Великі Сорочинці. Ярмарок. Гоголь Духовна мікрогалактика Михайла Коцюбинського



Сторінка9/15
Дата конвертації16.12.2016
Розмір2.41 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   15

"МЕНІ ЛЕГШЕ ПРАЦЮВАТИ В ДОРОЗІ, НІЖ УДОМА..."

http://www.biblioteka.uz.ua/elib/kuzan/1/5.jpg

"Бо вдома троє дітей і почуття вини", - зізнається один з найпопулярніших українських письменників, автор відомих творів Андрій Курков. Його романи перекладено на 27 мов, включаючи японську і китайську. Його книжки видаються великими тиражами і ніколи не залежуються на полицях книгарень.

· Щойно ви повернулися з поїздки до Франції. Це була творча подорож?

- Так, це вже була третя поїздка до Франції цього року і вона була пов'язана з виходом мого роману "Остання любов президента" французькою мовою. Цього разу я знову виступав у Парижі, на літературному фестивалі "Етонант вояжер" та в місті По, що розташоване на кордоні з Іспанією. До речі, під час цієї поїздки відбулася зустріч у видавництві "Акт Сюд", яке зголосилось видавати у французькому перекладі мої дитячі книжки. Це мене дуже радує, бо ще й досі у мене не вийшло жодної з моїх дитячих книжок за кордоном.

· Роман "Гра у відрізаний палець" вже видавався у Франції?

- На жаль, ще ні. Але в планах на майбутнє він стоїть.

· Ви часто подорожуєте. Яке з міст світу вам подобається найбільше?

- Моїм улюбленим містом залишається Київ, але серед іноземних я дуже добре почуваюсь у Парижі і Берліні. Раніше моїм улюбленим містом був Виборг, неподалік від Петербурга. Я навіть відправив до нього героїв своєї ранньої повісті "Не приведи мене до Кенгараксу".

· Чи багато вражень від подорожей стають сторінками ваших творів?

- Менше, ніж хотілось. Це тому, що підсвідомо я, мабуть, боюсь раптом перетворитися на автора "путьових нарисів". Але географію своїх пересувань світом я використовую частенько.

· На скільки мов перекладено ваші твори?

- Тепер на 27 мов, включаючи японську, корейську і китайську.

· У якій країні Європи ваші книжки мають найбільший успіх? Крім України, звичайно.

- Найбільше мої книжки читають в німецькомовних країнах, потім ідуть франкомовні і англомовні. Найбільший успіх маю, мабуть, у Німеччині і Швейцарії.

· Наскільки актуальним є знання іноземних мов для успіху письменника?

- Це досить важливо і справді допомагає авторові просуватись і просувати свої книжки, але більшість авторів рідко знає більше однієї мови. От і тепер, на французькому фестивалі серед запрошених іноземних авторів майже ніхто не володів французькою. Замість цього письменники спілкувались англійською. Це, звичайно, відбивало охоту у французьких журналістів брати у них інтерв'ю, бо на інтерв'ю з перекладачем потрібно в два з половиною рази більше часу.

· Коли ви уклали перший контракт із закордонним видавництвом?

- Перший справжній контракт я уклав 1997 року. З того часу підписав їх вже багацько і став нарешті розумітися в можливих "контрактових" пастках, які завжди існують, бо видавництво або ж агент має юристів для написання контракту, а автор, якому цей контракт пропонують, має лише бажання якомога скоріше надрукуватись.

· Ви часто спілкуєтеся з читачами вдома і за кордоном. Чим їхні читачі, на перший погляд, відрізняються від наших?

- Закордонні читачі сприймають автора разом з країною, звідки він приїхав. Наші, знаючи свою країну, шукають в авторі саме автора. Але при цьому вони не дуже вибагливі щодо запитань і відповідей. Іноземні читачі, якщо вже прийшли, хочуть дізнатись від автора якомога більше. Інколи вони сприймають автора як "політичного спікера" своєї країни.

· Перший написаний вами твір був детективом?

- Насправді я ніколи раніше не писав класичного детективу. Я писав сатиричні твори і казки для дітей. Справжній детектив, а радше - пародію на справжній детектив, я написав нещодавно - "Форель а ля ніжність". Інші мої романи можна розподілити на філософські, такі, як "Бікфордів світ", "Географія одиночного пострілу", і на кримінальні романи - "Смерть чужого", "Приятель небіжчика", "Добрий янгол смерті". Роман "Гра у відрізаний палець" - це скоріше трилер, хоча там є і слідчі, і злочини. Але всі мої романи мають спільні елементи - чорний гумор, іронію, трошки пострадянського сюрреалізму.

· А віршів ви не писали ніколи?

- Писав з семи років. Закінчив десь у двадцять сім.

· Для поезії необхідним є натхнення. А що надихає на детектив? І яка роль жінок у цьому процесі?

- Ну, ви знову про детективи! Саме для детективів і потрібні музи-жінки. Блондинки, що застосовують багато макіяжу, інколи палять тонкі ментолові цигарки тощо. До мене нещодавно (під час Помаранчевої революції) приїздив один відомий французький детективіст разом зі своєю музою, що була на років 30 від нього молодша. У мене трохи інший стиль життя і музи-блондинки немає.

· Наскільки важливим є вміщення ліричних сцен у чисто детективні твори?

- Для мене лірика і романтика завжди були важливими елементами будь-якого твору. Вони надають жанровій прозі людського обличчя. Емоції. Навіть в детективах вони відіграють позитивну роль, допомагаючи читачеві перевести подих, якщо він не встигає за динамікою сюжету.

· На кого із своїх героїв ви схожі найбільше?

- Мабуть, на народного контролера Добриніна з роману "Географія одиночного пострілу" або на головного героя повісті "Улюблена пісня космополіта".

· Який ваш твір писався найлегше? Який найважче?

- Найлегше писався "Приятель небіжчика", найважче - "Бікфордів світ" та "Географія одиночного пострілу", над якою я працював у цілому майже дев'ять років.

· Коли ви пишете, якщо так багато подорожуєте?

- Пишу багато і під час подорожей. Якщо подорожую з виступами по Німеччині, то щодня переїжджаю з міста до міста, і тоді працюю в поїздах. До речі, інколи мені легше працювати

в дорозі, ніж вдома. Бо вдома троє дітей і почуття вини.

· Психологи стверджують, що кожен хірург є трохи садистом. Чи можна говорити, що кожен, хто пише детективи, є трохи злочинцем?

- Не думаю. Скоріше той, хто пише детективи, є трошки ментом, трошки чекістом. Я ще не зустрічав детективів, де автор стояв би на боці злочинця.

· Судячи з деяких ваших творів, можна зробити висновок, що ви глибоко вивчаєте психоаналіз і цікавитеся містикою. Наскільки це правда?

- Колись було. І навчався, і експериментував. Перечитав і Юнга, і Шопенгауера, і теорію фізіогноміки. Звичайно, все це залишилось у підсвідомості і через прозу час від часу нагадує мені і моїм читачам про себе.

· У романі "Гра у відрізаний палець" є така фраза: "Достоєвського він в оригіналі читає, а гроші ховає в Біблії". Ваше ставлення до Достоєвського та до Біблії.

- Достоєвський - геніальна і хвора особистість. Його не можна аналізувати як традиційного класика на кшталт Льва Толстого. Він складніший. Він виписував у своїх творах власну хворобу. Потім у його творах інші хворі шукали ліки від депресій та психічних захворювань, а знаходили тільки підтвердження діагнозу. І це, до речі, спричинило купу самовбивств. Я не можу сказати, що люблю його як письменника. Йому і не потрібна моя любов чи повага. Мені він цікавий як складна і досить негативна особистість, яка страждає від того, що бачить свій негатив і не може з ним боротися. Щодо Біблії, то це найбільший і найзагадковіший бестселер у світі, на який не розповсюджується закон про охорону авторського права. Я часто бачу людей, що подорожують з Біблією, читаючи її в літаках і поїздах. Не думаю, що теж її буду так читати. Але час від часу розгортаю цю вічну книгу.

· Що читаєте ще? Чи є у вас улюблені книжки і серед них улюблені детективи?

- Любив колись Аґату Крісті. Серед моїх улюблених книжок детективів наразі немає. Це просто гарна, як на мій погляд, література. Романи "Солодка Даруся" Марії Матіос, "Сталінка" Олеся Ульяненка, "Дивний випадок з собакою опівночі" Марка Хеддона, всі романи Кнута Гамсуна, Андрія Платонова, Костянтина Вагінова.

· А в якій книжці ховаєте гроші ви?

- Колись ховав у німецьких виданнях про кактуси. Останні тридцять років у книжках не ховаю. Взагалі не ховаю. Витрачаю, або відношу до банку, щоб витратити потім.

· Ваші рідні і близькі підтримують вас у ваших творчих пошуках?

- Так. Моя дружина мене підтримувала ще до перших успіхів. І тепер, коли роблю перерви в написанні роману, вона цікавиться причиною і нагадує, що маю працювати далі.

· Якими видами зброї ви володієте?

- Я непогано стріляю з гвинтівки. Добре володію словом як зброєю.

· В армії ви були командиром відділення чи рядовим?

- В армії я був рядовим охоронцем в'язниці в Одесі. Не жалкую. То був рідкісний досвід, дуже цінний для письменника.

· Наскільки написаний вами текст залежить від вашого настрою під час роботи над ним?

- Дуже залежить. Навіть не від настрою. А від його відсутності. Бо настрій - річ тимчасова, а для роботи над прозою треба бути в якомусь більш стабільному психічному стані. Тож краще працюю зранку, щоб в результаті з'явився у мене гарний настрій від задоволення результатом праці.

· Ви весела людина? У вас є улюблений анекдот?

- Мабуть, весела. Анекдот? Відкриває Путін холодильник. Там, на верхній поличці, одразу заколихався-затремтів холодець у великій тарілці.

"Не бійся, - сказав йому Путін. - Я не за тобою, я за кетчупом".

· На Закарпаття приїжджаєте вперше? Що побажаєте нашим читачам?

- Колись, у віці близько десяти років, був з екскурсією в Ужгороді. Нічого, на жаль, не пам'ятаю, тож відчуваю, що приїжджаю вперше. А читачам побажаю сили і самовпевненості для того, щоб усі свої плани перетворювати в реальність. Було б добре, якби ця нова реальність дозволяла закарпатцям витрачати трошки грошей на книжки українських письменників і дарувала їм до цього час для читання цих книжок.

2005 р.


ФЕДАКА РОЗКРИВАЄ ТАЄМНИЦЮ СВОЄЇ МУЗИ ПІД МУЗИКУ МОРІА

http://www.biblioteka.uz.ua/elib/kuzan/1/6.jpg

Учасники письменницького гуртка "НАС-ТРОЄ-вість, сТРИманість, ДРАЙв" поет і критик Василь Кузан, прозаїк Михайло Рошко й історик Сергій Федака постійно кепкують один з одного. У даному випадку - Кузан намагається "дістати" Федаку при незримому, але відчутно дружньому нейтралітеті Рошка.

· Cергію, журналісти краю визнали відкриттям року Федаку як поета. Чи снилося тобі таке?

- Ні, я нормальна людина (нібито). Крім однієї жінки, більше нічого не сниться. Але вдячний колегам за такий прикол, ціную їхній гумор і добре слово. Головне ж, що у вересні моя Муза визнала: друга збірка їй майже сподобалася - на відміну від першої.

· Поезія - це третя сторона твоєї діяльності. Професорсько-викладацька праця в університеті та інтенсивна робота на ниві журналістики не можуть повністю задовольнити твоїх амбіцій?

- Каюсь у власній амбіційності й експансивності. Одна поетеса мене взагалі назвала епатажним. Збоку видніше. Хоча дві тоненькі книжки не були наслідком амбіцій. Це як наші повені - бережки тримали-тримали воду, а потім - як прорвало! Стихія... Добре хоч так, а не дах зірвало.

· Друга книжка твоїх поезій називається "Окрушини дзеркал". Де ти знайшов таке дивовижне слово - окрушини?

- Якщо дивовижне - в розумінні гарне, то погоджуюся. Рідко вживане, але ж зрозуміле. Асоціацій там - море. Самсон, який гине під окрушинами розваленого ним же храму. "Прощай, Алиса, ты стала взрослой", і Задзеркалля розбилося. І "Окрушини сонця" Б.-І. Антонича, а через нього - роман Ю.Андруховича "12 обручів", де фігурує той же Антонич. І круки, і шини - вони теж є у текстах.

· Всі твої вірші про кохання. Дуже часто історія творчої особистості - це історія її кохання. Ти можеш привідкрити таємницю власної історії кохання?

- Зараз, лиш поставлю касету з однойменною піснею Поля Моріа. Історія банальна, яку переживали мільярди людей. Тільки кожна пара - по-своєму, ніби ні до них нічого не було, ні по них - теж. Чомусь про черв'яків є наука гістологія, а про це - ні. Зате Джек Лондон сказав приблизно те ж, що ти, тільки ще більш узагальнююче: історія чоловіка - це історія його кохання до жінки.

З Музою я прожив за короткий час життів десь сорок. Кожне побачення - справжній спектакль: то водевіль, то феєрія, то детектив, то Іонеско, то Лопе де Вега... Ніколи не знаєш, що наступного разу. То був якийсь проміжний стан організму і свідомості - між звичним і анабіозом. Час спресувався, як у теорії відносності. Біохімія дика - суцільне бомбардування мозку гормоном щастя. Наче харчуєшся одним шоколадом. Ми багато чому навчили одне одного, особливо вона мене. Виявляється, неможливого для людини практично не існує, бажання легко матеріалізуються. Читання думок, вгадування карт, невагомість тіла - землі ледь торкаєшся. Ніколи в житті я стільки не усміхався. Це значить, що життя вдалося, навіть якщо потім - роки безнадії. Я так спостерігав за собою збоку: ну, з глузду сплигнув, та й годі. Відчуття реальності - аж ніякого. І, звісно, кінець кінцем за це - розплата. Пішла чорна смуга у стосунках. Але життя - як зебра. У серпні вона спитала мене, чи можу я змінити оте майбутнє України, яке тоді усіма прогнозувалося. Ні, я нічого не хочу сказати, але якщо таке питання поставили своїм бойфрендам мільйони наших жінок...

· А що змусило тебе написати найперший вірш?

- Це був сеанс самолікування, психотерапії, боротьби з відчаєм. Радикально не допомогло, та на якийсь час біль стишує. Але з часом дози мають ставати все міцнішими.

· Чи змінилися твої відносини із студентами після виходу твоїх поетичних книжок?

- Ні. Історій, як у твоєму вірші "Твоя душа вже виросла із парти, тобі не в школу треба - під вінець", давно не мав. Ну, поцілувала одна студентка (я в неї не викладаю) за присвяту, яку написав їй на книжці. Інші, мабуть, сприймають те, як в анекдоті про негра-україніста, що прийшов в наше село фольклор збирати. Наш дядько здивувався: "Што йсе за малфа?!" Негр: "Я не мавпа, то у нас в Африці усі такі чорні". Дядько: "Єзус-Крістуш, вона ще й говорить!" Отак і я - ще й говорю.

· А чи студенти надихають на творчість?

- Є там дуже милі діти, але на вірші не надихають. Я б їх не ідеалізував, тепер є така тенденція. У нас дуже різка грань між дитинством і дорослим життям, і студентські роки у нас - це ще затягнуте дитинство. Студенти могли б надихнути на творчість дитячих письменників Ольгу Тимофієву, Галину Малик чи Василя Шкірю. Здається, Михайла Рошка надихають, чув від нього дуже цікавий задум. Студенти - нормальні люди, але мало хто ще знає, чого він хоче. І нудьги там сірої-зеленої - хоч вішайся. Ну, це я вже починаю бурчати, не буду. Дуже відчутна різниця у психологічному віці дівчаток і хлопчиків. Навіть на першому курсі - дуже вже жіночні студентки, практично весь зоопарк, з яким жінок звично порівнюють (левиці, сороки-білобоки, білочки-цокотухи), і хлопчики, в яких дитинство грає - аж гай гуде. Як сказав з іншого приводу Дізраелі, - дві нації. Але до п'ятого курсу вже вирівнюється.

· Із усіх сфер твоєї діяльності широкому загалу найменше відомо про твою діяльність в університеті. Всі знають тільки, що ти професор (з однією "еф"). Але професор який? Як називалися твої дисертації? Кому завдячуєш своїм приходом у науку? Хто є твоїми попередниками?

- Найароматніша з усіх наук - історія. Є ще прекрасніші (це одна з численних випадковостей мого життя, що не став, як ти, математиком; може, був ним у попередньому житті). Але стільки плоті і крові, як в історії, там нема. Марк Блок порівняв історика з людоїдом: якщо десь відчує людину, значить, там матиме поживу. Кандидатська дисертація - "Відкриття і першовивчення Слова о полку Ігоревім: історико-культурні аспекти", докторська - "Політична історія України-Русі доби трансформації імперії Рюриковичів (ХІІ століття)". Покійний ректор В.Сливка прагнув цього захисту ще більше, ніж я сам. Керівник обох проектів - Володимир Задорожний, без якого я ніколи б не захистився. Він же узяв мене на щойно відновлену тоді кафедру історії України, нас там було лише п'ятеро. Пощастило мені і з теперішнім шефом кафедри - Дмитром Данилюком. Перші публікації з'являлися за підтримки нинішнього декана Миколи Вегеша. Маю за честь вважати себе учнем багатьох добрих педагогів. Назву лиш покійних: Штернберг, Сопко, Пальок, Гранчак, Балагурі. Такі всі різні, але єднаються якимось справжнім фанатизмом щодо історії.

· Ти завжди займаєш активну життєву позицію. Що допомагає тобі, хто підтримує?

- Фантастично таланить на гарних і терплячих людей, починаючи від батьків, родичів. Я відпочатку мав Прізвище. Вже потім наповнював його своїм змістом. Але виявляється, герб - то дуже важливо. Особливо на Закарпатті. У такій "монархічній" структурі, як університет. Спершу твоє прізвище працює на тебе, потім ти - на нього. Коли визначали культурні події-2004, я в обох "своїх" номінаціях ("відкриття року" і "культуролог року") голосував проти власної кандидатури. У другому випадку - за свого батька, чия книжкова серія "Письменство Закарпаття" унікальна. Сам же я наслухався стільки незаслужених компліментів - якби не власна самоіронія, давно б отруївся. Буває і зворотний бік тих же оцінок - заздрість (було б за що). Дуже радію кожному вдалому матеріалу когось з журналістів. Коли відчуваєш, що і ти міг би таке, тільки у них вийшло ще краще - душа аж співає. Про митців чи істориків взагалі не кажу. Отримуєш потужну підзарядку.

· А поезія? Вона дає відчуття польоту?

- Так. Як із покритою чагарниками і колючками гори уночі сторчма головою. Починаючи вірш, ніколи не знаєш, об що гепнешся. Починаєш про одне. А там - рима за римою тягне новий смисл. В одному вірші до "міф" написалося "замок Іф" - і понесло зовсім не про те, що планував. А інший почав - "Як Вам пасує синє небо", вже бачив Її на фоні різних краєвидів, а реально написалося про одну з найсолодших наших годин, проведених у замкові. Мабуть, колись у моєму згасаючому мозкові найостаннішим спогадом промайне саме той день з його суцільним сонячним божевіллям. Підсвідомість видає на-гора щось таке, на що ніби й не звертав уваги, а воно тепер виходить назовні.

· Як би ти охарактеризував ліричного героя своїх творів?

- У романі Стругацьких "Понеділок починається в суботу" інженер створює кіборга. Той робот, звісно, не може бути розумнішим від творця, бо він тільки модель автора. Але інженер викручується. Людина ж не може всю добу бути однаково уважною, здогадливою, продуктивною. Найкраще голова працює десь опівдні. От кіборг і зроблений з того полудневого автора, тільки залізяка такою є увесь час - на відміну від людини. Так і мій ліричний герой. Щось від мене там є, але він набагато кращий. Оптимізм і любов до життя у нього зашкалюють - мені б стільки. Харчується, здається, самим алкоголем - я б не витримав. Вільно переміщується у часі.

· Він з бородою?

- Ага, як анекдот.

· У людей щирих і добрих - великі просвітлені очі.У злих - кутики губ донизу кінчиками. А яку внутрішню особливість носія намагається передати ближнім твоя борода? Вона допомагає виглядати поважнішим, адже ти - молодий, стрункий і без видатного живота? А може, ти прагнеш бути схожим на когось, приміром на Маркса?

- Коли крутили телесеріал "Карл Маркс. Молоді роки", мене саме так і називали. Багато хлопчиків нашого покоління примірювали бороду Маркса, меланхолійність Штірліца, баритон Висоцького. Та історик кінець кінцем уподібнюється до людини відповідної епохи. Яворницький був схожий на козацького писаря, єгиптолог Тураєв - на жерця, Ключевський - на приказного підрядчого. Мені "світить" класична зовнішність літописця - таки бородатого. "Що вмочає перо не в чорнило, не в холодний оцей атрамент, - в її відьомський погляд звабливий, що мене не пускає й на мент".

· Ти не тільки цей, а всі власні вірші знаєш напам'ять?

- Повністю - жодного. Зате знаю багато твоїх та інших гарних авторів.

· Який із власних подобається найбільше?

- Японці не люблять букетів. Вважають, що найкраще сприймати квітку, коли вона одна. Я поведений на східній естетиці, але оцією ідеєю ще не цілком перейнявся. Мабуть, це нормально, коли поет лишається в літературі перш за все одним віршем, хоч має їх десятки-сотні. Як-от Едгар По з його "Круком". Я такого ще не маю. А менше не гідне Музи. На психоаналітика інтенсивно вчаться років дванадцять. На поета, мабуть, треба ще більше. Може, колись стану ним. Тоді Вона матиме щось не гірше від "Крука".

· В Ужгороді гостює Музей воскових фігур. У тебе є кумири?

- В розумінні - заплющимо очі на першу заповідь Божу і сотворимо кумира? З отого, що виставили пітерські восковики, нічого особливо не вразило. Воно там як стьоб, типу: "Кажу якось Путіну - ну що, братан Вован. А він мені - та отак якось, брате Серього". Дуже бракує там Брежнєва з Чапаєвим. Виставка задумана як кількасерійний анекдот, тим і цікава. А кілька років тому був зовсім інший аналогічний музей з Ялти. Ото було зроблено в іншому ключі. Петро Перший, Іслам-Гірей ІІІ, Петлюра. Там були сильні емоції. Ще гостріший екстаз пережив у Державному історичному музеї (Москва), дивлячись на Ізборник 1076 р. і Галицьке Євангеліє 1144 р., від яких мене відділяла тонка вітрина і майже тисяча літ. Це був якийсь вражаючий екзистенційний досвід - час, що зупинився, потік назад, потім знов уперед, став виписувати вісімки і так далі. Прозою не скажеш. Як в О.Луцишиної: "Холод - надовго, розлука - навічно, смерті - нема". Але потім то все поблякло порівняно з пограничними станами натури, які відкрилися завдяки Музі. Виявляється, усе то було тільки репетицією, доля готувала до ще складніших емоцій. А кумири... Дуже хочеться доторкнутися до особистості автора Слова о полку Ігоревім. Давно маю план реконструювати її на основі тексту поеми. Відчуваю якийсь магнетизм до дяка Іоана, котрий уклав-переписав Ізборник 1076 р., енергетика фрази там спопеляюча. Якась є в мені спорідненість з князем Олегом Гориславичем. Наші літописці - це взагалі унікальна когорта, котрою не можна не захоплюватися. Поет-модерніст XVIII ст. Іоан Величковський. Із дам - Маруся Чурай, пізніше - Марко Вовчок. Звісно, вся хрестоматія української класики. Cамійленко і Маланюк. Ільченко з його першим українським романом-фентезі - про козака Мамая. Павло Загребельний. Чим менш симпатичним мені стає О.Мороз як політик, тим більше люблю його як поета (минулоріч у нього вийшла перша збірка - оце відкриття!). Це тільки українські письменники. А ще інші літератори, історики і філологи, корифеї інших наук і мистецтв, журналісти. Але робити життя з когось - такого бажання не виникало. Мабуть, ще не доріс.

· Якби Федака-журналіст мав можливість поставити питання Федаці-поетові, що б запитав?

- Коли він дебютує як художник.

· І як би відповів?

- Шукаю найбільш адекватні жанр і техніку образотворчого мистецтва.

· Якого запитання ти боїшся і чому?

- Страхи лишилися у минулому.

· Тоді про інше. На нашій спільній презентації я говорив щось про кризу сорокалітніх. Ні ти, ні Михайло Рошко на це не звертали уваги... А ми ж ровесники. Чи виникають кризові ситуації, пов'язані з віком, як із них виходиш? Чи для тебе такого поняття, як вік, не існує?

- Кажуть, у чоловіків три віки. Перший - коли всю ніч п'єш, а на ранок - як огірок. А третій - коли вже нічого не п'єш, а виглядаєш, ніби після оргії. У мене ще перший вік. Що таке криза сорокалітніх - не уявляю. Ніби навпаки, греки казали, що в 40 - акме, час найбільшої могутності. Тоді "четвертою графою" вказували не роки смерті-народження, а дату акме. Наше покоління пережило кілька духовних криз, але пов'язаних не з віком, а з історичними зламами. Це перехід від брежнєвської доби до горбачовської, потім крах ілюзій на початку 90-х, страшна криза часів Кучми-2. Кравчуківську добу я, правда, пережив непомітно, тоді саме одружився з чарівною жінкою, про чию смерть шкодуватиму все життя. Ми бачили тільки одне одного, а коли оглянулися довкруг - вже було президентство Кучми.

· Що для тебе є стимулятором творчого процесу (крім муз, звичайно). Музика, обстановка, вино, сигарети, спогади чи щось інше?

- Чому - крім? Хіба під Місяцем існує ще щось, крім Музи? Вона мені і музика, і вино, і спогади. Має те, що мені подобається у собі самому, і те, чого в собі не люблю. Але і значно більшу життєву силу і талант до життя. Я для неї загадка, а вона - для мене. І коли ми розгадаємо одне одного, закінчиться час і почнеться вічність. Бо полюбивши одне одного навзаєм, жінка і чоловік стають вічними.

2005 р.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   15


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал