Великі Сорочинці. Ярмарок. Гоголь Духовна мікрогалактика Михайла Коцюбинського



Сторінка2/15
Дата конвертації16.12.2016
Розмір2.41 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   15

ПОЕТ ЯК СИМВОЛ,
АБО ПРО САДОМАЗОХІЗМ НАЦІОНАЛЬНОГО ҐАТУНКУ

1

Чомусь побутує міф (а може, то і не міф зовсім) про те, що титуловані, премійовані і, таким чином, канонізовані автори стають для широкого загалу менш цікавими. Хоча премії відкривають для творів двері в підручники, та це ще не є гарантією успіху. Часто навіть навпаки. Хтось із класиків казав: "Не дай мені, Боже, потрапити до шкільних підручників". Очевидно, що вивчення творів письменника в школі далеко не завжди прищеплює учням любов до автора. Пригадайте, чиї твори із шкільної програми ви перечитували пізніше, до яких поверталися? Які вірші з тих часів пам'ятаєте? Маю на увазі українську літературу, до програми з якої навмисне вводили зовсім не шедеври для того, щоб применшити її значимість в очах несформованої учнівської національної свідомості. Не беруся стверджувати, що таких творів немає взагалі, але не вірю, що розчленування, схематизація, майже математична перевірка ритму, класифікація, формалізація, пошук епітетів, гіпербол чи ще чогось у тексті можуть прищепити симпатію до цього ж таки тексту, навіть якщо він і буде геніальним.

На щастя чи на жаль, до підручників для загальноосвітніх шкіл потрапили два наші земляки, два лауреати Національної премії імені генія духу Тараса Григоровича Шевченка, два безперечно великі поети нашого часу - Петро Скунць та Дмитро Кремінь. Їхня любов до рідного народу у творчості та в житті сягнула таких висот, що вони поволі перетворюються (чи вже перетворилися?), стають (чи вже стали?) символами епохи, знаменами гідності, незламності, гордості. У даних випадках факт вручення премій тільки констатував загальне визнання та народну довіру і повагу до авторів. Хоча дуже часто найвищі нагороди в галузі літератури присуджувалися не так за творчість, як за політичні переконання, персональну відданість чи відносний патріотизм. Маю на увазі не радянські часи, бо тоді слава партії у творі затьмарювала і замінювала літературний талант, а часи значно пізніші, коли дехто з письменників мав мужність відмовитися від високої відзнаки, від відзнаки, яка в певний період часу починала компрометувати нагородженого - того, хто ставав у ряди прислужників влади, у чергу за премією. Мужній вчинок одного ставав переломним моментом у психології багатьох, утверджував серед колег почуття власної гідності, додавав мудрості, змушував змінити підходи і критерії до визначення кандидатів на нагороди. Вплив особистості на історію проявився у тому, що людина припинила, зупинила процес девальвації цінностей. Але про це - іншим разом.

Повернімося ж до теми, що чекає нашого дослідження. Та перед тим як іти далі, спробуймо вловити різницю між символізмом у поезії і символізмом у житті. Кожен поет певною мірою є символістом, оскільки при написанні віршів використовує символи у прямому і переносному значенні. Цю тезу можна довести до абсурду, адже кожна буква є символом. Але сьогодні обійдемося без абсурду - його вистачає у повсякденному житті. Поговоримо про речі, в яких символом є художній образ. Слово чи фразу, що викликають асоціації, теж можна розглядати як символи. В залежності від концентрації символів на сторінці тексту про поетів говорять як про символістів чи натуралістів (реалістів). З іншого ж боку, лише одиниці із письменників самі стають символами часу, в якому живуть. Символізм у житті - явище набагато складніше і цікавіше, ніж символізм у літературі. Символом епохи "розвиненого соціалізму" став не Брежнєв, який всіма силами прагнув цього, а Солженіцин, Висоцький і Стус, Лук'яненко і Чорновіл - люди, яких переслідували, нищили, принижували і катували в ті часи, катували не тільки фізично, а й морально, інтелектуально, духовно. Витончено і жорстоко.

Треба одразу сказати про відносність усього, про що ми говоримо і про що будемо говорити. Кожен відтинок історії, якщо нам випала доля жити саме в ньому, переповнений людьми, які хотіли б поставити знак рівності між собою та епохою. Іноді ми підсвідомо потрапляємо під вплив таких особистостей і починаємо говорити і навіть мислити стереотипами, які нам нав'язують. Та це більше стосується політиків та електорату, а не вільних письменників і мислячих читачів. Тож вільно помислімо разом. Хоча б кілька хвилин, хоча б кілька сторінок тексту.

2

Наша доба просякнута холодом і сльозами минувшини. Саме тому ми плачемо повсякчас. У поезії і побуті, в любові та радості. Чомусь нам вічно здається, що хтось щось нам винен, що нам зобов'язані дати, допомогти, зробити... Ми навіть отримуємо вдоволення від того, що хтось нас пожаліє. Чи від того, що жаліємо себе самі. Садомазохізм національного ґатунку не спонукає до того, щоб ставити запитання та відповідати на них. А Дмитро Кремінь питає:



Чому ж ми плачемо на попелі

Своєї рідної землі?

Так раб жалкує за хазяїном,

А за поміщиком кріпак?

І побивається за Каїном

Убитий Авель, чи не так?

"Повість наших літ".

Хіба це не ті запитання, відповіді на які можуть привести до суспільних змін, до змін у суспільній свідомості, яка врешті-решт змінить і буття та й змусить нас витерти сльози. Пора, дорогенькі, пора.

Не граймо, браття, на сумній струні,

Над мужністю ридати не пристало, -

радить нам і Петро Скунць у вірші "Тарас".

Дмитро Кремінь плакати перестав давно. Він навчився втрати і біль перетворювати на досвід. Досвід боротьби накопичувався у нього ще з часів студентських, коли з друзями-однокурсниками дозволяв собі бути вільнодумцем, мислити вільно, незаанґажовано, не по-комуністичному. За це вільнодумство доля, руками членів комісії розподілу молодих спеціалістів, закинула його в Миколаїв, у степ, в іншу ментальність. Але і там він залишився гордим гірським опришком, верховинським леґінем, борцем, що не зрадив собі і продовжив ставити незручні не тільки для системи, але і для мислячих творчих особистостей, і для самого себе запитання:

Як же вам тепер на Україні,

Генії з божественним чолом?

Знову при хазяйському коліні?

Знов перо, поєднане з кайлом?

"Моцарт - геній...".

Але якби письменник тільки ставив запитання, хіба б він став символом непокори, виразником дум знедолених і ображених? Ні! Тут потрібне щось інше, щось більш значне і важливе. Можливо, це пошук причин?

Минуле, вічний мрець, хапатиме живого

Через літа й віки, і спалені мости

Д. Кремінь. "Минуле не клени...".

Та не всі читачі є знедоленими і ображеними. Не кожен хоче сам себе таким усвідомлювати, сприймати. В геополітичному світі, маючи можливості порівнювати власне життя з життям сусідів за океаном, ми таки змушені запитати Всесвіт: чому? Хіба не всі нації рівні перед Всевишнім? Чим американці, цей конгломерат, цей вінегрет націй, цей коктейль менталітетів, заслужили милості? Чому вони можуть дозволити собі те, про що ми тільки мріємо?

Ні Петро Скунць, ні Дмитро Кремінь не стали першими, хто вину за наше недостойне життя вирішив звалити на минуле. І не тільки на радянське минуле. І не тільки на триста з гаком років повної залежності від того, кому придумали визначення "старший брат". Але чи мають рацію вони? І наскільки?

3

Відстороненість, іноді навіть відчуженість від проблем світу притаманна обом авторам. Але не байдужість. У своєму всепоглинаючому бажанні оцінити все об'єктивно вони піднімаються до таких висот, де буденність стає дріб'язковою, а звичні побутові реалії перетворюються у речі, до яких ставляться з презирством:



Коли хльосткі міщанські язики

Не посмакують долею поета -

Що їв,

що пив,


і скільки пив,

і з ким,


чи не бував крім музи хтось іще там...

П. Скунць. "Тарас".

Людей частіше більше цікавить саме це: що їв, скільки пив... Інтерес до поезії Єсеніна підсилений інтересом до його походеньок по "кабаках" і по "бабах", як ніжно висловлюються росіяни. А ужгородці дивуються: як може хтось наважитися протиставити себе державі, системі, усталеному порядку. Як він може піднятися на крилах поезії так високо, щоб сказати: "Я - один. Я - все. Я - всесвіт".

Я зостався один. Україна - це щось випадкове.

На годиннику світу двадцять чорних століть, як годин.

Я один перед смертю. Без народу. Без друга. Без мови.

Я один, Україно. А це більше ніж натовп, - один.

П. Скунць. "Один".

Знаково те, що у важку хвилину поет звертається до України, до найдорожчого, що у нього є, до того, що він силою таланту перетворив на символ. (Можливо, людина тоді стає символом, коли вона сама творить символи, прийнятні і зрозумілі для всіх?) Поет протиставляє себе не Україні, як національному утворенню, а Україні як системі, що нищить своїх громадян. Борючись за незалежність держави, ми отримали видимість незалежності. Борючись за свободу, ми отримали більш простору і менш огороджену тюрму. Як казав колись наш земляк, філософ і вільнодумець, Фелікс Кривін - тюрму імені свободи.

І Петро Скунць, і Дмитро Кремінь не тільки усвідомлюють це, але і створюють міф присутності. Читач вживається в образ-символ настільки, що починає фізично відчувати прохолоду і вогкість одинокості, відчуженості, відокремленості, протиставлення. Протистояння.

Обидва поети пройшли шлях від натовпу до особистості, від аморфного соціалістичного МИ до чіткого і конкретного Я, від слова "сила" до сили слова.

Ми не розмінялись на чини і гроші,

Хоч мінялись, правда, іноді на фрази.

П. Скунць. "Відвертість".

4

Подібність стилю і характеру письма поетів просто разюча. Їх поєднує не тільки внутрішня верховинська гордість і непідкупність, не тільки природна нездатність згинати спину перед чимось або кланятися, щоб подолати перешкоду. Із молоком матері вони всотали той істинний менталітет гордої і сильної нації, яка зуміла зберегти себе в тяжких умовах неволі. Тієї справжньої нації, представниками якої є кожен із нас. Представниками тієї нації, про яку знають наші гори, наша земля, наша справжня історія, а не тієї, непривабливий образ якої намагалися створити ідеологи і творці "єдиного совєцького народу". Саме завдяки роботі пропагандистської машини комуністичної системи у свідомість більшості зрілого населення України вкарбовано постулат чи сформовано стереотип про те, що Мазепа є зрадником, що кожен українець здатен тільки на прагнення задовольнити власний інтерес, а не дбати про благо нації. Будь-яка спроба боротися чи працювати на благо національної батьківщини трактувалася саме так - зрада. За короткий історичний період ми перетворилися на націю без національних героїв, на народ без основної ознаки народу - без мови, на державу, яка навіть через п'ятнадцять років незалежності не може відродитися. Чи, може, хтось хоче посперечатися? Але спершу скажіть: які всеукраїнські газети і якою мовою ви читаєте? Чи, може, ви поясните, чому у нас 97% друкованої продукції виходить російською мовою? А може, ви знаєте ще й те, чим відрізняється "Газета по-українськи" від "Газеты по-киевски"? Грошовиті представники імперської політики в Україні навіть ціною прагнуть принизити справжнього українця, прищепити йому відчуття меншовартості, каструвати його національну свідомість, зробити з нього такого собі аборигена в шароварах, що розважатиме туристів гопаком та дозволятиме обмацувати себе поглядами і руками як музейний нафталіновий експонат. Маючи однаковий обсяг і одного рівня якість "Газета по-українськи" втричі дешевша від своєї російськомовної посестри "по-киевски".



Перепрошую, якщо я когось образив. Але інколи треба бити в писок, щоб привести до тями. Саме це і роблять наші поети-символи, наші Скунць і Кремінь, наші громовержці, які змушують нас раз від разу перехреститися. Я навіть цитат тут наводити не буду. Почитайте їхні книжки - ілюстрацію до вищесказаного можна знайти на кожній сторінці.

5

Та навіть у найоптимістичніших творах обох авторів залишаються смуток, журба, печаль, які так мило лягають на душу нашої садомазохістської суті. Можливо, саме цей асонанс і є причиною такої популярності наших великих земляків. Можливо, саме ця любов до смутку перетворює їх в очах теперішніх читачів на символи.



Українське

Над нами восходить

Сонце наших тривог і надій.

Українська

Мадонна народить

Нам Месію в журбі молодій.

Д. Кремінь. "Атлантида під вербою".
Люди судять. Та це не страшно.

Був і я перед ними грішним,

Став і я від любові старшим...

А без неї стаю старішим...

П. Скунць. "Краса".

Чи народить українська Мадонна Месію - залишається питанням відкритим. Особливо воно залишається актуальним у часи перерозподілу коаліційних вузькопартійних вигод, які ставляться деякими політиками на вершину загальнонаціональної ідеї і видаються окремими діячами за єдино правильні рішення, здатні зробити диво і привести державу до процвітання. Якби ж то так...

Видно, кожен збере, що зібрати зуміє,

Кожен творить красу зі своєї краси, -

каже Петро Скунць у творі "Перехресні октави"...

6

Ми прагнемо перетворювати, прикрашати світ у відповідності зі своїми внутрішніми духовними потребами. Ми прагнемо, намагаємося робити свою країну красивою, гордою, сильною, багатою... Ми готові визнати національними символами поетів, які говорять голосом народу, які виражають наші почуття і сподівання, які, відходячи від зайвої заполітизованості, йдуть до глибокої філософії, до гармонійного світосприйняття, до національного самоствердження, до усвідомлення власної самобутності і неповторності. Поетів, які гідні бути символами.



7

І ти ідеш одна, і я один,

І нас обох крізь ніч гукає син,

Намріяний, зачатий не від мене.

Ти йдеш. Я йду. Ранковіють дороги.

Ранкова зірка зірку здоганя.

Відкрию двері, а мені під ноги

Впаде на смерть замерзле пташеня.

Це Дмитро Кремінь. А може, Петро Скунць. А може, це змерзле пташеня, що теж стає символічним... А може...

Холодно.

2006 р.

ПОЕЗІЯ СТАРИХ СЛІВ,
АБО ВІАГРА ДЛЯ ПОЕТА

Ознаки старіння у більшості людей однакові. Але не хотілось би говорити про зморшки на обличчі, важкість у ногах, склероз чи поганий сон - тобто про фізичні ознаки. Набагато цікавішим, як на мене, є інше: консервативне світосприйняття, нарікання на молодь, ностальгія за минулим, постійне скиглення і накладання власного досвіду на умови, що змінилися.

Петро Мідянка старіє не так, як усі. І навіть не так, як поети. Старість повернулася до нього спиною, і не те щоб підходила до нього все ближче і ближче, - вона тягне його за собою, занурює у минуле і робить не так старим, як древнім, не так мудрим, як глибинним, не так далекозорим, як уважним, щедрим на спілкування і скупим на слово, багатим духовно, великим у любові й небезпечним у злості.

Там, у глибокому минулому, Петро визбирує крихти дорогоцінних слів, ліпить їх одне до одного, намагаючись відновити філігранний ювелірний ланцюжок мови тисячоліть. А може, він по спіралі історії опускається вниз у шахту самоусвідомлення, туди, де попіл подій, прах предків, обгорілі шматки бувальщини, клаптики застиглих почуттів, ділових стосунків, платонічних чи патетичних відносин, висушені чи законсервовані часом файка, фійовка, фінджа, фодри, храбуст і хампик. Там, на дні, він прагне знайти те, чого не вистачає тут, у реальному житті. Через риштування мадяризмів, діалектизмів і часто єврейських прізвищ яскраво проглядає нестримне бажання автора знову зануритися у відчуття щасливого дитинства, солодкого присмаку материнського молока чи навіть повної, теплої і вологої захищеності первісної утроби. Цілковите поглинання Петра минулим, абсолютне розчинення його у тогочассі, чи тих часів і тієї атмосфери розміреності й спокою -

* * *
На відміну від скиглення і жалісливих егоїстичних плачів багатьох сучасних поетів, Мідянка, як та мудра змія, не плаче і не скиглить. Але і не закликає до бунту, не збурює, не протестує. У його словах примирення і приреченість.

…Бо позносить шебеші текучі,

Позливають води дождьові.

Сточить шашка креденси блискучі,

У сріблах не будемо живі.

Хоч стоять будинки молитовні,

Хоч багацька жертва - на приют.

Агнець-одноліток при жаровні,

Тільки задоволення, що п'ють.

Ця цитата із "Дижми" - нової книжки Петра Мідянки, що побачила світ у столичній "Критиці".

Дижма - податок, оброк. Петро не хоче бути боржником. Він сплачує дижму життю своєю власною валютою - мідяками творів, банкнотами сторінок, червінцями душевних ран… А може, Петро помиляється, і те, що він вважає чесно відданим податком, є не чим іншим, як хабарем, платою за розуміння. Адже зрозуміти його не так уже й просто навіть при наявності бажання. Надмірна філологізація, перевантаженість топонімами, іменами та малозрозумілими словами ніби споруджують довкола самої суті творів своєрідний високий тин, пліт без жодної шпаринки, високий і зубчастий зверху, із дощок, пофарбованих у холодний синій колір. Саме таку ілюстрацію Влада Кауфмана використано при оформленні обкладинки "Дижми". Спробуй - зазирни.

Але жоден автор не прагне, щоб його не розуміли. Навпаки. Петро Мідянка не те що прагне - він вимагає розуміння, обурюється, протестує. Його внутрішнє "я" виривається, виламується із-за штучної "тинової" оболонки. Воно кулаками і ліктями розчищає собі дорогу до людських сердець, до виморених умів. Але воно, те внутрішнє "я", - це прагнення прорватися, проявляється тільки в післямові автора, а в творах ліричний герой залишається вірним власній приреченості та умиротвореному всеохоплюючому споглядальному песимізму. Можливо, саме це і є тим стимулом, що змушує Петра братися за перо й отримувати вдоволення від процесу споглядання.

Так важливо - протоптати стежку

До стодоли, стайні, до води.

До тієї хижки на бережку -

Видно тільки заячі сліди.

Так можуть писати тільки люди, правицею яких водить сила столітньої мудрості та нестерпної важкості буття. Буття, просякнутого сивиною старості та соками, що виливаються із переповненої чаші почуттів, на яку тільки споглядають, а п'ють з іншої.

Й інші…

* * *
Та якщо подивитися на вищесказане з іншого боку, тобто з того боку тину, то можна розглядати його, цей тин, як засіб самозахисту, як своєрідну "берлінську стіну", яка дає ілюзорну можливість зберегти віртуальне майно душі від зазіхань та спотворень.

Але ж спотворене спотворенню не підлягає. Трансформовані у віршах уявлення автора про світ у конкретних його проявах, формах та асоціаціях не позбавляють читача права на власне трактування і розуміння. Навпаки - вони мають будити уяву, викликати почуття, видіння, образи, спогади. Плутаючи мюнхенський "скляний палац" із київською Бесарабкою чи так званими "теплицями" на Майдані Незалежності, ні кандидати наук, ні читачі без учених звань не зобов'язані просити вибачення за це в автора. Адже багатобарвність світу проявляється не так у безлічі предметів та явищ, що нас оточують, як у стократ більшій кількості наших уявлень про ці предмети і явища.

Але повернімося до того, із чого почали. Тобто до того, чим зазвичай завершують, - до процесу старіння. До процесу, який супроводжується хворобами, ліками, лікарнями.

З висоти поважного віку, як з висоти п'ятого поверху геронтологічного чи кардіологічного відділення, все, що відбувається внизу, здається дріб'язковим і не вартим уваги. Зверхній погляд ковзає по комедіях і драмах буденності, по кулькоподібних проблемах, роздутих до передвибухових розмірів, по конфліктах на порожньому місці, по війнах сімейного масштабу, по неприродних і зайвих почуттях заздрості, ревності, ненависті…

Висота поважного старечого віку ніби вершина гори. Вона піднімає людину у світ інших вимірів, світ, у якому немає жодних напрямків руху, крім двох: уверх, до зірок, і вниз, у прірву.

В такому, ніби підвішеному, стані на висоті вершини чи поверху, чи віку, відчуваються з особливою гостротою безпомічність, безсилість, драглистість, вразливість, крихкість плоті. Тоді найбільшою цінністю стає і власне сама можливість думати, відчувати і споглядати.

І всі черстві, і старші, і тупіші,

Та і не дивно, що в епоху цю

Ти п'єш настойку тільки з ялівцю,

Переглядаєш комсомольські вірші.

Прикольно й класно. Наші дітваки.

Їм все якось не так пішло з руки,

І їх лоби, як викошене поле.

Наш тьмяний зір. Стає драглиста плоть.

Недоторканний у серцях Господь

І м'ятні запахи. І хоспис, і уколи.

* * *
Відчути повноту і радість життя нам допомагають маленькі відкриття, які ми робимо щомісяця, щотижня, щодня… Петро Мідянка спонукає нас до відкриттів, підштовхує до них, веде, зваблює прихованими таємницями, загадками. І якщо не брати до уваги всі єврейські й русинські прізвища, географічні назви, якими рясніють сторінки книжки, не прагнути зрозуміти кожне стародавнє чи екзотичне слово і сприймати твори як щось природно цілісне й органічне, то можна відкрити для себе глибокий яскравий

і своєрідний світ неповторної закарпатської природи, русинської душі, соковитої мови, глибинних і гострих відчуттів, мудрих роздумів, світ справжньої поезії, поезії чистої, світлої, незаанґажованої.

А якщо ще відкинути злу і непотрібну післямову, яку автор назвав "Стовпом у центрі Європи", хоча варто було назвати її "Стіною в кінці книжки", то від думок про старість Петра Мі-дянки не залишиться і крихти. Адже справжня поезія не старіє ніколи.

Грудень, 2003 р.

Я - НІХТО, АБО ПРОРОЦТВА
ПЕРМАНЕНТНОГО ПЕСИМІСТА

"Любіть Ірванця" - саме так назвав свою передмову до книжки Олександра Ірванця "Любіть!", що вийшла торік у столичній "Критиці", поляк Богдан Задура. Він, звертаючись до нас, українців, каже: "Любіть Ірванця за його вірші, любіть його як поета. І хоч він і пише віршів порівняно мало і, за власним зізнанням, повільно. Однак те, що він пише, як на мене, чудово витримує випробування часом". Так вважає польський поет, а ось наш співвітчизник Андрій Бондар у післямові до цієї ж книжки стверджує: "Особисто мені його "бубабізм" не видається якоюсь нетлінною поетичною цінністю, що житиме у віках. Здебільшого це контекстуальні тексти, які саме тому такі атракційні та яскраві, що ми всі пережили і "депутатські пісні", і Лазаренка, і народження гривні (…)… Не знаю, чи зрозуміє це нащадок, народжений, приміром, у квітні 1986-го чи серпні 1991-го?"

Можливо, Андрій і має рацію. Але чому ж тоді нас так приваблюють старі пожовклі фотографії початку минулого століття. Чи не тому, що, розглядаючи їх, ми маємо можливість за-нуритися думками в той вже не існуючий, але реальний світ. Ми не розуміємо і ніколи не зрозуміємо, і навіть не прагнемо до цього, тих людей, подій, ситуацій. Та й для чого? Ці світлини і вцілілі фрагменти швидкоплинного часу постають перед нами не те що свідками, героями, і навіть не дійовими особами історії. Вони цікаві своєю присутністю у часі нинішньому, вони просто контрастують із сьогоденням. Вони потрібні нам як ностальгія космосу, як аромат пам'яті, як сльози вічності, як сни фантазії, як смуток радості…

Саме так і твори Олександра Ірванця. Більш талановитих поетичних фотографій нашого часу не зробив ніхто. Перефразовуючи класика сусідньої країни, можна назвати одне із наступних досліджень творчості поета так: "Олександр Ірванець як дзеркало української політики (реальності, атракційності, абсурдності)". Але для такого дослідження час ще не настав, а тепер хотілось би поговорити про інше: про Сашка та його книжку віршів "Любіть!", тобто про поезію.

* * *
Сашко пише просто, інколи навіть здається - спрощено. Спрощено підходить до теми, до проблеми, до життя, до кохання, до політики, до власних текстів. Але це тільки на перший погляд. Якщо перечитати більшість його творів, то знаходиш у них прихований другий план, продвійне дно, натяки, символи… Хоча до символістів він не прагне. Просто йому вдається легко і невимушено поєднати поверхову еквілібристику "бубабізму" з глибинним відчуттям швидкоплинності та сенсу буття.

Візьмемо, для прикладу, вірш "Тінь великого класика". При першому прочитанні може здатися, що автор висміює безграмотних чиновників, які на таблиці написали: "Вул. Уїльяма-Шекспіра…" Так, через дефіс. Навіть учні середніх класів знають, як пишеться прізвище класика. Але… Перечитайте твір ще раз і ще раз, то переконаєтеся, що в світі все відносне. Бо тінь великого класика - це не тінь Шекспіра. Для дівчини, з якою йде поет вулицею з вищезгаданою табличкою після перегляду індійського фільму "Любов і помства", класиком є аж ніяк не великий драматург, а виконавець головної ролі актор Ріші Капур.

А всі ваші вірші, товариші, -

Ніщо супроти посмішки Ріші…

Сумно… Але - факт.

І таких фактів у книжці повно. "Пісня австралійського аборигена" - це пісня представника української нації. "Колізей" - це тільки привід поговорити про наболіле. Поговорити не натяками, не завуальовано, не символічно, а прямо, просто, мужньо. Зробити свою справу чесно, як це робили гладіатори, що їх вкинули на арену, як це робили наші хлопці, що їх послали в Афганістан. Вкинули, послали, не питаючи їхньої згоди.

…Себе у собі поріши.

Заріж ту струну, ту, якої мовчати не змусиш,

І вогник любові на самому серці душі

Добий, щоб не мучивсь…

Такої сильної, актуальної громадянської лірики якраз і не вистачає нашій літературі. На фоні цих рядків нещирі поетичні зізнання в любові до України багатьох авторів виглядають не більше ніж графоманством, даниною моді, застарілою звичкою писати "паровозики", які витягнуть книжку до друку, а автора - до нагороди.

Але навіть і такий народ, з такими поетами, чиновниками і класиками, народ, про який у першому ж творі сказано:

В нас гарна країна й паскудна держава,

В нас люди хороші і кепський народ, -

навіть і такий народ поет закликає возлюбити:

Возлюби, розлюби, а затим возлюби його заново

Цей народ, що оплакав не раз

І Джен Ейр і рабиню Ізауру,

А про Мотрю і про Катерину нараз

прочитав і забув.

Саме цей твір, точніше останні його рядки, є найбільш автобіографічним і наближеним до життєвої і творчої формули Ірванця-поета, Ірванця-людини, Ірванця-філософа і песиміста. Ось ці рядки:

Усміхнися і йди

і усмішку з губи не згуби.

Хай ніхто не збагне: ти сякаєшся в небо чи каєшся.

Возлюби розлюби возлюби розлюби возлюби.

Бо від нього

нічого подібного не дочекаєшся.

Колись давно російський поет Ф.Тютчев сказав:

Мы тех всего больнее раним,

Кто сердцу нашему милей.

Для Олександра Ірванця наймилішою серцю є Україна. І тому він постійно штрикає її гострим словом у надії розбудити, підняти, організувати чи спонукати до самоорганізації, до підняття національної гідності, самосвідомості, самоповаги, яка викличе повагу інших, у надії розбудити гордість і бажання жити достойно.

Але це бажання приводить автора до розчарування, до зневіри. Саме звідси: возлюби - розлюби. Саме звідси ота іронія, самоіронія, отой жорстокий сміх над собою, сміх крізь сльози.

А здатність посміятися над собою - це найвищий ступінь розвитку homo sapiens як виду, вища стадія прояву любові.

Невідповідність дійсності уявленням, парадоксальність сьогодення, подвійність стандартів життя разом із талантом поета дають нам можливість отримувати вдоволення від читання і роздратування від осмислення. Старе поняття "мала батьківщина" в Ірванця зменшується до min, до двох метрів, на яких лежить пара, до буквального розуміння. Крізь рядки балади просвічує пародія на відомий радянський шлягер, а здоровий секс на природі викликає бажання, щоб після смерті

Хай би росли такі темно-зелені

Мокрі й холодні кущі в головах.

Влучне, точне і стисле формулювання думки ставить поета в один ряд з класиками, що возвели собі нерукотворні пам'ятникиі стали вічно живими, принаймні в літературі.

Скоро вмирати я ще не збираюсь.

Я ще існую,

Бо я ще люблю

Милу мою санітарочку Раю

І мокру - під нею - вітчизну мою.

Після такого посторгазменного зізнання (як свідчать психологи - зізнання і просто розмови після сексу є найпереконливішим виявом справжньої любові) варто перейти до аналізу прогнозів Олександра Ірванця, які, як виявилося, стали майже пророчими.

* * *
Вірш "Любіть!" свого часу викликав стільки емоцій, засуджень, прокльонів серед національно свідомої частини нашого суспільства. Сашка звинувачували в найтяжчих гріхах, збоченнях, відсутності моральних принципів, і навіть совісті. Адже поет не сказав: "Любіть Україну!", як зобов'язаний говорити і писати кожен "інженер людських душ". Він закликав народ (читачів, електорат…): "Любіть Оклахому!", "Любіть Індіану!", Каліфорнію, Монтану, Неваду… Як не дивно, але народ прислухався до порад Ірванця і став масово переселятися до Штатів. І не тільки до Штатів… Процес зайшов так далеко, що з одного тільки невеличкого закарпатського десятитисячного містечка в Америку виїхав 71 учитель. За приблизними підрахунками. Лікарів, кажуть, виїхало не менше. А ось алкоголік, бомж, дрібний злодій не виїхав жоден. Це переконливо свідчить про те, що шанувальники спиртного (бандити, злодії, більшовики, олігархи) поезію Ірванця просто не читають.

А якщо говорити серйозно, то це простий, звичайний, красивий "стьоб", який межує з порушенням високих морально-етичних норм та відвертим і грубим несмаком, але завдяки своїй легкості та елегантності, почуттю гумору та інтелігентності автора, ніколи цих меж не порушує.

Різноманітність тем і парадоксальність їх вирішення, афористичність фраз і філігранність мови, ритмомелодика, простота форми і неоднозначність змісту дають підстави стверджувати, що Ірванець Олександр є поетом еліти. А карнавальність у його поезії посідає тільки чітко визначене автором місце і виконує певну, вказану автором, роль.

* * *
Особливого значення у власних творах Олександр надає темі осмислення місця особи в історії, співіснуванню особистості і суспільства, внутрішньої свободи людини в сучасному світі. Скільки б не перечитував книжку, заперечуючи і підтверджуючи його висновки ілюстраціями з власного досвіду, кожного разу, зупиняючись на тій чи іншій сторінці, відчуваєш, як по спині іде мороз.

Де б життя не носило, і яких мені звань

не дало воно,

Та коли запитально подивиться

мені в очі Апостол Петро,

Я скажу: "Я - солдат будівельного батальйону.

Я - ніхто…"

Чи знайдеться на світі читач, який візьметься доводити, що це твір про армійські будні? Гадаю, що ні.

* * *
І насамкінець, дорогий читачу, мушу зізнатися, що, починаючи цей есей, я свідомо злукавив. Адже і Богдан Задура, і Андрій Бондар однаково люблять Сашка Ірванця. Люблять за те, за що любимо його і всі ми, його шанувальники. А саме за те, що він, віддано люблячи Україну, пише: "Любіть Оклахому!", що він, усвідомлюючи роль поета у слов'янському світі, його покликання, призначення та божественну сутність, пише: "Я - ніхто". За те, що він, цей Ірванець, заманивши нас на власноручно зорганізований карнавал поезії, пише глибокі, серйозні, зовсім не карнавальні речі. За те, що він - один такий. Наш Ірванець. Як і наша Україна: карнавально-замислена, балаганно-гротескна. Комедійно-трагічна…

Травень, 2004 р.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   15


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал