Весільні обряди з хлібом



Скачати 33.67 Kb.
Дата конвертації01.01.2017
Розмір33.67 Kb.

Весільні обряди з хлібом




Це провідний мотив початкової частини весілля, також позначені окремими відмінностями на осі “схід-захід”. Якщо на заході регіону хліб у ході сватання лише міняють, так і не розрізаючи до завершення весілля, то на сході – його ділять обов`язково, принаймні під час змовин. Тут споживання сватового хліба неодруженою молоддю має сприяти швидшому вибору нею пари у ближчому майбутньому. При цьому хліб, принесений сватами, розрізала і роздавала сама молода. Отже, хліб цей мав яскраво виражений приворотний характер: “На змовинах хліб сватовий трохи лишали, старії вийшли, а тоді дівки прийдуть і його ламають, хватають, котра швидше заміж піде” (с. Тараси Пол. К.). “Як молодий первий окраєць возьме собі, то будуть дівки його цілий вік цілувать, тому треба, шоб молода вперод ухватила, а то вон буде шляцця” (с. Сукачі Ів. К.). На Житомирському Поліссі ці дві тенденції виявляються у спорадичному (розпорошеному) вигляді.

До варіативних слід віднести й знакове виявлення згоди висватуваною дівчиною. На більшій частині регіону позитивною відповіддю вважалось прийняття нею чарки з рук молодого, супроводжуване фразою: “На здоров’я” із наступним питтям могоричу усіма присутніми за круговою схемою. Цілком оригінальним і не описаним в українських етнологічних працях є локально поширений у північному ареалі звичай прийняття молодою на знак згоди пари нових постолів від молодого, який зафіксовано автором на межі Овруцького та Народицького районів: “Молодий прійдє і постола шібає. Як дівка пріймає, то будє согласна, а нє, то казала: “Не шурай, не булай і своє лапті забірай” і гарбуза віносили” (с. Гуничі Ов. Ж.).

c:\users\asus\contacts\downloads\2s9h4608.jpg

Також невідомим локальним знаком згоди у південному ареалі було виймання дівчиною зубами корку із пляшки, принесеної сватами (Радомишльський, Черняхівський р-ни). Найчастіше відмовою сватам було повернення їхнього хліба або мовчання молодої під час звертання до неї. На заході негативним знаком вважалося сидіння дівчини на лаві, а на півдні – “давання гарбуза”, поширене повсюдно в Україні.



У межиріччі Случі й Стиру чітко фіксується побутування окремого етапного періоду підготовки молодою посагу лише після завершення перед шлюбного циклу. У місцевій структурі він подекуди має спеціальну назву – “мира” – вимірювання родичками молодої розмірів усіх вживаних на весіллі тканин та одягу, які необхідно виготовити (с. Кричільськ, Клесів Сарн. Р.). У той час, як на сході збереглися місцеві звичаї, за якими хлопець сватав дівку лише після дарування йому сорочки і гуляння у ній.

Аналізуючи характер передшлюбних зібрань, ми також спостерігаємо їх ареально диференційовані особливості. На всій північній частині регіону вони мали родовий характер. Тут побутувала традиція носіння пирогів молодим і кількома його родичами до молодої з однойменною назвою етапу. Тут крім відомих в етнологічній літературі лексем (“свачини”, “пироги”) фіксуємо невідомі терміни – “заігрини” (село Орв’яниця Дубр. Р.), “заїрини” (село Крупове Дубр. Р.). Останні пов’язувались із прикрашанням (“рядінням”) короваю барвінком, “дерезою”, “шовковою травою”, калиною. Етимологія назви, очевидно, пов’язана з коренем їр, від якого на думку О. Потебні, походить і слово “рай” – “ірій”.3 В нашому випадку “заїрини” – перетворення випеченого весільного хліба на рай через оздоблення його різними рослинами. У білорусів “їрник” – діалектна назва явора.

“Заігрини” означають початок власне весільного дійства.
На півдні, напередодні шлюбу, найчастіше відбувалося частування при випеченому короваї. На сході регіону фіксуємо надзвичайну варіантність назв і змістових акцентів щодо передвесільних зібрань молоді та роду взагалі, про що йшлося вище. В цьому сенсі найбільш яскраве і самостійне обрядове звучання мали “заручини”. На тлі Центрального Полісся лише тут цей етап існує цілком автономно від “змовин”, пов’язаний iз передвесільним посадом молодих і виступає прологом весілля зі специфічними обрядодіями, серед яких бачимо годування молодих у коморі: “Свати першими сідають за стол, а молодих в комору вели їсти, а потім уже садили за стол” (с. Діброва Пол. К,). У переддень весілля тут також дарували чоботи, або пришивали квітку до одягу молодому. Виокремленість дарування купованого взуття в окремий етап, характерна для південної частини Київського Полісся, імовірно, обумовлена насамперед торгово-економічною ситуацією у краї. Щодо відомого в етнологічних працях “дівич-вечора” зазначимо, що згадана назва в регіоні практично ніде не фіксується і видається дещо штучною. Критерієм реального побутування у місцевій сільській традиції етапу з такою назвою можуть бути визнані відповідні пісенні тексти. Останні фіксуються лише на південно-західній околиці Києва (Макарівський р-н). Етап відбувався у суботу, був пов’язаний з виготовленням весільного деревця, що у піснях порівнювалося з процесом зведення будівлі, а сам вечір визначений текстами як “дивен”.

Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал