Великі Сорочинці. Ярмарок. Гоголь Духовна мікрогалактика Михайла Коцюбинського



Сторінка3/15
Дата конвертації16.12.2016
Розмір2.41 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   15

ПАРАДОКСИ ПЕТРОВЦІЯ
Майже в кожному своєму публічному виступі Іван Петровцій не проминає нагоди відмітити, що сучасний письменник мусить бути високоосвіченим, має знати світову літературу, з якою найкраще знайомитися в оригіналі, тобто, знаючи мови. З цим ніхто не наважується сперечатися, хоча і на курси іноземної поспішають записуватися не всі. Та і для чого? Адже навіть творів класиків мовою оригіналу в нас не знайдеш. А Петровцій знаходить. І не тільки знаходить. Саме завдяки йому ми маємо можливість знайомитися з перлинами світової класичної та сучасної поезії рідною українською мовою. Його перекладами Бодлера, інших французьких та багатьох мадярських поетів захоплюються шанувальники красного письменства. Мистецтво перекладача Іван Юрійович опанував давно. І, на щастя, не тільки це мистецтво.

Треба зазначити, що з іменем Івана Петровція дивним чином пов'язані не тільки певні літературні досягнення, але і довколалітературні та політичні скандали. Перше десятиліття нашої державної незалежності стало десятиліттям розвалу національного книговидання та книгорозповсюдження, періодом регіоналізації та застою в літературному процесі. Значною мірою, певно, з розпачу вже відомий український письменник подався в політику. Великому і щирому патріотові рідного краю близьким по духу здалося Товариство подкарпатських русинов, керівництво якого ставило перед собою сепаратистські цілі. Але поета-романтика приваблювала не так політика, як бажання відродити русинську мову. Крах політичного русинства не позбавив письменника бажання творити на милому серцю діалекті. Результатом стало видання п'яти книжок, остання з яких щойно побачила світ. Вона так і називається - "Послїднї спїванкы". Та про це - потім.

Саме з початком 90-х років пов'язані перші скандали з Петровцієм. Як не дивно, стосувалися вони не так політичних уподобань автора багатьох відомих пісень, які виконував і виконує Іван Попович та інші відомі артисти, не так його русинських публікацій, якими він став бавитися, як речей досить-таки банальних. По-перше: він посмів критикувати Івана Чендея не як реабілітованого письменника, а як людину, з якою мав особистий конфлікт на ґрунті літературної діяльності та побуту. По-друге: у своїх творах він вживав медичний термін "гузиця", який тоді вважався нецензурним словом. Все це було табу для нашої закомплексованої пострадянської моралі. Та як би там не було, а "Діалектарій, або ж Мила книжочка русинської бисїды у віршах", що вийшла друком 1993 року, стала надзвичайно популярною. Чи не перші пародії на Закарпатті з'явилися саме на тексти із неї. Пригадайте хоча б надзвичайно популярне в ті часи: "Забув Иван у своїв книзі слово нагавиці..." Хвиля шаленої критики спрямувалася на автора саме за цю книжку. Крім вищезгаданого слова, у збірці критикували все. Авторові приписували бажання познущатися над рідною мовою, спотворити правопис, ввести нові букви, порушити цнотливість закарпатських вух і очей… А після виходу наступних русинських книжок автора деякі спонсори публічно відмежувалися від нього і засуджували його за критику влади і дійсності, в якій не тільки автор, але й вони живуть і донині. Винятком не став і написаний у співавторстві з дружиною україномовний роман-детектив.

Саме в ті часи Іван Юрійович Петровцій зрозумів, що із скандалів довкола себе можна мати великий хосен. Саме тоді він перетворився із відомого письменника в людину публічну, яка не тільки моделює ситуацію і провокує її, але й керує нею. Цей сивий кремезний чоловік першим з українських літераторів використав елементи шоу-бізнесу для досягнення мети в своїй письменницькій діяльності. І, треба сказати, успішно. Поет і перекладач Іван Петровцій не тільки видає книжку за книжкою, але й за-робляє на прожиття, продаючи їх. А про це сьогодні мріє кожен безгонорарний письменник.

Найбільшим детонатором спокою читачів канонічної літератури стала книжка "Бітангїські співанкы", в якій автор повернувся обличчям до еротики. Він насмілився опублікувати не тільки власні твори, але й зібрані у всіх районах області зразки народної творчості, того фольклору, в якому все називається своїми іменами. Це було вражаюче. Лжемораль виявилася поґвалтованою остаточно і безповоротно. А ґвалтівник отримав чергову порцію засуджень та прокльонів, а разом із ними і міжнародну премію ім. Духновича. Хоча я не переконаний, що премію присудили саме за це видання. До речі, сприйняття сороміцької книжки автор хотів пом'якшити. Тому він увів до неї і переклади творів відповідної тематики із класиків, переважно російських. Це, звичайно, не допомогло, і за книжкою закріпилася репутація порнографічної. Навіть за народні твори звинуватили не народ, бо як можна звинуватити самих себе, а письменника. А всі ці пісні як співали, так і співають у хмільних компаніях та на весіллях після півночі. І книжку, до речі, знайти неможливо - розкупили все.

Середина цієї осені принесла нам ще один подарунок від Івана. На цей раз - потрійний. Відразу три свої іпостасі презентував наш земляк відвідувачам ужгородської книгарні "Кобзар". Цим самим він прагне відродити вже забуту традицію презентацій у цій популярній книгарні. Колись такі акції тут проходили постійно, і читачі мали можливість придбати книжку з автографом автора. Чи можна в даному випадку сказати, що давні можливості повертаються до нас? Не знаю. Але автограф отримати читачі знову можуть. Точніше, вже змогли.

Найперше після презентації я хотів би сказати, що такого, як Іван Петровцій, не робив ще ніхто. І не тільки в Україні. Видати одразу три книжки, три солідні томи, в той час, коли навіть одну маленьку збірочку випустити важко, - це вже щось. А якщо сказати, що всі вони варті уваги, то це вже занадто. Але факт є фактом, і в цьому випадку можна тільки радіти з того, що маємо те, що маємо.

Отож, перша книжка - антологія французької класичної та сучасної поезії "Вечорова гармонія". Видання шикарне, з якого боку не глянути. Художнє оформлення і поліграфічна якість приваблюють, а витончений смак перекладача дарує нам щастя познайомитися з найкращими надбаннями близької нам по духу літератури.

Назва другого тому "Чоловік з птахою на плечі" асоціюється з назвою книжки Івана Малковича "З янголом на плечі". Та це тільки назва, за якою стоїть повне зібрання творів автора українською мовою. Про зібране тут говорилося і писалося багато. Адже майже всі вірші вже добре відомі шанувальникам із попередніх збірок. А найкраще - увійшло до вибраного "Ріка року". Так чи інакше, знову і знову перечитуючи улюблені поезії, радієш талантові свого земляка, який, ніби граючись, веде тебе чарівними лабіринтами неповторної мелодики рідної мови:

Зорі мерхнуть. Роси терпнуть. І туманами протерта

Білина така нестерпна в небі трепетно горить.

І дивуємось: теперка, у останній ранок серпня,

Сонце біле, мов люстерко, випливає з-за гори.

Це та гра, яка існує не просто заради гри. Це граційна форма, наповнена змістом.

І ще одне. Використовуючи роботи всесвітньо відомих художників Федора Манайла, Бюрк-Жонса, Сальвадора Далі та Тіводара Чонтварі Костри, поет хотів підкреслити гармонійну єдність української поезії з європейською та світовою літературою.

Але докладніше я хотів би зупинитися на третій книжці. "Послїднї співанкы" написані по-русинськи і є найбільш яскравим проявом таланту автора, його глибинних знань народних традицій, світової класики та механізмів досягнення успіху. Тут усе враховано, передбачено і пережито. Сива мудрість переплітається з юнацьким прагненням здивувати, майстерність - з пошуком нових засобів, володіння формою - з небанальністю сказаного. Цією книжкою автор намагається ніби поставити логічну крапку не тільки в своїй творчості, але і в житті. Так, принаймні, здається. (Чи це знову прийом, запозичений із шоу-бізнесу?)

Можливо, саме через це так багато творів присвячено темі життя і смерті, темі вічного і скороминущого.

Лем смирть безсмертну має тайну,

Яку ни має всьо житя.
Хоть тот, тко завтра ся уродить,

За нас ни вповість ни слівця,

Бо як житя, так смирть ни годен

Порозуміти до кінця.

А ось закінчення "Сонета за старість":

Ниє здоровля, и краса пропала,

Лем спомини за бурю юних сил...

В нидійдавому слові "старожил"

Нових жил вать ниє, вать дуже мало.
Вмирати треба молодим, бо инак - кара

Паде на душу ти і тїло: старість...

Зворушують такі прості і щирі слова. Чи багато таких творів, як ті, що завершують цю книжку і присвячені землякам поета, яких вже давно нема серед живих. Тих людей вже мало хто й пам'ятає навіть у селі. Але, згадуючи їх, пишучи про них, відтворюючи часи власного дитинства, проведеного разом з ними, авторові вдається створити світ, близький кожному з нас. Адже кожен пережив щось подібне: втрату друзів, рідних, близьких... І не має значення, що ні я, ні ви не знали ні Анну Багийову, ні Мішу Березная, ні Ивана Красулиного, жодного, кому присвячено твори, - всі однаково переживають драму життя і смерті, драму безсилля перед неминучим, драму вразливості тонких матерій нашого єства. У цих творах поет є самим собою. Він не заграє, не прагне здивувати, засудити чи дати оцінку. Він розмірковує про наболіле, розмірковує спокійно, виважено, образно, красиво...

Схилився місяць хмарі на плече

И слухає шовковий плюскіт часу -

В Осойи час так настара тече,

Ги музика епохи Ренесансу.

Але... Таку цілісність натури Іван Петровій виказує тільки торкаючись вищевказаної теми. В усіх інших він, залишаючись собою, демонструє зовсім протилежні думки, що мало хто зможе відрізнити в них щирого поета від професійного шоу-бізнесмена. Ось тільки два приклади. З одного боку, бітангівське богохульство, з іншого - глибока віра в Бога. З одного боку, безмежний патріотизм, з іншого - шовіністичні заклики та політичні лозунги. Порівняйте:

Тяжко янгел череватий

Літать в небесї.

Як у нибі ся накрекче,

Зайде в виндиглів:

Янгел палинку ни хлепче -

Лем вина гордів.

"Співанка за дїла янгельскі".

Кой зимний вітер снігом фукань,

Тріщить мороз по всьих світах,

Бог любить гріти ззяблі руки

В половенївучих свічках.

"Бог любить".

Про патріотизм Петровція більшість читачів не хочуть навіть й чути. Особливо ті, що проживають в Іршавському районі. Особливо їх дратує "Співанка за ковдошку з Иршавського района". Занадто натуралістична картина сприймається як образа. Але хіба таке життя не є образою гідності кожної людини? Хіба все, про що говорить поет, не є правдою? Хіба мало людей живуть на наших санкціонованих смітниках? Бажання не помічати життя довкола себе і стає причиною такого несприйняття художніх творів.

Спить на смітнику душа невинна,

А над нив файніє транспарант:

"Наша низалежна Украйина!

Й Кучма - конституції гарант!"

Це не просто патріотичний вірш, це вірш-заклик. Заклик не миритися з тим, що є, а щось робити, змінювати, якось впливати на життя. Хоча жодних рецептів автор не дає. Але чи повинен він щось пропонувати? Нехай це питання залишиться без відповіді.

Особливістю теперішнього творчого почерку поета Івана Петровція є і те, що фатальність моменту, наближення смерті ліричного героя, стіна чи прірва безвиході змушують автора використовувати методи, близькі до мазохізму. Найбільш яскраво це ілюструє "Співанка самопобийна":

Паскудьте ймення моє, брешіть,

Лемзуйте більше:

Я - што за мене не кажіть! -

Намного гірше.

Але навіть у такому самопобийному творі Іван Юрійович висловлює своє життєве кредо:

Бо тко би ня не обвиняв,

Ош я - падлюка,

Казаним за свиню - свиня!

За суку - сука!

Багато що в книжках автора, особливо в тих, що написані по-русинськи, можна сприймати чи заперечувати. Я категорично не сприймаю звинувачень на адресу українського народу в тому, що цей народ не дає можливості нормально розвиватися русинській мові (діалекту). Всі мої друзі-письменники з Харкова, Львова, Чернівців, Києва, Івано-Франківська, Криму із великим захопленням слухають і читають, наприклад, "Діалектарій". Кожна розумна людина розуміє і сприймає ту істину, що мова тим багатша, чим більше діалектів вона має. Адже одним із джерел, енергією яких мова живиться, саме і є діалекти. А мова наших предків не розвивалася тільки тому, що не мала змоги розвиватися і нормально функціонувати материнська українська мова. Не має змоги вона розвиватися і тепер. Сам же автор про це і пише у "Співанці за мову":

У Давнім Римі не лем свинї,

А й кури зналися в латинї.

А нинї в біднів Украйинї

Ани курчата, ани свинї

Ни розумівуть ани слова

Из того, што ся кличе "мова".

...Забули не лем кури й свинї,

Ош вни живуть на Украйинї.

Така категоричність висловлювань додає експресії, збурює свідомість, змушує думати, переживати, проникатися сутністю того, про що пише автор. Крім віри та атеїзму, патріотизму та шовінізму, гармонії та протиріч у книжці є ще багато мудрості, лірики, декадансу... А ще збірка рясніє різними поетичними формами. Тут є і сонет, і верлібр, і японське хоку, і класичний римований вірш, і твір, одягнутий у традиційно іспанські, латиноамериканські чи мадярські шати... Поет легко, невимушено жонглює думками, словами, фразами і знову, ніби артист цирку, не втомлюється дивувати нас своєю майстерністю, вмінням бути різним, цікавим, неординарним, парадоксальним, яскравим і, разом з тим, залишатися самим собою: ліриком, романтиком, бітангом.

Коса!

Никошеної втави напудилася!?..



Краса!

Ни спасла світ - сама попаскудилася?!?..

"Співанка звідална".

Я певен, що ця книжка заслуговує окремої розмови. Знаю, що багато наших земляків будуть читати цю справжню русинську поезію. Що не кажіть, а ці слова варті того: Динь ся поклонив корові, И в хліві, ги свічка, згас. Слово терлося у слово, И у час вдарявся час. "Співанка спідспідня".

А твори Івана Петровція вдарялися і вдаряються в серця і душі небайдужих читачів. І будять у тих душах те, що ми час-то воліємо приспати, бажаючи виглядати кращими, ніж є насправді.

Січень, 2005 р.



ФІЛОСОФІЯ ПОКОРИ
Телевізійний образ Дмитра Корчинського зайвий раз переконує нас у тому, що крайні ліві і крайні праві homo politikus майже не відрізняються одні від одних. Вони знаходяться так близько в політичному спектрі суспільства, що запросто можуть подати один одному руки. І з допомогою тих-таки рук (часто нечистих) можуть перетягнути одне одного із коричневого поля на червоне, чи навпаки. Але що б там не казали, радикалізм завжди, на якому б полі він не перебував, приховує в собі небезпеку. Радикалізм межує із втратою контролю над собою, людяності і може перерости у вчинки, та спонукати події, які виправдати потім буде неможливо.

На суперобкладинці нової поетичної книжки Дмитра Корчинського "Філософія смути", що побачила світ у видавництві літературної агенції "Зелений пес" за активної підтримки студії "1+1", шанованого журналу "Пік" та інших, не менш відомих партнерів, портрет автора зображено на фоні портрета вовка. У поетичній уяві Дмитро асоціює себе з твариною, що в народі має недобру славу. Але хто він, той вовк на другому плані? Може, це вожак, який має право вибирати і приймати рішення, розмножуватися і турбуватися про всіх, полювати, карати і милувати. А може, це вовк- одинак, самітник, який живе за власними законами, прислухається тільки до свого голосу, добуває їжу тільки для себе; вовк, який не сприймає законів суспільства, або ж суспільство не визнає його, не дає йому можливості задовольнити власні амбіції. Але є ще і вовки, що живуть за законами зграї - чітко виконують покладені на них обов'язки і вірять, що вижити і забезпечити продовження роду можна тільки діючи спільно, колективно. Але є ще і вовки-ізгої. Це ті, що, незважаючи на образи і приниження всієї спільноти, задовольняються крихтами і недоїдками з чужого стола, бо фізична сила, сила духу, а точніше слабкість фізична і відсутність сили духу, характеру, мудрості і здатності знаходити прихильників, не дасть можливості їм зайняти достойне становище в суспільстві. У вовчому, треба сказати, суспільстві, тобто - у зграї. Та якщо порівнювати закони розвитку та існування спільноти вовчої і людської на рівні емпіричному, то спільного можна знайти набагато більше, ніж уявляється. Крім того, у вовчому середовищі закони стабільніші за американську конституцію. Хоча це ні про що не говорить.

Такі роздуми та асоціації викликає тільки обкладинка, під якою, зрозуміло, приховано ще і якийсь зміст.

"Не можу не відмітити - це, поза всяким сумнівом, розумний і думаючий чоловік. Багато з того, що він говорить, - майже однозначна маска" - ці слова із газети "Столичные новости" є ключовими у розумінні Дмитра Корчинського як поета і як людини. До такого висновку нас спонукає і епіграф до книжки - слова автора, які теж варто навести повністю: "Вірш - це римована шифровка і зашифровується до невпізнання. Єфект сприйняття - радість відгадати загадку".

* * *
Слід зауважити, що не всі вірші у збірці - це зашифровані думки. Більшість із них цілком прозорі, прості, в яких автор і не прагнув нічого зашифрувати, просто написав, і все. Інколи навіть використовуючи такі ж прості, дитячі рими: сонце - віконце… Хоча цілком можливо, що прихована думка криється у словосполученні "заґратоване віконце". До речі, такого віконця із сонцем ще ніхто не римував.

У книжці є багато нерівностей, місць слабших, на яких не хочеться зупинятися, і багато знахідок, оригінальних, яскравих, сильних і в той же час неоднозначних. З деякими моментами погодитися-таки неможна: вони настільки провокативні, настільки різні, як і вислови автора в телеефірі. Проте різкість, показова мужність і вип'ячувана сміливість часто є проявами слабкості і страху. За ними, як за маскою, людина прагне приховати своє справжнє обличчя чи свої істинні думки. Деякі люди так багато уваги приділяють маскуванню власного "я", що їхня маска (захисна оболонка) перетворюється в панцир, в капсулу, в бункер. І тоді спроби розшифрувати думки таких людей перетворюються в безнадійну справу. Проте:

Тренуй удар, а мозок не насилуй,

Відомо все (вік філософії похилий),

Що Бог один, а Мухаммад пророк.

Світ неосяжний і незрозумілий.

Ти в нього вистріли, синок.

Люди, що побували на війні, у своїй більшості мають хвору психіку. Війна привчає до однозначності: свій - ворог. Багатобарвність стосунків, ситуацій стає незрозумілою і обтяжливою для воїна. Він волів би бути там, на полі, в Чечні, в Придністров'ї, в Іраку… Для нього звичніше дивитися на людей через приціл автомата, ніж через стіл перемовин. Але треба мати на увазі, що жоден воїн на світі, жоден солдат в історії, яким би мужнім і професійним не був, на полі бою виконує чужу волю: командира, генерала, стратега, керівника, замовника, того, хто платить гроші…

І якщо цей воїн, співець боїв, здатний бачити красу в жахливому, радіти від потрапляння в живу ціль, якщо він починає усвідомлювати це, - інші акценти розставляються у його творах.

… У небі є душа, у ямі таємниця

Ні розгадати, ні згадати, ні зректися.

Ні відірвати погляду, тікаючи додому.

Коли краса і страх єднаються в одному.

* * *
Якщо розглядати назву книжки в контексті епіграфа, тобто як шифр, то під смутою автор міг приховати щось цілком протилежне: примирення, апатію, залежність, покору… Можливо, саме тому в нього так багато творів пов'язано з жертовністю, жертвоприношенням: жертовні кораблі, жертовні моряки, жертовні агнці, я - жрець, цвинтар жертв життя, жертв жахливих, і жертви сам собі проношу…

Ці примирення і покора часто-густо межують із приреченістю.

… і в тюрмі

Нас ждуть, нас мало, і наступим ми

На плити дворика розстрільного-таки.

А ось з іншого твору:

Все втрачено. Я згадую світанок.

Сад, сонце, поле. Лише це, одне.

Перейде ніч, життя завершиться під ранок.

Такі занепадницькі, декадентські настрої змушують зробити ще один висновок: пошуки ліричного героя не увінчуються успіхом, він заходить у тупик і не може знайти виходу. Філософія слути зраджує своєму філософові, і зраджує не тому, що сумнівається в його почуттях, а тому, що не може дати відповіді на поставлені ним запитання. Усвідомлення свого місця у світі, свого призначення і сумніви, пов'язані з цим усвідомленням, приводять до розчарування.

Я народився, а в небі не з'явилося відзнак.

Ніхто не чув, щоб янголи сурмили.

Максималізм залишається з ліричним героєм завжди. Для нього існує тільки все або нічого, тільки чорне або біле (червоне або коричневе). У гіршому випадку:

Я оселюсь на смітнику - останній привид,

Аматор готики, останній власник цих

Зруйнованих конструкцій,

Цих циклопічних і дрібних машин,

Розбитого мистецтва, зламаної зброї…

І це буде тоді, коли "низ живота утвердиться на троні…"

* * *
Присутність політики у збірці приховано, зашифровано, не те що в телеопусах. Коли Корчинський з'являється на екрані, його висновки і репліки можна прогнозувати із стовідсотковою точністю. Він обов'зково поцілить гострим слівцем у того, кого підтримують його колишні брати по зброї. Дивно, але факт. Можливо, заробляючи гроші на чужі ідеї, він вирішив довести цю ідею до абсурду і при цьому стати своєрідним детонатором, бомбою, чужим серед своїх чи своїм серед чужих. Така тактика властива представникам не тільки нашої нації. Хоча вірш Дмитра Корчинського "Дуже українське" починається словами: "І знову зрада".

* * *

Підстави філософії під ковдрою старою,

А на столі поставлені причини

Продовжити життя за шаховою грою.

Дмитро Корчинський грає з нами в гру, яку сам і нав'язав. Із власної волі чи ні - це вже інше питання. Але гра є грою, і якщо ми втягнулися в неї, то маємо робити хід у відповідь. Хоча в деяких картярських іграх є таке поняття, як "пас", а в командних ігрових видах спорту - "поза грою". Ми з вами в грі, і не пасуємо. Ми граємо, вивчаючи правила гри на ходу. А книжку варто почитати. Бо в кого можна знайти такі рядки:

За день до закінчення вічності

Піду продавати годинник

Лохам на Лук'янівський ринок.

Десяток свічок загорну в папірець.

Це буде стоп-кадр, сингулярність чи вибух

Як знудиться нами Небесний Отець.

Лиш слово було на початку,

В кінці буде слово "кінець".

2005 р.

ДВІ ГРАНІ ПРАВДИ
"У сьому курвацькому світі вшитко може статися". Це не мої слова, дорогі читачі. Це цитата із книжки Дмитра Кешелі "Чим би не бавилися пани, лем би не було війни!". Але я хотів би говорити не про цю книжку відомого українського письменника, який вже понад десять років нікуди не виїжджає із рідного Закарпаття. Нещодавно побачила світ нова книжка нашого земляка "...І в смерті були твої очі", що має авторську підназву - "осінні сповіді". У передмові, яку написала Олександра Ігнатович, є такі слова: "Бунт і смиренність - дві сторони одного поняття - правда. Але хто сказав, що її ми маємо пізнати на землі без нелукавих змагань? Про це - книжка Дмитра Кешелі." Сказано влучно. Саме в цих словах міститься вся сюрреалістична квінтесенція поетично-сакрального і глибокореального світу, створеного автором у своїх осінніх сповідях.

Саме питання бунту і смиренності української нації вийшло на передній план не сьогодні. Але саме воно є для нас нині рівновеликим гамлетівському: "Бути чи не бути?".

Я починав писати ці рядки ще до Помаранчевої революції, але тепер все написане набуває ще більшої гостроти. Дмитро Кешеля пише про бунт на рівні особистості, ми ж є свідками бунту загальносуспільного, що є сукупністю і результатом внутрішніх революцій, революцій свідомості, що вже відбулися у душах кожного з нас. Автор заглиблюється у внутрішній світ своїх героїв, вивчає причини і механізми, що стають детонатором вибухових реакцій наших фізичних сил, нашої свідомості та душевної енергії. Про це - невелике дослідження.

Перечитаймо ще раз невеличку новелу "Дереву сняться білі лебеді". Прикладом безмежного терпіння виступають тут випускник школи Валентин, його мати Маргарита та бабуся Ганна. Після смерті першого чоловіка Маргарити її син залишився жити в селі з бабкою, а Маргарита вийшла заміж за чиновника Фрола Аністратовича і переїхала в місто. Тонка і вразлива душа сина художника змирилася з ситуацією. Але він, разом із бабусею, дуже гостро переживав не так розлуку з матір'ю, як цілком безправне, принизливе становище матері в новій сім'ї. Новий чоловік ставився до неї як до служниці, а до її родичів - як до селюків. У той же час вона, як і її мати, всіляко старалася догодити йому, щоб не зашкодити його керівній репутації, адже він із своєї посади має неабияку матеріальну вигоду, завдяки якій утримує дім і дружину. Крім того, використовуючи службове положення, може зробити багато чого, в тому числі і влаштувати Валентина в якийсь навчальний заклад після закінчення школи. Саме з цим проханням і прийшли бабуся з онуком до Маргарити. Фрол Аністратович зустрів їх як цілком чужих людей. І коли Валентин через прочинені двері кабінету побачив безмежно дорогу йому як пам'ять останню картину свого батька, яку бабка без його відома нещодавно подарувала на знак вдячності за якусь послугу цьому черствому безсердечному чоловікові, "він відчув, як підступний морозець, з'явившись десь у колінах, починає переростати у лють і наповнює груди, підступаючи до самого горла".

На цьому, дорогий читачу, відірвімось від сюжету, який, до речі, як і у всіх інших творах, постійно тримає нас у напрузі. Адже саме тут маємо факт народження бунту. Смиренності та терпінню є межа. І коли людина опиняється на цій межі, виникає так звана революційна ситуація, народжується спротив, вибух емоцій, внутрішніх сил, перелом, переорієнтація, бунт людської сутності.

Саме такий бунт, чи бунт, подібний до цього, виник у серцях мільйонів українських сердець тепер. Що стало тією силою, яка виявилася детонатором масового вибуху суспільної свідомості?

За роки Незалежності у нас виросло нове покоління, без тоталітарного минулого, без обтяжливих факторів, які заважають дивитися неупереджено, бачити незаанґажовано, йти не оглядаючись. Це покоління, ці люди першими висловили протест тому тиску, який стали чинити на народ представники вихованої в комуністичному дусі правлячої частини державного апарату, що виросли за залізною завісою, в інформаційній та просторовій ізоляції, тобто - в зоні, точніше - в особливій зоні. Саме цей фактор є визначальним у спробі пояснення причини виникнення конфлікту. Такі методи діяльності влади є неприйнятними в демократичному суспільстві. У нас, де демократію тільки декларували, подібне стало негласною нормою. Тиск на представників творчої інтелігенції, працівників бюджетної сфери, керівників підприємств, підприємців, пенсіонерів і т.ін. з боку влади та силових структур був настільки відчутним, нахабним і грубим, що не відчувати його могли тільки ті, хто, власне, і уособлював цей тиск. Як і на плечах Валентина у творі Дмитра Кешелі, так і на плечах усього нашого суспільства лежав величезний тягар авторитету, ні - авторитаризму влади, чи просто "авторитету". Нехай і штучного, нехай і уявного, нехай і дутого, нехай і такого, що тримався про людське око, але ж - авторитету. Стійкого, незаперечного, незламного. Стійкого до певного часу. Незаперечного, тому що не було спроб його заперечити. Незламного, бо всі мовчки погоджувалися з його існуванням, що трималося не так і не стільки на страхові щось змінити, як на страхові перед невідомим майбутнім.

Іншою причиною бунту як у літературному творі, так і в державі стала відсутність діалогу між сторонами. Валентин не спілкувався з вітчимом, бо не відчував у цьому потреби. Баба Ганна не говорила з Фролом на гострі теми, бо не хотіла нашкодити життю своєї дочки. А Маргариті відсутність поваги та уваги з боку чоловіка якоюсь мірою компенсували матеріальні блага та моральні вигоди, що він ними її забезпечував. З іншого боку - чиновник, через повну відсутність морально-етичних принципів, волів бачити і чути тільки те, що так чи інакше задовольняло його амбіції та приносило щонайменше дискомфорту в сите, розмірене життя.

Повну аналогію можна знайти і в нашому житті. Значна частина нашого суспільства не йшла на контакт з владою принципово. Дехто, як молодь та радикально налаштовані організації, вважали її злочинною, недієздатною, не спроможною впливати на ситуацію, а тому - не вартою уваги. Інша частина - переважно люди помірковані, особи у віці та консерватори по натурі - не висловлювали своєї позиції, щоб не зашкодити своїм дітям, не втратити робоче місце чи соціальний статус. Третя частина боялася втратити ті ж самі матеріальні блага: премії, нагороди, пенсії, пільги, одноразові подачки, безкоштовні путівки, поїздки тощо, якими нас щедро підгодовували. Серед цих благ варто назвати і "доступ до тіла", тобто можливість вільно входити в кабінети для того, щоб поцілувати руку, піднести дарунок, низько вклонитися, полизати конкретну частину тіла керівництва, чи покірно підставити ту ж саму конкретну частину, але вже власного тіла. Прикладів можна наводити скільки завгодно.

У той самий час влада (у творі - Фрол), відчуваючи повну безконтрольність з боку народу, знахабніла так, що перестала навіть цікавитися справжнім станом справ. Вибудувана власна система отримання інформації працювала на заздалегідь відомий результат. Тобто влада чула тільки те, що хотіла чути. Перебуваючи минулого літа в редакції журналу "Пороги" в Празі, я, оповідаючи про вибори мера міста Мукачева, висловлював думку, що у нас ніби співіснують дві правди, незалежно одна від одної, не перетинаючи одна одну. І такий стан речей становить загрозу для нормального розвитку суспільства. Але, очевидно, я був не надто переконливим. Чи, точніше, суспільство вже розвивалося ненормально, і це були перші симптоми проявів загострення його захворювання. А ще точніше - проявів захворювання влади, якій ми не зробили вчасного щеплення.

Проте не хотілось би аналізувати політичну ситуацію в державі. Я провів тільки певні паралелі, доводячи, що проблема бунту і смиренності є всеохопною. Як фізична, так і духовна субстанція різних рівнів організації не терпить насильства над своїм єством, над своєю сутністю, над природою своєї самодостатності. І кожне втручання у внутрішню гармонію, відчуття гармонії чи у видимість гармонії викликає протидію. Та, на відміну від фізичних, духовні субстанції можуть до певного часу і певної міри поглинати це втручання, нейтралізуючи його своїми внутрішніми резервами, переконаннями, стереотипами, вірою...

Бунт не є результатом одномоментного рішення. Бо це -результат тривалого процесу взаємодії двох сил, які, впливаючи одна на одну чи нехтуючи одна одною, однаково додають вибухонебезпечних речовин, доводячи їх кількість до критичної маси, у простір спокою, у сферу терпимості, у вени смиренності. Справжній бунт неможливий без періоду смиренності. А от істинна смиренність можлива без бунту, навіть без спроби бунту. Цьому теж є докази у книжці Дмитра Кешелі. Але вже в інших осінніх сповідях.

Революція на Майдані змусила мене дещо схематизувати, примітизувати сприйняття і тлумачення вищезгаданої новели. Насправді ж твори саме із цієї книжки письменника є набагато складнішими, багаторівневими, багатоплановими, емоційно насиченими, неординарними. Це нове слово не тільки в закарпатській, але і в усій українській літературі. Слово вагоме, яскраве, художньо довершене, виважене і щире. А новизна його полягає в досягненні запланованого розумово-емоційного ефекту шляхом впливу на свідомість читача картинами, образами та ситуаціями, в яких раціональне переплітається з ірраціональним настільки тісно, що роз'єднання їх, відокремлення одне від одного видається просто неможливим. І нереальним.

"Валентин спокійно йшов вулицею. Дерево на картині, яку хлопець тримав під рукою, відчувши весну, починало поволі оживати, розпускати тендітне листя, і з розкритих пуп'янків злітали у теплі небеса один за одним білі лебеді. Леви (сині бетонні скульптури - В.К.) дивились їм услід і, не звертаючи ні на кого уваги, впевнено і статечно йшли за хлопцем" . Cаме так автор передав стан душевної ейфорії після бунту. Адже бунт Валентина, його блискавичний протест проти несправедливості увінчався успіхом, і він повертався додому з відчуттям повної перемоги, зігріваючи серце теплом дорогої останньої матеріально вираженої пам'яті про батька. Але... Чи усвідомлював він, що його перемога є ситуативною? Чи зрозуміє він колись, що відчуття перемоги є тимчасовим? Що після однієї перемоги неодмінно мусить бути інша? Бо інакше життя перетвориться на тупцювання на місці, на створення відчуття ситуації безвиході, на регрес, на смерть, що є вершинним, чи крайнім, чи граничним проявом смиренності.

Саме тут я хотів би не погодитися з автором передмови. Бунт і смиренність не є двома гранями правди. Вони є двома векторами, що в різні боки віддаляють нас від тієї самої правди. Бо як смиренність, так і бунт своїм невтручанням чи занадто активними діями породжують активізацію негативних сил, насильство, брехню, глум, ґвалт... Ні стан бунту, ні стан смиренності не може дати нам відчуття повної гармонії, яка врешті-решт і є правдою. Тільки результат взаємодії врівноважених енергій бунту і смиренності може принести правду, двома гранями якої є перемога і поразка.

Вибач, дорогий читачу, але, здається, я занадто довго зупинився на "Дереві...", що йому сняться білі лебеді. Адже у книжці ще так багато цікавого. І я гортаю це цікаве, і прочитую, і перечитую... І ловлю себе на думці, про яку я нещодавно вже писав у тексті про книжки Івана Петровція: чи не забагато тут смерті? Чому і Кешеля, і Петровцій, і, деякою мірою, Михайло Рошко так багато уваги приділяють саме цій темі? Можливо, ставлячи героя твору на поріг між життям і смертю, легше говорити про вічне і скороминуще? Можливо, вони використовують цей хід як технічний прийом, що дає змогу зробити оповідь більш напруженою, а сюжет - гострішим емоційним подразником? А може, письменники, стаючи на цей поріг разом із своїми героями і оглядаючись на пройдене, перед лицем вічності хочуть у чомусь покаятись? Та як би там не було, але смерть, якої, за висловом Івана Петровція, більше, ніж життя, змушує мислити інтенсивно, не поверхово, по-справжньому не тільки письменників, але й читачів.

Тут я дозволю собі знову процитувати ту книжку, фраза з якої вже була використана на початку цього матеріалу - "Чим би не бавилися пани, лем би не було війни!" - "Ти спершу ліпше скажи: у якому сесе сні прийшло до тебе помаранчеве щастя..." - таке запитання поставила баба Фіскарошка дідові Соломону. Якби це було написане сьогодні - було б не цікаво. Але, як і у всіх творах Кешелі, мова йде не про революцію на Майдані, а про відчуття земної конкретної людини. Просто колір щастя збігся. А може, у нас у всіх щастя помаранчеве?

А от у героїв осінніх сповідей щастя або ще нема, або вже нема, або вже ніколи й не буде. Тут панує печаль, смуток, приреченість. Невеличкі острівці радості, насолоди, успіхів, перемог залишаються не відкритими. Та, кажуть, найчастіше щастя приходить після пережитої біди. Люди дозволяють небезпеці ходити поруч - це дає гостроту переживань. Народ дає можливість панам бавитися будь-чим, але все це тільки до певної межі, до межі смиренності, після якої починається...

І приїде до нас "Заблукалий у снах печальний поїзд", і підпливе "Корабель праведних душ", і затанцюють троянди вальс "Осінній сон" на "Низькому небі", і зацвіте "Бороцква", і плакатиме

"... одинокий Ангел", і впадуть із його очей "Дві краплини смутку" у "Святу ріку", і "Нерозквітле кохання" загублених у пісках часу зупиниться перед "Оком Ангела..."

І будемо ми ще довго жити у світі, створеному талантом Дмитра Кешелі. У світі, який починається ніби з одного закарпатського села, у світі, який робить це село і його мешканців рідними, близькими і зрозумілими для кожного з нас. У світі, який дає нам можливість відчувати себе людьми сильними, могутніми, великими, здатними не тільки на бунт, але й на смиренність...

Березень, 2005 р.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   15


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал