Видання друге, розширене



Скачати 10.61 Mb.
Сторінка2/45
Дата конвертації22.12.2016
Розмір10.61 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   45
, по його смерті, захопив у свої руки владу над Угорщиною, спочатку як опікун свого малого братанича Володислава, а після його смерті став королем титулованим. Які саме зв'язки в'язали його з Романом, не знати; нема нічого неможливого, що ще під час своєї боротьби з Емериком Андрій зав'язав зносини з Романом. З пізнішого довідуємось, що вони навіть посвоячилися: вдову Романа Андрій звав „ят-рівкою“, отже Роман був йому якимсь кузеном, але точніше про це свояцтво нічого не знаємо. У всякому разі між ними був тісний союз і фамілійна умова: коли котрий з них помре раніше, другий має заопікуватися його дітьми, і потім Лєшко в Галицькому літопису каже Андрію: „тебЪ бо другъ
-10-

бЪ, кляла ся бо бЪста, яко оставшю в животЪ племени его любовь имЪти1.

Натомість відносини Романа до Лєшка скоро, як я вже згадував, попсувалися. Галицький літопис каже, що їх розсварив син Мєшка Володислав Тонконогий, “льстячи межи ними и завидуючи їх любові”2. Між Лєшком і Володиславом була емуляція за краківський стіл: Лєшко вибив з Кракова Володислава, і Володиславу було наручно перетягнути на свою сторону такого сильного сусіда, як Роман. Хронологія цих років польської історії взагалі дуже слабка: новіші дослідники пересувають вигнання Володислава з Кракова вже на 1202 р.3, отже відтоді можна б датувати і початки розмиря між Романом і Лєшком. На якому грунті стався потім конфлікт між Романом і Лєшком, не знаємо. Тогочасні джерела нічого не кажуть про причини походу Романа на Польщу, що закінчився його смертю, аж Длуґош вперше оповідає, що Роман хотів здобути Люблінську землю: пояснення як з одного боку дуже правдоподібне, супроти пізніших війн ХІІІ-ХІV ст. за Люблін, так власне тим і підозріле, що могло бути викомбіноване Длугошем по аналогії пізніших подій.

У одного західного хроніста маємо звістку, що натякає на участь Романа в тогочасній боротьбі в Німеччині; звістка ця говорить про намір Романа йти походом на Саксонію перед смертю, але вона стоїть так одиноко і походить з такого далекого джерела, що трудно на ній що-небуть далі будувати4. Так само неясною зістається справа Романових зносин з папою, переказаних досить популярним в новішій історіографії оповіданням5. Воно оповідає це так: папа, почувши, що Роман переміг угрів і ляхів і підбив собі всю Русь, присилав послів до Романа, намовляючи його на латинство та пообіцяв йому королівський вінець і поміч меча св. Петра для подальших завоювань. Але Роман повів з послами диспут проти латинства „отъ писма“, а на обіцянку помочі вийняв свій меч і запитав: „чи такий меч має папа, що береться допомагати в завоюваннях? доки він — Роман — має свій, не хоче купувати володінь іншою ціною, як тільки війною
1Іпат. с. 482.

2Іпат. с. 481.

3О. Ваlzег Walka о tron krаkоwskі w latach 1202 і 1210/11 (Rosprawy wydz. Histor.-filosof. XXX) — він відкидає загально прийня дату і приймає р. 1202.

4 Про неї див. у прим. 2.

5Библіотека россійская историческая, т. І, 1767, с. 300; оповідання це належить до редакційних додатків, в тексті Радивилівського кодексу цієї записки нема, див. фототипічне вндання його, 1902 р.
-11-

(кров'ю), „якоже отцы и деды наши розмножили землю Рускую“. Це оповідання має вже виразні сліди Романової легенди (образ грізного Романа), з другого — сліди пізнішої емуляції з латинством, і в цій формі його треба трактувати рішуче як легенду. Лишається тільки питання, чи в основі її лежить пам'ять про дійсний факт: посольство папи до Романа і відмовну відповідь Романа, чи на Романа перенесено попросту пам'ять пізніших уніонних пересправ. Треба признати, що панування сучасного Романові папи Інокентія ІІІ, взагалі дуже рухливого та в роздаванні королівських титулів щедрого, досить відповідає цій звістці про посольство, а свіже опанування латинниками Візантії, що відкривало римській курії горизонти дальшого здобування східних схизматиків, і голосна слава Романа — все це обставини, що дуже надавалися до такого посольства до нього; але далі правдодоподібності йти не можемо, не маючи ніяких документальних звісток про це. Легенда у всякому разі має виразний характер пізнішого літературного оброблення і висуває фігуру непримиренного Романа в докір пізнішим слабодухам, що йшли на заклики Риму.

З внутрішньої діяльності Романа після його переходу в Галичину су-часники оповіли тільки про його гостру боротьбу з боярством. У галицькому літописy маємо тільки глуху, принагідну згадку, що Роман вигнав з Галичини „кормильчичів“ — проводирів противної йому партії Ігоревичів. Натомість багато (аж забагато!) оповідає про це сучасник Кадлубек. Ми бачили, що у нього галицькі бояри уже після смерті Володимира страшно бояться кан-
-12-

дидатури Романа, знаючи його вирафіноване тиранство. І Роман дійсно зараз справджує боярські страхи: „скоро тільки Лєшко відійшов із своїми, Роман захоплює несподівано (!) визначніших галицьких бояр і вбиває: одних живими закопує в землю, других розрубує на кусні, з інших лупить шкіру, інших розстрілює стрілами, інших живих потрошить — всякі способи кари вишукує, тяжким ворогом ставши для своїх підданих, мов для ворогів. Кого не міг він вхопити явно (бо майже всі розбіглися по чужих краях), - зваблює дарунками, обіцянками, і якими тільки міг способами: приймав їх приязно, засипує гонорами, вивищує, потім видумавши яку-небудь вину — ув'язнює та губить їх нечуваними муками, чи з тим, аби забрати собі майно скараних,чи щоб іншим нагнати стpaxy, чи щоб безпечніше панувати, вигубивши найбільш сильних. Звичайними прислів'ями його було: “не можна безпечно їсти меду, не винищивши роя; не буде пахнути коріння, поки його не потовчеш”1.

Безперечно Кадлубек, взагалі відомий своїм ритозризмомі повною сво-бодою в деталях, дав собі духу і в цьому оповіданні. Буквально брати його оповідання неможливо (правдоподібно — воно все навіяне якимсь літератур-ним джерелом), але мусимо прийняти основу - гостру боротьбу Романа з боярством, хоч певне без тих драстичних крайнощів, про які оповідає Кадлубек. Коли б вони були в дійсності - ми певне б почули їх відгомони і в наших джерелах, бодай у пізніших згадках; тим часом оповідаючи про такпих визначних ворогів Романа, як Кормильчичі, літопис каже тільки, що Роман „загнав їх“.

Які мотиви водили Романом у цій боротьбі? Чи нищив він партію своїх противників, чи хотів обламати роги боярським претензіям на широкі впливи, їх охоту правити самим іменем свого князя? Правдоподібно, і одне, і друге. Про репресії Романа на політичних противників говорить літописна згадка; само собою правдоподібно і те, що Роман не вмів помиритися з широкими претензіями галицьких бояр, тим більше, що мусив привести з собою з Володимира своїх старих і вірних бояр, яким
1Monum. Pol. hist. IІ. 440—1. Давно уже зауважено подібність першого з наведених ніби Романових прислів до літописних слів соцького Микули, сказаних з нагоди походу Данила на бояр (1231): „не погнетши пчелъ, меду не едять“ (Іпат. с. 509). Міг би Микула згадати при цьому Романа, коли б це було таке його класичне прислівя, як представляє Кадлубек.
-13-

вірити мав далеко більше підстав, ніж галицьким олігархам, і тим мусив подражнити і так дражливих на пункті своїх впливів бояр галицьких.

В народних масах Роман був безперечно популярний, і його боротьба з боярством, як я зазначив уже, могла хіба ще спричинитися до цієї популяр-ності. Про популярність в Галичині можемо судити з пізнішої прихильності галицької громади до Данила1; про популярність Романа на Волині ми маємо цілий ряд виразних вказівок, перелічених у своєму місці2 — тепер пригадаємо тільки одну, цікаву тим, що вона показує популярність Романа і між волинською аристократією (може й земською, але найскорше — таки всякою, земською і служебною): на похоронах його внука Володимира Васильковича літописець так каже плакатися по ньому „ліпшим мужом володимирським“ : „добре було б нам умерти з тобою, господине!— зробив ти нам таку свободу, як дід твій Роман: той був оборонив нас від усяких кривд, а ти пішов був слідом свого діда“3.

Тим вичерпуються наші відомості про діяльність Романа в ролі фундатора і володаря Галицько-волинської держави. Навіть з цих скупих відомостей імпонує нам ця фігура, його сміливість, певність. Протягом такого короткого часу, кількома сильними ударами збив він до купи велику, поважну державу і засів у ній певно і міцно, піднявши високо своє ім'я у сучасників. Тогочасний новгородський мандрівник титулує його „великим князем“, без ніякого на те прецеденту. Польський сучасник Кадлубек, описавши „тиранство“ Романа, каже, що він „за короткий час незмірно піднявся, так що правив майже всіма землями і князями Русі“. Дійсно, галицький літописець, як ми бачили, зве його „самодержцем всієї Русі“, а з нагоди пізнішої подорожі Данила в орду, описуючи контраст сили і могутності Романа з тим пониженням Данила, зве Романа царем, означаючи, як звичайно, титулом царя верх сили і влади: „єгоже отець бе царь в Руской земли, иже покори Половецькую землю и воєва на иные страны вси“. Коли б Романові з його енергією і зручністю(?) вдалося використати свої сили протягом довшого часу і зміцнити свою державу, — політична і культурна історія України могла б скластися інакше,



1див. т. II с. 475—6.

2Ibid. с. 405—6.

3Іпат. с. 605.
-14-

ніж склалася внаслідок його передчасної смерті і дальшого періоду анархії, та тої обставини, що наступники Романа, видно, не дорівнювали йому здіб-ностями.

Подробиці останнього походу Романа відомі з тогочасних джерел дуже мало. Суздальський літопис оповідає, не пояснюючи причин цього походу, що Роман пішов на ляхів і взяв два лядські городи, але в той час, коли його військо стояло табором над Віслою, він відлучився з малим оточенням від табору (Ъха самъ въ малЪ дружинЪ отъ полку своєго), і ляхи, наїхавши на нього несподівано, вбили його разом з тою малою дружиною; довідавшись про це, його військо забрало труп Романа і вернулося з ним у Галич, і його поховано у Галичі в церкві Богородиці. Це оповідання джерела тогочасного, у цій частині взагалі багатого дуже докладними звістками про Україну і Галичину, варте повного нашого довір'я, і з нього виходить, що Романа вбито під час якогось більшого походу на Польщу, одначе не в битві, а зовсім випадково, - на розвідинах мабуть.

У старших польських річниках не знаходимо ніяких подробиць цього походу, окрім докладного означення місяця Романової смерті: його вбито на св. Гервасія і Протасія, 19 червня 1205 р., в Завихості на Віслі. До цього пізніше прилучаються різні подробиці — що битва була так страшна, аж Вісла почервоніла від крові русинів; що багато їх потонуло в ріці; що рештки Романового війська поляки гнали аж до Володимира; що Романа поховали поляки в Сендомирі і потім видали його тіло русинам в заміну за невільників. Нарешті Длугош, використавши ці наростки і доповнивши їх з пісень і переказів, дав широке оповідання, котре тішиться досить значною популярністю в науковій літературі і досі, але належить, так само як і ті пізніші наростки польських річників, до Романової легенди, а не історії. Ми мусимо триматися вищенаведеного літописного оповідання, а з польських джерел можемо виробити собі дише судження про сильне враження, яке зробила в Польщі смерть Романа. Про нього свідчать такі факти, як спеціальна фундація, вчинена з цього приводу Лєшком у Кракові - він фундував каплицю на честь св. Гервасія і Протасія, в день котрих убито Романа, як широке розповсюдження звістки про його смерть в польських річниках, і ті різні легендарні наростки. Комбінуючи це все з літописним оповіданням, знаходимо тут підтвердження гадки, що Роман вибрався був на
-15-

Польщу з дуже серйозними намірами, і його несподівана смерть увільнила Польщу від великого страху; звідти таке сильне враження від смерті цього руського князя в Польщі.

Взагалі Роман полишив по собі глибокий слід у народній пам'яті і сильно відбився в народній фантазіїі: його з цього погляду треба поставити нарівні з Володимиром Вел. і Мономахом, з тим тільки, що індівідуальність Романа в народній і книжній традиції зазначилася далеко визначніше, ніж тих двох героїв. При іншій нагоді я навів уже залишки пісень про Романа і його дітей (ці останні, очевидно, займали народну фантазію власне як Романові діти) в народній поезії українській і великоросійській, як українська гра „воротар“, великоросійська билина про війну Романа з литовськими королевичами, а може - і про те, як Роман карав свою жінку. Мусили бути спеціальні пісні і про боротьбу Романа з половцями; здається, їх відгомін маємо у наведеному вище місці Галицького літопису, де літописець, згадавши про пісні, які співано з нагоди щасливого походу Данила на ятвягів, пригадує Романа — що він „був нищив поган як лев, аж половці страшили ним своїх дітей“: це звучить як ремінісценція пісні. Про якісь пісні про Романа у поляків згадує Длугош. Нарешті у пізнішого хроніста Стрийковского (ХVІ ст.) знаходимо сліди якихось переказів (або i пісень) про перемоги Романа над Литвою: гніваючись на їх бунти (так представляє то він), Роман уживав литовських невільникік до тяжких робіт, замість худоби: він наказував їх скованих запрягати в плуги та орати ними, замість волів, переорювати „старини“, корчувати „ляди“, і звідти вийшла приказка, як котрийсь (невільник) литвин, навчившися руської мови, сказав, тягнучи плуг: “Ой Романе, Романе, лихим живеш — Литвою ореш!“1. Цю приказку пробувано толкувати як перекручений відгомін цівілізаційних заходів Романа щодо Литви: що він силоміць змушував їх до хліборобства2, але такі заходи досить сумнівні, скорше вже можна припускати тут пам'ять про тяжкі роботи, на яких уживано невільників.
1Стрийковский I с. 202; це оповідання у нього хибно прив'язане до Романа Ростиславича, — що це проста похибка, видно з порівняння його повторення на с. 211.

2Соловйов І с. 554.
-16-

Але нам цікавий тут цей традиційний образ Романа: скрізь він виступає сильним, грізним володарем, гострим, часом немилосердним1.

-------------

Смертю Романа розпочинається в Галицько-волинській державі довгий, сорокалітній період замішань, викликаних боротьбою за галицький стіл. Ця боротьба, описана досить детально, але заразом — дуже механічно у Галиць-кому літопису, на перший погляд робить дуже хаотичне враження, так що від неї, на побіжний погляд дійсно може закрутитися голова, як казав старий історик Галичини2. Аби не загубитися в її деталях, будемо слідити головні моменти у розвою цієї боротьби, а особливо — напрями боярської політики, що лежали в основі цієї боротьби і коротко вже зазначені вище нами у іншому місці3.

Кінцевою точкою цієї боротьби і замішань треба вважати Ярославську битву і подорож Данила до Бату: ці дві події, взяті разом, придушили ворожі елементи і дали Данилові спромогу опанувати свою позицію сильно і певно. Отже цей період боротьби протягнувся від р. 1205 до р. 1245-6.

Слідячи долю місцевої княжої династії, Романовичів, що опираючись на громаду,становили одну сторону в цій боротьбі, цей сорокалітній період можна поділити на кілька менших: у першому Романовичі через свою молодість займають зовсім пасивне становище і відірвані зовсім від ґрунту; це тягнеться аж до моменту, коли вони дістають востаннє володимирську волость (біля 1214 р.). Звідси іде їхнє князювання у володимирській волості, аж




1У билині про війну Романа з литовськими королевичами його дружина так карає тих королевичів:

большему князю глаза выкопали,

а меньшому брату ноги выломали,

и посадили меньшаго на большаго

и послали къ дядюшке.....

Можна порівняти це з оповіданням Кадлубка про Романове тиранство і Стрийковського - про тих литовських невільників: традиція показується вірною собі, хоч це не перешкоджає нам бачити в ній перебільшення - в традиції взагалі дуже часте.

2„Мы увЪрены, что какъ намъ разсказуя, такъ и читателю внимая, кружится голова при сего рода смЪшаніи и запутанности дЪлъ, происшествій, отношеній и лицъ... НЪтъ ни какой политической системы, ни какой постоянности, хаотическое только замЪшательство, безпбрядочное шатаніе и смутность“. Зубрицкій ІІІс. 107.

3Т. ІІ с. 480—2.
-17-

до смерті Мстислава, що дала початок Данилові до свідомої боротьби за галицький престіл - до 1128 р. Третій період - їх боротьба за галицькій стіл, аж до Ярославської битви.

Коли будемо слідити другий місцевий чинник - боярство, то мусимо покласти ще одну граничну точку, з огляду на переміну в боярській політиці, а саме боярську різню, вчинену Ігоревичами (1211 p.); доти бояри ведуть політику династичну, звідти - вони свідомо і свобідно переводять свою боярську політику, зрікшися зовсім всяких традицій князівсько-дружинного укладу.

Вкінці в політиці сусідніх держав, що брали участь у галицько- волинських справах - Угорщини і Польщі поворотну точку становить Спішська домовленість, 1214 р. (вона припадає на один майже час з запануванням Романовичів у Володимирі); відтоді Угорщина повертається до своєї давнішої програми - анексації Галичини.

Маючи на оці ці придорожні стовпці, можемо пуститися в свою подорож - відслідковувати історію галицько-волинських замішань.

Смерть Романа була для всіх повною несподіванкою. Ворожі елементи, прибиті ним, того разу не подали озак життя, і після похорону Романа галичани присягли на вірність його малому сину Данилу, що мав тільки три роки (меншому брату його Васильку ішов тільки другий рік). Управу держави іменем Данила обняла його мати — молода Романова вдова. Розуміючи непевність свого становища, вона звернулася до найближчого Романового союзника і свого свояка угорського короля, удаючися під його опіку. Угорський король прибув до неї до Сяноку, і тут мусили між ними статися важливі домовленості, про котрі, на жаль, наші джерела не дають точніших відомостей; галицький літописець хвалить прихильність короля до Романової родини, що він „прийняв Данила як свого милого сина“, але не поясняє політичного підкладу цієї опіки1. З фактів бачимо, що король бере в свою опіку Романовичів і їх землі, а за те, чи то за згодою їх матері і бояр, чи на власну руку, приймає на себе роль зверхника цих земель: відтепер він титулує себе все королем Галичини і Володимирії (Galiciae Lodomeriaeque гех)2. Для безпечності ухвалено впровадити в Галич
1Іпат. с. 480. Пок. Дроба уявляв собі так, що Андрій на вість про смерть Романа поспішився в Галичину, аби її опанувати, але в Сяноку стріла його вдова Романа і уклала з ним угоду; але з оповідання літопису цього не виходить: в Сяноку був просто з’їзд („снимал ся“).

2Найдавніші документи з цим титулом маємо до тепер з початку 1206 р. (точніша дата 24.1.1206) — Fejer ІІІ. 1 с. 31 і 32. Трапляються документи і без цього титулу, але розмірно дуже рідко — напр. Fejеr ІІІ. 1 с. 82.
-18-

угорську залогу, і король дійсно прислав дуже значну залогу, “Угры многы”. Ця угорська залога, дійсно, послужила гальмом на розвій боярської опозиції, придушеної перед тим Романом. Супротивна Романовичам партія тільки поволі відживала, спроваджуючи своїх розігнаних і розполошених партизанів; на чолі її стали брати Кормильчичі, прихильники Ігоревичів, після смерті Романа покликані в Галичнну їх однодумцями.

Тим часом вість про смерть Романа розворушила його противників між руськими князями. Рухливі Ольговичі, що вже кілька разів виходили з планами на Галич, зібралися нашвидку і поспішили до Галича, розраховуючи, мабуть, на своїх прихильників між боярами, бо як з усього видно - вибралися в похід з невеличкими силами. Рюрик, що скинув з себе своє невільне постриження, відновив свою угоду з Ольговичами і прилучився до походу. Закликано і половців, і з ними рушили на Галич. Але противники Романовичів, видно, ще не віджили, та й супроти угорської залоги, залишеної в Галичі, і невеликих сил, приведених Ольговичами, не відважилися показати свою фарбу. Коли Ольговичі підступили під Галич, місто боронилося, і бояри теж. Після невдалого приступу, Ольговичі “с срамомъ великим“ мусили вертати1.

Але Ольговичі верталися тільки з тим, аби вибратися наново з більшими силами; на другий рік вони зібрали всю свою фамілію: пішли Святославичі чернігівські й Ігоревичі новгород-сіверські; приєднались смоленські і київські князі з чорними клобуками; половців залучено теж велику силу. Разом з їх походом рушив також і Лєшко, судячи по словах літопису — за порозумінням з ними2). Романова вдова з своїми прихильниками супроти цієї коаліції кликала собі в поміч угорського короля. Але тому, що в самому Галичі ворожа боярська партія, не зважаючи на угорську залогу, підіймала голову, княгиня не відважилася довше залишатись тут, і не діждавшися приходу угорського короля, втекла до Володимира, більше певного для Романової родини. Під Володимир потягнув супроти того і король. Тут розпочалися зносини між ним і Лєшком, і прийшло до порозуміння3. Про зміст цієї
1Іпат. с. 480—1, Лавр. с. 404—5 (осінь 1205). В хронологічних питаннях відсилаю до своєї Хронології Гал.-волин. літоп.

2“оже Ляхове идуть к Володимерю Ольговичемь в помочь“ Лавр. с. 406.

3На це вказують слова літопису: „король же омирив Ляхы(Лавр. с.406).
-19-


умови джерела не кажуть нічого, видно тільки, що король умовив Лєшка затіяти ворожу акцію супроти Романовичів: прийнявши під свою протекцію Романовичів з їх землями, він тепер якимсь способом втягнув до того і Лєшка. Може бути, що за порозумінням з Лєшком же король надумав посадити у Галичі якогось зовсім стороннього князя - правдоподібно, в ролі провізора(?) галицького стола, з огляду на безпорадність сиріт. По нараді з прихильними Романовичам галицькими боярами вирішено взяти до цього Ярослава переяславського, сина Всеволода суздальського, отже князя з впливової родини, що міг би оборонитися від претензій інших князів, а знову в галицькі справи не був замішаний. До нього вислано запросини.

Покінчивши таким чином галицькі справи, король і Лєшко пішли назад своїми дорогами. Чи зайняли вони яке становище супроти Ольговичів з їх союзниками, Галицький літопис, наше головне джерело, не каже нічого. З оповідання його виходить, що Ольговичі супроти угорського війська не відва-жилися іти на Галичину, і перестоявши десь на границях Волині, завернулися назад, але потім, коли король пішов, знову пішли на Галичину. Партія Ігоревичів використала цю хвилю, і настрашивши своїх противників, що військо Ольговичів може їх знищити, перш ніж Ярослав приїде, перемогла їх опозицію; вона вислала своїх послів до табору Ольговичів, що стояв тоді за два дні дороги від Галича, і закликала Володимира Ігоревича до Галича. Володимир, діставши цю вістку, потайки викрався з табору союзників з своїм полком, і женучи день і ніч, дістався за добу до Галича. Його оголосили тут князем, десь літом 1206 р.
-20-

Ярослав Всеволодич, діставши про це звістку, вернувся з дороги, з-під Галича, а Ольговичі з своїми союзниками, поміркувавши, теж не видумали нічого ліпшого, як вернутися. Які були між созниками домовленості щодо поділу Галичини, не знаємо, але очевидна річ, що не для самих Ігоревичів ішли вони її здобувати, тому Володимир потайки викрадався з їх табору; тому й надалі не міг розраховувати на їх поміч. Єдина сила, на яку він міг покладатися, була його родина. Він віддав своєму брату Роману Звенигород, а для третього - Святослава, хотів здобути Володимир. В тому був інтерес і Володимира, і супротивної Романовичам боярської партії - вибити Романовичів з усіх земель, позбавити всякої опори, “искоренити племя Романово“, як каже галицький літописець. Вони вислали до володимирської громади в посольстві якогось попа, взиваючи її, аби видала Романовичів і прийняла собі князем Святослава, а інакше грозили знищити Володимир.

Це посольство викликало

Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   45


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал