Видання друге, розширене



Скачати 10.61 Mb.
Сторінка19/45
Дата конвертації22.12.2016
Розмір10.61 Mb.
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   45

Окрім самого судді Руська Правда згадує ще нижчих судових агентів. „Отроки“ або "дітські“ висилалися на грунт(на місце), напр. для поділу спадку (пізніше, в русько-литовських судах „дітський“ стає урядником, що відповідав возному польського права), а при суді сповняли різні обов'язки - напр. при ордаліях2. „Мечників“ в одній згадці висилають збирати продажі(податок з продажу), в другій звістці вони разом з дітськими переводять доказ ордаліями3. І ті, і ці допомагали позивачу у виконанні присуду4, а певно — і в інших потребах, та мусили пильнувати порядку в судах, що не зовсім було легко: характеристику пізнішої Псковської грамоти, де сторони ідуть в суд з купою приятелів та силою лізуть до судового покою, б'ючи подверників“, — ми з всією правдоподібністю можемо перенести і на давнішу українську практику. Неясне значення „ябетника“; звістного нам з одної лише згадки старшої Р. Правди: дослідники вважають його кимсь в роді нинішнього прокуратора(?)4. Нарешті і на суді, як при подорожах вирників, грав певну роль „метальник“ або „писець“.

Усі такі нижчі судові аґенти були в службі судді, належали до „боярської дружини“ його, або вибиралися з молодшої княжої дружини. Вони діставали на свою користь деякі спеціальні оплати від сторін за свої функції, а окрім того плату чи утримання або від самого судді, коли були його дружиною, або з судових доходів, коли були княжими.

Судді, себто урядники з юрисдикцією різних категорій, мусили діставати певну частину з судових оплат, а мабуть дещо і від сторін. Той процент з вир, що Р. Правда вказує для вирників, дає певне поняття про участь суддів у судових доходах (самі терміни вирника і ємця мають такий же загальний ха-рактер як і „суддя“, і можуть себе з ним посполу покривати).
1Вопрошание Кириково - Рус. ист. библ. VІ c. 46.

2Кар. 100,117

3Ак. 41, 100, пор. Іпат. с. 230, 402.

4Кар. 118.

5Хрестоматія В. Буданова І3 с. 23, Мрочекъ-Дроздовскій О древнерусскихъ ябетникахъ (Чтенія московські 1884, І). Слово пов’язують з норманським embaetti (нім. Amt 3 ambt) — уряд, служба.

6Кар. 118.
-242-

Далеко більше ніж про організацію суду дає нам відомостей Руська Пра-вда про організацію і порядок процесу; хоч і тут дещо зістається неясним або і зовсім невідомим.

Що мусимо піднести на вступі, як загальну ознаку — це більша пасив-ність, далеко менша роль судді у процесі взагалі, в порівнанні з теперішнім.

Отже слідство здійснювала заінтересована сторона сама, своїми силами: покривджений збирав свідків1, сам шукав провинника або украдених річей, сам провадив такі правні процеси, як „заклич на торгу“, „гоненнє сліда“, і „свод“. Правительственні агенти і громади повинні були тільки давати йому певну поміч: посадник був зобов'язаний дати своїх отроків у поміч господину, що „сочив“ або „гнав“ свого холопа-втікача2; громада (вервь) зобов'язана була помагати гнати слід на її території, коли не хотіла приймати вини на cебе, і шукати злодія або вбивцю, коли сліди злочинця вели на її територію3.

„Слід гнали“ тоді, коли в обставинах злочину були такі подробиці, що по них можна було зараз таки „сочити“ злочинця. „Гонить слід“ заінтересований разом зі свідками — „съ чюжими людьми и съ послухы“. Коли слід губився на порожньому місці, „де нема ані села, ані людей“, справа пропадала; коли ж слід провадив до оселі (села) або табору чи становища (товару), то вже ці люди, до котрих підійшов слід, були зобов'язані взяти участь в розслідуванні: або знайти злочинця, або відвести від себе слід (отсочать отъ себя следу). Коли ж би вони не взяли участі в розслідуванні, або силоміць прогнали від себе покривдженого, то вина падала на них: вони мусіли дати відшкодування покривдженому і заплатити кару (продажу). Цей процес, описаний в Правді XII ст.4, в головних основах практикувався на Україні ще в XVI—XVII ст.

Коли щось було згублено або вкрадено так, що власник не мав сліду злодія, він „закликав“ або „заповідав“ про свою втрату на торгу „города“. Коли його втрата не була повернена до трьох днів - той, у кого втрачена річ буде знайдена пізніше — хоч би він її купив або виміняв, — не тільки був зобов'я-заний її віддати, але платив кару 3 гривні (як за крадіж). Одначе заповідь мала силу тільки в границях округа того „города“, де вона була зроблена5.


1Видока ему (себто покривдженому) не искати“, говорить Руська Правда, коли свідків не вимагалося — Ак. 2, Кар. 24.

2Кар. 125.

3Кар. З, 78, 88.

4Кар. 88.

5Кар. 27, 29, 123.
-243-

Коли власник украденої або загубленої речі знаходив її у кого-небудь, не зробивши заповіді, тоді наступав „сводъ“: „коли хто-небудь пізнає загублене або украдене у нього: коня, одежу або худобу“, каже Р. Правда1, „то не кажи: „це моє“, але: „поди на сводъ, где єси взялъ“, себто покажи, від кого ти це маєш. Коли таким чином дійдуть до винуватого, то той має відповісти і за інші речі, що були покрадені або загублені разом з знайденими. Але таке слідство аж до провинника вимагається тільки в самому місті; коли „свод“ виведе слідство за місто, „по землям“, то покривджений зобов'язаний вести його тільки „до трехъ сводовъ“: дійшовши до третього посідача своєї речі, він має право зажадати від нього відшкодування за неї, а той третій має право вести слідство до кінця, і тоді віднайдений провинник платить покривдженому за інші втрачені речі, третьому — заплачене відшкодування, а власті — кару. Коли шукають украденого челядина, то таке обмеження слідства третім сводом має місце однаково чи поза городом, чи в городі. Очевидно, що провинником признавався всякий, хто не міг повести свода далі — вказати, від кого він здобув річ. Але як би такий, не знаючи від кого купив, мав свідків, що він купив те явно, „на торгу“ — вивів митника або двох свобідних свідків, то він не вважається „татем“, не відповідає за інше украдене, а тільки тратить гроші, заплачені за річ. За границі землі свод не переходив: коли свод доходив до границі землі, тут повторювалося теж саме, як тоді, коли чоловік, довівши законність купна, не міг назвати продавця2.

Ця процедура своду і різнорідні його казуси, відображені в Р. Правді, служать характерним прикладом дуже значного розвою правової практики в ті часи.

Так само як покривджений сам проводив слідство, його ж справою було домовитися з противною стороною про форум і речінець(?) суду, або достави-ти на суд свого противника силоміць. Правдоподібно, і тут він мав право жада-ти від властей помочі: в смоленській умові з німцями заінтересований має пра-во взяти від тивуна дітського для доставлення до суду обжалуваного сило-міць3. Але завжди це арештування противника залишалося на відповідальності заінтересованого і мало в собі значний ризик: коли він не довів справи, мусив платити значну кару — 3 грив. за арештування „смерда“, 12 грив. за княжого боярина4. Правдопо-


1Кар. 30.

2Ак. 15, Кар. 30, 32, 33, 36.

3Параграф 21.

4„Оже мучить смердъ смерда безъ княжа слова“ — Кар. 89, по-...
-244-

дібно, що вже тоді арешт можна було замінити порукою, що згадується, одна-че, тільки в смоленській умові1.

Чи розпочинала коли процес в карних справах і проводила слідство сама власть, це не зовсім ясно, але деякі факти вказують, що так дійсно бувало. Так у відомій історії з волхвами княжий боярин сам розпочинає справу, змушує громаду видати провиників-волхвів, проводить допит, і навіть при цьому каже їх мучити (каже бити, потім дерти їм бороду, потім вложити „рубля в уста“ і прив'язати повністю „ко упругам“) — бо вони противилися його суду і жадали суду княжого; потім, засудивши, він видає їх покривдженим на помсту2. Дру-гий епізод маємо в Печерському Патерику: коли Григорій печерський, знай-шовши у себе злодіїв, пустив їх, „градскій властелинъ“ якийсь (це було у Ки-єві, але стиль Патерика, подібно до візантiйських прововзорів(?), не любить докладності в деталях), довідавшись про це, сказав зловити тих злодіїв і почав їх „мучити“, так що св. Григорій продав книги, аби їх викупити (епізод пред-ставляє це, як прояв користолюбності „властелина“)3.

У звичайних процесах суддя і в самій процедурі грав досить пасивну роль: проводили перед ним процес самі сторони (обидві вони звуться в Правді „истцами“ і спеціальних означень для сторін нема, що вказує на їх рівноправ-ність у процесі). Процес має сильно виражений формальний характер. Кари були означені докладно в самому праві, так що субєктивній оцінці судді ли-шався дуже незначний простір, і він мав власне лише сконстатувати докази, які вимагалися правом у певній справі. Справедливо піднесено, що цей формалізм, виражений серед іншого і численними формулами, переказаними Руською Правдою4, мав служити проти зловживань судді силою і владою, дуже легких в тодішній, іще


...Рівняння цього параґрафа з 135 і з умовою новгородців з німцями (§ 4: А оже мужа свяжуть безъ вины, то 12 гривень за соромъ старыхъ кунъ) дає розуміти, що тут іде мова про самовільний і неоправданий арешт і всяке насильство взагалі.

11. с.

2Іпат. с. 123—5.

3Патерик с. 137.

4Напр. при сводах: „Пойди на сводъ, где еси взялъ“, „вдай ты мне свой челядинъ, а ты своего скота ищи при видоце“ — Ак. 15, 30; при процесі на підставі заяви холопа: „по сего речи азъ ємлю тя, а не холопъ“ — Ак. 15, Кар. 30, 100. Такий же формалістичний характер мало докладне означення числа свідків, вимога, щоб їх свідчення сходилися буквально, або такі формальні жадання, як напр., щоб при продажі холопа гроші дано при ньому самому, і т. п.
-245-

слабо (розмірно) організованій суспільності1. Крім того не треба було забу-вати, що судили суд дуже часто приватні заступники князя чи його намісника, слуги, навіть несвобідні, отже особи, що самі по собі не мали ваги в очах сто-рін, так що їм і не можна було дати якоїсь самостійної ролі.

Судовими доказами були: признання обвинуваченого, знаки на тілі по-кривдженого, свідки (різних категорій), присяга і різні форми божого суду. Про акти, як судовий доказ Р. Правда не згадує ніде: очевидно, в ті часи (кінчаючи першою половиною XII ст.) писання актів ще не практикувалося ширше, а всякого роду умови стверджувалися свідками.

Признання обвинуваченого, розуміється, відразу вирішувало (було вирі-шальним) у всякого рода справах, а в справах про побиття або скалічення — так само знаки на покривдженому. У процесах про побиття і скалічення не жа-далося в такому разі свідків; обжалуваний міг увільнитися, тільки вивівши свідків на доказ, що не він, а його противник розпочав бійку2.

У інших справах покривджений доказував свідками. Для них є дві назви в Р. Правді: „видоки“ і „послухи“. „Видоки“, очевидно, були свідками, що на власні очі бачили: або обставини злочину, або брали участь у слідстві: закличі, гонінні сліду, своді. Не так ясно, що означають „послухи“; часом вони, безпе-речно, означають те ж саме, що і видоки — свідків, як напр. послухи при гонін-ні сліду3. Але часом вони виступають у іншому значенні: свідків доброї слави і честі обжалуваного (як германські conjuratores) — нaпр. у наклепному процесі; таке толкування, хоч не всіма признане, здається мені цілком правдоподібним.

У звичайних справах вистачало двох свідків-видоків; тільки в процесах проти чужинців вимагалося їх більше („повне число“, але яке — не знати)4. Свідки мусили бути свобідними людьми; тільки з біди могло бути прийняте свідчення вищих категорій холопів — тивунів, а в менших справах — свід-чення закупів5. Заяви свідків мусили повністю узгоджуватися з заявою сторо-ни: „слово противу слова“, інакше не мали значення6.

Коли покривджений не міг відповідно підперти своєї справи свідками: напр. коли свідками були холопи, а не свобідні, або вони
1Про формалізм у Руській Правді див. особливо П. Беляева Очерки права и процесса въ эпоху Р. Правды; він справедливо пояснює і причину його.

2Ак. 2, 28, Кар. 24.

3Кар. 88.

4Ак. 9, Кар. 26, 33.

5Кар. 77.

6Кар. 24.
-246-

не свідчили безпосередньо, а підносили тільки підозріння („запа“) або підо-зрілі другорядні обставини, як „прохоженіє нощное“, — покривджений міг обвинуватити противника „в поклепі“, себто виставивши свої докази чи пі-дозріння, він мав право жадати, аби той очистив себе від них. Обвинувачений міг очистити себе, поставивши сімох „послухів“ своєї доброї слави (а чужо-земець — тільки двох), а коли цього не міг зробити, мусив оправдати себе божим судом (ордаліями). Рід доказу залежав від цінності процесу: у справах менше двох гривен обжалований виправдував себе присягою, у справах від двох гривен срібла до півгривни золота (біля б гривен срібла) обвинувачений підпадав пробі водою, у справах вище півгривни золота — „ісправі“ залізом1.

Як робилася проба водою, описує нам проповідник XIII ст. Серапіон (ки-ївський монах, потім єпископ Володимира суздальського). З його оповідання видно, що обвинуваченого кидали у воду, і коли він потопав, вважався непо-винним, коли плив — винним (це опиралося, очевидно, на погляді на воду, як на чисту стихію, що не хоче приймати нечистого — винуватого). Отже це той самий спосіб, що зберігся у нас в процесах про чарівництво до кінця ХVІІІ в. (Серапіон теж говорить спеціально про розсліди „волхвування“). Щодо суду залізом, то ми не знаємо ближче способу його (у інших народів ходили по роз-печеному залізу, або несли його в руках); очевидно тільки, що тут справа оберталася навколо того — чи будуть після цієї проби у обвинуваченого через якийсь час знаки від заліза, чи ні — „оже не ожегся“: в цьому разі він признавав ся неповинним. За цю процедуру божого суду платив покривджений, а також і обжалуваний — коли очищався; обжалованому істець платив за муку гривну тільки в тому разі, коли „ял“ його на підставі свідчення холопа і не довів свого.

Невиясненим зістається, чи були вживані у нас в XI— ХІІ ст. судові поєдинки, як форма божого суду. З X ст. маємо про них свідчення ібн-Даста; потім смоленська умова з німцями2 згадує як про звичайну процесову форму поєдинок „мечем а любо деревом“; в літературі найраніша згадка про поєди-нок („поле“) — у т.зв. Поученії м. Петра, непевному щодо свого часу (XIV або XV ст.)3. По аналогії широкого росповсюдження поєдинку на


1Kap. 15—17, 100—1.

2§ 15—16.

3Поученіє м. Петра — Памятники стар. рус. литературы IV с. 187: "аще который человЪкъ позовется на поле, приідетъ коему попу да восхощетъ причастити ся, а вы ему причастья не давайте“ i т. д. Ця частина
-247-

заході, припускають його існування і у нас під назвою „роти“, що означає „би-тву“ по перекладу Беринди (XVII ст.), але справа ця залишається, кажу, непев-ною1.

Присяга окрім поклепного процесу служила судовим доказом у таких справах при позичках, де не вимагалося свідків, і про поклажу (депозит). Покривджені чужоземці („Варяги і Колбяги“) присягою підпирали, замість „видоків“, свої скарги на побиття2. Взагалі полегшення, які право робить чужоземцям в процесі, з огляду на їх трудне становище в чужій землі, треба вважати треба дуже цікавою культурною ознакою.

Ближчих подробиць, як оголошувався засуд (вирок), Р. Правда і інші джерела нам не дають. Здійснювала вирок сама заінтересована сторона: кредитори самі ведуть довжника на торг і продають його; ударений холопом сам б'є його. І тут сторона тільки в разі потреби звертається за „поміччю“ до властей3. Тільки „потокъ и розграбленіє“ — заслання і конфіскація майна, як найвища кара за деякі вчинки, мусила здійснюватися самою владою.


------------
Організація воєнних сил у державному житті давньої Русі відігравала не меншу роль, ніж в сучасних мілітарних державах4. Основу її становило постій-не княже військо, що своєю появою дало і початок сформуванню Руської дер-жави. Технічною назвою його
...Поученія зовсім однакова з поученієм м.Фотія, так що, можливо, маємо тут контамінацію, зроблену якимось пізнішим книжником. Див. про це Ґолубінский II с. 119.

1Про це напр. Буданов Обзор2 526, Сергєєвіч Лекціи3 с. 579—80. Ключевский (Курсъ І с. 282—3) вважає це свідомим пропущеннєм в Рус. Правді, і в обминенні цього несим-патичного духовенству інституту бачить доказ того, що Р Правда укладалася в духовних колах.

2Акад. 9.

3Карамз. 68, 76, 118.

4Тексти з літописів про військовість зібрані у Поґодіна Изследованія VІІ с. 234 і далі, спеціальні розділи у Сєргєєвіча Лекціи и изследованія (не багато) і В.-Буданова Обзоръ ист. рус. права (зовсім мало); розвідки давнішні: Устряловъ Русское войско до Петра В. (Библіо-тека для чтенія 1856, VI), Исторія военнаго искусства въ Россіи отъ начала Руси до царств. АлексЪя Мих. (Военный Журналъ 1856, І—IV), Лохвицкій О пленныхъ по древнерусскому праву, 1855. Ще Никитскій — Военный бытъ В. Новгорода (Р. Стар. 1870, III); Гудимъ-Левковичъ Очеркъ историческаго розвитія вооруженныхъ силъ Россіи (Военн. Сборникь 187. І—ІІІ); Русская военная сила — очеркъ развитія выдающихся военныхъ событій въ Россіи, Мва, 1888—1892.
-248-

була „дружина“1. Це слово має різне значення: воно значить товаришів, далі — товаришів воєнних, військо взагалі, вкінці в тіснішому значенні — постійне військо на службі князя2. Вояки земські, до дружини не приналежні, звалися „воями“, хоч ця назва в ширшому значенні теж означала військо взагалі всяке3. Для помічних полків — чорноклобуцьких, половецьких і т. п. не знаходимо спеціальної назви4. Відділ війська звався „полком“, хоч це слово теж мало дуже різнорідні значення: похід, битва (дати полкъ — дати битву), а також і територію, з котрої збиралося військо — „в'їдемо в сильний полк київський“, то значить — в Київщину5.

Дружина становила єдину певну опору князя, бо безпосередньо з ним була зв'язана і від нього залежала. Тому дружинники iнакше звуться „княжими мужами“. Утримання своє вони діставали від князя; на жаль докладніших відомостей про великість платні ми не знаємо, коли не рахувати сюди вступну статю до Софійського літопису (ХІІІ ст.), де літописець, жалкуючи за добрими старими часами каже, що тоді дружинники не казали: „мало ми єсть, княже, двести гривенъ“6; але ця цифра 200 гр. — очевидно, фабульозна7. В дійсності, дружина тільки незначну частину своєї платні мала грошима, з рештою діста-вала своє утримання натурою, чи то по княжих дворах, де для того збиралися в таких великих масах запаси (порівняти п'ятсот берковцiв, себто тисячу метр. сотнарів меду на хуторі Святослава Ольговича), чи то в провінціальних
1Приведу нову гіпотезу Ю. Кулаковского (див. у Чтеніях київських т. ХV), що це слово може походити від візантійського (грецькою), drungos, воєнний відділ (проти давніших виводів цього слова, що виводили його, навпаки, з слов'янського: дружина). Гіпотеза, розуміється, мало правдоподібна супроти широкого розновсюдження у Слов’янщині слів: друг, дружба, з котрими вяжеться наше: дружина.

2В цьому останньому значенні слово вживається так часто, що нема потреби наводити приклади; в значенні „товариші“ це слово вжито напр. в Іпат. с. 120 ряд. 19 (в історії повстанняя 1068 р.), 207 ряд. 13; в значенні війська взагалі напр. с.106 р.З: „исполчи дружину, и постави Варягы посредЪ, а на правЪй странЪ Кыяны, а на лЪвемъ крылЪ Нов-городци“.

3Напр. Іпат. с. 92: „се дружина у тебе отня и вои“, також с. 108 ряд. 17; у ширшому значенні напр. с. 152: „мало имаши вой, онъ же рече имъ: имЪю отрокъ своихъ 8 сотъ“.

4Якщо не рахувати „поганыхъ“.

5Іпат. с. 287.

6Полное собр. лЪтоп. V с. 87.

7Серйозно бере її проф. Ключевський, пробуючи пояснити падінням курсу гривні (Боярская дума с. 102, пор. Курсъ рус. ист. I с. 236—7).
-249-

містах, куди в спокійні часи розсилалася дружина. Старші дружинники, „бояри“ виконували там різні адміністраційні функції, молодша дружина, інакше дітські, отроки - були їх помічниками, їх штабом. В княжій резиденції дружини в звичайних обставинах бувало не багато, скільки вимагалося для служби на дворі, для центральної управи, решта ж собі перебувала „по городамъ далече“1 і мобілізувалася тільки як заносилося на війну.

Як багато бувало цієї дружини, на це ми маємо кілька вказівок. Свято-полк, прибувши з Турова в Київ, рахував свою дружину на 8002; Ізяслав Да-видович, взявши дружину у київського Ізяслава і чернігівського Володимира, мав війська 3.000 копий3. З того виходить, що значніші князі мали по кілька сот дружини, до тисячі, рідко більше, менші ж князі могли мати яку сотню або кількадесят. Але окрім власне дружинників військо в поході збільшувалося слугами, „кощеями“4, обозною службою, так що власне число війська могло далеко перевищувати число дружини. Судячи по всьому, дружина вся була військом кінним.

„Люде“, себто не дружинники, брали участь у княжих походах або як охочі, або обов'язково — коли оголошувався загальний похід. Загальний похід оголошувало віче, а часами, як ми вище згадували — і сам князь. Але князь і без загального походу, коли був у добрих відносинах з землею, міг зібрати скільки хотів охочих. Коли 1147 р. київське віче відмовило походу на Юрія, Ізяслав кликнув охочих, і зібрав їх множество: „Изяславъ же рече имъ: а то тотъ добръ, кто по мнЪ поидетъ, и то рекъ, съвъкупи множество вой“5.

Ці „вої“ споряджалися на війну своїм коштом, хто як міг, як казав Ізяслав киянам: „хто має коня, ідіть кінні, хто не має — хай їдуть човнами (Дніпром, на Чернігів)“, або як вибралися в похід кияни 1151 p.: „пішли і на конях, і піші, велике множество“6. Але незасібним воякам давалися, мабуть, часом коні і зброя і з княжих арсеналів, судячи по епізоду 1068 p.,
1Іпат. с. 358, пор. 350: братъ ти Святославъ боленъ, а сыновець оть него шель Новугороду, а дружино свою пустилъ отъ себе прочь.

2Іпат. с. 152 (имею отрокъ своихъ 8 соть).

3Ibid., с. 238.

4Седельники и кощее — Іпат. с. 369, 370, 376. Значення слова неясне (перекладають: отрок, раб, див. словар Срезневского sub voce); найравдоподібніше здається мені, що так звалися слуги тюркського племені — чорноклобуки, половці і т. т.

5Іпат. с. 243.

6Іпат. с. 246, 300; порівняти ще слова киян після переяславської битви, що у них і зброї нема — ib. с. 268.
-250-

коли кияни, постановивши йти новим походом на половців, звернулися до князя, аби дав їм зброї і коней1. У протилежність дружині (кінній) ці „вої“ час-то виступали в похід пішо2.

Полки чорних клобуків були важливою складовою частиною княжих військ, особливо в Київщині, бо тут ці полки бували дуже значні, рахуючись на тисячі, а може навіть і на десятки тисяч3.

Організація військових операцій під час війни була досить примітивна. Коли військо належало одному князю, він був, очевидно, головним начальни-ком; коли брали участь кілька самостійних князів - кожний вів свій полк, збе-рігаючи свої права на нього і розпоряджаючись незалежно від інших князів. Спільні виступи вирішувалися за порозумінням князів-учасників; то вже зале-жало від особистих відносин, особистого авторитету, коли інші князі добро-вільно віддавали комусь одному головний провід, бо й старшинство князя само по собі не забезпечувало ще йому права розпоряджатися полками своїх со-юзників. Під час напр. спільного походу на половців 1187 р. Ярослав черні-гівський захотів вернутися назад, і ніякі умовляння інших князів (між ними і його старійшини - Святослава) нічого не досягли4. Цей брак субординації не раз був причиною невдач; згадати хоч би битву на Калці, де Мстислав галицький розпочав битву на власну руку, не повідомивши інших князів, і через те руські полки розбито.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   45


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал