Видання друге, розширене



Скачати 10.61 Mb.
Сторінка11/45
Дата конвертації22.12.2016
Розмір10.61 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   45

Подніпров'я у другій половині ХІІІ і на початку XIV ст.
Оглянувши політичні обставини, в яких жили українсько-руські землі Галицько-волинської держави до 1340-х рр., мусимо звернутися тепер до східних українсько-руських земель, що не входили в склад тієї держави. Ми полишили Подніпров'я під час татарської грози, в момент, коли переходило воно під татарську зверхність. Мусимо тепер здати собі справу, які зміни в життя цих земель вніс татарський катаклізм, як склалися відносини під татар-ською зверхністю, як розвивалося життя в цих землях?

На ці запитання наші джерела дають дуже і дуже неповні відповіді. Бід-ність відомостей про Подніпров'я, що дає себе відчувати відразу, щойно ури-вається Київський літопис, доходить до крайності в другій половині XIII ст. Часто минають десятиліття за десятиліттями, не приносячи для цієї землі нія-кої, навіть найелементарнішої відомості; утворюються страшенні прогалини, трохи не в цілі століття завбільшки, прогалини, котрих не годні ми часом ні-як заповнити, мов би то в яких початках історичного життя... Пояснюється оця крайня бідність звісток передовсім занепадом політичних і культурних зв'язків між давнішими частинми давньої Руської держави, що розвивається поволі вже від ХІІ ст. і приводить до значного відчуження їх в другій половині XIII і першій половині XIV ст., а це відчуження проявляється у заникненні в тих літописних пам'ятках, що для нас збереглися, звісток про інші землі, які виходили поза локальні інтереси. Але відбилося тут також і інше явище: повний занепад державного і культурного життя на середньому Подніпров'ї — у його давнішньому головному вогнищі.


-143-
Цією надзвичайною бідністю відомостей пояснюється повна неясність деяких основних питань в історії Поднiпров'я за півтора століття після татар-ського погрому, та суперечні погляди, які існують на них в літературі, і з яки-ми у подальшому своєму огляді ми мусимо рахуватися.

Перше питання, на котре мусимо дати відповідь — як відбився татарсь-кий погром на землях середнього Подніпров'я?

Оглядаючи історію Галичини і Волині, ми бачили, що цей погром приніс зруйнування міст, що лежали на татарській дорозі в їх поході до Угорщини, бачили, що і пізніші переходи татарської орди через руські землі супрово-джувались значними спустошеннями (звістки про похід Тула-буги і Ногая че-рез Волинь і Галичину 1286 р.). В джерелах наших не бракує дуже сильних образів спустошення цих земель. Володимир у 1241 р. напр. описується як одно велике цвинтарище: в місті не зісталося живої душі, кафедральна церква повна трупів, інші церкви „повні трупів і мертвих тіл“1. Плано Карпіні, переїздячи Волинню до Київщини на поч. 1246 р., каже, що русини не можуть відбиватися від литвинів (мова, очевидно, йде про Волинь), бо більша частина людності вирізана або забрана в неволю татарами2. Описуючи похід Тулабуги і Ногая, волинський літописець каже, що вони спустошили (учиниша пусту) землю Володимирську і Галицьку3.

Але маючи ближчі відомості про ці землі, переконуємося, що так стра-шно в дійсності не було, як можна б подумати з слів літописця. Були спусто-шення і великі втрати в людях, економічне і культурне життя терпіло від цих погромів, зростання людності затримувалось; але таки землі не пустіли, міста поправлялися після тих переполохів, і свідки пізніших литовсько-польських воєн казали, що за татарських часів, на початку XIV ст. Волинь і Галичина були „в своей чести и времени, всякимъ обиліємъ и славою преимуща“4. Оч-видно, у вище наведених звістках джерел про спустошення мусимо рахуватися зі звичайним у подібних описах гіперболізмом. Зрештою літописець, описавши дуже сильними красками спустошення Волині і Галичини 1286 р., сам дав нам дійсну міру, як треба це спустошеиня розуміти: він каже, що по підрахунку кн. Льва всього загинуло тоді в його землях — „што поимано, избито, и што ихъ божиею волею изъмерло“, разом півтринадцятої(?) тисячі людей. Число, розуміється, велике, але далеко не дорівнює тому враженню, яке дає оповідання самого літописця про татарське спустошення; якби


1Іпат. с. 524.

2Recueil IV с. 376.

3Іпат. с. 588.

4Див. вище с. 114.
-144-

ми не мали того обчислення, не мали інших відомостей і захотіли буквально цього оповідання триматися, — могли б прийти до переконання, що Галичина, зокрема — східна, після того татарського візиту(?) стала зовсім пустинею (учиниша землю пусту всю, каже зовсім категорично літописець).

Подібне бачимо ми і в північних, поволзьких землях. І там під час по-ходу Бату гинуть цілі міста, літописи повні страшних описань, перейнятих розпачем і плачем. Татарські погроми повторюються і пізніше то тут то там, коли князі „наводять татар“ один на одного, але ці переполохи минали, і все розвивалося наново, —

нове життя цвіло на руїнах...

A priori більш-менш того ж ми могли би надіятися і на Подніпров'ї, і дійсно в наших джерелах не знаходимо підстави, аби інакше припускати. Але в літературі утворився здавна погляд, що має і тепер своїх досить визначних прихильників, ніби Подніпров'я після татарського погрому спустіло повністю, стало зовсім пустинею, так що пізніше, десь у XVI ст. колонізувалося зовсім наново, прихожою людністю. Над цим поглядом мусимо спинитися, аби оцінити його наукову стійність(?).

Гадки про повне спустошення і занепад Подніпров'я сягають далеких часів. Уже в першому друкованому підручнику руської історії — київському Синопсисі ми бачимо такий погляд, а заразом можемо слідити, під якими впливами він виробився. Не знайшовши у своїх джерелах ніяких звісток про київських князів після татарського погрому, хіба яких титулярних, автор при-ходить до переконання, що татари тоді „государство Кіевскоє ни во что обра-тиша“, і опираючись на династичні зв'язки, перекидає нитку історичного опо-відання на державу Московську, як подальше продовження Київської. Реальні сліди або перекази про татарське спустошення, що зустрічалися на кожному кроці в Київщині і взагалі на Україні, а йшли від різних татарських спу-стошень, котрим підпадала вона — як напр. спустошення Ідики 1416, а особ-ливо - страшні спустошення Менглі-Герая наприкінці XV ст. і подальші набіги у першій половині XVI ст. — ці сліди і перекази в пізніших поглядах, коли втратилась історична перспектива, сконцентрувалися навколо погрому Бату, так що його руїнні наслідки розросталися in infinitum, і утворився погляд, що тоді Подніпров'я запустіло зовсім, і тільки після кількох століть почало від-живати1.


1Таке оповідання Синопсису про Печерську лавру, як серед загального спустошення, коли церква лаврська „чрезь многіи лЪта пребываше въ запустенiи", служба божа правилася лише «въ нъкоемъ предЪльцЪ, уцЪлЪвшем отъ поганыхъ» потайки, «страха ради», і особливим дзвоном скликалися на богослужіння монахи, що крилися по різних «далекихъ и подземныхъ мЪстахъ» (с. 89 вид. 1823 р.).
-145-

Ці погляди потім далі розвиваються в російській і польській історіо-графії, в різних напрямах. В поглядах польських письменників Україна пред-ставлялася безлюдною пустинею, котру аж поляки наново колонізували, ор-ганізувавши місцеву людність, а ще більше залюднивши пусті простори України польським селянством, і стали не тільки володарями а й творцями нової України1. В поглядах російських, внаслідок ідеї, що Московська держава — це продовження Київської, ідеї що перейшла, так би мовити, в кості і плоть російської суспільності (Ярослав, Мономах для неї стали такими ж своїми, як московські князі ХІІІ— XIV ст., Нестор або Слово о п. Ігоревім стали поруч московських письменників XVI—XVII ст.) виробляється переконання, що Київська Русь була далеко ближча етнографічно і всіляко до неї, ніж до козацької України XVI—XVII ст. Спочатку несвідомі, несформульовані, ці погляди згодом, в другій половині XIX ст. починають укладатися в закінчені теорії, згадані вже мною. Вони доводять, що давнє Подніпров'я було залюд-нене великоросіянами, отже староруська держава, її суспільно-політичний уклад і культура були витвором великоруського народу; що ці дніпровські великороси після татарського погрому виемігрували в поволзькі краї, зміц-нивши там давнішу великоросійську колонізацію, а подніпрянські землі


1Ця теорія про відродження Русі поляками стала locus communis від середини XIX сто-ліття, коли в польській історіографії і письменстві почали ставити наголос на польську культурну місію і її заслуги для вселюдської культури: не через що, мовляв, як не через осилення цих високих цілей і впала Польща. Першим серйозним виступом проти неї, з нагоди статті Мих. Грабовского в Записках о Южной Руси Куліша, т. II, 1857, що між іншим (говорячи про причини козацько-польських воєн) повторив цей загально тоді роз-повсюджений в польській історіографії погляд (відібрані у азійських дикунів і звільнені від них пустині поляки поволі заселили, убезпечивши русичів), — була стаття Максимо-вича, написана у відповідь, по гарячих слідах (Русская Беседа, IV: О причинахъ взаимнаго ожесточенія поляковъ и Малороссіянъ, бывшаго въ ХVII веке — це парафраза заголовка згаданої статті Грабовского). Максимович, не затримуючись довше над цією теорією, на кількох сторінках висловив багато дуже справедливих і важливих заміток проти неї, але не спинявся ширше над питанням про запустіння України після погрому Бату тому, бо в тій же книжці часописи безпосередньо перед цією статтею подав статтю спеціально про запустіння України (О мниомъ запустеніи Украины въ нашествіе Батыево…
-146-

пізніше колонізували українці, прийшовши з Волині і Галичини1.

Чималою заслугою вчених, переважно українських, з 60 — 8О-х pp., було те, що необгрунтованість обох цих теорій — польської і російської, та їх помилки проти дійсності виказано докладно2. Дослідження і новоздобуті матеріали вияснили, що татарський погром Бату не зробив українського По-дніпров'я пустинею, що між ним і колонізацією XVI ст. були проміжкові пе-ріоди зміцнення і ослаблення колонізації, та що головна роль в цій колоніза-ційній роботі все ж належала не прихожій, а місцевій людності, котра ніколи не вигибала до останку, а тільки хвилювала: то відступаючи в більш безпечні лісові пояси під татарським напором, то поверталася на свої попілища, отже нема і причин припускати якоїсь радикальної зміни в етнічному складі і ха-рактері тутешньої людності, заміни одного етнографічного елемента другим, хоч безперечно ці хвилювання не лишилися без впливу на етнографічну фізі-ономію тутешньої української людності3.

Від перегляду і оцінки тих фактів і звісток, які вживалися або можуть бути вжиті для оцінення впливів татарського погрому Бату на колонізацію українського Подніпров'я мусимо ми почати свій огляд життя східної України в татарські часи. Ми перепишемо ті звістки, які були притягнені на доказ надзвичайно руїнного впливу татарського погрому на українську колонізацію і постараємось оцінити їх вказівки.

Перше місце займає тут оповідання Галицько-волинського літопису про погром Бату на Україні; ми навели вже його у своєму місці4 і тепер лише виберемо з нього найбільш цікаве для нашого питання. Літопис оповідає, що Бату взяв Переяслав і винищив весь, „изби всь“; навіть убито єпископа5; ка-федру зруйновано і пограбовано. Чернігів взято і спалено; про масове поби-вання людей тут не сказано; підкреслено тільки, що єпископа полишено цілим. Про Київ не сказано нічого, тільки що тисяцького Дмитра Бату помилував „мужьства его ради“. В Суздальському літопису натомість
Продовж. зноски на стор. 146: и населенія ея новопришлымъ народомъ, — обидві статті передруковані потім у І т. його Собранія сочиненій), де відповідав на теорію Поґодіна про міґрацію київських великоросів на північ і повне запустіння України після татарського по-грому.

1Див. т. І с. 173 і прим. 34.

2Історію спору і його літературу див. в І т. с. 512—5. Додати нову статтю Соболевского: Древнекіевскій говоръ (ИзвЪстія отд. рус. яз. 1905,1) - перегляд питань з позиції його теорії.

3 Пор. т. І с. 11.

4Т. II с. 251.

5Правдоподібно недоглядом, бо то не було в звичаї татар.
-147-

маємо коротку згадку, що татари пограбували в Києві св. Софію і інші церкви, „а люди отъ мала и до велика вся убиша мечемъ“1. Плано Карпіні, що був у Києві п'ятьма роками пізніше, також оповідає, що татари, взявши Київ, „по-били горожан“2. В дорозі Бату від Києва на Волинь літопис згадує, що татари підманили людей з Колодяжна їм піддатися, а коли ті піддалися — їх побили. Далі згадано без всяких пояснень, що татари взяли Камінець і Ізяславль, але не могли взяти Кремінця і Данилова, і це кінчиться такою загальною фразою: Батий, прийшовши під Володимир, „взя й копьемъ и изби не щадя, такоже и градъ Галичь, иныи грады многы, имже нЪсть числа“3.

Як бачимо, оповідання не відзначається особливою докладністю: зага-льні фрази або голі звістки про взяття. Очевидно мовчання літопису при таких звістках не означає ще, що нічого злого від татар людям не сталося, як з другого боку і ці страшні слова „изби“, „изби весь“ не випадає приймати так дуже буквально.

Видно, що татари в цьому своєму поході дійсно не жалували краю: які міста брали, то нищили сильно, і народу при цьому загинуло багато (при по-вороті вони поспішали, і здається — так страшно не нищили, принаймні не маємо на це вказівок). Припускаю, що як Переяслав і Чернігів, так і Київ мусив сильно потерпіти в пригоді 1240 p., хоч загальній фразі далекого Сузда-льського літопису не можна надавати особливого значення. Але було б по-милкою думати, що ці взяті і погромлені татарами городи потім запустіли. Це й a priori неправдоподібно: неможливо подумати, аби татари мали таку міцну установку вирізувати „до ноги“ всіх, кого в місті знаходили. Сам Карпіні, що так багато оповідає про страшну немилосердність татар, головний натиск ро-бить на тому, що вони не милують значних: „коли інших милують, то визнач-них і старших ніколи не милують“4. Як побачимо нижче, в тім часі Бату мусив мати вже цілком свідомий план зробити з українсько-руських земель провінції Орди, тим самим не мав ніякого інтересу перетворити їх в пустиню, і його страшні побивання мусимо вважати тільки заходом для закорінення „спасительного страху“ перед монгольською політичною методою. З другого боку очевидно, що не всі городяни замикалися в городах перед татарами; чутка про взяті ними і винищені міста далеко випередила похід татар



1Лавр. с. 447.

2occiderunt homines civitatis — Recueil IV с. 675.

3Іпат. с. 522—3.

4Recueil IV с. 697.
-148-

на українські землі, і коли українські князі не мали охоти засідати по містах, а втікали від татар, куди видно, то нема причин думати, що цього не робили і інші городяни: не втікали куди видно, з тим щоб після татарського пополоху знову вернутися на свої осади і відкопати закопані в землю скарби. Зокрема щодо Києва знаємо, що татари навідувалися туди завчасу, і потім довший час вичікували переходу через Дніпро, отже був час втікати.

І дійсно, городи не пустіли після того татарського погрому. Не тільки Володимир і Галич, так страшенно знищені за словами місцевого літопису татарами, відживають відразу після татарського погрому, зістаються далі княжими столицями і показують інтенсивне життя. І спалений татарами Чер-нігів слідом знову бачимо княжим столом: там сів відразу після татарського походу Ростислав Михайлович, а потім його батько Михайло, коли Київ ви-просив собі Ярослав1. Що місто не було зовсім знищене, доказують це і кілька церков, що збереглися з передтатарських часів.

Не пропав і Київ, про знищення котрого стільки говорилося потім. Слі-дом по татарському погромі перебуває там Михайло, випрошує його собі Ярослав і садовить там свого боярина— „обдержати“ Київ. Карпіні справді каже, що Київ після погрому „зійшов на ні що“2 — „ледве лишилося в нім двісті домів, та й ті люди живуть в тяжкій неволі“. Але ці нарікання, певно записані зі слів киян, що мали всяку підставу нарікати на татарську пригоду — представляли річ далеко гірше, ніж вона в дійсності була: з інших оповідань Карпіні бачимо, що в Києві він бачив тисяцького і бояр3, а що ще важливіше — приїздили туди тягом цілими компаніями купці з різних країв. Так Карпіні згадує, що з ним разом приїхали до Києва купці з Вроцлава (і видно, там лишилися, далі з ним не поїхали), далі — купці з Польщі і Австрії, компанія левантських купців з Царгороду, де були купці з Ґенуї, Венеції, Пізи, Акри, Франції4. Отже Київ вів далі заграничну торгівлю, певно — не попелом від татарських згарищ.

Супроти того і слова Карпіні про повний занепад Києва і тих двісті домів треба вважати або сильно пересоленими, або опертими на якесь непоро-зуміння5. Зрештою і в Києві полишалося досить
1Іпат. С. 524, 528.

2fuerat civitas valde magna et populosa et nunc quasi in nichilum reducta est. с. 675.

3millenario et aliis nobilibus qui erant ibidem.

4Recueil des voyages IV c. 736 i 772.

5Треба зауважити, що слова Карпіні про повний занепад Києва —
-149-

пам'яток з передтатарських часів, а й літописець, описуючи подорож Данила в 1246 р. через Київ, не каже нічого за якесь повне спустошення Києва. Пере-яслав також, видно, не зник з землі, бо теж згадується в цій Даниловій подо-рожі, хоч і без всяких точніших подробиць1.

Коли таким чином навіть найбільш поруйновані татарами міста поста-вали слідом з попелу, тим менше можливості говорити про запустіння Укра-їни, чи Подніпров'я взагалі, під татарською бурею2.

Повторюю, татарський похід зовсім не був несподіванкою. Коли люд-ність більших, міцніших міст могла собі ставити дилему — чи замикатися в замку, чи втікати, людність менших міст і сіл не могла вагатися, тільки на вість про наближення татар мусила втікати та ховатися в безпечні місця. Наша староруська пригранична людність взагалі була дуже рухлива, до таких переполохів призвичаєна, і мобілізувалася дуже швидко (порівняти напр. епі-зод з юріївцями, що вибравши час серед половецької блокади, всім містом дремнули під Київ3, і навіть про татарські страхи могла завчасу поховатися. Літописець, оповідаючи про подорож Данила в Угорщину під час походу Бату, каже, що їдучи звідти в Галичину, він зустрів у горах, біля Синевідська, маси народу, що втікали в гори від татар4. Подібна масова втеча на вість про татар мусила мати місце і по іншій Україні -


1Це дописка, котрої в більшій частині списків бракує (див. прим. 14 на с. 675); підозрівати її автептичність нема причини, aлe можливо і те, що слова ці належать не до Києва, а до чогось іншого. Іпат. с. 535.

2Оборонці теорії про запустіння Подніпров'я вказують в джерелах на звістки Плано Карпіні і житія кн. Михайла Чернігівського. Але Карпіні, звістку якого наведено вище на с. 144, говорить власне про Волинь, а тим самим очевидно, що звістка його сильно пересолена. Житіє Михайла (Исторія рус. церкви Макарія V с. 417) в цьому місці дає риторичний образ, реальність якого дуже непевна, тим більше що писане воно мабуть не на Україні: „овии убо затворяху ся въ градЪхъ, Михаилу же бЪжавшю во Угры, инии же бЪжаша въ земли далнии, или же крыяху ся въ пещерахъ и въ пропастЪхъ земныхъ; а иже въ градЪхъ затвориша ся, ти исповЪданиемъ и со слезами Богу моляще ся тако отъ поганыхъ немило-сердно избьени быша; а инии же крыяху ся въ горахъ и въ пещерахъ и въ пропастехъ и въ лЪсЪхъ — мало отъ тЪхь оста ся“. Зрештою це оповідання говорить про руські землі вза-галі, не про Подніпров'я зокрема, i про повне запустіння не каже, навпаки — говорить про залишки людності. Див. про це ще мою Історію Київщини с. 436—8.

3T. II с. 88.

4Іпат. с. 523.
-150-

втікали в ліси, болота, в яри і печери. Всяких таких схованок було вдосталь і у південній Україні, а лісовий пояс, українське Полісся давало не менш надійний захист в небезпечні часи, ніж карпатські нетрі.

Не треба забувати, що людність південної України, середнього Подні-пров'я, більше нараженого на татарську небезпеку, цілими віками жила „в грозі“, була до подібних переполохів призвичаєна, пережила кілька масових переходів з степової України на Полісся і назад. Це були люди „подъ трубами повити, подъ шеломы възлелеяни“, котрим і татарський погром після давніших прецедентів не здавався мабуть таким трагічним. Що найбільше відступали вони в ліси і задержувалися там довше, поки мине переполох. Тож і не диво, що про масовий перехід людности з Подніпров'я на північ, до Суздальщини, як то припускають, не можна знайти ані якихось звісток, ані слідів або вказівок — для такого переходу не було причин у української людності1.

Правда, в генеалогіях московських боярських родів знаходиться згадки про перехід предка тої чи іншої боярської фамілії до Москви з України: з Чернігівщини, або з Києва, з Волині2. Але такі переходи української аристо-кратії, котрих нема причин не припускати (хоч самі по собі звістки генеалогій не дужe певні), явище зовсім інше, котрого з масовою колонізацією нема що ані пов'язувати, ані мішати. Міграція українського боярства толкується занепадом державного руського життя на Україні, розкладом старого князівсько-дружинного устрою. Вона почалася ще у XII ст., з утворенням нових політичних центрів на місце


1Недавно Ключевский у своєму Курсі русской исторіи (т. І, 1904, с.346 і далі), приймаючи погляд, що українське Подніпров'я після погрому 1239—40 р. „на довгі часи стало пустинею з бідними залишками давнішої людності“, збирає вказівки на відплив людності звідси на захід (в Галичину) і на північ, в суздальські краї. Вказівки ці, крім того що досить слабкі взагалі, нічого не говорять про еміграцію з Подніпров'я після татарського погрому — вони говорять про колонізацію давнішу, XI—XII вв. (і навіть часом не про колонізацію — напр. встановлення безпосередньої комунікації українського Подніпров'я з Поволжям, будування князями городів з іменами, запозиченими з України, або збережен-ня київського билинного циклу на півночі — все це факти, що мають і інше пояснення, не тільки міграцію).

2Особливо часто фіґурує ґенеалогічна звістка про перехід в Москву наприкінці XIII або на поч. XIV ст. боярина Родіона Нестеровича, предка бояр Квашніних, разом з 1700 дружини (Карамзін IV пр. 324). Та ця фабульозна подробиця про таку велику дружину виразно показує, з яким непевним і перебільшеним переказом маємо тут справу.
-151-

старого Києва, розвивалася далі у ХІІІ ст. і могла ще більше прискорити своє темпо з татарським погромом. З занепадом двірського життя емігрувало ду-ховенство, емігрували артисти і промисловці, емігрували негоціанти з зане-падом торгівлі, але це не свідчить про те, що край тратив також в масах свою сільську і маломіщанську робучу людність, ставав пустинею.

Що стара, передтатарська людність задержалася в цілості у лісовому поясі України — в полянсько-деревлянському і сіверянському поліссі, в цьому не може бути непевності. Вже само по собі зовсім неправдоподібно було б припускати, що тутешня людність, зовсім безпечна в своїх пралісах, схотіла б емігрувати, а діалектологічні факти не залишать місця сумніву: в цьому поліссі, зараз за Києвом і в поріччі Десни збереглися непорушені архаїчні діалектичні прикмети, що гостро відрізняють ці говори від мовних новотворів степової України і служать виразним доказом, що місцева людність сидить тут з передтатарських часів.

Цей лісовий пояс, як я вже казав, служив резервуаром для степової української людності, що відступала сюди в особливо тяжкі часи і потім в легших обставинах колонізувала наново полишені простори. Що такий був нормальний напрям колонізації — з полісся на південь, доводять нам най-старші переписи української людності, з середини ХVІ ст.: в них того руху з заходу на схід, котрим нібито мала бути наново залюднена Україна після спустошення Бату, ще зовсім не видно — він витворився пізніше, під впливом спеціальних, соціально-економічних причин. Натомість на напрям колонізації з Полісся в цих переписах маємо багаті вказівки в іменних прізвищах осадників1



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   45


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал