Видання друге, розширене



Скачати 10.61 Mb.
Сторінка21/45
Дата конвертації22.12.2016
Розмір10.61 Mb.
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   45
1Літературу див. у прим. 23.

2Parthey Hieroclis Synecdemus et notitiae graecae episcopatuum c. 27, 230, 241. Gelzer Ungedruckte und wenig bekannte Bistümerverzeichnisse d. orient. Kirche — Byzantinische Zeitschrift I (1892) c. 254. Про хронологію каталоґів розвідки: Гелъцера Zur Zeitbestimmung der griechischen Notitiae episcopatuum — Jahrbücher für Protestant. Theologie, XII (1886), De Boor Nachträge zu den Notitiae episcopatuum — Zeitschrift für Kirchengeschichte, XII (1890) і XIV (1894). В (грецьк.), що надписується іменем Льва Мудрого, але редагована не скорше, як десь до 1000 p., руська митрополія стоїть на 60-му місці. У виданому Ґельцером каталозі (з часу точніше не означеного) — на 70-му. Нарешті в каталоґах (грецьк.) з часів Андроніка Старшого в одному читаємо замітку, що Руська митрополія мала 60-е місце, а перенесена на 71, в другому — що з 60-го перенесена на 72 місце.

3Русская истор. биб. VI с, 273— 5.
-260-

Не знати, чи ця абсолютна залежність руської церкви від царгородського патріарха, що суперечить і канонічному праву (бо по ньому митрополита ма-ють вибирати єпископи його округу, а патріарх тільки висвячує його), — буди-ли якесь невдоволення у давній Русі. Щоправда, нам відомо кілька фактів, коли руські князі відступали від прийнятої практики у призначенні митрополитів, казали ставити їх у Києві, але обставини і подробиці цих фактів так мало відомі, що й не можемо сказати, чи виявлялося тут намагання до заміни цієї практики іншою, для русинів більш вигідною, чи це були тільки спорадичні факти, викликані спеціальним, може й особистими обставинами.

Перший факт стався за Ярослава. Як оповідає найдавніший літопис, він 1051 р. „поставив митрополитом для Русі — для св. Софії (нової кафедри) Іла-ріона, зібравши (для поставлення) єпископів“. Точніших подробиць літопис не дає ніяких, окрім тільки того, що цей Іларіон був перед тим священником двір-ської церкви св. Апостолів (на Берестовім), та що він мав славу побожності і вченості — „мужъ благъ, и книженъ, и постник“. Дійсно, Іларіон як правдопо-дібний автор славного „Слова о законе и благодати“ має і нині славу першо-рядного богослова і письменника. Судячи по тому, що Ярослав не тільки ви-брав від себе кандидата, але й сказав його посвятити у Києві собору єпископів, виходить, що поставлено його без всякого порозуміння з царгородським патрі-архом.

Яка була тому причина, не знати. Політичні поводи припускати трудно, бо конфлікт з Візантією 1043 p., за словами того ж літопису, був закінчений угодою через кілька років, - десь 1046 р. Зістаються можливими інші здогади: або що Ярослав, як то часто приймають1, хотів незалежності від царгородсь-кого патріархату, і цим висвяченням Іларіона робив тому початок, або — що йому конче хотілося бачити митрополитом цього Іларіона, котрого міг близько знати і його визначні здібності високо цінувати, а що не надіявся досягнути його освячення від царгородського патріарха (міг навіть робити наперед ста-рання у патріарха, але мати невдачу), то й сказав його висвятити у Києві. А що це був останній митрополит, поставлений за Ярослава, і ми подальшої церковної політики Ярослава не знаємо, тож і не можемо розв'язати цієї диле-ми.


1Такого погляду на це Іларіонове і пізніше — Климентове висвячення - тримаються деякі історики церкви, як Макарій III с. 6, Барсов с. 452—3, Суворовъ І с. 128, і інші як Соловйов І 211, Иловайский І 107; проти цього погляду виступив Голубінский І 1* с. 297 і далі.
-261-

Можемо сказати тільки те, що це поставлення Іларіона не зробило на Ру-сі ніякої сенсації, не лишило ніякої традиції в княжих і духовних колах, так що коли сто літ пізніше Ізяслав Мстиславич задумав поставити митрополита по-дібним способом, як Ярослав - ніхто не згадував про той прецедент, і єпископи шукали оправдань такого поставлення у візантійській практиці. Князі-наступ-ники Ярослава не підтримали його почину, і митрополити далі присилалися з Царгорода, так що коли й можливо ще припустити якісь намагання у Ярослава до церковної автономії, то зовсім неможливо цього зробити з тодішніми кня-зівськими колами взагалі. У Візантії, коли ця справа викликала яке напружен-ня, то слідом воно було полагоджене, бо якраз десь після того Ярослав оженив свого сина Всеволода з візантійською принцесою; це теж не свідчить про вели-ке принципове значення поставлення Іларіона.

Аналогічний факт повторився, як я сказав, аж через сто років, за Ізяслава Мстиславича. Ставши київським князем, він застав митрополичий престіл по-рожнім: попередній митрополит Михаїл 1145 р. поїхав до Царгороду, зобов'я-завши єпископів, що вони не будуть правити служби у кафедрі св. Софії без митрополита. Ця остання подробиця показує, що виїзд митрополита не був випадковим, що це була певного роду демонстрація супроти князів, чи власне — київського Всеволода, а те „рукописаніє“ єпископам, як його називає літо-пис — родом інтердикту, наложеного перед виїздом1. Після того м. Михаїл з Царгорода не вертався2, і нового митрополита не прислано, — чи то для тис-ку на київських князів, чи то через замішання у самому царгородському патрі-архаті (1146 р. помер патріарх Михаїл, його наступника скинено через корот-кий час, і майже цілий 1147 р. патріарший престіл був порожнім).

В таких обставинах Ізяслав Мстиславич, наступник Всеволода, задумав поставити митрополита в Києві без патріарха. Зда-


1Лавр. с. 296, Іпат. с. 241.

2Проти такого (звичайного) розуміння виступив пок. Лебедннцев у своїх статтях Михаилъ митрополитъ кіевскій XII в. і Къ вопросу о кіевскомъ митрополитЪ XII в. МихаилЪ (К. Старина 1892 і Чтенія київські т. X), доводячи, що Михаїл з Царгорода повернувся до Києва і тут помер у Печерському монастирі, ув’язнений в ньому Ізяславом за те, що обставав за Ігорем Ольговичем. Вихідною точкою для цього здогаду були для автора мощі м. Михаїла у Печерській лаврі: він вважав їх мощами цього Михаїла, але без документальних підстав.
-262-

ється, цю гадку піддав йому чернігівський єпископ Онуфрій, доводячи, що собор єпископів має право поставити митрополита. Це і було справедливо, тільки що висвятити митрополита по канонічній практиці єпископи не могли самі. Власне такий закид піднесли проти цього деякі єпископи, як смоленський Мануїл, грек, і Ніфонт новгородський, правдоподібно — русин (печерський монах), але добре ознайомлений з візантийською церковною практикою1. Онуфрій супроти того пошукав формального оправдання у візантійській практиці: він доводив, що коли в Царгороді патріархів благословлять рукою св. Івана, так вони можуть поблагословити митрополита головою папи Климента2. Його доводи знайшли собі прихильника в Ізяславі (зрештою він міг бути навіть ініціатором думки — поставити митрополита самим, коли з Царгорода не дають), і до них прилучилися деякі єпископи з земель самого Ізяслава. Знайшлося їх шість, і вони собором висвятили митрополитом (27/VII 1147) Клима (Климента) Смолятича, монаха Зарубського монастиря (в Київщині), що мав славу як "книжникъ и философъ, такъ якоже в Руской земли не бяшеть"3.


1У Никонівській компіляції ми маємо окрему повість про Ніфонта, невідомого часу; інше житіє його — писане свящ. Варлаамом, зовсім фантастичне і нецікаве, видане у IV т. Памятників старинной русской литературы. Спеціальна стаття Зернина Нифонтъ епископъ новгородскій - в Архиве историко-юридическихъ сведеній т. І. Зернін, та й деякі інші, напр. Никитскій — Очеркъ ист. церкви въ Великомъ Новгороде (с.17) вважали Ніфонта греком, з огляду на ного знайомість з візантійською церковною практикою, яку він показує у своїх відповідях Кирику, і становище його у справі Климента, але Голубінский (І** с. 306) справедливо вказав проти того, що він був постриженцем Печерського монастиря - див. Іпат. с. 332. Варлаамове житіє навіть каже просто, що Ніфонтові батьки „бяху отъ великаго и стольнаго града Киева, отъ окрестныхъ местъ града того“ (с. 2), але ця звістка мало що варта, як і вся його „повість“.

2Цей довід єп. Онуфрія створює деякі труднощі: з візантійських джерел не відомо звичаю благословляти патріарха рукою св. Івана. Але новгородський пілігрим Антоній, що побував у Царгороді в перших роках ХІІІ ст., згадує про звичай „поставляти“ імператора рукою Івана Предтечі, а патріарха — рукою св. Германа (с. 2, пор. 42 і 71 вид. Лопарьова). Щось таке, значить, мусило бути, неясно тільки з іменами святих: чи сплутано їх у київському лі-топису, чи навпаки — сплутав Антоній - годі сказати. Література з цього питання у виданні подорожі Антонія Саваітова зноска 8 і у передмові Лопарьова с. 69.

3Іпат. с. 241, Лавр. 299. Шість єпископів нараховує Лаврентіївський і інші (Соф., Никон.); Київський літопис перераховує поіменно п’ять єпископів, що приймали Климента: чернігівський Онуфрій, білгородський Фе-
-263-

Але цим справа не закінчилася. Єпископи-противники не визнали ми-трополитом Климента, доки він не дістане благословення царгородського па-тріарха. Особливо енергійно агітував проти нього новгородський єпископ Ніфонт, не зважаючи на репресії зі сторони кн. Ізяслава, що якийсь час навіть тримав його в арешті1. Новгород стояв тоді в сфері політичного впливу Ізя-слава. Зате Ніфонт знайшов прихильників в інших князях - не тільки в ворогах Ізяслава, як Святослав Ольгович та Юрій2 - але і в його браті і вірнім союзнику Ростиславі смоленському: вірний прихильник всяких освячених часом традицій (а може до того й піддаючися впливу свого єпископа грека Мануїла), він теж став в ряд противників доконаного Ізяславом розриву з царгородським престолом.

Таким чином і це покоління князів не мало ніяких намагань до церковної автономії. Противники Климента повторювали закид Ніфонта, що Климент не має благословення патріарха3, але з подальшого видно, що вони так само не мали серця й до того, аби вибороти практику, щоб митрополит вибирався в Києві і тільки святив його патріарх. Зрештою не знати, чи й у самого Ізяслава був план — ввести такий порядок, і чи не було висвячення Клима в самих його очах винятковим фактом,
1...дiр, переяславський Євфимій, юр'ївський Дем'ян, володимирський Федір — всі, окрім чернігівського в земель Ізяслава (а чернігівський князь був тоді союзником Ізяслава); хто був шостий єпископ — не знати.

Новг. с. 138.



2Що Ніфонт стояв у приятельських зносинах з Святославом Ольговичем, колишнім новгородським князем, каже Київський літ., с. 333 (тут тільки хибне і неможливе „без него“: цих слів нема ані у Воскресенській, ані у Никонівській компіляціях; у Варлаамовому житії Ніфонта, натомість: „прежде того“). Що Юрій, союзник імператора, був на стороні Ніфонта, то також певно. Про приязні відносини Ніфонта з Юрієм говорить зрештою Никонівський збірник І, 206: „бЪ жо сему Нифонту єпископу любовь и согласіе съ в. кн. Юрьемъ Долго-рукимъ, и съ в. кн, чръниговьскимъ съ Святославомъ Ольговичемъ и съ иными со многими князи въ согласіи и любви бЪ, имъ же всЪмъ съ в. кн. кіевскимъ Изяславомъ Мстислави-чемъ несогласно бЪ, такоже и сему Нифонту еп. новгородцкому“, або як він каже перед тим (1. с.): „о семъ мнози вознегодоваша отъ священныхъ и иночествующихъ, и отъ мирьскихъ, и отъ князей мнози и пачеже ненависть имущи на в. князя Ізяслава Мстиславича“.

3„Не хочю Клима у митропольи видати, зане не взялъ благословения отъ святыя Софья и отъ патріарха“ — каже Ростислав, Іпат, с. 345.
-264-

викликаним обставинами: до нового поставлення митрополита Ізяслав не до-жив.

Супроти такої неохоти князів і деяких єпископів становище Климента на митрополичому столі мусило бути дуже хистке: йому доводилось забиратися з Києва всякий раз, коли його протектор Ізяслав не міг утриматися на київському столі1, і він в таких разах перебував, мабуть, разом з Ізяславом на Волині. Коли після смерті Ізяслава Юрій засів міцніше у Києві, з Царгорода прислано нового митрополита Константина, не знати — чи на бажання Юрія, чи з ініціативи самого патріарха; політичний союз, що був між царгородським правительством і Юрієм, полегшував це зближення у церковних справах. Десь літом 1158 р. цей Константин приїхав у Київ, і Юрій з єпископами-противниками Климента зустріли його з почестями. На Ізяслава, а очевидно і Климента виголошено клятву, вчинки і „ставлення“ Климента — висвячення церковні ступені, визнані неповноважними: потім, коли поставлені ним священники і диякони подали митрополиту якесь „рукописання на Клима“, їм повернено їх достоїнства2.

Але інцидент тим не був вичерпаний. Справа Климента знову вийшла на гору, коли Київ опинився в руках Ізяславового сина Мстислава. Коли Мсти-слав послав до Ростислава — кликати на київський стіл, той, між іншим, за-жадав, аби йому не накидали Клима; ми можемо догадуватися, що вже в перший прихід Ростислава до Києва, зараз після смерті Ізяслава, через Клима була вже у нього суперечка з Мстиславом. З другого боку Мстислав заявив, що він не згодиться на те, щоб митрополитом залишився Константин — бо він кинув анафему на його батька. Вийшла з того сильна суперечка — „рЪчи про-долживши ся и пребывши крЪпцЪ межи ими“, і нарешті стало на компромісі: усунути і Клима, і Константина та прислати нового митрополита з Царгорода3. Таким чином і Мстислав не піддержав зробленого його батьком почину — вибирати митрополита собором єпископів.

Митрополит Константин з Києва перейшов у Чернігів, коли Київ опану-вав Мстислав, і тут помер за кілька місяців, здивувавши всіх своїм незвичай-ним роспорядженням: сказав по смерті його не ховати, а кинути псам, що й зроблено було4. Пізніші джерала5
1Іпат. с. 268.

2Іпат. с. 333—4, пор. 345.

3Іпат. с.345.

4Лавр. с. 381.

5Воскр. І с. 70—1, Никонівськ. І с. 215, пор. Татіщева III пр. 477
-265-

оповідають про різні знамення, які сталися в Києві після його смерті — на по-грозу його гонителям; можливо, що тут зісталося дещо відгомоном тогочас-ного враження його смерті. Але вона полегшила здійснення уложеного Рос-тиславом і Мстиславом компромісу: Ростислав вислав у Царгород послів по нового митрополита, і на другий рік приїхав з Царгорода м. Теодор1.

Цей новий митрополит теж скоро вмер2. Ростислав, що за кілька років свого перебування в Києві міг ближче пізнати надзвичайні чесноти Клима, за-думав добути для нього благословення патріарха і таким чином регабілітувати його становище, і вислав у цій справі свого посла до імператора. Але, правдо-подібно, в Царгородi не бажали створювати собі такого прецеденту, акценту-ючи вибір Клима. Поки Ростиславів посол їздив, з Царгорода приїхав новий митрополит Іван. Ростислав не прийняв його і сказав вертатися. Але в Олешші Іван зустрівся з послом імператора, якого той вислав у відповідь на посольство Ростислава, разом з його послом. На жаль в літопису в цьому місці пропуск, і ми не знаємо змісту імператорського посольства3, видно тільки, що імператор умовляв Ростислава прийняти нового митрополита. Для ліпшого переконання він прислав йому дорогі дарунки „оксамити и паволоки и вся узорочья“ і Ростислав погодився. Тим інцидент був вичерпаний. Клим не повернувся на київську митрополію, і давня практика присилання митрополита з Царгорода без всякого порозуміння з руськими князями повернулася знову. Я докладніше спинився біля цього епізоду, бо він, не кажучи про інтересні деталі, показує виразно, що в той час на Русі у загалу не було ще змагань до якоїсь більшої самостійності у церковних справах.
1Іпат. с. 352.

2Київський літопис каже, що пробув він на митрополії 10 місяців; але він розміщує його прихід під 1161, а смерть під 1163 р. (у Воскр. прихід під 1160, смерть під 1163 р., в Никон. прихід під 1159, смерть під 1163), а що в цій частині Київський все спішить на один тільки рік, то трудно прийняти, що під 1163 р. стоять події 1161 p.; отже доводиться або прийняти, що записка про смерть м. Федора помилкою прийшла під 1163 замість 1162 (=1161) p., або що Федір сидів рік і 10 місяців.

3Прогалину в Київському літопису в оповіданні про царгородське посольство заповнює Татіщев: у нього Ростислав відповідає, що він цього разу прийме митрополита „за честь и любовь царскую“, але на пізніше зарікається приймати митрополитів, поставлених патрі-архом „безъ ведома и определенія нашего“, і заповідає в противному разі видати „законъ вЪчный — избирать и постановлять епископамъ русскимъ съ повелЪнія великаго князя“ — III. 142. Ця кон’єктура приймалася в літературі, і вона, …
-266-

Новий інцидент в тому роді мав місце уже після татарського походу. Під час походу Бату митрополитом був грек Йосиф з Нікеї, що прибув саме перед нашестям (1237)1. Потім нічого про нього не чути: не знати, чи загинув він, чи може, настрашившись, повернувся в Грецію. Кафедра якийсь час мусила бути порожня. До цього часу прив'язують звістку Галицького літопису, що єпископ угровський Асаф хотів був посісти митрополичу кафедру — „скочи на столъ митрополичь“2, і для цієї позбавленої всякої хронології звістки дійсно був би це момент дуже відповідний, хоч стверджувати це все-таки не можна. Так чи інакше, тільки митрополита якийсь час не було. Данило, що в ті часи (1240—2) був зверхником Києва і першою фігурою в княжих колах, зовсім природно зайнявся справою митрополії і вибрав митрополитом якогось — ближче нам незвісного Кирила, очевидно русина3. Мотивів цього вибору не знаємо: чи може Данило поступив так тому, що з Царгорода довший час не присилали митрополита (там у 1240—4 р.р. не було патріарха, та й з огляду на татарський погром царгородські круги могли вважати ситуацію занадто непевною, аби посилати на Русь митрополита), чи може з особливих симпатій до особи вибраного, чи може бажаючи мати митрополитом свого чоловіка, — не знати. Весною 1242 року вже Кирило згадується яко митрополит (номінат), але в Царгород його послано для висвячення тільки в 1246 p.: патріарха, як я сказав, не було до р. 1244, а потім Данило був зайнятий боротьбою з Ростиславом і подорожжю в орду. Ніяких подробиць про висвячення Кирила ми не маємо, видно тільки, що його таки висвятили. Коли Іларіон не був апробований па-


...Здається, і піддала гадку, що князі змагали до вибору митрополитів на Русі; але проф. Ґолубінскій (І** с. 314—5) зовсім справедливо визнав її нещасливим здогадом самого Татіщева: Ростислав зовсім не показує у своїх попередніх вчинках змагання до нової практики вибору митрополитів; що Татіщев взагалі тенденційний на пункті митрополії, вказав я в своїй історії Київщини с. 364. Не зовсім правдоподібний тільки здогад Ґолубінского, що то стара цензура вимазала цей уступ з літопису: не було чого вимазувати кінець слів імператорського посольства і початки подальшого чернігівського епізоду. В усіх списках літопису тут пропуск без прогалини.

1Новг. с. 246.

2Іпат. с. 494, Макарій IV с. 8, Голубинскій II с. 52.

3Іпат. с. 528, 537; м. Кирила пробувано ототожнити з Курилом печатником (Филареть Исторія рус. церкви ІІ с. 77), але на це нема ніякої підстави, і пізніші історики церкви справедливо відкинули цю гадку. Так само безпідставний здогад, що Кирил перед постав-ленням був єпископом холмським (ibid.).
-267-

тріархом, то це був би перший факт поставлення на митрополію русина за згодою патріарха.

Але уступивши цього разу (може — з огляду на виняткові обставини: татарський погром і спустошення), патріархат не мав гадки розривати з дав-ньою практикою. Після смерті Кирила (1281) на митрополію прислано з Цар-города Максима, очевидно — грека1. Це було ознакою, що патріархат не гадав уступати. Але і на Русі з розвоєм політичного партикуляризму все сильніше проявляється бажання мати не тільки на єпископських, але й на митрополичій кафедрі свого чоловіка, і це як з одного боку дає себе знати в заходах навколо заснування місцевих митрополій, так і в намаганнях проводити своїх людей на ці митрополії.

Як я сказав, всі землі Руської держави складали до кінця XIII ст. одну митрополію; але були в тім свої відмінності.

Окрім Києва, як ми вже знаємо2, була спочатку митрополія ще в Переяславі. Справа цієї переяславської митрополії взагалі дуже темна; але у всякому разі певно, що в другій половині XI ст. вона була тільки номінальною, а у XII ст. переяславські ієрархи звуться вже тільки єпископами. Поставляв цих номінальних переяславських митрополитів, правдоподібно, не патріарх, а київський митрополит, і вони буди підвладними йому, а не патріарху безпо-середньо3. Так само тільки голим титулом, без жодних реальних прав було архієпископство новгородське: титул цей дістали новгородські єпископи у 1165 р.4.

Справа заснування нових митрополитарних кафедр, вже не номінальних, а самостійних від Києва, вийшла на гору в другій половині XII ст., коли су-проти підупалого Києва почали висуватися нові політичні центри. Князь суздальський Андрій, що так зручно і далекоглядно будував політичну силу своєї волості, захотів увільнити її і від церковної залежності від Києва, як увіль-


1Був митрополитом в рр. 1283—1305.

2Т. І с. 461—2.

3Першу докладну звістку про поставлення переяславського єпископа маємо 1105 р. — поставив його київський митрополит; але й відомий Єфрем переяславський був поставле-ний, певно, не в Царгороді, а в Києві: раз — що був він русин, печерський монах, а друге — і Нестор, говорячи про його поставлення митрополитом, висловлюється (щоправда — не дуже категорично) так, що він був поставлений митрополитом на Русі (Житіє Феодосія л. 9). Як бувало з призначенням переяславських митрополитів на початку XI ст., коли переяславська митрополія могла бути не тільки номінальною, не знати.

41 Новг. с. 145—6.
-268-

нив від політичної, і для того задумав заснувати у себе митрополію у Володи-мирі. В зв'язку з тим стояло мабуть і будівництво дуже розкішної як на той час кафедральної церкви у Володимирі; але митрополією їй бути не довелося: па-тріарх рішуче відкинув прохання Андрія. Після того він, як справедливо до-гадуються1, хотів здобути свєму єпископу бодай незалежність від київської митрополії, виславши його святитися замість митрополита до патріарха; але і цей план його не справдився, а єпископ своєю кров'ю мусив окупити често-любні плани свого князя. Справа суздальсько-володимирської митрополії після цього була відкладена, знайшла своє фактичне розв'язання в тому, що після останнього занепаду київського князівства київські митрополити, як ми бачили2, переїздять у Суздальську землю, на початку перебуваючи тут тільки довше і частіше3, а від 1299 р., коли в Києві стався якийсь татарський пополох, м. Максим, користуючись цією нагодою, робить з Володимира-на-Клязьмі вже постійну свою резиденцію.

Але це перенесення митрополичого стола до Володимира і рішуче пору-шення старої традиції, що усвятила для Києва значення церковного центра, викликало незадоволення в інших політичних центрах і намагання — вийти з-під впливу володимирсько-московського митрополичого стола. З цими зма-ганнями виступили передовсім галицько-волинські князі, що мали всяке право вважати свою державу політичною спадкоємницею Київської. На жаль, брак всяких місцевих джерел з тих часів не дає нам спроможності прослідити до-кладніше цю справу, а ті відносини, які можна вибрати з чужих джерел — грецьких і північних, лишають іще дуже багато неясного і непевного4.

Судячи по хронології подій, вихідною точкою для справи галицької ми-трополії стався той переїзд м. Максима у Володимир 1299/300 р.: мабуть, в цьому переїзді були такі подробиці, що і в очах сучасників надавали йому характер рішучого перенесення


1Цей здогад висловив Ґолубінский (І** с. 439 і далі), і він дійсно дуже правдоподібно пояснює трагічну і загадкову історію ростовського єпископа Федора.

2Вище с. 189—190.

3Дивно виглядає, що м. Кирило, бувши вибранцем Данила, а мабуть і з роду галичанином, або волинцем, шукаючи нового осідку, не перейшов у Галичину, а в Суздальщину. Можливо, що бувши Даниловим вибранцем, він власне з огляду на це, щоб не збудити незадоволення в північних князях, на північні землі мав особливий погляд, але можливо, що чимсь Данило і зразив його до себе, напр. своїми зносинами з папаю.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   45


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал