Видання друге, розширене



Скачати 10.61 Mb.
Сторінка10/45
Дата конвертації22.12.2016
Розмір10.61 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   45
відразу на першу вість про смерть Юрія-Болеслава, коли ще не було часу їм порозумітися в ційсправі, дають дорозуміватися, що таке по-розуміння наступило ще за життя Юрія-Болеслава. Дуже правдоподібно, отже, що вже під час перетрактацій за престолонаслідство наступила угода в руській справі між угорським і польським королем, і що зроблені в ній уступки в руській справі з угорського боку були власне компенсацією за спадщинне право на польську корону, признане за угорським королевичем.

Ця угорсько-польські угода 1339 р. в такому разі була повторенням з певними змінами відомої Спішської умови 1214 p., що так само робила ком-проміс претензій Угорщини і Польщі до Га-
-129-

личини. Як тоді, так мабуть і тепер, початок до цього компромісу ви-йшов від польської сторони. Угорщина числила за собою традиційні права на Галицько-володимирську державу і не мала причини кликати Польщу, аби з нею ділитися тими правами.

Ми знаємо, що Угорщина вже наприкінці XI ст. почала простягати руку по галицькі землі. Катастрофа 1099 р. справді перебила ці аспірації, і угорські плани на Галичину відновлюються аж століттям пізніше — у 80-х pp. XII ст. під час галицьких замішань. Угорщина вперше приходить тоді до окупації Галичини, хоч і не тривалої. Зі смертю Романа угорський король бере на себе роль опікуна над його сиротами і роль зверхника Галицько-волинської держави. Відтоді „король Галичини і Волині“, Galiciae Lodomeriaeque rex — стає постійним титулом угорських королів, і вони утримують його і тоді, коли після кількох досить ефемеричних спроб окупації Галичини втрачають всякий реальний вплив на неї - зі зміцненнєм становища Данила. Насправді не знаємо, на скільки якісь зверхницькі права чи сеньйорат угорського короля визнавався коли-небудь галицькими князями; коли з кінцем XIII ст. ми бачимо сліди агресивної політики галицьких князів супроти Угорщини, розуміється, трудно думати про яке-небудь визнання старшинства угорського короля. Але зі зміцненням становища угорського короля у наступних десятиліттях XIV ст. могли віджити старі погляди про права Угорщини на галицьку Русь, і польський король мусив рахуватися з цими претензіями Угорщини; коли він ставив якісь плани на Русь, то щоб не попсувати приязних відносин з Угорщиною, не накликати конфлікту з нею, мусив подбати про компроміс. Обидві держави мусили вже при цьому першому пактуванні стояти на тих самих позиціях, на яких бачимо їх в угоді 1350 р.; угорський король признавав Галицьку державу власністю угорських королів, своїх попередників, отже і своєю (regnum Russie predecessorum nostrorum regum, Hungarie fore di-gnoscebatur et per consequens nostrum fore dignoscitur), так що коли ділився правами на неї з польським королем, то робив це з ласки, як уступку. Такою уступкою і заплатив мабуть кор. Кароль за право спадку в Польщі для свого сина, а що Польща шукала тут його згоди на компроміс, це відбилося і на їх умовах. Як то звичайно буває, що хто чогось добивається, то при компромісі робить і більші уступки, так і Казимір
-130-

мусив прийняти всякі застереження дальніших прав угорського короля на Га-личину. Пізніша умова 1350 p., що регулювала відносини обох держав до Га-личини після того, як її здобуто, мабуть і тут стояла на тій же позиції, що й пактування 1330-х pp. По умові 1350 р. Галичина мала залишатися і далі при-належністю угорської корони, і Казимір тільки за свого життя міг її уживати. Так воно, кажу, було мабуть і в умові з Каролем. Коли може стилізація угоди була інакша, принцип мусив бути той самий.

Ставлячи такі здогади (бо за браком докладніших сучасних відомостей для непевностей зістається тут багато місця, і більше як здогадом я цього і сам не назву), мусимо відповісти на питання: що могли викликати такі плани Польщі на Галицьку Русь? На це питання зовсім певної відповіді, розуміється, не може бути. Сучаснi письменники підсувають далекосяжні плани Казиміру: що він, втрачаючи одне море для Польщі, хотів пробити їй дорогу до другого; але при тверезішому погляді на обставини ХІV ст. таких здогадів ніяк не можна ставити. Краще залишитися при далеко простіших мотивах, і власне неприхильне ставлення Юрія-Болеслава до Казиміра, що з кінцем 1330-х р.р. могло ще погіршитись і перейти просто у вороже (пор. звістку про той похід татар і русинів у 1337 р. на Люблінську землю) могло послужити першим імпульсом до того. Заразом показувалися все виразніші симптоми непевного становища Юрія-Болеслава на галицько-волинському столі у його відносинах до боярства, може ще які інші корисні для Польщі обставини, і у Казиміра легко могла виникнути гадка - зігнати з галицького стола свого кузена, або скориставшись з замішань, забрати собі його землі. (Могла тут вплинути пам'ять про політику Лєшка Білого з початків ХІІІ ст. супроти Романової спадщини, і згадки про давнішу боротьбу за західну Русь, але то вже менш правдоподібно). Треба було лише порозумітися з Угорщиною, і це було зроб-лено.

Супроти такого значення цього моменту в пізнішій історії України було б дуже цікаво здати собі справу з відносин Юрія-Болеслава до Угорщини. На жаль, джерела тут не дають зовсім нічогo позитивного. По тих натяках про участь галицькнх князів у внутрішніх війнах Угорщини, про які я згадував, маємо здогади про плани походу кор. Кароля на русинів у 1330-х pp. - здогади оперті, одначе, лише на досить неправдоподібному толкуванні одної булли, і потім одну літописну звістку, досить стару, але змістом своїм
-131-

зовсім загадкову. „Року божого 1338 коло свята Петра і Павла, читаємо в уго-рських хроніках, прийшов князь руський Лотка (вар.: Лочка) з вибраним пол-ком своїх вояків до Вишгороду, до короля угорського Кароля, обіцяючи йому всяку приязнь“. Стилізація звістки вказувала б, що тут іде мова не про якогось галицького боярина, як думали часом, а таки князя. Чому він називається „Лотка“, Аллах знає, але коли це руський князь, то найприродніше доводиться бачити тут Юрія-Болеслава. В такому разі ця звістка говорила б нам, що разом з тим, як укладалося порозуміння між Польщею і Угорщиною у справі Галицької Русі, Юрій-Болеслав, може прочувши про ці звернені проти нього переговори, попробував перебити їх і перетягнути на свій бік угорського короля, нанісши йому урочистий візит, але цей маневр йому не вдався, і угорський король зістався союзником Польщі і став на її боці у справі Гали-цької Русі.

З внутрішніх відносин часів Юрія-Болеслава особливо важливе значення мав конфлікт, що вийшов між Юрієм і його боярами, і мав великий вплив на політичну ситуацію того часу, остаточно закінчившись трагічною смертю цього князя. Ті пояснення, які дають цьому конфлікту джерела, проливають дещо світла на внутрішні відносини взагалі. Іван Вінтертурський, переказуючи поголоски, які дійшли до нього, каже, що Юрія-Болеслава отруїли „після довгих літ доброї управи за те, що він став розмножати число латинників і їх віру“. Ширше оповідає про це інший сучасник - празький крилошанин Фран-тішек: „цей князь, ревний до правої віри, прикликав з різних країв католицьких священиків і богословів, бажаючи прищепити правдиву віру у русинів і викоренити їх схизму. Ті ж, жаліючи свою віру, отруїли князя, і багатьох католиків позабивали різними способами“. Подібне каже і
-132-

дещо пізніший Ян з Чарнкова: вбили Юрія за те, що він „хотів перемінити їх закон і віру“. Інакші поголоски переказують записки т. зв. Траски: що Юрій „був дуже нестриманий у відносинах до своїх підданих: ув'язнював їх і ви-магав y них грошей, відбирав у них доньок і жінок та безчестив, і наводив на них інші народності - чехів і німцв; здається, що через такі кривди вони йому і смерть заподіяли“. Отже, ці поголоски, записані незалежно від себе кількома авторами, підкреслюють такі причини невдоволення на Юрія-Болеслава: він протегував латинство; він старався змінити порядки (lеgem) землі; він протегував чужинців - чехів і німців, запрудивши ними землю; нарешті — він чинив насильства над людьми і жив розпустно.

Облишивши цю останню поголоску, підозрілу своєю банальністю, та й не підтриману іншими джерелами (Іван Вінтурський якраз навпаки каже, що Юрій правив добре) ми, власне, можемо звести інші поголоски до одної ха-рактеристики: Юрій-Болеслав роздратував своїх підданих тим, що бувши за свїм вихованням латинником і прихильником польсько-німецького укладу, занадто необережно став нав'язувати латинство і німецькі порядки русинам, і це привело до конспірації. Це було б цілком правдоподібно, а натяки на щось таке ми знаходимо і в сучасних урядових актах. Папа згадує в одному своєму листі з 1341 р. про реляцію Казиміра, де той писав йому, що „схизматицький народ руський отруїв князя руського Болеслава, сина католицьких батьків, і немилосердно перебив інших католиків, які були прихильні до того князя за його життя“. Як бачимо, і тут повстанню проти Болеслава придається релігійне забарвлення, а окрім самого Болеслава рух цей спрямовується і проти його прихильників-католиків, по всій очевидності - чужинців.

Що Юрій-Болеслав, перейшовши на православну віру, залишався при-хильником католицтва, в тім трудно сумніватися. Чутки про його прихильність до латинства були причиною, що вже дуже скоро після його приходу на володимирський стіл папа заходився навертати його на католицтво. Ми маємо папські листи з червня 1327 р., де він пише, що з великою втіхою довідався про намір Болеслава, руського князя, перейти від схизматицького грецького обряду до римської церкви, і намовляє Болеслава, аби таки дійсно “звернувся спасенно до світла правди“, а в окремому листі до Ло-
-133-

кєтка просить його, аби впливав на Болеслава своїми батьківськими намовами у цьому напрямі. Часто висловлювано гадку, що ці листи папи були від-повіддю на висловлене Юрієм-Болеславом на адресу папи бажання перейти на латинство; але зміст папських листів на це нічим не вказує. Так само загально прийнятий погляд, що Юрій дійсно слідом таки вернувся до католицтва, вважаю безпідставним: у зацитованому вище листі 1341 р. папа, говорячи про побитих русинами латинників - слуг Юрія, його самого зве тільки сином батьків-католиків: з цього очевидно, що Юрій помер таки православним, на латинство сам не перейшов. Але звістки про його прихильність до латинства через те своєї ваги не втрачають. Цікава з цього погляду звістка, що Юрій женячись з донькою Гедиміна, охрестив її, і весілля справив у Плоцьку, на Мазовші; очевидно, він зробив це не у себе, у Володимирі, хіба з якихось особливих причин, і справедливо здогадуються, що це зроблено було для того, аби вихрестити жінку не на грецьку, а на латинську віру.

В чому могли проявлятися намагання Юрія-Болеслава „викорінити схизму“, „змінити віру“ своїх підданих - тяжко сказати, і це обвинувачення мабуть швидше треба вважати агітаційним мо-
-134-

тивом. Коли сам Юрій, як ми бачимо, залишився у православній вірі, тим менше міг братися до якихось гострих способів поширення латинства; та й заслабе його становище було для цього. В дійсності мабуть це поширення латинства обмежувалося тим, що Юрій давав легкий доступ на Русь латинсь-кому духовенству і латинникам, його прихильністю могли користуватись ка-толицькі місії, священники і монахи, і католицькі колоністи Русі, а можливо - що він і сам запрошував їх.

Щодо протегування чужоземної латинської колонізації на Pусі, то па-м'яткою заходів Юрія навколо неї залишилася його грамота м. Сяноку на ні-мецьке право, видана у Володимирі 1339 р. В ній він надає війтівство в Сяноку своєму слузі Бартку з Сендомира з правом на третину податків з міщан, з юрисдикцією і з іншими вигодами звичаєм подібних надань (грамота взагалі укладена у формі звичайного надання магдебурзького права). Міщанам цієї нової громади дається 15 років свободи від податків, а ті національності, з котрих Юрій сподівався осадників новій громаді, перелічені так: “чи то буде німець, чи поляк, чи угрин, чи русин”.

В цих словах часом вбачали доказ того погорджування русинами, на яке натякають звістки про Юрія, але власне ці слова тільки показують, що ті осади з німецьким правом були передовсім обчислені(?) на заграничних колоністів. Що свідками на грамоті бачимо двох війтів німецького права - з Бохні і de Warsov, та ще одного або двох німців - це також зовсім природне явище при наданні грамоти на німецьке право. Може бути, що Юрій показував особливу прихильність до німецької колонізації та до організації громад німецького права, і це дало
-135-

потім причину для того обвинувачення, що він „понаводив“ на Русь чужинців. Але німецьку колонізацію і організацію на німецькому праві бачмо ми на Волині і Галичині ще у ХІІІ ст. і напочатках ХІV ст., і прихильність та зажи-лість з німецькими осадниками показують старші князі, як Василько, Лев і ін. (пор. вищенаведений епізод обіду у Маркольта Німчина1.

У складі вищих урядників Юрія-Болеслава, як він представляється свід-ками його грамот 1334 і 1335 р., пробувано теж знайти доказ, що він обсад-жував вищі уряди чужинцями2. Але імена цих свідків говорять протилежне: в переважній масі це імена чисто руські, неруських не можна на певно вказати, німецьких або польських рішуче нема ані одного. На чолі їх стоїть єпископ, між боярством перше місце займає Дмитро Дедько, голова боярства і управитель Галичини після смерті Юрія-Болеслава: його вже певно ніяк не можна вважати креатурою Юрія.

Таким чином звістки, які нам вдалося зібрати про Юрія з фактів його князювання, вказують, що коли поводи до тих закидів проти нього, переказа-них поголосками, і дійсно були, то якихось крайнощів у його діях ми не мо-жемо сконстатувати. Чи треба це пояснити скупим запасом цих відомостей, чи тим, що в діях Юрія були дійсно тільки поводи, які були вжиті для агітації проти нього його противниками серед боярства, так що в тих посмертних по-голосках ми маємо відгомін лише цих агітацій, які перебільшували факти і надавали їм хибне висвітлення? Цього питання не розв'яже нам тепер мабуть ніхто.

Той факт, що у перших грамотах Юрія ми не зустрічаємо
1Див. вище с. 94.

2Линниченко (ЗамЪчания с. 98, Сусп. верстви с. 62, пор. 15) з-поміж Юрійових бояр вважає Михайла Єлизаровича, Бориса Кракулу і Олександра Молдаовича волохами, а Ходора Отека і здається - Ходка Яромировича - чехами, напевно за русина має тільки Дмитра Дедька. Я думаю, що Михайло Єлизарович не може будити ніяких підозрінь, так само як і Григорий Косачович і Грицько Кудринович. Ім'я Кракули - Борис, думаю, теж досить документує в ньому русина, або щонайбільше зрущеного волоха. Зрештою при-сутність численних волохів на дворі руського князя в ті часи була б фактом, котрий ледве чи хто потрапив би витолкувати (окрім хіба о. Петрушевича з його всеволоською теорі-єю). Олександр Молдаович міг бути так само русином з Подунавя як і волохом, або ще і швидше. Імя Ходка Яромировича дійсно звучить по-чеськи, хоч не можна сказати, щоб і воно не могло бути руське, як і імя Ходора Отека. Georgius Calvus не має ніяких ознак, з яких можна б впізнавати його національність.
-136-

згадки про боярську раду, тим часом як грамоти 1334 і 1335 р. видаються з участю боярства, дав деяким новішим дослідникам підставу для здогаду, що Юрій в перших роках правив незалежно від боярства, але пізніше боярство його опанувало, і на грунті напружених відносин між ним і Юрієм дійшло потім до трагічного конфлікту1.

Цей погляд вимагає у всякому разі деяких поправок. На відмінностях тих грамот від попоредніх взагалі важко будувати які- небудь висновки, бо як було вказано, грамота 1325 р. не знати ще у яких обставинах була видана, а грамота 1327 р. буквально і невільничо відписана з грамоти 1316 р., отже має дуже малу цінність для нас. Через те і говорити про різне становище Юрія на початку і в кінці його князювання ми не маємо ніякої підстави.

Приймаючи на підставі джерел,що Юрій не був накинений галицькому боярству, а закликаний самим боярством, або певною (переважною) партією серед нього, ми мусимо припускати, що боярство мало велику силу і великий вплив на управу протягом всього його панування. Грамоти 1334 і 1335 р., де вищі двірські урядники і воєводи виступають не як прості свідки, а як учас-ники княжої угоди, і поруч княжої печаті ставлять свої печатки, служать ви-разним проявом такого великого впливу. Дуже правдоподібно, що цей вплив, ця боярська опіка докучала Юрію; його титул на грамотах 1334-9 р.: „з Божої ласки прирожденний князь”2 міг бути протестом князя проти цієї опіки: він хотів вважати себе князем прирожденним, а не з ласки боярської посадженим. Зрештою ж не можемо сказати, чи брався Юрій до якихось способів боротьби з боярством. У його становищі це було дуже небезпечно; щонайбільше – опираючись на сильнішу партію, він міг якийсь час поборювати слабші.

При напружених відносинах між Юрієм і боярством, при існуванні між боярами сильних противників, прихильність Юрія
1Ржежабек с. 216—7, Линниченко Замечанія с. 101, Сусп. вер. с. 62, Прохаска с. 8—10. На скільки хисткі всі здогади про переміну в становищі Юрія супроти боярства, показує порівняння поглядів дд. Линниченка і Прохаски: перший думає, що своє сильне становище на початку князювання Юрій завдячував підтримці татар, другий — що боярство опиралось на татарах проти нього.

2ex dono Dei natus dux et dominus Russie; Dei gratia natus dux tocius Russie Муnoris; Dei gratia dux et heres Russie.
-137-

до латинства, до латинсько-німецьких культурних і суспільних форм легко могла послужити агітаційним мотивом, хоч Галичина і Волинь зовсім не від-значалися якоюсь відчуженністю від заходу, а і Юрій, судячи по його само-стійній політиці супроти Польщі, ледве чи був простим невільником тих взір-ців, на яких сам був вихований.

Опираючись на невдоволення народу, може бути - в значній мірі підго-товане самою їх агітацією, вороги Юрія відважились позбутися його. Виник-ла змова, і вона привела до його вбивства. Його отруєно 7 квітня 1340 p., як каже одна генеалогічна записка - у Володимирі. Іван Вінтертурський переповідає поголоску, що отрута була така сильна, аж тіло розлетілося на кусні (sic!). Франтішок празький називає це виразно справою бояр. Разом з тим по різних містах держави перебито головніших, найбільш зненавиджених прихильників Юрія - чужинців, котрими він себе оточував, і взагалі латинників.

Це дає розуміння, під якими окликами велася агітація проти Юрія-Бо-леслава. Про властиві мотиви провідників конспірації мо-
-138-

жемо лише здогадуватися. Укладаючи її, провідники мусили керуватися, су-дячи з усієї обстановки, чимсь більшим, ніж простою злобою до Юрія. Кіль-кавікова історія галицько-волинського боярства каже шукати і в цій події прояву боярських змагань до влади і впливів.

Урядити боярську олігархічну републіку воно не відважилось кілька-надцять літ перед тим, перед закликанням Болеслава Тройденовича, коли мало управу фактично в своїх руках, не відважувалося і тепер. Ні в самому собі, ні в інших чинниках воно не знаходило на те опертя. Народні маси воно може й потрапило підняти на Юрія, але шукати в народі опори - було не в традиціях боярства. Бичимо слідом його союзниками татар, але ціловікова історія татарської зверхності мусила навчити, що на татар, як на якийсь постійний помічний чинник не можна розраховувати у політиці: цією елементарною си-лою ніколи не можна було правити, ані докладно на неї розраховувати. Треба було щось більш конкретне.

Увага боярства спинилась на Любарті. Член могутньої династії, предс-тавник держави, що і тоді вже була руською більше, ніж литовською, чоловік молодий і у галицьких справах новий, без всяких традицій, надавався він дуже добре для княжої фірми, під котрою боярство могло надіятися правити землею. Ще легше насувалася його кандидатура, коли припустити (а це зовсім можливо)1, що Юрій прийняв молодого князя „на грунт“, давши йому під управу котрусьз волинських волостей. В такому разі кандидат був під рукою, і кандидатура його була такою природною, як тільки взагалі могла бути.

Та надзвичайна легкість, з якою після смерті Юрія Любарт опанував га-лицько-волинські землі, і значна сила і тривалість, з якими ці землі потім його трималися, піддають здогад, що мабуть уже за життя Юрія була сильна пар-ія Любарта між галицько-волин-
1...дуються шкоди, причинені львів’янами торунським купцям post obitum domini nostris felicis memoriae ducis Russie - у Фойгта ІІІ ч. 61.

З цим рухом зв’язується і звістка про смерть Юрійової жінки Офки: Нарбут, поси-лаючись на напис ії гроба в Завихості, пише: zyc przestala 1342 lutego 5 dnia, wrzucona przez Rusinow pod lod na Wisle pod Zawichostem (Pomniejsze pisma c. 296), і цю звістку приймають деякі дослідники - Прохаска с. 11, Бальцер с. 457. Але вона дуже підозріла (чому аж у Завихості, і чому русини??). Провірити її вже не можна, бо того Офчиного гроба у завихостському костелі нема тепер.

Одначе тільки можливо, бо коли більш категоричні виводи робляться на підставі Любартової грамоти луцькій кафедрі, то робляться неправдано (див. прим. 17).
-139-

ським боярством, і вороги Юрія, зводячи його зі світу, вперед оглядалися на Любарта, як на майбутнього його наступника.

Припускати одначе, що Любарт особисто був замішаний у боярській революції, нема підстави. Пізніша напівурядова чи урядова традиція, перека-зана давнішим русько-литовським літописом, що Любарт дістав галицько-во-линські землі як спадщину, з рук доньки останнього волинського князя*, не узгоджується з таким припущенням, особливо коли прийняти, що тестем Лю-барта був сам Юрій-Болеслав. Зрештою і в численних оповіданнях сучасників, які ми маємо про смерть Юрія, тоді не була б замовчана роль Любарта, тим більше, що це давало зовсім інакше освітлення пізнішій боротьбі Казиміра з Литвою.

Це припущення, що в боярських колах Любарт був наперед визнаним наступником після Юрія-Болеслава, і боярська революція мала в плані поса-дити Любарта на княжий стіл, підтверджується всім подальшим, що знаємо про становище Любарта у галицько-волинських землях.

Передовсім очевидно, що Галицько-волинські землі, себто галицько-волинське боярство (бо воно стояло на чолі їх і фактично тримало в своїх ру-ках) добровільно визнало Любарта своїм князем і трималося його далі, не зважаючи на ту боротьбу, яку доводилось витримувати з іншими претенден-тами, і досить слабку і уривочну поміч з боку литовських князів. Сотні нагод мало воно позбутися цього князя, коли б він був накинений йому силоміць, особливо в перші роки, коли зі смертю Гедиміна, (1341) розділилася його держава і втратила всяку єдність і силу. Вистачило б напустити на Любарта татар з кінцем 1340 р., як напустили їх бояри на Польщу і Угорщину, і було б відразу по нім. Але боярство цього не зробило, навпаки - міцно його трима-лося. Очевидно, Любарт був посаджений на галицько-волинський стіл самими боярами, наперед ними назначений собі князь.

При цьому його визнало наступником Юрія-Болеслава боярство всіх земель, які належали до Галицько-волинської держави на момент смерті Юрія, безпосередньо відразу після смерті Юрія.

Що Любарт після смерті Юрія-Болеслава вважався князем не тільки на Волині, але і в Галичині, на це є кілька вказівок. На перше місце я таки по-ставлю відомий святоюрський дзвін, дарма що в новішій історіографії його ма-ло пошановано. Дзвін цей має
-140-

напис: „въ лЪт. 6849 сольянъ бы(сть) колок(о)лъ сиі стому Юрью при князи Димитриі игуменомъ Евъфимьємь1. Ім'я Дмитра мав Любарт і тільки про нього і можна тут думати (на Дмитра Дедька, управителя Галичини, думати не можна, бо ані у своїй власній грамоті, ані в інших звістках він князем не титулується). Припускати, що дзвін цей був звідкись (напр. з Волині) до Львова привезений2, трудно з огляду на те, що в напису він таки признача-ється для св. Юра: дуже дивного треба б на це вимагати випадку, аби первин-но призначений для якогось монастиря св. Юрія на Волині, дзвін цей потра-пив до монастиря св. Юрія ж у Львові. Очевидно, у Львові у І341 р. князем визнавали Любарта-Дмитра.

З цим узгоджуються і інші вказівки. Так Ян з Чарнкова каже, що після смерті Болеслава Тройденовича володів його руським князівством Любарт Гедимінович аж до 1349 р. коли Казимір відібрав те князівство у нього3. Давніший русько-литовський літопис каже, що Любарт дістав у спадщину після володимирського князя “всю землю Волынскую», що по термінології ХІІІ — XIVст. означало всю Галицько-волинську державу 4. (Так Волинський літопис зве волинськими князями і галицьких, а реєстр „руських городів” з початку ХV ст. зве волинськими городами і Галичину)5. Длугош, перефразовуючи оповідання русько-литовського літопису, теж каже без всякої поправки, що Любарт не дістав від батька ніякої волості, бо з руки жінки йому дісталися „князівства Львівське і Володимирське”6. Нарешті з 1347 р. ми маємо грамоту візантійського цісаря, адресовану володимирському королеві Дмитрію Любарту, у справі галицької митрополії, де імператор доручає Любарту відставити „галицького архієрея“ на патріарший суд в Цар-
1Про цей дзвін у Зубрицького Повесть врем. летъ с.78, і новіше у збірнику петерб. Акад. с. 79; Дедькові признавав його недавно Линниченко – Крит. обзоръ с. 160.

2Як припускав напр. Філевіч Борьба с. 82.

3Boleslao filio Troyden.. interempto, Lubardus filius Gedimini ducis Litwanorum eundem ducatum Russiae possidebat, quem Kazimirus anno D.1349 obtinuit ex integro — Monum. Polo-niae II c. 629.

4Ученыя записки II отд. с. 27.

5 Іпат. c. 588 - тут розрізняють з українських князів тільки “заднепрейских и волиньских“, Кипріанов. Житіє м. Петра — див. цитату на с. 114, реєстр городів — Воскрес. л. І с. 420.

6III с. 404 - звідси взяте, очевидно, і пояснення у генеалогічних примітках у збірці Пісторія Polonicae historiae corpus ІІІ с. 166 - тому воно і не має самостійного значення, яке йому надає Філєвіч Борьба с. 43.
-141-

город1; очевидно галицька кафедра була в тодішніх Любартових волостях2.

З цих звісток оповідання Яна цікаве і тим, бо дає розуміти, що Любарт запанував над Волинню і Галичиною зараз таки, безпосередньо після смерті Юрія-Болеслава. Це зрештою само собою треба б припустити, але як під-твердження такого висновку a priori, звістка Яна має свій інтерес.

Сам по собі вибір на галицько-волинський стіл боярами такого цілком зрущеного князя як Дмитро-Любарт так само мало або й ще менше міг би ро-бити перелом в житті цієї землі, як і попередній вибір - Юрія-Болеслава. Але він був заразом лише одним епізодом у широкій окупаційній політиці литов-ських князів, зверненій на збирання земель давньої Руської держави і вводив галицько-волинські землі в еволюцію нової Литовсько-руської держави, а це вело за собою важливі переміни у політичному становищі і у внутрішніх відносинах землі. З другого боку смерть Юрія і посадження Любарта послужило вихідною точкою до ряду польських походів, які відкривають собою той процес окупації Польщею українсько-руських земель, що розтягнувшись на кілька століть, закінчився інкорпорацією Польщею майже всієї українсько-руської території.

Замикаючи собою ряд галицько-волинських князів, Любарт відкриває, отже, собою нову добу — переходу українсько-руських земель під владу Ли-тви і Польщі, боротьби Литви і Польщі за галицько-волинські землі і інкор-порації українських земель Польщею. Історія цього процесу буде предметом уже подальшого тому.
1Acta patriarchatus constantinopolitani, ed. Miklosich et Müller I C. 265 = Русск. истор. библ. VI дод. 6.

2Заслуга вияснення того факту, що Любарт визнавався князем в Галичині, не тільки на Волині, належить Філевичу (Борьба с. 48, 81—2, Къ вопросу с. 326), хоч він і не розпо-ряджався всіма фактами, які маємо. Перед тим ця обставина не звертала на себе ближчої уваги. Проти виводів Філевича виступали Линниченко (Крит. обзоръ с. 164), Терлецький (Політичні події на Гал. Русі в 1340 р. — Записки Наук. Тов. ім. Ш. т. XІІ с. 25), але підстав для погляду про владу Любарта в Галичині вони не збили (в оцінці цих підстав я одначе з Філевичем не зовсім погоджуюсь). Що Галичина в ті часи не належала ані до Польщі, ані до Угорщини, на це будуть дані докази у т. IV.
-142-

II.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   45


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал