Великі Сорочинці. Ярмарок. Гоголь Духовна мікрогалактика Михайла Коцюбинського



Сторінка6/15
Дата конвертації16.12.2016
Розмір2.41 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   15

АВТОР АВТОРОВІ НЕ ТОВАРИШ
Саме такий негласний девіз існування Спілки письменників панував в Україні ще років 10-15 тому. Конкуренція амбіцій базувалася не на рівні обдарованості чи талантові, а на мірі доступу до матеріальних благ. "Інженери людських душ" мали певні привілеї і, з погляду сьогодення, можна сказати - значні. Система берегла-леліяла своїх вірнопідданих слуг, забезпечуючи їх дозованими подачками у вигляді квартир, путівок у санаторії, творчих відряджень у колгоспи... Планове видання книг давало можливість отримати солідний гонорар. Правда, рівень гонорару вимірювався, прямо пропорційно залежав від товщини книжки прозової, від кількості поетичних рядків. Частина письменників ставала "наркоманами обсягу". Писали так багато, що в потоці словесної води топили дитя власного таланту. Їхні багатотисячні наклади книг ніхто не купував. Із складів видавництв вони потрапляли в макулатуру, але це нікого не хвилювало. Від реалізації творів гонорар не залежав. Така ситуація сприяла вихованню молоді творчої, обдарованої, яскравої, неординарної в дусі підлабузництва, прислужництва, догідництва, дезорієнтовувала в системі цінностей. Такий стан справ ставив молоду людину перед вибором: або ти стаєш у чергу, продукуючи те, що і всі, або стаєш поза чергою і не маєш нічого, навіть надії на те, що чогось-таки, а дочекаєшся. Видати книжку поза системою було майже неможливо.

Якщо взяти до уваги ще й цензуру, то для епохи соціалістичного реалізму такі фігури, як Стус, Булгаков, Симоненко, Зеров, Олесь, Миколайчук, Івасюк були дітьми небажаними, їх намагалися позбутися, ізолювати, а політична верхівка мучилася докорами сумління, роль якого виконував КДБ, через те, що не встигла вчасно зробити системі (державі, імперії, суспільству, а відтак у суспільній свідомості) аборт. Але якби ж то знати, кого носить мачуха в чужому череві!

* * *
Пригадую збори обласної письменницької організації часів перебудови. Майже всі були або занадто заполітизованими, або надміру озлобленими. Повагу викликала тільки мудрість і врівноваженість інтелігентного Юрія Керекеша та мовчазна твердість і глибока відстороненість Петра Скунця. Звичайно, в пам'яті залишилося не все, точніше подробиць майже не лишилося, але загальна картинка саме така. Хтось на когось нападав, звинувачуючи в тому, що той дістав площу для проживання в Ужгороді, хтось кричав, освячуючи присутність своєю священною, на його думку, слиною, хтось товк себе в груди, доводячи присутнім таким чином свою роль у розвитку і становленні геніальної закарпатської літератури... Дехто із жінок навіть плакав від розпачу.

А може, то і не жінки були, а чоловіки, як у тому анекдоті, що опинилися на роздоріжжі, зупинилися перед вибором: бути розумним чи красивим, бути українським письменником, чи русинським писатильом, бути громадянином незалежної держави чи лишатися комуністом, бути вільною людиною і самому будувати свою творчу долю чи залишатися стояти в черзі?

Я не бажаю переходити на персоналії. Не хочу образити нікого із колег по перу. Не пам'ятаю, чи був на тих зборах Дмитро Кешеля - він, як правило, на збори не ходить. Не пригадую, чи були там Людмила Кудрявська, Лідія Повх, Михайло Рошко, Тетяна Кобаль, - не знаю. Двоє останніх, як і я в той час, ще не були членами Спілки. Але нас, як кандидатів, як потенційних членів, уже запрошували і враження у мене лишалося саме таке.

* * *
Минуло кілька років. Якісні зміни відбулися у свідомості кожного. Не у всіх, правда, однаковою мірою, але все ж. За цей час хтось із письменників утвердився як письменник, а хтось залишився членом, що і досі стоїть у черзі за ілюзіями. Тільки ці ілюзії тепер з протилежного тогочасним боку.

Саме так я написав би тоді. А тепер? Тепер я знаю, що кожен поет - це ловець ілюзій, кожен прозаїк - це творець міфу. Тепер у нас і вибір ілюзій більший, значно більший, і міфи творити можна на будь-який смак - від цнотливих до кічево-вульгарних, від яскраво-балаганних до пісних, деформованих, позбавлених сенсу і смаку, логіки і естетики, інтриги і шарму...

Регульований потік видань змінився потоком хаосу. Але це тільки на перший погляд, тільки на початковому етапі сприйняття і становлення процесу книговидання. Видавництва стають на ноги, деякі навіть і процвітають. Саме вони беруть на себе роль цензора, роль регулятора, роль своєрідного сита, що, фільтруючи "вшитко", пропонує нам цінне. Заробляючи гроші на другорядному, на валі, вони навчилися заробляти і на справжній літературі, яка у нас дійсно є. І творять її як вихідці із старої радянської системи, так і ті, що ніколи не були ні жовтенятами, ні піонерами, ні комсомольцями. І, як не дивно, всі вони дружать, поважають одне одного, підтримують. І критикують, але не засуджують. І не сприймають, але не пишуть доносів, не прагнуть знищити, знеславити, принизити. Сподіваюся, що не тільки через те, що немає куди писати пасквілі. Хто хоче, той пише. Але більшість творить літературу. Просто є творчість для творчості позитивної. Є небо невпійманих ілюзій і море нестворених міфів...

* * *
Любов до слова не може існувати без любові до його носія, до людини, до людини як до автора. Тому ті, хто є справжніми літераторами, ніколи не заздрять колегам, - вони не вважають їх конкурентами. Під сонцем літератури є місце кожному. І якщо працюєш, вдосконалюєш себе, здобуваєш новий досвід і ділишся ним - то стаєш цікавим для інших, потрібним для читачів, серед яких є і письменники.

Нині колеги намагаються знайти у виданих творах щось позитивне, талановите, геніальне. Навіть якщо його там і нема. Відсутність професійної критики є парадоксальним породженням тоталітарної радянської системи, прямим наслідком фрази: "Я Солженіцина не читав, але він поганий письменник і не має права жити в Радянському Союзі". Критика у нас ще асоціюється з засудженням, запереченням, несприйняттям. Протилежним засудженню є похвала. Тож, як геніально написав Булат Окуджава:

Давайте говорить друг другу комплименты,

Ведь это все любви счастливые моменты.

* * *
Провінційне видавництво "Вежа" (провінційним любить називати його Мирослав Дочинець, і він має на це право, бо є його власником) реалізовує глобальний проект Михайла Рошка і Ко, що має робочу назву "20 х 40. Творчість джинсового покоління".

Під однією обкладинкою вийдуть у світ твори сорокалітніх і двадцятирічних письменників, хто на теренах ще Союзу одягнув джинси; вони ж просто життя не уявляють без цього зручного і вічно модного одягу. Судячи із творів юних, вони в дечому мають знань набагато більше, ніж ми кілька десятиліть тому. Тепер, завдячуючи кризі віку, свободі слова і сучасним технологіям, ми позбавляємося стереотипів, надолужуємо пропущене, стаємо на один рівень, точніше під одну обкладинку. Рівень у нас, звичайно, не однаковий. У дечому цікавіші юні - вони не обтяжені непотрібними знаннями, більш безпосередні і щирі. Ми ж беремо досвідом, ми сильніші в сумнівах, ми більш витончені, вишукані, припудрені, штучні, відразливі. Противні - від слова проти. У нас більше енергії боротьби. Але поняття "джинси - без джинсів" нас таки об'єднує.

Реалізацію проекту підтримав ректор університету Микола Вегеш. І, очевидно, не тільки тому, що в книжці представлено творчість студентів і викладачів вузу. Вважаю, Микола Миколайович, як історик, оцінив важливість проекту для реалізації молодих письменників як таких, і його, тобто - проекту, унікальність для можливості отримати таку собі своєрідну фотографію літературного процесу, на якій зафіксовано тих, хто творитиме літературу завтра, хто творить її вже тепер. А серед загального числа учасників такі, очевидно, є.

І, можливо, прізвища молодих тепер ще ні про що не свідчать, але поряд з ними є ті, що зробили свій внесок у розвиток української літератури. Це і Сергій Федака - унікальний збирач окрушин з небесних суходолів, лицар романтики і професійний (професор) романтик любові, це і педантично-пунктуальний культурологосексолог еротоман Сашко Гаврош, це і майстер шукати потойбічних жінок під кривавим місяцем Михайло Рошко, це і ... Але ж і молодь у нас не ликом шита: мандрівний революціонер-анархіст Андрій Любка, із реальними претензіями на закарпатську Забужко Ірина Ликович, заглиблений у себе відсторонено-споглядальний Валентин Кузан - кожен із них цікавий по-своєму, і загадковий як особистість. Кожен із них шукає свою стежку в літературі (в літературу), знаходить її, помиляється, але йде вперед.

Перечитуючи написане, я все одно хочу повторити фразу, винесену в заголовок: автор авторові не товариш. Хоча...

Під обкладинкою "20 х 40..." зібрались автори, що майже всі друзі. Разом нас не так уже й багато, але на нашу книжку гарантовано чекає успіх. І не тільки тому, що ми руйнуємо ще один радянський стереотип. Ми тут не перші - раніше теж видавалися збірники. Книжка цікава насамперед тим, що вводить в літературу нові імена, які, сподіваємося, незабаром стануть відомі на всеукраїнському просторі творчості. А автори (молодше покоління) завжди щиро потиснуть руку тому, хто зробив щось, достойне уваги інтелектуалів, нашої уваги і нашого часу. Сподіваюся, що час, витрачений на знайомство з творчістю джинсового покоління, не стане втраченим часом. Нехай він буде тим, що все розставляє на свої місця.

Вересень, 2006 р.

МРІЇ ВІД НАДІЇ
Квартет "Оберіг" приїхав на творчий вечір Надії Мельник-Гудь з Кривого Рогу. Володарі Гран-прі минулорічного Всеукраїнського фестивалю імені Михайла Машкіна полюбили наш край настільки, що намагаються на кожному більш-менш значущому масовому заході побувати у своїх друзів - іршавського колективу-побратима, який, як і вони, живе всеохопною любов'ю до української пісні, до батьківських традицій, без яких життя нації неможливе. Народний фольклорний ансамбль "Іршава" радо приймав друзів, що допомогли зробити атмосферу на творчому вечорі незабутньою.

Крім цих двох колективів, участь у творчому вечорі заслуженого працівника культури України взяли ще і два хори: лікарів Іршавської районної лікарні та мерії італійського міста Резія.

* * *
Зауважимо, що Надія Іванівна керує і хором лікарів, що нещодавно отримав звання "народний", і народним фольклорним ансамблем "Іршава". Фольклорний ансамбль існує і тішить своїми виступами глядачів вже майже двадцять шість років. Саме за його створення і за пропаганду високих зразків народного мистецтва цим колективом вона отримала звання заслуженого працівника культури. Від часу створення колектив пройшов складну дорогу розвитку і становлення.

Перші виступи ансамблю одразу привернули увагу спеціалістів і просто глядачів. Нова форма подачі фольклорного матеріалу полягає в тому, що пісні і танці виконуються в оригінальному словесному оформленні. Поєднання народного гумору, який до цього ніхто не використовував на сцені, з піснями і танцями наших предків, з іграми та залученням до участі в дійстві глядачів мали шалений успіх. Глядачі виходили з зали з сяючими очима, розповідали про побачене знайомим і рідним, обговорювали акції та концерти на родинних святах, з колегами. Слава про неповторну атмосферу, що панувала під час виступів "Іршави", поширювалася настільки швидко, що вже через рік після створення самодіяльні артисти поїхали на гастролі у Францію.

* * *
Після більш ніж двадцятирічного успіху колективу і гастрольних поїздок до Швейцарії, Італії, Австрії, Німеччини та країн близького зарубіжжя, після концертів у залах Верховної Ради України, Національної опери та Палацу "Україна", виступів на каналах телебачення ансамбль опинився на межі розвалу. Та експресія, той енергетичний заряд, що повинен був передаватися глядачам і завдяки якому ансамбль прославився, вичерпалися. Ансамбль фізично постарів. Потрібно було або омолоджувати колектив, або знаходити нові форми подачі матеріалу, які були б не менш ефективними. Про обидва шляхи розвитку колективу можемо говорити тепер, а тоді ситуація стала настільки критичною і некерованою, що учасники не витримували напруги і стали опиратися вимогам керівника, перестали ходити на репетиції, а деякі навіть залишили його. Вирішальну роль у процесі розвалу ансамблю відіграла і політична ситуація в районі, яка зобов'язувала всіх або бути членами однієї партії, або стати тихими, непомітними і не висловлювати публічно своїх думок, не афішувати громадянську позицію.

Переживши період розпачу, Надія Іванівна вирішує набрати новий склад колективу. Із попереднього складу з нею залишається єдина учасниця - Наталка Менчук, яка тепер є старостою ансамблю. Колишні учасники із своєю концепцією розвитку об'єдналися у новому колективі, яким тепер керує одна з найбільш талановитих учениць і послідовниць пані Надії Олена Овсак.

А омолоджена "Іршава" шліфує майстерність і завершує запис нового альбому, даючи іноді по два концерти на день.

* * *
Хор міста Резія потрапив на творчий вечір Н.І. Мельник-Гудь не випадково. Адже керує ним інша талановита учениця Надії Іванівни, колишня солістка ансамблю, виконавиця естрадних пісень і лауреат багатьох фестивалів і конкурсів - Алла Симчера, яка вийшла заміж у цю країну, опанувала мову, виявила своє обдаровання і отримала запрошення керувати хором, учасники якого щонайменше у два рази старші від неї і які посідають відповідальні пости у місті та провінції. Нелегко підбирати репертуар і тримати дисципліну в колективі, який має велику історію і такий поважний склад. Але добра школа, пройдена в ансамблі "Іршава", допомагає, надихає і дає сили працювати.

* * *
Рамки фольклору виявилися замалими для творчої натури Надії Гудь. Душа прагнула проявити себе в іншому, намагалася спробувати наблизитися до класики, до відмінного від народного способу виконання пісні. Так виникла ідея створення хору, яку підтримав тодішній головний лікар районної лікарні Василь Рішко. Він створив відповідні умови для занять і розпорядився побудувати в актовому залі спеціальну сцену. Любов до пісні керівника установи в поєднанні з талантом керівника хору зробили добру справу. Після довгих років мізерних зарплат і зневажливого ставлення держави до гуманної професії продовжувачів справи Гіппократа люди ніби ожили, відчули причетність до великого, знову піднялися до духовності. Пісня змусила людей поглянути на працю і на себе новими очима, з повагою і гордістю.

Невдовзі колектив став бажаним учасником концертів і масових заходів, лауреатом обласного фестивалю імені О. Духновича, гордістю медиків району. Новий керівник - головний лікар районної лікарні, а тепер начальник відділу охорони здоров'я райдержадміністрації Юрій Ломага продовжив справу попередника. Лікарі у своїй виконавській майстерності піднялися до такого рівня, що торік і цьому колективу було присвоєно звання "народний".

* * *
Творча біографія Надії Іванівни Мельник-Гудь напрочуд послідовна і насичена. Працюючи в дитячій школі мистецтв села Великий Раковець, вона створила два колективи районного рівня: вокальні ансамблі "Сестричка" та "Освітянка". Останній працює і сьогодні. Всі колективи, якими вона керувала, неодмінно досягали успіху.

Окремою сторінкою діяльності пані Надії є малі форми: солісти, дуети, тріо, квартети. Майже всі, кому вона віддавала частинку своєї душі і великої любові до пісні, ставали лауреатами обласних та всеукраїнських фестивалів і конкурсів. Та, на жаль, жоден із цих колективів не проіснував довго через різні причини. Але за жодним із своїх кроків на ниві творчості Надія Іванівна не жалкує. "Треба йти далі", - каже вона. І йде. І мріє про нові висоти, і досягає їх, і ділиться своїми мріями і своєю любов'ю з ближніми, і від цього стає багатшою. І щедрішою.

А допомагає пані Надії у цьому не тільки любов до пісні, не тільки вдача, що змушує завжди добиватися свого, але і спадковість. Гени. Адже вона - дочка відомого пісняра Івана Мельника. А ще - дочка великого і безмежно талановитого у своїй співучості українського народу.

2006 р.


ТРИ ДНІ У ПРАЗІ
Хто не мріє на вихідні поїхати до Праги? Просто сісти в автобус і поїхати, заснути в Ужгороді чи Іршаві, а прокинутися в столиці європейської демократії, в колисці свободи і вільнодумства,

в місті, де навіть не всі віруючі хрестяться біля храмів і де навіть запеклі прихильники тверезості п'ють "Фернет", "Бехеровку" і пиво.

Мені пощастило. На запрошення друга і поважного бізнесмена з Ільниці Івана Реґи, який вже понад десять років живе і працює в самому центрі чеської столиці, я таки поїхав з комфортом, але ненадовго.

Спілкуватися з Іваном Михайловичем доводиться не так уже й часто, тож мандрівки вулицями і площами знаменитого міста були наповнені розмовами про вічне і скороминуще, про плани і мрії, творчість і буденність, родину і Батьківщину, політику і мистецтво, про друзів і гроші... Як би там не було, а найбільшу приємність у житті ми отримуємо-таки від спілкування.

Батько Івана Михайловича був людиною дуже цікавою і духовно багатою. Упродовж всього життя він записував у товсті, епохи розвиненого соціалізму, 96-сторінкові зошити мудрі вислови, афоризми, фрази із теле- і радіопередач, окремі речення із газет, власні думки і навіть почуті на вулиці вислови, що, як на нього, здавалися мудрими. Так, наприклад, четвертий зошит було розпочато 1 вересня 1979-го, а закінчено 12 лютого 1988 року. Всього зошитів було п'ять, як і онуків у діда Реґи, тож кожному з них дісталося по безцінному підручнику життя. Кілька років тому Іван Реґа зібрав усі зошити у себе, щоб видати їх окремою книжкою. Про це він казав із захопленням, час від часу цитуючи думки із батькових зошитів.

"Дозволяючи собі зайвого, ми завжди багато втрачаємо" (В.Борисов). Маючи величезні можливості, адже система в бізнесі відпрацьована до дрібниць і дозволяє вже бути незалежним і мати вільний час, пан Реґа зайвого ніколи собі не дозволяє. Він жорстко організовує час, вимагаючи від ближніх такої ж дисципліни. Завдяки цій його якості нам вдалося за три дні побачити те, на що за інших умов потрібен був би цілий тиждень, а то й два.

"Сон - джерело усіх сил, бальзам для хворої людини" (В. Шекспір). Ми були здоровими, вживали знаменитий чеський бальзам, про який великий Шекспір у часи найбільшого натхнення навіть і не мріяв, - і тому ми майже не спали. Їхати в Прагу, щоб поспати, - це було б великою розкішшю для мене. Прилаштовуючись до моїх побажань, Іван Михайлович, як справжній друг, відклав усі справи і став для мене провідником і екскурсоводом. Ходили ми всюди пішки, бо Прагу, особливо стару її частину, треба відчути безпосередньо, на запах і дотик. Вдихаючи атмосферу Вацлавака і Карлового моста я відчував себе причетним до великої справи, втаємниченим і просвітленим, щасливим і гордим, легким і окриленим, сповненим новими ідеями і творчими задумами, планами і мріями.

"Щастя - це коли тебе розуміють" (із кінофільму "Доживемо до понеділка"). Івана Михайловича розуміють і люблять як колеги і підлеглі, так і друзі, дружина і онуки. А він зрозумів мене, і ми блукали старовинними вулицями, пили пиво, ховаючись від нестерпної спеки в невеличких ресторанчиках, аж поки не дійшли до ресторану великого, який називається, здається, "У Келішка", хоча відомий усім як "У Швейка". Саме тут частенько бував славнозвісний Ярослав Гашек і, спостерігаючи за клієнтами, записував сторінки свого невмирущого роману. Побувати тут для письменника дуже важливо. Особливо якщо прагнеш зрозуміти великого класика, навчитися чогось від нього. Ну хоча б - пити добре пиво. А воно тут справді смачне, хоч і дорогувате. Хоча за дотик до історії, до слави теж треба платити. За окремим столиком із келихом "Старопраменського" тут і справді сидить сам Ярослав Гашек. Точніше - його воскова фігура. Слава про цю фігуру, історію, легенду - хто знає, як то було насправді, - слава про цей ресторан поширюється по світу і приваблює не тільки близьких до літератури туристів, але і звичайних читачів, які не читають нічого, крім оголошень та реклами в агентствах і на вулицях. Таж хіба при такій спеці можна читати щось інше? Хіба що етикетки на пляшках пива, якого тут сила-силенна.

"Старість швидше починається там, де немає захоплення, немає мети, корисної праці" (М. Телішевська). Іван Реґа не постаріє ніколи. Він сповнений енергією і захоплюється всім. У свої шістдесят він не втратив здатності по-дитячому дивуватися всьому новому, цікавому, яскравому, неординарному, талановитому. Багато художників на Карловому мосту пропонують намалювати ваш портрет, шарж, карикатуру. Ми позували спочатку одному, на першій половині мосту, потім іншому, як нам здавалося, більш оригінальному. Але обидві роботи вийшли чудовими, і бачили б ви, яким вогнем світилися очі мого товариша, коли він дивився на своє зображення. Більша частина втомлених життям двадцятирічних на таке не здатна.

А ось Прага старіє. Її велетенські вежі побудовані із вапняку, що почорнів від віків, її мости під вагою часу аж пригнулися до води, її вулиці схильні більше до плинності, ніж до поспіху, її сучасне переплелося з минулим і губиться в ньому як відблиски сонця у дзеркалах вікон...

"Чим вища людина за розумовим і моральним розвитком, тим більше задоволення дає їй життя" (А. Чехов). Цей чоловік навчився отримувати вдоволення від усього: і від маленьких успіхів, і від великих перемог. Він радіє, придбавши новий автобус Неоплан, світиться щастям, коли до нього пригортається чарівна онучка, випромінює спокій і впевненість, коли ми просто обідаємо в корейському ресторанчику, смакуючи дивним солодким м'ясом з надзвичайно гострим соусом.

І чомусь тоді, в той момент, у тому маленькому ресторанчику, під дулом кулемета, що його використали в оформленні, під незвичайні звуки екзотичної і незрозумілої музики, під впливом алкоголю і задушевної розмови життя на смак нагадувало мені густу пивну піну. Цією піною поступово вкривалися і мости, і вежі, і люди, і мій співрозмовник... Періодично до нас підбігав офіціант, теж увесь у піні, і нудним голосом нагадував чи то про їжу, чи про спеку, чи про необхідність вийти з-за столу, щоб отримати той кайф, про який розповідають в анекдотах. Чи просто піти по роботі?

"У праці коріння гірке, зате плоди солодкі " (Народна мудрість). До нинішнього рівня матеріального становища та соціального статусу і опінії в суспільстві доводилося йти довго і важко. Від звичайного вчителя Ільницької загальноосвітньої школи до простого заробітчанина, а відтак і до підприємця. Хоча звичайним учителем Іван Михайлович ніколи не був. Він завжди перебував у центрі уваги громадськості району, постійно придумуючи то велопробіги, то змагання на саморобних велосипедах, то ще щось цікаве. До речі, триколісні, чотириколісні велосипеди, чи вже веломобілі конструкції Івана Реґи ще і до сьогодні можна побачити на вулицях села, а учасники тих змагань із захопленням згадують часи безтурботного дитинства та незабутні враження від участі в акціях та від спілкування з талановитим і яскравим педагогом, унікальною особистістю.

У вільні від основної роботи години доводилося підробляти маляром, адже зарплата вчителя не дозволяла задовольнити всі духовні та матеріальні потреби людини, яка не хотіла бути радянською, стандартною, прирученою, схожою на всіх. Золоті руки і невтомна вдача приводили до нових потреб, задоволення яких вимагало нових можливостей. Але розгорнути діяльність на повну силу ніяк не вдавалося. Тодішні совдепівські закони обмежували до неможливості, а штучно сформована суспільна мораль засуджувала підприємництво та підприємців. Отож, довелося шукати кращої долі та достойного застосування своїх талантів, як і більшості наших предків та сучасників, за кордоном. Спочатку це були підсобні роботи, потім торгівля, спільні з чехами підприємства, банкрутство, підстави, спілкування з рекетом і бандитами, крах мрій, відродження, і знову крах, і знову відродження... Перш ніж створити фірму "REGA & R", яка тепер успішно займається перевезеннями пасажирів на високому рівні, в комфортабельних автобусах по всій Європі, пан Реґа пережив народження і смерть восьми своїх бізнесових структур. Але таки знайшов себе. І реалізував більшість із своїх задумів. Хоча ідей у нього ще безліч.

Центральний офіс фірми знаходиться у самому центрі Праги, і кожному українцеві, що просто проходить повз невелике приміщення, приємно бачити великі рекламні щити з рідними українськими словами. Приємно, що наш земляк за багато років проживання в чужій країні добився того, що його, його слово, його мову, його справу поважають, цінують, з ним рахуються.

"Мова однаково здатна як виявляти наші думки, так і приховувати їх" (Гегель). Найбільшою перешкодою до спілкування зі світом для нас є незнання мов. Якби не мій супутник, то я відчував би себе таким, що хоче зрозуміти і не може сказати. Майже кожен європеєць володіє як мінімум двома, а ми, як максимум, - однією. Хто хоче спілкуватися з нами - хай вивчає українську. Але хто хоче? Ми значно відстаємо в розвитку суспільства і формальних відносин у ньому, тому, навіть для сусідів, є не цікавими. А коли ситуація зміниться? Гм... Коли більшість банально чекала змін, Іван Михайлович Реґа методично і з педагогічною цілеспрямованістю вивчав мову, чеські закони, умови існування бізнесу в цивілізованій державі і став не просто цікавим - кілька років тому його визнали найкращим підприємцем Праги. Спробуймо стати хоча б кращими в селі.

А про мову рідну? Іван Михайлович не тільки гордиться нею, не тільки виховує закордонних партнерів по бізнесу своїм толерантним і тактовним підходом до кожної справи, не тільки спілкується нею у повсякденному житті. Він фінансово підтримує часопис українців Чеської Республіки "Пороги".

"Речі можуть розповідати про людей набагато більше, ніж люди про речі" (А. Конан-Дойль). Всі предмети, або ж більшість із них, якими пан Реґа оточив себе у світі чужому, у власному будинку, побудованому там, нагадують про Закарпаття, про Іршавщину, про Ільницю. Це і картини Василя Ловски, і старі речі, привезені з дому, це і виноград, який дає непоганий урожай у холодній Празі. Видно, тому, що зігріває його не тільки сонце, але і велика любов до всього живого, до самого життя.

"Легко любити все людство - зумій полюбити сусіда" (Народна мудрість). Специфіка західного стилю життя полягає в тому, що кожен живе сам по собі, що комунікації зведені до ділових розмов, а спільне пиття пива - до того, що кожен платить сам за себе. Частинку ностальгійної радянської любові, але без ідеологічного присмаку, Іван Михайлович контрабандою вивіз із своєї колишньої батьківщини (Союзу) і вкоренив на землі чеській. У нього є друзі і серед сусідів. Зокрема - виходець із Вірменії Гайкас Нарцисян. Це людина, що має золоті руки. Він творить чудеса з дерева - вирізьблює дивовижні речі: маленькі сувеніри-талісмани, що їх потім його дружина продає біля Карлового мосту. А крім того - готує чудовий шашлик, любить пиво і має щиру душу. Саме такі люди оточують Івана Реґу там, де цінується особистість, де має шану високий інтелект, здорове тіло, а не посада і одяг.

"Мудрість є донькою досвіду" (Леонардо да Вінчі). Саме досвід, часто гіркий і нелегко здобутий, привів до розуміння батькових слів, записаних в одному з зошитів: "Немає нічого страшнішого, ніж коли когось намагаються насилу ощасливити". На Заході кожен ощасливлює себе сам. Хто працею, хто розвагами, хто спогляданням. Там віднайдено нетривкий, але баланс інтересів особистості і держави. Ми ж і досі цього балансу віднайти не можемо. Нас ощасливлюють перед кожними виборами, а потім виявляється, що ми не ощасливлені, а обдурені. Та бог з нею, з політикою. Головне, що це теж досвід, який при критичній кількості, можливо, переросте в якість. Досвід, який приведе нас до мудрості. Але шкода, що "досвід приходить до нас із швидкістю днів, що відходять" (із кінофільму "Три холостяки").

"Найбільша розкіш - це радість людського спілкування" (Антуан де Сент-Екзюпері). За цікавими розмовами, новими знайомствами, бокалами пива, прогулянками містом, коротким сном непомітно пролетіли три, так довго очікувані мною, дні. "Людство поділяється на тих, що чекають і котрі завжди запізнюються". Феномен української нації в тому, що ми вічно чогось чекаємо

і постійно запізнюємося. Ні, до автобуса ми прийшли вчасно. Але щось-таки у своєму житті ми не встигли. Іван Михайлович каже, що встигнемо. Але ж чи доживемо?

"Жінки надихають на великі подвиги, але заважають їх звершувати" (З прочитаного). Я не маю на увазі Маргариту Іванівну - дружину пана Реґи - вона йому допомагає завжди і в усьому. Між ними панує атмосфера взаємоповаги, любові і турботи про іншого. Муза надихнула мене на розповідь про велике і прекрасне місто, про чудову людину, що живе і працює в ньому, а потім повела на манівці і змусила писати про речі печальні, про думки, що народилися там, а живуть тут.

І ще одна фраза із старого зошита дідуся Реґи, що запам'яталася: "Сміття - це предмет не на своєму місці". Як же у нас ще багато предметів і людей не на своєму місці...

"Життя складається з маленьких радощів і великих неприємностей" (З кінофільму "Карусель"). Серед маленьких радощів у моєму житті особливе місце мають три дні в Празі. Три дні спілкування, які нагадали мені, що "не від роси врожай, а від поту". Три дні, які наблизили до мудрості, підняли до вдячності, додали рівноваги, замучили спекою, здивували яскравістю вражень і парадоксами світу. Три дні, швидкістю відходу яких вимірюється швидкість з'яви досвіду.

Іршава - Прага - Іршава


Липень, 2005 р.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   15


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал