Видання друге, розширене



Скачати 10.61 Mb.
Сторінка12/45
Дата конвертації22.12.2016
Розмір10.61 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   45

1Спостереження за напрямом колонізації Подніпров'я ХVІ ст. у Антоновича — Чтенія київ. II с. 225—6, Владімірского-Буданова — Населеніе Юго-западной Россіи отъ 2-ой пол. XV в. до Люблинской уніи (Архивъ Юго-западной Россіи VII. II), Яблоновского Uкгаіпа, т. III гд. З (Zrodla dziejowe т. XXII). Всі три дослідники сходяться на тому, що основним колонізаційним елементом був місцевий, з чужих найсильнішим був білоруський, напрям колонізації був з півночі на південь. На доказ того, що виразного типового руху з заходу на схід в той час ще не було, я навів ще в своїй Історії Київщини на-рікання волинських шляхтичів, що їх піддані втікають за польську границю, на захід (Zro-dla dziejowe VI с. 24, 116); тепер можу вказати ще на іменні прізвища селян в галицьких королівщинах, де в значній кількості зустрічаємо „Волинців“ і особливо „Литвинів“. Див. покажчик у III т. Джерел до Історії України-Русі, sub vосіbus: Волинців 8, Литвинів близько 60, більше ніж „Мазурів“ або „Ляхів“; при цьому треба вважати, що етнографічні і топічні прізвища тут взагалі досить рідкі.
-152-

Що в залюдненні південної України, за лінією лісів, не було значніших перерв, періодів запустіння, на це ми маємо також виразні вказівки. Давно вже підкреслено ту обставину, що при таких значніших перервах, при ціловікових періодах повного запустіння, яке припускалося для Подніпров'я, не могли б зберегтись до наших часів топографічні і хорографічні назви з передтатарських часів. А тим часом ми маємо велику масу топо- і хорографічних назв з південних частин Полянської і Сіверянської території, з Київщини, Чернігівщини і Переяславщини (і мали б, певно, без порівняння більше, якби не зміни назв, які заходили серед самої колонізації, при її тяглості). Цей факт свідчить, що людність і за лінією лісу держалася постійно, або з такими неве-ликими перервами, що певна тяглість все задержувалася від передтатарських аж до найновіших часів. Для Задніпров'я ми маємо ще інший аналогічний факт — це традиція про етнографічну сіверську територію протягом всього перехідного часу: в описах наддніпрянських замків з середини XVI ст. і в інших пам'ятках осадники старої Сіверянської території звуться севруками, а переяславські уходи — „сіверськими“; ці сіверські уходи сягають на південь до поріччя Ворскли — границі сіверянської колонізації в княжі часи, і цей факт виразно вказує на збереження неперерваної традиції, а значить і колонізації з княжих часів1.

Коли порівнювати взагалі ці обставини, в яких жило Подніпров'я, з об-ставинами, в яких жили інші українські і неукраїнські землі під татарською зверхністю, то можна б підкреслити одну обставину не на користь Подніпров'я — що воно жило в безпосередній близькості з татарами. Але ця близькість сама по собі не була ще такою страшною для тодішніх людей. Ми маємо над-звичайно цікавий з цього погляду епізод, збережений у північних літописних збірниках — про слободи татарського баскака Ахмата, на Посем'ї. Він осадив був дві осади („слободи“) на землях кн. Олега рильського, і там зібралося дуже багато людей — „умножиша ся людей во свободахъ тЪхъ, со всЪхъ сторонъ сошедше ся“. Опові-
1Див. Архивъ Югозапад. Россіи VII. I с. 87—8 (тут кілька севруків), с. 90 (Сквере — чит. Сивере), с. 103 (уходи і річки сіверські, в басейні Сули, Псла і Ворскли) (про територіальне розповсюдження цих назв Л. Падалки О времени основанія г. Полтавы у Х т. київських Чтеній, с.25). Матеріалы по ист. зеллевлад. Вишневецкихъ ч. 5 (Чтенія ті ж т. XIV). Про севруків у 1-ій пол. XVII ст. ibid. с. 315—6. Акты Московскаго государства І с.5 і 8 (Севруки путивльські), Соловйов II с. 641, 760 і ін.
-153-

дання, писане з позиції князів, нарікає на кривди від тих слобожан княжим людям, але що ті слобожане не були якимись розбійниками, а спокійними господарями, до бійок не охочими, показує та подробиця, що коли сусідній кн. Святослав липовецький, відомщаючись за ті кривди, напав на слобожан, що йли собі з слободи до слободи, і позабивав їх, слободи з переляку розбіглися1.

З цього оповідання бачимо, що для нижчих верств людності татарська зверхність сама по собі не була страшна: говориться, що до Ахматових слобід втікали люди і з княжих осад. Цим нижчим верствам не жилося дуже солодко і під князівсько-дружинним режимом, і татарський режим міг не даватися їм дуже в знаки, по відомій приповідці, що голий розбою не боїться, тим більше що татари мали охоту опікуватися в своїх інтересах цією людністю. І так воно власне і було на Подніпров'ї, бо тут татари, змагаючи до ослаблення сили князів, підтримували рух громад проти князівської влади та переводили їх в безпосередню залежність від себе. Очевидно, ця політика наказувала татарам можливо толерувати, навіть опікуватися такою безпосередньо залежною від себе людністю, аби розширювати той бажаний для них проти-князівський рух. Таким чином до початку анархії в Орді, до останньої чверті ХІІІ ст. обставини життя на Подніпров'ї для людності селянської, ба й маломіської, під татарською зверхністю могли бути де в чому ще ліпші, ніж деінде2. Вони давали себе відчувати верствам заможнішим, вибагливішим, що звикли жити під покровом князівсько-дружинного режиму, і впливали на їх перехід до таких земель, де цей режим держався сильніше, але народні маси самі йшли проти нього і раді були його позбутися хоч би ціною безпосереднього підданства Орді.
1Цей епізод маємо у фраґментах у Лаврентіївському літопису с. 457—9, в цілості (буквально подібне) у Воскресенському І с. 176—8; у Никонівському X с.162 маємо деякі додатки, слободи описуються так: „и быша тамо торгы и мастеры всякія, и быша тЪ велики двЪ свободы якоже грады великія“. Як я запримітив уже, вперше вказуючи на цей епізод (Громадський рух на Україні-Русі у XIII ст. — Записки Наук.тов. ім. Шевченка т. І, с. 25), ці ампліфікації Никонівської компіляції мають свою вартість: вони у всякому разі належать до тих часів,коли відносини татар до словянської людності були добре відомі.

2Щоб це не здалося кому парадоксальним, вкажу напр. на жалкування дунайських емі-ґрантів за давнішим життям „під турком“, у протиставленні до нинішніх порядків консти-туційної Румунії, або жалі за турецькими часами серед селянства Боснії.

Я вже вище мав не раз нагоду згадувати про той проти-князівський рух на Україні1, а тепер мушу поговорити про нього спеціально, як про явище, викликане або підтримане безпосередньо татарським погромом і пов'язане з підданням під безпосередню владу орди значної частини української території. На жаль лише, наші відомості про нього дуже бідні, особливо як рівняти їх до того визначного інтересу, який має цей рух з позиції суспільної еволюції і суспільно-політичних відносин. Якісь хоч трохи докладніші звістки про нього маємо тільки в Галицькому літопису, та і вона згадує про нього лише принагідно, говорячи про боротьбу з ним Данила. Поза тим маємо тільки деякі натяки та широке поле для здогадів.

На цьому полі передовсім виступають славнозвісні болоховці, над якими довелося багато „утерти поту“ новішій генерації істориків України2. Вперше назва Болохова виступає у ХІІ ст. без точнішого означення, десь в сусідстві Побужжя3; правдоподібно - це Болохово, відоме нам під цим іменем ще у XVI ст. — більша територія у верхів'ї Случі. У XIII ст. звалися болоховцями осадники з-над верхньої Случі і Бугу4. Літопис нараховує сім болоховських городів: Деревич, Губин, Кобудь, Кудин, Городець, Божський і Дядьків; місця кількох з них відомі нам на певно5, і вони вказують на територію верхнього Побужжя і верхньої Случі. Разом взявши маємо приграничну територію трьох земель: Київської, Волинської і Галицької, етнографічний підклад якої нам неясний, але по всій правдоподібності це мусила бути стара слов'янська (українська) людність, може з деякою чорноклобуцькою домішкою на Побужжі6. Насправді був висловлений здогад, що болоховці волоські колоністи, але він власне не має за собою нічого, окрім певної співзвучності Болохова з волохами7. У всякому разі справа етнографічної приналежності болоховців не
1Див. вище особливо с. 83—7.

2Літературу див. у прим. 21.

3Іпат. с. 278 і ще с. 376, але в останньому варіанті - Борохова.

4Літописні звістки про болоховців ХІІІ ст. — Іпат. с. 511, 516, 526-7.

5 Див. Історію Київщини с. 44.

6 Про це див. т. ІІ с.548; на існування чорноклобуцьких осад на Побужжі вказують топографічні назви від слів Торки, Кумани -див. ibid. с. 585.

7Цікава з цього погляду згадка Болохового поля на галицько-волоському пограниччі, на Покутті, десь недалеко Городенки — в грамоті кор. Володислава 1434 р. — Чтенія московські 1887, III, с. 39—40, про нього див. Записки XXX бібл. с. 6.
-155-

має тут особливого значення, бо в протикнязівському русі (яким болоховці і цікаві) виступають поруч них місцевості, в котрих сиділа споконвічна україн-сько-руська людність — як поріччя Тетерева.

До другої чверті ХІІІ ст. про болоховські городи ми нічого не чуємо; зрештою відомості про цю територію взагалі надзвичайно бідні. Вперше в подіях 1232/3 р. виступають „болоховські князі“ як союзники галицьких бояр в їх боротьбі з Данилом. Вдруге в такій ролі бачимо їх у подіях 1236 p.: тоді Данилові бояри забрали їх „усіх“ і відвезли до Володимира, але вони, видно, перепросилися з Романовичами, бо як слідом потім болоховські князі були „вошли“ в мазовецькі землі, і Болеслав мазовецький хотів їх „розграбити“, то Романовичі за ними обстали, і Василько упрохав Болеслава пустити їх. Оче-видно, вони мусили піддатися під зверхність Романовичів, стали їх підданими. З другого боку Болеслав каже, що вони не були простими боярами Данила, але самостійними князями: „не суть вои твои, но суть особнии князи“.

Хто були ці князі — про це висловлювалися різні здогади. Трудно їх вважати князями з династії Володимира, так само — і Даниловими боярами; такі здогади робилися на підставі стилізації літописних згадок, але в дійсності підстав для того нема. Дуже привабна аналогія їх з князями громад волоського права, але коли тепер доказано, що ці волоські князі від початку означали тільки сільських старшин, старців1, то для такого толкування не лишають місця наведені з Галицького літопису слова Болеслава, де болоховські князі виступають якими-не-якими, а все-таки князями у значенні володарів, а не простих сільських старців. Зрештою ніяких зв'язків цих болоховських громад чи з волоською колонізацією, чи з організацією волоського права не можемо вказати. Хоч певні аналогії є: болоховські князівства були невеликі — виступають ці князі цілою, чималою видно купою, і літописець мабуть не знав їх імен ближче; становище князя перед громадою особливим авторитетом не відзначалося: літописець пізніше підданство татарам вважає справою самих громад, і в подальшому оповіданні князів зовсім ігнорує. Ці обставини і не звичайна позиція



1Див. розвідку Богдана (І. Bogdan) Uber die rumänischen Knesen, Archiv fur Sl. Phil., XXV—VI (по-румунськи: Despre cnejî românî —Annele Acad. Romane, sect. іstorice, 1902—4) — виказує аналізом документального матеріалу, що ці князі були сільськими начальниками, і слово „князь“ тут відповідає румунському терміну jude, judeс (judex, Dorf-richter).
-156-

болоховських князів супроти татар дає розуміти, що представниками кня-зівсько-дружинного устрою вони не були, а були князями у значенні перед-дружинному.

Під час походу Бату, коли руські князі розбігалися куди видно, ці боло-ховські князі (чи їх городи) пішли назустріч цій татарській грозі: піддалися добровільно татарам, і за те були ними помилувані, а опираючись на татарську протекцію потім з ще більшим завзяттям виступали проти Данила. Це дуже обурило Данила після тієї недавньої покори болоховських князів, а ще більше — дратувало його, як дуже небезпечний політичний прояв. І коли болоховські князі ще перед поворотом татар з Угорщини (1241 р.) взяли участь у поході Ростислава Михайловича на Бакоту, Данило з усіма силами кинувся на болоховські городи: „городи їх дав огневі, і греблі1 їх розкопав, взявши багато невільників і розграбивши їх городи: Деревич, Губин і Кобудь, Кудин, Городець, Божський, Дядьков; прийшов на те Курил - печатник князя Данила з трьома тисячами піших і трьомастами кінних (відбивши від Бакоти Ростислава) і дав їм Данило розграбити Дядьков город, і від нього зачавши, полонив і попалив землю Болховську: їх татари полишили (помилували), аби для них орали пшеницю і просо, а Данило тим більше ворогував на них, що вони покладалися на татар“2. Як я вже сказав, таке незвичайне завзяття у Данила, взагалі дуже стриманого, і це напруження сил, з яким напосівся він знищити маленьку Болоховську землю (він навіть у брата Василька забрав військо для цього походу) не можна витолкувати інакше, як страхом перед перспективою, яку відкрило перед його очима це добровільне підданство татарам болоховських громад — „тим більше ворогував на них, що вони покладалися на татар“, як дуже швидко помітив літописець.

Але рух тим зламаний не був. З оповідання літопису про кампанії Данила 1254—5 рр. проти „татарських людей“ бачимо, що у безпосередній залежності від татар тоді стояли: Болохово (правдоподібно те Болохово над Горинню) і „всі болоховці“ (треба мабуть розуміти громади побузькі і послучські), Побужжя, громади по середній Случі (Білобережжя, Возвягль, Сімоць і Городок) і все поріччя Тетерева. Що більше — літописне оповідання дає натяк,


1„Гребля“ — думають про вали міст, але можуть бути і греблі.

2Оттуда же пленивъ землю Болоховьскую и пожегъ: оставили бо ихъ Татарове, да имъ орють пшеницю и просо, Данилъ же на ня болшую вражьду держа, яко отъ Татаръ болшую надежду имеаху“ — Іпат. с. 527.
-157-

що в аналогічних відносинах до татар стояв і сам Київ: Данило підбивши „та-тарських людей“ в західній Київщині, в поріччях Случі і Тетерева, слідом ви-бирається походом і на Київ, та тільки обставини перебили йому1.

Нижче я ще повернуся до питання, на яку територію розпросторилася в другій половині ХІІІ ст. безпосередня влада татар, тепер же приглянемося ще ближче до того, що оповідає нам літопис з нагоди тих війн Данила проти „татарських людей“; оповідання її так важливі, що при загальній бідності на-ших звісток в цій справі, мусимо кожне її слово зважувати.

Літописець зве ці безпосередньо залежні від татар громади „людьми татарськими“, або „людьми седящими за Татары“, себто під татарською про-текцією; тому ці люди мають „надію на татар“. Залежність їх від татар, оче-видно, була добровільна: не зважаючи на страшний погром болоховських городів 1241 р., ця і сусідні території тримаються татар далі, і тільки після нових спустошень 1254/5 р. громади на галицько-волинському пограниччі піддаються Данилу. Але і це підданство їх було вимушене і не щире: найліп-ший доказ дало місто Звягель, що взявши від Шварна княжого управителя (тивуна), не дало йому правити у себе, а коли на другий рік прийшов під місто Шварно з полком з п'ятисот чоловік, звягляни, надіючись, що з цим полком він їх міста здобути не зможе, зустріли князя глузуваннями, стоячи на стінах свого города.

Ця політика супроти татар і князів була, видно, справою цілих громад, а не самих тільки якихось їх провідників або бояр. Це
1По рати же Кремянецькой КуремьсинЪ Данилъ воздвиже рать противу Татаромъ: сгадавъ с братомъ и со сыномъ посла Деонизия Павловича — взя Межибожиє; потомъ же воевахуть людье Данилови же и Василкови Болоховъ, а люди Львови Побожье и люди татарьскыя (на Побужжі або в його сусідстві). ВеснЪ же бывши (1255) посла (Да-нило) сына своего Шварна на Городокъ и на СЪмоць и на вси городы, и взя Городокъ и СЪмоць и всЪ городы сЪдящии за Татары, Городескъ и по Тетереви до Жедечева (вар. Жедьчевьева). Възвягляни же солъгаша Шварномъ: поемше тивуна, не вдаша ему тивуни-ти. Шварно же приде (до батька) поимавъ городы вся, и по немъ придоша БЪлобережцЪ (Білобережжя — мб. побережжя Случі, див. Іпат. с. 511) и Чарнятинци (осада невідома) и вси Болоховци к Данилу. Присла же Миндовгъ к Данилу: „пришлю к тобЪ Романа и НовгородцЪ, абы пошелъ ко Возвяглю, оттуда и къ Кыеву“ — Іпат. с. 555.

Про цей похід у зв'язку з відносинами Данила до татар говорив я вище — с. 86—7.


-158-

виразно показує оцей епізод з Звяглем, показують і літописні оповідання, що нічого не згадуючи про князів або посадників, говорять все про громади: вони то „мали на татар надію“, і на них мав завзяття Данило;тому нищив не самих провідників, а цілі городи, цілі землі. Самим страхом від татар їх політики ніяк не можна витолкувати: кількаразові спустошення аж надто виразно показали цим громадам, що Данило їм значно небезпечніший, ніж татари. Татарська протекція надій не оправдала; за „людей татарських“ ніхто не заступився1, а проте вони таки трималися татар та всякими способами викручувалися від Данила — видно таки воліли татарської зверхності, ніж Данила.

Таку позицію їх не можна інакше пояснити, як намаганням виломитися з-під князівсько-дружинного режиму, що важким тягарем лежав на народній масі і наприкрився їй. Під татарською зверхністю громади могли шукати більшої свободи своєї громадської самоуправи, легшого оподаткування (такі факти відомі і з часів арабських або турецьких завоювань у візантійських землях). Під татарською зверхністю громади виступають зовсім свобідно і автономнo, нема ані сліду татарських залог, ставлеників-баскаків, або чогось такого. Обов'язок давати хлібну данину („орати пшеницю і просо", як каже літописець) мабуть не був дуже обтяжливий. Зрештою треба пам'ятати, що цей громадський рух розвинувся,як бачимо, у найбільш глухих, приграничних краях, що все бокували від політичного вічового і князівсько-дружинного життя земських центрів (Києва, Володимира, Луцька) і могли віддавна затримати пасивний сепаратизм, що і виявився тепер у цьому протикнязівському русі2.

Наслідком цього руху було відновлення тих більш-менш суспільно-по-літичних відносин, які існували перед київською княжою окупацією. Земля розсипається на дрібні городські громади, не з'єднані між собою ніякою трив-кійшою організацією


1Правдоподібну причину того я вказав вище на с. 86.

2Підкладу цього руху деякі шукали у відмінній етнографічній основі - оминаючи турецьку і волоську теорію — таки слов'янській; напр. Шахматов у своїй статті Къ вопросу объ образ. нарЪчій (с. 37) думає, що болоховський рух був народним рухом уличів. Але беручи на око всю територію руху - поріччя Бугу, Горині, Случі, Тетерева, не можна припускати тут однорідну етнографічну масу. Це був рух громад, що не були притягнені земськими центрами, рух центрифуґальний, громадсько-автономічний, на який зрештою і етнографічна гетерогенність (різна) могла мати свій вплив.
-159-

(скільки можна судити з скупих оповідань літопису), окрім спільності і со-лідарності інтересів певної хвилі; з дуже слабкою політичною владою, з повною перевагою самої самоуправної громади1. Та обставина, що ці автономні громади тепер стояли під татарською зверхністю, має аналогію в становищі старих громад переддружинних часів під зверхністю хозарської орди.

Літописець не дає ніяких пояснень про початки цього руху. Бачимо тільки, що вже під час першого походу Бату через Русь на Угорщину, боло-ховські громади перейшли під безпосередню зверхність татар. Це каже здо-гадуватися, що ініціатива таких відносин вийшла не від татар, що йшли спішно і розглядатися в руських відносинах не мали часу, і взагалі ще дуже мало були в них орієнтовані, — пішла вона від самих громад. Чи тоді ж цей рух охопив сусідні поріччя Случі і Тетерева, чи пізніше вперше — на це не маємо вказівок; тутешні громади виступають, вперше і востаннє, тільки в р. 1254—5. Можна б думати, що вони піддалися татарам разом з болоховцями2; але та обставина, що Данило у своєму погромі болоховців 1241 р. полишив послучські і потетеревські краї в спокої, скорше б свідчила про те, що вони вже після повороту татар прийшли в безпосередню залежність від них.

Розуміється, цей рух був дуже на руку татарам. Він давав ліпшу забез-пеку їх влади, ослаблюючи супротивну їм князівсько-дружинну силу. Задер-жати в своїй зверхності такі громади, що жили зовсім або майже зовсім відо-кремленим життям, не об'єднуючись ні в які ширші організації, татарам було легше, ніж землі з княжою владою, з дружинною силою. Тому дуже правдо-подібно, що заохочені цими проявами, татари пробували і від себе розширю-вати цей рух та переводити окремі городи і округи в безпосередню залежність від себе, усуваючи княжу владу. Вище я висловив здогад, що походи Куремси 1253—4 рр. на Пониззя і південну


1На підставі того, що в кампанії 1254 р. болоховських князів уже не видно, був висловлений здогад, що болоховські громади стали за той час безкняжими (Молчановскій Очеркъ с. 114). Але літописець міг і з’ігнорувати тих князів у своєму оповіданні.

2Під час першого походу Бату послучські городи Колодяжен і Камінець згадуються серед тих, що боронилися від татар, але це ще нічого не доказує: тут могли бути Данилові залоги. Можливо, що мовчання літопису про які-небудь спустошення в Київщині при по-вороті Бату з Угорщини треба толкувати тим, що за Горинню татари зустріли прихильний для них рух громад.
-160-

Волинь мали на меті розширення далі на захід території, залежної безпосе-редньо від татар, і що тут теж були прихильні до того елементи, як показує історія підданства татарам Бакоти і та згадка про Батиєву грамоту у кремі-нецького посадника Андрія1. Але опір Данила і його походи на татарських людей мали наслідком те, що татари постановили дати спокій Галицьково-линській державі і більше розширяти на захід свою територію не наважилися: Горинь і пізніше зісталася границею цієї території, як дає розуміти літописне оповідання з часів Мстислава Даниловича2. Натомість, здається, вони дуже широко розвинули цей лад далі на схід — на Подніпров'я. При майже повному браку звісток про життя Подніпров'я у другій половині XIII ст. ми, розуміється, безпосередніх звісток про це не знайдемо; але роздивившись у тутешній політичній ситуації, зможемо дещо, бодай з деякою правдоподібністю, звідти викомбінувати.

-----------

Ми спинилися в княжих відносинах Подніпров'я на тому моменті, коли Ярослав Всеволодич дістав у 1243 р. підтвердження своїх прав на Київ, і нев-довзі потім вибрався до Бату Михайло Всеволодич, „прося волости свои отъ него“3. Цю подорож Михайла можна розуміти або так, що він поїхав в Орду випросити собі Київ, замість Ярослава, або хотів затвердити за собою бодай чернігівський стіл супроти того, що інші князі почали їздити і випрошувати собі волості, отже могли і Чернігівщину випросити. Наприкінці 1245 р. Київ належав Ярославу: як Данило переїздив тоді Київ, застав там намісника Ярослава (очевидно - Ярослава Всеволодича) Дмитра Ейковича. Судячи по сумній долі, яка спіткала Михайла в Орді, Києва він, коли й хотів, то


1Про бакотський епізод і Куремсині походи див. вище с. 83—5.

2Мстислав зустрічає над Горинню Телебугу у 1286 р. (Іпат. с. 588). Коли це порівняти зі звістками про Болохово за Горинню, то стає ясним, що тут мусила бути волинська границя. А що за волинською границею безпосередньо йшла татарська, себто безпосередньо залежна від татар територія, каже літописець, описуючи границі Мстиславового князів-ства: він одержав землю величеством „олны по татары, а семо по Ляхы и по Литву" - Іпат. с. 613.

3Див. т. II с. 253. Про Київщину після татарського погрому спеціальніше говорять згадані вище с. 146 і в І прим. 34 статті Максимовича О мнимомъ запустеніи Украины, Антоновича — Кіевь, его судьба и значеніе до Любл. уніи, Соболевского Къ вопросу объ истор. судьбахъ Кіева, моя Історія Київщини с. 443 і далі.
-161-

не дістав, і зістався він далі за Ярославом. Та ці подорожі до Орди і піддання під татарську зверхність Ярослава в ролі київського князя, і Михайла в ролі чернігівського князя, які б не були перші мотиви їх подорожей, мали характер формального визнання татарської зверхності над східною Україною. Відразу після того чуємо (від Плано Карпіні) про подорожі в Орду інших чернігівських князів: Андрія чернігівського (de Сherneglove), що був обвинувачений перед ханом в якійсь не зовсім ясній справі і вбитий, далі — його брата, що їздив просити собі його волость, і якогось Олега1. Не підлягає сумніву, що підвладною татарам областю (улусом) тоді вважалася також і Переяславщина.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   45


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал