Ви глибинної психології укладач Н. В. Гриньова Умань Візаві 2013 2




Сторінка6/7
Дата конвертації25.12.2016
Розмір5.01 Kb.
1   2   3   4   5   6   7
Тема №8.
Тілесно-орієнтований психоаналіз.
План
1.
Поняття про травму народження Отто Ранка. Теорія волі О. Ранка. Проблеми біологічної енергії по Вільяму Райху.
1.

Поняття про травму народження Отто Ранка.
Отто Ранк (1884-1939) був ще одним видатним послідовником
Зиґмунда Фрейда, що займався питаннями символіки й міфології.
Ранк прийшов у психоаналіз, не маючи вищої освіти, але це не завадило юнакові не тільки прийняти ідеї Фрейда, алей здійснити істотний внесок у розвиток психоаналітичної теорії. Замолоду Отто вчився в ремісничому училищі, потім працював у майстерні. Природна обдарованість, підкріплена багаторічними нічними читаннями, привели до дивного результату
- в 1905 році Ранк знайомиться із Фрейдом і вражає останнього як своєю загальною ерудицією, так психоаналітичними ідеями. Пізніше на настійну вимогу Фрейда Ранк до вступив у Віденський університету ідо року одержав ступінь доктора філософії. В 1912 році Ранк став секретарем Віденського психоаналітичного гуртка й залишався націй посаді аж до свого розриву із Фрейдом в 1924 році. Це був період енергійної роботи, основною метою якої було всіляке розширення сфери впливу психоаналізу. Ранк трудився над виданням журналу Імаго, був редактором «lпternatioпale Zeitschrijt fur пав році заснував спеціальне видавництво для публікації робіт із психоаналізу й керував ним протягом наступних п'яти років. Наприкінці 1913 року вийшла спільну працю Отто Ранка й Ханса
Захса Значення психоаналізу в науках продух, основним завданням якої було дати відсіч ревізіоністським ідеям Юнга, що містилися в його книзі Метаморфози й символи лібідо. На роки навчання в університеті доводиться початок активної літературної діяльності. Не будучина відміну від Фрейда й

97 більшості його послідовником, професійним лікарем, Ранк одним з перших приступив до дослідження різноманітних культурних феноменів, таких як міфи й легенди, мистецтво й релігія, література й поезія. До цьому періоду відносяться наступні найбільш відомі його роботи Міф про народження героя (1909 рік) і Мотив інцесту в літературі й легендах (1912 рік. Вданих роботах Ранк спробував довести, що Едіпів комплекс
є універсальним принципом для пояснення древніх міфів, а також літературних і поетичних здобутків пізніших епох. Обидві книги приклад величезної історико-культурної ерудиції молодого автора, що вражала всіх, хто його знав. Проводячи психологічний аналіз, Ранк підкреслював
«ідентичність змісту міфів всіх часів і народів. Наявність близького зв'язку між міфом і сновидіннями (утому числі кошмарними) дозволило Ранку інтерпретувати міф як «сновидіння
великої кількості людей». Подібно Фрейдові, Отто Ранк вважав, що розповсюджені теми міфології (міфів, легенд, казок і саг, такі як інцест або вбивство батька, базуються на індивідуальних дитячих фантазіях. Ранк писав Розуміння міфотворчості вимагає звертання до її первинних джерела саме до здатності до уяви, властивій індивідові в дитинстві. Наприклад, дитячі фантазії про сімейні відносини, названі Фрейдом сімейним романом, втілюються в таких казкових темах, як погроза дитині збоку батька, рання втрата знатних батьків, їхня підміна простими прийомними батьками, порятунок і відплата, повернення до справжніх батьків.
Ранк вказує, що міф можна тлумачити по-різному. Наприклад, що часто зустрічається в міфах опускання дитини у воду в кошику («віддавання воді») може символізувати процес народження загрозу смерті, а також відродження. Слід за
Фрейдом, Ранк розглядає мотив віддавання воді як символізацію факту народження. Ранк послідовно доводить, що міфи зображують суперечливі почуття стосовно батьків, утому числі ворожість батька до сина й неминучий бунт останнього.

98 О. Ранк досліджує такий інструмент вираження змісту, як
символ. Символ різноманітний, його форми простираються від прозорої двозначності (наприклад, у гостроті) до повної неясності
в сновидінні й неврозі. Визнавши існування символізму, Ранк і
Захс, на відміну від Юнга, не визнали його справжньої цінності. Створення символів розглядалося ними як регрес - як зниження
мислення до образного щабля, що виникає внаслідок
неможливості свідомої адаптації до реальних подій.
Залишаючись у фарватері фрейдівської системи, Ранк і Захс, не вказують на, безумовно, провідне місце сексуальної символіки. На відмінну від Фрейда, вони розглядають психічну активність
крізь призму інстинкту збереження й продовження роду
людства. Автори переборюють пануючий у культорології XIX століття природознавчий підхід, що зв'язує міфи й релігію з першими спробами пояснення природних явищ. Відмова від марного маніпулювання природними стихіями при інтерпретації феноменів культури і звернення до пошуках їхньої суті до глибин людської душі стали найзначнішим досягненням психоаналізу в області наук продух. З тим, що матеріали із зовнішнього світу запозичуються людською фантазією лише заради аналогії із власним внутрішнім світом, були згодні всі викладачі психології несвідомого (включаючи Юнга.
Так само, як Юнг і Адлер, Отто Ранк спочатку був переконаним послідовником Фрейда, але згодом виступив зі своїми поглядами, несумісними з ортодоксальною психоаналітичною доктриною.
По-перше, він разом із Шандором Ференці прийшов до думки про необхідність зміни методу проведення психоаналізу. Він, які
Ференці, вважав, що аналіз буде йти набагато продуктивніше й швидше, якщо аналітик стане його проводити більш емоційно й у такий спосіб буде стимулювати пацієнта. Ці пропозиції Ференці й Ранка викликали протест Фрейда, проте Ранк, покинув Психоаналітичну асоціацію, став працювати за своїм методом. Одна з основних ідей Ранка – уявлення про травму

99
народження - в остаточному підсумку також не була прийнята ні
Фрейдом, ні членами його асоціації. Ранк вважав, що фізіологічні реакції немовляти говорять про пережитий ним при народженні фізіологічний дискомфорт внаслідок сильної сенсорної стимуляції при переходів нове середовище перебування. У результаті чого виникає стан первинної тривоги. Тому індивід завжди по Ранку, прагне повернутися до загубленого блаженства перебуванню в материнській утробі. У той же часу нього виникає страх перед можливим поверненням у материнське черево. Таке амбівалентне відношення до повторного народження викликає невротизацію дитини, що знімається шляхом первинного витіснення вихідної тривоги при постійному відокремлені матері через кормління грудьми. Ранк був переконаний, що на несвідомому рівні дитина пам‟ятає про своє перебування у череві матері. В її пам‟яті зберігаються відчуття як комфорту, такі страху від такого первинного життєвого досвіду.
2.Теорія волі О. Ранка.
О. Ранк розвиває теорію волі. На його думку, воля нестатична, вона розвивається, її самовизначення вимагає зусиль і часу. Спочатку воля розвивається як негативна сила, спрямована проти зовнішнього й внутрішнього приниження, носіями яких є, відповідно, батьки й сексуальність. На наступному етапі свого становлення воля індивіда підтримується ідентифікацією з волею групи. І лише переборовши в собі залежність від групових стандартів і взявши на себе всю повну відповідальність за власне волевиявлення, людина досягає рівня позитивної волі. Виходячи із цього, Ранк формулює власну шкалу психологічних типів. Люди підрозділяються на нормальних, невротичних і творчих.
Нормальними він називає тих, хто відмовився від своєї волій прийняв волю групи невротиком - того, хто, з одного боку, не може прийняти волю групи, аз іншого боку - недостатньо вільний для того, щоб сформулювати власну волю. І тільки творча особистість (художник) здатна досягти рівня позитивної

100 незалежної волі. Художник сам встановлює для себе закон, тому його енергія й ідеали гармонізовані.
3.Проблеми біологічної енергії по Вільяму Райху.
Фігура Вільгельма Райха може бути визнана однієї із самих драматичних в історії психоаналізу. Вільгельм Райх (1897 -1957) народився в Галіції всім ї фермера. Теплі відносини з матір'ю були передчасно перервані її смертю. Вона покінчила із собою, коли
Райху було 14 років. Через три роки від туберкульозу вмер батько. Втративши будинок, Райх відправився служити офіцером в австрійську армію. Після війни він приїхав у Відень, де незабаром одержав освіту лікаря. В січні 1919 року студенти організували семінар по сексології, для якого всебічно начитаний Райх став цінним придбанням. У цей час він натрапив на Три нариси по теорії сексуальності
Зиґмунда Фрейда, що визначили основну сферу його наукових пошуків. Влітку 1919 року Райх виступив на студентському семінарі з доповіддю, присвяченою поняттю «лібідо». Якщо до Фрейда поняття лібідо означало відчутне свідоме сексуальне бажання, то, на думку Райха, лібідо у теорії Фрейда не могло бути нічим іншим, крім як енергії самого статевого потягу. Пізніше Райх думав, що зумів довести тотожність біоелектричної й сексуальної енергій. Наприкінці 1919 року, в літньому віці, Райх стає психоаналітиком. Для Райха розроблена Фрейдом теорія лібідо є життєвим нервом психоаналізу, і він активно починає займатися теоретичним і емпіричним обґрунтуванням економічного фактора цієї теорії. В 1927 році виходить робота Функція оргазму». Райх розглядає оргазм як головний спосіб відреагування будь-яких форм напруги. Вивчаючи функції оргазму, Райх приходить до розробки сексуально-економічних проблем біологічної енергії, що він зв'язує з виникненням оргазму й називає «оргон». Він пропонує акумулювати цю енергію й використовувати її при лікуванні

101 практично всіх захворювань, які, по Райху, є наслідком неврозів, що виникають при дефіциті оргонної енергії. Тобто при відсутності в людини оргазму. Зрозуміло, що не тільки терапевтичний вплив оргону, алей саме його існування досить проблематично.
Оргастична потенція є, на думку Райха, головною умовою психічного здоров'я: «Оргастична потенція являє собою здатність без якого-небудь гальмування віддаватися потоку біологічної енергії, здатність до розрядки застояного сексуального збудження. Навпроти, блокування сексуальності й порушення сексуальної розрядки приводять до самих різних проблемі невротичних симптомів. Для нормального протікання оргастичної функції необхідно, як вважав Райх, звільнення від загального «м'язового панцира і локальних м'язових затисків, які перешкоджають їхнім природним відчуттям і що приводять, зокрема, до придушення сексуальності й реакції оргазму. Тому Райх вважав за необхідне для досягнення оргазму звільнення всіх блоків тіла. Теж саме відноситься й до терапії неврозів, для чого, по Райху, потрібно домогтися розслабленням язового панцира, що має сім захисних сегментів. Це області очей, рота, шиї, грудей, діафрагми, живота, таза. Затиски заважають пацієнтові бути природним і відчувати своє тіло і єдність свого організму із природою. Після зняття затисків людина розкріпачується, знімаються депресії, з'являється інтерес до життя, підвищується працездатність.
Райх вважав, що затиски з'являються як наслідок придушення сексуальних (і, ймовірно, агресивних) інстинктів спочатку в дитинстві, потім у підлітковому (пубертатному) періоді й, нарешті, у дорослому віці за рахунок батьківського й соціального виховання, що вимагає спочатку від дитини й підлітка, а потім від дорослої людини хорошої й правильної поведінки (тобто дотримання у поведінці суспільних норм. Все це приводить до появи «м‟язового панцира, до сексуальних дисфункцій, до втрати здатності до оргазму, до порушення емоційності й нормального плину вегетативних процесів в

102 організмі й, в остаточному підсумку, до загальної невротизації індивіда. У випадку збереження захисного панцира в людини блокується сексуально-емоційна сфера, в результаті чого порушується система нормального задоволення найважливішої біологічної потреби. І тоді відсутність позитивних емоцій природно спричиняє прояв емоцій негативних (туги, гніву, люті. А Райх був переконаний, що позитивні емоції (що приводять до відчуття радості, блаженства, комфорту й сприятливому виникненню відчуття спільності з іншими людьми) можуть проявлятися тільки після розрядки й нейтралізації негативних емоцій. До того ж Райх стверджував, що для нормального розвитку інтелекту необхідно нормальний і вільний розвиток генітальності. На 10-му Психоаналітичному конгресів Інсбруці (1927 рік)
Райх уперше ввів поняття «панцир характеру», що складається з багатьох шарів захисних реакцій проти подавлених потягів. Панцир характеру також включає реактивну ворожість, викликану придушенням потягів. Райх розумів функцію панцира характеру як заморожену історію. Кожний нерозв'язний конфлікту розвитку індивіда залишає після себе сліду його характері у формі ригідних способів поведінки, які служать захисту від емоцій. Панцир характеру «зв'язує» емоції та унеможливлює їхню розрядку. Це проявляється на всіх рівнях організації людини - у поведінці, переконаннях, в «м'язовій броні, оргастичній імпотенції.






103
Тема №9.
Психосинтез Р. Ассаджіолі.
Епігенетична теорія Е. Еріксона.
План
1.
Поняття психосинтезу. Процеси ідентифікації та дисідентифікації у теорії Р. Асаджіолі. Епігенетичні стадії розвитку людини за Е. Еріксоном.
1.

Психосинтез Р. Ассаджолі.
Роберто Ассаджолі в 1910 році був представлений на здобуття наукового ступеня доктора наук по психоаналізу. В 1926 році у Римі Р. Ассаджолі заснував інститут психосинтезу. В 1927 році вийшла в світ його брошура на англійській мові під назвою Новий метод лікування – психосинтез”. Друга світова війна перервала роботу цього інституту, але з 1946 року лекції по психосинтезу читалися в Італії, Швейцарії та Англії. В 1957 році в США була заснована Асоціація по дослідженню психосинтеза, а у Флоренції (Італія) відновив свою діяльність Інститут психосинтеза. В 1959 році був створений Центр психосинтезу в Парижі, а в 1965 році – Індійський інститут психосинтезу. Слово „психоснотез” чи схожий до нього позначенню термін ментальний синтез використовувався до Р. Ассаджолі багатьма психологами та психіатрами. П. Жане, Й. Бретер, З. Фрейд, А. Адлер, К. Юнг, К. Хорні і багато інших так чи інакше вказували нате, що більшість людей перебувають у стані внутрішньої роздільності, відчужені від себе. Всередині людини крім її свідомості може існувати багато різних видів психічної діяльності незалежно від її свідомості. Інтуїтивно відчуваючи себе єдиним цілим, а між тим постійно визначати у собі внутрішній розкол, людина постійно приходить в стан розгубленості, не може зрозуміти ні себе, ні інших. Не знаючи і не розуміючи себе, людина не може керувати собою і постійно

104 обертається уколі власних помилок та слабкостей. Тому життя багатьох людей не склалося і було сповнене тілесними та душевними хворобами, отруєне самовпевненістю, розчаруванням та відчаєм. Людина стає з причини внутрішнього розколу рабом своїх ілюзій, неусвідомлених комплексів. Ідентифікуючи себе то з тим, то з іншим образом людини, особа шарахається зі сторони в сторону під дією зовнішніх впливів. Звідси надзвичайно важлива задача переборення цього внутрішнього розриву, синтезу внутрішній субособистостей, живучих у людині на основі укріплення і розширення її свідомості. Р. Ассаджолі вказував не те, що це основний та магістральний шлях розвитку кожної особистості – гармонізація та об„єднання в єдине ціле всіх якостей та функцій людини, що потребує конструктивного використання всіх звільнених та активізованих пробуджень особистості (ціль психосинтезу).
2. Процеси ідентифікації та дисідентифікації у теорії
Р. Асаджіолі.
Для психосинтезу Р. Ассаджолі характерно ствердження Над ними домінує все, з чим наше Я ідентифікувало себе. Ми керуємо всім, від чого ми себе дисідентифікували”. Кожного разу людина ідентифікує себе зі слабкістю, провиною, страхом, будь-якою емоцією та потягом, вона обмежує себе. Якщо людина спробує дисідетифікуватися від цих відчуттів та емоцій, то положення зміниться. Р. Ассаджолі звертає увагу нате, що багато людей в процесі свого життя ідентифікують себе з тим, що складає для них найвищу цінність і чому вони надають велике значення. Це стає домінуючою функцією, фокусом свідомості, головною функцією чи роллю, що програється ужитті. Наприклад, дівчина, яка бере участь у конкурсі краси, ідентифікує себе зі своїм тілом і його досконалістю. В цьому її фокусі пік ідентифікації, вона докладає все можливі зусилля для покращення і збереження свого тіла. Спортсмен також ідентифікує себе зі своїм тілом, але з інших

105 позицій – з йогом язовою силою та керованістю. Група інтелектуалів ідентифікує себе з розумом, з могутністю свого мозку і розглядає себе як мислителів. У інших більш помітна ідентифікація з роллю. Наприклад, багато жінок ідентифікують себе з роллю матері, а потім діють і живуть тільки як матері. Така ідентифікація себе з якоюсь частиною самого себе, образом чи роллю призводить, згідно Р. Ассаджолі до тяжких наслідків.
1. людина не знає і не реалізує себе насправді
2. ідентифікація з однією частиною своєї особистості виключає чи значно зменшує здатність до самоідентифікації з іншими частинами власної особистості.
3. Життєвий процес інколи родить неможливим чи болісним перебування в рамках одного напрямку самоідентифікації (з плином часу зовнішня краса жінок тускніє, атлет втрачає свою силу, мати не може більше виконувати свою роль по причині дорослішання чи смерті своїх дітей, здібності можуть втратити значення для оточуючих).
Психосинтез пропонує людині роботу над собою, в основі якої лежить свідоме і ціле направлене використання механізмів самоідентифікації чи де ідентифікації. Індивіду допомагають інтегруватися, синтезуватися навколо свого власного Я, а потім здійснити синтез власного Я і вищого Я.
3. Егопсихологія Еріка Еріксона.
Е. Еріксон (1902-1992) найбільш вагомою проблемою психоаналізу вважав вивчення адаптаційних здібностей Его у зв‟язку з розвитком індивіду. Вважав, що вплив на стан Его різнобічний це і біологічний, і психологічний, і соціальний вплив.
Еріксон робив акцентне на Ід, а на Его, вважаючи, що поведінка визначається не із Ід – несвідомими процесами, а із Его – процесами свідомими. Еріксон, так які Фрейд, вивчав фіксовані періоди розвитку дитини, приділяючи увагу біологічним та сексуальним основам формування особистості, але при цьому вважав істотною соціокультурну орієнтацію Его, що розвивається.

106 І якщо Фрейд розглядав формування особистості лише в період до геніальної стадії таза Еріксоном, розвиток особистості продовжується протягом усього життя людини. Заслуга Еріксона полягала втому, що він, володіючи психоаналітичними відомостями, розробив цілісну теорію розвитку індивіда, вперше поширивши її далеко за межі Едіпового комплексу. Еріксон вважав, що поряд з описаними Фрейдом стадіями психосексуального розвитку (оральною, анальною, фалічною і генітальною, уході яких міняється спрямованість потягу (від аутоеротизму до зовнішнього об‟єкту), існують і психологічні стадії розвитку ЯВ ході яких індивід встановлює основні орієнтири стосовно себе та свого соціального середовища.
Ерік Еріксон вніс неоціненний вкладу розвиток такого важливого поняття як «ідентичність» - це суб'єктивне переживання себе як постійного в часі й відмінного від інших індивіда. У той час як ідентичність позначає стало засвоєний і особистісно прийнятий
образ себе у всьому багатстві ставлень особистості до навколишнього світу, почуття адекватності й стабільності власного Я (незалежно від змін Я і ситуації. Це те, що забезпечує здатність повноцінного рішення завдань, що виникають перед особистістю на кожному етапі її розвитку. Почуття ідентичності виникає з усвідомленням дитиною того, що вона існує як індивіду світі інших об'єктів, але володіє й власними бажаннями, думками, зовнішнім виглядом, відмінними від інших. Почуття ідентичності досягає певної стабільності лише по завершенні підліткового періоду, коли вирішуються проблеми бісексуальної ідентифікації. Ідентичність - це показник зрілої дорослої) особистості, Я проявляється в поглядах індивіда, ідеалах, нормах, у поведінці й ролі в суспільстві.
Ерік Еріксон вважав ідентичність головною характеристикою, застосованою до поступового становлення особистості за допомогою специфічних для різних фаз психосоціальних криз. Він побудував оригінальну схему розвитку людини протягом всього

107 життя, в основу якої був покладений епігенетичний принцип, внаслідок чого його періодизація життєвого шляху отримала однойменну назву. Еріксон виділив вісім щаблів життя
1.Орально-сенсорна стадія (або інкорпоративна, вбираюча) (0-18 місяців) - містить у собі час, коли дитина вирішує фундаментальне питання всього свого наступного життя, довіряє вона навколишньому
світу чи недовіряє. Природно, питання про базову довіру досвіту вирішується не в дискурсивно-логічному плані, а в спілкуванні дитини з дорослим і в контакті із середовищем свого перебування через усмоктування звуків, кольорів, світла, тепла й холоду, їжі, посмішок і жестів і т.д. Еріксон вказує на провідну роль матері у формуванні базової довіри досвіту. При цьому критерієм сформованості довіри досвіту він вважає здатність дитини спокійно переносити зникнення матері з поля зору.
2. М'язово-анальна стадія (18 місяців – 4 роки. На цьому етапі з'являються два нових модуси - утримання і вивільнення. Відповідно, другим життєво важливим завданням стає знаходження
автономії на противагу сорому й сумніву. Якщо дорослі надмірно вимогливі до дитини або, навпроти, поспішають зробити за неї, що їй під силу зробити самій, у неї розвиваються соромливість і нерішучість. Коли дитину лають за забруднені штани або розбиту чашку, це також є своєрідним внеском у розвиток почуття сорому та непевності в собі. У цьому віці дитина інтеріорізує те, що Еріксон називав «очами світу, що визначає її наступне відношення до принципів правопорядку.
3. Локомоторно-генітальна стадія (4 - 6 років) - дитина прагне проникати, завойовувати й переборювати. У цьому віці розширюється простір життєдіяльності дитини, вона починає сама собі ставити мету, придумувати заняття, проявляти винахідливість умові, фантазувати про власну грандіозність. Ця стадія перейнята духом змагання, що може привести до появи почуття поразки й кастрованості. Із цього моменту дитини вже ніколи не покине відчуття внутрішнього розладу. Результатом цього періоду життя є одночасно й гірке почуття провини, і солодке почуття володіння

108 власною ініціативою.
4. Латентна стадія (6-11 років) - пов'язана з оволодінням дитиною різними вміннями, утому числі вмінням учитися. Дитина активно освоює культурні символи. Цей вік оптимальний час для навчання й прилучення до дисципліни. Тепер дитина повинна навчитися домагатися визнання завдяки дійсним досягненням. Школа стає прикладом вимог суспільства в цілому. Основна небезпека полягає втому, що дитина може придбати тут стійке почуття неповноцінності - некомпетентності. Щоб усунути наслідки попередніх фазі перебороти почуття неповноцінності, багато дітей проявляють надмірну старанність, що згодом може перейти в автоматичний конформізм.
5. Підлітковий вікі рання юність (11-20 років) - придбання почуття ідентичності. У цей час підліток коливається між позитивним полюсом ідентифікації Я і негативним полюсом плутанини ролей. Перед підлітком стоїть завдання об'єднання всього, що він знає про себе самого як сина або дочку, школяра, спортсмена, друга й т.п. Все це він повинен інтегрувати в єдине ціле, осмислити, зв'язати з минулим і спроектувати на майбутнє. При вдалому протіканні кризи підліткового віку в юнаків і дівчат формується почуття ідентичності, при несприятливому - сплутана
(дифузійна) ідентичність, сполучена з болісними сумнівами щодо себе, свого місця в групі, у суспільстві, з неясністю життєвої перспективи. У зв'язку із цим Еріксон уводить термін «психологічний
мораторій», яким позначає кризовий період між юністю й дорослістю, протягом якого в особистості відбуваються багатомірні складні процеси знаходження дорослої ідентичності й нового відношення досвіту. Неподоланна криза викликає стан дифузії ідентичності, що становить основу специфічної патології юнацького віку. При несприятливих умовах психічний мораторій може приймати затяжний характері тривати роками, що характерно для найбільш обдарованих людей.
6. Рання дорослість (21-25 років) - знаменує перехід до рішення вже

109 властиво дорослих завдань на базі сформованої психосоціальної ідентичності. Тепер, коли в парубка сформувалося досить сильне почуття ідентичності, він готовий з'єднати свою ідентичність із ідентичністю інших людей. Молоді люди вступають у дружні відносини, у шлюб, з'являються діти. Головна умова для гармонічних статевих відносин - це здатність до інтимності. Утому випадку, якщо вона недостатньо розвинена, людина прагне до ізоляції, у свою чергу що породжує депресію, психопатологію характеру або психічні порушення. Ізоляція не обов'язково означає самотнє проживання дорослої людини. Вона має на увазі відсутність психологічної близькості й обміну ідентичностями навіть при наявності шлюбу, коли відносини можна охарактеризувати як самотність удвох. Таким чином, інтрапсихічний зміст даної стадії можна позначити як «близькість проти ізоляції.
7. Дорослість (25-60 років) - пов'язана із протиріччям між здатністю людини до розвитку й особистісним застоєм, регресією особистості в процесі повсякденного життя, що Еріксон позначає як
генеративність проти стагнації. Нагорода за оволодіння здатністю до саморозвитку
- формування людської індивідуальності. Людина знаходить здатність бути сама собою. Важливим новоутворенням також є готовність народжувати потомство і віддавати себе й своє життя іншій людині.
8. Зрілість (після 60 років) - завершує життєвий шлях. Тут, пожинаючи плоди прожитого життя, людина або знаходить спокій і врівноваженість як наслідок цілісності своєї особистості, або виявляється приреченою на безвихідний розпач як підсумок плутаного життя. Вирішується питання що візьме гору - цілісність або розпач Зміст цієї стадії - в інтеграції всіх частин особистості, результатом якої є почуття морального задоволення й орієнтація на моральні цінності. З іншого боку, індивід, що не зумів активно задовольнити свої потреби, стає заручником почуття розпачуй беззмістовності прожитого життя. Підкреслюючи зв'язок індивідуального й соціального процесу, Еріксон пише Здорові діти не будуть боятися життя, якщо навколишні старі мають

110 достатню цілісність. Таким чином, людська особистість розвивається по щаблях у відповідності з індивідуальними програмами. Суспільство намагається забезпечити і стимулювати належну швидкість і послідовність їхнього розкриття. У кожної стадії розвитку є свої сильній слабкі сторони й власні емоційні кризи. При цьому невдача на одній стадії може негативно позначитися на проходженні наступного щабля або може бути виправлена наступними вдачами.


Рекомендована література
1.
Элизаров О.Н. Концепции та методы психологической помощи: А. Адлер, К. Хорни, КГ. Юнг, Р. Ассаджиоли: Учебное пособие. – М Ось – 89, 2004. – 160 с.
2.
Алейникова Т.В. Психоанализ. – Ростов-на-Дону: Феникс,
2000 – 347 с.
3.
Лапланш Ж, Понталис Ж. – Б. Словарь по психоанализу. – М Высшая школа, 1996–623 с.


111


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал