Великі Сорочинці. Ярмарок. Гоголь Духовна мікрогалактика Михайла Коцюбинського



Сторінка14/15
Дата конвертації16.12.2016
Розмір2.41 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   15

"ХОЧЕТЬСЯ ХОЧ ТРІШКИ ЗУПИНИТИ ЦЕЙ ШАЛЕНИЙ РИТМ..."

http://www.biblioteka.uz.ua/elib/kuzan/1/17.jpg

Художник Наталія Сіма володіє мистецтвом перетворювати дійсність у декорацію і навпаки. Її роботи можна розглядати як елемент дизайну чи предмет прикладного призначення, що може самостійно виконувати ритуальне дійство. Її картини оволодівають простором. Парадокс енергетики її творів у тому, що вони не впливають на глядача безпосередньо, а ніби притягують його до себе настільки, що він непомітно і сам перетворюється на фрагмент декорації. А особливий, дещо спрощений чи схематизований підхід до зображення портретів робить їх оголеними виразниками емоцій героїв.

· На відкритті виставки в Мукачеві було багато людей. Вас люблять?

- Дехто просто закоханий у мої картини.

Інші дякують за можливість подивитися на себе збоку.

Чоловіки просто в захваті, і надіюсь, не тільки від моїх картин. Один зізнався, що біля портрета "Сама" готовий сповідатися. А поет Ігор Римарук закохався у "Ранкову каву". Він марив нею весь час і взяв з мене слово, що я залишу її для нього.

Я постійно відчуваю увагу та цікавість як до себе, так і до своєї творчості. Я знаю, що можу реалізувати себе і що мої роботи комусь потрібні. Це все робить мене щасливою.

· Ходять чутки про ваші угоди з київськими видавцями...

- Мені подобаються такі чутки. До мене на виставку приїхали дійсно дуже поважні гості. Пропозиції були. Василь Шкляр сказав, що мої картини - ніби спеціально для його романів мальовані. А взагалі, вони, київські гості, страшенно прикрасили мою презентацію. У своїх яскраво-помаранчевих шарфиках вони світилися як два величезні ліхтарики.

· Дві з представлених робіт - цьогорічні. Що вас надихнуло на написання "Ранкової кави" та "Першого снігу"?

- Перший сніг завжди вражає своєю чистотою і святковістю. А фантастичне видовище, коли навкруги все біле, окрім зеленої плями трави під деревом, я зафіксувала в пам'яті на одному з пленерів. То була одинока дика грушка на схилі гори. І чомусь тільки цього року вона з'явилась у мене на полотні. Думаю, це пов'язано з особливим душевним станом. Не хотілось би бути банальною, але ті хвилюючі і приємні події, які відбувалися в нашій країні у листопаді-грудні зіграли не останню роль. З такими ж піднесеними почуттями, в самий пік Помаранчевої революції, писала і "Ранкову каву". Не дивно, що киянам вона так припала до душі. І не тільки їм, а і всім прихильникам демократії та учасникам подій.

· Шлях від задуму до реалізації довгий?

- Деколи картина напишеться на одному подиху, ні разу не відійшовши від мольберта - експресивно, жваво. А от, наприклад, "Сім кольорів" - це довгий творчий процес. Задум я виношувала майже два роки. Була маса ескізів, як у голові, так і на папері. Мені страшно було розпочинати. Тема і зміст, який я вкладала, досить-таки епатажні. Я ризикувала. Технічно теж було не просто (все-таки сім фігур). Мені важко судити, наскільки ця робота вдала, але я працювала над нею протягом року. То відвертала її лицем до стіни, то бралася за неї і продовжувала. Мені довелося заново пережити сім кольорів мого життя.

· Ви ділите життя на частини?

- Так. Сім частин мого життя - це сім різних за тривалістю, але надзвичайно важливих періодів чи етапів становлення мене як особистості. Це - перше кохання, заміжжя, народження і виховання дітей. До речі, поки моїм синові і донечці не виповнилося по 14-15 років, я повністю віддавалася їм. Окрема частина мого життя - це момент, коли я відчула себе творцем. І ще... але це вже жіночі таємниці.

· А коли саме ви відчули себе творцем?

- Я відчула себе нову не так уже й давно. Це було після пленеру в Румунії. Там я створила серію "Жінка і кінь". Там було забагато смутку. Жінка-кішка народилася потім. Тепер у мене більше світла.

· У вас є пейзажі в дусі класичної Закарпатської школи живопису та модерні роботи, як-от згадуваний вже "Перший сніг". Що вам ближче?

- Я мала щасливу нагоду певний час спілкуватися та працювати з такими класиками, як Андрій Коцка, Ернест Контратович, Володимир Микита. Творчість Адальберта Ерделі також мала на мене великий вплив. Вважаю, що я виросла з Закарпатської школи живопису і пішла своїм шляхом, зберігаючи ті цінності, які завжди будуть характеризувати художників нашого краю. Тому і в моїх, так званих модерних, роботах присутній закарпатський колорит - мажорність і насиченість кольорів, експресія, динамічність і декоративність.

Я давно працюю в двох напрямках: реалістичному і модерному. Гадаю, це збагачує мої можливості. Що мені ближче? ... Твори - в яких я дихаю.

· Краса жіночого тіла надихає?

- Коли цілуються дві молоді жінки - це гарно. Поцілунок муз. Але я не можу уявити, щоб мене поцілувала жінка, хоча... Мене не приваблює жіноче тіло, але я чомусь його малюю. Можливо, це все тримається на підсвідомості. Я роздягяю їх, бо тільки так можу відкрити їхню душу.

...Якось в майстерню до мене зайшла знайома Надя. Вона в своєму синьому костюмчику дуже гарно сіла на підвіконня і так романтично виглядала, що я відразу зарисувала її. Це послужило ескізом до картини "Вечір". Та коли робота була майже завершена, мене весь час в ній щось не влаштовувало. Виявилось, що заважав костюмчик, точніше, верхня його частина. Я роздягнула її до пояса. Вона відразу ожила і задихала, зникла конкретність, натомість з'явилася образність. Ніжна, замріяна, з теплим, майже оранжевим кольором тіла, вона заполонила на першій же виставці одного відомого колекціонера, який відразу купив картину.

Отже, краса жіночого тіла надихає. Надихає тих, хто споглядає мої твори. На моїх виставках найдовше стоять, а деколи просто не можуть відійти, саме біля оголених жінок.

· Жінка-кішка присутня на багатьох роботах. Це символ чи тільки асоціація?

- Все почалося з роботи над автопортретом, який я дозріла відділити від себе. Схожий, характерний, цікавий. У той період я відчувала себе як ніколи "пухнастою". От і виникла несподівана ідея. Так на виставці з'явилася інтригуюча "Сіма-киця". Реакція колег і глядачів мене тішила. Цю тему я стала розвивати. Думаю, це не випадково - є в цьому якась закономірність. Чи загадковість?

І як результат - з'явилися два автопортрети. Але сам процес їхнього творення теж цікавий. Справа в тім, що мольберт і дзеркало в майстерні у різних місцях. Доводилося бігати від мольберта до дзеркала, щоб уточнити деталі. Перенести одне до другого мені чомусь не спало на думку.

· Чи важко жінці перетворитися на кішку?

- Нею треба народитися. Цей образ супроводжує мене все життя. Маленькою я цього ще не розуміла. Школяркою сердилася, коли однокласниці називали мене кицею. А тепер мені це по-добається. Бо відчуваю себе такою граціозною, лагідною і незалежною. Бути художницею-кішкою не кожному вдається.

· А лагідність поведінки і хижі наміри притаманні вам як художнику?

- А хіба ж я киця дика? Наміри мої ні хижі, ні підступні. От що мені подобається - так це дивувати. І тут мене не зупиниш. Спочатку я здивувала своїми еротичними роботами, пізніше - портретами відомих чоловіків. Чим буду дивувати далі? Далі буде...

· А чим Сіма у творчості відрізняється від Сіми в житті?

Ну, в житті я, звичайно, не така ідеальна. Мені б хотілося, звичайно. Це моє прагнення.

Можливо, деколи такою себе і відчуваю.

Та якщо подумати - мої героїні тільки те й роблять, що думають про кохання. І коли миють вікно, і на гойдалці, і з заплющеними і розплющеними очима. Вони або згадують про минуле кохання, або мріють про майбутнє, або насолоджуються теперішнім станом, як-от "Вершниця з волошками".

А я все ж таки - гарна мама. У мене двоє чудових талановитих дітей - син і дочка (ми з ними дуже розуміємося). Я непогана дружина (спитайте у чоловіка). І господиня - не найгірша, бо печу найсмачніші на світі відбивні (так кажуть мої діти). (Сміється).

· Оглядаючи виставку, можна зробити висновок, що однією з найдорожчих для вас робіт є портрет бабусі. Чим саме дорога вам ця робота, адже вона не вписується у вашу сьогоднішню концепцію творчості?

- Бабка... Це спогади про дитинство. Вона завжди гладила нас по голівках і ніколи не ходила з порожніми руками. В неї завжди була якась грушка чи цукерка, які вона, як чарівниця, діставала з-під поли.

Одного разу, пригадую, ми залишились з бабкою самі. І вона чомусь мені, зовсім маленькій, півдня скаржилася на свою гірку долю. А я півдня щиро заливалася слізьми і вся запухла. Коли мама прийшла з поля, то здивувалася: "Ти що наревала очі як цибулі?" А я подумала: "Боже-Боже - ти не знаєш, яка бабка нещасна".

Портрет бабки я намалювала зовсім юною. Один мій знайомий гарно про неї сказав: "Вона знає, що вона бабка".

· А що найголовніше хочете сказати людям нинішніми творами?

- Сьогоднішній темп життя витісняє те найсокровенніше, що є, по суті, рушійною силою всього людського життя. Тому хочеться трохи зупинити цей шалений ритм. Нагадати кожній жінці, що вона прекрасна, що вона повинна мріяти, прислухатися до своїх бажань, бути розкутішою. Щоб чоловіки помічали нас, любили і отримували за це сторицею.

· Гармонійно-лагідна атмосфера вашої виставки створюється більше кольорами чи сюжетами?

- Я, звичайно, радію, коли є такий результат. Але якщо працюєш, то не задумуєшся над цим. Воно якось само по собі виходить. Це, напевно, коли приходить досвід. Звичайно, одне без одного не може існувати, бо це гармонія форми і змісту. Дуже важливо зробити вдало експозицію, а це - не просте завдання. Тут важливе сусідство кольорових гам і сюжетів. Наприклад, полум'яно-гаряча "Тобі" потребувала обов'язково прохолоди, тому поряд була вивішена "Біла кішка, чорний кінь".

· На полотні "Сім кольорів" мені найбільше сподобалася жінка, що символізує червоний колір...

- Колір кохання... Думаю, про це здогадуються всі. Це вогонь, яким хоч раз у житті палає кожна жінка. Вогонь - без якого я не мислю свого життя. У жінки, яка вам сподобалася, найбільше вгадуються мої риси - вона є кульмінацією на цьому полотні. Можливо, це занадто сміливо.

· У вас є власна теорія кольорів?

- Часто асоціюю кольори зі звучанням музичних інструментів. Так, наприклад, червоний, колір кохання, - це звуки гітари. Синій - це скрипка, зелений - віолончель. Коли малюю (а люблю малювати в тиші), то ніби наповнююсь якоюсь мелодією. Живопис не може існувати без музики. Музика - це душа картини.

· "Ранкова кава" написана написана в помаранчевих тонах. Цей колір для вас...

- Колір енергії і внутрішнього підйому, а кава - ритуал щоранку. В ліжку, звичайно.

· А люди у вас асоціюються з кольорами?

- Так.

· Домінантна еротика більше характерна для митців-чоловіків. Чи я помиляюсь?



- Я люблю еротику. Правда не таку відверту, як чоловіки. В нас різна природа. Ми заплющуємо очі - і слухали би, слухали. А чоловікам обов'язково треба все бачити.

Мені видається еротика в мистецтві дуже гарною і цікавою. На Закарпатті мало хто з художників приділяє цьому увагу. Якби не жінки - еротикою би в нас і не пахло. Художниця Людмила Корж-Радько зробила дивовижні еротичні ілюстрації до "Декамерона", де їй вдалося піднятися до рівня самого Бокаччо. Видавництво "Дніпро" скоро обіцяє порадувати новим проектом, і всі ми будемо мати можливість насолоджуватись шедеврами Людмили.

Мені також захотілось внести в живопис еротичний струмінь. Ця тема цікавить усіх. Тому й не дивно, що на моїх виставках найбільше затримується увага біля оголених.

· Зображення оголеного тіла робить думки автора беззахисними, відкритими і такими ж оголеними?

- Я не боюся бути щирою і відкритою. Жінка, яка символізує червоний колір, не має чого приховувати. Вона кохає, а кохання завжди беззахисне.

Кожного разу я хвилююся, коли віддаю на суд свої "Сім кольорів". Але якщо не буду хвилюватися я - не будуть хвилюватися і глядачі.

· Ви не боїтеся бути щирою і беззахисною, бо маєте ангела-охоронця?

- Кожного разу, коли я приступаю до роботи, то звертаюся в короткій і гарній молитві, яку навчила мене моя мама: "Господи, ниспошли мені свою Божу іскру". А ще вона мене навчила: "Ангелику-хранителю, будь при мені і моїх чадах". Нема такого дня, щоб я ці слова не промовляла.

· Поезія першого снігу і поезія жіночого тіла мають щось спільне?

- Перший сніг... Білий, ніким ще не упосліджений, нагадує цнотливу дівчину, яка також символізує білий колір.

І хоч зображення природи і жіночого тіла - різні настрої і відчуття, вони поєднуються тим, що так бачу і відчуваю тільки я. Незалежно, чи розчиняюсь у просторі і мене не існує, а існує тільки фантастичне дерево, чи занурююсь у себе, створюючи жіночий образ. Все це поезія моєї і тільки моєї душі.

· Тобто поезія взагалі вам близька?

А якщо я ризикну вам запропонувати один свій вірш?

· Будь ласка! Цікаво буде всім.

Сонце світило так високо і млосно,

Що струнким тополям

Лінь було кидати тіні.

Ліниво пили пиво.

А ми п'яніли від цвітіння липи,

І столик наш

Кружляв у літнім танці.

Спраглим поглядом з-під брів

Ти пестив мене,

А я підставляла вуста

І оголені плечі,

Так ніби кохалась із вітром.

· А що б ви хотіли сказати тим, хто заздрить вашому успіхові?

Я хочу побажати їм успіху. Це правда. Мені хочеться порадуватися за інших. Я дякую долі, що маю таке життя, яке маю. Кращого мені не треба.

Березень, 2005 р.

"БАБУСЯ НЕ ПОВІРИЛА, ЩО НАРОДИВСЯ Я..."

http://www.biblioteka.uz.ua/elib/kuzan/1/18.jpg

"... бо було саме перше квітня", - розповідає Юрій Мельник, людина цікава й незвична. "Смішний" день народження багато в чому визначив його долю. Як учасник відомого театру гумору "Шарж" Юрій здобув звання лауреата на багатьох фестивалях і конкурсах. Крім того, він ще і фотохудожник, і сільський староста.

· Юрію, народитися першого квітня - це смішно?

- Особливо було смішно для моєї бабусі, коли батько прийшов додому і вона його спитала, чи вже народилась дитина. Батько відповів, що народився хлопчик, та бабуся йому не повірила, тільки засміялася, бо було саме перше квітня. Раніше до-о-бре вміли люди фіґльовати, себто жартувати.

· Твій гумор від природи, від батьків чи від дати народження?

- Все добре твориться на небі і дається людині до земного життя, щоб своїм уже особистим життям продовжити добрі Божі справи. Це, мабуть, саме триєдинне, що поєдналося в моїй душі, щоб розвеселяти людей і приносити їм радість, інколи розраду в життєвих буднях. Та що там казати - сміх це завжди приємно: і для того, хто веселить, і для того, хто сміється.

· Як сприймаєш, коли в день твого народження тебе намагаються розіграти?

- Скажу відверто: з гумором. Сміємось усі.

· А чи вдалося комусь розіграти тебе? І хто сміявся?

- Часто я це, звичайно, розгадую. Але ніколи це не виказую. Хай буде і тій людині приємно. Перше квітня, все ж таки.

· Вдача у тебе весела. А доля?

- Це гумористичне питання чи смішне? Доля. У творчих людей вона не проста. Життя - театр. Це знають усі.

Але сьогодні день веселий, а ти про таке серйозне. Доля у мене як у багатьох: народився, вчився, закохався, закінчив, не вступив, відслужив, вступив, закохався, закінчив, оженився, народилися, будуємся, працюєм, отримуєм - мало, вчимо, живемо і кохаємо.

· Ти блискуче читаєш гуморески. Чиї найчастіше?

- Йой. Се біда одна на Україні. З матеріалом для читця, я маю на увазі. Раніше і книжку Павла Глазового не можна було знайти. Смішно, правда? Читав С.Руданського, С.Олійника, Остапа Вишню, П.Глазового, Є.Дударя.

· Особисте знайомство з Євгеном Дударем поповнило репертуар?

- Мені таке і приснитись не могло, що я зустрінусь і бесідуватиму з Євгеном Дударем. Це трапилось на славнозвісному Закарпатсько-Всеукраїнсько-Міжнародному фестивалі гумору "Карпатський словоблуд - 2004" в улюблено-знаменитій "Деці у нотаря". Скільки там було д-е-ец, ой, гумору, хотів я сказати! що й не сказати! А книжка з його автографом - це вже щось.

· А що приваблює тебе в творчості Дмитра Кешелі?

- Но ко собі міг подумати, ош кить по-нашому, по-русинськи, писати, то вже нараз весело, а іщи як із фіґлями, то туй уже і рот ся не заперать. Першою книжкою по-нашому була "Вичурки по-Баранинськи" Павла Чучки. Читавим і не сміявимся, а реготав. А коли в новинці "Новини Закарпаття" учитавим лист до пана Прізидента про Шаркань-нийні, то вже мало' м ни впав. Всьо, Юре, ісе треба учити. Або де найти іщи такоє? До нниськи мало у наших книгарнях книжок наших закарпатських сміхоробів. А жаль. І се вже не смішно. От так.

А приваблює мене у творчості Дмитра Кешелі як чудове почуття гумору самого автора, так і Божа, природна мудрість героїв його листів до Президента. Це чудово!

· А Павло Чучка для тебе більше політик у гуморі чи гуморист у політиці?

- А як тут розділиш? Він робить, як на мене, будь-яку справу з добрим гумором і весело, а виходить серйозно. Ти бачив, як Павло Павлович виступає? Всі сміються, а він - ні. Чи йому не смішно, чи він уже відсміявся сам, коли думав думку. А він ду-у-же добре і часто думає. Я так думаю.

· Із театром гумору "Шарж" ти працював на багатьох конкурсах, фестивалях, концертах...

- Це був чудовий період у моєму житті. Я завдячую і Робертові Голованенку і Сергієві Соболю, що вони відродили в мені мою життєву мрію стати артистом-читцем. Як, пам'ятаєш, це трапилось на твоєму творчому вечорі в Довгому, де хлопці мене побачили і запропонували спробувати себе на сцені. Для мене це стало надзвичайно доброю школою, пробою сил, здібностей. Хлопці мені в цьому дуже допомогли. Вони мають неабиякий досвід роботи на сцені. Кожен із них - індивідуальність, особистість, талант! Те, що вони роблять, мабуть, у нашій країні ніхто не робить. Ніщо не залишається поза їхньою творчою увагою: ні школи-інтернати, ні військові частини, ні різні мистецькі акції.

· Гумор і сатира сприймаються глядачами однаково добре?

- Гумор сприймається усіма добре. А от сати-ира! О! Тут вже пильнуй: хто в залі сидить із начальства, яка публіка. Одним словом, думай, що кажеш. Прикро, що ми ніяк не навчимось говорити один одному правду і на це не ображатись. Просто вести діалог, щоб було добре, щоб було менше зла. Працювати і жити так, щоб сатири було якнайменше, а жартів та сміху, гумору якнайбільше. Хай йому грець!

· На концертах діє принцип: сміється той, хто сміється останнім?

- Ні. Сміється той, хто сміється. Є дуже цікаві обличчя на концертах. Дехто сміється після декількох фраз, а з іншим треба попрацювати, щоб розсмішити. Після кожного жарту нишком придивляюсь, чи вже розсміявся несміян. У маленьких залах гумористична аура набагато краща, ніж у великих.

· А хто сміється останнім?

- Я таку людину ще не зустрічав. А от першим сміюсь я, коли вибираю твір для читання. Хоча буває і таке, що якийсь твір не зовсім для мене смішний, а вивчиш, прочитаєш зі сцени - і в залі весело. Я таке пробував. Виходило.

· А над чим смієшся ти?

- У нашому житті багато моментів, коли просто неможливо не сміятися. У нашій країні з гумором все гаразд. Навіть зарплата і то смішна. Їдеш в автобусі нашими дорогами - неможливо не сміятися, прийдеш до чиновника - а бо ти його розсмішиш своїм веселим проханням, а бо він тебе, дуже чемним відфутболом. Сервіс. У містах він уже став чемним, та з нашим вмістом у гаманцях ми боїмось цього нав'язливого уже сервісу. До сіл він іще не дійшов. І чекати кожного п'ятого дрінку дармового - це не для нас. Плати за кожний дрінк, хоч би й десятий. А шо, треба ся якось крутити.

· Найсмішніший анекдот для тебе - це...

- З життя. Зима. Автобус Свалява-Рахів. У селі Бронька набирає розгону, щоб здолати підйом. Перед самим бережком жінка, несамовито жестикулючи рукою, зупиняє цей автобус. Водій відчиняє двері, вона питає: "Це Свалява-Рахів?". "Так," - відповідає водій. "Ви до Хуста їдете?" - "Так", - відповідає водій. "Перебачте, бо мені треба на Іршаву", - і грюкає дверима. Все. В автобусі сцена за Гоголем - німа. Ну що тут скажеш. Весело, та й годі.

· Весела зовнішність часто приховує драматичну душу. Це правда?

- Це філософія життя. Все йде поруч - день і ніч, сонце і місяць, добро і зло, кохання і зрада, поезія і проза, комедія і драма. Не пригадаю хто, але сказав, що найдраматичніші люди - це коміки. Не потрібно тут ставити тільки знак тотожності між драмою і трагедією в жодному сенсі. В житті люди це практикують, але запевняю їх, що це помилка. Трагедія, скоріш за все, - це лише невеличкий епізод або факт якоїсь життєвої події. А драматичність чи комедійність - це чудове поєднання самого ходу життя. Люди пригадують у своєму житті і те, й інше завжди з певною емоційністю, хвилюванням, переживанням. А з плином часу - з приємністю.

· Знаю, що надзвичайно любиш поезію. Нещодавно ми відкрили для себе творчість Тетяни Ратушняк. А ким ще захоплюєшся, зачитуєшся?

- Читати - це моя стихія. В юні роки матуся завжди на мене сварилася, щоб не засиджувався довго над книжками. Люблю історичні романи. Іронічні. Ільф і Петров, Зощенко - чого варті фрази в їхніх творах. Класика. Із сучасних люблю читати Володимира Куніна, Войновича, Смирнова. Василь Симоненко, Ліна Костенко, Стус - чудова лірика, сильна поетика. Вважаю, що читати потрібно якомога більше. А щоб бути вихованою і культурною, інтелігентною людиною, - нема що й казати.

· Яку поезію слід читати вранці, а яку ввечері?

- Поезію і вранці, і ввечері слід би читати коханій людині про кохання, тобто лі-ри-ку. Можна і з твоєї збірки "Золото Карпат". Бо в нашому краї до цього спонукає все, до читання, я маю на увазі. А ти про що подумав? Про кохання, правда? Хай так.

· Ти заробляєш на хліб насущний як фотограф. Чому на твоїх фото присутні лірика, філософія, драма і майже відсутній гумор?

- Ні, є. Як вдасться мені все ж таки зробити персональну фотовиставку, ти матимеш змогу в цьому переконатися. Його не так багато, правда, але він присутній.

· Ти більше любиш працювати в студії чи на природі?

- Будь-де. Для фотографа при цьому немає ніяких обмежень і рамок. Мені цікаво і в студії, і на природі. Пошук гармонії у фотографії - надзвичайно цікавий процес. Я намагаюсь побачити відразу кінцевий вигляд світлини. Око бачить більш просторо, об'єктив - в межах фотографічної рамки. А коли фотоапарат стає моїм пензлем, тоді я намагатимусь робити ним точні ескізи, замальовки. Можливості замалювати своє полотно у фотографа немає. І більше бажана мить не повториться ніколи. Ні схід сонця, ні туман, ні весільний момент, ні настрій людини, ні будь-яка ситуація. Але чи буде знімок вдалий, чи ні - не знаєш, не вгадаєш. Досить довго в мистецьких колах не хотіли вести розмову про фотографів як про фотохудожників. Треба було це довести. Що і сталося.

· У тебе є роботи у стилі "ню"?

- Ні!

· Що потрібно сказати жінці, щоб вона роздяглася перед фотокамерою?



- Не знаю. Для мене це дуже і дуже висока планка. В найближчий час я не маю на меті творити в цьому стилі. В багатьох аспектах це дуже відповідальна робота. І делікатна, я би сказав.

· Тебе знають ще і як весільного старосту. Ця роль допомагає повніше реалізувати себе, задовольнити якісь амбіції чи ще щось?

- Амбіцій тут якраз найменше. Неймовірно важка робота. Хоча дає велике вдоволення, коли тобі вдалося розвеселити, створити хороший настрій як для молодої пари, так і для їхніх гостей. Додає багато досвіду. На весіллі ж приходять люди різного віку, з різним настроєм, характером. То на концерті простіше. Там сидять і слухають, а на весіллі іще й випивають, трохи - не багато, а це додає їм сміливості. Можуть і старосту атакувати різними колючками: ану ж бо, чи викрутишся, чи потрапиш у пастку. Бувають такі весельчаки, що ого-го! Та й сам повеселишся трохи. Не без того. Весілля все ж таки. Так що запрошуйте, погуляємо.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   15


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал