Видання друге, розширене



Скачати 10.61 Mb.
Сторінка17/45
Дата конвертації22.12.2016
Розмір10.61 Mb.
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   45

1„Посадиша Кияне“ — Іпат. с. 324, 329, Лавр. с. 291, 1 Новг. с. 142; „сЪде“ — Іпат. с. 128, 233, 276, 290. Цей останній вираз, одначе, уживався і ширше — навіть про князів, що були акцептовані громадою. 1068 р. кияни, вигнавши Ізяслава, а на його місце вибравши Всеслава, — „поставили и среде двора княжа“.

2„Изяславъ... с великою славою и честью въЪха въ Киевъ, и выидоша противу ему мно-жество народа, игумени съ черноризци и попове всего города Киева въ ризах (митрополита в Києві тоді не було), и приЪха къ святой Софьи и поклони ся святой Богородици (обом кафедрам — старій і новій), и сЪде на столЪ дЪда своего и отца своего“ — Іпат. с. 233. Такий самий образ, в тому ж порядку дає Київський літопис про уводини в Новгороді - Мстислава Ростиславича — Іпат. с. 411. Про участь єпископа в уводинах — Іпат. с. 198 (Мономаха); про благословенство митрополита дає вказівку епізод з митр. Константином: коли він прибув (1158) на місце поставленого Ізяславом Климента, „створивше божественную службу и благословиша князя Дюргя Володимерича“ (Іпат. с. 333).
-222-

хрест“. Але чи завжди складала присягу громада, не знати, і я скорше б думав навпаки: коли громада зіставалася пасивною супроти нового князя, ледве чи її кликали до присяги. В такому разі і сам князь мусив розуміти, що громада тільки терпить його та не кидає перспективи „вчинити під ним лесть“ при нагоді, не в'яжучись і присягою.

У відносинах міжкнязівських князь зустрічав певне обмеження, більш або менш реальне, у правах старійшини, у внутрішній же управі мусив рахуватися з вічем. Але хоч громада мала над ним суверенні права і могла контролювати його управу, цей контроль і директиви віча були явищем надзвичайним, звичайна ж управа вся лежала в руках князів. Зрештою від нього залежало поставити себе незалежним і від суверенних прав, і від контролю віча. До того були дві дороги: або стояти в добрих відносинах з громадою, потрапляючи під її найбільш популярні бажання, так щоб громада не відчувала потреби втручатися в княжу управу, або поставити себе на стільки сильно, щоб не боятися повстання і „лести“ громади, а тоді собі ігнорувати всі її бажання.

Змагань до обмеження княжої влади, як я вже згадував, у тодішньої суспільності не було: земля не мала ані охоти, ані і спромоги до самоуправи; тому ж то, коли почався рух (у XIII ст.) проти князівсько-дружинного устрою, земля, виломлюючись з-під цього режиму, розпадалася на дрібні автономні громади. Для управи землі в її цілості в тодішніх обставинах конче потрібний був князь, тому ми й не зустрічаємо спеціальної ворожнечі до цієї інституції зі сторони тих, хто цікавився політичною цілістю землі, навпаки — зустрічаємо виразні вказівки, якою безпорадною почувала вебе земля без князя.

Так, 1069 р., саме після революції, коли київська громада якраз показала свою політичну активність, кияни не відважились самі стати до бою, як кн. Всеслав втік з-під Білгорода, перед битвою з Ізяславом: вони повернулись до міста і почали шукати іншого князя, а не знайшовши, покорилися Ізяславу. Коли піднялися розрухи у 1113 р. після смерті Святополка, „ліпші мужі“, ці колишні правителі Києва, не бачили іншого способу покінчити з цими розрухами, як тільки що найскорше закликати нового князя. Коли 1155 р. помер Юрій, не полишивши нікого, як оповідає літопис - „тяжко бяше Кияномъ, не осталъ бо ся бяше у нихъ ни единъ князь у КиєвЪ“, і щоб вийти з такого безкняжого становища, вони закликали до себе нездатного і непопулярного Ізяслава Давидовича. Таке ж значення мало, відай, і те, як після смерті Ізяслава, нім (перш ніж ?) приїхав
-223-

Ростислав, Вячеслав, князь номінальний, що в дійсну управу не втручався, закликав у Київ, „блюсти волости“ Святослава Всеволодича: очевидно, громада сама себе „соблюсти“ не могла. І у війську без князя не сподівались доброго порядку: коли 1151 р. Юрій перехопився на цей бік Дніпра під Зарубом, це пояснювали тим, що Ізяслав відіслав свого сина, і при тому броді не було князя, „а боярина не всякий слухає“1.

Коли так безпорадно почувала себе без князя громада київська, найбільш розвинена політично, найбільш активна, то тим більше князь мусив вважатися неминуче потрібним в житті інших українських земель, де політичне значення віча - громади ніколи не дорівнювало Київщині.

Як уже сказано було, діяльність князя обіймала собою всі сфери тодіш-ньої політики і управління.

Почати з того, що князь міг свобідно розпоряджатись своєю волостю: він міг її уступити або проміняти, або і продати, він міг в ній роздавати дріб-ніші волості, міг передати в спадщину своїм спадкоємцям, і це все без участі громади2. Громада могла спротивитись його розпорядженню, з другого боку — сам князь, щоб забезпечити своє розпорядження від опозиції громади, міг зробити його за порозумінням з громадою, але це зовсім не було для князя обов'язковим, і участь у таких справах громади, як ми бачили, була скорше винятком, ніж правилом.

Князь міг своєю владою розпочати війну, визначити похід, укласти союз, прийняти згоду. Участь у цих справах громади знову була можлива, але не обов'язкова: все залежало від відносин князя до громади і від того — на скільки князь потрібував її помочі — моральної чи матеріальної. Я вище зауважив, що князь, в певних обставинах, без сумніву міг навіть закликати до участі в поході громаду, не питаючись її, хоч ми і бачили такі факти, що князь питає згоди на це громади, а громада відмовляє.

Воєнні справи — організація оборони, утримання дружини, укріплень, призначення воєвод — були справою князя. Громада, розуміється, могла вмі-шатися і сюди, але в цій ефері потреба князя, його розпоряджень, правдо-подібно, відчувалась якнайбільше, бо князь — передовсім воєнний проводир землі (ці компетенції він зберігає навіть у північних републіках).
1Іпат. с. 295.

2Порівняти тестамент Володимира Васильковича: „даю землю свою всю и городы, по своємь животЪ, брату своєму Мстиславу и стольный свой городъ Володимеръ“.
-224-

Князь видавав закони. В тих кількох випадках, де в законі згадані по-дробиці його видання, виступає як законодавець князь — або один, або кілька осіб, часом з радою бояр, але про участь громади не згадується ніяк. Так закон про заміну грошовим викупом кари смерти за вбивство видали „зібравшися Ізяслав, Святослав, Всеволод і їх мужі: Коснячко (мабуть київський тисяцький), Переніг, Микифор“1. Закони Мономаха, за словами Руської Правди, видані були так: він після смерті Святополка „скликав дружину свою на Берестовому: київського тисяцького Ратибора, білгородського тисяцького Прокопія, переяславського тисяцького Станіслава, Нажира, Мирослава і Ольгового мужа Іванка Чудиновича, і постановили...“2

Князь у своїх руках мав усю адміністрацію в землі, і провадив її безпо-середньо — сам особисто, і посередньо, через різних урядників, котрих сам призначав. Про громаду ми не знаємо нічого, аби вона призначала адміні-страційних або яких інших урядників, або їх скидала. Розуміється, у дрібних — сільських громадах мусили бути виборні „старці“, „старости“, чи як би вони не називалися, але вся адміністрація, що виходила за межі дрібної локальної самоуправи, була княжою, і до неї громада не втручалася. Віддаючи всю управу князеві, громада полишала на його волю заступити себе ким хоче — до кого має довір'я, хоч би й своїми слугами і невільниками, як у своєму підприємстві, на свій страх і відповідальність.

Князь призначає тисяцьких, соцьких, посадників. „Держи ти тисячу, як держав за мого брата“, каже київський князь Ігор тисяцькому Улібу3; зрештою сам звичай називати тисяцьких іменами князів доводить виразно, що вони були княжими урядниками. Що соцькі були княжими, не виборними урядниками, показує київська рополюція 1113 року, коли громада розбивала їх доми, як і різних княжих протегованців. Про призначення посадників — управителів менших міських округів маємо багато виразних звісток: Святослав Всеволодич в Чернігівщині, після смерті стрия, "посадники посла по городомъ, а самъ хотЪ поЪхати к Чернигову4; в Київщині Всеволод Чермний „сЪде в КыєвЪ и посла посадники по всЪмъ городомъ кыевьскымъ“5 і т. п.

Князь судить суд сам, або через своїх відпоручників-урядників і заступ-ників, котрих сам призначав. Віче не судить само, і навіть
1Рус. Правда, Карамз. 2.

2Р. Правда, Карамз. 66.

3Іпат. с. 231, пор. с. 527: Володислав „прия тисячю“ від кн. Ростислава.

4Іпат. с. 358.

5Лавр. с. 406.
-225-

скаржачись на непорядки в суді, тільки доручає князю надалі, аби судив сам особисто в скаргах на його агентів. Про особистий суд князя —„люди оправ-ливати“ - згадує Мономах у своїй науці між щоденними звичайними занятями князя1. В Руській Правді, між іншим, маємо одне судове рішення, постановлене Ізяславом Ярославичем у справі дорогобужців, що вбили його конюха („яко уставилъ Изяславъ въ своємъ конюсЪ, єгоже убили Дорогобудьци“2.

Про суд княжих урядників каже літопис, оповідаючи про Всеволода Ярославича, що його тивуни „почали людей грабити, обтяжувати продажами (судовими карами)“; на такі ж зловживання княжих тивунів скаржилося київ-ське віче 1146 р.

Князь роспоряджався доходами землі і визначав висоту податків, які мала платити людність до його казни, а міг навіть завести і новий податок. Знаємо з літопису, як князі X ст. встановлювали податки у підвладних землях, замінюючи данину легку на данину тяжку. З пізніших часів маємо приклад, як князь волинський Мстислав Данилович, бажаючи покарати берестян за зраду, наклав на них своєю владою новий податок — „ловчеє“: „спитав своїх бояр: „чи є тут ловче“, вони ж сказали: „нема тут, пане, споконвіку“; тоді Мстислав сказав: „я ж встановлюю у них ловче, за їх „коромоли“, аби не бачити їх крові (не карати смертю)“, і сказав свєому писцю писати грамоту: „Се азъ князь Мстиславъ, сынъ королевъ, внукъ Романовъ, уставляю ловчее на Берестьяны и в вЪкы, за ихъ кромолу: со ста по двЪ лукнЪ меду, а по двЪ овцы“, і т. д. Щодо права розпоряджатися доходами волості, то досить вказати на десятину, що визначали князі з доходів свого князівства на церкву: на десятину, визначену Володимиром на київську кафедру, на десятину, визначену Ярославом з вишегородської данини для місцевої церкви Бориса і Гліба3, і т. п. Документальний текст такого надання маємо в фундації смоленської кафедри, де князь надає єпископу „десятину отъ всЪхъ даней смоленскихъ“4.

Нарешті князь брав дуже значну участь у церковній управі: у виборі церковних достойників, створенні нових кафедр, у внутрішній організації церкви, як побачимо нижче.

Особа князя мала велику повагу; в тяжких політичних завірюхах, так частих у ті часи, серед завзятих усобиць особа князя звичайно все залишається недоторканною. Розуміється, не раз


1Лавр. с. 238.

2Акад. 21.

3Сказанія о св. БорисЪ и ГлЪбЪ вид. Срезневскаго с. 29.

4Христоматія В.-Буданова І4 с. 241.
-226-

траплялося князям накладати головою в бою, але такі факти, що кияни вбили Ігоря, або що галицькі бояри повісили Ігоревичів, залишалися винятковими явищами, викликаними особливим роздратуванням.

Та з другого боку не укорінилася на руському грунті і принесена з Ві-зантії теорія боговстановленого, священного характеру влади. На Русі у духовних колах зустрічаємо цей погляд (напр. у літопису ми читаємо таке міркування, навіяне святим письмом): „поставляєтъ царя и князя Вышьний, ємуже хощеть - дасть; аще бо кая земля управит ся передъ Богомъ — поставляєтъ царя и князя праведна, любяща судъ и правду, и властеля устраяєть и судью правяща судъ“1. Митроп. Никифор у своєму слові до Мономаха каже між іншим про нього:„Єгоже Богъ издалеча проразумЪ и прЪдповелЪ, єгоже изъ утробы освяти и помазавъ, отъ царское и княжеское крови смЪсивъ“2. Але в українській суспільності цей погляд не пустив кореня, як в пізнішій московській: старий погляд на князя, як на громадського чоловіка, котрого громада завжди може перемінити, на Україні сидів, видно, міцніше.

Урядовим титулом для князя було „князь“; в другій особі, для більшого поважання вживали слово „господин“: „господина наю князя!“, „негуть, го-сподине!“. Як почесне прізвище вживали також, як знаємо вже, слово „цар“.

-----------------

Неодмінним учасником княжої управи була прибічна рада бояр, або, як її звичайно звуть пізнішим московським терміном — боярська „дума“3. Моральним обов'язком князя було радитися у всіх важливіших справах із своїми боярами, які були під рукою. Інакше дружина могла образитися тим, що князь її обминає, i добрі відносини між князем і дружиною могли зіпсуватися - на шкоду самого князя: потім йому не можна буде розраховувати на свою дружину. Бо хоч відносини дружини до князя були служебні, але з другого боку дружина з князем були ніби спільниками: дружина ділить успіх і неуспіх князя, тому мусить знати, що замишляє i розпочинає князь; інакше вона може відмовити у своїй помочі,


1Іпат. с. 98.

2Русскія достопамятности І, 63.

3„Дума“ в наших джерелах вживається тільки як nomen асtionis: кн. Володимир „думы не любяшеть с мужми своими“ (Іпат. с. 445), „бояре думающеи“ — Іпат. с. 434, „сЪдше думати с дружиною“ — звичайне княже заняття у Мономаховій науці — Лавр. с. 238.
-227-

покинути князя в рішучий момент, а дружина — головна підпора княжої вла-ди, і йому окрім дружини, власне, нема на кого покластись. Тому радитися з дружиною, держати її в курсі своїх планів — цього вимагає не тільки амбіція або інтереси дружини, але й інтерес самого князя.

Але ця боярська рада зовсім не сформувалася в якусь правильну, рег-ламентовану інституцію: князь радився принагідно, з тими боярами, які були під рукою; від нього залежало — чи дати якусь справу під нараду, чи ні, чи закликати того чи іншого боярина на раду, чи ні. Такий характер цієї ради був причиною, що на неї існують досить відмінні погляди в літературі: одні, напираючи на обов'язок князя думати з дружиною, бачать в ній правильно сформований інститут, другі, напираючи на її принагідний характер — відмовляють їй в цьому1. В дійсності хоч боярська рада не мала регламентації, як не мав її взагалі тодішній політичний і адміністраційний устрій, але безперечно була інститутом, і князь був зобов'язаний радитись у всіх важливіших справах з усіма старшими боярами, які були в даній місцевості, при князю, нікого не обминаючи, бо обминений боярин, очевидно, маракував(?) би зараз собі. Розуміється, князь міг не сповняти цього свого обов'язку, але це вже було зловживання, яке могло зійти, а могло й не зійти, а викликати конфлікт, як то і бувало часом. Я поясню це фактами.

На звичайний, правильний, постійний характер наради князя з боярами вказує наука Мономаха: вислухавши „заутреню“, князь з рання, на сході сон-ця, має або „седше думати съ дружиною, или


1Про боярську думу спеціальна праця Ключевского Боярская дума древней Руси, 3 вид. 1902 (до давньої Русі належать гл. 1 і 2), Сергеевича Русскія древности т. II в. 2 — дві глави спеціально присвячені думі (одна має характер доґматичний, друга — огляд літератури), В.-Буданова Обзоръ3 с. 48, Загоскина Исторія права московскаго го-сударства, т. II вип. 1. Погляд Буданова на стільки оригінальний, що він вважає „думу“ одним з основних елементів устрою землі на рівні з вічем і князем; але в дійсності дума без князя не може існувати, це його прибічна рада, а не самостійний елемент. Навпаки, Сергеєвіч виступає проти погляду, що княжа дума була постійною, сталою інституцією, з більш-менш докладно означеним складом і компетенцією, і бачить у ній тільки „акт думання, наради князя з людьми, яким він вірить“ (с. 337). Критику цього погляду дав я в Записках т. XVIII (Н. Хроніка с. 9—10): дума не була тільки актом, а й інститутом, як невід'ємний елемент княжої управи, і нарада велася не з тими, кому князь вірив, а з тими, кому стано-вище давало право на участь у всіх важливіших княжих планах.
-228-

люди оправливати, или на ловъ Ъхати, или поЪздити, или лечи спати“1. Цю науку старого князя ілюструє один епізод з Житія Феодосія: він, повертаючись від князя раннім ранком, зустрічав бояр (вельможи), що їхали до князя, хоч князь тоді навіть не був у своїй резиденції, а десь „далече отъ града“.

На цю раду князь повинен був брати важливіших бояр — всіх, хто лише був у тій місцевості, а не самих своїх улюбленців, і брати під обговорення всі важливіші справи. Про чернігівського князя Святослава Всеволодича літопис з докором підкреслює, що він свій план війни з Ростиславичами не обміркував на боярській раді, а тільки у приватній нараді з жінкою і своїм улюбленцем: „сдумавъ с княгинею своею и с Кочкаремь милостьникомъ своимъ, и не поведе сего мужемъ своимъ лепшимъ думы своея“2. На Всеволода Ярославича підноситься докір, що він в старості своїй „любяше совЪть уныхъ, и светъ (совЪтъ) творяше с ними“, обминаючи старших, важливіших київських бояр. Такий самий докір зустрічає і Святополка, що він, прийшовши до Києва, „не здума с болшею дружиною отнею и стрыя своего“, себто київського, а пора-дився тільки з своїми туровцями, і внаслідок того занапастив руську справу у боротьбі з половцями3. Тут, як бачимо, з справою про обов'язок думи пов'язувалася і вимога, щоб князь своїми приходнями не відтісняв місцевої дружини від політичних впливів, не обминав „більшої дружини“.

Нехтування князем звичаю чи обов'язку „думати з дружиною“ старшою могло викликати проти нього незадоволення серед бояр і навіть конфлікт. Коли галицьке боярство повстало проти Володимира Ярославича, властивою причиною того було те, що він „думы не любяшеть с мужми своими“, і до цього тільки вже pro foro externo були приплетені інші обвинувачення. Коли Володимир Мстиславич, не порадившись зі своїми боярами, розпочав зносини з чорними клобуками проти Мстислава Ізяславича, і тільки пізніше дав про це знати боярам, коли вже треба було йти в похід, бояри спротивилися цьому, кажучи, що князь це зробив на власну руку, і тому вони не поїдуть з ним: „о собЪ еси, княже, замыслилъ, а не Ъдемъ по тобЪ, мы того не вЪдали“. А що Володимир і після того остереження не залишив походу, вийшов розрив: Володимир сказав, що в такому разі місця цих бояр обсадить дітськими (молодшою дружиною), а бояри, очевидно,


1Лавр. с. 238.

2Іпат. с. 416.

3Іпат. с. 151—2.
-229-

покинули його, виповівши службу1. Така перспектива — повстання або частіше — перехід бояр до іншого князя — стояла і перед всяким князем, що схотів би гребувати нарадою з боярами.

Склад боярської ради мінявся, розуміється, відповідно до місцевості, де відбувалася нарада — чи було то в резиденції, чи десь у переїзді. Мінялося і число учасників, бо в нараді брали участь бояри з ближньої околиці (в згада-ному епізоді житія бояри їдуть до князя кілька верст, а може і миль). За звичайних обставинах старших бояр при князю бувало небагато — порівняти лист єпископа чернігівського Антона в момент смерті кн. Святослава Оль-говича: „дружина ти по городомъ далече, а княгини сидитъ въ изумЪньи с дЪтьми“2. Тож і звичайна княжа рада не бувала численна. У важливіших справах закликали важливіших бояр, особливо тисяцьких з дальших міст: так напр. закон Мономаха, як ми бачили, виданий з участю тисяцьких київського, білгородського, переяславського; але й тут число присутніх бояр невелике: п'ятьох Мономахових бояр, а шостий Олегів. На звичайних нарадах ледве чи бувало їх і стільки.

Щодо змісту нарад боярської ради, то його добре характеризує літописна повість про Володимира, кажучи, що він з дружиною „дума о строеньи землинемь, и о уставЪ земленемъ, и о ратЪхъ", інакше кажучи — про всякі справи воєнної і цивільної управи. Приходили під нараду і справи більш особистого характеру; напр. коли Ростиславичі, під впливом боярських наговорювань, зажадали, аби Мстислав присягнув їм, що нічого злого на них не задумує, — „Мстислав дуже збентежився і сказав своїй дружині: брати кажуть мені цілувати їм хрест, а я не знаю за собою до того причини“; бояри взяли цю справу під нараду і порадили Мстиславу, як має відповісти Ростиславичам, і Мстислав послав своїх послів з такою відповіддю3. Це не повинно нас дивувати: бояри передовсім були зв'язані з особою князя, більше, ніж з його столом.

Вони брали також більш або менш визначну участь в княжих конференціях і з’їздах. На з’їзді у Ветичах князі стоять осібно, кожний на конях, з своєю дружиною і осуджували Давида Ігоревича. На з’їзді в Долобську Святополк засідає з своєю дружиною, Мономах з своєю дружиною, — в однім шатрі, отже під дружиною треба розуміти старших бояр. Бояре забирають тут голос
1Іпат. с. 367.

2Іпат. с. 358.

3Іпат. с. 371.
-230-

в дискусії, і позиція Святополкових бояр вирішує справу і для Святополка.

Яким значним був вплив цієї боярської ради на князів і їх політику, по-казує звичай заприсягати бояр, аби вони не сварили своїх князів1. Досить часто різні переміни в княжій політиці пояснювали впливом бояр: напр. розрив союзу Ростислава київського з Святославом Ольговичем, конфлікт Ростиславичів з Мстиславом Ізяславичем і т. п.2

Окрім бояр в княжу раду запрошувалися часом вищі духовні особи і видніші представники громади. Літописна повість про Володимира, малюючи наради князя у важливих справах, поряд з княжими боярами згадує „старців“ або „старців градських“ — видніших міських аристократів3. Безперечно така участь важніших громадян у княжій раді могла і пізніше практикуватися, хоч ми і не знаходимо в пізнішнх джерелах виразних звісток про це. Про участь духовенства у княжих нарадах згадує і літописна повість про Володимира (участь єпископів у Володимирових законах про виру), і пізніші літописи4. Але і духовні особи, і земські патриції на засіданнях ради були більш або менш випадковими гістьми, постійний же, обов'язковий контингент її складався з старшого боярства.

Окрім князя і його боярської ради, до органів центральної управи нале-жав ще й княжий двір, бо і на Русі, як і в інших примітивних державних орга-нізаціях, в організації двора, у функціях двірських урядників нерозлучно пов'язувалися функції державні з приватним характером княжих господарсь-ких агентів.
1Напр. при компромісі Ізяслава з Вячеславом — Іпат. с. 278.

2Пор. звістку літопису, що Всеволод Ольгович задарював бояр Мстислава і тим відтягав війну — Іпат. с. 209, також с. 275 — про Юрія.

3Іпат. с. 54, 73, 74. Про участь земських людей у княжій раді в літературі погляди відрізняються. Ключевский бачив кардинальну різницю княжої ради X ст. від пізнішої в тому, що в пізнішій вже не було представників громади; це, одначе, не дуже правдоподібно, та й літописна повість про Володимира належить до кінця XI або початку XII ст. і брати її як документ відносин якраз X віку — не безпечно. Про інші погляди вчених в цій справі див. мою Історію Київщини с. 331—2.

4Про участь духовенства в княжій раді — окрім Іпат. с. 87 іще 459-60; правда, тут не говориться виразно, що духовні особи подавали свої думки на засіданнях боярської ради, але політична нарада князя з митрополитом a part не так правдоподібно виглядає; порівняти зрештою склад ради галицьких князів XIV ст.
-231-

На чолі двора стояв „дворський“, або „дворецький“. Цим словом галицький літопис толкує західний уряд palatinus, comes palatii1, і досить можливо, що сформування цього уряду у нас на Україні сталося не без впливу того західного уряду. З XII ст. маємо про нього тільки одну голу згадку2. Ближче знайомимося з цим урядом на дворі Данила: тут дворський грає першу роль між боярами, звичайно виступає на чолі княжого війська, і у відсутність князя має головний провід в місті3. Безперечно, що дворського треба розуміти і в галицько-волинських грамотах XIV ст. під титулом judex curiae nostrae4. Отже дворський ХІІІ— XIY ст. став найважнішою особою після князя у світській адміністрації, являючись шефом княжої дружини, заступником князя в суді і адміністрації. Його компетенції розвинулися таким чином коштом давнішого уряду тисяцького. З початку ж його уряд мусив мати більш приватний, господарський характер, як то бачимо у московських дворецьких, що й пізніше зберігають свій переважно господарський характер в ролі управителів окремих княжих дворів5.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   45


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал