий факт — це канонізація Феодосія: в цій справі печерська братія удавалася до кн. Святополка, аби вплинув на митрополита, і той, дові-давшись про житіє Феодосія, вписав його в синодик: „повелЪ по всЪмъ епи-скупьамъ вписати Федосья в сЪнаникъ“2.

Пo канонічному праву, як ми вже знаємо, всі важливіші справи митропо-лит має залагоджувати з участю єпископських соборів. Але ці собори і у Візантії ішли досить пиняво(?), а на Русі мусили йти ще пинявіше: уже м. Іоан у своїх правилах3 загрожує єпископам „посварити“ їх, якщо не будуть прибувати на собори; але погроза ця мабуть не дуже впливала. Правдоподібно, щоб забезпечити митрополиту присутність бодай двох єпископів, були засновані ті кафедри у Білгородї і Юр'єві, що не знати, чи й мали зрештою свої єпархії.

Як єпископський собор мав бути невід'ємним учасником митрополичої управи, так у єпархіальній управі прибічною радою єпископа(а для київської єпархії — митрополита, що в її межах виконував усі функції звичайної єпи-скопської управи), був „крилос“ (грецькою) — колегія міських священників з старшим священником кафедри на чолі4. У нас на Україні крилос і пізніше
1Лавр. с. 338.

2Іпат. с. 188. Коментар до цього факту у Ґолубінского Канонізація с. 388-9, де й взагалі про канонізацію в староруській церкві.

3§31.

4Житиє Феодосия л. 30: единъ отъ клироса святыя и великыя церкве София. Іпат. с. 494 — отъ клироса великое церкви святой Богорородици володимерьской. Див. також фундацію смоленської кафедри. Устави володимирського собору (с. 92) кажуть, що оплати за призна-чення збирають клирошани. В літописах слово клирос вживається для означення кафед-рального духовенства, але адміністраційне значення цієї колегії не підлягає сумніву.
283-

був дуже важливим учасником єпархіальної управи, але з часів XI—ХІV ст. ми, на жаль, маємо переважно самі голі згадки про цю інституцію, і тільки на підставі пізніших функцій крилоса можемо здогадуватися, що і в ці часи кри-лос брав участь в адміністрації єпархії, духовному суді, та адміністрував єпар-хію, коли вона не мала єпископа1.

З окремих єпископських урядників можемо вказати ще тільки „намісни-ків“, що головну функцію свою мали, здається, у єпархіальному суді (про них маємо звістки з ХІІІ ст.), та ще хіба „десятинників“, відомих тільки з постанов володимирського собору (місцевих — українських звісток про них не маємо), що мали, очевидно, збирати церковну десятину2. Вкінці єпископські тивуни, як у князя чи боярина, завідували різними галузями господарства і управи3.

Серед функцій єпископської управи займав не согірше місце суд. Справа цього суду, одначе, належить до тяжчих питань нашої давньої історії, а з пози-ції історії культури дуже важливих, і тому вартих якнайдокладнішого висвіт-лення4.

Ми маємо цілий ряд княжих грамот, що встановлюють привілеї і межі церковного суду, — грамоти з іменами Володимира, Ярослава, Всеволода Мстиславича. Але всі вони мають виразні
1Значення крилоса в староруській церкві було вияснено докладно Голубінским — І. 12 с. 376 і далі, а потім тема, дана київською академією, викликала кілька спеціальних розвідок про крилос: Ол. Лотоцького Соборні крилоси на Україні та Білій Русі в XV—XVI ст. — Записки Наук. Тов. ім. Шевченка т. IX, С. Л. Предшественники духовныхъ консисторій т. н. соборные крылосы (Кіев. епарх. вед. 1895), Божикъ Соборные крылосы или капитулы въ зап. рус. церкви (Холмско-варшав. еп. вести. 1896). Вони дотикаються почасти і давньої руської церкви.

2Про намісників у церковному уставі Володимира з ХІІІ ст. і в актах володимирського собору 1274 р.; судові функції намісника видно з Володимирового уставу (и своимъ тіуномъ приказываю церковнаго суда не обидети ни судити безъ владычня наместника) і з житія м. Алексія (XIV ст.), де пояснено, що він за м. Теогноста був „наместникомъ святительскихъ правленій, еже разсуждати Божія люди и вся церковныя суды“ — Степенная книга І. 450. Десятинник — Рус. ист. библ. VI с. 92. Між сучасними дослідниками іде суперечка про те, чи пізніша московська практика, що єпископські урядники були світські, іде з староруських, чи була пізнішим явищем — Голубінский І. 12 с. 392 і далі, Суворов І. 176.

3Згадка про тивуна новгородського єпископа — Срезневского Древніе памятники письма с. 66 (фототипія — ч. 19).

4Про церковний суд див. вказану у прим. 23 літературу канонічного права і загальні курси.
-284-

ознаки пізнішої редакції, так що в них нелегко відрізнити дійсну практику від не переведених в життя претензій духовенства, а саму практику не можна докладно означити хронологічно. Тільки пізніша і найбільш скупа фундаційна грамота Ростислава Мстиславича, при досить докладній даті, не має на собі цього закиду фальсіфікації1.

Грамота з іменем Володимира відома в різних версіях, коротких і дов-ших; їх ділять на дві, три і навіть чотири категорії, але це не важливо, бо взагалі всі копії мають різні відмінності, так що зовсім тотожних між ними майже нема. Найстарші копії, які маємо - з другої половини XIII ст., належать до шир-ших редакцій; але і коротші, і ширші редакції, навіть в цих копіях XIII в., однаково мають уже виразні ознаки пізнішого редагування; на це вказує вираз-но ім'я патріарха Фотія, котрого Володимир називає в них своїм сучасником2.

Це явище можна б різно толкувати: або думати, що початковий автен-тичний устав Володимира був перероблений і розширений пізніше, і так з’яви-лися в ньому анахронізми, або що він взагалі був складений пізніше, і збираючи норми і традиції церковного суду, по традиції ж зв'язав це з іменем Володимира, як першого організатора руської церкви взагалі і зокрема — церковного суду. Це друге пояснення безперечно певніше, судячи з того, що окрім Володимирових грамот ми маємо їх норми і не пов'язані з іменем Володимира: грамоти з іменем Всеволода Мсти-


1Скептичний погляд на устави пішов від Карамзіна, погляди якого збивав Неволін і м. Макарій; в новішій літературі речником скептичного напряму виступив Голубінский (цих поглядів дотримується і в новому виданні І.1 с. 399). Крайнім скептицизмом відзначаються погляди проф. Суворова (І. 311 і далі); він не визнавав автентичним навіть Ростиславового уставу (у новому виданні вже, правда, упустив це), а Володимирів устав датує ХІV віком, і текст його в Софійській кормчій вважає пізнішою допискою (Курсъ І с. 315, Учебникъ с. 216). На захист уставів виступив Павлов, присвятивши Володимировому уставу реферат на московському археологічному з'їзді, що лишився недрукованим. У своєму (посмертному) курсі він, власне, захищає їх значення, а не автентичність: навіть Володимирів устав на його думку був складений не раніше, як сто літ після смерті Володимира, і у формі Володимирової грамоти представила практику, що могла йти від часів Володимира; отже грамоту він має за фальсіфікат (с. 146). Ключевский, також підносячи значення уставів, власне також не наважується виразно визнати в основі Володимирового уставу його автентичну грамоту, хоч припускає цю можливість (І с. 304).

2Въспріялъ есмь святое крещеніе отъ грецьскаго царя и отъ Фотія патриарха царегородь-скаго“.
-285-

славича і записи про ті ж єпископські права і прерогативи не у формі грамот, а у вигляді записки „о церковныхъ людЪхъ, и о судЪхъ, и о десятинахъ, и о мЪрахъ городскихъ“, без імені князя; це показує, що вони не були так ор-ганічно зв'язані з іменем Володимира. У вcякому разі навіть найдавніші версії Володимирових грамот, які ми маємо, судячи по їх анахронізмах, не могли з’явитися раніше, ніж у XII ст.

Як би ми не пояснювали собі початок Володимирового уставу, це в кожному разі не позбавляє історичного значення введених до нього норм: вони показують нам якщо не дійсний обсяг єпископської юрисдикції в часи створення уставу, себто десь у XII ст., то бодай формулюють бажання, вимоги духовенства в цій сфері, а такі вимоги певне не зіставалися без впливу на дій-сну практику. Тим пояснюється факт, що ми зустрічаємо цей устав у най-давніших списках канонічних пам'яток (т. зв. Кормчої книги), від XIII ст. почавши.

Обсяг єпископської юрисдикції, визнаний її дійсно політичною владою в середині XII ст., показує нам фундаційна грамота смоленської кафедри. Фун-датор — князь Ростислав, визначав цю юрисдикцію на основі сучасної практики1, передовсім переяславської єпархії, до котрої перед тим належала Смоленська земля; отже це означення ми можемо цілком прийняти для тогочасної української практики. Грамота перелічує такі „епископлі тяжі“: розвід („роспуст“), двожонство, неправний шлюб (аще кто поимет ся черезъ законъ), умикання жінки, „зелья и душегубства“ — себто душогубство зелієм (отруєнням) і взагалі ворожбитство, чари, далі — бійки жінок між собою, і крім того кілька неясних точок. Таким чином тут знаходимо як справи єпископської юрисдикції: а)порушения постанов щодо шлюбу, б) вчинки, що суперечать християнству (чари і т. п.), в) вчинки особливо дражливі і скандальні (бійка жінок).

Порівнюючи постанови Ростиславової грамоти з уставами Володимира, бачимо, що ці устави, мало що додаючи до справ першої категорії, розвивають головно другу і третю, та додають четверту: маєткові спори, які виникають в родині, між свояками. І так з другої категорії маємо тут: єретицтво, крадіж у церкві або з могили; знищеннє або профанація предметів християнського по-важання (крестъ посекутъ или на стенахъ режутъ, скоты, или псы
1Ростислав каже: „а тяж епископлихъ не судити никомуже“; таки чином ці „епископлі тяжі“ він бере як інститут уже вироблений.
-286-

поткы (птахи) безъ великы нужды введетъ (до церкви) или что неподобно въ церкви подЪетъ); дотримання поганського культу (кто молить ся подъ ови-номъ или во рощеньи или у воды); уроки, зілля (зельи). З третьої — гвалт, „смилноє заставанье“ (в адюльтері)1, протиприродні вчинки, скандальні форми бійки, биття батьків дітьми, вбивство дівчиною своєї нешлюбної дитини.

З цивільних справ у Володимировому уставі маємо спори супругів про майно2 і братів про спадщину. Справи про спадщину належали і до світської юрисдикції, і як тут розграничувалися ці дві юрисдикції - не ясно: могли ці справи вирішуватися спільним (смеснымъ) судом світських і духовних суддів, або судові доходи ділитися, як це постановляє Ростиславова грамота про умикання: половину грошових кар з таких справ князь або його посадник дає єпископу. (Що деякі цивільні справи, пов'язані з шлюбними відносинами, належали до єпископської юрисдикції - це бачимо в практиці московських часів, і ця практика, правдоподібно, мала свій початок ще в передтатарські часи3, як і деякі інші справи - напр. процеси холопів з своїми панами).

З кінця ХІІІ ст. маємо послання володимирського єпископа до свого кня-зя (судячи з того, що цей князь зветься сином Олександра, воно може належати тільки до 1276—1304 р.р.), де єпиcкоп, посилаючись на практику „во всехъ крестьянскыхъ людехъ", означає границі церковного суду дуже близько до Володимирового уставу; це показує, що наприкінці XIII ст. практика уже сто-яла близько до норм цього уставу4.

Подальший розвій практики чи вимог духовенства у сфері церковного суду дає т. зв. Ярославів устав. Хоч всі версії цього уставу, які маємо, містять подробиці, які зраджують дуже пізні, московські часи, але інші деталі виразно вказують на староруську основу, і з цього погляду устав має і для нас безпереч-не
1Срезневский (Словар sub voce) вказує на старочеське smilny — роз-пусний, smilstvo роспуста, і тут, очевидно, так і треба розуміти це слово. Друге пояснення — від „смило“ посаг, отже спори про посаг.

2Прошибенье промежи мужемъ и женою о животЪ“ — це толкували як бійку супругів за майно; Павлов читає і толкує відмінно: пошибенье (гвалт), пря межи мужемъ и женою о животЪ“ (с. 139). Він взагалі дав у своєму курсі ряд інтересних толкувань тексту.

3Це дуже грунтовно аргументував Голубінський І. І2 с. 421—2.

4Рус. ист. библ. VI, 118.
-287-

значення1. Не запускаючись ближче в аналіз його, зазначу, що устав цей розвиває головно казуїстику вчинків проти шлюбу (моральності) та категорію майнових справ (порушення одним з супругів родинного маєтку); поважне місце займає справа розводу, також спеціалізована досить докладно; для знач-ного числа переступів встановлена грошова кара у досить високих цифрах (до 300 грив.). Цікаво, що деякі статті звідси увійшли потім у московську Кормчу (патріарха Никона).

Окрім спеціальних справ, у яких єпископському суду підлягали всі кате-горії людності, підлягали йому у всіх справах категорії „церковних людей“. Сюди, окрім духовенства в тіснішому значенні, належали ще люди, так чи інакше зв'язані з церквою. На жаль Ростиславів устав говорить про них дуже мало: загально згадує про „церковних людей“, а спеціальну категорію з них називає тільки одну - „прощеників“: „даю св. Богородици прощеники съ медомъ, и съ кунами и съ вирою, и съ продажами, — и ни надобЪ ихъ судити никакому же человЪку“. Назва ця не ясна: Герберштайн толкує це як людей, що виздоровіли внаслідок чуда, і це толкування приймається в науці. У Володимировому уставі маємо категорій церковних людей дуже багато. Окрім духовенства білого, з їх родинами, і ченців та церковних слуг: „поп, попадіа, попович, діакон, и кто въ клиросе“, інакше: „и вси причетници церковныи“, „проскурница, игуменъ, игуменія, черньцъ, черница“, перелічені тут іще: „лЪчецъ (лікар), прощенникъ, задушный человЪкъ (себто раб, даний на церкву або пущений на волю „за душу“), слЪпецъ, хромецъ, баба вдовица, палом-никъ2, сторонникъ, больници, гостинници (і окрім того ще інша назва їх — страннопріимници)“. Всеволодів устав додає ще „ізгоїв“: „поповъ сынъ грамотЪ не умЪєтъ, холопъ исъ холопьства выкупится, купець одолжаетъ“.

Таким чином під назвою церковних бачимо тут людей, що годувалися при церкві або у пов'язаних з нею інституціях (шпиталі, гостинниці - (грець-кою); сюди належить і „лічець“ — шпитальний


1Уже Неволін вказував на те, що в основі Ярославового уставу лежить практика XI ст.; цей погляд приймає і Павлов, а Ключевский, опираючись на свою теорію змін в монетній системі давньої Русі, бачить у цифрах грошових кар уставу виразні вказівки того, що первісна редакція уставу належить до першої половини XII ст., а пізніші зміни до ХІІІ і XIV—ХV ст. (І с. 312—4). Його аналіз Ярославового уставу у всякому разі досі, власне, єдиний, і з цієї позиції цікавий і важливий.

2Павлов воліє варіант „псаломникъ“.
-288-

лікар. По-друге, маємо людей, що віддаються побожним заняттям — палом-ники, „прощеники“. Ці віддавалися, очевидно, по своїм чуді особливій побожності; нарешті люди без суспільного становища, що потребували опіки церкви: розстрижені ченці, ізгої, задушні(?) люди. Останні цілком аналогічні з тими „холопами, що з холопства викупилися“. Такі холопи становили, видно, головну масу між ізгоями, так що слово „изгойство“ означало викупну плату холопа за звільнення1. Нема нічого неможливого, а навпаки — цілком правдоподібно, що ці категорії церковних людей, оскільки існували, були під церковною юрисдикцією у передтатарські часи і на Україні.

Коли ці церковні люди мали процес з нецерковними, то таку справу, по Володимировому уставу, мав судити „обчій судъ“ — складений з відпоруч-ників князя і єпископа.

Джерелом права для церковного суду служили в першу чергу візантій-ські кодекси, передовсім т. зв. Номоканон, принесений з Візантії у двох головних редакціях його: т. зв. Іоана Схоластика (VII ст.) і т. зв. Фотієвій, і додаткові статті візантійського та болгарського походження — вибір з Мой-сеєвого П'ятикнижжя, Еклоги Льва Ісаврійського та Константина Копроніма, „Законъ судный людемъ“ — болгарська компіляція з тої ж Еклоги, „Градскій законъ" (переклад „Прохейрона“ Василя Македонянина), до яких долучалися потім свійські пам'ятки церковного права (церковні устави) і світського (Р. Правда)2. Такі компіляції — т. зв. Кормчі давали таким чином дуже різнорідний, не завжди суголосний матеріал, на підставі якого вироблялася практика церковного суду.

Окрім суду, Володимирів устав згадує ще одну компетенцію єпископа: пильнувати правильності міри і ваги — „городскые и торговые всякая мерила, и спуды, и звеси, ставила“, аби їх не зменшувано і не побільшувано. Дійсно ми знаємо, що міри і ваги були під наглядом духовенства — про це згадує торго-вельна
1Срезневскій Сведенія о малоизв. пам. LIX с. 331—2, Рус. Ист. Библ. VI, 842.

2Літературу про Кормчу див. у прим. 23. Старі типи Кормчих, принесених в початках хри-стиянства (найстарший кодекс з XI або XII ст.), потім заступив пізніший тип, з коментарями пізніших візантійських каноністів, виписаний з Болгарії митр. Кирилом для собору 1274 p.; він відомий або у списках, що містять тільки його (найстарший рязанський список 1284 р.), або разом з руськими доповненнями старших Кормчих (найстарший список – Новгород-ський Синодальний, біля р. 1280).
-289-

угода Мстислава смоленського з німцями і грамота Всеволода новгородського церкві св. Івана1.

Окрім цих, єпископи і духовенство взагалі мали ще й деякі інші не-цер-ковні функції. Так духовні особи, особливо єпископи, дуже часто викорис-товувалися для дипломатичних посольств, або й самі посередничили між князями — маємо не раз такі факти2, а на скільки росповсюджені вони були в житті - показують слова Мономаха, що каже Олегу Святославичу послати до нього „посла або єпископа“ (солъ свой или пископа)3. Як княжі дорадники, духовні особи мали не раз значний вплив на політику, а часом і з власної ініці-ативи забирали голос у світських справах: ми бачили, що Володимирові роз-порядження про смертну кару були видані під впливом єпископів, що впливом ігумена Григорія пояснювали нейтралітет Мстислава Мономаховича у черні-гівських справах. Митр. Никифор виразно заявив Рюрику, що то обов'язок духовенства — впливати на князів, стримуючи їх від війн: „княже, мы есмы приставлены в Руской землЪ отъ Бога востягивати васъ отъ кровопролитья“4. Митрополит завдяки авторитетному своєму становищу особливо міг впливати в цьому напрямі.

Так само духовенство вважало своїм обов'язком заступатися за різних нещасливих жертв сучасної політики. Так ігумени заступалися перед Святополком за Василька, митрополит з ігуменами випросили звільнення з в'язниці Ярослава Ярополковича, не дозволили видати „на убиство“ Івана Берладника Ярославу галицькому і т.п.5. У посланні м. Никифора до Мономаха є натяк, що і приватні особи зверталися до митрополита, аби просив за них князя: „може думаєш, що якийсь прийшов до мене з жалями, і тому я написав тобі оце“, пише митрополит князеві6. Про Феодосія печерського оповідає в його житії Нестор, — що він „був для многих заступником перед судами і князями, визволяючи їх від біди“7.

Коли духовенство, таким чином, мало досить значну участь і впливи у не-церковних справах, то й світська влада з свого боку мала велику участь у церковних. Ми бачили, що князі мали
1Хрестоматія В.-Буданова І3 с. 108, 235.

2Іпат. с. 172, 215, 217, 327, 462, 600, Лавр. 413, 433, 1 Новг. с. 127. Тут же належить згадати доручення галицько-волинських князів єпископам вести замість них переговори з татарами — Іпат. с. 562, 592.

3Лавр. с. 245.

4Іпат. с. 460.

5Іпат. с 170, 181, 335.

6Русскія достопамятности І с. 73.

7 л. 27.
-290-

великі впливи при призначенні єпископів, а часом і скидали їх з власної волі, що вони(князі) бралися впливати на рішення різних релігійних питань, або що навіть така справа, як канонізація відбувається за посередництвом князя: Свя-тополк „казав (веле) вписати до синодика Феодосія, і митрополит так і зро-бив“1. Хоч тут це "велЪ“ не треба розуміти дуже буквально, але вплив князя був безперечно.

Такі впливи світської влади не скандалізували духовенство, бо вони ціл-ком відповідали практиці візантійській, і навіть до певної міри само духовенство, переносячи цю практику з Візантії, творило її у нас. Харак-теристично висловлює цей погляд на становище князя мніх Акиндин, закли-каючи в. кн. володимирського Михайла Ярославича до боротьби з симонією (біля 1311—5): „а може ти скажеш викрутом: „нехай собі правляться, як самі хочуть, а я в це не мішаюся?“ — але ж ти, господине княже, цар у своїй землі, ти відповіш на страшному суді Христовім, коли замовчиш перед митропо-литом“2. Акиндин, очевидно, хоче цим сказати, що в. князь, подібно як візантійський цісар, мусить мати нагляд і над церковними справами.

Докінчімо наш огляд церковної організації.

Про організацію парафій наші відомості взагалі дуже бідні. У джерелах, окрім священиків, ми зустрічаємо з церковних осіб іще дияконів, іподияконів, паламарів і проскурниць. З них диякони, правдоподібно, зустрічалися тільки в більших церквах, бо згадуються лише у оповіданнях про більші церковні церемонії3. Дяками (грецьке зменшене ім'я для дияконів) звали церковних читців (грецьк.); вони мусили бути в кожній парафії від самого початку. Так само і про паламарів маємо звістки вже з XI ст.4. Проскурниці відомі від XII ст.5, але росповсюдились мабуть не відразу. Цей уряд, невідомий у Візантії, з’явився з огляду на ті труднощі, які виходили по селах, а мабуть і по містах, з проскурами: єп. Ніфонт дозволяє Кирику служити службу божу з однією проскурою, коли нема близько торгу і не можна проскури дістати, а в житії Феодосія оповідається, що в Курську, отже досить значному місті, часом не могла відбути служба божа з браку проскур, проскурьнаго ради непечения6.
1Іпат. с. 187.

2Рус. ист. библ. VI, 158.

3Напр. у перенесенні мощей Бориса і Гліба — Іпат. с. 127.

4Нестерове сказаніє про Бориса і Гліба вид. Срезневского с. 24.

5Вопрошаніє Кирика — Рус. ист. библ. VI с. 98.

6Рус. Ист. Библ. VI с. 50, Житіє Феодосія ж. 3 об.
-291-

Одна згадка — що Ярослав Осмомисл1 перед смертю зібрав до себе „збо-ры вся"2 натякає, що по більших містах парафії складалися з більшого числа священників.

Монастирська управа була перейнята з грецьких монастирів чина(?) Тео-дора Студита, як свідчить автор літописного оповідання, і як зрештою показує порівняння з Студійським уставом; тільки адміністраційна схема на Русі була простіша: число урядників зменшено3.

На чолі управи стояв ігумен в чоловічих, ігуменія в жіночих монастирях. Вони вибиралися самими ченцями з братії або і з сторонніх людей, часом навіть ще непострижених4; про це вибирання маємо докладні звістки, принаймні щодо мужеських монастирів. Окрім ігумена управа монастиря складалася ще з таких урядників: церковного порядку доглядали еклесіарх, деместики (начальники хорів) і паламарі; господарську управу мали економ і келар — начальник магазинів5 і кухні; поодиноких галузей господарства доглядали тивуни — мабуть чи не з монастирських холопів; окрім того згадується „вратарь“, що доглядав монастирської брами. Такі відомості маємо про Печерський монастир, що служив взірцем для інших, мабуть не тільки мужеських, але й жіночих монастирів6. В жіночих, здається, окрім ігуменій, звалися ігуменами священники — монастирські духівники7.

Про джерела церковних доходів маємо відомості теж не багаті, і то го-ловно тільки про самі кафедри.

Перше джерело доходів, яке згадується, — це княжа десятина. Про неї говорить літопис, оповідаючи про заснування київської кафедри Володими-ром: він дав їй десятину „від свого майна і від


1Іпат. с. 442.

2Порівняння монастирських урядів на Русі з Студійським уставом у Голубінского І. 2 с. 577 і далі.

3Іпат. с. 425.

4(грецькою) — сеllагіum.

5Іпат. с.113, Ж. Феодосія напр. л.14 (еклесіарх і келар), 16 (економ і вратар), 17 v. (пономар), 19 (келар), 27 V. (тіуни), 28 (деместик). Вважаючи, що Стефан зветься то еклесіархом то деместиком, Голубінский думає, що ці уряди були об'єднані в Печерському монастирі ра-зом, але тоді навряд чи було б дві назви. Пізніше, мабуть, був осібний ще від келара тра-пезар, як в Студійському уставі — див. Патерик с. 87.

6Іпат. с. 115 — Георгий ігумен св. Андрія, Лавр. с. 441 — ігумен успенського (очевидно — жіночого, бо княгининого — с. 394) монастиря; пор. Голубінский І 2 с. 593.
-292-

своїх городів“1. Цей не досить ясний вираз т. зв. Володимирова устава пояс-нює як десятину від доходів судових, торговельних і від господарських на-туралій. Це була десятина з Київської землі; але по всій правдоподібності такі дотації уже за Володимира дістали і інші єпископи у своїх землях2. На це маємо вказівку в грамоті Святослава Ольговича 1137 p., грамоті, на щастя, цілком певній; тут він каже, що від прадідів (а прадідом його був Ярослав) і дідів його було постановлено, аби єпископи діставали десятину „від даней, від вир і продаж і взагалі від усього, що іде на княжий двір“. Що така практика задержалася і пізніше і стала загальною нормою дотації, вказують звістки з окремих земель: маємо їх для землі Новгородської, Смоленської і Суз-дальської3. Але при цьому ми не можемо сказати, чи скрізь була стверджена норма десятини „від усього, що приходить на княжий двір“, чи були в тому деякі відмінності у окремих землях4. Друга неясна точка — чи вся ця десятина йшла на утримання самої лише кафедри, чи діставалося з неї щось і іншому духовенству, себто — чи вона ділилася якимсь способом між кафедрою і бодай деякими виднішими церквами єпархії. На можливість цього останнього вказує звістка (на жаль одинока) Несторового житія Бориса і Гліба, що на утримання вишгородської церви Бориса і Гліба Ярослав визначив десятину з місцевих княжих доходів — повеле властелину града того даяти отъ дани церкви святою десятую часть5.


1Іпат. с. 84.

2Що Володимирова грамота була видана для Київщини - показують слова „по всЪй земле РусьстЪй“ Володимирового уставу; ці слова вважалися доказом проти автентичності його, бо розумілися в значенні: по всіх землях Руської держави, але хибно.

3Грамоти Святослава і Ростислава — в Хрестоматії Буданова, І, тексти Іпат. с. 337 і Патерика с. 90.

4Хоч Володимирів устав висловлюється ясніше, ніж літопис, але і тут іще зістається неясним, чи розуміти десятину від доходів кня-жого господарства тільки, чи від всяких натуралій, які приходили князю; останнє правдоподібніше, судячи по категоричній заяві Святослава — з усього, що приходить на княжий двір. У фундацінній грамоті Смоленської кафедри сказано, що єпископ має забирати десятину „отъ всЪхъ даней смоленскихъ... кромЪ продажи и кромЪ виры, и кромЪ полюдья“, і це розуміють деякі, що тут з судових доходів і полюддя не було десятини; але це мабуть скорше треба розуміти „не рахуючи вир“ і т. д., бо полюддя далі входить в склад десятини.

5Сказанія вид. Срезневского с. 29.
-293-

Кафедри, визначніші церкви і монастирі діставали від князів і багатих людей нерухомі маєтності, або й самі (особливо монастирі) їх закладали. Так київська митрополія мала десь у Київщині город Полоний, „святЪй Бого-родицЪ градъ Десятиньный“, і ще десь (може в Переяславщині — город Си-нелець); в Чернігівщині знаємо „сельце св. Спаса“, чернігівської кафедри; Володимир Василькович у своєму тестаменті дав на володимирський монастир св. Апостолів село Березовичі1. Але особливо значні маєтності мусив мати Печерський монастир, завдяки загальному поважанню: уже в XI ст., невдовзі після заснування, мав він свої села; можливо — ці перші села були засновані самими ченцями і ними оброблювані, але пізніше знаємо на певно, що він діставав великі надання: так Ярополк Ізяславич дав йому всі свої маєтності — волості Небльську, Деревську і Лучську і села біля Києва, а його донька - п'ять сіл з челяддю2. Взагалі ж кажучи, церковні маєтності в ці часи не були дуже великі, бо й великих приватних маєтностей не було ще багато; досить сказати, що Ростислав, фундуючи смоленську кафедру, при всьому своєму запалі до неї - надав її лише два села, „землю“ в третьому, два озера з сіножатями і город, тільки всього.

Кафедри, церкви і монастирі діставали також пожертви грошима і доро-гими речами. Про Ярослава сказано, що він, поставляючи „по градомъ и по местомь“ церкви і священників, давав їм „имения своего урокъ“3, себто якусь постійну платню. Але це було можливо тільки, поки церков не було дуже багато. Поза тим церкви діставали пожертви, особливо в тестаментах, або по душі. Про ту ж Ярополкову доньку сказано, що вона за життя дала на Печер-ський монастир сто гривень срібла і п'ятдесят золота, а по заповіту — все своє майно, а її чоловік Гліб Всеславич дав шістсот грив. срібла і п'ятдесят золота4. На розповсюдження звичаю давати щось церкві по покійнику („по душі“) вказує відоме вже нам прохання Льва Даниловича, аби Володимир Василь-кович дав Берестя на „свічу над гробом“ Данила, або розпорядження Рос-тислава після смерті Вячеслава, коли він все майно його роздав на церкви, монастирі, старців, лишивши тільки дещо на поминання — „чимже надъ нимъ дЪяти на послЪдния дни, чимъ свЪчю и просфуру его побдЪти“5.
1Іпат. с. 347, 380, 595, Никон. І, 130, 124.

2Житіє Феодосія л. 20, Іпат. с. 338.

3Іпат. с. 106.

4Іпат. с. 338.

5Іпат. с. 600, 326.
-294-

Оплати за спеціальні церковні служби вже тоді були знанчі, як можна судити з такси за поминальні служби божі, подані у Кирика1: на гривну рахує-ться 5 служб, так що весь сорокоуст коштує поважну цифру 8 гривен! Але такі багаті оплати, як і легати, розуміється, діставалися головно визначнішим місь-ким церквам, та монастирям, звичайні ж парафіальні церкви мусили вже й тоді утримуватись дрібними доходами з парафіян, особливо тією хлібною даниною, яку бачимо пізніше (ХVI ст.) по Україні2.

Митрополичі і єпископські кафедри мали іще доходи з самого духовен-ства.

Не підлягає сумніву, що митрополит діставав, і то досить значну платню від тих, кого він святив у єпископи (як з другого боку оплачувався патріарху). Ця практика оплат за призначення єпископа була перенесена з Візантії (це т. зв.- грецькою). Про відомий уже нам епізод, коли суздальський князь відкинув накиненого йому митрополитом єпископа, Суздальський літопис пояснює, що цього єпископа митрополит був поставив за гроші, „на мзде"3. Що це не був факт винятковий, показує інша, з різних поглядів дорогоцінна звістка з Пате-рика; „пише мені, каже єп. Симон, княгиня Ростиславля Верхуслава (жінка Ро-стислава Рюриковича), що хоче тебе (печерського монаха Полікарпа) вивести (в ориг.: поставити) єпископом або в Новгород на Антонієве місце, або в Смо-ленськ на Лазареве місце: хоч би, каже, довелося і 1000 гривен срібла видати, задля тебе і задля Полікарпа“4. Очевидно, що ці видатки на призначення єпи-скопа мали бути видані коли не виключно, то головно митрополиту і його клиросу, за призначення.

Єпископи так само брали „ставлене“ від тих священників і дияконів, яких святили; це був давній і загально розновсюджений у Візантії податок, а що між руськими єпископами було чимало греків, то він мав усі шанси досить скоро перейти і на Русь. Докладніші звістки про це маємо у постановах собору 1274 р., з них довідуємось, що єпископи брали т.зв. посошне (від "посохъ“, жезл), ставлячи ігуменів, і т. зв. уроки від священників і дияконів; так само „на мзді“ ставили намісників і десятинників. Собор у дуже сильних виразах осудивши симонію, не зніс, одначе, такси за призначення священників, а тільки обмежив
1Рус. ист. бібл. VI с. 24.

2Див. т. V с. 277 і далі.

3Лавр. с. 371.

4Патерик с. 89.
-295-

нормою, встановленою митрополитом при його володимирській кафедрі: кри-лошани мали брати за ставлення священника по 7 гривен, подібно як у Візантії платили, ніби на покриття „видатків ставлення", по 7 золотих1. Інші оплати собор зносив2.

Справа цих оплат потім піднята була знову, як я згадував, за м. Петра. Здається, ініціатором виступив тверський єпископ Андрій, що посилав якогось мніха Акиндіна в Царгород на звіди в цій справі. Цей Акиндін, діставши відповідь, що всяка, хоч би найменша оплата мусить вважатися симонією (таку відповідь при звичайній візантійській практиці можна толкувати хіба як софізм, що звичайні оплати ставлення — це нагородження видатків, а не плата за ставлення), звернувся до тодішнього в. князя Михайла з посланням, де закликає його, аби виступив против митрополита за практиковані ним побори. В. кн. Михайло дійсно обжалував митрополита в симонії, і патріарх визвав його на суд, але митрополит, очевидно, оправдав свої поступки3.

Чи була перенесена з Візантії до нас і регулярна плата священників єпи-скопам (т. зв. ...грецькою), не знати. Акти того ж володимирського собору згадують про т. зв. соборне - побирання єпископами з духовенства, коли воно скликалося на єпархіальні собори, а також про панщинні роботи церковних людей — що їх змушують (насильє деюще) ходити на жнива, або косити сіно, або ходити з підводами (провозъ деяти). Акти дають знати при цьому, що за невиконання цих обов'язків провинники часом відлучалися від церкви! Всі оці зловживання собор заборонив на пізніше, але, розуміється, це зовсім не значить, що вони відтоді зникли дійсно.

Страшне потрясіння суспільного укладу, спричинене татарським нахо-дом і татарською зверхністю, на церковному устрої і житті безпосередньо від-билося розмірно дуже слабо. Розуміється, при
1У Візантії платилося: 1 золотий за призначення на чтеця (дяка), З на диякона, 3 на священника, разом священниче висвячення коштувало 7 золотих. Очевидно, так треба розуміти і постанову володимирського собору, стилізовану досить неясно: „да возмуть крилошане 7 гривенъ отъ поповства, и отъ дияконства“.

2Рус. ист. библ. VI с. 92.

3Див. вище с. 291. Пам'яткою полеміки в цій справі зістався писаний 1340 р. збірник — „Власфимія, рекше хула на єретики, — главы различныя отъ євангелія и отъ канонъ св. отецъ, въ нихже обличенія Богомъ ненавистныхъ злочестивыхъ духопродажныхъ ересей“ — вибірка текстів з церковного письменства, що стосуються симонії — про нього Павлов у Правосл. Собеседнику, 1869, II.
-296-

масових нищеннях городів багато загинуло і духовенства, сильно потерпіли і монастирі, але у відносинах до церкви татари принципово були дуже толе-рантні. Чінгізханова яса, себто збірник основних постанов монгольської дер-жави, наказувала повну толеранцію до всіх релігій однаково; духовенство всіх релігій мало бути вільне від всяких оплат і податків. Зрештою татари, як вза-галі погани, мали пошанування до кождої релігії, як з свого боку вимагали від кожного пошанування до своєї релігії (це і приводило час від часу до сумних пригод в роді смерті Михайла Всеволодича, бо християнська релігія, як така, виключає всякe визнання для іншого культу, як неправдивого).

Відносини татарського правительства до руської церкви ближче харак-теризують ханські грамоти (т. зв. ярлики) митрополитам. Найдавніший з них даний ханом Менгутеміром м. Кирилу (в р. 1267 або 1279 - дата може вказува-ти на той або цей рік). Посилаючись на постанови „перших царів“, себто дав-ніших великих ханів, Менгутемір підтверджує свободу всього духовенства — „поповъ и чернецовъ и всЪхъ богодЪльныхъ людей“ від всяких податків і обов'язків супроти татарського правительства і його агентів, аби вони щиро і без журби молилися за нього Богу: „не надобе имъ (до них не належить) дань, и тамга (мито), ни ямъ (давати коней), ни подводы, ни война, ни кормъ", „не надобе имъ ни которая царева пошлина (податок на хана), ни царицына, ни князей, ни рядцевъ, ни дороги (на різних управителів), ни посла (на ханськх послів), ни которыхъ пошлинниковъ (збирачів)", а хто б з тих агентів що взяв у духовенства, має за те бути скараний смертю. Разом з духовенством увільня-ються від податків їх родини невідділені. Їх земель і маєтностей урядники не можуть чіпати, ані брати церковних людей і підданих на роботу. Віру руську зневажати забороняється під карою смерті. Пізніша грамота Узбека окрім того ще підтверджує право митрополита „судити и управляти“ своїх людей у вся-ких справах1.

Таким чином, автономія церкви була повністю забезпечена, і татарське правительство зовсім не втручалося в її внутрішні справи.


1Собраніе госуд. грамотъ и договоровъ І ч.2 і 7, друге видання грамот у Григорьева О достовЪрности ярлыковъ данныхъ ханами золотой орды русскому духовен-ству, Москва, 1842. Всіх цих грамот збереглося (у перекладах) 7: після Узбекової є Бер-дибека і Тулунбека, та три грамоти Чанибекової жінки Тайдули.
-297-

Могли бути тільки хіба зловживання і здирства ханських урядників, проти яких, очевидно, були звернені ці грамоти, але, розуміється, убезпечити від них не могли. Отже безпосередній вплив татарського чинника на церковну орга-нізацію був незначний. Посередньо впливало загальне зниження культурного рівня під впливом татарщини в тих землях, що стояли в близькій залежності від татар, себто у нас — на Подніпров'ї, в столітті між татарським приходом і литовською окупацією. В західні наші землі цей вплив не сягав майже зовсім.

На тому закінчу свій огляд устрою руської — православної церкви.

Окрім православних були, головно по більших, торговельних містах, ще громади і церкви католицькі1. Одначе оріанізованої католицької церкви, ієрархії за весь цей час на Русі ще не було2. Хоч бували католицькі єпископи на Русі або для Русі, але вони зіставалися все єпископами іn раrtibus, або мали характер місіонерів, без єпархій і резиденцій3.

З цього погляду особливо звертають на себе увагу досі загадкові претен-зії на такі права іn раribus біскупів любуських. На що, власне, опиралися пре-тензії цих далеких біскупів — з польсько-бранденбурзького пограниччя, це досі пробують розв'язати різними гіпотезами4. Самі вони, одначе, підносячи оці свої „споконвічні“ права у 1250-х рр. (перед тим про них не чувати) признавали, що в дійсності своїх єпископських прав у руських землях вони не виконували „через великість цієї землі, невірність її князів і злобу осадників“5. Такий номінальний характер їх ієрархічні права мали і пізніше, а підносили вони їх лише супроти намірів пап
1Див. напр. про Київ вище т. II с. 273.

2Літературу див. у прим. 23.

3Недавно Войцеховський (як у прим., с. 33 і далі) знову розвивав гіпотезу про латинське біскупство, засноване в Галичині за Болеслава См., котрого дотація, мовляв, перейшла потім на любуську кафедру. Все це, одначе, повністю гіпотетично; аргументацію contra див. у Абрагама с. 88.

4Див. напр. Caro Zu einer Stelle der Aanales Reinhardsbrunnenses (Forschungen zur deutschen Geschichte XXIII), Абрагам op. c. 95, Boйцеховский I. c.

5Theiner Vetera Monumenta Poloniae et Lithuaniae І ч. 144: cum lubucenses episcopi in posse-ssione spiritualis iurisdictionis super omnes Latinos exisientes in Ruscia et aliorbm (читай — ali-os) legem colentium (читай — colentes) faerint а tempore cuius memoria non existit.
-298-

ставити від себе таки єпископів для руських земель, коли успіхи католицьких місій на Русі викликали такі плани.

Католицькі місії на Русі розвинулися особливо у ХІІІ ст. з діяльністю домініканів і францішканів. Пізніші традиції кладуть початки місіонерства до-мініканів на 20-і pp. XIII ст. У Длугоша є звістка (під р. 1233), що князь київський Володимир Рюрикович (1223—1235) вигнав з Києва домініканів, боячись успіхів їх проповіді, і заборонив їм повертатися; при цьому сказано, що домінікани мали там свою церкву Богородиці і при ній монастир1. Ця звістка має загальне довір'я в історіографії, і дійсно виглядає так, якби була зачерпнена з якогось тогочасного джерела. Зрештою ми маємо буллу папи з 1234 р. до київських католиків, що обіцяє опіку папську супроти переслі-дувань, які вони терплять2. Більш загальна, а тим самим і менш певна звістка у того ж Длугоша (під р. 1238) про заснування домініканського конвенту в Галичі, хоч в самому факті нічого не було б неправдоподібного3. Папські булли на адресу домініканів commorantibus in Russia маємо з pp. 1232—34, натомість з другої половини ХІІІ ст. звістки про них дуже бідні і непевні. Звістки про францішканів з першої половини ХІІІ ст. всі непевні5. З середини, одначе, маємо вже звістку про францішканську „кустодію руську“ (custodiam Russiae) у складі боснійського вікаріату, і в другій половині XIII і першій пол. XIV ст. вони безперечно стали тут досить міцною ногою, судячи з того, що 1345 р. був сформований для Русі осібний вікаріат, з осадами (кустодіями) у Львові, Городку, Галичі, Коломиї і Снятині (Nostin?)6.

Від цих місіонерів приходили до папи дуже втішні реляції про успіхи проповіді і охоту русинів до неї. Може не без впливу їх уже у 1230-х pp. XIII ст. виринув проект заснування єпископ-


1Длугош II с. 240, пор. Semkowicz op. с. с. 231. Ця місія вяжеться з легендою про місію на Русі Яцка Одровонжа — про неї особливо Малишевскій Домини-канецъ Яцекъ Одровонжъ, мнимый апостолъ земли Русской - Труды кіев. академіи 1867, IV—VII (гіперкритичне) і у Абрагама с. 72 і далі (забагато довір'я до традиції).

2Theiner Vet. Mon. Poloniae І ч. 55 і 56, трошки повніший текст у Тургенєва Hist. Russiae Monumenta І ч. 39 і 40.

3Аргуменгацію про неї див. у Абрагама с. 112.

4Длугош II с. 256, Theiner Mon. Poloniae І ч. 47 і 48.

5Критика цих традицій у Райфенкугля с. 417—8.

6Wadding Annales Minorum IV с. 134. Bullarium Franciscanum V c. 602.
-299-

ської кафедри на Русi (були з 1232 р.), і папа звертався в цій справі до домі-ніканського провінціала в Польщі, доручаючи йому розслідити цю справу. Чи прийшла вона до якогось кінця, не знаємо; здається в зв'язку з тими планами стояв факт, оповіджений тогочасною Великопольською хронікою: при цістерсіанському монастирі в Опатові було засноване біскупство для Русі іn раrtibus, і його абат Герард був поставлений „єпископом руським для місцевих католиків“ (на Русі). Але кн. Генріх Бородатий незадовго прилучив цю ка-федру, разом з її бенефіціями, до кафедри любуської1. Це перша історична відома кафедра для Русі іn раrtibus.

Поруч неї могли святитися єпископи місійні. Так уже з 1246 р. маємо папську буллу (у зв'язку з нав'язаними тодi зносинами курії з Данилом), де па-па, доручаючи своєму легату в Прусії справи руські, дає йому право постав-ляти на Русь єпископів з домінканів, францішканів і інших монахів, або світ-ських священників2, і нічого неможливого нема в тому, що вже в XIII ст. поставлялися такі єпископи з монахів-місіонерів: папи мали звичай давати часом таким місіонерам титул єпископів для потреб евентуальних неофітів3. Але певних історичних звісток про таких єпископів з XIII ст. не маємо досі ні-яких.

Перший документально відомий факт поставлення такого єпископа нале-жить до першої чверті XIV ст.: тоді, десь перед 1320 р. любуський єпископ Стефан, на підставі згаданих претензій любуських єпископів святити єпископів у руські землі, поставив домініканина Генріха, четця церковного в Порвалє (на Помор'ї) єпископом в Київ. Мали цього просити „клир і люди“ київські, бо там „місто і єпархія за божою поміччю почали приходити до правдивої віри“ — так оповідає папа в своїх буллах4. Цей Генріх, не дуже довіряючи в правосильність любуського


1Monumenta Poloniae hist. II c. 556, Длугош II c. 250. Гадка (висловлена ще Зубрицьким), що ця кафедра первісно була заснована для місцевих русинів-католиків, неможлива супроти того, що тутешні землі входили в склад краківської діецезії.

2Historica Russiae Monumenta I ч. 61. Збиває цю звістку Войцеховский 1. с.

3Okolski Russia florida с. 12 згадує папську буллу з 1318 p., що надає різні права архієпископу і єпископам домініканських місій на Русі. Баронч (Rys dziejöw zakonu kaznodziejskiego w Polsce ІІ c. 4 цитує з liber beneficiorum підкаменського кляштору таку замітку: Primo tempore catholicae religionis in Oriente, maxime in Russia per fratres religiosos ordinis praecficatorum seminatae, unus ex eis archiepiscopus, alii vero episcopi constituebantur, certas sedes nullas habentes.

4Theiner Mon. Pol. I 4. 252 і 255.
-300-

єпископа, удався за затвердженням свого єпископства до папи, і той, застеріг-шись проти претензій любуського єпископа, все-таки затвердив Генріха і сказав його висвятити (1320). Кількома місяцями пізніше (1321) папа викликав його, аби він їхав до своєї єпархії; але нема сліду, аби новий єпископ дійсно сповнив це бажання, навпаки — виступає потім аж до смерті в Німеччині1. Очевидно, він зістався таким же єпископом іn раrtibus, як і самі єпископи любуські.

Організація латинської церкви на Русі зісталася на майбутнє.
___________

Перейдім тепер до огляду самої суспільності — її верств і їх відносин2.

Тогочасна руська суспільність поділялася на три категорії: людей кня-жих або дружину, людей церковних — духовенство, і просто „людей“ — у ву-зькому значенні слова, людей, що становили власне суспільність, громаду. Окрім того розрізнялися люди свобідні, несвобідні і півсвобідні, а серед сво-бідних - люди „ліпші“, або більші, і люди менші; вирізнялися також люди міські — "гражани", і люди волостні, селяни. Отже, була певна, навіть досить значна диференціація, але виключивши границю, що відмежовувала людей свобідних від несвобідних, ця діференціація не відзначалась різкими границями, і поодинокі ґрупи не відділялися неперехідними границями. Були то власне класи людності, що розрізнялися родом занять і економічним становищем, а не стани у властивому значенні слова; станові привілегії і правні різниці існують тільки в зародках. Тільки невільнича верства відграничена правними ознаками виразно і сильно, почасти — і півсвобідна.

Ми почнемо з групи людий княжих. Назва „княж муж“ була дійсно тер-міном для них (чи власне для вищої категорії їх): так називалися свобідні і поважні люди, що були на княжій службі, інакше — в його дружині. Це остан-нє слово (від друг), як ми вже знаємо, власне означало „товаришів“, „прияте-лів“3, і ця назва підкреслювала ті свобідні відносини, які дійсно, не тільки


1Про нього спеціальна розвідка: Geiss Heinrich Bischof von Kiew und die Wallfarth St. Leonhard (Oberbayerisches Archiv, 1859); доповнений іншими звістками ітінерар (?) Генріха у Абрагама с. 202.

2Література у примітці 25.

3"О люба моя дружина“ — дорогі товариші, каже Ярослав про новгородських „людей“ — Лавр. с. 137.
-301-

в теорії, але в значній мірі і на практиці існувала між дружиною і князем. Ми бачили, що дружинник (бодай старший, видніший) вважає себе не сліпим слугою князя, а його товаришем, що мусить знати плани князя, бо ж він не простий найманець, а вірний помічник, якого не купиш злотом і сріблом: йому завдячував князь усім, що мав, і з ним тому повинен був усім добром ділитися, а не берегти, не складати. Зв'язує дружинника з князем свобідна умова; кожної хвилі може він його покинути і перейти до іншого князя, хоч би і його ворога, не підпадаючи ніякій помсті або карі. Це був кардинальний принцип староруського державного устрою, тому збережений був цілком і в пізнішому московському устрої, хоч як йому противному всім своїм укладом: „а боярам і слугам вольним — воля, - повторюють стару максиму пізніші московські умови.

Княжі мужі, як і більші люди громади, інакше звалися ще боярами. Піз-ніше, коли назва боярина притерлася, розрізняли ще звичайних бояр від „ве-ликих“ — бачимо це в Галичині. Давнішою назвою їх було ще „огнищанин“ — назва неясна щодо свого початку: вона виступає в старших редакціях Руської Правди, тим часом як у новіших заступає її „княж муж“. Її виводили давніше від „огнища“ — в значенні оселі, отже значило б це господарів; але огнище в значенні дому взагалі не відоме в старих пам'ятках; тепер пішло в хід пояснення цього слова від огнищь“ невільник, отже — більший господар, що володіє невільниками, але і це пояснення не можна вважати зовсім певним. Огнищани, про котрих говорить Руська Правда — це старша дружина княжа, а не земська аристократія, як показує їх вира.

Це була дружина властива чи більша. Але до дружини у ширшому зна-ченні зачисляли і „меншу дружину“: отроків або дітських. Ці назви— отроків і дітських не означали тільки дійсно молодиків, але взагалі рядову дружину. Святополк, кажучи, що має вісімсот отроків, очевидно, зарахував сюди всю дружину; Володимир Мсти-


-302-
славич, втративши своїх бояр, каже, що його боярами тепер будуть дітські: розуміється, було б смішно, якби він назвав, старий чоловік, своїми боярами головусих недоростків. Цими назвами означалися „молодші“ — себто менші члени дружини (хоч би вони були і сиві), що були тільки рядовими вояками і слугами княжими, а не власне „дружиною“ — товаришами і повірниками кня-зя. З такої ролі починав звичайно кожний молодик свою службу в дружині, тільки одні — чи завдяки здібностям, чи визначному роду, переходили потім в категорію „мужів“, інші ж лишалися на все життя отроками —„недоростками“ у значенні своєї невисокої кар'єри.

Чи була яка різниця між отроками і дітськими — не знати; висловлений був здогад, що дітськими спеціально звалися молодики з владних родин, які потім переходили в категорію бояр, але це тільки здогад.

Старша дружина відрізнялась від молодшої не тільки більшим утри-манням, визначнішим становищем, політичними впливами, але і правно: вира, себто кара за вбивство княжого мужа була подвійна (вісімдесят гривень), тим часом як за отроків — звичайна (40 гривень); це була заразом прерогатива княжих бояр перед земською аристократією — не княжими боярами, бо за голову цих платилася тільки звичайна вира. Подвійною вирою забезпечували князі життя особливо дорогих для себе осіб — старшої дружини і визначніших своїх тивунів (хоч би вони були і несвобідні) — це було явище широко роз-повсюджене взагалі у варварських законодавствах.

Старша дружина, як ми вже знаємо, сповняла функцію княжої прибічної ради, займала вищі місця в адміністрації і війську. „Отроки“ були звичайними вояками, а в спокійні часи сповняли всякі доручения на княжому дворі, або на провінції, в ролі помічників старших дружинників у їх управі. Так Руська Правда згадує про отрока, що їздить разом



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   45


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал