Видання друге, розширене



Скачати 10.61 Mb.
Сторінка16/45
Дата конвертації22.12.2016
Розмір10.61 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   45

Таке говорять наші джерела, і прийнявши навіть, що вони дещо могли замовчати, проминути якісь менш визначні акти вічової участі2, ми у всякому разі мусимо прийняти як факт, що в більшости перемін князів громада не брала якоїсь активнішої участі, — особливо коли виключити звідси такі акти чисто церемоніального характеру, як те, що кияни послали послів до Ярополка, давно признаного вже наступником Мстиславу, вийшли назустріч Юрію, коли він підійшов уже під Київ, або „посадили на столі Ізяслава Давидовича“ у 1158 р. Їх домовленості з князями, судячи з поданого в літопису змісту рядів 1146 і 1154 р., не йшли далі найзагальніших питань, ні в чому зрештою не обмежуючи княжих прав у політичній і адміністраційній управі, так що і в порівняння не можуть іти з пізнішими (ХІІІ ст.) новгородськими рядами, що містять в собі справдешні конституційні хартії.

Це не тяжко зрозуміти. Аби громада взяла якусь активнішу участь в об-саді стола, треба було з одного боку — щоб вона мала до того відповідну причину, себто — аби мала милого їй кандидата, який вимагав би її помочі проти якогось непопулярного кандидата, з другого боку — аби чула в собі відповідні сили для такої акції. Інакше вона залишалась у своїй пасивній ролі, яку взагалі займала супроти княжої управи, привчена до того періодом сформування Руської держави. Відому заяву киян: „Ольговичевъ не хочемъ быти акы в задничи“ (не хочемо переходити спадком в родині


11068, 1113, 1146 і 1150 — коливання в численні залежить від того, чи рахувати сюди і другий, і третій похід Ізяслава на Київ, коли він діставав закликання від киян.

2Як то ми бачимо у двох разах, що Київський літопис не згадує про участь громади, а згадують інші: Суздальський і Новгородський (про Ярополка і друге князювання Ізяслава Давидовича).
-212-

Ольговичів, зовсім не можна толкувати як доказ, що кияни були дражливі на пункті свого права — вибирати щоразу собі князя, як то роблять деякі дослід-ники. В дійсності вони не хотіли тільки дати закріпитися дідичності Ольго-вичів — несимпатичної їм династії, супроти дуже популярної династії Мсти-слава. В цій останній династії, як ми бачили, вони підтримували спадкові права князів на стіл, і для на захист їх претензій київська громада активно виступала в середині ХІІ ст. Але не встигши свого досягнути — забезпечити спадкові права цієї династії на київський стіл, вона вернулася знову до своєї пасивності.

В інших землях громада бере ще рідше участь в обсаді стола і переміні князів, і цього не можна витолкувати самою тільки бідністю наших звісток. Ми знаємо, що землі взагалі (і Київська між ними) домагалися, аби зробити з своєї землі замкнене політичне тіло, з осібною дннастією, і тим убезпечитись від політичних пертурбацій. В наших звістках землі або виступають на захист таких своїх династій проти заходів їх ворогів в ролі більш пасивній, що вима-гала, одначе, від громади часом великих жертв, а значить — і рішучого усвідомлення справи: так було в Чернігівщині і на Волині наприкінці XI ст., в Турово-Пінській землі у 50-х рр. XII ст. Або — вони запрошують до себе князів з вибраної династії, як це ми бачимо в Київщині, і як було також і в Переяславщині, де громада закликала кілька разів Гліба Юрійовича, а потім перейшла на сторону самого Юрія в його боротьбі з Ізяславом. Так само і куряни своїм князем признали Гліба Юрійовича (чи власне Юрія) і взяли від нього собі посадника, відкинувшись від Ізяслава. Пізніше — у ХІІІ ст. — переяславці висилають до тієї ж суздальської династії послів, просячи князя, і Всеволод суздальський дає їм князем свого сина Ярослава.

Коли династія була знайдена, її становище зміцнене, і стіл переходив у межах цієї династії спокійно на основі родових рахунків або княжих домовленостей, громада зіставалася пасивним і спокійним свідком, бо зовсім не обставала за своїм правом вибору і не намагалась проявляти його кожного разу. Тільки як зав'язувалась боротьба між різними лініями або особами цієї династії, для громади не індиферeнтними, вона виходила з своєї пасивної ролі. Так галичани закликали до себе репрезентанта лінії Ростислава — Івана Берлад-


-213-

ника супроти свого несимпатичного князя Володимирка, і пізніше посилали до Івана запросини в Київ1. Так стародубці під час боротьби Святослава Все-володича і Олега Святославича перейшли на сторону Олега2.

Як я сказав — хоч князі часом за такі виступи, коли вони суперечили їх інтересам, і мали охоту карати громадян як бунтівників (так зробив Ізяслав з киянами 1069 р., Володимирко з галичанами 1144), — але право громади вибирати князя признавалося і в їх кругах. Лояльний Мономах, хоч і після довгих церемоній, таки прийняв вибір від київської громади, всупереч недавнім любе-цьким постановам, а Ізяслав Давидович, як ми бачили, покликувався перед Юрієм на свій вибір. Таким же проявом визнання прав участі громади в обсаді стола треба вважати рекомендацію Всеволодом свого брата Ігоря киянам: „я дуже хорий, а от вам брат мій Ігор — візьміть його“3; ця рекомендація, очевидно, визнає за громадою право акцептувати або не акцептувати князя. Додам, що подібні рекомендації у князів, що жили в добрих відносинах з громадою, мусили повторюватись і частіше.

Далі, громада на запит князя висловлювала свій погляд у різних важли-віших політичних справах. Запитуючи громаду, князь бажав знати, чи може він розраховувати в цьому разі на моральну, а з тим — і матеріальну поміч громади. Особливо це практикувалося, коли князь, розпочинаючи війну, хотів довідатися, чи може розраховувати на участь в ній громади у формі загального походу. Наведемо такі факти з історії Київщини: Святополк, настрашений Давидом Ігоревичем, що радив йому арештувати Василька, скликав віче — „бояре й Кыяне“, і розповів, що йому казав Давид, очевидно — бажаючи знати думку громади, власне — на скільки може він на неї розраховувати. Віче ухилилося від виразної думки, хоч і визнало за Святополком право боронитися від Василька: „що ж, мусиш, княже, стерегти своєї голови; коли Давид каже правду, треба Василька покарати, коли ж Давид сказав неправду — він відповідає перед Богом“.

1147 р. Ізяслав, вибираючись походом на Юрія, скликав віче, і розповівши свій план, закликав киян, аби вони взяли участь в поході (а вы доспЪвайте). Але кияни заявили, що на Ольговичів підуть радо, а на Юрія — ні, і Ізяслав, діставши цю від-
1Іпат. с. 342.

2Іпат. с. 360.

3а се вы братъ мой Игорь, имЪтесь по нь.
-214-

мову, кликнув тільки охочих: „а тотъ добръ, кто по мнЪ поидетъ“1. Коли, одначе, план змінився, і внаслідок зради „Ольговичів“ Ізяслав постановив за-мість Юрія воювати з чернігівськими князями, він пригадав киянам їх обіцянку: скликавши на нове віче і оповівши їм про зраду чернігівських князів, закликав їх до походу на Ольговичів: „нынЪ же братье Кияне, чего єсте хотЪли, чимъ ми ся єсте обЪчали, поидите по мнЪ к Чернигову на Ольговичь, доспЪвайте отъ мала и до велика: кто имЪєть конь, кто ли не имЪєть коня — то в лодьи, ти бо суть не мене одиного хотЪли убити, но и васъ искоренити"2. Кияни заявили згоду йти на Ольговичів: обіцяли йти всі „і з дітьми“.

1149 р. Ізяслав знову закликав київську громаду до участі в поході на Юрія, що йшов на Київ. Кияни заявили знову, що не підуть, і радили Ізяславу миритися з Юрієм. Але Ізяслав, запевнивши, що до війни не дійде, а йому потрібні сили, щоб лише заімпонувати ворогові, схилив їх нарешті до участі3. Коли не зважаючи на це (з його боку то була нещира обіцянка) дійшло до битви, і Ізяслава побито, він, повернувшись до Києва, знову скликав громаду і запитав: чи буде вона його боронити від Юрія (се стрый наю пришелъ, а вЪ вамъ являєвЪ: можете ли ся за наю бити?). Кияни відпросилися від участі в цій війні, вказуючи на неможливість для них подальшої війни після останньої катастрофи, і умовили Ізяслава на якийсь час уступитися з Києва, обіцяючи при ліпших обставинах знову стати на його боці4.

Аналогічне явище оповідається в Курську: коли Святослав Ольгович з Глібом Юрійовичем підступали під Курськ, Мстислав Ізяславич, що був там тоді, повідомив про це громаду, очевидно — бажаючи знати, чи може розра-ховувати на неї. Куряни вислухавши заявили, що могли б битися з Ольгови-чами, але не з Юрійовичем; супроти такої заяви Мстислав мусив виступити заздалегідь з Курська5.

Але громада і з власної ініціативи, коли обставини складалися грізно, або коли управа звичайних органів — князя і його агентів рішуче її не задово-льняла, — скликала віче і приймала своє рішення та реалізовувала його сама, або поручала його для виконання князю. Такі факти можемо вказати в історії і Київщини, і інших земель.

1068 р., коли половці побили вперше руських князів, кияни, повернув-шись з нещасливого походу, скликали віче і ухвалили йти новим походом на половців, а до князя послали, жадаючи, аби


1Іпат. с. 243.

2Іпат. с. 246.

3Іпат. с. 265. 4Іпат. с. 268. 5Іпат. с. 250.
-215-

дав їм для того коней і зброї. Відмова князя привела до відомого повстання, що закінчилося вибором нового князя.

Коли 1098 р., з поводу осліплення Василька, Мономах з чернігівськими князями зібралися походом на Святополка і збирались перейти Дніпро, а Свя-тополк хотів втікати з Києва, кияни затримали його, і розпочавши від себе переговори з князями, привели нарешті до порозуміння їх з Святополком.

1146 р. київська громада, роздратована зловживаннями княжих урядни-ків, при переході київського стола від Всеволода до Ігоря Ольговича, зійшов-шись на вічу, поставила Ігорю певні бажання до організації суду, і тільки під тою умовою прийняла його князем.

1151 р., коли боротьба Ізяслава з Юрієм дійшла своєї найвищої точки, кияни, підбадьорені успішною обороною Києва, здається — з власної ініціа-тиви ухвалили взяти участь всією громадою в поході, загрозивши смертю то-му, хто не пішов би в похід.

Аналогічні факти маємо з історії інших земель. Коли 1098 р. Ростисла-вичі підступили під Володимир і послали до володимирської громади жадання, аби видала бояр-ініціаторів осліплення Василька, грозячи інакше війною, громада скликала віче і зажадала від князя, щоб він видав тих бояр Ростисла-вичам, інакше грозилися, що відчинять ворота Ростиславичам, „а самъ про-мышляй о собе“. Давид хотів був якось викрутитися, але громада стояла на своєму, грозила, що піддасть місто, і нарешті вимогла, що Давид видав цих бояр.

1138 р., коли Ярополк з великими силами обложив Чернігів, князь Все-волод налагодився втікати „в Половці“. Чернігівська громада змусила його покоритися перед Ярополком, досить недвозначно грозячи, що інакше не хоче його мати князем надалі, і Всеволод супроти цього мусив просити згоди у Мстислава.

Само собою, віче розпоряджалося долею землі в часи, коли в землі не було князя. Так 1069 р., коли Ізяслав з польським військом ішов на Київ, київська громада веде зносини з задніпрянськими князями, а потім постановляє піддатися Ізяславу. Так же розпоряджає вона в момент після смерті Святополка, потім Юрія.

Що віче займалося справами не самого тільки міста, де збиралося, не самого тільки „города“, але й пригородів, цілої землі, показує епізод 1146 р., коли кияни, скаржачись на княжих,агентів, підкреслювали не тільки це, що якийсь Ратша „погубив“ своїми
-216-

кривдами Київ, але згадували й іншого — Тудора, що подібним способом знищив Вишгород. Віче було речником цілої землі, і інтереси цілої землі по-винно було мати на оці, хоч переважно, розуміється, переймалося ближчими інтересами города.

Як бачимо з наведених прикладів, віче, коли обставини змушували його до того, могло прийняти своє рішеннє в якій небудь сфері політичного життя і управління, і реалізувати, або доручити на реалізацію князю, — чи то у зовнішній політиці, чи у внутрішній управі. Тільки ці функції віча були завжди надзвичайними: віче не мало ніяких постійних, спеціальних функцій. Що найбільше можна б думати з наведених прикладів, що князь не міг покликати громаду до участі в поході без згоди віча, але й тут не підлягає сумніву, що князь міг і не питаючись громади, закликати її до участі в поході, коли був певний, що вона не спротивиться тому, бо причина для походу дуже важлива (напр. при половецьких нападах), або тому, що авторитет князя був надто значний. Запитання Ізяслава пояснюються власне тим, що він був не певний, яке становище займе громада супроти задуманих ним походів.

Повторюю — громада не мала своїх спеціальних функцій, і її участь в політиці і управлінні не мала нічого постійного, організованого; вона все залишалася лише органом надзвичайним, корективом звичайної князівсько-дружинної управи. Вмішавшись в яку-небудь галузь її і зробивши в ній поправку, якої на її погляд конче вимагали обставини, громада потім повертала знову управу в руки її звичних хазяїв, чи власне хазяїна — князя, бо на нього одного покладає громада всю владу і провід землі, на його розсуд і відповідальність. Українські громади не мають самоуправи і не змагаються за неї, змагання до обмеження князівсько-дружинної управи і боротьби з нею за права вони зовсім не знають, а навпаки: їх ідеал — встановити такий лад, де б князівсько-дружинна управа розвивалася якнайбільш правильно, не змушуючи громади до втручання, до поправок. Запоруку того вони бачать в особі князя — аби був добрий і дбалий для землі, і на це головним чином звернені жадання землі.

Що суверенні права громади — розпоряджатися в землі без князя чи при князю та ставити йому певні жадання, визнавалися в княжих колах - в тому не може бути непевності. Це бачимо виразно з таких фактів, як зносини Святослава і Всеволода у 1069 р. з київською громадою, коли вона не хотіла приймати свого „законного“ князя Ізяслава, а вони обіцяли їй посередниц-
-217-

тво та убезпечили її від репресій Ізяслава. Ще виразніше виходить це з фактів, де князі входили в зносини з громадою, обминаючи князя. Так 1098 р., коли київська громада входить в зносини з задніпрянськими князями, що прийшли на Святополка, ці князі ведуть зносини з громадою, обминаючи її князя Святополка: вони, вислухавши „молбу Киян яко сотворити миръ, и блюсти земли Рускои и брань имЪти с погаными“, запевняють депутатів громади, що закінчать справу згодою, і після того тільки відновлюють зносини з Святополком. Ще цікавіший факт маємо в зносинах Ростиславичів з володимирською громадою 1098 р., коли вони самі, з власної ініціативи зовсім обминають князя Давида і звертаються просто до громади, бажаючи, аби вона зробила тиск на свого князя — Давида.

Оглянувши таким чином діяльність віча, приглянемось до його складу і форм діяльності.

Насамперед щодо складу віча. Літописи ніде не говорять про нього спе-ціально, та з натяків їх видно, що у вічі брала участь вся свобідна людність землі — города і пригородів, але тільки самі господарі, голови родин. На це вказує термін „люди“ для учасників віча, не „ліпші люди“, а таки люди взагалі: „людьє кыевьстии“ (1068), „людиє Черниговци“ (1138), або „гражани“ (у Володимирі 1099), „Кияне“ (1098), „Галичане“ (1144)х). Розуміється, в дійсності задавали тон дуже часто ті „ліпші люди“, „иже держать землю“, як казали в X ст.; але траплялися й такі віча, де брав гору демос і змушував замовкати тих звичайних проводирів віча.

Що молодші члени родини не мали голосу при цьому, на це вказують вирази, де вічевики приймають рішення за себе і за „дітей“. Так говорять на вічу кияни у 1147 р.: „на Ольговичів підем радо і з дітьми (на Олговичи хотя и с детми), і на новому вічу знову: „идемъ по тобе и с детми“. Так кажуть куряни: „оже се Олговичь, ради ся за тя бьемъ и с детьми“2. Такі вислови не могли б мати місце, якби і ці „діти“ були тут же на вічу з правом голосу.

Люди з пригородів могли брати участь і мали голос на вічі, але їх при-сутність не була конче потрібною для того, аби рішення віча було важливим і для пригородів; це ми знаємо добре з новгородської практики, і нема ніяких перешкод прикласти це і до


1Іпат. с. 120, 169, 175, 216, 226.

2Іпат. с. 242, 246, 250.
-218-

українських віч. Справа Вишгорода, піднесена на київському вічі 1146 р., дуже правдоподібно, була наслідком того, що на вічі були і вишгородці. А що рішення віча города було обов'язковим у всякому разі і для пригородів, це дає зрозуміти наведена вище максима суздальського літописця, що говорить про обов'язковість таких рішень для пригородів, зовсім не згадуючи про потребу для того участi пригородів — зрештою в такому разі вся та максима не мала б значення.

На існування представництва, представників пригородів чи частин міста - не маємо ніяких натяків, і можемо прийняти зовсім на певно, що його наші громади не знали, як не знали і більш розвинені північні.

Форми скликання, місце або час вічевих нарад не були зовсім регламентовані — не тільки у нас, але і у Новгороді. При надзвичайному характері вічевих зібрань не може бути і мови про якусь їх періодичність або певні встановлені часи. Скликав віче, як ми вже бачили, або князь, або самі громадяни; в останньому разі, розуміється, віче міг скликати кожен, хто спромігся заінтересувати та згромадити людей. Кожне місце було добре для цього; рівно ж порядок вічевих нарад залежав від хвилевих обставин. Дорогоцінний, бо зовсім одинокий образок віча, скликаного з ініціативи князя1, дають нам оповідання про київське віче 1147 р., що закінчилося смертю кн. Ігоря2:

Ізяслав, бажаючи притягнути до участі у війні з Ольговичами київську громаду, висилає двох з своєї дружини до Києва з дорученнями в цій справі. Ці посланці, приїхавши до Києва, мали удатися до залишеного для нагляду в Києві Ізяславого брата Володимира, щоб він за порозумінням з митрополитом і тисяцьким скликав киян на віче на подвір'я св. Софії. Володимир скликав киян, і вони зібралися у великім числі і посідали3 на площі біля св. Софії. Предсідателем зборів був митрополит, як найповажніша особа в місті, хоч власне господарем у Києві, у відсутність князя, був тисяцький. Звернувшись до митрополита,
1Навіть у багатших новгородських джерелах, через їх лаконізм, ми не маємо подібних подробиць.

2Оповідають про нього Київський літопис (с. 244 і далі) і Суздальський (с. 300), де в чому незалежно доповнюючи одна одну. Новіший коментар (в дечому довільний) Д.-Запольского — Книга для чтенія по рус. ист. І.

3Так у Сузд.: „сЪдоша у святое Софьи“; в Київ.: „въставшимъ же имъ въ вЪчи“. Ці два вислови можна б скомбінувати так: зійшлися і посідали, чекаючи віча, а коли воно почалося — повставали. Але слова
-219-

Володимир представив послів Ізяслава і попросив для них слова: „и рече Володимеръ к митрополиту: „се прислалъ братъ мой 2 мужа Кыянина, атъ молвятъ братьЪ своей“. Посли переказали привіт від Ізяслава Володимиру, митрополиту, тисяцькому і всій громаді: „цЪловалъ тя братъ, а митрополиту ся покланялъ, и Лазаря цЪловалъ и Кыяны всЪ“1. Присутні громадяни („Кыяне“) запитали, з чим прислав їх князь — „молвита, с чимь васъ князь прислалъ“. Посли переказали поручене Ізяславом: про зраду Ольговичів, і що через неї Ізяслав розпочинає з ними війну, а до участі закликає і київську громаду. Кияни вислухавши, заявили, що радо підуть в похід. Тоді один з присутніх звернув увагу на небезпечність від того, що в самому Києві сидить один з Ольговичів — Ігор, і радив перше вбити його, а тоді вже йти на Чернігів, „кінчати“ з іншими Ольговичами. Ці слова надзвичайно вплинули на зібрану громаду. Даремно Володимир, потім митрополит, тисяцький київський і другий тисяцький — Володимирів (правдоподібно — волинський) умовляли людей, аби залишили цей намір, неприємний самому Ізяславу. Кияни відповідали, що з Ольговичами не можна дійти до доброго кінця. Нарешті піднявся великий крик („кликнуша“), і народ кинувся з віча до монастиря св. Федора — вбивати Ігоря.

Таким чином, і на таких вічах, скликаних князем, де була певна президія, як бачимо — дискусію дуже легко опановувала зібрана маса, і коли вона приходила до афекту, всякий порядок пропадав, і починався „клик“, серед котрого вже не мали нічого робити подальші аргументи. Подібний образок дає нам і революція 1068 р.: громада, прийшовши перед княжий двір, попереду розмовляється з князем, що виглядає до них з вікна своїх сіней; але дискусія починає набирати все більш гарячого характеру („людьє вьзвыли“, як казали бояри), нарешті піднявся крик — „кликнуша“, і люди кинулися розбивати в'язницю Всеслава.

Але не завжди віче виходило таке неспокійне і непорядне. Інакший образок дає віче 1146 р.: після віча, скликаного Ігорем на Ярославовім дворі, вічевики збираються самі, з власної


...Київ, літописи можуть жати і загальніше значення: „коли вони зібралися на віче“, слова ж Суздальського мусять мати реальне значення. Нічого нема неможливого, що люди під св. Софією сиділи під час віча — на сходах під церквою, і т. п. Припускають спеціально зроблені сидіння для віча — це можливе, як гіпотеза.

1Цікавий етикет в порядку цих привітів і в їх стилізації — князь вітає киян по-товариськи, на рівні з своїм братом.
-220-

ініціативи на нове віче на Подолі, біля Турової божниці. Вони сидять верхи на конях — може й не всі, інші може й пішки. Після наради вони закликають до себе Ігоря, щоб вислухав їх бажання. Ігор виряджає до них брата Святослава, і кияни ставлять свої вимоги, жадаючи від князя присяги, що вони будуть сповнені. Святослав, злізши з коня, присягає; тоді злазять з коней кияни і присягають. Все віче, отже, проходить, судячи по оповіданню літопису, зовсім спокійно, аж пізніше розпочинаються розрухи, викликані, мабуть, словами Святослава, що він видає тих тивунів, що завинили, на волю громади.

Збиралося віче, як сказано, на різних місцях: у наведених прикладах ми бачимо київське віче, зібране на Ярославовім дворі, коло св. Софії; правдо-подібно — тут збиралися в основному віча з княжої ініціативи. З власної ініціативи збираються кияни на Подолі біля Турової божниці, або на торговищі (1068 р.). Ізяслав Ярославич після свого вигнання навіть перевів був торговище на гору, в ближче сусідство до княжого двора; очевидно, торговище було особливо зручним місцем для самовільних віч громади, скликаних без княжої ініціативи, і тому князь хотів його мати ближче перед очима.

Скликали на віче різним способом: дзвоном „созвониша вЪче“ володимирські „гражане“(це був звичайний спосіб у північних републіках); трубами скликав Ізяслав: „ударяй у трубы, созва Кияны“, — може й тому, що це було зроблено перед походом; правдоподібно скликали й через герольдів, як скликає той же Ізяслав у Новгороді в 1148 р. людей до себе на обід. Терміном було: „сотворити вЪче“, „совЪтъ сотворити“, „совЪтъ совЪщати“, „думати“. Констатування більшості, рахування голосів не знала, та й не могла знати тодішня вічева практика. Певне рішення вважалося прийнятим, коли з ним погоджувалась така сильна більшість, що вона собі могла зовсім ігнорувати меншість. Свої рішення тоді ця більшість вважала можливим накидати меншості і силоміць: київське віче 1151 р., ухваливши взяти всім народом участь в поході Ізяслава, додає: „а хто не піде, дай його (княже) нам, ми його самі заб'ємо“.

Відносини городів до пригородів у нас не дають нічого особливо ціка-вого, такого що пригадувало б боротьбу города з пригородом в Новгородській або Ростово-Суздальській землі. Єдина земля, до можемо щоеь сказати про ці відносини — це Київщина,
-221-

і те що можна було сказати про них, сказано в главі про Київщину: відносини між городом і пригородом згідні, і тільки у вишгородців можна запримітити деякі, і то не дуже виразні сліди емуляції з своєю митрополією.

---------------

Перейдім до другого елементу земського устрою — до князя.

Як ми вже бачили, хоч за громадою признавалося право вибору князя, але переважно князь здобував стіл не на підставі вибору, а спадщиною, або по умові з князями. При цьому громада приймала його або активно, або пасивно. Найлегшим способом акцептування громадою князя була участь громади в парадних уводинах князя або в церемонії посадження на столі; для означення різниці у відносинах громади — чи брала вона в тих урочистостях участь чи ні — існували два терміни: князя „посадиша на столі“, або „князь сЪде на столЪ“1. Ближчих подробиць про цю церемонію не маємо; правдоподібно, князь дійсно з нарадою засідав на княжому столі на княжому дворі, з більшою або меншою участю суспільності. Здається, з розповсюдженням християнства цю саму по собі зовсім світську церемонію поєднано з церковною, і митрополит (у інших містах очевидно — єпископ) блогословляв нового князя: духовенство брало участь в уводинах князя, потім князь ішов „поклонитися“ в кафедральну церкву, і тут правдоподібно його благословляно, а потім наступила церемонія „настолування“ — такий образ можна собі уложати на основі згадок Київського літопису2. Потім складали князеві присягу — на хресті; таке оповідається про Ігоря — „съзва Кияне вси, они же вси цЪловаша к нему



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   45


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал