Видання друге, розширене



Скачати 10.61 Mb.
Сторінка20/45
Дата конвертації22.12.2016
Розмір10.61 Mb.
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   45

В трудній ситуації відбувалася воєнна рада — чи самих лише головних проводирів5, чи з ширшою участю дружини, що в такому разі часом і рішалася остаточно справа6. Часом земське військо, коли брало участь в поході, підно-сило свій голос, імпровізувалося свого роду віче на театрі війни і змушувало князя прийняти свою думку, а як ultima ratio — відмовляло йому у послуху. Під час походу Ізяслава на Володимирка чорні клобуки і кияни (земське військо) почали радити Ізяславу уступитися з огляду на великі сили Володимирка; Ізяслав противився і намовляв до битви, звертаючись до їх почуття честі: „ліпше, братія, умремо тут, аніж узяти на себе цей сором“, але кияни таки „стужали“ йому, а коли він не послухав, взялися втікати, і змусили князя до повороту7.

Звичайно князь сам виходив у похід на чолі свого війська, хіба що це бу-ла якась другорядна експедиція, або помічний полк —


1Іпат. с. 120.

2Іпат. с. 526 і особливо 529: собравше скерды многы пьшьце.

3Див. про це т. II с. 548.

4Іпат. с. 440.

5Напр. Іпат. с.510.

6Напр. с. 284, 286.

7Іпат. с. 279, пор. с. 153.
-251-

тоді посилав він військо з воєводою. Як ми знаємо вже, це було так прийнято, що присутність князя вважалася навіть конче потрібною у війську, — бо бо-ярина у війську „не всі слухаються“1. Ярослав галицький тим власне виділявся з-поміж князів, що сам звичайно не ходив у походи, і літописець у посмертній характеристиці підкреслює це, що він був славен своїми полками, але, проти звичаю, „самъ не ходяшеть полкы своими“2.

В поході головне військо йшло разом з обозом — „товары“. Важку зброю вояки брали на себе тільки готуючись до бою, а іншим часом її везли на возах або на санях3. Вперед, для відомостей про ворога, висилалися „наворопниці“; так же називалися дрібні відділи, що йшли „на воропь“ — заводити зачіпну битву на чолі головного війська. Щоб добути поживи для війська, висилали „в зажитє“ „зажитників“ (від жито)4. Перед битвою ставили військо звичайно трьома відділами — середній полк, праве крило і ліве крило, окрім того, передовий полк, куди ставили котрогось з молодших князів, відомого своєю відвагою; тому це місце вважалося дуже почесним, і через нього не раз бували між князями суперечки; спереду ж ставили стрільців. Для зачіпки висилали тих наворопників5.

З одної згадки бачимо, що на Україні уживали вже в ті часи т. зв. табор, то значить оборонну лінію чи укріплення з обозних возів, при обороні6. Цей спосіб широко відомий у азійських орд (гунів, угрів, половців) і очевидно, дуже рано мусив бути перейнятий нашими предками, а потім широкого розвою, популярності і значення дійшов у тактиці козацькій, коли маємо і ближчі відомості про нього.


1Іпат. с. 295.

2Іпат. с. 442.

3Лавр. с. 240: срЪтоша ны внезапу половечьскыЪ князи и хотЪхомъ с ними ради бити ся, но оружье бяхомь услали напередъ на повозехъ.

4Іпат. с. 369, 429. „На воропь“ в битві — 178, 334, 335 і т. п. Зажитіє — Іпат. с. 338, 343.

5Типовий розклад війська, напр. Іпат. с. 431: „изрядиша полковъ 6: Игоревъ полкъ середЪ, а по праву брата єго Всеволожь, а по лЪву Святославль сыновця єго, напереде ему єго сынъ ВолодимЪрь и другий полкъ — Ярославль, иже бояху с Ольстиномъ КоуєвЪ, а третий полкъ напередЪ же стрЪльци, иже бяху отъ всихъ князей выведени“. Термін крило див. напр. с. 106. Судячи по с. 452 (а стрелци своя молодыя пусти к нимъ), ножна думати, що стрільцями їздила молодіж. Суперечку про те, хто буде їздити у передовому полку, див. Іпат. с. 439.

6Див. т. ІІ с. 242, там і література. Проф. Антонович хибно думав, що „табор“ українці перейняли від чеських таборитів у XV ст. — Монографіи І с. 263.
-252-

Міста брали або приступом — „копієм“, „на щит“, або облогою. Коли місто було взяте приступом, вважали все дозволеним супроти його людності: пограбувати, побити, взяти в неволю. Літописець вкладає в уста відомого Ігоря Святославича такий опис взяття на щит міста (взятого ним же): „тоді немало біди прийняли безневинні християни: батька відлучали від дітей, брата від брата, друга від друга свого, жінок від своїх чоловіків, доньок від матерів їх, товаришку від товаришки, неволя і туга все покрила, живі завидували мерцям, а мерці тішилися, що вони наче мученики очистили вогнем своє життя; старих забирали, молодим завдавали нелюдських ран, мужів били і розтинали, жінок знечещували“1. Зрештою відомі описи київських катастроф можуть ілюстру-вати це воєнне, „право“, що зовсім не відзначалося людськістю і у нас на Русі. Щоправда, зустрічаємо спроби обмежити його. Так Галицький літопис згадує про умову галицько-волинських князів з польськими, що мали за собою безкі-нечні пограничні війни, — „не воєвати (себто не брати в неволю) Ляхомъ рускоє челяди, ни Руси лядьської“2, але це була тільки часткова умова. Ха-рактеристична назва для невільників — „колодники“, показує, що їх забивали в колодки, аби не втікали — так само, як арештантів.

Загально прийнятою була недоторканність посла3. Також княжі особи, як я згадував, були, скільки можна судити, недоторканними у війнах; але майно княже і боярське не було убезпечене від конфіскат і грабування: навпаки, то була найперша здобич у війні — захопити і загарбати князівське та боярське майно; навіть родини княжі брали в неволю, і потім треба було їх викупляти4. Заходи навколо здобичі взагалі були центром тодішніх війн, і на неї звертали особливу увагу, вибираючи такі місцевості, де можна більше дістати здобичі5.

Давню руську зброю описано вже попереду6. В ті часи важливу роль грають воєнні корогви — „стяги“ князів. По них вояки впізнають своїх (літо-пис описує таку пригоду, як військо підняло здобутий ворожий стяг, і поми-лені тим вояки з ворожого


1Іпат. с. 435.

2Іпат. с. 505, пор. с. 582: „законъ же бяше в Ляхохъ таковъ — челяди нЪ имати ни бити, но лупяхуть“ (грабували тільки). Щодо практики пор. Іпат. с. 586.

3Іпат. с. 481.

4Ярослав Ізяславич каже киянам: „промышляйте, чимъ викупати княгиню и дЪтя“, Іпат. с. 393.

5В поході на литовські землі князі міркують: „оже пойдемъ к Новугородьку, а там уже Татарове извоєвали все, пойдемъ кде к цЪлому мЪсту, и тако здумавше поидоша к Городку“. — Іпат. с. 579.

6Т. І с. 166.

війська йшли до нього, і попадали в неволю1. По стягах орієнтуються в ході битви: поки стяг стоїть „добре“, значить військо держиться; „понизити свої стяги“ значить признати свою невдачу; кинути стяги — значить відступити від князя; так кияни змовляються серед битви кинути свої стяги і перейти на сто-рону Ізяслава2.

З кінця цього періоду починають зустрічатися в наших джерелах відомо-сті про машини, уживані при облозі і обороні міст. Звістки про них ми маємо тільки від XIII століття, і супроти цього можна думати, що вони в попередніх століттях не мали більшого розповсюдження. Ці машини звуться таранами, пороками, самострілами, пращами (інакше — сосуды ратные и градные). Та-раном і пороком (від прати — бити) звалася, очевидно, та сама машина: вона кидала каміння і уживалася однаково і для оборони, і для облоги міст. В опо-віданні про облогу Чернігова Данилом літопис описує таран, що кидав каміння на „півтора перестріли“, а каміння було таке велике, „що мусили чотири кріпкі мужі підіймати“. Здається, інші машини кидали стріли; описуючи „утвержениє“ Холма, літописець каже, що він мав приладжені „порокы и самострълы“. При облозі міст ці машини привозили з собою або ладили на місці3. Всі звістки про них ідуть з Галичини, але це не багато значить: з інших українських земель тих часів ми взагалі не маємо докладніших оповідань.

Так само тільки з Галичини йдуть звістки про рицарські турніри — „иг-ры“: Василько робить таку „игру“ з якимось угорським боярином, „обна-жившю мечь свой играя на слугу королева, иному (оному?) похвативши щитъ играющи“. Під мурами Ярослава Ростислав робить „игру“ з угрином Воршем, на конях, „и сразивъшу ся єму со Воршемь и паде ся подъ нимъ конь, и вырази собе плече“4. В цих турнірах з значною правдоподібністю можна бачити захід-ний вплив.


1Іпат. с.214.

2Іпат. с.153, 230—2, 512,Слово о полку Іг. XI.

3Іпат. с.515, 524, 532,563, пор. 519, 558.

4Іпат. с.508,532. Декотрі (напр. Буданов Обзоръ3 с. 63, Дашкевич у спеціальній, не багатій, одначе, змістом статті Рыцарство на Руси — въ жизни и поэзіи, київські Чтенія т. XV і XVI с. 139) добачають перенесення на Волинь західних рицарських звичаїв також в оповіданні Іпат. с. 270, що Болеслав під час свого перебування на Волині з Ізяславом Мстиславичем у Луцьку „пасаше сыны боярскы мечемъ многы“, себто надавав їм рицарську гідність; але тут непевно, чи йде мова про „синів боярських“ руських чи польських; про польських можна думати скорше, ніж про руських.
-254-

В орґанізації фінансів у староруських князівствах, як звично в таких фор-мах державних організацій, державний скарб і приватна каса князя не відріз-нялися: і державні, і приватні доходи однаково йшли до рук князя, і він од-наково розпоряджався ними, видаючи з них гроші без різниці на державні по-треби і на свої особисті1.

Державні доходи складалися головним чином з податків (безпосередніх і посередніх) і побічних оплат; державних маєтностей, коли не рахувати княжих дворів з їх приналежностями, і натуральних регалій - у нас не було (принаймні не відомо2). Щодо податків, то тут зустрічаємо деякі неясності. Так напр. слово дань має часом ширше значення, означаючи різні — посередні і безпосередні податки3. Особливо це ясно з уставу смоленської кафедри, де поруч загального означення данини з інших округів, у деяких ця дань, очевидно, розкладається на свої складові частини: полюддя, перевіз, торгове, корчмита4. Але воно має і спеціальне, тісніше значення, означаючи загальний податок. Ми знаємо, що в період формування держави племена платили „дань“ загальну, від господарства (від диму“ або від „рала“), грошима або натурою: по чорній куниці від древлян, по шелягу від рала від вятичів5. Ці звістки літописця опираються, правдоподібно, на споминах і практиці другої половини X і початку XI ст., і вони підтверджуються пізнішою практикою — XIV—XV, навіть XVI ст.6. Ми бачимо і тоді загальну дань, розложену на тодішні господарські одинці (що були часом більшими комплексами господарств), під назвою данини, подимщини, посощини, - плачену або медом (тому „дань“ означає часом спеціально медову дань), або шкірами чи різними продук-
1Про організацію фінансів Обзор Буданова3 с. 89 і далі, CepгЪевичъ Лекціи2 с. 325, спеціальні розвідки тільки старі: Гагемейстеръ — Розысканіе о финансахъ древней Россіи, 1830; Толстой Исторія финансовыхъ учрежденій древней Россіи, 1848; Кури О прямыхъ налогахъ въ древней Руси (Сборникъ Мейера, 1855).

2Останніми часами порушив справу державних маєтностий в давній Русі Сергєєвіч у своїх Древностях русскаго землевладЪнія, що увійшли потім у Древ. русскаго права, III. По ана-логії з Новгородом він припускає і в інших землях в передтатарські часи існування таких маєтностей (Древности с. 22). Але власне на цій точці нема ніякої підстави для аналогії їх з Новгородом.

3Див. про це Серґєєвіч 1. с., с. 185 і далі.

4Напр. м. Копись — Хрестоматія Буданова І3 244.

5Іпат. с. 13—14, пор. 11 (хозарська дань), 37 (ради даємь и медомь и скорою), 56 (радими-цька дань).

6Див. у т. V, особливо с. 131—2 (резюме).
-255-

тами господарства1, чи вкінці грошима. Більш-менш в тих формах можна собі представляти цей загальний податок і в XI—XIII ст. (з цих віків не маємо до-кладніших відомостей про нього з України).

Другим видом податку було „полюддя“, що існувало мабуть теж скрізь, хіба що окрім Полянської землі, та й то ледво(?). Воно означало спочатку обо-в'язок годувати князя з дружиною при його об'їздах земель, але пізнiше пере-йшло на певну більш або менш постійну данину чи платню, що не виключала, одначе, певних дарів і натуральних данин, даваних при переїзді князя і об'їздах княжих урядників. Так у Смоленській землi XII ст. полюддя платили постійно певною грошовою сумою2. У такому вигляді постійної грошової чи нату-ральної данини полюддя знаємо в українських землях місцями ще у XV—XVI ст.3 З другого боку стягуються дари (часом маємо їх виразно поряд з постійною платою полюддя) в різних продуктах на приїзд властей — під характеристичними назвами „поклону“, „почесті“, „стану“ - у вигляді певних штук худоби (болкуновщина, поволовщина, яловиця стаційна) і різної іншої поживи. Ця практика другим кінцем пов'язується з обов'язком людності утри-мувати різних княжих агентів з їх кіньми і слугами, коли вони приїздили на територію громади, як її бачимо з такси вирників, городників, мостників у Ру-ській Правді4. Окрім того, існували (може, й не скрізь, а в певних місцевостях) такі обов'язкові спеціальні податки, як напр. волинське „ловчеє“, що плати-лося, очевидно, на утримання княжих ловчих - натурою з сіл, грошима з горо-дів5.

Терміни ж „урок“ і „оброк“, що зустрічаємо в літопису, не означають спеціальних податків, а тільки певну, умовлену суму.

Вся людність мусила брати участь в побудові „города“, мостів, гребель, доріг. Це не підлягає сумніву, хоч з тих часів маємо тільки такси мостникам і городникам, себто означення, скільки мають платити люди княжому городни-ку і мостнику, що доглядали будови, та давати на утримання його. Очевидно, що коли люди мусили це давати, то мусили також достачити і будівельного матеріалу і робітника (або власноручно взяти участь в роботі). Дуже можливо, що вже в ті часи, як пізніше на Україні (у XVI ст.),
1Дань шкірами — куницями, білками, місцями уціліла на Україні ще у XV—XVI ст. (див. там же).

2Устав смоленської кафедри — в Хрестоматії Буданова I4 с. 244. Таке грошове полюддя значить мабуть і „полюдіє державноє“ Мстиславової грамоти (там же с. 116).

3Див. т. V с. 121 і далі.

4Ак. 42, Карамз. 7, 85, 108, 109.

5Іпат. с. 613.

6Іпат. с. 38, 89, загальне значення цих термінів ясно напр. з Р. Правди, Кар. 39.
-256-

певні громади мали розподілені між собою певні частини укріплень, мостів і т.п.: така громада мала будувати таку „городню“ (частину укріплення), інша — іншу1; такий порядок бачимо ми у старому новгородському уставі про по-будову мостів і вуличних хідників (що зачисляється деякими до Ярославових часів)2, і зовсім правдоподібно, що він практикувався і на тодішній Україні.

Городники по таксі мали збирати від городні по кунi й по ногаті, мостники — від 10 ліктів мосту нового по ногаті, а від поправлювання старого — по куні від городні, окрім того мали утримання від громади. Як здійс-нювалось будування нових замків, описує Волинський літопис3: князь Во-лодимир, задумавши поставити замок на північній границі, і більш-менш ви-значивши для цього певну місцевість, посилає свого городника — „мужа хы-тра именемъ Алексу, иже бяше при отцЪ его многи городы руба“, на місце, разом з місцевими людьми (с тоземьци) вибрати ближче місце. Олекса, вибра-вши місце, доносить князю, і той виїдить з своїм двором на місце, і „улюбивши його“, „отереби“ — вирубав ліс, „и потомъ сруби городъ“. „Срублено“ його, правдоподібно, знову-таки силами тих „тоземець“, але може й не без участі ро-бітників, постачених князем. Обов'язок людності „рубити город“ пояснює нам і заяви ятвягів Данилові, при своїй покорі: „работе быти ему и городы рубити в землі своей“4.

Згадується раз „повоз“5, але неясно, чи був це обов'язок перевозити людей і предмети для урядової потреби (як звичайно приймають), чи тільки — відвозити свою дань в певне місце (в противність данині даваній при полюдді на місці).

Нарешті, судячи з пізнішого, уже в ті часи могли появитись практики притягання селянської людності до сільських робіт на сусідніх княжих дворах (пізніший характеристичний термін: „пригон“), розуміється лише у формах легких, як кількаденна толока — робота на княжому хлібі, з частуванням робітників, або обов'язок взяти участь в косінні сіна, і т.п.6.

З спеціальних оплат маємо ближчі відомості про судові. Князь діставав при вбивствах вири, дуже великі: 40 гривень, себто до 20 фунтів срібла7 за голову звичайного свобідного,і 80 гривень на голову „княжого мужа“, а при інших карних справах "продажі“ — грошові кари. Значна частина цих кар ішла кня-


1Див. про це мою розвідку Южнорусскіе господарскіе замки в пол. ХVІ ст.

2Карамз. 134.

3Іпат. с. 578.

4Іпат. с. 553.

5Іпат. с. 56, про Радимичів XI cт.

6Див. у т. V с. 183.

7Див. нижче про монетну систему.
-257-

жим агентам, решта князю; так знаємо, що вирник, збираючи вири, діставав з 80 гривень собі 16 гривень, 10 кун і 12 білок, значить біля 20%. Окрім того, платилися різні оплати судовим урядникам — мечникам при ордаліях, „ме-тальнику“ (писарю) і самому вирнику при виплаті вири. Судові оплати взагалі були дуже високі. В Київщині 1093 р. скаржилися, що земля „збідніла від ратей і продаж“. Безперечно ці судові оплати давали князям значний дохід.

Мито збиралося на торгах, правдоподібно взагалі при купівлі-продажі, що вимагало присутності митника (або свідків)1 і на торговельних шляхах та мостах: митник сидить на зводному мосту в Білгороді, збираючи оплати при переїзді через нього; мито збирають в с. Городлі на мосту або на перевозі через Буг. Грамота Андрія Юрійовича з 1320 р. чужоземним купцям (торунським і краківським) знижує давнішу оплату трьох грошей, що бралися у Володимирі від кожної худобини (коня чи вола), до одного гроша, і забороняє митникам брати від купців які- небудь тканини і взагалі товари2.

Доходи з корчем — „корчмита“, себто від продажі меду, звістні в Смо-ленщині XII ст.3, і нема нічого неправдоподібного, що вони були тоді і на Україні.

Осібною категорією княжих доходів, дуже важливою у воєнні часи X—XI ст., менш значною в пізніші часи (окрім таких земель, як Волинь і Галичина, що вели часту приграничну війну), була воєнна здобич і воєнні контрибуції. Війна часто переходила в погоню за здобиччю, як ми бачили; вона ділилася між князем і дружиною, і князю діставалася левова частка.

Приватний характер мали доходи князя з його маєтностей — хуторів, стад. Ці маєтності були приватною власністю князів, що самі розробляли грун-ти або купували готові села; тож вони розпоряджалися ними і передавали в спадщину незалежно від своїх волостей. Тому траплялося князям мати такі грунти і в чужих волостях. Так Ярополк Ізяславич, кн. волинський і туровсь-кий, окрім „волостей“ — більших маєтностей у своєму князівстві, мав іще села в околиці Києва, і всі свої маєтності віддав Печерському монастирю. Його донька, вдова по Глібу мінському, князю без князівства, мала пять сіл і їх після смерті віддала на той же монастир. Володимир Василькович, передаючи своє князівство Мстиславу Даниловичу, а місто Кобринь своїй жінці, осібно роспоря-


1Р. Правда, Кар. 33, 36, і в церковному уставі Володимира (ис торгу десятую недЪлю).

2Див. прим. 11.

3Див. вище с. 255.
-258-

ряджає „своїми селами“: три дає княгинї, а четверте — що він „купив від Ходорка за 50 гривень кун, 5 ліктів скорлата та дощаті броні“, дає монастирю св. Апостолів1.

В цих маєтностях велося господарство на широку міру; з ним знайомить нас оповідання літопису про села чернігівських князів, пограбовані під час вій-ни 1146 р.: на р. Рахні в стадах Ігоря і Святослава було 3.000 кобил стадних і 1.000 коней, в одному Ігоревому „сельці“ на гумні було 900 стогів збіжжя, на іншому — Святославовому дворі було в пивницях 500 берковців (тисяча метр. сотнарів) меду і 80 корчаг (посудин) вина2.

Окрему категорію доходів у княжому господарстві давали лови: їм за-любки віддавалися князі, але вони, окрім потіхи, давали і більш реальну користь — м'ясо і шкіри; Данило напр. забивши з своїми отроками шість вепрів у холмських лісах, „вдасть мяса воемъ на путь“ — воякам, що йшли в похід на татар3.

Зібрані з цих джерел доходи видавалися передовсім на утримання кня-жого двора і дружини, далі на утримання агентів княжої управи, на підмогу церкві. Двір і дружина поїдали найбільше, бо урядники діставали певні доходи з своїх урядів безпосередньо, або з тих доходів, які збирали на князя. Зберігати надлишки, заощаджувати з своїх доходів — це не вважалося для князя добрим тоном і накликало на нього недобру славу4. На погляд дружинних кіл, серед яких обертався князь з дитинства і до смерті, добрий князь повинен ділити свої багатства з дружиною, бо їй він завдячував їх. Слова, вложені в уста Воло-димира: „сріблом і золотом не здобуду дружини, а з дружиною здобуду срібло і золото“ — були виразом тих поглядів, які дружина все піддавала князям. З розповсюдженням християнства з’явилася і друга дезідерата(?), з боку духо-венства: князь повинен уживати свої багатстваа також в поміч церкві.

Під впливом того встановлюється звичайна, класична похвальна харак-теристика для князя в наших літописах: „имЪния не щадяшеть и не сбирашеть злата ни сребра, но даяше дружинЪ своей, овоже правяше души своей“, себто — на церкви і духовенство, але також і на „убогих“5.


1Іпат. с. 338, 595.

2Іпат. с. 235—7, княжі села і стада — іще Іпат. с. 374, Воскр. 1 с. 71 (село Шоломниця Мстиславової жінки). Берковець = 10 пудів — 200 кіло; корчага — міра (грецьк.), горнець (грецьк.).

3Іпат. с. 550.

4Напр. Іпат. с. 139.

5Іпат. с. 414,476, 471, також 105, 117, 373.
-259-
Підходить черга до церковної організації1.

З церковного погляду землі Руської держави складали з себе з невели-кими винятками увесь цей час одну митрополію — „руську“, що стояла весь цей час в залежності від константинопольського патріарха і входила в число його митрополій. Не зважаючи на те, що ця митрополія своєю територією да-леко перевищувала територію цілого патріархату, її ієрархічне становище було зовсім не високе: вона займала в ряді царгородських митрополій спочатку шістдесяте місце, пізніше (у XII—XIV ст.) сімдесят перше або сімдесят друге2, і стояла в якнайтіснішій залежності від патріарха. Патріарх сам, без порозуміння з руськими князями, вибирав кандидатів, звичайно греків або інших, у кожному разі зовсім згречених візантійців, святив і посилав їх на Русь, без всяких попередніх зносин з руським правительством і єпископами.

Цікаво, що з цією практикою була пов'язана у греків думка, що й візан-тійський імператор, внаслідок церковної залежності руської церкви від Цар-города, мав певні права зверхності над Руссю як протектор константино-польського патріарха: цей погляд відомий нам так як вийшов на поверхню вже пізніше, у XIV ст., коли московські князі заходилися біля того, аби придбати руській (чи то московській тоді) митрополії більшу самостійність. Тоді (1393) царгородський патріарх поясняв московському князю з приводу його заборони поминати візантійського цісаря в церквах, що цісар — цар і самодержець (грецькою) ромеїв і всіх християн, та що „не можна мати церкву і не визнавати над собою влади царя (візантійського), бо царська власть і церква мають багато спільного, так що їх не можна розділити“3. Щоправда, реальних проявів цих грецьких поглядів з наших часів і з наших країв ми не знаємо, тож нотуємо їх тільки як цікаві з теоретичного погляду.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   45


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал