Видання друге, розширене



Скачати 10.61 Mb.
Сторінка13/45
Дата конвертації22.12.2016
Розмір10.61 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   45

Ми не знаємо, на скільки вироблену ідею зверхності над землями давньої Київської держави міг мати Бату (чи ординське правительство взагалі у своєму поході на захід в 1236—7 рр.), але вона мусила виробитися дуже скоро. Надзвичайна екстенсивність, нечуваний розмах монгольських завоювань без кінця розширювали перспективи їх політичних планів, і контакт з кожною новою територією вів за собою ідею завоювання — аж поки не ослабла ця сила екстенсивності. Плано Карпіні, що побував у Орді ще в цьому часі монгольської сили, відчув цю енергію безграничної екетенсивності і передав це почуття у своєму оповіданні, що татари не знають ніяких відносин супроти інших народів, окрім завоювання, панування, і не входять в угоди з ніяким народом, доки він їм не піддасться, бо мають заповіт від Чингізхана, аби по змозі підбити собі всі народи2. Коли татари уже у своєму поході на Угорщину приймали під свою зверхність і опіку громади південної Київщини і Волині, коли під час свого перебування в Угорщині вони беруться до певних організаційних розпоряджень, що вказують на їх намір запанувати тут на майбутнє3, це може служити ілюстрацією цього безкінечного розсування сфери панування і завоювань. Повернувшись з Угорщини на хвилю, Бату мав намір повернутися найближчим часом до свого походу на захід, і коли вибрано нового великого хана та упорядковано відносини в Орді, на порядок денний зараз виступив план походу на захід — Польщу і Угорщину називає Плано Карпіні як ближчі цілі його4. Землі східно-європейські, очевидно, на той момент (1246) вважалися вже за підбиті. Київщина і Чернігівщина (з Перея-славщиною) зафіксували своє підданство подорожжю Ярослава і Михайла. Слідом,
1Recueil IV с. 623, 771.

2ІЬіd. IV с. 699.

3Пор.т.ІІ с. 543.

41. с. с. 718 і 762.
-162-

страхом якогось претендента, змушено до такої ж подорожі і признання та-тарськоï зверхності Данила: Волинь і Галичина признали також владу хана. Виходячи з того становища, називає Плано Карпіні ближчими етапами май-бутнього татарського походу Польщу і Угорщину.

До походу того не дійшло, і Галичиною та Волинню, і то поставленими в розмірно легші відносини залежності, скінчилися татарські „улуси“ (підвладні землі); на Угорщину, Польщу і Литву робилися тільки час від часу грабівничі походи, як ми бачили вище. Орда, розкладена на відділи в степах Кипчака, творила обсерваційний корпус, що пильнував залежності і послушності земель східної Європи. Плано Карпіні, переїхавши весною 1246 р. наші степи, оповідає, що Бату з головною ордою кочував нa Волзі; на Подонні кочував його швагер; на лівому боці Дніпра кочував Могучій, як його звуть наші літописи, другий син Темуджинового сина Джагатая; на правому — темник Corenza, Куремса наших літописів, „найменший з воєвод Бату“; його орда, що стояла десь в степах нижнього Дніпра і Бугу, тиждень дороги від Києва, була сторожовим полком Бату на заході; на сході два "темники“ стояли по обох боках Уралу.

З пізніших часів таких докладних звісток ми вже не маємо; звістки Кар-піні можна вважати за типові взагалі, тільки тієї зв'язаності, гнучкості органі-зації, яку бачив Плано Карпіні, пізніше не було: вона слабла і розвалювалася поволі. Тоді ж вся Орда була одним воєнним табором, згори до низу з’органі-зована по-військовому, в десяточній організації, і піддана військовій карності. „Їх імператор, каже Плано Карпіні, має дивну владу над всіма; ніхто не може перебувати в певній місцевості без його веління: він сам визначає місце перебування для вождів (темників), вожді визначають місця тисяцьким, тисяцькі сотникам, сотники десятникам; і взагалі який буде їм наказ, в який-не-будь час, у кожному місці, чи на війну, чи вмерти, чи жити — вони виконують без всякої відмови".

Ставлення Орди до народів підкорених описує він в таких рисах:

"Треба знати, що татари не узгоджуються з ніяким народом, хіба що він їм піддасться, бо вони мають заповіт Чингізхана, аби


-163-

підкорили собі, коли зможуть, усі народи. А жадають татари від тих, що їм піддалися, от чого: аби вони йшли з ними походом на кожного, на кого ска-жуть; аби давали десятину від усього — від людей і від річей: вони рахують десять хлопців і одного з них беруть, і теж роблять з дівчатами; забирають їх у свою землю і роблять їх своїми слугами. Решту перелічують і залишають їм їх устрій, але при цьому мають над ними повну владу. Обіцяного не додержують ніколи, але шукають до них причини на кожному кроці. Так, коли ми були на Русі, послано якогось Сарацена від хана Куюка і Бату, і він, як потім нам казали, від кожного, хто мав трьох синів, забирав одного сина, і хто не мав жінки, тих теж забирали, і те ж робили з жінками, що не мали шлюбних чоловіків; забирали також старців, що живилися прошеним хлібом. Решту пе-речисляли своїм звичаєм і кожному, чи був то великий чи малий, хоч би то була дитина, що мала один день життя, чи бідний, чи багатий — казали платити такий податок: аби дав одну шкіру білого медвідя, одну чорного бобра, одну чорного соболя, одну чорну шкірку якогось звірка, що робить нори в землі (по-латині його назвати не вміємо, а по-німецьки він зветься іltis, а поляки і русини звуть цього звірка тхорем) і одного чорного лиса. І хто цього не зможе дати, того теж татари забирають у неволю.

„До князів земель татари посилають, аби з’являлися зараз, і коли вони прийдуть, не мають там ніякої відповідної честі, але поводяться там з ними як з людьми простими; мусять вони давати великі дарунки ханам, їх жінкам і урядникам, тисяцьким і сотникам, і всі татари взагалі, навіть слуги, дуже на-хабно вимагають дарунків, та не тільки від князів самих, але й від їх послів, яких посилають. До декотрих (князів) шукають причини, аби їх вбити, як сталося з Михайлом (Всеволодовичем) і з іншими; декотрим дозволяють вер-нутися, аби звабити до себе натомість інших; декотрих зводять зі світа отру-тою, бо вони змагають до того, аби самим володіти землею, для того шукають нагоди вбивати старшину. Пускаючи якихось князів додому, жадають, аби прибули натомість їх сини або брати, і тих уже не пускають назад, як то сталося з сином Ярослава, або з одним аланським князем, і іншими багатьма. А як помирає безпотомно батько або син, сина або брата його не пускають ніколи, але забирають на себе його князівство, як то — ми самі бачили — сталося з одним князем Солянгів (півн. Корея).

„В землях тих, котрих пускають назад, настановляють баскаків


-164-

або начальників1, їх мусять у всім слухатися і князі, і всі інші. А як люди якогось міста або землі не чинять їх волі, ці баскаки доносять на них, що вони татарам не вірні, і таке місто або землю потім руйнують, а людей побивають силою татарською, що несподівано приходить з наказу дотичного начальника і нападає на них; так сталося, поки ми були в татарській землі, з одним містом, що вони самі зложили з русинів в землі Команській"2.

В цьому оповіданні, як зрештою і в інших оповіданнях Карпіні про та-тарські порядки, оповідаються безперечно факти реальні, тільки занадто ге-нералізовані, себто явища локальні, поодинокі, зібрані докупи і представлені у вигляді загальної системи. Таким локальним, винятковим явищем, безперечно, було оце, описане ним, забирання у неволю частини людності; не було системою і вбивання або задержування в орді князів, як представляє Карпіні. Не знати навіть, чи дійсно такою загальною вимогою було, аби князі земель, які татари вважали за підкорені, приїздили в орду за підтвердженням, і чи не виробилась оця практика тільки пізніше.

Безперечно, у відносинах до окремих земель, що прийшли під татарську зверхність, були дуже значні відміни, степенування більшої або меншої залежності і різні форми самої цієї залежності. Вище бачили ми, які відносини супроти татарської зверхності встановилися у західній Україні - на Волині і в Галичині. Навели також звістки літописця про становище „татарських людей" волинсько-київського пограниччя. Звернемося тепер до Київщини По-дніпрянської.

Затверджений за Ярославом, Київ зіставався якийсь час за суздальською династією, бодай номінально. Поза впливами Галицько-волинськoï держави він зістався повністю. Данило, бувши в Орді, Києва собі не жадав: його спонукала до подорожі мабуть та обставина, що хтось із князів випросив собі у Бату галицький стіл; не маючи наміру держатися вірно татарської зверхності, Данило ледве чи міг мати охоту залазити в тіснішу залежність від татар, випрошуючи у них київський стіл. Зрештою літописне оповідання не дає на те найменшого натяку3. Тому
1"Баскак" - „відпоручник“, намісник (по-турецьки), теж саме що по-монгольськи значить „даруга“, різниця була тільки та, що баскаками звалися ханські відпоручники в землях підвладних, а даруга — у властивій державі хана (див. Березина Ханскіе ярласки II с. 43—5).

2Recueil des voyages IV с. 699—704.

3Літопис, оповідаючи про приниження, якого зазнав Данило в Орді, каже: "Данилу Ро-мановичю князю бывшу велику, обладавшу Рускою
-165-

з усією правдоподібністю можна прийняти, що Ярослав Всеволодич до своєї смерті, щоправда — дуже скорої1, вважався київським князем.

Але залежність Києва від Ярослава, очевидно, була зовсім ілюзорною, номінальною. Найліпший доказ тому буде те, що Карпіні, двічі переїздивши через Київ, мавши зносини і з самим мабуть Дмитром2, і з київськими боярами, ані підозрівав, що Київ належав до Ярослава, котрого бачив у татар, і про котрого кілька разів говорить, називаючи його князем суздальським3. Зрештою це само собою зрозуміло: Ярослав, що по давнішій традиції цікавився київським столом, після татарського погрому так був зайнятий місцевими своїми суздальськими справами, що йому зовсім не до Києва було, і Київ жив під номінальною його зверхністю своїм житттям, а Ярославів намісник фактично ставав київським старшим під безпосередньою зверхністю татар. Що київська громада стояла в безпосередніх зносинах з татарами, видно з оповідання Карпіні: у Куремси застав він київського сотника (зве його Моngrotом), він з товаришами їхав звідти до Бату і якийсь час подорожував разом з Карпіні4.

Після смерті Ярослава його сини Олександр і Андрій подалися в Орду, звідти до великого хана, і в 1249 р. вернулися з ханськими грамотами: Олек-сандр дістав „Київ і всю Руську (розум. Київську) землю“, а Андрій — Воло-димир. Але Олександр, діставши Київ, ані показався туди, а поїхав у Новгород, де княжив і перед тим: очевидно, надання Києва його зовсім не потішило,


Зноска - продовж. зн. на стор. 165.: землею: Києвомъ и Володимеромъ и Галичемъ, со братомъ си, инЪми странами — нынЪ сЪдить на колЪну и холопомъ называеть ся“ (Іпат. с.536). Тут літописець протиставляє давнішу славу Данила з його нинішнім становищем татарського холопа; отже слова про володіння Києвом належать теж до минулих часів. Зубрицький (III с. 153 і 157) і Шараневич (с. 92—3 і 104) вважали Дмитра Єйковича намісником Ярослава Інгваровича, а цього останнього — васалом Данила. Але цей здогад добре збив уже Дашкевич (Княженіе Даніила с. 63), вказавши на те, що факт надання Киє-ва після Ярослава Всеволодича його сину Данилу вказує на володіння його батька Києвом до смерті, а також і на неправдоподібність, аби Ярослав Інгварович, маючи Київ, сам там не сидів.

130/ІХ. 1246.

2Це його мабуть називає Карпіні тисяцьким, millenarius.

3Jeroslaus dux magnus in quadam parte Rusciae que Susdal nominatur — c. 761: Карпіні певно назвав би його тут князем київським,

коли б знав, що Київ до нього належав.



4Ор. с. с. 770.
-166-

і слідом він починає копати під Андрієм. Можливо, що Андрій якимись спе-ціальними заходами в Орді привів до такого — як на той час дуже некорис-ного для його старшого брата поділу волостей, і Олександр почав старатися висадити його з володимирської волості1. Скінчилася справа походом татар-ського війська на Андрія у 1252 р.: воно вигнало Андрія з Володимира, і во-лодимирський стіл і „старЪйшинство во всей братьи“ дістав Олександр2.

Цей епізод досить виразно показує, що суздальські князі після Ярослава таки не були у реальному володінні Києвом: на це у всій цій історії нема ані сліду, ані натяку; також і під час подальшого князювання Олександра. Після нього нема вже ніде в літопису звістки, аби які суздальські князі діставали від татар грамоту на Київ, як то було з Ярославом та Олександром. Щоправда, пізня (ХVII ст.) літописна компіляція (т. зв. Густинський літопис) називає київським князем ще Олександрового брата Ярослава і внука - Iвана Калиту, і ці звістки мають довір'я у декотрих дослідників3. Але редактор компіляції для цих подій не роспоряджався ніяким невідомим нам джерелом, і ці його звістки, очевидно, тільки його власні здогади, а як такі — нічого не варті. Нема сумніву, що від середини XIII в. почавши, Київ зовсім вийшов за обрій суздальської політики: в північних компіляціях, взагалі досить багатих звістками, ми не знаходимо найменшого сліду залежності Києва від суздальських князів — аби тут сидiв з їх руки якийсь князь або намісник висилався; не бачимо навіть якихось зносин з ним.

Зрештою це буде зовсім зрозуміло: татарський погром зовсім обтяв крила політиці північних, суздальських князів і замкнув їх


1Татіщев (ІV с. 20—22) каже, що той поділ волостей зроблено на підставі заповіту Ярослава, і цю звістку прийняв Соловйов (І с. 838), але слова Лавр.(с. 448), що брат Ярослава Святослав, узявши собі володимирський стіл, роздав городи своїм племінникам „якоже бЪ отець имъ урядилъ Ярославъ" дає зрозуміти, що тестамент Ярослава не поширювався на володимирський стіл; тому слова Татіщева скорше треба вважати його власним (нездалим) поясненням. Те становище, яке Київ займав перед смертю Ярослава, зовсім не робило його привабною волостю, котру б то Ярослав мав надати своєму старшому сину.

2Лавр. с. 448—9, Воскр. І. 156—160, Никон. II. 136—9.

3Полное собр. лет. ІІ с. 343, 344; ці звістки повторює і далі розвиває Синопсис (1823, с. 134); з дослідників їх прийняли напр. Антонович Монографія І. с. 226, Дашкевич Заметки по ист. литов. рус. госуд. с.59, Квашнинъ-Самаринъ ор. с. с. 222, Экземплярскій Князья Северной Руси І с. 39.
-167-

в границях північних інтересів на довгі віки — аж до XVI століття.

Не належав Київ і до Галицько-волинської держави. В 50-х рр., як ми знаємо, Данило вибирався на Київ, але цей похід не прийшов до кінця, і потім ми не маємо сліду ані якихось заходів галицько-волинських князів до прилучення Київщини, ані якихось слідів її приналежності до Галицько-волинської держави: мовчання Волинського літопису забезпечує в цій справі нас повністю до кінця ХІІІ ст. Бачили ми і більш позитивні вказівки: що наприкінці ХІІІ ст. на поріччі Горині кінчилася Галицько-волинська держава, і далі лежали землі „татарські“1. Щоправда, ми маємо в іншій пізнішій компіляції (у Стрийковського, з XVI ст.) звістку, що Київ належав до Данила, потім до Льва2, але і тут ми маємо тільки здогад, і здогад нездалий, що суперечить розмірно досить добре відомим нам політичним відносинам Галицько-волинської держави за Данила і Льва3. В теорії можна б припустити залежність Києва від Галицько-волинської держави хіба в 1-й пол. ХIV ст., але підстав для того нема ніяких, і вся галицько-волинська політика тих часів, скільки можемо мати про неї поняття, звернена фронтом на захід.

Була піднесена ще інша гадка; що в Києві між погромом


1Див. с. 161.

2Stryjkowski І с. 286, 287, 291, 303, 306, 311. Ці звістки повторені і в Синопсисі с. 134: автор його не журився суперечністю, в якій стоїть залежність Києва від Галича з признаною ним залежністю від суздальських князів; щоправда він стилізує свої слова досить обережно, не говорячи — які, власне, князі реально володіли Києвом. З дослідників залежність Києва від Галицько-волинської держави приймали Шараневич (с. 102), Анат. Левицький (ор. с. с. 168). Владимірскій-Будановь (Населеніе Ю.-З. Россіи до пол. XV в. с. 24 і 32), до певної міри також Молчановський ор. с. с. 147.

3У Галицько-волинськомуй літопису можна тільки в одному місці добачати натяк на залежність Києва від Данила: в оповіданні про холмську кафедру св. Івана (с. 559) сказано, що Данило позбирав туди різні церковні речі з Київщини (з Києва, з Овруча): „украси же иконы, еже принесе ис Кыева, каменьємъ, драгымъ и бисером и златомъ: Спаса и пречистое Богородице, иже ему сестра Федора вда; изъ монастыря Федора иконы же принесе, изо Уручего Устретенье — отъ отца его... и колоколы принесе ис Кыева, другия ту солья“. Але будова цієї кафедри припадає на часи, коли Київ зовсім певно Данилу не належав (сорокові і початок 50-х рр.), тож тут почасти треба розуміти речі давніше забрані з Київщини (як напр. той образ його батька з Овруча), почасти може відступлені Данилу киянами (чи київськими князями, припустім), коли сам Київ до нього не належав.
-168-

Бату і прилученням Київщини до Литви за Ольгерда, весь час або частково, княжили князі з чернігівської династії, зокрема з гілки князів путивльських. Підставою для цієї гадки послужила та обставина, що в одній з поминальних записок (т. зв. синодиків) Новгорода-Сіверського між пізнішими чернігівськи-ми князями поруч імені кн. Івана путивльського читаються імена:"князя Івана-Володимира Івановича київського і сестри його Єлени, князя Андрія вручського і сина його князя Василія, вбитого у Путивлі“1.

Хоч згаданий синодик досі ані був ближче простудійований, ані навіть виданий, але до цієї його записки можна мати довір'я; тільки ж, як то роблять — згенералізувати цю звістку і з неї вивести, щo Київщину опанувала путивльська династія і передавала з роду в рід протягом довшого часу, — зовсім не можна. Путивльські князі були занадто слабі, аби могли держати Київ і Київщину у своїй династії, а і в чернігівських синодиках могли б ми надіятися в такому разі більше звісток про київських князів, не тільки ті два відірвані імена. Князювання тих двох путивльських князів у Києві і Овручі треба мабуть толкувати собі інакше - як то ми зараз побачимо.

Ми поступали дотепер методом виключення різних можливостей: Киє-вом після татарського погрому не володіла ані династія суздальська, ані гали-цько-волинська, ані нарешті старші лінії чернігівські, князі яких у поми-нальних записках ніде не мають титула київського князя — він не належав до всіх тих династій, про які можна думати. Тепер вкажу ще на деякі обставини, що посередньо промовляють-таки про те, що він від татарського погрому і до кінця ХІІІ ст. не належав, принаймні якось більш постійно і реально, до ніякої княжої династії.


1Деякі записки того новгородського синодика були подані пок. черні-гівським архієпископом Філаретом у примітках до синодика Любецького - вперше у 1863 р. у Чернігівських єпарх. извЪстіяхъ ч. 10, а потім в Историко-статисческом описаніи Чер-ниговской епархіи, т. IV с. 36 і далі; видавець при цьому не дав ніяких пояснень щодо того новгородського синодика, згадує тільки, що до нього подібні ще два: монастирів Іллінсь-кого і Гамаліївського (ibid. с. 35). Сам Філарет, друкуючи записку синодика (на с. 43), не робив з неї ніяких дальших виводів. Квашнін-Самарін у своїй розвідці: По поводу Любец-каго синодика (московські Чтенія 1873, ІV с.122-3), за ним Дашкевич Болоховская земля — в Трудах с. 105, Зотов О черниговскихъ князьяхъ с. 116, опираючись на неї, висловлювали гадку, що Київщина після татарського погрому перейшла до чернігівських князів.
-169-

Я вище сказав, що в 1245 р., номінально належачи Ярославу Всеволо-довичу, Київ по всій правдоподібності в дійсності стояв у безпосередній за-лежності від татар, не маючи у себе ніякого князя. В такому ж стані був він, по всій правдоподібності, і в середині 50-х рр., коли Данило розпочав був свою кампанію проти „людей татарських“. Ми бачили вище, що він тоді був задумав похід на Київщину, і умовився з Мендовгом, що зійдуться собі під стінами бунтівників-звяглян (з їх покарання цей похід мав початися) і звідти підуть далі — аж до Києва1. Уже ця обставина, що Київ включено в план кампанії на татарських людей, в „рать противу Татаромъ“, без всяких ближчих пояснень, насуває гадку, що мабуть і Київ, і землі між Тетеревом і Дніпром стояли в аналогічних відносинах до татар, як поріччя Случі і Тетерева, себто безпосередньо залежали від Орди: тому за опануванням тих поріч літописець, нічого не поясняючи, говорить про план кампанії в східній Київщині. Але ця наша гадка набирає сили переконання, коли зміркуємо, що розпочинаючи таку тяжку боротьбу з татарами, Данило хіба був би божевільним, якби схотів підіймати на себе ще й руських князів, відбираючи Київ від якогось князя — припустім Олександра Ярославича або котрогось з Ольговичів2. Очевидно, в Києві тоді не було ніякого руського князя — він був bonum nullius для князів і стояв під безпосередньою зверхністю татар, як громади Побужжя або Тетерева.

В такому стані Київ по всій правдоподібності був і в остатній чверті XIII ст. Волинський літопис оповідає в тих часах кілька татарських походів на Литву і Польщу, каже, що в них мусили брати участь всі руські князі, але при цьому ніде не згадуються князі київські. Особливо з цього погляду інтересні оповідання про походи 1275 і 1286 рр., де на участь всіх князів зроблено особливий наголос. І так у перший похід татари послали „всіх задніпрянських князів, Романа брянського з сином Олегом, Гліба князя смоленського, і інших князів багато — бо тоді всі були князі в волі татар“. Ще виразніше сказано про другий: „Телебуга послав до князів задніпрянських і волинських — до Льва, Мстислава і Володимира, кажучи їм іти з ним на війну, бо тоді всі
1Абы пошелъ ко Возвяглю, оттуда и къ Кыєву — Іпат. с. 555, про цю кампанію див., вище с. 87.

2Неможливо припустити і того, що київський князь був союзником Данила в його боротьбі з татарами: a priori така відвага зі сторони київського князя зовсім не правдоподібна, та й літописець, говорячи про той похід, мабуть пояснив би це в такому разі.
-170-

князі були в татарській неволі“. Очевидно, що між Волинню і задніпрянською Сіверщиною тоді не було князів, інакше літописець би про них згадав: певно б не поминув таких близьких сусідів у тій сумаричній фразі „про інших князів“1. Є і інші звістки, в яких ми б конче надіялися згадки про київського князя, якби він був. От у оповіданні 1299—1300 р. про київський пополох (про нього будемо говорити ще нижче): що тоді митрополит, не можучи зносити татар-ського насильства, втік з Києва до Брянська, а звідти в Суздальщину, „і весь Київ розбігся“2. Знов про князя нічого, а міг би літописець згадати при цьому про нього — якби він був3...

Отже від татарського погрому Київщина довго — до початків ХІV ст., а може й довше - не була князівством у давнішому значенні, а стояла під безпосередньою зверхністю татар. Чи був тут свідомий від початку план татар, чи такі відносини уложилися самим життям, а потім лише були протеговані татарами, котрим вони були наручні? Судячи по татарських грамотах Ярославу і Олександру, останнє здається нам правдоподібнішим.

Київщина перетворилася в такому разі на групу міських громад, що стояли лише у слабшому зв'язку між собою, під безпосередньою зверхністю татар. Час від часу в цих громадах могли появлятися князі, особливо коли з кінцем ХІІІ ст. почала розвиватись анархія в Орді, і татарська політика не могла відзначатися


1Іпат. с. 575, 588.

2Лавр. с. 461, Воскр. І с. 182.

3Гадка, що в Київщині в другій половині XIII ст. не було князів, прохоплювалася і давніше у деяких дослідників. Так неб. Малишевский у своїй розвідці Яцекъ Одровонжъ мнимый апостолъ земли Русской (Труды Кіев. дух. акад. 1867, VI с. 467), не висловлюючись виразно, виходить з гадки, що після погрому Бату не було в Києві князів аж до Станіслава (згаданого у Стрийковського). Дашкевич у своїй розвідці про Болоховську землю (Труды II с. 105) між різними можливостями припускає й таку, що в Київщині в середині XIII ст. не було князів. Пишучи свою історію Київщини у 1890 p., незалежно від таких попередніх гадок (як бачимо — досить невиразних), котрі я вже пізніше запримітив, як інтересні для мене натяки на те, що і у давніших дослідників були такі гадки, — прийшов я до переконання, що князів у Києві не було аж до лочатку XIII ст. і ширше розвинув та уаргументував цю теорію (Очеркъ исторіи Кіев. земли с. 443). З рецензентів виступав проти неї проф. Филевич (Славянское обозрЪніе, 1892), але тільки а priori — вважаючи неможливим, аби руська земля могла жити без князів; проф. Голубовский (К. Старина 1892, VI) більш стримано висловився, що „на його погляд ця гіпотеза ще не повністю підперта фактами". Інші рецензенти не ремонстрували(?), але чи звайшла моя
-171-

постійністю і послідовністю. Княжичі з різних династій могли купувати, або шляхом яких-небудь протекцій здобувати собі ярлики на Київ, чи на котрийсь київський пригород. Такими могли бути князі, записані в новгородському синодику: Іван-Володимир київський і Андрій овруцький — правдоподібно з путивльських князів, що могли княжити наприкінці XIII або на початку XIV ст. Таким був князь Федір київський, з невідомої нам династії, що сидів у Києві 1331 р. і випадком згаданий в новгородських джерелах1. Було їх, певно, і більше, і в самому Києві, і в інших городах2. Але ці князі мусили грати зовсім незначну роль і супроти татарських воєвод, і супроти місцевих громад, що привикли самі собі радити та стояли у безпосередніх відносинах до татарських агентів; їх князювання, правдоподібно, мали більш-менш ефемерний характер і ледве аби котрому вдалося опанувати Київ для своєї династії.

Міру сили і поваги таких князів дає нам щасливим випадком переказане у північних літописах оповідання про київського князя Федора. У 1331 р. поїхав у Володимир (волинський) на посвячення вибраний на новгородського архієпископа Василь. При тій нагоді псковська громада хотіла виломитися з-під зверхності новгородського архієпископа і вислала до митрополита свого
...Теорія прихильників — тяжко дізнатися, бо не зявляються праці, які б ближче займалися цією справою. Я сам працюючи далі над цими часами не зустрів нічого, що могло б проти моєї теорії промовляти. У своїй розвідці про громадський рух я про Київ тільки повторив скорочено сказане в Історії Київщини. Перероблюючи цю справу через десять років для першого видання цього тому, я змінив деякі другорядні гадки, але в головному залишився при тому самому.

1Про Володимира і Андрія див. вище; що вони були, мабуть, з путивльської династії — на це вказує те, що вони записані між путивльськими князями в синодику. Про Федора зараз нижче.

2Арх. Філарет, виписуючи з новгородського синодика ту записку про Івана-Володимира, додає: Въ кіевскомъ послЪ кн. Іоанна и Маріи — „Терентій, Андрей, Феодоръ, Іоаннъ“ (ор. с. с. 43). Зотов (с. 118) здогадується, що цей Феодоръ — то Федір київський 1331 р., що він був брат Володимира-Іоанна, і що Терентій і Андрій теж були київськими князями. Як я зазначив ще в своїй Історії Київщини (с. 466), у київських синодиках мусить бути й більше київських князів з тих часів, але щоб шукати їх, треба насамперед, щоб ці синодикив були видані. Поки ж що, та записка арх. Філарета така, що її ані пришити, ані прилатати (він каже: „Въ кіевскомъ послЪ Іоанна и Маріи“..., а що то за Іоанн і Марія — з його попередніх записок не можна доміркуватися). Отже і всякі гіпотези з неї робити на ніщо не придасться.
-172-

кандидата на псковського єпископа; це прошення підтримував перед митро-политом з політичних причин Гедимін з іншими литовськими князями. Але митрополит, очевидно — завдяки заходам Василя і інших новгородців, не погодився висвятити Арсенія, і той поїхав собі „посрамлен“ додому, на Київ. Разом з ним вибрався з Володимира додому і Василь, але після своєї перемоги, боячись Арсенійових прихильників, утікав „уходом“ „меже Литвы и Киева“, бо й сам митрополит прислав в дорозі йому звістку, що котрийсь литовський князь вислав за ним погоню. Щасливо проїхав Василь за Дніпро, але під Черніговом нагнав їх „разбоемъ“ київський князь Федір з баскаком і п’ятдесят чоловік. Обидві сторони почали ладитись до бійки, але скінчилося на тому, що Василь дав за себе викуп і князь Федір пустив його далі1.

Як бачимо, київський князь в цьому цікавому епізоді виступає собі дрібним Raubritterом, гідним товаришем татарського баскака - свого спільника у цьому нападі на єпископа. Компанія з п'ятдесяти чоловік, яку він зібрав разом з баскаком, виразно показує нам, на скільки це був незначний князець. Дуже неправдоподібно, аби княжив він над всією Київщиною: був це мабуть татарський підлеглий для самого тільки Києва. Хто зна, чи ще й був він князем з роду, а не простим татарським намісником...2

Сказане про Київ можна повторити взагалі про київські городи: і тут могли з’являтися часом князі, як той Андрій овруцький,


1Оповідання маємо в двох версіях, коротшій і ширшій. Коротша в 1 Новг. с. 326—7. Ширша в Супрасльській с. 55, Авраамки с. 68 (в цій частині ця компіляція однакова з Супрасльською) і 4 Новг. с. 52 (в цих компіляціях епізод оповідається майже буквально однаково, ближче до коротшої версії), Софійск. времен. І. 320 і Воскр. І с. 203 — з деякими дрібними варіантами; трохи більше відмін в Никонівській II с. 205, але вони не дуже авторитетні; поза тим подробиці ширшої версії варті такого ж довіря, як і коротшої, і я в тексті комбіную обидві версії.

2По аналогії з Володимиром і Андрієм Федора в науковій літературі також часто вважали Ольговичем (Квашнін-Самарін по поводу Любеч. синодика с. 224, Дашкевич — Болохов, з с. 136, Зотов, ор. с. с. 119, здається Соболевский Къ вопросу с. 289). Декотрі, як Квашнін-Самарін і Дашкевич, здогадувалися, що цей Федір — одна особа з Станіславом київським, у ширшому русько-литовському літопису (Роmnікі dо dziejow litewskich с. 15-6), що мав воювати з Гедиміном; перше імя мало б бути церковним, друге світським, і Дашкевич поправляє його на Святослава - Заметки по ист. литов.-рус. госуд. с. 59. Але чи був дійсно на світі той Станіслав київський — річ дуже непевна: на джерело тяжко спуститися. Так само зовсім гіпотетичний здогад Дашкевича (Заметки с.61) і Іловайского (Ист. Россіи II пр. 16), що цей Федір київський —
-173-

але переважно мабуть обходилося без них, і міські громади правилися своїми „градськими старцями“ під безпосередньою зверхністю татар.

На безкняже життя київських волостей ми маємо дві вказівки — спеці-ально для Поросся, з другої половини ХІІІ ст., і їх тепер наведемо. Одну знаходимо у Карпіні — він каже про Канів, що він erat immidiate sub Tartaris1, і ці слова тяжко розуміти про географічну близькість, бо за Каневом Карпіні ще переїздив руське село, іза ним вже ген-ген — по пяти днях дороги зустрів першу татарську сторожу; правдоподібно слова його треба толкувати так, що Канів був під безпосередньою владою татар. Другу вказівку знаходимо у Волинському літопису: вона згадує на службі Мстислава Даниловича князя Юрія Пороського, „що служив тоді Мстиславу, а перед тим Володимиру“2. Очевидно, це був князь без князівства, а той факт, що він задержав собі титул нороського князя, дає нам розуміти, що на Пороссі тоді руських князів не було. Зрештою про Поросся й a priori треба найскорше таки думати, що тут, на татарському пограниччі, встановився такий суспільно-політичний лад, який ми бачили на сусідньому Побужжі. Карпіні зве місцевих старшин — з Канева і якогось іншого города (за Россю) „praefecti“; каже, що в тому другому городі таким префектом був якийсь аланин (?) на імя Міхей; але татар, видно з того оповідання, в цих громадах не було, як не бачили ми їх в громадах західних.

Правдоподібно, в аналогічних обставинах з Київщиною жила і Перея-славщина. Але ця взагалі покривджена в історіографії земля так мало дає про себе знати, що говорити про неї треба з особливою обережністю3. Коли Данило їхав до татар наприкінці


То „князь Федоръ Святъславичъ“, відомий як посол Гедиміна в Новгород 1326 р. (1 Новг. с. 73—4 і в інших), тим більше що й не знати, чи Федір київський був залежним від Гедиміна. Справедливо підніс уже Соловйов (І. 923), що навіть князем з руської династії київського Федора на певно вважати не можна.

В Густинському літоп. (с. 350) потім під 1361 р. читається: „въ Кіеве на княженіи Феодоръ“, а під 1362 р. сказано, що Ольгерд відібрав Київ від Федора. Сам цей факт належить до дальших розділів цієї праці, тут тільки згадую тому, що цього Федора 1361—2 р. можна б вважати одною особою з Федором 1331 p., хоч з того може було б ще зарано виводити, що він цілих тих 30 літ сидів у Києві. Зрештою і записка Густинського літопису не така й дуже авторитетна.



11. с. с. 737.

2Іпат. с. 612.

3За повним браком відомостей про Переяслав дотепер ніхто ані пробував здати справу з її становища в татарські часи. Монографії про
-174-

1245 p., він з Києва поїхав на Переяслав, „і тут зустріли його татари“1. Ця обставина, як і те, що літописець не згадав (як зробив про Київ), до котрого князя Переяслав належав — піддають гадку, що Переяслав і Переяславщина тоді князя не мали і залежали безпосередньо від татар. Приграничність цієї землі знову промовляла за те ж. Переяславських князів потім також не чувати, і можна думати, що і тут, як і в Київщині, тільки часами з'являлися князі. Так в любецькому синодику перед тими путивльськими князями, про яких була вище мова, читаємо імена: князя Іоана Димитріевича переяславскаго и княгиню его Марію“2. Правда, був кн. Іван Дмитрович у Переяславі суздальському (останній князь на цьому столі, помер 1302), але що суздальських князів у цьому синодику взагалі не видно, то насувається гадка, що може то був князь Переяслава руського?

-----------

Отже, в Київщині і Переяславщині князівсько-дружинний устрій після татарського погрому упав зовсім, і землі по всій правдоподібності розпалися на поодинокі міські громади, де тільки часами з’являлися князі в ролі татар-ських підданих. В Чернігівщині було інакше: княжі династії уціліли тут скрізь під татарською грозою і множилися далі, ділячи свої — і так уже дрібні – волості3.


...Сіверщину Голубовского і Багалія замовчують Переяславщину від татарських часів зовсім, а новіша книжка Ляскоронского про Переяславщину кінчається татарським погромом.

1Іпат. с. 535.

2Любецький синодик у вид. Зотова (ор. с.) с. 27 (у Філарета ці імена пропущені). Здогад, що маємо тут князя Переяслава руського, висловив Зотов (с. 113), але в обережній формі, вказавши заразом і на Івана Дмитровича з Переяслава суздальського (про нього — Эк-земплярскій Великие и удЪльные князья Северной Руси, II с. 6). Тому що перед тим Іваном Дмитровичем переяславським в синодику записаний кн. Димитрій новгородський, можна б припускати, що той Іван Дмитрович переяславський міг бути його сином, отже походив з лінії князів Новгорода-сіверського. Але це все тільки здогади. У вже згаданому оповіданні ширшого русько-литовського літопису (с. 15) ще є кн. переяславський Олег, але він такий же непевний, як і Станіслав київський, що з ним разом виступає.

3Про Чернігівщину в татарські часи головна праця Зотова — О черниговскихъ князьяхъ по Любецкому синодику и о Черниговскомъ княжестве въ татарское время, 1893 (з IX т. ЛЪтописи занятій археографической комиссии). Хоч його генеалогічні елюкубрації часом досить карколомні і взагалі щодо наукового методу праці можна багато закинути
-175-

Причину цієї різниці в устрої легко зміркувати. Київщина і Переяслав-щина не мали своїх місцевих княжих династій: тутешні столи займали князі-приходні з різних чужих династій. Під час походу Бату які були тут князі — почасти наложили головою, почасти розбіглися; татарський погром, і ще більше ті відносини, які тут встановилися, відстрашили князів: вони перестали сюди тиснутися, та й тільки. Тим часом в Чернігівщині була своя династія, що глибоко пустила в землі своє коріння. Подітися цій великій, розмноженій династії не було де, і вона міцно держиться далі за свої волості та тримається на своїх столах і під татарською грозою, хоч ця гроза з князями дійсно не жартувала, як показують численні записки про чернігівських князів, побитих татарами. Князівсько-дружинний устрій, що правда, і тут виродився, але з інших причин, ніж в Київщині та Переяславщині: через розмноження і крайнє роздроблення волостей. Через нього князі старої Чернігівщини втратили всяке значення і в кінці наблизились до становища великих власників земель, дідичів.

Процес цей в загальних рисах можемо слідити, бо звістки про чернігівських князів, хоч спорадичні, таки збереглися в синодиках, генеалогіях і в північних літописних збірниках1.

Чернігів мабуть залишився і далі старшим столом. Любецький синодик титулує чернігівських князів великими князями; можна вказати також на таку подробицю, що не тільки Михайло Всеволодич, один з великих руських князів, як його зве Плано Карпіні, сів у Чернігові після татарського походу, але й пізніший чернігівський князь, з 1250-х рр., Андрій Всеволодич вважався


...(Див. мою рецензію в Записках т. V), але поданий тут Краткій очеркъ исторіи Черниговскаго княжества въ Татарское время — це найліпше, що ми досі маємо. Монографії Голубовского і Багалія хоч своєю границею ставлять середину XIV ст., для останнього століття дають лише кілька загальних зауважень.

Джерелами для історії чернігівських княжих родів окрім синодиків (власне поки що тільки Любецького, бо інші не видані) і літописів та літописних збірників, служать ще генеалогії потомків чернігівських князів — видані у X т. Временника московського історичного товариства. На жаль, для цих князів досі не вроблено чогось подібного до цитованого мною вище каталоґа північних князів Екземплярського.



1Ця остатня обставина мусить піднести в наших очах argumentum а silentio, яким служить брак звісток про князів київських і переяславських для висновків про занепад княжої влади: якби там держалася княжа влада, звістки про неї хоч би зрідка траплялися в літописних збірниках.
-176-

одним з визначніших князів; доньку за нього видав такий поважний князь, як Василько волинський. Але пізніше в Чернігівщині мабуть уже не практику-валося „лествичноє восхожденіе“, таке як у передтатарські часи, коли князь, дістаючи чернігівський стіл, уступав свій дотеперішній безпосередньо молодшому після себе свояку. На це вказує історія Романа брянського: в Любецькому синодику він зветься вел. князем чернігівським, те саме кажуть про нього і генеалогії, і по всій правдоподібності він дійсно був чернігівським князем, але в літописних звістках зветься весь час князем брянським: очевидно, бувши князем брянським перед тим, ніж дістав чернігівський стіл, Роман і пізніше задержав Брянську волость, не передав її молодшим своякам.

Ряд чернігівських князів XIII—XIV ст. дає нам Любецький синодик, але цей ряд, очевидно, не повний: замало тут як на стілький час тих чернігівських князів, а деякі прогалини можемо таки виразно сконстатувати: так не знаходимо тут згаданого вже Андрія Всеволодича, Василькового зятя. Ряд цих князів представляється так: після Михайла Всеволодича згаданий тільки в любецькому синодику Всеволод-Лаврентій Ярополчич, двоюрідний брат Михайла Всеволодича (внук чернігівського князя з к. XII ст. Ярослава Всеволодича). Проминений в синодику Андрій Всеволодович, найскорше — молодший брат Михайла, а може і син згаданого щойно Всеволода, згадується у Волинському літопису, коли женився 1259 р. з Васильківною1. В Любецькому синодику після того того Всеволода є ще другий: Всеволод-Семен чернігівський (не титулований вел. князем, а тільки князем), про котрого нічого більше і не можна сказати2. Після нього наступає „Роман Старий“ — син Михайла Всеволодича, в літописах відомий в рр. 1263—1285, все з титулом князя брянського; осідком його в 1263 р. був Брянськ, але не знати, чи був уже тоді він чернігівським князем. Це єдиний чернігівський князь, про котрого щось трохи більше знаємо - завдяки його родинним зв’язкам з волинськими кня-
1Іпат. с. 561-2: нача отдавати дщерь свою Олгу за АндрЪя князя Всеволодича Чернигову. Зотов на тій підставі, що в Любецькому синодику його нема між в. князями, міркує, що Андрій під час свого весілля не був чернігівським князем, а тільки жив у Чернігові при батьку; але біда в тому, що у Любецькому синодику нема цього Андрія і зовсім, бо той Андрій, про котрого міркує Зотов, стоїть занадто далеко.

2Філарет, за ним К.-Самарін і Зотов вважають його сином Володимира Ігоревича, згаданим у Галицькому літоп. під р. 1206.
-177-

Зями1. Його син Олег, згаданий в літопису у подіях 1275 р., мабуть був теж вел. князем чернігівським; його ототожнюють з в. кн. чернігівським Леонтієм синодика, що потім постригся в ченці з іменем Василя2; синодик додає при цьому замітку, що він, приймаючи чернецтво, полишив дванадцять тем (120 тис.) людей — очевидно своїх підданих; чи мало б це означати приблизне число людності у тодішньому Чернігівському князівстві? Після нього синодик нараховує з титулом чернігівського князя ще чотири особи: кн. Дмитра, вел. кн. Михайла Дмитровича, в. кн. Михайла Олександровича і в. кн. Романа Михайловича (пом. 1401).

Про інші волості Сіверщини, окрім Чернігова, ми маємо відомості переважно в самому лише Любецькому синодику. Збираючи разом звістки наших джерел, знаємо в Чернігівщині другої половини XIII і початку XIV ст. такі князівства: Новгород-Сіверське, Трубчевське, Брянське, Глухівське, Путивльське, Рильське, Курське, Липовецьке3. Встановити династичні відносини тих князівств зовсім неможливо — такі випадкові і бідні наші відомості. З цих князівств найбільший розголос у 2-ій пол. XIII ст. дістало князівство Брянське завдяки своєму князю Роману, що був потім також і князем чернігівським. Галицько-волинський літопис описує Романа як войовничого рицаря, відомого своїми воєнними здібностями, і дбалого князя. Напр. під час весілля його доньки напала на його землю Литва; він зараз серед весільних приготувань виступив проти неї, і прогнав, але сам при цьому дістав рану; не зважаючи
1Іпат. с. 568—9, 575—7, Лавр. с. 459 (у Воскр. І. 179 він хибно названий „пронським“). Пізніша історія Свинського монастиря (на Десні) оповідає, що його заснував Роман у 1288 р. — Древняя россійская библіотека** XIX с. 284—5.

2Записка синодика звучить так; „и сына єго князя Олга Романовича; вел. князя чер. Ле-онтія, оставившаго дванадесять темъ людей и пріємшаго ангельскій образъ; во иноцех Василія“ (с. 26). Філарет (Русскіе святые, 1865, вересень с. 121) посилається на якийсь „рукописний календар“ (рукописные святцы), де Олег Романович має в чернецтві імя Леонтія. Це давало б можливість дійсно звязати ті дві записки синодика докупи (тим біль-ше, що сам Філарет далі зве вже Олега в чернецтві Василем — отже міг помилитися в тому, що Леонтій було чернече, а не хрестне імя). Біда тільки в тому, що про той „рукописний календар“ нічого більше не знаємо ; ану ж автор того „календаря“ скомбінував це все якраз з Любецького синодика? (пор. ще Описаніе Чернигов, єп. 17 с. 41).

3Для каталогу чернігівських волостей в синодику маємо: кн. Федора Мстиславича (по-правляють на „Мстислава“) новгородського, Константина Давидовича новгородського і кн. Дмитра новгородського, кн. Михайла Андрійовича трубецького, кн. Михайла глухівського, кн. Івана Романовича
-178-

на те, він повернувся до Брянська, „не помня раны на телеси за радость“, і докінчив весілля. Під час походу Льва з татарами на Литву 1275 р. перед рішучою битвою татари конче чекали, аби наспів Роман, і без нього не хотіли приступати під Новгородок. Коли з того походу його зять Володимир запро-шував його до себе в гості, Роман не згодився: „сину мій Володимире, не можу полишити свого війська: ходжу по землі ворожій, хто ж доведе моє військо додому? нехай уже замість мене поїде з тобою мій син Олег!“ (На сина свого війська Роман видно не хотів полишити)1. З усього видно, що він мав чималу повагу і значення між князями; літописець каже його зятеві Володимиру кликати Романа: „господине отче“. Потім, одначе, Брянське князівство підупало, і на початку XIV ст. його забрали смоленські князі2.

Про князівства в басейні Оки, в землі вятичів маємо відомості в московських генеалогіях, завдяки тому, що в XV—XVI ст. ці князівства увійшли в склад Московської держави, а їх князі — в склад московського боярства. Тутешні княжі династії виводяться цими генеалогіями від трьох молодших синів Михайла Всеволодича. Хоч повністю на докладність виводів цих генеалогій важко спуститися (подекуди є очевидні неправдоподібності), але в своїй основі вивід цей можливий: як ми бачили, в передтатарські часи земля вятичів була спеціальним доменом чернігівських князів І дуже правдоподібно могла належати Михайлу перед його смертю, а його сини, випросивши собі потвердження в Орді, могли посісти
...Путивльського, кн. Івана путивльського, кн. Андрія рильського, кн. Василя рильського, кн. Георгія курського, кн. Дмитра курського (виписую тільки тих, князівство яких означає сам синодик, — а це робить він не завжди). В літописах маємо: Романа брянського (див. вище прим. 1), а у відомому епізоді про баскака Ахмата — Олега кн. рильського і воргольського та його свояка кн. Святослава липовецького.

1Іпат. с. 569, 575—7. Пізніша генеалоґія каже, що Роман наклав головою в Орді (Временникъ, X. 68), але що літописи того не кажуть, і синодик такої смерті його не нотує (як робить при інпшх), то я думаю, що Зотов (с. 197) мав право, не приймаючи цієї звістки генеалогії.

2Виняткове становище, яке займає між тодішніми сіверськими князями Роман, завдяки звісткам про нього Волинського літопису, було причиною, що в історіоґрафії дуже перео-цінено значення брянського стола в ті часи. Так Антонович (Моноґрафіи І с. 113) думав, що Брянськ став взагалі новим центром Вятицької землі; цей погляд знаходимо потім і у Багалія (с. 308-9) і у Зотова (с. 191). Зотов думає, що в другій половині ХІІІ ст. брянські князі були одночасно чернігівськими (ео ipso?). Для цих здогадів власне нема ніякої основи. Уже та обставина, що Брянськ захопили у 1-й пол. XIV в. смоленські князі, не дозволяє його вважати політичним
-179-

і утримати цю землю в своїх руках і далі. В такому разі чернігівський стіл зі-стався без цього головного свого ресурса, і це дійсно таки фактично сталося безперечно; ця обставина мабуть і вплинула на ослаблення чернігівського стола й занехаяння старої практики переходу князів, яке я вище зазначив для другої половини ХІІІ ст.

По генеалогіях Вятицька земля мала бути так поділена між Михай-ловими синами. Кн. Мстислав Михайлович дістав Карачев і землі між Десною і Окою — пізніші князівства Козельське, Мосальське, Болховське — волості князів Козельських, Мосальських, Болховських; окрім того від нього вели свій початок княжі роди кн. Звенигородських і Єлецьких, але ці волості ледве чи належали коли до Чернігівського князівства, отже зв'язок був хіба що династичний, а не територіальний. Кн. Семен Михайлович дістав, окрім Глухова в Сіверщині, землі на верхній Оці, з городом Новосилем, і з них потім вийшли волості Новосильська і Білевська, з князями тих же імен — Новосильськими, Білевськими, Одоєвськими; від нього ж виводили свій рід князі Воротинські, хоч ця волость лежить уже в іншому комплексі земель. Найбільше мали роздробитися землі найменшого з Михайловичів — Юрія, що мав дістати землі середньої Оки з городом Торусою; з них сформувалися князівства: Торуське, Мезецьке (або Мещовське), Борятинське, Конинське, Мишецьке (Мишега), Волконське і Оболенське, — волості князів Торуських, Мезецьких, Борятинських, Мишецьких, Волконських і Оболенських1.

Таким чином в другій половині XIII ст. Чернігівське князівство роздро-билося на превелике число дрібних князівств, і дробилося потім невпинно далі. Це дроблення зводило силу князів чернігівських волостей, вони тратили всяке значення і не могли опиратися не тільки татарам, але і сусіднім руським князям: протягом XIII і XIV ст. давнє Чернігівське князівство несе


...Центром Чернігівщини. Але то факт, що Брянськ був тоді одним з визначніших міст, і там, може від часів Романа, перебував часто чернігівський єпископ, так що в 1-ій пол. XIV в. він часом навіть титулується без різниці то чернігівським, то брянським — див. Теоґностові протоколи у Реґеля Аnalecta Вуzantinа с. 56 (1335), пор. 55.

1Временникъ т. X - Родословная книга с. 46, 68—72, 155—7, 240—5. В літописах зу-стрічаємо: кн. Святослава Мстиславича карачевського (1310), Олександра новосильского (1326), Андрія Мстиславича козельського (1339), Константина Юрійовича оболенського (1368), Федора торуського (1380): Воскр. І с. 200, 205, II с. 16, 39, Никон, II с. 178, 190.
-180-

різні втрати на користь сусідніх земель. Так в Брянську під 1309 р. зустрічаємо ми смоленських князів: цього року князь брянський Василь Олександрович, з смоленської династії, мусив утікати з Брянська від свого стрия Святослава Глібовича. Святослав посів Брянськ, але на другий рік вернувся Василь з татарами, і пішов відбирати свою волость. Митрополит Петро, що був тодї у Брянську, радив Святославу або поділитися з Василем, або втікати від татар; але Святослав покладався на силу і прихильність брянців і відповів митрополиту: „Брянці, господине, мене не пустять, хочуть за мене голови свої положити“. Та коли дійшло до битви з Василем, брянці „видали князя Святослава, бувши коромольннками: кинули стяги (корогви) свої і втекли“. Святослав наклав головою, і Василь знову опанував Брянськ, а потім ще з татарами напав на сусіднє князівство Карачевське, і „убив“ карачевського князя Святослава Мстиславича. Коли Карачевське князівство було потім прилучено до Брянська, то це було новою втратою чернігівських князів на користь смоленських.

Були втрати і на інших границях — рязанській і московській. На рязан-ській напр. можемо вказати Лопасну, відому нам як чернігівську волость XII ст.: її забрали рязанські князі, а від них московські (звістки про Рязанське кня-зівство взагалі бідні, тому і не можна докладніше сконстатувати чернігівських втрат на цій границі). Між московськими волостями XIV ст. знаходимо напр. такі чернігівські волості як Перемишль, Тростна, Серпухов.

Славна колись династія Ольговичів маліла і сходила на ніщо.

--------------

Таким чином подніпровська Україна після татарського погрому пішла в розпад: в Київщині і Переславщині розклалася вона на дрібні міські громади, що переважно жили мабуть зовсім без князів, під безпосередньою зверхністю татар, в Чернігівщині — на масу дрібних князівств, що на маленьких терито-ріях повторювали в мініатюрі давній князівсько-дружинний устрій, з боярами і їх радою, з маленькими дружинами і т.п. З такою різницею і життя в краях безкняжих і краях княжих мусило розвиватися у різних напрямах.

На територіях безкняжих життя верталося до форм переддружинних; громадська самоуправа повертала собі своє автономне
-181-

значення; віче і місцеві „ліпші мужі“, що колись „держали землю“, знову брали в свої руки функції, перед тим перейняті від них частково або повністю княжими агентами. У внутрішні відносини громад татари мабуть не втручалися — хіба на поклик самих громадян. Ми можемо з правдоподібністю прикласти до тодішніх відносин образок русько-татарських відносин на Поділлі, перед литовською окупацією, змальований нам найдавнішим русько-литовським літописом: громадами правили отамани, очевидно з місцевих „ліпших людей“, з котрими пізніше Коріатовичі, усуваючи татарську зверхність, „входять у приязнь“ і наново організують землю; татарські ж баскаки приїздили тільки збирати данину від сих отаманів.

У 1250-х рр. бачимо баскака в Бакоті, коли вона піддалася татарам; ролі його ближче не видно. Потім під 1331 р. зустрічаємо татарського баскака в Києві: може бути, що він резидував тут, як у головному центрі Подніпров'я, для загального нагляду, можливо — що й був приданий кн. Федору, коли йому дано було в державу Київ. Зрештою татар ніде не бачимо; Карпіні, переїхавши цілу правобічну Україну, ніде не стрів ані татарських залог, ані татарських агентів, і виразно каже, що перша татарська застава, яку він стрів, була за сім днів дороги від Києва. Про те, яка була данина, єдину звістку, яку дають нам джерела, ми вже бачили: що болоховські громади давали татарам данину хлібом (пшеницею і просом). Але бувала, певно, і грошова данина, особливо по більших містах. Що оповідання Карпіні про татарську дань не можна брати на віру в цілості, я казав уже вище. Не знати, чи висилали безкняжі громади своїх вояків у татарські походи, як це мусили робити і робили князі.

Супроти татарської зверхності безкняжі громади, розуміється, були безборонні, але так само фактично безборонними були і дрібні князівства з своїми маленькими князями,

Різниця була тільки та, що до безкняжих громад татари мусили у влас-ному інтересі, аби не відбивати охоти від безпосереднього підданства Орді, старатися бути можливо ласкавими, тим часом як до князів фактично бачимо якесь ніби злобне завзяття, що пригадує нам оповідання Карпіні про татарсь-кий умисел: всякими способами викорінювати князів (хоч такого плану, згори уложеного, ми не можемо припустити). Розуміється, непорозуміння з татарською зверхністю могли бути скрізь, отже і в громадах; але надвжи-
-182-

вання сили над безборонними громадами можна припустити хіба в періодах татарської анархії. Зрештою певну відправу (опір?) дрібним утискачам могли давати і самі ці самоуправні і обставинами життя призвичаєні до всяких тривог і неспокоїв громади.

На скільки безпорадні були дрібні князі супроти татарської зверхності і її агентів - дуже сильну ілюстрацію дає не раз уже згадуване мною оповідання про курського баскака Ахмата; воно було записане в північних літописах як особливо дратівлива і жалібна з цього погляду історія, але малює тільки сильнішими фарбами те, що в менш виразних формах діялося тоді дуже часто.

Баскак Ахмат, держачи „баскачество Курскаго княженія“ і збираючи данину, дуже наприкрявся місцевим князям і їх людям. Він заснував свої слободи на порожніх землях князя рильського Олега; сюди почали з усіх боків сходитися люди, передовсім з осад сусідніх князів, і маючи міцну підтримку у своєму осадчому, теж наприкрялися сусідам. Кн. Олег удався до Телебуги скаржитися на Ахмата. Його свояк, сусідній князь Святослав липовецький тим часом напав вночі на одну з цих слобід „разбоєм“ а потім поїхав також до Телебуги. Телебуга дозволив князям позабирати своїх людей з Ахматових слобід, а самі слободи розігнати, і дав їм на знак цього повновладдя своїх людей. Князі з тими татарами напали на слободи, позабирали своїх людей, а самі слободи розграбили і слобожан позабирали в неволю. Але Ахмат, що був тоді у Ногая, обмовив князів, закинувши їм, що вони нападали на його слободи як розбійники, і представив їх бунтівниками. Очевидно, прилучилася до того певна емуляція між Телебугою і його мажордомом Ногаєм1. Намовлений Ахматом Ногай, висилаючи своїх сокольників на лови лебедів у волость Олега, доручив їм покликати Олега до себе. Той, знаючи про розбійничий напад Святослава, не відважився їхати до Ногая, і це стало доказом справедливості Ахматових обмовлянь. Ногай вислав військо знищити волості Олега і Святослава, а самих їх зловити. Коли татари підійшли під Воргол, Олег кинувся втікати до Телебуги, а Святослав сховався у Воронізькі ліси. Татари винищили їх князівства, протягом трьох тижнів грабуючи і забираючи в неволю людей; забрану здобич і робочих людей вони позвозили у Аматові слободи, а старших бояр“ числом 13, закованих по


1Пop. слова Волинського літоп. про незгоду між Телебугою і Ногаєм - Іпат. с. 589 (з 1286 p.); події з Ахматом стоять в літописах під 1283-4 р.р.
-183-

двоє в „німецькі заліза“, і інших невільників, „паломників і гостей“, забраних при цьому, відвели до Ахмата. Той на пострах наказав тих бояр забити, а одежу їх відати тим паломникам і гостям, аби вони, переходячи, оповідали цю історію в науку, що то значить зачіпатися з баскаком. Трупи забитих бояр розвішано по деревах, відрубавши голови і праві руки: ті голови і руки мали бути розвезені для остраху по волостях, але виявилося, що й страхати нема кого: всі люди розбіглися, і багато їх загинуло від морозу, бо діялося це зимою.

Але Ахмат, пострашивши людей, і сам не відважився лишитися на Русі, боячися помсти князів. Лишивши своїх братів господарити в слободах, сам він забрався з Русі з татарським військом, ведучи з собою невільників, і для постраху забиваючи по одному невільнику на кожному пристановищі. Тоді Святослав задумав помститися, і зробивши з своєю дружиною засідку, напав на Ахматових братів у дорозі, коли вони йшли з одної слободи в другу з людьми. Ахматових братів йому зловити не вдалося, тільки людей він побив, але це навело такий пострах, що Ахматові брати, покинувши слободи, втекли до Курська, а люди з слобід розбіглися.

Олег, що хотів вести справу легальною дорогою — „Богомъ и правдою своею потягати бесерменина“, був дуже розгніваний на Святослава, що той своїми розбійничими нападами його компромітує, і жадав він нього, щоб ішов або до Телебуги, або до Ногая оправдатися. Розуміється, Святославу після тих його вчинків було небезпечно показуватися татарам, і він не згодився. Тоді Олег, аби показати, що не солідаризується з Святославом, поїхав уже сам в Орду зі скаргою на Святослава і прийшов звідти з татарами і з дорученням по-карати свого свояка і присяжника. Святослава вбито, але це не минуло так: за нього помстився його брат — вбив Олега і його двох малих синів*.

Ця сумна історія, від котрої сучасникам „хлебъ во уста не идяшеть отъ страха“, дуже докладно характеризує становище дрібних князів під татарською зверхністю. Розуміється, відважні авантюрники, як Святослав, зустрічалися рідко — їм не співчуває, видно, і автор цієї повісті. Загал князів, як Олег, старалися покорою та улеглістю прихилити до себе ласку зверхників. Але і при найліпшій волі трудно бувало вийти з татарами на добре, коли починалася боротьба партій в самій Орді (як тут між Телебугою
-184-

і Ногаєм). Тоді особливо небезпечним ставали всякі ворогування князів між собою, на котрі гірко вказує і автор наведеної повісті1, та конфлікти їх з татарськими агентами. А для таких конфліктів особливо давав широке поле практикований у татар звичай — винаймати збір данини за певну згори за-плачену суму. Такий підприємець, розуміється, старався з можливо більшою надвишкою повернути свої гроші, а татарське правительство зажмурювало очі на його зловживання, аби не відбити у нього і інших подібних охоти до таких винаймів надалі.

Ці винайми взагалі були одною з найбільш прикрих сторін у татарському (взагалі східному) оподаткуванні. Повість про Ахмата називає і його таким підприємцем, і тим пояснює прикрощі, які від нього діялися людям: „откупаше у Татаръ дани всякія и теми данми велику досаду творяше княземъ и всемъ людемъ въ Курскомъ княженіи“. Никонівська компіляція при цьому так пояснює загальну практику: „часом самі князі в своїх княженіях збирали данину і відвозили в Орду, часом же татарські ординські купці для зиску відкупали данину в руських княженіях і на тому робили зиски“2. Так воно було, очевидно, і в українських землях. Збирання данини самими князями вимагало від них певних впливів в урядових сферах, певних готових грошових запасів, і не для кожного з них було можливо, особливо з дрібних князів; тому по дрібніших князівствах збирали данину ті татарські купці-підприємці з своїми зловживаннями3.

З родами данин, оплат і робіт, що вимагалися татарським правительст-вом і його агентами, можуть нас знайомити привілеї, видавані ханами митро-политам: вони, вичисляючи, від яких обов'язків звільнене духовенство, тим самим дають зрозуміти, що вимагалося від іншої, не упривілейованої людності (хоч не все те було законним, тим менше — постійним обов'язком людності). Наводжу ці дати з грамоти Менгутимура (1270-х рр.) і Узбека (біля 1313 р.)4; тут маємо: дань, тамга (мито), поплужне (позе-


1„Тако наведе Богъ сего бесурменина злого за неправду нашу, мню бо - и князи ради, зане живяху в которахъ межи собою“ — Лавр. 458.

2Воскр. І с. 176, Никон. II с. 162.

3Про практику Монгольсько-татарської держави, крім загальних курсів, перелічених у т. II с. 584 спеціальнішої моноґрафії: Березинъ Очеркъ внутренняго устройства улуса Джучіева (Труды вост. отд. арх. общ,, т. VIII), Саблуковъ Очеркъ внутренняго состоянія Кипчакскаго царства (ИзвЪстія общества археол., ист. и этногр. при казан, унив. т. XIII вип. 3), Беляевъ О монгольскихъ чиновннкахъ на Руси (Архивъ ист.-юрид. сведеній т. I),

4Собраніе государственныхъ грамотъ и договоровъ II с. 5 і 9.
-185-

мельний податок, від плуга), ям і підводи (обов'язок возити своїми кіньми ханських агентів), корм (обов'язок їх годувати), війна, ловитва (обов'язок висилати своїх людей у ханський воєнний похід або на лови). Оплати могли бути на самого царя, на його двір, на агентів: „царева, царицына, князей, рядцевъ“, на даругів — управителів, послів і всяких „пошлинників“ (поборців).

Князі були зобов'язані ставитися з військом на заклик хана. Ми бачили вже сіверських князів учасниками в походах татар 1275 і 1286 pp. на Литву і Польщу1. Безперечно брали вони участь і в інших татарських походах. Напр. під 1278 р. читаємо, що всі князі ходили того року в похід з ханом Менгуте-міром на Кавказ, на ясів2: очевидно, мусили ходити і східноукраїнські князі, бодай більші і значніші3.

Князі затверджувалися ханами на своїх столах, і для того їздили в Орду. В Орді ж ставилися при всяких спорах між собою, шукаючи підпори татар для себе, та в скаргах, які на них поступали. Орда стає тепер першорядним чинником у відносинах князів між собою, але вплив її зовсім не був добродійним. Поява нової сили, яку можна було собі позискати інтригами, перекупством, сервілізмом, деморалізувала ще більше князівські відносини, деморалізувала і княжі характери: треба було пильнувати ласки хана, його впливових дорадників, різних всесильних емірів, а тоді все можна було собі дозволити. Навколо того все оберталося. Як я вже казав, не знати напр., чи татари жадали від князів, аби вони з'являлися за потвердженням до хана, посідаючи якийсь стіл, — чи це було тільки способом убезпечитися від претензій інших кандидатів, що могли собі випросити у хана цей стіл без всяких прав, інтригами і підкупом, а потім татарською силою це надання виконати. Цей мотив у всякому разі мусив впливати дуже сильно.

На скільки трудне і небезпечне було становище князів під
1Іпат. с. 575, 588, пор. вище с. 170.

2Воскр. І с. 175.

3Не зовсім ясно, звідки бралися руські вояки, яких зустрічаємо на службі монгольської держави. В хінських джерелах з 1330-х pp. вгадуються такі руські (і аланські) відділи, що належали до ханської ґвардії, мали свої оселі біля Пекіна і поповнювалися новими контин-гентами, присиланими туди час від часу (див. Бретшнайдера Notices of the Mediaeval Ge-ography and History of Central and Western Asia c. 180—1, витяг з заміткою в тій же справі арх. Паладія в Живій Старині, 1895: Русь и Асы въ КитаЪ). З текстів виходило б, що це буди воєнні бранці, присилані татарами. Чи поза тим підвладні князі не мусили давати такі кон-тингенти в татарську службу, і частина їх попадала аж в Монголію, звідти не знати; про рід такого побору в людях бачили ми звістку у Карпіні вище с. 164.
-186-

татарською зверхністю, та як мало рахувалося з ними татарське правительство, показують часті звістки про вбивство того чи іншого князя татарами. В Любецькому синодику напр., не рахуючи Михайла Всеволодича, ми маємо ще кілька таких лаконічних записок: „кн. Димитрія черниг. убієннаго отъ Татаръ за православную веру“, „князя Олександра новосильскаго убитаго отъ Татаръ“, „кн. Сергія Александровича убієннаго отъ Татаръ“, „князя Іоанна путимльскаго страстотерпца и чудотворца, убитаго отъ Татаръ за христіани“. Розуміється, це тільки деякі з далеко більшого числа, що потерпіли в дійсності. Напр. не знаходимо тут кн. Андрія чернігівського, про котрого оповідає Карпіні, що його звинувачено в тому, ніби він татарських коней продає в чужі землі, і вбито, хоч вини не доведено. Пояснення синодика, що того чи цього князя вбито „за православну віру“, „за християни“, розуміється, нічого не пояснюють; причинами і тут мусили бути доноси татарських аґентів або й самих князів. Тяжкі обставини, в котрих жили чернігівські князі, правдоподібно були також причиною, що між ними в ці часи сильно розвивається звичай стригтися в ченці: в синодику маємо кілька таких записок.

Моральне здичавіння проявляється у фактах, нечуваних уже віддавна, — таких звістках, що той чи інший князь убив свого свояка або соперника; бачили ми це в повісті про Ахмата, і зустрічаємо такі факти і поза тим в літописах: напр. під 1339 р. читаємо записку, що князя козельського Андрія Мстиславича вбив його племінник Василь.

Деморалізаційний вплив Орди давав себе відчувати не тільки у міжкня-зівських відносинах: він мусив давати себе знати і у відносинах князя до своєї землі. Забезпечивши собі ласку Орди, князь не потрібував тепер дбати ані про що, отже не мав чого оглядатися і на відносини до себе землі, на її бажання, симпатії й антипатії. Політичне значення громади через це сходило на ніщо, і тільки якісь спеціальні обставини давали громаді можливість проявляти якусь активність. Так було напр. у Брянську, де завзята боротьба князів за стіл давала можливість громаді грати активну роль у політичному житті. Ми бачили, що під час боротьби князя Василя з стриєм Святославом брянська громада підтримала Святослава; потім маємо самі уривкові звістки про Брянськ, але серед них під 1340 р. читаємо, що брянці того року підняли


-187-

повстання проти князя Гліба Святославича: він втік від них до церкви, але лю-ди витягнули його звідти, не зважаючи на умовляння митр. Теогноста, що тоді був у Брянську, і вбили. Потім під р. 1356 читаємо, що після смерті кн. Василя настав у Брянську „мятежь отъ лихихъ людей, и замятня велія“1.

Але громада мусила йти на другий план не тільки під впливом татарської сили в політиці, а і внаслідок дроблення князівств. В міру того, як князівcько-дружинна організація, вироблена на більших маcштабах, переводилася на все менших і менших територіях здрібнілих князівств, в них попри цю князівсько-дружинну машину все менше залишалося місця для громади і її самоуправи. На території маленького князівства, великості теперішнього повіту, або і меншої, з'являлися бояри старші і менші, дружина, двірські урядники, без котрих не міг існувати княжий двір, і для них треба було творити посади, функції, з котрих би вони могли „кормитися“. В повісті про Ахмата ми бачили, що в землях Олега рильського і Святослава липовецького — землях, що разом становили тільки частину Посем'я, татари зловили самих тільки „старших бояр“ тринадцять, хоч то, очевидно, були ще не всі, а всі вони мусили чимсь правити.

З другого боку разом з тим здрібненням князівств управа їх все більше втрачала свій публічний характер, набирала більше приватноправності, і гро-мадянин держави все більше наближався до ролі підданого великого пана.

Утримування з невеликої території всього досить скомплікованого апа-рату князівства - князя з його двором, дружиною, княжих бояр і слуг, — все це мусило класти на плечі нечисленної людності дуже значні тягарі, що прилучалися до нелегкої татарської данини. Безкняжі громади не знали бодай цього подвійного оподатковання.

Взагалі збираючи все разом докупи, доводиться визнати, що людям дрібних сіверянських князівств жилося чи не гірше під подвійним тягарем княжої і татарської влади, ніж безкняжим громадам під безпосередньою татарською зверхністю, тим більше що княжа влада зовсім не забезпечувала їм спокою від татарських і свійських пополохів.


1Воскр. І с. 206, Никон. II с. 212, 228. Повстання проти кн. Гліба (може, сина відомого вже Святослава Глібовича) могло стояти в зв'язку з претензіями на стіл кн. Дмитра, що згадується в Брянську перед тим (1334 р. — Никон. II с. 206) і знову потім (під 1341 р. — Никон. II с. 209).
-188-

Лихо мусили себе почувати в безкняжих громадах ті верстви, що досі якраз на княжу владу опиралися — урядничо-капіталістична і владна боярсь-ка верства та духовенство. Вище я згадав, що ми можемо припустити в певних розмірах міграцію боярства в княжі краї з Київщини: відгомін того можна бачити в генеалогіях деяких північних боярських фамілій. Але так само емігрували боярські роди і з дрібних чернігівських князівств, шукаючи сильніших князівств, де вони могли зробити ліпшу кар'єру. Повної еміграції боярства, певно, не було і в Київщині — на це вказує численна верства дрібного боярства в київському Поліссі, початки якого виходять за границі литовських часів, і котре в собі мусило містити чимало передтатарських боярських родів, що перетворилися в просту властительську верству за татарських часів.

Проста селянська людність мусила відзначатися більшою витривалістю. Серед неї дрібна міграція могла розвиватися під час гострих катастроф, але головна маса людності держалася. Доказ тому знайдемо в стільки раз цитованій повісті про Ахмата; на що вже страшно спустошене було Рильське князівство через ті пригоди: повість каже, що татари простих людей забрали в слободи, а значніших повели до Ахмата. Так що не було куди послати для постраху тих голів і рук боярських — „нЪкуди послати, зане вся волость изимана“. А таки бачимо, що за кілька місяців повертається Олег і над чимсь княжить далі, і в синодику знаходимо пізніших рильських князів. Отже волость відразу після погрому залюднилася знову, і то певно своїми давнішими людьми, які, щойно гроза проминула, поверталися назад — напр. з „воронізьких лісів“, де татари не могли знайти ніяк кн. Святослава липовецького з його дружиною, хоч як шукали, і з інших захистків. Чужі люди, з далеких, спокійніших країв, певно б у таку халепу не полізли.

Найбільш визначним проявом відливу духовенства і взагалі церковного життя з Подніпров'я, особливо з безкняжої Київщини, було перенесення мит-рополичого престола з Києва. Уже від самого татарського погрому митропо-лити почували себе непривітно в безкняжому Києві і переїздили з столиці до столиці — річ перед тим небувала. Так м. Кирил, приїхавши після посвячення в Київ (1250), відвідує потім Чернігів, Рязань, Володимир-на-Клязьмі, потім ба-


-189-

чимо його в Новгороді (1251), знов у Володимирі (1252); наприкінці життя живе він якийсь час у Києві, потім знов у Володимирі, і нарешті вмирає в Пе-реяславі суздальському (1281). Хоч резиденцією вважався далі Київ, але мит-рополита найбільше тягне в новий політичний центр — Володимир-на-Клязьмі: тут митрополит резидував найчастіше, і довший час тому навіть не поставляв для цієї єпархії єпископа (аж до р.1274)1. Те ж саме бачимо і за його наступника — Максима. Після кількох переїздів він переноситься вже на постійне перебування до Володимира. Приводом був якийсь пополох у Києві під час, коли там перебував митрополит, — під р. 1300 читаємо в Суздальському літопису:„тогоже лЪта митрополитъ Максимъ, не терпя татарьского насилья, оставя митрополью и збЪжа ис Киева, и весь Киевъ розбЪжалъ ся, а митрополитъ иде ко Бряньску, и оттолЪ иде в Суждальскую землю и со всЪмъ своимъ житьемъ“2.

Ця літописна записка очевидно служить за pièce justicative перенесенню митрополичої резиденції, тому і цю звістку про нестерпне татарське насильство і запустіння всього Києва ми мусимо прийняти з певною обережністю3. Те саме треба сказати і про патріарші акти, що потім легалізували перенесення митрополичого осідку до Володимира (в дійсності до Москви, куди переходять митрополити, відколи вона починає брати перевагу над Володимиром). Ці акти, списані на підставі відомостей тодішнього митрополита Алексія, москвича з роду і симпатій, так мотивують це перенесення: „з огляду що Київ дуже потерпів від замішань та непорядків теперішніх часів і тяжкого натиску сусідніх Аляманів(!),
1Лавр. 449, 1 Новг. 272, 277, 282, 294, 298, Воскр. І с. 172, 174, 175, Никон. II. 137, 157, 158, Густ. 342.

2Лавр. с. 461, пор. 500, Воскр. І. 182, Никон. II. 172. В даті переходу м. Максима з Києва у Володимир є різниця: в одних літописах маємо рік 1300, як у Суздальській; у інших — 1299. Це треба пояснити так, що митрополит з Києва поїхав ще 1299 p., але затримавшись по дорозі в Брянську (як каже Суздальський літоп.), приїхав у Володимир уже па початку 1300 р. (мартівського числення): Воскресенський літоп. каже, що прийшов він у Володимир 18 квітня. Пополох у Києві супроти того міг статися наприкінці 1299 (нашого, січневого) або на початку 1300 року.

3Що в митрополичих кругах вважали потрібним чимсь оправдати переїзд м. Максима, показує напис однієї ікони у володимирській кафедрі: на образі Богородиця подає омофор м. Максиму, а напис поясняє, що ця ікона написана 1299 р.(!) і представляє візію Максима, яку він мав приїхавши у Володимир: Богородиця явилася йому і казала зістатися у Володимирі (Доброхотовъ Памятники древности во ВладимірЪ кляземскомъ с. 74, Голубинскій ІІ с. 96).
-190-

так що прийшов до нужденного занепаду, тому зверхні пастирі Русі, не маю-чи такої єпархії, яка б їй належала, а далеко незначнішу, ніж давніше, аж їм не ставало засобів утримування, перенеслися звідси до підвладної їм володимирської єпископії, що могла дати їм постійні і певні джерела доходів“1. Тут, як бачимо, виступає і властивий мотив: що доходи митрополита зменшилися. А причиною цьому був передовсім політичний занепад Києва.

Підкреслюю це все тому, що ці звістки з митрополитальних джерел про повний занепад Києва використовувались оборонцями теорії про повне запустіння Подніпров'я на доказ своєї теорії2. Таким доказом вони бути не можуть, бо митрополитам бракувало не вірних, а державної влади, на котру вони опи-ралися, від котрої живилися, — тому переходили вони туди, де ця державна влада була в даний час найсильнiша.

Разом взявши, занепад князівсько-дружинного устрою, еміграція вищої ієрархії і взагалі занепад церковного життя, вкінці часткова еміграція боярсь-копатриціанської верстви — все це мусило зле відбитися на культурному житті Київщини. Ослабли або й зникли суспільні елементи, що своїм розкішним життям та ритуальними вимогами підтримували артистичний промисел, що плекали і опікувалися мистецтвом і письменством, на які ще не було попиту у народних масах. Це мусило повести за собою спад культурних і взагалі духових інтересів у Київщині. Те ж саме, хоч і в меншій мірі, мусило статися і в Чернігівщині внаслідок зубожіння краю через татарські спустошення і тяжку данину, та внаслідок ослаблення сили і засобів князівських і боярських через політичне роздроблення. Історичне вогнище українського культурного житя — середнє Подніпровя занепадає, і українська культурна традиція живе далі і розвивається ще якийсь час тільки на заході, в Галицько-волинській державі, поки і тут не спадає на неї нагла катастрофа з кінцем самостійного державного життя цієї частини України-Русі.


1Acta patriarchatus Constantinopolitani ed. Miklosich et Müller І. 351 і Рус-ская историческая библіотека VI дод. с. 63.

2Соболевскій Къ вопросу с. 287.
-191-

ІІІ.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   45


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал