Великі Сорочинці. Ярмарок. Гоголь Духовна мікрогалактика Михайла Коцюбинського



Сторінка5/15
Дата конвертації16.12.2016
Розмір2.41 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   15

ВСЯ СПРАВА В НАЗВІ, АБО ВІД КРАСИ ДО НЕБЕЗПЕКИ
Більшість із нас, дорослих, недооцінює тієї величезної ролі, яку відіграє в житті дітей казка, легенда, гарний вірш чи тоненька книжечка з малюнками. Можливо, тому що ми надто рано попрощалися зі світом дитинства, світом щирих відчуттів, відкритого спілкування, виявлення емоцій та вчинків, не продиктованих вигодою, тонкими розрахунками, тактичними ходами, дипломатичним підлабузництвом, підступним мовчанням, бажанням помститися чи стратегічними планами.

А може, нам не вистачило мудрості і виховання не забувати себе семирічних, десятилітніх, уперше закоханих, безпідставно ображених, невислуханих маленьких особистостей, думки яких проігноровані. Чи це життя зробило нас такими товстошкірими, заздрісними, не здатними співчувати, радіти, стрибати від захоплення і плакати разом із Білосніжкою та Попелюшкою?

Більшість із нас зарано старіє.

Але є серед нас щасливі люди, які зі світом дитинства не розлучаються ніколи, а проносять його через усе своє життя як частку своєї великої душі, невід'ємний елемент свого щастя. До таких людей належить письменник Василь Шкіря, мій друг, який у зрілому віці, працюючи в серйозній офіційній газеті, вечорами бере в руки перо і в казках висловлює все, що не може сказати на сторінках преси, але повинен передати ще не зіпсованим законами дорослого життя читачам.

* * *
Як сказав класик, для дітей треба писати так, як для дорослих, тільки трохи краще. Василь Шкіря не просто пише для дітей - він розмовляє з ними як рівний з рівним. У своїх творах Василь перетворюється на ведмедика чи зайчика і ненав'язливо приводить читача до самостійного висновку. Не навчаючи, не моралізуючи, не завантажуючи зайвим аналізом, а показуючи: ось що може бути з тим, хто порушує закони співжиття, от яка нагорода чекає на розумного, кмітливого, допитливого, здатного допомогти. Саме тому його казки з приємністю читають і маленькі Петрик, Іванко, Вовочка, Оксанка... Читають, якщо їхні батьки зуміли придбати для своїх діточок хоча б одну із книжок Василя Шкірі.

* * *
Нещодавно побачила світ уже восьма книжка Василя Васильовича Шкірі. На цей раз у видавництві "Мистецька Лінія". Вона привертає увагу не тільки привабливою обкладинкою, але і незвичною назвою "Небезпечна краса". До неї ввійшли однойменна повість та казки для дітей і дорослих - саме так зазначив у підзаголовку автор. Але найбільше, на мою думку, ця книжка потрібна підліткам, тим, хто знаходиться між дитинством і юністю, хто вчиться робити перші самостійні кроки в житті, вчиться кохати, робити вибір, захищати себе та свій внутрішній світ від нахабного втручання жорстокої, недолугої влади, нахабної і безпорадної міліції. Логіка сюжету повісті переконує в тому, що краса справді може бути небезпечною,але небезпечною, в першу чергу, для самої себе, її носія, наближених до неї.

Характерним для повісті є вкраплення автобіографічних моментів, опис реальних картин і ситуацій, що їх автор або переживав сам, або в них потрапляли його близькі. Як, наприклад, сцена в холодній крамниці, в якій тривалий час працювала дружина письменника. Для тих, хто добре знає Василя та його сім'ю, знайти прототипів окремих героїв буде легко, а хто не знайомий із ним особисто, тому буде цікаво шукати і проводити паралелі до реальних ситуацій у власному житті. Адже те, що описує В.Шкіря, міцно прив'язано до життя. Навіть багато його казок написані з натури, тільки люди в них із волі автора перетворилися на левів, тигрів, лисиць, вовків, ослів... А щоб ще більше підкреслити, що дія відбувається в наш час, автор постійно використовує, чи, точніше, дозволяє своїм героям користуватися всіма благами сучасної цивілізації. Але в повісті вже немає навіть наближення до казкового елементу. Все відбувається просто і до болю реально. Два підлітки їдуть у село до бабусі без відома батьків. Там вони роблять добру справу: допомагають старенькій підготуватися до зими. Та добро не буває безкарним. Виявивши дрібні зловживання місцевої влади, хлопці потрапляють у майже безвихідну ситуацію... Поступово повість перетворюється на детектив із сумним закінченням. Жодного геппі енду, жодної надії на світле майбутнє, віри в ідеали, що панували тоді. Повість написано в олімпійському 1980-у році - часі розквітлого соціалізму, що "погрожував" перерости в комунізм.

На жаль, не стало більше оптимізму в пана Василя і в наші дні. Сьогодні Василь Шкіря каже: "Не вірте, коли вам нав'язують думку буцімто нема української літератури для дітей. Що, "Гаррі Поттер" - це вершина світової літератури? "Гаррі Поттер", якого нам сьогодні пропонує київське приватне видавництво "А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА", скоріше данина моді. А що модно, звісно, за те і гроші платять. І немало. Головне, щоб зробити це, тобто видати книжку, вчасно і якісно. Свою справу робить і реклама, яка намагається переконати нас, що це саме те, що наразі нам необхідне. Не вірите? В іршавській книгарні я зробив невеличкий експеримент: у кожного, хто цікавився книжкою про маленького хлопчика Гаррі Поттера, запитував: "Чому ви вирішили придбати саме це видання", відповідь була такою: "Чули по радіо, передавали по телебаченню, читали у газеті або у журналі". Ось так! А про творців української дитячої літератури, яка має чимало достойних імен, майже не згадують. Забулися за сьогоднішніми проблемами імена Івана Франка, Лесі Українки, Наталі Забіли, Юрія Збанацького, Платона Воронька, Марії Пригари, Володимира Ладижця, Степана Жупанина... А вони ж написали чимало цікавих творів для дітей, на яких виховувалося не одне покоління. Книжки цих авторів удень зі свічкою в книгрні не знайдеш. Можливо, настав час перевидати їх. І цю місію повинна взяти на себе держава. Особисто я радію за своїх колег по перу - Галину Малик, Лідію Повх, Маргариту Меденці, коли вони видають свої книжки, бо знаю, як це важко зробити в теперішній час. Та завжди головне, щоб твори могли пробитися до маленького читача, знайти дорогу до їхніх сердець.

Те, що в школах вивчають літературу рідного краю, треба тільки вітати (у загальноукраїнських шкільних програмах письменників із Закарпаття немає). Однак і перед учнями, і вчителями постає проблема, де придбати книжку Федора Потушняка, Михайла Томчанія, Івана Чендея, Петра Скунця, Юрія Мейгеша, Юрія Керекеша, Василя Вовчка, Василя Густі... Слава Богу, що в нас не додумалися ще закрити бібліотеки. А то б опинилися наодинці зі своїми домашніми бібліотеками".

Імпульсивність письменника свідчить про те, що інколи він близький до розпачу, перестає вірити в цінність і потрібність свого слова, зневірюється й опускає руки. Парадокси перехідного періоду, в якому ідеологічно дезорієнтована нація тупцює на місці вже стільки років. Видавши книжку на кошти спонсорів, автор, у цьому випадку Василь Шкіря, залишається сам на сам із проблемою її реалізації. Шанс придбати книжку, крім тих же спонсорів та друзів, має не так уже й багато людей. В основному, це ті, хто живе в одному селі, місті, районі, на одній вулиці з письменником.

Тут ми говоримо про небезпечну красу. А небезпечною сьогодні є й краса українського слова, рідної мови. Щоб якось нейтралізувати її силу, ізолювати, не хто інший як наша влада заганяє мову в безвихідне становище, лабіринт, яму. Тільки за останні два роки настільки зменшилося видання української книги, що нині на книжковому ринку нашої держави її продукція становить аж три (!) відсотки. Якщо так буде продовжуватися і далі, то невдовзі ми перетворимося на аборигенів, на яких будуть показувати пальцем, бо вони, тобто ми, говоримо не на "общепонятном языке".

Сумно, але саме такі думки викликає книжка "Небезпечна краса", яка не має жодного стосунку до політики чи до цих роздумів про мову.

Час від часу ловлю себе на думці, що змушую власні роздуми повертати до книжки, до повісті, про яку пишу, до її аналізу, реклами, пропаганди, критики. Але якась невідома сила змушує мене відволіктися, написати про письменника, його творчу долю, про перспективи розвитку книговидання, роль дитинства у житті дорослого, необхідність усвідомлення національної гідності, роль літератури і письменника у цьому процесі, про владу, міліцію, зловживання... Можливо, справа у назві книжки. Буває, що вона настільки вдала, що спонукає, під-штовхує, змушує читача ніби писати власний твір на задану тему. І цей твір не обов'язково буде перегукуватися з авторським. Він "обростає" подіями, новими сюжетними лініями, наповнюється новим змістом, новим підтекстом і починає жити у свідомості читача самостійним життям. Читач може навіть цитувати твір, використовуючи фрази, яких у ньому немає. Щось подібне відбувається і з "Небезпечною красою" Василя Шкірі.

І повісті, і казки, вміщені у книжці, читаються легко, захоплюють своїм сюжетом, викликають інтерес і підтримують його, починаючи з перших речень.

Мова творів Василя Шкірі надзвичайно лаконічна і проста. Але це не недолік. Адже будь-які твори автора - передбачені для дітей, читачів молодших, тих, хто щойно навчився читати, хто вчиться пізнавати добро і зло, хто тільки стає на ноги.

Тож бажаю всім, кому потрапить до рук книжка Василя Шкірі "Небезпечна краса", отримати приємність: дітям - відкрити щось нове, дорослим - згадати дитинство, всім - стати хоч трошки мудрішими і добрішими.

Березень, 2004 р.

УЖГОРОД - ЧЕРНІГІВ. ПОДОРОЖ ДИТЯЧОЮ ЗАЛІЗНИЦЕЮ
Не знаю, чи є дитяча залізниця в Чернігові, але в Ужгороді її існування не викликає сумнівів. Отже, прийшовши на набережну магічної річки Уж, можна легко уявити, як невеличкий паротяг із такими ж, майже іграшковими, вагонами по вузькоколійці під неповторну музику із відомого мультика про голубий (блакитний) вагон у виконанні бременських чи київських музикантів, перетинаючи Карпати і рекламно-красиві простори, простує із найзахіднішої в найпівнічнішу область України.

Одне слово, людська уява - це щось неймовірне, фантастичне, щось таке, що пояснити логічними аргументами, доказами, закономірностями неможливо. Можемо без зайвих зусиль уявити собі переможця в образі людини, яка насправді програла, переможеного - з булавою і на коні, результат, якого не існує, факт, який нібито мав місце, процес, перебіг і сутність якого залежить тільки від нашої фантазії. Дивно, але одні і ті ж події можуть породити і наукові дослідження, і чутки, і мітинги протесту, і дискусії в пресі, і спроби фальсифікації, і бажання проігнорувати, і високохудожні твори… Ми ж поговоримо про останні, а наступного року - хто знає про що і де доведеться говорити...

* * *
Галина Малик - закарпатська письменниця - отримала премію ім. Лесі Українки за твори для дітей. Премія - це ще не привід для розмови про письменницю, приводом є твір. Твір, який цікавий і який хочеться читати не тільки дітям, але й дорослим. "Злочинці з паралельного світу" - книжка, що вийшла у львівському видавництві "Світ" - є саме таким твором. Події реальні переплітаються із художнім домислом, казковим сюжетом, фантастичними ходами настільки тісно, що створюється ілюзія нової реальності. Поряд із котом Ратою, псом Жорою, бомжем Федею, папугою, що вміє говорити "голосом артиста Богдана Бенюка", Аріадною Трохимівною, Антоном Романовичем, діють міліціонери, істоти із минулих та майбутніх життів і сам мер, про якого кіт Рата сказав: "Чуваки, гля, а він на мене схожий". Рата взагалі кіт унікальний, із характером яскравим, експресивним. Його вчинки, фрази, поза співвідносні з поведінкою підлітків, про яку спеціалісти кажуть - девіантна. Чого варта хоча б його фраза до колег після того, як він прочинив двері до приймальні мера: "Шлях вільний, прошу пана до гілляки".

Якщо вдатися до ліричного відступу, то треба сказати, що фраза ця не закарпатського походження. Можна припустити, що котячі предки належали якщо не до якоїсь таємної ложі чи ордену, то, принаймні, до підпільної організації, що діяла на теренах комуністичної імперії десь на східних схилах Карпат. Деякі недоброзичливці Галини Малик відмічають, що саме завдяки таким фразам (не тільки кота Рати, але й інших героїв твору) книжку "Злочинці з паралельного світу" взялося видати галицьке видавництво "Світ".

Загострене відчуття кримінальної реальності створюється як діалогами героїв, їхніми вчинками, так і описом подій, словами автора.

"Чувак, не пісяй кип'ятком!", "Заткни пельку і слухай!", "Як ти зараз не закриєш писка, у твоєї казочки буде сумний кінець!", "У схованці він тримає жратву", " А ми зараз будемо з Рекса ішака робити!" тощо.

А ось відповідні слова автора: "Жору знають усі безпритульні собаки міста. Злий вовкодав, коли Федя випускав його побігати, не минав жодної собаки, щоб не зачепити її. І рідко кому вдалося живим вирватися з його зубів. Бо Жора був вічно голодним і тому вічно лютим - бомж Федя годував його тоді, як був тверезим. А тверезим Федя бував рідко".

Якщо застосувати метод соціалістичного реалізму до дослідження повісті, то можна стверджувати, що в творі досконало передано суспільну атмосферу, економічну та політичну ситуацію в державі кінця ХХ - початку ХХІ століття.

Фантастичні, веселі, страшні і до болю реальні пригоди головних героїв: папуги Фері, хом'яка Хомки, вівчарки Доллі, хлопчика Хроні, що втік з інтернату, і вже згадуваних пса Рекса і кота Рати підводять до невтішних висновків. По-перше: втручання ззовні ніколи не приводить до очікуваних результатів, воно веде тільки до "непередбачених негативних варіантів розвитку подій". По-друге: кожен облаштовує свою долю сам, а друзі своєю любов'ю і добротою можуть тільки допомогти. По-третє: талант може проявитися тільки на свободі. "Хомці, зрештою, це набридло - він відкрив рота і хотів було сказати, щоб йому дали спокійно наїстися. Але з цього нічого не вийшло. Замість гнівних слів почувся тоненький мишачий писк.

Втрапивши знову до клітки, Хомка зовсім і назавжди перестав розмовляти".

І по-четверте: кожна, навіть весела історія, в принципі, має печальний кінець. Ось кілька рядків із передостанньої сторінки книжки.

-" Він (папуга Фері) сидів біля залишених Ратою кукурудзяних качанів, виколупував з них зерна і клав у невеличку торбинку на мотузку.

- Що це ти робиш? - спитав його Рекс.

- Збир-р-раюся в емігр-р-рацію, - теж похмуро відповів Фері. - В Афр-р-рику полечу. Набр-р-ридли ці ср-р-рані пор-р-рядки. Повер-р-нуся, коли тут можна буде жити.

- Значить, і ти нас кидаєш, - сумно сказав Хроня. - А нам що робити?

- Шукайте спонсор-р-ра! - порадив Фері".

Цитата розлога, але важлива. На мою думку, і ці слова, і багато чого іншого у книжці Галини Малик адресовано не так читачам середнього шкільного віку, як їхнім батькам.

* * *
Сергій Дзюба живе в Чернігові. Він належить до категорії людей, яких називають трудоголіками. Постійна напружена праця дозволила письменникові стати багатократним лауреатом різнокаліберних премій. Його книжки, особливо твори для дітей, розійшлися рекордними, як на наші часи, тиражами. Але попри це, Сергій залишається маловідомим письменником поза межами Чернігівської області. Це біда нашого письменства. Регіональна ізольованість негативно впливає на розвиток літератури, гальмує літературний процес, позбавляє авторів і читачів можливості знайти один одного. Але тут не про це.

У редакційно-видавничому комплексі "Деснянська правда" побачила світ повість Сергія Дзюби для дітей "Гопки для кракатунчика". Головні герої повісті - майбутній другокласник Сергійко та Кракатунчик - видуманий автором кленовий бог.

Поки ваша короткочасова пам'ять, шановний читачу, ще зберігає розлогу цитату із повісті Галини Малик, хочу навести не менший фрагмент із твору Сергія Дзюби: "Вони (Сергійко і дівчинка Юля - В.К.) не встигли підійти до кленового дерева, як поруч зупинилося чорне авто, з якого вийшли три кремезні чоловіки. Вони були одягнені в однакові сорочки і джинси, мали коротко підстрижене волосся й великі біцепси. "Може, це акробати, які працюють у цирку?" - подумав Сергійко. Йому здалося, що цим дорослим теж, як і Юлі, подобаються кленові дерева.

Але в авто був і четвертий чоловік. Сергійко очікував побачити ще одного "акробата", натомість перед дітьми з'явився дядечко-бурбуруну, тільки замість валізи в руках у нього була знайома скляна посудина.

Утікати було нікуди. "Циркачі" оточили Сергійка та Юлю, притиснувши їх до кленового дерева."…

На цьому і зупинимося.

Я не думаю, що криміналізація суспільства зайшла аж так далеко, що діти середнього шкільного віку змушені читати книжки, виповнені сценами насильства, жорстокості, несправедливості.

Я не вважаю також, що письменники свідомо вводять у дитячі твори елементи детективу для того, щоб засобами художнього відтворення дійсності передати читачам відчуття нинішніх реалій. Я категорично відкидаю звинувачення на адресу авторів у приналежності до садистів чи садомазохістів. Автор просто прагне побудувати цікавий сюжет. А сюжет не може бути цікавим без напруги, без викликаного відчуття небезпеки, страху, невідворотності подій, без гостроти відчуттів, переживань, дій… Найлегше, найпростіше і з меншими затратами знань, сил і натхнення це можна зробити використавши засоби детективного жанру. От письменники і експлуатують ці засоби повною мірою. І правильно роблять.

Українська література сьогодні дістає друге дихання. Потужний потік сильної прози, справжньої поезії, цікавої літератури для дітей відкидає у небуття постулати соціалістичного реалізму про завдання, призначення і роль художнього твору. Адже книжку (дитячу) будуть читати тільки тоді, коли вона буде цікавою без моралізаторства, зверхнього тону чи недовіри до читача.

Адже вона цікава не тільки дітям.

* * *
Треба сказати, що попри зовнішню схожість повістей у них є принципові відмінності. Назвемо хоча б одну з них: головні герої однієї є суб'єктами кримінальної діяльності, іншої - її об'єктами. Але і закарпатський, і чернігівський автори використовують одні і ті ж прийоми активізації уваги: насичений сюжет, його неочікувані повороти, оригінальні герої, поєднання реальних, казкових

і фантастичних подій та дійових осіб, концентрація пригод тощо. До речі, на сторінках обох книжок можна зустріти і письменників. У Дзюби - це сам Сергій і його дружина Тетяна, у Галини Малик - хлопчик Шкіря (Василь Шкіря - закарпатський казкар). Правда, в обох книжках всі вони виступають не як письменники, а як звичайні герої.

* * *
Можна ще багато написати і про повісті, і про їхніх авторів - чудових людей, і про древній і прекрасний Чернігів, і про чарівний і загадковий Ужгород. Але я хочу повернутися до дитячої залізниці. Сядьмо в маленький, ніби іграшковий, вагончик, розфарбований усіма барвами веселки і поїдьмо у неповторний світ дитинства. І нехай враження і відчуття найкращих років нашого життя наповнять нашу уяву, свідомість, сни… І нехай крила, подаровані нам письменниками, додадуть нам сил і можливостей зробити цікавим, милосерднішим і яскравішим життя наших дітей. І наше також.

А якщо колись нам стане важко - на допомогу завжди прийде Кракатунчик - маленький кленовий бог.

Червень, 2004 р.



РІКА ІМЕНІ ХЛАНТИ
Те, що видає Іван Васильович Хланта, інакше ніж рікою назвати не можна. Уявіть самі - книжка виходить за книжкою і, здається, що ця людина тільки пише. Одного року йому вдалося видати більше книжок, ніж є місяців у році. Самотужки зробити таке може хіба що ніхто. Жоден із нас не встигає прочитати всього того, що написано, опрацьовано, проаналізовано та опубліковано.

Пригадую, як кілька днів фольклорист гостював у мене в Довгому. Після вечері нам з дружиною хотілося поспілкуватися невимушено з людиною, яка писала і про мене, поговорити про творчість, плани, літературу Закарпаття, народну творчість і просто про звичайне життя, яке перетворює нас на заручників обставин, на створіння всесильні і безсилі одночасно, на творців історії та людей, не спроможних розпорядитися власною долею. Але не встигли ми налаштуватися на філософську хвилю, як Іван Васильович подякував за вечерю і сказав упевнено і рішуче: "Пора працювати". Того вечора він поспілкувався із двома нашими сусідами і записав від них понад двадцять народних пісень та коломийок. "Оце вам й ефективне використання часу", - подумав я собі і зробив для себе певні висновки. Тепер твердо знаю: хочеш розслабитися - розслаблюйся без Хланти.

А якщо серйозно, то переоцінити зроблене в літературознавстві та фольклористиці І.В. Хлантою нелегко. Перелік його праць зайняв би, певно, кілька сторінок. Та я і не збираюся перераховувати всіх його видань і публікацій. Хочу акцентувати увагу тільки на кількох, на мою думку, найбільш фундаментальних працях. Бібліографічний покажчик "Літературне Закарпаття у ХХ столітті" (видавництво "Закарпаття", 1995 рік) став настільною книгою викладачів мови та літератури, і не тільки викладачів. До сьогодні інформацію про багатьох наших письменників можна почерпнути тільки з цієї книжки. "Успіх у дослідженні літературного життя Закарпаття, - зауважує автор у передмові, - великою мірою залежить від підготовчих робіт, передусім від наявності ґрунтовних бібліографічних покажчиків друкованих джерел. Адже відомо, що кількість творів художньої літератури, літературознавчих і критичних праць, розкиданих по численних збірниках та періодичних виданнях, за останні сто років нагромадилася дуже велика і далі зростає з такою швидкістю, що орієнтуватися в цьому потоці без бібліографічної допомоги просто неможливо". Саме звідси слід оцінювати роботу автора, в якій подано відомості про 235 літературних діячів краю. Саме завдяки цій роботі перед нами постає цілісна картина літературного процесу Срібної Землі у ХХ столітті. Слід відмітити також, що тут вперше при поданні відомостей про того чи іншого письменника було відкинуто ідеологічний підхід, що дало змогу ознайомити широкий загал читачів із людьми, творчість яких раніше замовчувалася. На ті часи потрібно було мати неабияку мужність, щоб відкинути комуністичну доктрину соціалістичного реалізму і подати інформацію про тих, кого у радянському суспільстві вважали ворогами народу, як от про Зореслава чи Юрія Станинця. Хоча дехто, маючи під руками довідник Івана Хланти, волів би не бачити цих прізвищ взагалі. Та річ не в тім. Головне, що ми маємо дійсно фундаментальну працю енциклопедичного рівня, аналогів якій на сьогодні нема. Вона посіла достойне місце у системі виховання справжнього патріота, людини національно свідомої, гідної своєї нації та кращих її представників.

Зауважу, що за рік до цього, тобто 1994-го, побачила світ книжка Івана Хланти "Тернистий шлях до храму" - літературознавчі портрети п'яти закарпатських письменників: Д. Вакарова, Ю. Керекеша, Д. Кешелі, С. Панька, П. Угляренка, книжка, яка стала багато в чому підготовчою роботою до видання бібліографічного довідника. Адже, крім Дмитра Вакарова - великого романтика і політичного утопіста, жоден із письменників, що став об'єктом дослідження, не був улюбленцем критиків, певно, тому, що не вписувався в загальноприйняту систему координат. Глибинний націоналіст Юрій Керекеш, філософ і патріот рідної землі Дмитро Кешеля, історик позарадянської свідомості Петро Угляренко та сповнений прихованого трагізму і малознайомий, а тому - не зрозумілий Семен Панько своїми особливими думками і незалежною позицією відлякували критиків. А Іван Васильович Хланта взявся дослідити творчість цих людей і, як зазначив у післямові Василь Вовчок, навіть про знайомого всім заідеологізованого Дмитра Вакарова зумів сказати нове слово.

Інший бік діяльності І.В. Хланти - фольклористика. Як професійного казкознавця його цінує вся велика Україна, адже дипломованих дослідників народної казки наша держава має тільки трьох. Завдяки роботі Івана Васильовича ми маємо не тільки ряд наукових статей, у яких досліджується народна творчість, але і ряд збірок українських казок та легенд. І хоча багато з них можна б доповнити, як, наприклад, збірник "Замки Закарпаття" - там чомусь немає жодної інформації про унікальний Довжанський замок, єдиний у Європі зразок садибної архітектури XVIII століття, - всі вони є виданнями унікальними, часто єдиними у своєму жанрі.

Крім того, два поважні томи праць Івана Хланти побачили світ нещодавно. Кожен з них містить понад 900 сторінок, в яких зібрано для майбутніх поколінь стародавні пісні про головне - про джерела нашої духовності. Вся ця народна творчість записана Іваном Васильовичем в Іршавському районі, а перший том (важко навіть уявити) - в єдиному співочому селі Арданове. При такій величезній кількості матеріалу не обійшлося і без цікавого. Так, наприклад, пісню "Суліко" подано як українську народну. Але, з іншого боку, якщо народ співає, то хто може йому заборонити співати грузинські чи циганські пісні? А якщо народ співає - то це пісні справді народні, хоч і не українські. Та справа не в тім. Всі пісні подано з нотним матеріалом, вказано де і від кого записано. Деякі пісні, а можливо, їх більшість, не виконуються тепер ніким і ніде. Ввести їх у культурний обіг, об'їздити всі села, записати і розшифрувати такий величезний за обсягом матеріал - це величезний труд. І сотні читачів через роки, та ба, навіть сьогодні, із вдячністю згадають Івана Васильовича Хланту, знайшовши в його книжках і пісню рідного села, яку ми чомусь не знаємо...

Ріка праці невтомного збирача народної творчості, фольклориста та літературознавця, кандидата філологічних наук Івана Хланти не міліє. І нехай ця ріка дарує кожному з нас енергію любові до рідного дому, до краю, до батьківських джерел, із яких починається нація.

2006 р.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   15


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал