Великі Сорочинці. Ярмарок. Гоголь Духовна мікрогалактика Михайла Коцюбинського



Сторінка4/15
Дата конвертації16.12.2016
Розмір2.41 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   15

БОГДАН-ІГОР АНДРУХОВИЧ, АБО ВСЕ ПОЧАЛОСЯ З КОРОВИ
Придбавши на Петрівці "Дванадцять обручів" Юрія Андруховича, я кілька днів ходив у піднесеному настрої, у стані передчуття насолоди, яку можна отримати від читання хорошої книжки. Але так сталося, що саме в ці дні мені до рук потрапив "Кур'єр Кривбасу" з матеріалом саме про цей роман. Оскільки журнали читаються легше, ніж книжки, я почав своє знайомство з новим твором корифея творчої молоді із рецензії, в якій автор "наїхав" на Юрія Андруховича всією вагою свого соцреалістичного слова. З його точки зору, "Дванадцять обручів" - це нудний, безсюжетний, грубо зшитий пасквіль на Антонича, поета, авторитет якого заважає жити Юркові, не дає йому самоусвідомити свою неповторність і єдиність на письменницькому Олімпі. Але найбільше з того матеріалу запам'яталося порівняння Андруховича зі священною коровою, недоступною для критики. Хоча саме цю тезу автор і заперечив своїм же матеріалом.

Отже, про корову. Загальновідомо, що на берегах Гангу ця тварина має особливий статус. Якщо їй, бува, заманеться розлягтися посеред вулиці на післяобідню сієсту, то всі двоногі перехожі чи проїжджі будуть із надзвичайною повагою виправдовувати такий вчинок. Можливо, ця врівноважена і мудра тварина в такий спосіб вирішила обміркувати швидкоплинність буття чи стан справ у Спілці письменників України, себто Індії, чи проблему росту надоїв на фермі якогось Раджі або в колгоспі "Великий шлях Ганді".

Якщо ж посеред дороги додумається розлягтися посестра тієї корови, але з берегів Дніпра, то реакція оточення буде цілком протилежною. По-перше: бідну тварину обізвуть москальським словом "карова", по-друге: відлупцюють палицею чи батогом і, по-третє: облагородять найцинічнішими лайками. Та, на щастя, нашим коровам про такі вчинки не спадає на думку.

Як не парадоксально, але теоретично одна і та ж корова може опинитися як в тій, так і в іншій ситуації. Становище письменника певною мірою аналогічне: ставлення до нього переважно диктується умовами і обставинами, які він, і не тільки він, зумів створити довкола себе та власних творів.

* * *
Отож, став я читати роман, виданий торік київською "Критикою" і оформлений фотографіями Ліни Кім, упереджено і прискіпливо. Перша третина занадто розтягнута, описова і нецікава. Невиправдано складні імена героїв, незрозуміле виділення окремих слів і фраз іншим шрифтом є тим, як тепер модно казати "тормозом" (я виділив би це слово курсивом), який створює перешкоди при читанні. Але ж є багато класичних творів з нудним початком. Головне знайти ключ, який, можливо, допоможе зрозуміти і виправдати філологічні вправи автора. Адже той є професіоналом, а професіонали у своїй справі промахів не допускають.

До речі, в рідній літературі професіонали у повному розумінні цього слова майже відсутні. Навіть лауреати національних премій не живуть з літератури. Дмитро Кремінь утримує сім'ю завдяки викладацькій діяльності, Петро Скунць видає газету, інші теж десь працюють. А відповідальні працівники Спілки письменників отримують зарплату за організацію літературного процесу та за соціальну роботу, а не за написання художніх творів. Між іншим, Олександр Пушкін отримував по два золоті за кожен поетичний рядок із державної казни. І чи була б відомою нам Болдінська осінь, якби поет, живучи в цьому селі, думав про збір урожаю на власній фазенді.

Проте залишмо у спокої москалів з їхніми стратегічними планами про славу імперії, а повернімось до професіонала Андруховича. Із самого початку роману, а саме - з епіграфа, і до його закінчення до певних висновків підштовхує постійна присутність поета Богдана-Ігоря Антонича як у тексті, так і у викликаних ним асоціаціях, відчуттях, уявленнях. Але конкретно про нього йдеться тільки в шостій главі. Хоча з точки зору читача (критика, рецензента, викладача літератури), це не глава роману, а дослідження львівського періоду життя класика української поезії.

Присутність літературного авторитета в художньому творі характерна і для нової повісті Михайла Рошка "Ревнощі з того світу", яка побачила світ майже одночасно з романом "Дванадцять обручів" у видавництві "Мистецька лінія". У Рошка неодноразово згадується Антон Чехов. Але там він виконує роль улюбленого письменника головної героїні (і автора), а в Андруховича Антонич є головним героєм сам. Хоча до цього висновку приходить не відразу і таки не кожен читач. Мені ж залишається тільки дрібниця: аргументовано довести висловлену тезу чи припущення. Останнє речення я теж виділив би курсивом.

* * *
Принаймні чотири речі свідчать на користь вищевказаного. По-перше, це вже згадувана присутність поета в романі. По-друге, сконцентровано цю присутність не тільки у творі, але і в житті Львова висловлено автором у нібито тексті пісні, яку виконує нібито група "Королівська крільчиха". Цей "цілком локальний гіт" доречно процитувати в авторському (Андруховича) правописі й теж виділеного курсивом.

старий антонич досі ще жиє

він ще не вмер у нього аритмія

у нього джез і він багато п'є

його любоффф солодка як повія.

старий антонич лазить уночі

із бару в бар у нього сну немає

вже триста років сови і сичі

над ним літають хто його не знає.
старий антонич ходить по землі

старого міста виклятого місця

його дівчатка ще такі малі

і смерть його ще дивиться на місяць.

Цей текст є одночасно і лейтмотивом роману, і есенцією його змісту, і ключем до розуміння. Але найбільше допомогти зрозуміти "Дванадцять обручів" може поезія самого Богдана-Ігоря Антонича. Поет Антонич і поет Андрухович мають спільного набагато більше, ніж шість літер в їхніх прізвищах.

Незрозуміле для пересічного громадянина подвійне життя Богдана-Ігоря спонукало ввести цю незрозумілість у роман, але Андрухович підходить до цього не традиційно, не поясненням заплутаності і неоднозначності проявів характеру Антонича, а створенням відповідної атмосфери в самому романі. Так подвійність життя передається подвійним стандартом мови автора. Навіть в одному реченні йому вдається поєднати високопоетичні, образні, метафоричні фрази із словами буденними, ненормативними, а іноді навіть і цинічними. Саме щоб підкреслити цю неодномірність, він виділяє окремі слова чи словосполучення іншим шрифтом. Це механічний і досить таки штучний прийом.

Це був третій аргумент. А четвертий, який може виявитися і не останнім: Андрухович вплітає в текст роману слова і фрази Антонича, часто навіть не беручи їх у лапки. Навіть назва розділу "Карузо ночі" є образом Богдана-Ігоря.

* * *
"Дванадцять обручів" є нетрадиційним, неоднозначним і багато в чому експериментальним твором. В одному із своїх попередніх романів автор експериментує грою зі словом. Тут він грається не так словами, як формою і способом подачі матеріалу. Інколи роман нагадує асоціативну поезію, в якій головне не те, що сказано, а те, що викликано сказаним у підсвідомості, думках та емоціях читача. За аналогією "Дванадцять обручів" можна назвати асоціативним романом, аналогів якому нема.

Мрію про написання саме такого твору автор вкладає в уста одного із своїх героїв, і це ще один ключ до розшифровування роману. А зашифровано в ньому, приховано від першого погляду ще багато чого.

Читаючи роман, я неодноразово ловив себе на думці, що якби Юрій Андрухович жив раніше, то міг би бути найкращим радистом Штірліца. Адже закодований ним текст німці навряд чи змогли б прочитати. Інколи автор сумнівається, чи прочитати, зрозуміти роман зможемо ми, його читачі, шанувальники, опоненти і критики. Саме тому він час від часу постає присутнім у творі власною персоною, стислими роздумами, короткими фразами, шпильками у свій же (автора) бік. Наприклад: докір про самоповтор при описі сцени на цвинтарі старих автомобілів. Саме тому він кілька разів робить не натяки, а відверті підказки, яких в одній тільки останній главі є декілька, і саме ці його сумніви ведуть до того, що і він, Юрій Андрухович, роздвоюється, стає Юрієм-Георгієм, Богданом-Ігорем чи Карлом-Йозефом... Але повернімося до роману.

Отож, головним героєм роману є Антонич, якого автор магічно розчинив в атмосфері, просторі, часі, словах - про це вже було сказано. Я не сказав тільки основного: Андрухович поселив часточки душі роздвоєного Богдана-Ігоря або часточки його роздвоєної душі в тіла дійових осіб, більшості дійових осіб (саме так, а не - героїв) роману, якщо не всіх. Але головним, так би мовити, домом для цієї неприкаяної душі Юрій обрав тіло Карла-Йозефа Цумбруннена, австрійця-фотографа, який "часто бачив Львів у снах".

Цумбруннен має подвійне ім'я. Він ділить себе між Україною і Австрією, між першою дружиною і коханою жінкою, між культурою і дикими звичаями, між мовою рідною і чужою, між власними принципами і вимушеним підкоренням чужій волі, між бажаннями і можливостями їх задовільнити… Та й, урешті-решт, між життям та смертю, між небом і землею. Карл-Йозеф є елементом, чужим системі. Зайвим. Непотрібним. Ворожим. Але він є чужим як іноземний громадянин, представник іншої цивілізації, іншого менталітету. Богдан-Ігор був теж чужим, але чужим по-іншому. Він був Поетом, який не вписувався в рамки, був людиною, не схожою на інших, він не хотів і не міг дотримуватися норм і законів, що панували тоді. А були то часи колективізації, індустріалізації, електрифікації, показової ейфорії, "головокружения от успехов" з одного боку і голоду, переслідувань, репресій, таборів, Гулагів, геноциду - з іншого. Тобто були часи подвійних стандартів.

Смерть Карла-Йозефа є такою ж безглуздою, як і смерть Богдана-Ігоря, безглуздою, але внутрішньо вмотивованою, обґрунтованою неможливістю жити далі, повною безпомічністю хоча б щось змінити.

Крім цього, душі обох після смерті не знаходять спокою. Вони мандрують, летять на захід, за місячним світлом.

"Я знаю, - писала в товстому блокноті Коломея Воронич, звертаючись чи то до Антонича, чи до Цумбруннена, - що Ти роздвоєний, але тому й вічний". І трохи далі: "Ти існуєш у двох версіях. Молодій - це коли Тобі вічно двадцять сім. Здається, саме стільки було Тому Поетові в ніч його смерті. І старій - це коли Тобі стільки, як Тому Поетові було б нині".

А на наступній сторінці тих-таки записів читаємо: "Учора ввечері моя маман з Пепою принесли звістку, що тут убили того австрійця-фотографа".

Іншу, значно меншу, частину душі Антонича Андрухович поселив в Артура Пепу, натуру тонку, вразливу, поетичну. До речі, ця частка душі теж прагне покинути тіло. Стан помирання Пепи, стан його клінічної смерті, видіння, що викликають асоціацію: Варцабич-Сталін та відчуття, описані настільки реально, аж до натуралізму. (Так само переконливо описано в романі і процес сп'яніння, яке відчуваєш "в натурі").

Крихти переживань Богдана-Ігоря Антонича, друзки його думок, речень, віршів, краплі переживань і відчуттів, ситуації реальні та спровоковані, образи місяця, смерті, вічності, страждання, любові, приреченості розсипані по всьому тексту. Та й сам поет у романі прозаїка є образом нереальним і навіть не збірним, а розсипаним. Його треба творити, збирати, ліпити, склеювати, відтворювати, оживляти.

І це повинен робити не хто-небудь, а сам читач.

* * *
І ще одне, на чому хочеться зупинитися, закінчуючи. Останнє слово я теж виділив би іншим шрифтом.

За свої 27 років земного життя Богдан-Ігор Антонич надзвичайно багато думав і писав про смерть. Як-ось у вірші "De morte І" (про смерть):

…Аж колись, аж за літ, може, сорок,

пересічна, звичайна людина,

ще побачу я правду крізь морок

і відкину геть кий пілігрима.

Прийде янгол і присуд мечем

на блакитнім напише папері,

прийде смерть і сріблястим ключем

відімкне мені вічності двері.

Магічна сила слова, сила міфу Антонича, що живе, дивним чином вплинула на Андруховича, вселила в нього ідеї новаторства, експериментаторства, змусила осмислити і переосмислити подвійність стандартів нашого життя на іншому рівні, а заодно і показати життя і творчість Богдана-Ігоря Антонича з іншого, можливо, віртуального боку.

До речі, Юрію тепер саме "за літ, може, сорок". З чим і вітаємо.

Лютий, 2004 р.



СПОКУСА ВІД ФЕДАКИ
Читаючи нову книжку Сергія Федаки "Яблуко від Єви", по-стійно хочеться випити. І не чогось "гіркого, як фальсифікована горілка", а напою справжнього, міцного, вишуканого, як, наприклад, "Унікум" наполовину з коньяком (таке готують у Павла Чучки в "Деці"), чи "Бехеровку" з тоніком (цей напій у Будапешті називають бетоном), чи хоча б якийсь з описаних Венєчкою Єрофеєвим коктейлів. Але "...комусь і кількох життів замало, аби випити усе оте, чого так кортить". Комусь замало, а хтось просто п'є не задумуючись - і правильно робить. Бо хто, якщо не я.

Хочеться випити не тому, що відчуваєш майже фізично присутність алкоголю в тексті. І не тому, що автор пив до того, під час того і після того, як писав. Як правильно підмітив вельмишановний і поважний Петро Скунць у знаменитому вірші "Тарас" - кому до того яке діло: скільки пив і з ким. Бо ти є! Бо ти щось створив! Бо ти маєш право! Випити. А чому б і ні?

А текст ллється ніби благородний напій, граючи кольором і ароматом, наповнюючи єство, прикрашаючи сутність, просякуючи сторінки і даруючи незабутні враження сп'яніння від слова. Ти стаєш пасажиром потяга, що їде в безконечність, філософом, що прагне осягнути буття, фаталістом, який шукає смерті, музикантом, що не вірить у музику, і клоуном, що плаче під маскою... Ти стаєш вільним рабом і поневоленим господарем. Ти стаєш справжнім чоловіком, що разом з тими двома "хлюпають чарку за чаркою, тільки встигай підливати. Пляшку за сім хвилин. Ну там - плюс-мінус. І зразу вихід в астрал." Ну, не повний вихід, а так - екскурсія. Бо повного виходу не буває. Хіба що смерть. Чи - любов. Бо "...любов - як смерть. Поки ти є, смерті нема, а коли вона прийшла, вже немає тебе".

Так би блукав і блукав лабіринтами текстів, стежками парадоксів, нитками вчень доступних і усвідомлених, засвоєних і пройдених, незбагненних і простих до неможливості. Як кришталевий келих, "...котрий чомусь у холодильник заховали. Порожній такий келих. І сухий. Може, навіть з павутинням на дні. Хоча колись був - гай-гай, чого лиш у ньому не хлюпотіло. Все випили, а розбити забули".

Так би і дихав отим, ні - не перегаром, ароматом емоцій, космосом пошуку, пульсом натхнення. Колись і сам так думав, і був таким, і прагнув того ж... Бути пунктуальним і щасливим, коханим і відданим, замріяним і багатим. А тепер, як у Жванецького, - шкрябаєш ложкою по дну, а там... А що там? Тільки те, що ти поклав у ту банку. Чи, точніше, налив у неї. Якщо ти запасливий, звичайно. А якщо ні? Тоді будь філософом - дивися, як п'ють інші. І нехай собі п'ють. А ти - ні-ні! Здоровішим будеш. І серйознішим. А інші дивитимуться на тебе, ніби ти "чорним квадратом подавився".

Маячня якась. Хотів написати рецензію, а виходить щось не те. І не пив ніби. А може, треба було? Ти диви - як мені раніше це не спало на думку. Може, щось би пристойне і вийшло. Похвалив би автора - він би мені пиво поставив, знайшов би достоїнства в тексті - міг би і на півлітру розраховувати. А так, ніби той пасажир із купе - п'ять разів однією дозою почаркуюся, а так і не вип'ю. Бо за що мені, в принципі, наливати. За те, що книжку прочитав? Так за це ж я повинен наливати. Хіба ж то нормально - ти видав, ти і виставляєш? Абсурд якийсь. Виставляти має той, хто отримав. А отримав-таки - я. Задоволення отримав. Давно такого не було. Від закарпатської літератури, принаймні. Про інше задоволення не кажу - гріх би мав скаржитися, а от література - кайфу нема. Хоча кайф можна трактувати по-різному. Навіть так, як в анекдоті з пивом. От біда! Знову про алкоголь почав.

"Я у розпачі вкусив яблуко якогось дивного сорту і смаку, котрого точно ніколи раніше не куштував, і почав меланхолійно жувати. Воно було солодке і гірке водночас. Як спогад про колишню мрію, що так і не реалізувалася. Я з'їв те, про що колись марив, заради чого колись жив. З'їв, щоб воно назавжди лишилося зі мною. І був той плід смаку запізнілої мудрості".

Я в розпачі перегорнув останню сторінку книжки і заблудився у роздумах. Вона була солодка і гірка водночас. Вона була як горілка ввечері і "Алькаприм" зранку, як спів солов'я, що радує закоханих першими промінцями сонця і дратує тих, у кого голова розвалюється від похмілля, як істина, яку шукають у вині, а знаходять у коханні. Я прочитав її, щоб вона назавжди залишилася зі мною. Я прочитав те, про що колись мріяв. І був той смак, мов яблуко від Єви, яким вона спокусила, на жаль, не тебе. Хоча ти був там, був поруч, був ближче, ніж Адам. Хоча ти більше, ніж він, прагнув її. Ти відчував її тіло. "Тіло було пружне, закличне. Воно пахло усіма духмянами Аравійського півострова, манило до себе і водночас відлякувало, мов темна печера, всередині якої з однаковою імовірністю можуть виявитися і незліченні скарби Алі-Баби, і тигр-людоїд. Ти відчував це тіло усім своїм єством, кожним рецептором шкіри".

"Господи, ну і перебрав же я учора!"

Я людина дуже точна, пунктуальна. Мене дратує, коли хтось каже одне, а робить інше. Як і Сергія Федаку, до речі. Мене дратує, коли хтось цитує речі одних авторів, приписуючи їх іншим. До речі, наступні слова сказав не хтось там невідомий, а сам Anno Domini: Хай ми із ним дуже різні (слава тобі, Господи), хай наші життєві дороги пролягли зовсім різними теренами, хай я ніколи не сяду з ним випити...

Та ні! Хай там що, а таки сяду!

Лютий, 2005 р.



ВИХІД У ПОВЕРНЕННЯ, АБО ЕКСТРЕМ ПО-НАШОМУ
Чи є в світі місце більш містичне, ніж Закарпаття? Певно, що ні.

І хоча сусідня держава пишається своїм Дракулою та його замком, - та що він вартий проти величезної армії босоркань, упирів, шарканів, песиголовців, білих велетнів, проти чистої та нечистої сили, яка населяє всі наші села, яка тусується на кожній Лисій горі, яка господарює на руїнах замків, ховається в лісах, живе в крайніх хатах, ходить по горищах, цвинтарях, підземеллях... Граф Дракула для жителів наших ночей є звичайнісіньким сусідом, до якого можна зайти на келих свіжої крові, якого можна запросити на еротичне відьомське шоу, з яким можна пройтися між свіжими могилами, що озиваються глухими голосами. І нехай забирається собі геть зі своїм брудним смердючим плащем і циліндром, засидженим переляканими горобцями.

Наші потойбічні земляки разом із міфічною салолюбною душею та щирою народною піснею становлять триєдиний предмет нашої гордості. Якщо, звичайно, не брати до уваги братів Кличків, Іванчука, Бубку, Петриненка та ще кількох артистів і спортсменів - осіб цілком реальних і таких, що в контексті нашої теми нас мало чим можуть зацікавити.

Ще в другій половині минулого століття, коли традиції спілкування ще не були витіснені із життя телевізором, довгими зимовими вечорами за якоюсь спільною роботою, а сусіди збиралися разом сукати киндирицю, лущити пасулю, прясти, вишивати, просто поспівати чи повечеряти, серед усіх розмов та розповідей найбільше часу займали містичні оповіді, страшні історії та майже фантастичні пригоди, що траплялися чи не з кожним із присутніх. Про все це говорилося поважно, серйозно, так, що жодне слово не могло викликати сумнівів.

Люди жили в оточенні містичних, міфічних, казкових, ірреальних істот, спостерігали за ними, спілкувалися, боялися їх, остерігалися зустрічей з ними, а тому мусили мати вагомий набір знань про нечисту силу та способи вберегти від її впливу себе, свою сім'ю та своє обійстя. Ще до сьогодні на дверях хлівів люди зображають хрест - знак, що відлякує босоркань, які спеціалізуються на тому, що ссуть із корів молоко, а потім і кров. За тиждень-два корова може без видимої причини заслабнути і навіть здохнути.

Я сам добре пам'ятаю розповіді в нашій хаті про великого білого чоловіка, який ішов по полю, а трава і кущі пригиналися до землі, і дерева гнулися і стогнали від болю; про дзвін, що б'є з-під землі великодньої півночі на місці старого фундаменту церкви, про цвіт папороті, про жінок із хвостами, яких у селі знає кожен і які навіть при сонячному світлі одним тільки поглядом можуть зробити тобі зле.

Не обходилося, звичайно, і без трафунків. Якось, після таких вечорниць із страшними історіями, одному із учасників після півночі закортіло вийти до вітру. Але страх був настільки великим, а підозрілих звуків так багато, що просування до виходу вимагало мужності та чималих зусиль. Крок за двері був надто малим, і лише після того, як у світлі місяця наш герой не побачив жодної незрозумілої тіні, не почув жодного шерхоту - наважився зачинити двері. Але наступного кроку зробити не зміг - за спину його вхопила нечиста сила. Волосся стало сторчки, очі вилізли на лоба, по спині пробіг мороз, ноги стали чавунними, руки повисли, а думки налізли одна на одну як колорадські жуки у відрі, куди їх збирає дбайливий ґазда із молодих листочків картоплі. Так би отой чоловік і помер за якусь хвилину-другу, якби не зібрав у кулак всю свою волю і не вирішив мужньо подивитися в лице смерті. А виявилося, що він сам прищемив дверима полу розстебнутої сорочки, тож двері і були тією нечистою силою, що тримала його.

Але, спитаєте, дорогий читачу, як все це стосується книжки Михайла Рошка "Ревнощі з того світу"? Безпосередньо, - відповім. Адже твори Михайла Михайловича яскраво передають дух тих часів, коли містика і реальність існували в одному часі і просторі. Четвертий вимір видумали потім.

Закарпатський менталітет настільки переплітається з менталітетом потойбічних істот, що разом вони створюють "об'єктивну реальність, дану нам у відчуттях". Хоча далеко не кожен наш земляк звертається за допомогою до віщунів, знахарів, ворожок, білих та кольорових магів, які приходять до нас із розворотів кожної поважної газети, - у жодного мешканця краю не виникає сумнівів щодо їх існування та сили. "Якщо не допоможе, то і гірше не зробить", - кажуть у нас про тих, хто рекламує свою здатність допомогти. А інших просто остерігаються.

Надзавдання, яке ставить перед собою Михайло Рошко у повісті "Ревнощі з того світу", - якщо не зруйнувати, то хоча б похитнути автопортрет стереотипів, що панують у свідомості носія нашого менталітету. Дві генеральні ідеї, два постулати, два камені, що котяться із засніженої вершини повісті, обростають сніговою масою і перетворюються на лавину, яка вбирає в себе все і всіх і несе їх у долину реальної смерті, постійного страху, жахливих снів, падіння у безодню чи у вільний очищувальний політ, радість тілесного спілкування і, як любили писати раніше, червоною ниткою супроводжують нас до останньої крапки.

По-перше: це роль релігії у нашому житті, протистояння добрих і злих сил, ангелів і демонів, екзорцистів і тих, кого вони виганяють. По-друге: це протистояння чи протиставлення речей більш конкретних. Як, наприклад, багатство і бідність, совість і несправедливість, талант і бюрократизм, консервативна старість і вулканічна молодість, свобода і "рабство нації", фантазія і буденність.

Обидві сентенції стають наріжними каменями оповіді, виокремлюються у самостійні елементи лавини, що потім стає некерованою, у кількох, як на мене - завеликих, монологах ще у першій третині оповіді, коли сюжет тільки-тільки починає захоплювати. Надто повчальна розповідь батька головної героїні Наді про віру в Бога та занадто конкретне невдоволення нею (Надією) становищем на роботі, де "на керівних посадах сидять старигани", які стають "біологічно занадто обережними, бояться всього нового, затискують будь-яку ініціативу", дають підстави стверджувати, крім вищевказаного, що теми ці для автора є добре знайомими і до болю близькими. До речі, реальних осіб, місць та ситуацій у повісті досить багато. Це і скляні двері телецентру, і кафе "Деліція", і пішохідний міст, і "Армагедон", і оператор Степан, який знає свою справу і т.ін.

У системі координат, яку пропонує нам автор, реальним є все, а четвертий вимір існує тільки для того, щоб наші фантазії та емоції мали куди виходити і звідки повертатися, щоб створити атмосферу більшого контрасту, і ширшою палітрою форм та засобів переконати нас у тому, у що вірить сам Михайло. Ця система координат дає можливість поєднати обидва постулати, накласти головні ідеї одна на одну, провести паралелі. Адже екзорцизм легко накладається на свободу, несправедливість, бідність, "рабство нації" асоціюється із проявом злих сил, а фантазія, талант, творчість - із впливом добрих ангелів.

Саме це, а ще вміле вкраплення в текст реальних людей, подій, назв, ситуацій роблять із читачем щось неймовірне: він не те що вірить, а відчуває документальність оповіді; переживає не тільки з головною героїнею, але і з душею покійної першої дружини її чоловіка, із душею, що ревнує з того світу, що ніяк не може заспокоїтися і покинути дім, спальню, нову сім'ю її живої половинки.

І якщо на початку повісті автор ніби сам сумнівається в тому, що саме хоче сказати читачеві, то потім його оповідь стає настільки переконливою, сконцентрованою і напруженою, що він талантом власного слова веде нас туди, куди сам хоче. І, що найголовніше, веде, не викликаючи жодного спротиву, протесту.

Але все це теорія, потрібна хіба що літературознавцям, тим, хто препарує і четвертує цілісну систему, живий організм тексту. Читача ж цікавить сюжет, подія, образ, герой. Усе це у книжці є. Вона захоплююча, гостросюжетна. Читання повісті, як і оповідань, що входять до книжки, не потребує зусиль. Просто береш, легко читаєш, переживаєш екстремальні відчуття і отримуєш справжню насолоду.

Перефразувавши відому фразу, завершимо так: читайте і знайте, що все закінчиться добре. Адже, як стверджує автор, любов не тільки перемагає, але і спасає.

Лютий, 2005 р.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   15


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал