Видання друге, розширене



Скачати 10.61 Mb.
Сторінка15/45
Дата конвертації22.12.2016
Розмір10.61 Mb.
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   45

На Волині і в Галичині, скільки можемо зміркувати, переважала спад-щина в простій лінії, хоч в середині деяких родин (можемо це напевно сказати про родину Ярослава луцького) бачимо переходи братів з стола на стіл.

Переяславщина служила експозитурою чужоземських династій, і тут ніякого порядку не можна шукати.

Щодо Турово-пінської землі, то тут наприкінці XII ст. ми бачимо родо-вий порядок; але цим коротким моментом наші відомості і кінчаються.

Старшинство „у всій Руській землі“ у XI—XII ст. давав київський стіл, незалежно від того, чи київський князь був дійсно старшим в роді, чи ні. Тільки у 70-х рр. XII ст. (кілька років) Андрій, а у 80-х і аж до своєї смерті Всеволод - вважалися старійшинами, хоч сиділи не в Києві, а в Суздальщині. Зі смертю Всеволода і аж до 1230-х рр., коли на Україні першу роль здобув Данило, — Київ, хоч і ослаблений, бодай для українського Подніпров'я, був знову найстаршим столом. Розуміється, надати цьому старійшинству більш або менш реальне значення — це залежало від особистих здібностей і сил князя: чи мав він загальне визнання, чи міг чимсь заімпонувати іншим князям.


-202-

Лише в такому разі він міг користати з тих прерогатив, які йому надавало ста-новище старійшини.

Такий старійшина мав вважатися „в отца мЪсто“ всіми князями, і на цій підставі він мав право жадати від них не тільки поважання, aлe і послушності. Розуміється, ступінь цього поважання і послушності залежали від того, якими реальнішими аргументами міг цей старійшина підперти своє моральне право. При цьому, як вище було зазначено, відносини менших князів до старійшини мали опиратися на моральних почутях, „любові“, а не на якомусь службовому обовязку, без ображення братських відносин. В своїй науці дітям Ярослав, поручаючи синам слухатися старшого брата як батька, заразом поручає їм всім взагалі (значить і старшому у відносинах до менших) „послушати брату брата“ — себто бути взагалі вирозумілими і згідними у своїх відносинах. Але коли в руках якогось малоздібного і мало авторитетного князя це моральне право на поважання і послушність сходило ні на що, то в руках сильного і авторитетного князя воно переходило у зовсім реальну владу, супроти котрої становище молодших князів дуже наближалося до становища „підручних“. Мономах напр. зобов'язує молодших князів „во всемъ послушати“ його, „приходити когда тя позову“, і за недбалість або спротивлення він карає непослушних, відбираючи волості. Подібні жадання висував і ту ж екзекутиву здійсював над непослушними князями і його син Мстислав. При цьому ці жадання вони висували не тільки до членів Ярославового роду, але й до полоцьких князів, що становили цілком відокремлену династію і у всякі „братські“ справи і акції Ярославичів не входили — нове підтвердження того, що старійшинство тих київських князів опиралося не на родових правах (тим більше, що і в родині Ярослава вони зовсім не були старійшими), а на політичній традиції найстаршого стола — Києва.

Старійшині належало першенство в ініціативі до спільної акції князів. Звичайним предметом її бувала спільна війна або оборона від половців, як найбільш реальна потреба всіх українських земель. Він покликував тоді інших князів до участі, і ті мусили хіба вказати якісь важливі причини, чому не могли взяти участі в поході: проста відмова була б надзвичайною. Як імперативним вважався такий заклик загально визнаного старійшини, можемо зрозуміти з цього коротенького оповідання літопису (під 1168 p.): „посла Ростиславъ къ братьи своей и к сыномъ своимъ, веля имъ всимъ съвъкупитися у себе съ


-203-

всими полкы своими (для оборони торговельних ватаг від половців), и приде Мстиславъ из Володимеря, Ярославъ братъ его из Лучьська, Ярополкъ из Бу-жьска, Володимиръ Андреевичъ, Володимиръ Мьстиславичь, ГлЪбъ Гюр-гевичь, Рюрикъ, Давыдъ, Мьстиславъ, ГлЪбъ городеньскый, Иванъ Яросла-вичь сынъ, и галичьская помочь“1. В поході Мстислава на половців 1167 р. (під 1170р. в літопису) бере участь і Ярополк Ізяславич, хоч він „дуже хорував у дорозі, але не хотів відстати від своєї братії“ — і таки помер в поході2.

Старійшина мав дорікати про провини князів і їх карати. Так Мономах покарав Гліба мінського за непослушність, відібравши волость; так Мстислав арештував полоцьких князів, що не йшли йому на поміч на половців. Що це не була проста сваволя сильного, а була в тому дійсно певна визнана норма, показує пізніший епізод: коли Давид Ростиславич не поспів вчасно брату Рюрику на поміч проти половців, Святослав чернігівський виступив з обвинувачен-нями на Давида, жадаючи відібрання у нього волості, і при цьому посилався на якусь норму: „порядок (власне — домовленість) у нас такий: коли завинить князь, то волостю (має бути караний), а чоловік (боярин) головою, ну а Давид виноват“3. Святослав тут виступив правдоподібно в ролі старійшини, бо на неї претендував, і дійсно був старішим між Ярославичами4, але нам інтересна тут норма, на яку він посилається: хоч би то була якась і новіша домовленість, вона, очевидно, опиралась на якийсь давніший звичай. На її підставі можна було судити князя і відібрати у нього волость за провину, а боярина (очевидно — хоч би і в чужій волості) карати смертю за переступ. Орікати(?) в того роду справах, очевидно, перше право мало належати старійшому князю.

Маючи в своїй столиці митрополита, київський старійшина міг впливати на церковні справи не тільки своїх волостей, а й чужих, напр. у призначенні єпископів, про що будемо ще говорити.


1Іпат.с. 361.

2Іпат. с. 369.

3„Рядъ нашь такъ єсть: оже ся князь извинить, то въ волость, а мужь у голову; а Давидь виновать“ — Іпат. с. 409.

4Це була аналогічна претензія з претензіями суздальських князів — вважатися старійшими, хоч би й не сиділи у Києві; тільки коли Андрію, а потім Всеволоду вдалося осягнути визнання цього права за ними, завдяки їх силам, з таких же претензій Святослава нічого не вийшло, бо не мав сили їх підперти.
-204-

Чи мав він які спеціальні матеріальні користі з свого становища, не зна-ти. На це маємо тільки один натяк у згаданому вище епізоді: коли треба було винагородити Ізяслава за втрату переяславського стола, київський Ярополк послав його до Новгорода, і там дали йому дещо з печерської данини, і „отъ Смолинська даръ“1. Никонівська компіляція це коментує так: „да дадять дань на Кієвь по старине“2, але й не приймаючи цієї — не дуже певної парафрази, очевидне тут право київського князя назначати контрибуції іншим князям, хоч би у виняткових обставинах і при особливих впливах на певних князів.

Спеціального титула цей старійшина не мав. Титул великого князя при-брав технічне значення лише в Суздальській землі, на Україні ж цей титул аж до кінця державного життя вживається тільки зрідка, як почесна назва, в третій особі, спочатку тільки про померших князів, від 2-ої пол. XII ст. — і про живих, але вона майже ніколи не зустрічається в словах, звернених до самого князя, в другій особі3. Подібно вживався зрідка,як почестна назва, титул „цар“ (стягнена форма від цесар — імператор)4. У Галицько-волинському літопису обидва титули прикладаються і до місцевих галицько-волинських князів, але теж у значенні лише почестних назв, не урядових титулів.

Ті самі відносини, які існували між старійшиною „всеї Руської землі“ — київським князем, і князями інших земель, повторялися у відносинах князів кожної окремої землі або династії, де існували родові порядки. Князь, що сидів на „большом княженіи“5, займав супроти менших князів своєї землі подібне ста-


1Лавр. с. 287.

2І с. 158.

3Титул великого князя про київських князів див. Іпат. с. 90 (св. Володимир), 110 (Ярослав), 208 (Мономах), 217 (Мстислав), 323 (Ізяслав), 352 (Ростислав), 426 (Рюрик), 427 (Святослав Всеволодич); подекуди цього титулу нема в Іпатському кодексі, а тільки в пізніших Хлєбніковськім і Погодінськім — 109, 113, 151; очевидно пізніше дописаний і заголовок на с. 268, де названо великим князем Юрія (Шахматов вважає його суздальським додатком). Про галицько-волинських князів див. Іпат. с. 479 (Роман), 574 (Василько), 604 (Володимир). Титул цей в другій особі вживає, здається мені, тільки Слово о полку Ігоревім (про Всеволода — гл. X).

4Див. Іпат. с. 249, 266, 303, 323, 479, 604. Один раз — у похвальному слові Рюрику (Іпат. с. 476) вжито грецьке „кюръ“ (хир); додам, що цей титул служив прізвищем одного рязанського князя.

5Вираз Слова на перен. мощей Бориса і Гліба про Давида чернігівського: княжаше в Чернигове в болшемъ княженьи, понеже бо (бЪ) старий братьи своей — Пам. др. письм. ХСVIII с. 16.
-205-

новище старійшини, як київський князь у відносинах до нього самого. Він міг висувати подібні претензії впливу і влади до „молодших“ князів своєї землі, розуміється — в тих же обставинах і з тими ж умовами, що й київський, себто коли мав авторитет і сили, аби зайняти дійсно впливове становище супроти них. У великоруських землях, де ця еволюція земель мала час піти далі, ніж на Україні, цей процес дав знати себе на зверх тим, що тут князі поодиноких „більших князівств“ приймають титул великого князя, так що в XIV—V ст. поруч старійшого великого князя — володимирського, бачимо великого князя тверського, рязанського. На Україні подібні відносини старшинства і залежності молодших князів від старших могли істнувати в землі Чернігівській та ще в Турово-пінській, але матеріали про князівські відносини цих земель такі убогі, що ми не можемо ілюстровати цього апріорного виводу фактами, окрім відомого чернігівського слова „О князьяхъ“, що оповідаючи про чернігівського князя Давида Святославича, князя „більшого княжения“, каже, що „братья его“, себто інші князі Чернігівщини, „слушахуть его яко отца и покоряхут ся ему яко господину“1.

При браку авторитету старійшини, або в справах занадто важливих і за-гальних, аби їх можна було вирішити простим розпорядженням старійшини, помагано княжими з’їздами і домовленостями. Особливо на переломі XI і XII ст., на протязі п'ятнадцяти літ княжі з’їзди мали особливо важливе значення, збираючи головніших тодішніх володарів у системі земель давньої Руської держави, і не раз впорядковуючи спільною радою дуже важливі справи княжих відносин, поділу земель і спільної боротьби з половцями2). Вони, одначе, не виробилися в якусь постійну інституцію з виробленими формами і компетенціями: князі далеко не правильно брали в них участь і не завжди піддавалися їх рішенням, а й самі учасники з’їздів не завжди були солідарні в їх екзекутиві (класичний приклад — ухвала з’їзду в Ветичах про відібрання волості у Василька, котрої Василько не послухав, а Мономах, хоч брав участь в рішенні, не згодився іти в похід на Василька, і рішення лишилось не виконаним). Потім ці з’їзди втрачають своє значення; вплинула на це перерва за часів великих впливів старійшини: Мономаха і Мстислава, потім розмноження роду і роздроблення
1Ibid. с. 16 і 25.

2З’їзди — в Любечі 1097 р., в Городку 1098, у Ветичах 1100, на Золотчі 1101, на Долобську 1103 і знову 1111 р.
-206-

земель. Ми справді зустрічаємо часом грандіозні з'їзди князів, де безперечно порядкувалися різні справи, але вони все-таки не мали такого універсального значення. Поруч них бачимо з’їзди фамілійні — ближчих свояків, або князів з певної землі, що вирішували справи своєї родини чи землі. Так напр. Свято-слав скликає „братю свою“, чернігівських князів, „и поча с ними думати“, плануючи боротьбу з рязанськими князями в інтересах чернігівських волостей; так Рюрик з Давидом, як „старші в Руській землі“, з’їздяться впорядковувати справи родинні і державні — „о Руской земле и о братьи своей — о Володимире племени“1. Одначе такі ж справи полагоджуються і через дипломатичні зносини, і самі з’їзди, так само як нинішні дипломатичні конгреси, тільки замінювали особисті переговори переговорами через відпоручників.

Супроти сказаного вище система земель давньої Руської держави від середини XI ст. представляється як група автономних, незалежних земель-князівств, з'вязаних одністю (єдиністю) династії (до певної міри також і одністю дружини) і традицією давнішої приналежності до одної, Руської держави (що полишила незатерті сліди у правовому устрої і культурі земель), під сеньйоратом, більш або менш реальним - київського князя, сеньйорат якого в теорії мав відповідати родовому старійшинству династії. З розростанням династії і роздробленням земель (у XII ст.) ця група князівств-земель перетворюється в систему груп незалежних князівств, з яких складається кожна земля, під сеньйоратом свого старійшини, що знов-таки визнає над собою старійшинство київського князя.

Ця автономність князівств при усвідомленні певного спільного зв'язку дає певну аналогію з федерацією, і це давало привід говорити про федеративний устрій, або бодай — федеративний принцип у системі земель давньої Руської держави2. В дійсності — більш моральний характер зв'язків цієї системи, брак органів федеративного устрою і якоїсь участі членів цієї системи в спільній управі не дозволяють говорити про федеративний устрій, а тільки певні елементи, з котрих міг би виробитися федеративний устрій, одначе не виробився — як і взагалі вся політична система давньої Русі не виробила певних скристалізованих форм, не вийшовши з стану формувания і боротьби різнорідних чинників політичних відносин.


1Іпат. с. 456 і 459.

2Див. прим. 22.
-207-

Ми знаємо, що творчим елементом цієї державної системи були, по всій правдоподібності, багаті патриціанські верстви її старого вогнища — Київщини. І пізніше державна організація і тут, і взагалі по всіх землях, опиралася на ті ж вищі, багаті верстви властителів і капіталістів, служачи їх інтересам, і в них знаходячи свою опору. Розуміється, першим інтересом — були в ній інтереси самої влади, — тих сфер і чинників, що безпосередньо держали в своїх руках владу, і для власної користі мусили піддержувати державну організацію, з котрої тягнули доходи, з котрої жили, — князя і дружини. Але, безперечно, їм і тогочасній суспільності не були чужі гадки про певне оправдання цієї влади мотивами ідеальної чи суспільної натури. „Вам Бог казав правду діяти на сім світі, правдою суд судити", - казав печерський ігумен київському князю, і безперечно, що це було загальне переконання: підтримання справедливості взагалі і зокрема через суд („оправлювання“ людей, як казали) - то перша задача влади і рація її існування. Друга — це оборона землі („соблюдение“) від нападників, — та перша причина, що мусила взагалі вплинути на утворення сильної і сконцентрованої влади. Ці справи громада, чи власне її проводирі і речники — знов ті „ліпші“, імущі верстви, що не тільки як проводирі і репрезентанти громади, що „держать землю“, кажучи старим виразом, дбають про охорону спокою, а й ближче зацікавлені в ній з огляду на свої маєткові інтереси, — повіряють князеві, дозволяючи йому на ці цілі (чи з огляду на досягнення цих цілей) збирати різні доходи з землі, організувати і правити нею. Собі ж полишають вони тільки загальний нагляд, контроль діяльності цього функціонара землі — бо не зважаючи на свій високий авторитет і становище, князь ніяк не може вважатися паном чи власником землі, як пробували часом його представити, а власне, кажучи словами Фрідріха Вел., являється „першим слугою“ землі чи громади.

Так у формі ідеалізованій, себто більш усвідомленій, виглядає схема політичного устрою землі-волості: кожної з тих держав, з яких складалась політична система земель давньої Руської держави. Лише у менш свідомих, не так логічно і послідовно продуманих формах, вона мусила представлятися і самій тодішній суспільності, тодішнім людям, коли вони зупинялися над відносинами і пробували мотивувати свої вчинки і ставлення до них (відносин).
-208-
Відповідно до того організація землі-князівства базувалась на двох самостійних чинниках, в певній мірі — на діархії. Перший чинник - громада з суверенними правами, чинник найвищий, але без постійної діяльності, з характером проявів надзвичайним; її орган — віче. Другий — князь з його дружиною і агентами, що хоч в принципі стояв під контролем громади і віча, одначе в своїх руках мав усю звичайну, щоденну політичну і адміністраційну владу, і на практиці дуже часто був повновладним господарем у своїй волості.

З історичного становища, з цих двох чинників віче було елементом і давнім, і новим — власне давнішим, але з деяких поглядів можна сказати — і новішим від князівсько-дружинного. Політична самоуправа була, безперечно, річ дуже давня: про племінну самоуправу говорить іще Прокопій, але з другого боку, сформування землі-волості, як замкненого політичного організму, і перетворення гегемонії города у формальну владу, з залежністю від нього пригородів, з рішучим голосом города в справах всієї землі, обов'язковим для пригородів — всі ці моменти, на котрих полягала пізніша діяльність віча, сформувалися по всій правдоподібності вже під впливом князівсько-дружинного устрою.

При цьому в період примучування земель київськими князями політична самоуправа була пригнічена, атрофована, і вона починає прокидатися наново тільки з занепадом київської централізації. У нас на Україні першим проявом такої пробудженої діяльності громади була київська революція 1068 р.

Але це пробудження сталося по різних землях далеко не в однакових розмірах. Коли напр. у північному Новгороді громада з часом (в першій пол. XII ст.) зовсім зводить на другий план князівську владу сильним розвоєм своїх політичних функцій, в інших землях вона і після відокремлення землі показує своє життя дуже слабко і рідко. Це залежало від того, чи обставини складалися так, що покликували віче до участі у політичному житті землі рідше чи частіше, і чи громада мала відповідну енергію і сили, щоб відповідно реагувати на такі поклики. Але у всякому разі політична діяльність громади в ці часи, XI— XIII ст., вважалася загальним принципом земського життя. Це виразно висловив Суздальський літопис з нагоди боротьби города а пригородами в Ростовсько-суздальській землі: „Новгородці бо,


-209-
і смольняни, і кияни, і полочани, і всі волості (землі) споконвіку збираються на віча для наради, і що постановлять старші (старше місто, город), то приймають і пригороди“1.

На Україні віче ніде не досягло такого значення, як у Новгороді. Най-більший розвій його бачимо в Київщині, але і тут воно залишалось в ролі надзвичайного органу, тим часом як князь залишається владним господарем в управі землі; в інших українсько-руських землях діяльність віча ще слабша. Тепер ми приглянемось до діяльності київського віча, як до максимальних проявів громадського елементу в політиці на Україні, а поруч з київськими фактами будемо наводити аналогічні явища з життя інших земель; образ діяльності київського віча дасть нам зрозуміти, як виглядала вона, (у змен-шених і ослаблених формах) по інших українсько-руських землях, про які ми маємо так мало відомостей2.

На першому місці серед різних проявів політичної діяльності громади треба поставити вибори або запросини князя, його затвердження або усунення. Сюди належить революція 1068 р., коли кияни скинули кн. Ізяслава і вибрали Всеслава3. Революція 1113 р., коли вони вибрали Мономаха. Виступ київської громади 1132 р.,
1Лавр. с. 358: „Новгородци бо изначала, и Смолняне, и Кыяне, и Полочане, и вся власти якоже на думу на веча сходят ся, на чтоже старейшии сдумають, на томь же и пригороды стануть“. Цієї звістки не можна інакше розуміти, як тільки про віча у політичних справах, бо якихось вічових зборів у адміністраційних чи економічних справах усієї землі, за дорученням князя, як то хочуть деякі дослідники (Самоквасов і за ним Лімберт — як нижче), ми ані не знаємо, ані навіть припустити їх не можемо.

2Факти діяльності київського віча зібрані в розвідці Линниченка Вече въ Кіевской области, 1881 і в моїй Історії Київщини с. 301 і далі; факти діяльності віча по різних землях у Погодіна Изследованія VII, 153 і далі, Сергєєвіча ВЪче и князь, 1867, в зміненій і скороченій формі в т. II його Юридическихъ древностей с. З і далі. Політичне значення віча на Україні пробував заперечити Самоквасов у своїй розвідці ЗамЪтки по исторіи русскаго государственнаго устройства и управленія (Ж. М. Н. П.1869, XI і XII); цей погляд повторив потім його учень Лімберт у розвідці Предметы вЪдомства вЪча въ княжескій періодъ древней Россіи, Варшава, 1873; але ця спроба потягнути рішучу різницю між устроєм українсько-руських земель як чисто монархічним, і вічовим устроєм північних републік — не прийнялася в науці. Огляди компетенцій віча ще у В. Буданова Обзоръ с. 56 і далі, В. Дьячанъ Участіе народа въ верховной власти славянскихъ государствъ, Варш., 1882.

3Для фактів ширше описаних в попередніх розділах цієї праці (т. ІІ, гл. 2 і 3) я не вказую тут джерел.
-210-

коли вона закликала на князювання Ярополка1, та 1146 р., коли потвердила на князівстві пропонованого їй від Всеволода Ігоря, але потім закликала замість нього Ізяслава. 1150 р. кияни, по всій правдоподібності, закликали Ізяслава вдруге, а коли тимчасом засів був у Києві Вячеслав, вони зреклися його і визнали князем Ізяслава („а мы его не хочемъ, ты нашь князь“). Коли Ізяслав мусив забратися з Києва, кияни „уведоша князя Дюргя въ Киевъ“, але потім знову — втретє закликали Ізяслава. Після смерті Ізяслава кияни потвердили на князівстві Ростислава; коли він втік, розбитий Ізяславом Давидовичем, і цей останній заявив киянам свою кандидатуру на київській стіл, вони закликали його до Києва; про друге князювання Ізяслава Давидовича (1157) Новгородський літопис теж пише: „посадиша Изяслава Давидовця Кыяне на столе“2. Після смерті Ростислава кияни і чорні клобуки закликали на стіл Мстислава Ізяславича. Нарешті під час походу Романа на Київ на Рюрика, кияни прийняли Романа князем: „скільки є руських городів, люди з них їхали до Романа, і кияни відчинили йому ворота на Подолі3.

Закликаючи князя або приймаючи (акцептуючи) кандидатуру якогось князя на стіл, київська громада часом укладала з ним при цьому домовленість — „ряд“. Зміст такого ряду поданий в літопису два рази. Один ряд 1146 року з Ігорем, коли кияни жадали, аби він особисто судив усякі справи, і діставши в тому запевнення, наново присягнули йому, отже признавали його князем з тою умовою. Другий ряд 1154 р., коли кияни поставили умовою Ростиславу, приймаючи його князем, щоб він зберігав ті ж відносини до Вячеслава, які встановилися за його попередника — Ізяслава, і з тою умовою обіцяли київ-ський стіл Ростиславу до віку його4. Окрім того маємо ще дві звістки про ряд громади з князем, обидва про Мстислава Ізяславича: один з 1167, другий з 1170 року, але без всякого пояснення їх змісту. Нарешті сюди ж правдоподібно належить звістка, що після смерті Вячеслава (1154) бояри радили Ростиславу повернутися в Київ і „утвердить ся съ людьми“5.

Як бачимо з поданого тут повного реєстру дотичних фактів, функція гро-мади — вибирати собі князя, або бодай акцептувати певним активним проявом певну кандидатуру, та укладати з новим князем умову - виконувалася київською громадою тільки зрідка. За


1Лавр. с. 286.

2Новг. с. 142.

3Лавр. с. 397.

4Аналіз рядів 1146 і 1154 р. див. в т. II с. 147—8 і 176.

5Іпат. с. 326, 365, 375.
-211-

часи від Ярослава до монгольського находу ми маємо біля п'ятдесяти перемін князів на київському столі, а від 1068 до 1200 (та 1201) року, себто від першого до останнього відомого нам прояву політичної діяльності громади — близько сорока; з того, по наших звістках, громада взяла якусь участь у переміні князя більш-менш чотирнадцять раз. При цьому кандидата закликано на київський стіл з ініціативи самої громади власне три, а щонайбільше - п'ять разів1; з яких десять або одинадцять разів віче підтвердило або заакцентувало якимось активнішим способом кандидата, що здобував стіл на основі спадщини, тестаменту або домовленості князів, або підтримало одного кандидата в боротьбі його з другим; лише чотири рази уклало воно домовленість з кандидатом.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   45


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал