Великі Сорочинці. Ярмарок. Гоголь Духовна мікрогалактика Михайла Коцюбинського



Сторінка13/15
Дата конвертації16.12.2016
Розмір2.41 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   15

"ОЛЕГ СКРИПКА ПРИХОДИВ ДО НАС НА ЧАЙ..."

http://www.biblioteka.uz.ua/elib/kuzan/1/15.jpg

Тетяна Доній - відома в Україні організаторка мистецьких акцій, спеціаліст з авторського права, голова мистецької агенції, видавець книжок молодих та амбіційних авторів, викладач Київського національного університету.

— Таню, ти постійно задіяна в організації конференцій, семінарів, акцій різного рівня, що стосуються питань авторського права. Чому тебе приваблює саме ця тема—

- Не приваблює абсолютно, просто виходу нема, от і займаємось. Я б із задоволенням працювала, не влізаючи в усі ці юридичні проблеми. Але треба захищати своїх авторів (наша Чільна українська молодіжна мистецька аґенція "ЧУММА" щось на кшталт продюсерської), бо порушень просто море. І порушникам навіть не спадає на думку, що за використання треба платити гроші, або хоча б дозвіл питати. На превеликий жаль, і автори не знають своїх прав. От і проводимо такий юридичний "лікбез" - організовуємо семінари, акції і т. ін. за цією тематикою. Останній семінар "Моє!" - захист авторського права в літературі і музиці, пройшов за підтримки посольства Королівства Нідерландів. На цей семінар було запрошено юристів-фахівців саме з авторського права - вони читали лекції, проводили консультації, давали поради і відповідали на питання (і все це абсолютно безкоштовно для учасників семінару!). Як слухачів, ми запрошували представників видавництв, рекордингових компаній, арт-агенцій і, звичайно ж, авторів. Наші різні організації і фонди не підтримали такий проект, складається враження, що вигідно підтримувати таке невігластво в даному питанні. Можна сміливо порушувати права. Але, на щастя, не всі автори - "митці" по суті своїй. Чудовий приклад - Толя Сухий, гурт "Рутенія". Цей гурт було створено ще в кінці 80-х, і Толя написав чудову колискову "Спи, маленький козачок", яка дійсно стала майже народною. І тут не так давно з'явився кліп співачки Росави з цією піснею, але спотвореною жахливо. Вони ж не знали, що Толя ще в 92-му зареєстрував усі права на цю пісню. Тепер будуть розбиратись у суді. Так що сподіваюсь - автори стануть цінувати свої права і заводити собі агентів.

— В Україні діє Державний комітет з авторського права. Ви співпрацюєте—

- Ні. Хоча вони брали участь в нашому семінарі із захисту авторського права. Правда, не прийшла саме та людина, яка мала підготувати доповідь, а їх співробітник, який змушений був відповідати на питання аудиторії. Треба відмітити, хлопець виявився компетентний. З державними організаціями практично не працюю - нема сенсу. З ними домовляєшся про щось, вони не дотримують обіцянок, зривають роботу, як завжди. Я розумію, що на місцях все залежить від конкретної людини, на жаль, мені траплялись люди, не зацікавлені тим, що вони роблять. А це ні до чого доброго не приводить. Може, тепер ситуація зміниться, то будемо співпрацювати.

— Плагіат - це не тільки привласнення теми, сюжету, частини твору, але і назви, яка стала відомою. Розкажи про проект "Остання барикада". Як ця назва потрапила на телебачення—

- Як каже відомий діяч і один з керівників "Пори" Євген Золотарьов: "Якщо думка мені сподобалась, значить вона моя, і то не плагіат". Це жарт, звичайно, але чомусь багато людей роблять саме так. "Остання барикада" - то арт-клуб і задумувався як сітка арт-клубів по містах України. Пан Роднянський захотів використати назву в своїй програмі. За це він запропонував власникові клубу Олесю Донію роль ведучого і гроші за використання бренду. Навіть контракт показав. Передачу запустили - але ні ролі, ні грошей, ні контракту. Прикро, що навіть на такому поважному каналі таке робиться, чого чекати від інших— Але й передача вийшла якась занудна, на жаль. Було кілька випусків цікавих, а потім - цілковите занудство. Не зрозуміло, навіщо панові Роднянському потрібна була саме ця назва, невже для такої передачі це так принципово—

— Клубне життя столиці дуже різноманітне. Ваш клуб був чи не єдиним українським—

- Не таке і різноманітне, насправді. Звичайно, в Києві більше клубів, ніж в Ужгороді, але дійсно цікавих дуже мало. Дорожезні клуби якісь однакові - стандартний набір: боулінг, диско, стриптиз, російські поп-зірки. Таких, куди б було приємно піти і за цінами прийнятними, взагалі всього один чи два. Практично нема тематичних клубів, де б люди збирались дійсно за уподобаннями: байкери, театрали, митці, футбольні фани і таке інше. Я маю на увазі не просто точку для зустрічі, а саме клуб з тематичним оформленням, вечірками, зустрічами з відомими людьми з цього кола. На жаль, цього практично немає. "Барикада" справді був єдиним, на превеликий жаль, в Києві клубом, де звучала тільки українська мова. Але є ще львівська "Лялька" Марека Іващишина, яка, на щастя, працює вже понад десять років. Найголовніше, що наш клуб був майданчиком для "молодих і зухвалих". Ми не обмежували людей "форматом". Було єдине обмеження - мовне. Ми хотіли чути рідну мову зі сцени, а яким стилем - то байдуже. Навпаки, щось свіже і нове проходило "на ура" чи то в музиці, чи в літературі, чи у виступах політиків та громадських діячів. Ви б чули нашого діджея Макса - він видавав 150 слів на секунду, жодного разу не збившись на російську, звичайний молодий киянин. На нього сходились молоді люди з усього Києва, завжди був повен клуб, хоча хороших ді-джеїв у нашому місті немало. Ви б бачили наш штат - офіціантів, адміністраторів, кухарів - ні в кого не виникало з цим проблем. Насправді потрібна ініціатива від власників підприємств. А люди працювати вміють і виконувати умови роботи також. Просто треба вміти створити таку атмосферу, щоб всі переконались, як це справді класно, коли "свій до свого по своє". І що говорити своєю мовою - це не тільки "нормально", але й модно.

— Що було основною причиною закриття "Останньої барикади"—

- Мабуть, саме демократичність барикади. В клубі виступати могли представники різних політичних напрямків (головна умова була - виступ українською мовою), а час був передвиборчий... Ну, не захотів голова райадміністрації пан Коваленко мати собі такий клопіт. А може, щось інше - гроші, ласий шматок в центрі міста. Хто ж скаже— Невже ти думаєш, що нам прийшли і сказали: "Знаєте, хлопці, так і так. Так що валіть звідси".

— Коли клуб відкриється знову—

- У Києві невідомо коли. Причина банальна - як завжди не вистачає грошей. З того приміщення нас вигнали. Києво-Могилянська академія надала в оренду класний підвал, але його треба серйозно ремонтувати. Підвал старовинний, тож треба сушити, робити систему кондиціонування, а це коштує дуже дорого. Ті, що пропонували допомогу, як дійшло до конкретних вкладень, відмовились. А в Харкові клуб працює. На жаль, там також багато проблем, але позитив у тому, що в Харкові існує український клуб, де щовечора відбуваються якісь акції - мистецькі, політичні, культурологічні.

— Постійними клієнтами клубу були такі яскраві особистості і літературні та музичні світила, як Роман Скиба, "ВВ", "Мертві півні"... Кажуть, що Скиба навіть писав там свої безсмертні твори за філіжанкою кави. Чи є в цьому дещиця правди—

- Все правда - окрім "ВВ". Не виступали вони у нас, ми не спроможні були заплатити їм гонорар, який вони просили. Але Олег Скрипка приходив, пив чай, давав автографи офіціанткам. "Півні" у нас виступали, і "Мандри", і "Гайдамаки", і "Калєкція", і "Вій", і "Королівські зайці", і "Перлина степу", і багато-багато інших. Про Романа Скибу - окрема розмова. Він там просто жив, був таким собі "барикадним домовим". Клуб працював цілодобово, а Ромко відомий тим, що йому вічно нема де жити в Києві, як він каже, живе "у панночок". Скиба казав, що приїхав до Києва (він зі Львова), щоб повернутись звідси на "білому коні", тобто з Нобелівською премією в літературі. А поки Нобелівський комітет думає давати Скибі премію чи ні, він мандрує Києвом по друзях, по знайомих і незнайомих. Треба сказати, що спочатку весь персонал клубу його сприймав з острахом (то треба бачити Скибу, щоб зрозуміти). Але потім він усіх причарував настільки, що я навіть у барі знайшла відкритий кредит для Скиби по каві на 170 гривень (пив він найдешевшу каву за 1.50). Хоча у нас строго було це заборонено - платили всі, навіть власники, просто для своїх були великі знижки по клубних картках. Але треба сказати, що Скиба сплатив борг.

— А які найцікавіші історії пов'язані з клубом—

- Історій було багато, відразу і не згадаєш все цікаве. Якось влітку прийшло четверо туристів з Москви. А офіціанти ж наші на російську не переходять, англійською - будь ласка, але не російською. Ми думали: образяться вони, не прийдуть більше. Але їм так сподобалось - не те слово! Наступного дня прийшли з перекладачем - і вже п'ятнадцять людей. Вимагали, щоб з ними говорили лише українською, сказали, що в нас "вкуснотіща на шару єщо і под такую красівую мову". Обідало в нас посольство Бразилії повним комплектом - у них офіс був навпроти. Цікаво було дивитись, коли приходила стара товста пані - виглядала вона як актриса з серіалів. Виявилось - дружина посла. Ще історії різні були з відвідувачами: і смішні, і сумні. Одна надто екзальтована "дєвушка" - фанатка чи то Скиби, чи то "Мертвих півнів", або всіх відразу, пробила головою стіну. Стіна, на щастя, була із гіпсокартону, але все одно, яку ж голову треба мати, щоб стіну поламати, а їй - нічогісінько! Є в Києві міська лікарня № 1, розташована недалеко від "Барикади", відома тим, що там працює багато молодих лікарів. Таке враження складалося, що в клубі тусується як мінімум половина штату цієї лікарні. Вони не лише тусувались, а й виступали: співали, танцювали. Один мій знайомий, лікар звідти, розповів історію. Вони з його другом, також лікарем, тільки іншого відділення, були у нас на фестивалі "Чуммова культура", в Києві, звичайно, ми виступали в "Барикаді". Вечірка вийшла дуже вдала, концерт веселий, пива багато, словом, повеселились хлопці. На роботу трохи спізнились і виглядали не найкращим чином. Його викликає завідувач відділення до себе, а там в кабінеті сидить завідувач відділення того друга і каже: "Я ж тобі казав, так гуляли, що навіть нас не помітили". Два завідувачі сиділи в той вечір в клубі за сусіднім столиком. Знайомились у нашому клубі багато пар, потім зустрічались, навіть одружилась одна пара. Це приємно, коли панує атмосфера добра і любові.

— Крім клубної діяльності, ти була задіяна і в багатьох інших проектах. Розкажи про них.

- Один з головних - це мистецька Аґенція "ЧУММА", як уже згадувала, де займаємось і літературою, і живописом, і музикою: випускаємо книжки, диски, організовуємо для своїх клієнтів концерти, виставки, презентації, гастролі. Захищаємо їхні права, ведемо переговори з видавництвами та аудіокомпаніями. Були цікаві перекладацькі проекти - антологія сучасної української поезії в перекладах молодих українських перекладачів англійською мовою - називається "Протизначення". Потім була антологія альтернативної поезії 80-90-х років, яку ми впорядкували з Юрком Позаяком (в миру Юрій Лисенко, тепер перший секретар Посольства України в Сербії та Чорногорії). Ще було два музичні альбоми. Це "Відчуття присутності" - гурт "Калєкція" та "Молода Україна" - Олесь Доній та гурт "Калєкція". Також кілька виставок молодих художників, всеукраїнський тур та поїздка до Хорватії з презентацією літературних перекладів поезії молодих авторів, рок-концерт та художня виставка. Ще багато чого.

— Остання поїздка на Закарпаття пов'язана з проектом "Чуммова культура"—

- Так, це був великий всеукраїнський тур. Ми виграли ґрант у фонді "Відродження" і мали змогу зробити такий проект. Представляли молоду українську культуру по містах України від сходу до заходу. Але, звичайно, їхали туди, де живе хтось з "наших", хто розумів, хто ми, що хочемо, і міг, звичайно, допомогти з організацією на місці. Проект, треба сказати, був вдалий тим, що ми приїхали "вживу". Часто за чимось новим треба їхати в столицю або до великих міст. А ми самі приїхали і навмисне заїжджали до невеликих міст - Іршави, Довгого, Сваляви.

— Що запам'яталося найбільше—

- Неймовірна гостинність і щедрість людей. І надзвичайно смачна кухня. Хоча вразило те, що культурне життя Закарпаття достатньо відрізняється від, скажімо, Києва, чи навіть Львова. Як на мене, не в кращий бік. Ваш регіон досить відірваний від загальних тенденцій і процесів у сучасному мистецькому житті. Але то суто моя суб'єктивна думка. Через ваші гори не дуже то і проб'єшся. А от ще камін запам'ятався. В Іршаві наша творча група була кілька днів, і одного вечора ми дуже замерзли і зайшли повечеряти та зігрітись до кафе (назву, не знаю, давати чи ні— "Галка"). І нас провели до зали з каміном (справжнім)! Господар заніс з вулиці дрова, вкриті снігом. То було щось абсолютно кіношно-казкове: за вікном сніжить, у каміні горить, дрова пахнуть, величезний дерев'яний стіл і смачна вечеря. В Києві ви таке рідко знайдете. Закарпатці дійсно вразили своєю щедрістю, добротоюі гордістю.

— З літературою тебе пов'язує не тільки питання авторського права—

- Ще перекладацькі проекти. Мені б хотілось, щоб наших письменників читали не лише ми. Певна, нам є що сказати світові, навіть якщо він і не дуже хоче нас чути. Говорити треба голосно і впевнено, тоді почують. А сказати точно є що. Про антології я вже розповіла.

— Чия творчість із молодої генерації письменників тобі ближча—

- Не знаю, наскільки вони вже "молода генерація". Скажімо, середньої генерації. В поезії Сергія Жадана. Але мені подобається Жадан, який був кілька років тому, - сумний і щирий. Може, то - "смак дитинства". Останні його твори мені важче сприймати, особливо верлібри. На мій погляд - це все він вже казав у віршах, тільки краще. Хоча його зрозуміти можна - Жадан прагне вийти до європейської літератури. Такі твори там звичніші, і перекладати їх набагато легше, і зрозуміліші вони. Дай Боже, щоб так і сталось. Нехай читають його в багатьох країнах. Може, Скиба не дочекається Нобелівки, так хоч Жаданові дадуть. А в прозі страшенно люблю Тараса Прохаська. Коли життя зовсім дістає, я зачиняюсь у кімнаті і читаю "ФМ Галичину". Це щось настільки неймовірне, глибоке, але в той же час зрозуміле і дуже близьке.

— Якби ти взялася видавати альманах сучасної (початку століття) української літератури, то хто б туди увійшов—

- Багато хто. На такі питання завжди складно відповідати, бо важко назвати всіх. Але ми вже видали дві антології, тож, мабуть, ті, хто там, обов'язково ввійшов у нову. Багато імен хотілося б додати ще. Але в альманах не втиснеш великі прозові твори. На жаль, тепер молодь відразу намагається писати прозу. А проза - то "доросла література". Вдалий роман молодого письменника - дуже рідкісний випадок. Я, як лінгвіст, дуже прискіплива до "текстів", тому мені важко вибрати багато імен з останнього покоління 2000. Може, Павла Солодька. Його роман "Четверта революція" мені дуже сподобався.

— Що містить поняття сучасності для літературного твору—

- Точного визначення не дам. Для мене це все в комплексі: стиль, форма, сюжет, сам текст, граматична побудова речень і гармонійне поєднання всього цього. Але, зважай, що я філолог, хоч іноземних мов, все ж таки - лінгвіст. Мені в літературі цікаво часто дещо інше, ніж простому читачеві. Мабуть, для сучасних творів характерна незвична побудова тексту, використання ненормативної лексики і те, що називається "схибленою уявою". Як на мене, чудовий приклад сучасного роману "99 франків" Фредеріка Беґбеде. Такий собі глобалістичний роман: тема-реклама, зрозуміла в усіх країнах, цікава побудова роману - перебивка рекламними роликами, хороша мова, розумні думки. Не скажу, що це геніальний роман, але він видається дуже цікавим, саме своєю сучасністю. З наших я б виділила "НепрОсті" Прохаська.

— Ненормативна лексика в цьому контексті.

- Іноді вона буває навіть незамінною в деяких текстах. Але не в кожного виходить триматися межі і використовувати її лише там, де необхідно, не обтяжувати цим текст. Багато письменників тепер пишуть під "Уелша з Буковські". А виходить жалюгідно - набір нецензурних висловів і все. Уелш тим і цінний, що він такий єдиний.

— Фільм "Американський пиріг" твої студенти згадують з особливим пієтетом. Ти викладаєш в університеті мистецтвознавство—

- Я викладаю англійську мову на філологічних факультетах. І вважаю, що студенти повинні чути "живу" мову, а не лише викладача, для якого ця мова не є рідною. Справжніх носіїв затягнути до універу вдається не часто, а вчитися треба, тож і показую їм сучасні фільми мовою оригіналу. На щастя, у нас є англійський центр, де є і сучасні книги, і касети, і в тому числі відео англійською. Люди, частіше іноземці, представники посольств дарують центру фільми. І от кілька років тому з'явилась ця касета "Американський пиріг". Я в анонсі до касети прочитала: "молодіжна комедія про проблеми, з якими стикаються четверо випускників". Я ж не можу передивитись усі фільми на світі, щоб знати що і де, тим більше, якщо цей фільм пропонується центром вивчення англійської мови. Веселе було заняття. Я не ханжа, і часто раджу студентам читати того ж Уелша, Беґбеде, Уельбека і фільми різні дивитись. Вони мають бути в курсі сучасного мистецтва. Але радити - то одне, а дивитись з ними разом - то інше, навіть попри на не таку вже й велику різницю у віці між нами. Все ж таки - це навчальний заклад, і поки вони студенти, а я викладач, має бути субординація.

— Якщо порівняти мову оригіналу вищезгаданого фільму з перекладом, то наскільки переклад є вдалим— На твій погляд, звичайно.

- Чесно скажу, я не вслуховувалась у переклад цього фільму. Такі фільми слухаються в "піввуха". Можу сказати про дуже вдалий переклад українською "Одного разу в Америці", "Добермана". Дуже вдало перекладена була назва "From dusk till down" - "Від смеркання до світання" - збережений прийом, коли обидва слова з однієї і тієї ж літери. На такі знахідки звертаєш увагу відразу. Взагалі в Україні дуже сильна перекладацька школа, сподіваюсь, що згодом більшість фільмів будуть перекладені українською. І давно пора вводити український сленг у повсякденне життя. А це часто йде через фільми. Ось, наприклад, фрази: "Я зараз лусну", або "Що ви робите— Кричимо!" які досить часто почуєш, це ж з відомого серіалу "Альф". І його не просто тупо переклали, жарти адаптували до нашого глядача. Це надзвичайно важливо.

— Я знаю, що ти переклала на англійську ряд творів наших поетів. Було замовлення чи це просто твоя ініціатива—

- Моя ініціатива. Було цікаво це робити. Спочатку планувалося видавати збірку Сергія Жадана з дванадцятьма перекладами англійською мовою. Потім він передумав. А я вирішила зробити антологію. Студенти зацікавились, також перекладали. Ми відібрали найкращі переклади і зробили збірку "Протизначення". Навмисне не звертались до діаспори за перевіркою перекладів. Хоча один відомий діаспорський поет з Нью-Йоркської школи казав, що так взагалі не можна робити, що лише діаспоряни можуть "добре" перекладати. А ми ризикнули і видали.

— Кого було перекладати легше, а кого - важче— І чому—

- Не знаю навіть, я перекладала лише тих, хто мені "лягав на мову" - Жадана, Галю Крук, Скибу. Я ж упорядник, могла обирати для себе. Легше перекладати тих, хто тобі близький за духом і стилем. У цій антології якраз і важливо, що поети і перекладачі - громадяни однієї держави, приблизно одного віку і спрямування. Це ж дуже важливо, що перекладачі пережили і бачили все те, що і поети, що вони розуміють, про що йдеться в напівтонах, напівнатяках поетичних текстів. У перекладі найголовніше передати те враження, яке на тебе справив оригінальний текст.

— Плануєш продовжити роботу перекладача—

- Планую, звичайно. Але тепер потрібно закінчити дисертацію. Я пишу роботу з перекладу сучасної поезії України англійською мовою, і американської - українською. Тож треба, на жаль, писати науковий текст, а не перекладати поетичні. Я і так весь час це відкладала. Допишу і знову буду займатись чимось приємним. Тепер хочеться перекладати якийсь хороший сучасний роман з англійської. Сподіваюсь, я такий знайду.

— Чому, на твою думку, українська культура висвітлюється засобами масової інформації не належним чином—

- Тому, що практично нема належних засобів масової інформації. В "Дзеркалі тижня" іноді буває нормальна літературна сторінка. Але знову ж таки, вона якась не дуже об'єктивна і завжди залежить від того, хто її веде і хто в друзях у ведучого. Але, на превеликий жаль, нема серйозної впливової преси в загальному розумінні. Що вже казати про літературні видання! На ТВ митці з'являються частіше, але знов-таки рідко бувають цікаві передачі за їхньої участі. Мабуть, це пов'язано з тим, що все має продаватись і приносити гроші. Література не завжди належить до таких речей. Як би там не казали про "самую читающую" країну, знати літери і читати - то не одне і те саме. Відсоток тих, хто цікавиться мистецтвом, я не кажу вже сучасним мистецтвом, - не дуже великий. З цього і треба виходити. Вважаю, має все ж таки бути якась державна, не те щоб підтримка, а хоча б спрямованість на національну культуру. Але не така, як на конкурсі Євробачення. Бо як втручається держава - починається бозна-що.

— Питання авторського права якимось чином пов'язане з цим—

- Думаю, ні. Це інша проблема - точніше комплекс проблем: проблема виходу на ринок, проблема реалізації і таке інше.

— Що б ти побажала нашим читачам—

- Ніколи не втрачати почуття гумору і вірити, що життя -прекрасне, навіть коли в це не дуже віриться.

2006 р.


СЕРЦЕ В ЗЕНІТІ

http://www.biblioteka.uz.ua/elib/kuzan/1/16.jpg

У книзі відгуків Василя Ловски з Ільниці читаю: "Заздрість... Біла, світла, чиста". Це прекрасне почуття, почуття присутності на його картинах веде нас по духовних стежинах життя все вище і вище. Воно збагачує, окрилює, накладає особливий відбиток на наші погляди, почуття, дії.
Творчі інтереси Василя Васильовича багатогранні. Майже немає такої справи, яка була б не підвладна його творчій натурі:архітектурно-будівельна справа, кіно, -відео та комп'ютерна техніка, художня фотографія, журналістика - ось неповний перелік спектра його діяльності. До того ж він і активний громадський діяч, знавець літератури, історії, музики, бджільництва, садівництва.
Спілкуюємося у його домашній майстерні. Просторе приміщення, велика бібліотека філософсько-мистецького спрямування, акваріум, лимонарій, безліч фотографій, картин і виділена цитата Шарля Бодлера: "Художник - людина великого світу, людина натовпу і дитя".

· Скільки років у мистецтві і скільки на заробітчанській стезі? Адже знаю, ти кілька років працював на будівництві в Празі, Петербурзі...

- Жити без мистецтва не зміг би. Без заробітку також, оскільки я з простої робітничої сім'ї. І дружина теж. До речі, дружина Василина Михайлівна, вчителька з чарівного гірського села Синевир, що на Міжгірщині. Це про неї Іван Попович співає: "Василино, Василино..."

Перші мої успішні спроби участі в художніх виставках району, Ужгорода й Києва були ще на початку вісімдесятих років. Тоді щорічно в нашій області і за межами проводилися творчі семінари-пленери для молодих, перспективних митців. Там я й познайомився з класиками українського - закарпатського малярства: Андрієм Кашшаєм, Юлієм Герцом, Василем Скакандієм, Едітою та Василем Медвецькими.

Часто в ті роки приїжджали малювати в Карпати друзі зі Львова, Києва - Іван Дубіш, Антон Шека, Василь Федорук, Орест Скоп, Борис Буряк. Ми разом з Василем Бердарем, Василем Пинзеником, Олександром Іванишенцем їздили по Міжгірщині, Рахівщині, Хустщині, Іршавщині, замальовуючи чарівні краєвиди гірських полонин, сільських хатинок, їхніх мешканців.

Одного разу, під час пленеру, пощастило навіть мешкати два тижні в одній кімнаті з Володимиром Васильовичем Микитою. Це було на Синевирському перевалі у готелі "Кам'янка".

Спілкуючись з ним тоді, та й з іншими художниками, я, мабуть, найяскравіше усвідомив, що мистецтво - єдина, неповторна і свята істина, яка не підвладна часові, достатку, політичним амбіціям чи релігійним уподобанням.

На жаль, займаючись тільки мистецтвом, у провінції вижити поки що неможливо. Маю велику надію, що вороття назад, у дев'яності, - часу бандитизму, беззаконня й обману більше не буде. Біда України й українців у тому, що живемо ще частково за законами диявольського атеїзму, а не християнського, Біблійного світу. А це закони - антиподи у самій суті своїй.

Сліпому видно, як провладні чиновники тільки перед виборами згадують про храми і християнську мораль.

Моя бабуся у дев'яносто шість років казала: "Дияволи розрушили Совіцький Союз, а тепер розкрадають колгози, заводи і фабрики". Такій владі не тільки митці не потрібні, а й найгеніальніші вчені, інженери, лікарі ...

· Часті подорожі за кордон дають багато нових вражень. Що із цих нових вражень вже виражено на полотні?

- Перші кілька років працював я на будівельних роботах у Празі. Відверто кажучи, для малювання не було ні настрою, ні часу. Згодом умови змінювались на краще, то став оформлювати книжки, робив рекламу, проекти присадибних ділянок, зарисовки, етюди. Картини писав порівняно мало, і то для друзів. Продати картину за більш-менш нормальну ціну у великому європейському місті невідомому художнику практично неможливо. Європейці - бізнесмени і прагматики. Якщо купують, то - розкручене "ім'я" або щось модне і дешеве.

· Твоя Празька серія вражає. Кожна з робіт переповнена емоціями. В основному, там панує смуток. Звідки він?

- Важко відповісти. Це, мабуть, підсвідомо. До поїздки за кордон у мене вже було кілька виставок. І дійсно, більшість робіт були наповнені бадьорим, оптимістичним настроєм. Пам'ятаю, навіть заголовки в газетах, що про мене писали, звучали: "Сонце на полотні", "Весняний розмай В. Ловски" і таке інші.

З часом більш загострено і глибше усвідомлюються всі життєві будні й проблеми. Мабуть, час романтизму минув. Але я залишаюся впертим оптимістом.

· Попередні кілька років ти працював у Москві і Санкт-Петербурзі. Як для художника, ці міста відрізняються від європейських? Що спільного?

- Всі міста схожі своїми проблемами, супермаркетами, транспортом. Відрізняються дорогами, культурою, ментальністю. Якщо подивитися з висоти, то найкрасивіше, найпомпезніше неповторне місто Санкт-Петербург. Вершина Ренесансу, багатогранна історія, концентрація культурно-мистецької еліти всіх часів відчуваються в усьому. Всюди маю багато друзів і знайомих. Європейські люди - народ законослухняний, з високою культурою. Російський менталітет - це гра без правил. Правила і закони ніби існують, але вони далекі від християнської моралі. Одне

з повсякчасних правил - "не обманеш, не проживеш".

· В якому місті тобі легше реалізувати себе?

- По духу і з практичних міркувань - в Росії. Але я не прихильник беззаконня, безладу й диктатури амбіцій властьімущих. Я розумію і визнаю диктатуру закону, рівнозначного для всіх і кожного.

· Три доньки й дружина - це всі твої музи?

- Мабуть, так. Інколи образно кажу, що живу в оранжереї, між квітами. Діти - наші квіти, а жінки - це найкращі квіти на світі.

Старші дочки, Славка і Оксанка, вже мають освіту і працюють. Євгенія - ліцеїстка.

· Наскільки великим є вплив на тебе твоїх учителів?

- Найкращими моїми вчителями були Євген Мінін і Василь Мітурич. Це була школа композиції, малюнка, живопису.

Основам мистецтва я завдячую Юрієві Герцу, Володимирові Микиті, Ернестові Контратовичу, Гаврилові Глюку, Федорові Манайлу, Василеві Бердарю. Але я не наслідую жодного з вищезгаданих. Життя саме виробило манеру, стиль, колорит, настрій.

· Ти зустрічався з багатьма великими художниками Закарпаття, інших областей. Хто з них є для тебе найбільшим авторитетом?

- Безумовно, окрім вищезгаданих, це Йосип Бокшай (старший), Адальберт Ерделі та Федір Манайло. На жаль, Адальберта Ерделі я знаю тільки з розповідей старших і з його робіт.

До речі, будучи торік влітку в гостях у старшої дочки в Ужгороді, викроїв один день, щоб знайти і покласти квіти на могилу Й.Бокшая, Г.Глюка, А.Коцки, Ф.Манайла. Могили Ерделі не знайшов. Ніхто не зміг мені показати, хоч народу на Кальварії було багато.

· Ти виготовив меморіальну дошку Василеві Феничу - землякові, письменникові. Розкажи про цю роботу.

- Я зібрав майже все, що стосується Василя Фенича. Фотографії, листи, все, що було надруковано. Зустрічався з рідними, записував спогади, намалював кілька портретів. Рішення райради про встановлення в с. Ільниця меморіальної дошки Василеві Феничу було підписано ще 1989 року. Звернення підготував я з підписами Івана Петровція, Івана Поповича, Василя Басараба, Володимира Фединишинця, Василя Вовчка, Степана Жупанина, Миколи Рішка і багатьох інших.

Але дошка, хоч і готова, ще й досі не встановлена. Тоді ж було підписано рішення райради про встановлення меморіальної дошки в селі Осій Федорові Потушняку. Та віз і нині там. Нікого з влади це не цікавить. Чи не цікавило.

· Ти багато пишеш про письменників і художників, про їхні твори.

- Багато письменників, художників, журналістів, артистів, успішних підприємців - мої друзі. З ними спілкуюся, відпочиваю, святкую, раджусь, переживаю - про це і пишу. Про Мікельанджело Боунаротті, Леонардо да Вінчі, Рафаеля... і, взагалі, про епоху Відродження, про яку написано багато. Та для мене найцінніші спогади Джорджо Вазарі - людини, яка жила в ту епоху, добре знала геніальних майстрів. Все інше - імпровізації і домисли. Це історія, а історію треба свято берегти, щоб не переписувати.

· Світ і мала батьківщина. Що це для тебе?

- Моя батьківщина - це моя сім'я, родина, вулиця... А як відчуваю Батьківщину, свідчить те, що після десятка років подорожей по світу я знову вдома і вже, впевнений, назавжди. Можливо, це і не найкращий вибір, та я інакше не можу. Це перевірено. Спокійною і щасливою людина може бути тільки вдома - на своїй Батьківщині, у своїй сім'ї.

2006 р.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   15


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал