Великі Сорочинці. Ярмарок. Гоголь Духовна мікрогалактика Михайла Коцюбинського



Сторінка7/15
Дата конвертації16.12.2016
Розмір2.41 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   15

ОДКРОВЕННЯ ЄВГЕНА ДУДАРЯ

http://www.biblioteka.uz.ua/elib/kuzan/1/1.jpg

Євген Дудар - письменник-сатирик, лауреат багатьох премій, неперевершений виконавець своїх творів публічно, заслужений діяч мистецтв України, член Президії Національної спілки письменників України, автор близько 30 збірок сатири та гумору.

· "Помаранчева революція" з точки зору сатирика - що це?

- Істина з будь-якої точки - істина. Це момент пробудження нації. Вияв її власної гідності. Достоїнства… Дехто вважає, що це народження нації. Наша нація народилася давно. Інакше не було б Хмельниччини, Мазепинського спротиву, визвольних змагань у двадцяті та сорокові роки. Але ласий шматок нашої благодатної землі завжди вабив загарбників. Вони, як ті шакали, з усіх боків рвали тіло України. Винищували цвіт нашої нації…

· Багато сучасних науковців розглядають історію України за останні 300 - 400 років як трагедію українського народу. Ви згідні з цим?

- Мойсей водив пустелею єврейський народ сорок років. Аби вичавити з нього раба. Євреїв було набагато менше, ніж нас. І ворогів вони мали менше. Сорок років - це півпокоління. Отже, раб ще не встиг народити раба. Чотириста років - це чотири покоління. І коли у кожному поколінні викошували лицарів, а рабонародженню сприяли? І коли вірити тому, що генетичний код, в основному, проявляється до третього коліна... То за чотири століття ми мали б зникнути як динозаври чи мамонти... Ми ж, слава Богу, є. Ми ж, дяка долі, встали з колін. І довели світові, що ми - народ. Чотириста років трагедії (так, саме трагедії) нас не знищили. Подумайте, чому? Адже біда наша ще в деяких наших "мойсеях", що замість вичавлювати з народу раба, кидали його із рабства в рабство...

· Ви згадали Мойсея. У нас тепер новий Президент. Чи вдасться йому, отримавши таку страшну спадщину, вивести народ на щасливу дорогу?

- Коли Віктор Андрійович був у Польщі на вшануванні пам'яті жертв фашизму, я дістав з полиці книжку Яна Зена "Концентраційний табір Освєнцім - Бжезінка". Це страшні документи і факти. Вийти живим з цього пекла практично було неможливо... Лиха доля закидає туди українця Андрія Ющенка. Цей чоловік проходить сім кругів пекла. І якісь неземні сили врятовують його. Аби він повернувся на рідну землю, продовжив свій рід... Проминає півстоліття. В Україні все помітнішою стає постать сина Андрія Ющенка - Віктора... І знову чорні сили кидають все, аби його знищити. Ті ж самі фашистські методи. Спочатку зламати людину морально, а коли це не вдається, знищити фізично. Та неземні сили виривають його із лап смерті. Для того, щоб він став Президентом України.

Я далекий від містики. Але впевнений, що за Віктора Ющенка йшла запекла боротьба не лише на Українській землі, і не лише на Землі, а й десь там, в невіданих нам світах. І перемогли світлі сили... Тож переможе він. Переможе Україна...

· Багато письменників, акторів були задіяні у президентських перегонах. У так званих "групах підтримки". Знаю, що своїми творами ви постійно воювали проти свавілля, як ви казали, кучманізму. А ось у поїздках з В.Ющенком вас не видно було. Хоч, як прекрасний читець, ви могли б бути корисним.

- Знаєте, під час Помаранчевої революції мені зателефонував з Тернополя краянин: "Чого тебе не видно на сцені біля Ющенка?.." - "А чого мене там має бути видно?" - "Ну, ти ж воюєш за нього..." - "Я воюю за Президента, а не за місце біля нього..." Я воюю за те, щоб у моїй державі кожен мав своє місце, те, якого він заслуговує. Та ще й обов'язково знав своє місце... Стояти ж біля переможця на сцені завжди буде кому... Он з "вождем пролетаріату" "бревно" скільки "героїв" носило...

Щодо поїздок. Я їздив. Багато. Ще під час виборів до Верховної Ради ми з Володимиром Стретовичем, кваліфікованим юристом і прекрасною людиною, створили своєрідну "бойову одиницю" "Всерйоз і жартома". Він агітував мовою юридичною, я - сатиричною. У нас була "ПОбєда", розмальована у жовто-блакитний колір. На ній напис: "Блок Віктора Ющенка "Наша Україна". Проїхали ми всю північ України. П'ятдесят населених пунктів. Великі села і райцентри. Зима, холод, клуби неопалені. Та й у ті медведчуківські осавули не впускають... А на Чернігівщині ледь не поплатилися життям. Вночі на стоянці в машині хтось підрізав гальмівну трубку. Слава Богу, вона тріснула на трасі за містом. І не було зустрічних машин... У боях за Президента ми від "міченої" машини відмовилися. Тепер, вже як голова комісії Верховної Ради по боротьбі з оргзлочинністю, В. Стретович сидів за кермом свого "Жигуля", у якого рухалося кермо, не працював сигнал і приспускали колеса, тиснув на газ. Я ж сидів поруч, дригав правою ногою - "гальмував" і постійно його лаяв. Боже! Який він терпеливий...Тепер ми об'їхали шістдесят п'ять населених пунктів. Крайній схід і південь України. Газети про нас не писали. По телевізору також нас не показували. Хоч міліція постійно знімала нас на телекамери... Та поговорімо вже про сатиру і гумор...

· Чи написали ви щось новеньке після революції?

- І написав. І надрукував. І не одне... У мене гарні творчі стосунки з редакціями газет: "Персонал плюс", "Слово просвіти", "Столиця". Тож дрімати вони мені не дають...

· Наша революція і гумор сумісні?

- Сумісні. І з гумором, і з сатирою. Ми ж революціонери нормальні, а не ті, що свого часу заявляли: "Пролєтаріату сміятися не до лиця. Хай сміється загниваючий капіталізм..." До речі, жодного дня на Майдані я не побачив сердитого, насупленого обличчя. Щирі посмішки, радісні погляди. Було враження, що над оцим помаранчевим велелюддям витає Божа благодать... Не бракувало і тут витвореного гумору. Від "американських валянків" і "наколотих апельсин" до самодіяльної поетичної творчості типу: "Януковича - на нари, студентів - на пари!".

· Який із ваших творів викликав найбільший резонанс у суспільстві?

- У різних аудиторіях різні твори сприймаються по-різному. Це стосується і слухача, і читача. Але найкращу реакцію нормальних українців викликають молитва і сповідь "До батька" та

"Українці мої, українці"...Бувають випадки, що люди встають і аплодують стоячи... Признаюся, що під час виступу на Майдані, читати ці твори я не насмілився. Ними я воюю проти манкуртів, безбатченків, безрідних іванів. А на Майдані були патріоти.

· Звідки ваше почуття гумору?

- Від батьків і від Бога. Бо воюю з усякою нечистю...

· Хто з артистів найкраще читає ваші твори?

- Артист Євген Дудар. Я не люблю слухати, як виконують мої твори. Тому на конкурсах гумору і сатири, де я був членом чи головою журі, ті, хто орієнтувався на мої твори, провалювалися. У моїх творах кожна кома, кожне слово несуть навантаження. А це дано відчути не кожному. Навіть талановитому акторові. До речі, так колись, ще будучи студентом, провалився мій теперішній "бойовий побратим" Володимир Стретович. І тепер мені часто цим колупає печінку... Правда, є одна людина, якій я найбільше у цьому плані довіряю, це народна артистка Неоніла Крюкова...

· Над виступами Сердючки і "кроликів" ви смієтеся чи плачете?

- Плакати нема за ким, сміятися нема над чим. І Сердючка, і "кролики" - продукт епохи кучманізму. Нічого світлого, нічого розумного. Тупий "вопль" і "бабки". Кожен король вибирає блазнів під свій інтелект. Тупі "хохмачі" в політиці, тупі "хохмачі" в мистецтві. А шкода. Бо і Андрій Данилко не безталанний, і в "кроликах", окрім кривляння і хворобливого дригання, щось пробивається...

· Відстань від великого до смішного відома всім. А яка відстань від смішного до великого?

- Від смішного, побудованого на інтелекті, майстерності, естетиці, до великого також лише один крок. Від смішного, витвореного халтурниками на халтурному матеріалі, до великого - як куцому до зайця.

· Коли востаннє ви були в телеефірі?

- Під час Помаранчевої революції. З майданної сцени... Десять років я був майже в телезагоні. Під час першого вибору Кучми у Президенти я з телеекрана кинув гасло: "Вперед до перемоги кучманізму під керівництвом Кучми і його вірних кучманоїдів!.."

· Хто із наших політичних діячів міг би стати прообразом героя ваших майбутніх творів?

- Знаєте, у нас стільки "діячів" і така для них дурнократія, що сатириків на описування їх "діянь" не вистачить. Як казав один іноземець: "У вас кожен Курвчинський має право організувати своє блятство, а кожен Ляпайкурва - розставляти свої акценти..." Тож не дивуймося, що байстрюки свинарки Астраущенко - Карл Смарченко і Клара Витренко організували партію прогресивних дураків і вербують дурнів по Україні...

· Чи є у вас невикористані сюжети? Коли плануєте їх реалізувати?..

- У мене лежать цілі торби думок. Занотованих на папірцях. Кожна думка - це поштовх до якогось твору. Щоб усе реалізувати, треба кілька років підряд писати вдень і вночі. А я - лінивий. Та й інколи хочеться спати... Та й голова ще думає. Продукує нові думки...

· У житті ви - людина дуже серйозна і відповідальна. Чи було у вас таке, що ваші ідеї і пропозиції не сприймали всерйоз?

- Було. І не раз. Особливо дівчата. Як серйозно я їх не переконував у своїх добрих намірах, вони посміхалися і казали: "Дядьку, не жартуйте..."

· Тонкий, інтелектуальний гумор у нас не культивується і часто не сприймається. Можливо, тепер люди більше чекають сатири, фарсу, кічу... Чи варто пристосовуватися?

- Вже десять років телеканалізація пропагує вульгарний, зоологічний пришелепкуватий чужий гумор. Одні й ті ж "юмористи", одні й ті ж хохмочки, один і той же "творчий почерк"... До цього нормальна людина не пристосується. Це просто зомбує... А пошесть так званих кавеенів... Гасають по наших навчальних закладах чужинецькі "юморотворци". Стрижуть із пришелепкуватого хохла гроші, калічать молоде покоління і плюють у душу нації. А ректори вузів, розвісивши вчені вуха, слухають і тупо ляпають у долоні... І це не лише економіка. Це політика. Щороку в Палаці культури "Україна" при аншлагах проходить фестиваль "Вишневі усмішки". Це свято українського гумору. Ви хоч раз його бачили по телевізору?.. А тому що телебачення у чужих руках... Як і держава була в чужих руках... Від чужинця не чекай гостинця...

· Якби ви були при владі, то як реформували б політику держави в галузі культури?

- Перш за все перекрити дорогу халтурі. І на сцені, і на екрані, і в друкованому слові. Треба обов'язково повернутися до художніх рад. Це не цензура. Це перевірка на професійність і відсутність "шкідливих домішок". Коли в Україну завозять "ніжки буша", то санітарна комісія перевіряє, чи нема якоїсь холєри. А духовна холєра смердить з усіх екранів і жодна комісія не реагує. Позакладало носи чи мізки?.. Я колись спитав одного письменника, який грається у вульгарний, кльозетний гумор: " Ти своїй донечці запропонував би читати свої твори?". "Ти розумієш, - закрутився він, - моя дитина і мій читач - це різні речі"... Отже, свою дитину він від бруду оберігає, а чужій - підсуває...

· Кого б ви рекомендували на посаду міністра культури: Вітренко, Шуфрича чи Януковича?

- На посаду міністра культури треба ставити людину принаймні елементарно культурну і психічно врівноважену...

· Коли сміятися неприпустимо?

- Коли у твого шефа болять зуби.

· Чи буваєте злим?

- Ніколи. Я буваю сердитим. Але швидко відходжу... Коли мене погладять...

· Що читаєте, крім гумору?

- Майже все... Крім гумору...

· Хто є першим читачем ваших творів?

- Буває, що дружина... Чиясь...

· Сміється той...

- ...хто може... І вміє...

· А що найсмішніше можна чекати в найближчому майбутньому?

- Вже дочекалися... Вже "украінєц Жванєцкій " вчить нас, "що значить бути українцем..." Це знову через "нашу" телеканалізацію, заправлену протухлими телеоселедчиками...

· Що ви побажали б читачам?

- Завжди мати здоров'я, мати світлий розум і чисту совість. Читати і... думати...

Ужгород-Київ-Ужгород 30 січня 2005 р.

"В МЕНІ ОДРАЗУ ІСНУЄ ЯК МІНІМУМ КІЛЬКА "ВНУТРІШНІХ ОСОБИСТОСТЕЙ"

http://www.biblioteka.uz.ua/elib/kuzan/1/2.jpg

Ростислав Мельників - поет, літературознавець, доцент Харківського національного університету ім. Григорія Сковороди, нащадок кубанських козацьких станичних отаманів, людина, яку колеги по перу називають "поетичним націоналістом". Але цікавий він не тільки тим, що букву "о" у власному прізвищі змінив на "і". До його критичної думки оцінки літературного процесу прислухаються по всій Україні, його статті друкують у різних всеукраїнських виданнях та за кордоном, його поезію можна зарахувати до поезії національних "важковаговиків". Розмова з ним на Львівському форумі видавців, постійним учасником якого Ростислав є, вийшла цікавою.

· Ростиславе, ти відчуваєш себе більше поетом чи науковцем?

Важко сказати одразу й однозначно, швидше за все - професійним літератором. Це значно ширше поняття і, зрештою, максимально охоплює всі напрямки моєї діяльності (критика, редактора й викладача в тому числі).

· Ваш журнал, який видавали донедавна, мало відомий широкому колу читачів. Розкажи про нього докладніше.

- Власне, журнал "Книжковий клуб плюс" і не був розрахований на широке коло читачів - це галузеве видання для видавців, книгорозповсюджувачів, письменників і всіх, не байдужих до книги. Часопис тричі поспіль у 2002, 2003 і 2004 роках визнавався Форумом видавців у Львові найкращим виданням на книжкову тематику, поки його в червні 2005 року не "привласнила" Міжрегіональна академія управління персоналом. А відтак головний редактор Юлія Поцілуйко й заступник головного редактора Ростислав Мельників змушені були залишити свої посади. Найприкріше в цій ситуації те, що все, нароблене нами, зійшло на пси, й про "Книжковий клуб плюс" уже навіть не випадає говорити в пристойному товаристві.

· На нашій пам'яті хтось назвав те, що відбувалося в нашій літературі десять років тому, літературною процесією. Чи стала процесія процесом?

- Здається, це був Іван Андрусяк. Принаймні, це слово містилося в назві його книги літературно-критичних статей. А таке метафоричне означення літпроцесу зумовлено гіркотою усвідомлення, що українська література (і культура ширше) в кращих її проявах - не те що не потрібна тогочасній (та, за великим рахунком, і теперішній) владі, яка формує державну політику, а навіть заважає і шкодить. Куди ж бо краще підтримувати усталене малоросійське "шароварництво" й кіч в особі "юного орла" та бути переконаним, що все найкраще твориться в Москві. І головним чинником руху (процесу) наразі й досі залишається ентузіазм митців і - приємна тенденція - невеликої групи видавців.

· Як тобі вдається тримати постійно руку на "пульсі літературного життя"?

Це мій фах. А до того ж, з розвитком Інтернету в Україні тепер це не так уже й складно.

· Читання книг входить у твої функціональні обов'язки. Скільки книжок ти читаєш за рік, скільки прочитав торік?

- Ніколи не займався такими підрахунками, тому не можу відповісти на це запитання. Але, на жаль, для багатьох книжок просто не маю часу, хоча і є бажання їх прочитати.

· Чи була серед них така, що принесла справжнє вдоволення?

- Питання, звісно, провокативне. З прочитаного за останній сезон - Ігор Костецький. Його вибрані твори з дуже гарною подачею Марка Роберта Стеха вийшли восени у видавництві "Критика". Для мене цей письменник так само близький за своїм світовідчуттям, як, скажімо, і Майк Йогансен.

· Ти плідно займаєшся наукою - працюєш в Університеті імені Сковороди. Над чим трудишся тепер?

- Триває звичайний навчальний процес - лекції, семінари, дипломники, аспіранти, а крім того - мої студії над перебігом літпроцесу 1920-х років. А також - ціла низка побічних речей, які теж забирають і час, і енергію. Загалом, маю мрію завершити якнайшвидше один із важливих для мене проектів, який висить наді мною ось уже років із п'ять. Не називаю, який саме, - боюсь наврочити.

· Наскільки, як науковець, ти реалізуєш себе при роботі над черговим віршем, художнім твором?

- Інколи маю підозру, що в мені одразу існує як мінімум кілька "внутрішніх особистостей" і кожна має свій напрям самореалізації - ледве встигаєш перемикатися (майже як теле- чи радіоканали), відтак усе залежить лишень від того, на якій хвилі перебуваєш у ту чи іншу хвилину і наскільки вона суголосна в цей час зовнішнім обставинам. Ні, це не клінічний діагноз, як може хто подумати, а специфіка моєї праці. Часто рятують псевдоніми. Скільки довелося їх "народити" після закінчення університету, що нині вони тягнуть на цілком помітне й приємне товариство. Коли раптом якогось дослідника зацікавить постать Ростислава Мельникова, то матиме чимало клопоту з його ідентифікацією на шпальтах різноманітної періодики.

· Що, чи хто, допоміг тобі виробити свій творчий почерк? Кого вважаєш своїм Учителем?

- Мені тут важко відповісти та сказати щось однозначне. Як історик літератури, можу припустити, що на моє формування особливо вплинули креативні практики 1920-х років, зокрема Йогансена й Семенка. Принаймні, університетська юність проходила під знаком їхньої творчості. До речі, я - автор першої монографії, присвяченої поетичній творчості Майка Йогансена. З іншого боку, я мав прекрасних університетських викладачів - Кіма Хомича Балабуху, Ларису Семенівну Загребельну, Ігоря Олександровича Оржицького, Станіслава Борисовича Стасевського, Леоніда Ушкалова. Та й у школі пощастило на гарних учителів, приміром, і досі спілкуюся зі своїм класним керівником Валентиною Іванівною Котенко.

· Які проблемні теми і явища в літературному процесі вже проаналізовано тобою і які ще чекають на дослідження?

- Річ у тому, що історія української літератури складається переважно з білих плям, тож роботи вистачить ще не одному поколінню науковців. Між іншим, спостеріг і цікаву тенденцію - ця ділянка літературознавства все частіше привертає увагу чужинців своєю цілиною, адже випадає нагода відчути себе піонером. Принаймні, такого відчуття годі чекати, досліджуючи російську чи англомовну літературу.

· Чи легко тобі, як науковцеві, віднайти потрібну книжку, якщо її видано не в Харкові і не в Києві?

- Та навіть і як звичайному читачеві таки нелегко. Однак сподіваюся, що ситуація невдовзі має змінитися.

· Наскільки ти знайомий із сучасною літературою Закарпаття?

- Дуже побіжно. У моїй свідомості фіксуються лише три імені - Василь Кузан, Петро Мідянка та Павло Чучка (молодший). Але, напевне, вони і є найяскравішими.

· Які в тебе спогади про поїздки по Закарпаттю? Що вони дали для тебе як для творчої особистості?

- Маю купу найприємніших вражень, хоч і минуло вже ціле десятиліття. Був би не проти їх оновити.

· Нещодавно Андрій Кокотюха видав книжку про письменників дев'яностих, про події та акції, учасниками яких були і ми з тобою. Наскільки, на твою думку, в книжці відображено те, що було насправді?

- Людська пам'ять - химерна річ, та й, зрештою, кожен запам'ятовує згідно зі своєю ієрархією цінностей. Для Кокотюхи - це насамперед алкоголь та процес його споживання. Я ж маю цілком відмінний підхід.

· А наскільки сучасна література взагалі віддзеркалює, відображає дійсність і чи повинна вона в принципі це робити?

- Від реалій у літературі не втечеш, оскільки навіть "втеча" є безпосереднім наслідком дійсності.

· Чи відчувається взагалі, і, якщо так, - то наскільки, вплив держави на формування "споживчого кошика" в галузі книговидання?

- Ніяк, лише от віднедавна зайшла мова про державну політику в цій галузі.

· Наскільки те, що видається у нас, відповідає національним інтересам України?

-Та все, що видається в Україні, - тією чи іншою мірою відповідає національним інтересам. Інша річ, що український книжковий ринок давно знаходиться в руках росіян. Вони нині навіть книжки українською мовою стали друкувати - лише б не втрачати те, що приносить мільярдні прибутки. Тож питання основне полягає в тому - чи вистачить політичної волі, щоби національний виробник почувався на національному ринку господарем. А такої волі не спостерігається впродовж усіх років незалежності.

· Кого із авторів ти назвав би визначним явищем в українській літературі?

- Відповідь на запитання міститься у попередньому абзаці. Поки українська книга не посяде першість у рейтингах продажу на українському ринку, доти такі питання, як і відповіді на них, не матимуть реальної основи.

· Яке місто претендує називатися літературною столицею України?

- На сьогодні їх три - Київ, Львів та Харків.

· Харків надихає на творчість українського письменника?

- Харків - українське місто з глибоким національним корінням. Візьміть історію української літератури за останні двісті років - найпомітніші явища так чи інакше пов'язані зі столицею Слобідської України.

· Твій кум - поет Сергій Жадан співпрацює з рок-музикантами. А ти? Чи є пісні на твої тексти?

- По-перше, Жадан - не мій кум і ніколи ним не був. Звідки така інформація? А по-друге, на мої тексти було свого часу створено кілька пісень і навіть виконувалися на фестивалі "Червона Рута" в Дніпропетровську, проте це швидше виняток. Те, що пишу я, не придатне ані для естради, ані для рок-музикантів. Хіба якщо віднайдеться якийсь ентузіаст.

· Ви з Сергієм заявили про себе одночасно на конкурсі "Смолоскип". Що значить для тебе особисто співпраця з видавництвом "Смолоскип" та його директором Осипом Зінкевичем? Чи варто молодим авторам подавати рукописи на той чи інший конкурс?

- Майже одночасно. Він лауреат 1994, а я - 1995 року. І хоч минуло стільки часу, я й досі співпрацюю зі "Смолоскипом", більше - маю від того неабияку приємність. Роль Осипа Зінкевича надзвичайно важлива для формування покоління дев'ятдесятників, і я дуже ціную, що мене доля звела із цим чоловіком. Наше знайомство відбулося за напрочуд символічних обставин - під час святкування сторіччя Миколи Хвильового.

· Що є більшою рекламою для книги і для автора: пісня на його слова чи публікація в часописі його творів?

- Вихід книги, її вільний продаж у більшості книгарень України та промоційний супровід.

· Музей "Червона Фіра" - це що?

- Не знаю. А "Червона Фіра" - літературне угруповання, яке існувало в першій половині 1990-х років і одним із учасників та засновників якого був і Ростислав Мельників.

· Ти недолюблюєш букву "О"?

- Та ні ж бо - просто буква "і" звучала більш "активно" і "дієво", ніж "уповільнена" "о", тож довелося дещо підкорегувати звучання свого прізвища, надавши йому й більшої українськості.

· А чому ти поміняв цю букву на іншу в своєму прізвищі?

- У паспорті все залишилося без змін. А от, приміром, Жадан своє "ов" таки відкинув зовсім. Я ж у цьому потреби не відчував - мій рід має давнє й глибоке коріння. Рід Мельникових - один із найшанованіших козацьких родів станиці Усть-Лабинська Кубанського лінійного полку. Його представники були станичними отаманами й мали вищі офіцерські чини (звісно, йдеться про давноминулі часи імперії Романових). Ще мій дід пройшов козацький вишкіл, проте після громадянської війни мусив тікати з Кубані. До речі, його син, а мій батько, народився в Азербайджані у шлюбі з туркинею.

· Чому письменник повинен бути націоналістом?

- Та зовсім ні - просто письменник повинен мати певну громадянську позицію, певні принципи й переконання, але передовсім - мати талант. Інакше - ані позиція, ані принципи нічого не варті, особливо якщо йдеться про формування суспільної думки. Що ж до мене особисто, то я цілком аполітична особа. Тож і говорити про мій "націоналізм" не випадає, хіба мавши на увазі, що я думаю, мислю й пишу українською - але ж це так природно - як дихати.

· Чим для тебе є участь у Форумі видавців?

- Перш за все, це можливість зустрітися з друзями, колегами по перу. Ось з тобою ми бачимося останнім часом тільки тут, у Львові. А ще форум допомагає у тому, про що ми говорили вище. Тут можна придбати і отримати в подарунок багато книг, про вихід у світ яких ти навіть і не здогадувався. Крім того, форум - це дійство яскраве, багатолюдне, це безліч акцій, конференцій, презентацій, творчих зустрічей. Це оголошення книжки року. Це найбільша подія в літературному житті держави, точніше - суспільства. Тієї його частини, що читає.

· А тепер традиційно: про власні плани і побажання для читачів.

- Планів, користуючись лексикою Маяковського, - "громадьйо", а ще більше задумів. Тож хотілося б собі побажати сприятливого клімату для їх реалізації. І те саме можна побажати й читачам.

2006 р.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   15


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал