Видання друге, розширене



Скачати 10.61 Mb.
Сторінка14/45
Дата конвертації22.12.2016
Розмір10.61 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   45
ПОЛІТИЧНИЙ І СУСПІЛЬНИЙ УСТРІЙ УКРАЇНСЬКО-РУСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ У XI—XIII ст.
Переглянувши історію політичного життя українсько-руських земель та характерніші, більш індівідуальні ознаки внутрішніх відносин кожної зокрема, оглянемо тепер політичний і суспільний устрій та культурне життя цих земель за часів державної самостійності, в їх загальніших рисах. Цей наш огляд буде безпосереднім продовженням, а де в чому — доповненням огляду культури і побуту українсько-руських земель з часів утворення Руської держави, поданого вище.

В оглядах внутрішніх відносин окремих українсько-руських земель я, як сказав, підкреслював окремі індівідуальні риси відносин і життя кожної землі. У подальшому огляді навпаки збиратиму найбільш загальне, спільне, що може служити для характеризування українсько-руських земель взагалі. Такого спільного, загального було в них безперечно дуже багато — хоч подекуди ми можемо тільки з більшою або з меншою правдоподібністю здогадуватися про цю загальність з пізніших подібностей, що виходили з цих часів. Адже суспільне і культурне життя цих часів розвивалося в них на більш-менш тій самій етнографічній і культурній основі, здебільшого під тими самими культурними впливами; політичний і суспільний устрій укладався під впливами одної династії, одного політичного центра, одної дружинної верстви, одного права. Тому при всіх, часом і дуже значних, місцевих відмінностях, з повним правом можемо говорити про „устрій і культуру українсько-руських земель“ цього часу. При цьому, розу-


-192-

міється, будуть нотуватися і характерні спеціальні явища окремих земель, що можуть служити для доповнення суспільно-політичного і культурного образу українсько-руських земель. З більшою обережністю і застереженнями, але все ж можемо, і повинні ми в недостачі скористатись з вказівок і аналогій інших слов'янських, неукраїнських земель, що входили в склад давньої Руської держави, — бо й тут розпросторювався той самий державний устрій, те ж право, та ж культура, хоч і на відмінній етнографічній або культурній основі, отже з деякими більшими модифікаціями. На чужому грунті — на фінській півночі, новій слов'янській займанщині, такі модифікації мусили бути особливо значними, тому аналогій цих земель можемо уживати лише з дуже великими застереженнями.

----------

У свій час бачили ми, яким різнорідним було управління земель в часи сформування Руської держави: в одних землях сиділи члени київської династії, в других київські бояри в ролі намісників, в третіх теж бояри, але в ролі більш-менш самостійних володарів, в четвертих князі місцевого роду, в п'ятих — могли залишатися непорушними дрібні громади з своїми старійшими та "ліпшими людьми“. Ця різнорідна маса була приведена до певної однорідності заходами Володимира, докінченими його нащадками. По всіх важливіших центрах Руської держави розсілись члени київської династії, витиснувши всяких інших володарів. Руська держава перетворюється в систему хоч не рівнорядних, але рівноправних князівств, занятих членами одного роду. З тим утворюється переконання, що тільки члени цього роду — династії св. Володимира, мають княжити в землях Руської держави, в своїй вотчині, що це їх виняткове право, монополія, і друге переконання - що кожний князь цієї династії має право на якусь частину, на якусь волость у цій вотчині.

Дійсно, протягом двох століть, аж до повного занепаду руського дер-жавного життя на Подніпров'ї, не зважаючи на сильне розмноження князів-ської династії, ми майже не зустрічаємо безземельних князів, хіба винятково. З другого боку, князі руської династії взагалі не шукають волостей поза гра-ницями Володимирової держави. Розширення границь шляхом колонізації або окупації чужих грунтів у напрямах, вказаних попередньою еволюцією, особ-ливо
-193-

у фінських землях — тут не йде в рахунок, а поза тим навіть і винятків майже не можна вказати1.

Разом з тим утворювалася неперехідна безодня між князівською верст-вою, покликаною до князювання в землях Руської держави, і всякою іншою підданською, напр. між князями і боярством — хоч би й найвищим. З другого боку — виникала ідея рівності князів і їх неслужебності. Характеристично висловили цей погляд київські Ростиславичі у своєму відомому конфлікті з Андрієм: „ми досі вважали тебе мов би батьком з любові; коли ж ти з такими річами (розпорядженнями) прислав єси до нас, наче не до князя, а до підручного і простого чоловіка, то роби собі, що хочеш, а ми складаємо ся на божу волю“2. Таким чином князі відрізняють послушність з власної волі, з моральних мотивів, від служебної залежності. Князь не може бути нічиїм слугою, бодай в теорії; категорія служебних князів витворюється вже в часи занепаду руського державного життя, у 2-ій пол. XIII ст., хоч на практиці менші, дрібні князі і перед тим стоять часом в дуже тісній залежності від „старших“. З другого боку боярин, хоч би і найславніший, все зістається лише „підручним“, слугою князя. Коли декотрі з галицьких бояр хотіли за часів галицьких замішань переломити цю межу і засісти на княжому столі, це викликало великий скандал і обурення серед князів: боярина Володислава, що був „вокняжився і сів на столі“ у Галичі, дуже скоро скинено і ув'язнено, „бо не гаразд боярину княжити у Галичі“3, „а й дітям своїм і роду своєму він пошкодив, за словами літопису, своїм князюванням, бо всі князі через те не хотіли його дітей“4.

Рівноправні в теорії, князі, одначе, не були рівнорядними. Значне степенування між них вносило з одного боку — родинне старшинство, з другого — старшинство і взагалі неоднакове значення і вартість їх столів-волостей. Ідея родового старшинства і взагалі родових відносин дуже широко і радо уживалася князями для характеризування цього степеновання і взагалі своїх


1Борис Коломанович напр. не може йти в рахунок, бо шукав спадщини по батьку; внук Юрія — Юрій Андрійович подався в Грузію, оженившись з спадкоємницею Грузинської держави; Ростислав, син Михайла Всеволодовича належить до часів занепаду.

2Іпат. с. 390.

3Речником цього погляду виступає в літопису Лешко, князь краківський, але він тут, правдоподібно, стає речником поглядів руських кругів.

4Іпат. с. 489.
-194-

відносин; тим акцентувався чисто моральний (в теорії бодай) характер залеж-ності князів менших від старших і їх рівноправність при тому степенуванні. Князі мали представляти членів родини, де можуть бути старші і менші, силь-ніші і слабші, але нема місця для панів і слуг, володарів і підручних. Тому кожного старшого князя залюбки звуть вони батьком, а себе все — „братією“. Патріархальні відносини батька і сина мали покривати й осоложувати відносини залежності, що укладалися самим життям, або й вимагалися свідомо ствршими князями в інтересах державного ладу. Ми бачили, як Ярослав каже своєму старшому сину Ізяславу бути „в отца место“ для молодших братів і свояків; Ізяслав Мстиславич, пояснюючи свою покірність Всеволоду Ольговичу, каже, що він мав його за батька, яко старшого зятя1; Ярослав галицький, обіцяючи послушність Ізяславу Мстиславичу, називає його своїм батьком; рязанські князі „имяхуть отцемъ собЪ“ Ростислава Мстиславича, і т. п.2

Але ці патріархальні родові відносини були власне вже в XI—ХІІІ ст. фікцією, і в дійсності та родова термінологія покривала собою степенування політичної сили — відносини більших і менших столів, або політичних впли-вів і могутності. Родове старшинство в княжих рахунках давало права на більші столи, але хто цих своїх прав не потрапив відповідно підперти і зреалізувати - для того вони зіставалися „марним звуком“, бо хоч би по родових рахунках такий князь був „старЪй в племени“, нічого з того старшинства не виходило, і цей „старійшина“ мусив собі мовчки сидіти між „моложьшими князями“.

Напр. Судислав після смерті Ярослава був „старЪйшим в Володимери племени“, але це не перешкодило його племінникам тримати його у в'язниці, поки не постригся в ченці. Старші лінії поміж Ярославичами — Володимиричі і Ізяславичі в другім-третім поколінні зійшли на третій план, бо не вміли задержатися на відповідному рівні сили і значення, і представник старшої лінії Володимиричів Ярослав галицький, як ми щойно бачили, називав своїм батьком та обіцяв їздити з усіма своїми полкам „коло стремени“ Ізяслава Мстиславича, репрезентанта молодшої лінії Всеволодовичів. Сам Ізяслав так казав про свого дядька Юрія його сину: „з-поміж усіх нас найстарший твій батько,


1"Всеволода есми имЪлъ въправду брата старЪшаго, занеже ми братъ и зять старей мене яко отець“.

2Іпат с. 230, 320, 332.
-195-

але з нами не вміє жити“1, і, як ми бачили у своєму місці, він таки перебив у цього стрия київський стіл. Його син Мстислав зайняв київський стіл і перед своїм рідним стриєм Володимиром, і перед нерідним — Юрійовичом Андрієм, а в „волі його“ були і Ольговичі2, хоч вони були старшою лінією. Зате, коли той Андрій Юрійович вибився на першу політичну силу, Ростиславичі, Мстиславові брати в перших, уже його „нарекли собе отцемъ“3, а й його молодшого брата Всеволода, одного з „молодших стриїв“, вважали старшиною — „положили на немъ старЪшиньство во ВолодимирЪ племени“4, бо він був сильніший.

Одним словом, родове старшинство, як кожне моральне право, саме со-бою, не підперте більш реальними прерогативами, було марницею, а властиве старшинство, становище „отця“ і „старійшого“ давала позиція на старійшім столі. Тим пояснюється, що напр. сказаніє про Калкську битву, перечисляючи „старЪйшины в Руской земли“, називає насамперед Мстислава київського, далі Мстислава чернігівського і Мстислава галицького, хоч чернігівський Мстислав був стриєм тим двом іншим, отже з родового погляду рівнею їм зовсім не був.

Уже наведені тут факти показують, що на патріархальну термінологію наших літописів не можна спускатися без застережень. Тому т.зв. родова тео-рія князівських відносин, хоч має в собі багато справедливого, вимагає чимало поправок і доповнень.

Ця теорія представляє, що родове старшинство лежало в основі княжих відносин: за старшим братом на стіл ішов другий, далі третій, а після наймен-шого брата наступав найстарший братанич — найстарший син старшого брата. Після смерті кожного київського князя переміняв місце не тільки його безпосередній спадкоємець, але і вся родина пересувалася: кожний переходив на одну ступінь вище, з нижчого стола на безпосередньо вищий, наближаючись до найстаршого — київського стола. Супроти збочень від цього порядку в дійсних княжих відносинах поправкою до цієї теорії мала служити теорія ізгойства: діти князя, що вмирав передчасно, втрачали права на ті вищі ступені князівської ієрархії, яких не займав їх батько, — отже взагалі упускали місце в тому княжому колесі, і це мало бути причиною, чому деякі княжі лінії тратили своє старшинство, занепадали5.
1Іпат. с. 257.

2Іпат. с. 368.

3Іпат. с.387, 388.

4Іпат. с. 461.

5Літературу цієї теорії див. у І прим. 47, також у прим. 22 цього тому.
-196-

Таке колесо, чи „лЪствичоє восхожденіє“, як описано вище, могло б існувати в дійсності тільки там, де б була повністю вироблена і втілена на практиці ідея родового старшинства, і де б ці родові права реалізувалися сво-бідно. На Русі воно мало місце тільки вибірково: лише в Чернігівській землі, де члени родини енергійно боронили своїх родових прав і з певними винятками і замішаннями, але все ж таки обертали це колесо, бачили ми до певної міри цей порядок; під впливом тутешніх порядків і утворилася згадана теорія, та і свій термін „лествичного восхожденія“ взяла вона звідси. Але це, кажу, було виняткове явище, а по інших землях відносини родового старшинства, хоч безперечно мали своє значення і бралися в рахунок, нейтралізувалися іншими впливами і фактами і ніколи не кермували так абсолютно переходом і спадщиною столів, як представляється у цій теорії. А вже наскрізь хибна була спроба — зробити з ізгойства якийсь правний інститут, коли воно було тільки надвжиттям своїх сил і переваги зі сторони сильніших князів.

Слабі сторони родової теорії, власне — її задалеко просунена абсолют-ність, були занадто ясні і викликали ряд нових теорій. Як то часто буває, ці теорії задалеко йшли у своїй полеміці супроти родової, викидаючи зовсім принцип родового старшинства з княжих відносин, але мали ту позитивну сторону, що поставили ряд поправок, одна за другою вказавши на ті чинники, що нейтралізували принцип родового старшинства у відносинах князів; такими чинниками треба визнати особливо вотчинність у спадщині, впливи землі-громади, угоди князів між собою і з громадою.

Що ідея родового старшинства займала перше місце між тими чинни-ками, які нормували відносини князів між собою, не підлягає сумніву. Як найбільш примітивна і проста ідея, вона сама собою найлегше могла лягти в основу княжих відносин, що не мали ніяких інших вироблених норм, а навіть і прецедентів, бо поділ Руської держави між членами роду і унормування від-носин між князями-свояками, що склалися у потомстві Володимира Св., були справами зовсім новими. Але окрім того ідея родових, патріархальних відно-син між князями свідомо акцентувалася і самими князями, і руською су-спільністю, коли окреслилась перспектива розкладу Руської держави у XI ст., і ні в чому іншому ані князі, ані суспільність не могли знайти якогось способу, якоїсь ідеї, що могла б утримати в цілості чи бодай в якійсь єдності цю державну систему.


-197-
Ми бачили, як у Ярославовім заповіті висувається мотив, що князі — рідні брати, тому між ними повинні бути братські відносини любові і „по-слушанія“. В повістях про Бориса і Гліба виставляється перед князями ідеал братської любові і покірності молодших братів старшому. Ідея братської згоди і лагідності акцентується з особливим наголосом у відомому слові на перенесення мощей Бориса і Гліба. Мотив братства князів підноситься скрізь, де щойно заходить справа про спільні інтереси або заносилося на розділ між князями: напр. у сказанії Василя про волинську війну, в оповіданнях про походи на половців на початку XII ст. і в другій половині того ж століття.

Цією ідеею братства князів, єдності роду, приодягнено ідею неподіль-ності земель Руської держави, як спільного майна княжого роду, яке цей рід мусить у власних інтересах пильнувати. „Се чужі забрали вашу отчину, варто б вам її постаратися вернути“, - казав митрополит київським князям, коли угри зайняли були Галичину за Володимира Ярославича1. Нею ж мотивовано, чи теж приодягано спільні акції князів. Так братський характер надається втручанню князів у справу осліплення Василька і суду над Давидом 1100 р., дарма що сама справа зовсім не мала братського характеру. Так же мотивує Мономах у 1096 р. потребу полагодження справи ізгоїв: „добра хочю братья и Русьскей земли“. Характер братської акції, як сказано, надається Мономаховим походам на половців і пізнішим — Ростислава і Мстислава. Подібно як Мономах потребу полагодження відносин між князями мотивував своєю любовію до братії, так пізніший літописець, боронячи льояльність Мстислава Ізяславича у князівських відносинах, каже, що він „истиньною любовью обуєм ся с братьєю хожаше“2. Таким чином до братства, родової спільності, як до чогось реальнішого, апельовано там, де власне йшла мова про спільність інтересів, „добро Руської землі“, з другого боку там — де вимагалося власне етики, справедливості у відносинах.

Ідея „Руської землі“ при цьому виступає теж дуже часто3. Вона, безперечно, жила, і з свого боку нейтралізувала розпад княжого
1Іпат. с, 446.

2Іпат. с. 371.

3Що Мономах покликується разом на свою любов і до братії, і до Руської землі, ми вже бачили; додам кілька інших прикладів. Уряджуючи братський з’їзд 1096 р., князі арґумен-тують це потребою „соблюсти Рускую землю“ (Іп. с. І67); запрошуючи братію до походу на Святополка, Мономах страхає їх тим, „що „начнет брат брата закалати, и погибнетъ земля Руськая" (Іп. с. 171); заохочуючи Святополка до походу
-198-

роду на дрібніші роди, але, видно, на імперативну силу цієї ідеї не дуже по-кладалися в суспільності, і в поміч їй, для підкріплення, все апелювали до княжого братства, до спільності роду1.

Підсичуваний з політично-публіцистичних мотивів, а й сам по собі жи-вучий, родовий принцип, як я сказав, безперечно займав перше місце між чинниками, що нормували відносини князів між собою. Але він нейтралізувався і ослаблювався, зустрічаючись з рядом інших принципів, інших чинників, про які я вже згадав.

Насамперед сама ідея родового старшинства далеко не була вироблена. Права молодших стриїв все зустрічалися з претензіями старших племінників і не завжди виходили з цих конфліктів переможно. Я мав уже нагоду згадати, що пізніша московська боярська практика виробила собі принцип, що права старшого племінника рівні з правами молодших братів його батька; початки цього погляду мусять сягати давніших часів. Правдоподібно, принцип дідич-ності у простій лінії з часом зміцнювався. У XI—XII ст. старші племінники, хоч не раз успішно побивають претензії своїх стриїв, ще не відмовляють їм у старшинстві: ми бачили вище, що Ізяслав Мстиславич визнавав Юрія старшим, хоч і перебив у нього Київ; старшинство стрия Вячеслава він визнав ще більш реально, віддавши йому номінально київський стіл. Але молодші стриї і тоді вже мусили сильно підковуватися, щоб зреалізувати свої права на старшинство; інакше ніхто на нього не зважав, як не зважали напр. на старшинство Володимира Мстиславича. Це все показує, що вже тоді супроти зростання принципу дідичності у простій лінії, принцип родового старшинства (так би мовити — у горизонтальному напрямі) вже значно ослаб.

Безперечно під впливом того ж нового принципу дідичності (спадково-сті) робили князі між собою домовленості, обмежуючи родові права. Вже Любецькі постанови (на скільки можемо про них судити) виключили
...На половців, він каже йому: „то ти, брате, велико добро створиш Русьской земли“ (Іпат. 183). Мстислав, збираючи князів у похід на половців, кажe: „братье, пожальте ся о Руской земли и о своей отчине и дедине“ (Іпат. 368) — себто апелює до династичних інтересів всього княжого роду.

1Цікаво напр., як представляється суд над Давидом: „Ты еси прислалъ к намъ река, кажуть Давиду: хощю, братье, приити к вамъ и пожаловати своеє обиды, — да се еси пришелъ и сЪдиши съ своєю братьєю на единомъ коврЪ и чему не жалуеши, до кого ти обида“? — Іпат. с. 180. Порівняти розмови в Іпат. с. 183 ряд. 10, 11, 16, або: „и посемь братья вся" - Іпат. с. 184, те ж с. 191, 361 (посла къ братьи своей), 366 (съзва братью свою).
-199-

перехід князів з волості на волость, закріпивши в простій лінії за кожною родиною її волость, і відтепер „лествичноє восхожденіє“ могло практикуватися тільки всередині кожної волості зокрема; тільки київська революція 1113 р. зробила в цьому пролом, обернувши Київщину, а дальшим наслідком і Переяславщину в bonum nullius, доступне для всіх ліній. Але і всередині окремих земель родове колесо, чи пак те „лествичное восхожденіє“, обмежувалось княжими домовленостями. Так Мстислав, як каже літопис — з ініціативи самого Мономаха, уложив з своїм меншим братом Ярополком таку домовленість, що він після себе передасть Київ Мстиславовим синам, а не своїм молодшим братам1; таким чином Київ мав перейти власне в спадщину у простій лінії. Так Мстиславів внук, Мстислав, зобов'язав свого меншого брата Ярослава, що він не буде мати після його смерті претензій до його володимирського стола і полишить його Мстиславовому сину, Романові, і т. п.

Землі-громади також часом стають на боці цього новішого принципу. Так київська громада обстає за Ізяславом Мстиславичем, потім за його сином Мстиславом і внуком Романом, обминаючи їх стриїв. Так галичани звертаю-ться до Івана Ростиславича супроти Володимирка, і т. п.

Але і князі в своїх домовленостях, а ще частіше — землі в своїх виборах часом розминалися зовсім з усякою спадщинністю - чи родовою, чи в простій лінії. Так, як ми бачили, кияни, скинувши Ізяслава Ярославича, настановили Всеслава, а після смерті Святополка закликали Мономаха і цій молодшій лінії хотіли забезпечити спадкове володіння в своїй землі. Щодо княжих домовленостей, то вистане згадати, як перекидалися князі волостями за часів Ярополка або Всеволода Ольговича, зовсім довільно укладаючи собі різні комбінації трохи не щороку, або пригадати компроміси Рюрика Ростиславича з Ольговичами.

Княжі домовленості таки найчастіше мали характер компромісів для полагодженя конфліктів. Укладаючи їх, князі в основному пильнували не втратити своїх прав на старшинство — на ліпші волості у майбутньому, а поза тим брали волость з чисто матеріального становища. Роман Мстиславич, згоджуючись уступити свою волость, котрої забаг собі Всеволод суздальський, казав Рюрику: „а мені натомість даси іншу волость, або заплатиш за неї грошима, скільки буде варта“2. Подібно було з Ізяславом Мстисла-
1Див. пояснення цього епізоду в т. II с. 131—2.

2„А мнЪ любо иную волость в тое мЪсто даси, любо кунами даси за нее, во что будеть была“ — Іпат. с. 460.
-200-

вичем: винагорожуючи його за Переяславську волость, передану його стрию Вячеславу, Ярополк дав Ізяславу контрибуцію з волостей Мономаховичів: „дани печерьскые и отъ Смолиньска даръ“, як доплату до гіршої волості, яку він діставав тепер.

Громади, вибираючи князів і домовляючись з ними, зовсім не зважали на княжі засади старшинства та їх домовленості, маючи на меті здобути собі певну симпатичну особу, або надати виключне володіння в своїй землі певній лінії. Князі певно косо дивилися на це втручання громади, що псувало їх роз-рахунки. Коли громада скидала готового вже князя, такий князь не раз, при спроможності, трактував громаду як бунтівників різними репресіями. Але таки це право громади — закликати до себе князя, до певної міри признавалося серед князів. Напр. виправдуючись перед Юрієм в тому, що був закликав його на київський стіл, а натомість сам сів у Києві, Ізяслав Давидович казав: „хіба я сам сів у Києві? посадили мене кияни!“

Нарешті родові засади порушувалися і силоміць, оружною війною, самими князями, хоч то треба сказати, що переважна більшість тих війн і „котор“ власне була наслідком конфліктів різних родових рахунків та всяких „історичних прав“. Так боротьба Мономаховичів і Ольговичів, що наповнює собою історію цих часів, була наслідком бажання Мономаховичів виключити Ольговичів від київського стола і утримати його виключно у своєму володінні, як вотчину Мономаха після його обрання 1113 р., тим часом як Ольговичі не визнають такого вотчинного характеру за київським столом. Менш довга, але ще тяжча боротьба Мстиславичів з суздальськими стриями виходила з бажання Мстиславових нащадків виключити цих стриїв від київської волості внаслідок Мономахового заповіту, тим часом як суздальська лінія ніяк не хоче виріктися своїх прав родового старшинства, і т. п.

Обмежуваний і порушуваний усіма оцими чинниками і моментами, родовий принцип, очевидно, тільки частково міг нормувати розподіл столів, і тому-то реальне старшинство не завжди стояло у згоді з дійсним родовим старшинством. Але я ще раз мушу підкреслити, що при всьому цьому родовий принцип визнавався князями, навіть тоді, як вони розминалися з ним (пор. напр. вище подані слова Ізяслава Мстиславича про Юрія), і в значній мірі він все-таки кермував розподілом столів, переважно перед всяким іншим принципом. З цього погляду — як родовий принцип комбінувався
-201-

з іншими чинниками у відносинах князів між собою, ми в українсько-руських землях бачимо кілька відмінних типів.

Найбільш чистий тип родових відносин держався, як то вже підкресле-но, в Чернігівщині. Хоч тут була виключена молодша лінія Святославичів, а були спроби зробити те ж і з старшою лінією, та й поодиноких конфліктів не бракувало, але у всякому разі у XII ст. виробилася тут система „лествичного восхожденія“, що і втілювалася ще досить докладно: брати в міру свого стар-шинства переходили з стола на стіл, а за ними в тому ж порядку переходили на другорядних столах їх сини.

В Київщині громада стояла за спадщиною в простій лінії, але князі з родини Мстислава Мономаховича в своїй лінії трималися до певної міри родового порядку, хоч і виключали спочатку (на підставі Мономахового заповіту) суздальських стриїв. І так після Ізяслава наступає його брат Ростислав; третій — Володимир, дістав теж стіл, хоч і не відразу. У другому поколінні йшли Ізяславичі (після Мстислава, з перервою, Ярослав), потім Ростиславичі (Роман і Рюрик). Отже, було і тут „лествичноє восхожденіє“, хоч і з великими замішаннями і збоченнями.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   45


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал