Великі Сорочинці. Ярмарок. Гоголь Духовна мікрогалактика Михайла Коцюбинського



Сторінка11/15
Дата конвертації16.12.2016
Розмір2.41 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   15

"У МОЄЇ СУСІДКИ ЛІЖКО СКРИПУЧЕ..."

http://www.biblioteka.uz.ua/elib/kuzan/1/9.jpg

Олександр Гаврош торік видав свою першу поетичну книжку. Це стало несподіванкою для багатьох. Адже не кожен відомий журналіст ризикне зробити щось таке, що дало б можливість іншим оцінювати його як новачка, як початківця. Сашко ризикнув. І не просто так - він вибрав і назву збірки ризиковану, і тему. "Фалічні знаки" - це еротична поезія, а еротика не тільки не культивувалася у нас тривалий час, а її існування в світовій культурі сором'язливо замовчувалося як українськими теоретиками, так і самими літераторами.

· Гаврош-журналіст відомий на Закарпатті вже давно. Про Гавроша-сатирика дізналися завдяки фестивалю гумору "Карпатський словоблуд" та однойменному альманаху. А от Гаврош-поет - це щось цілком нове. Замало старих лаврів?

- Чесно кажучи, я сам дивуюсь. А головне, не знаю, що буде далі. Якщо би кілька років тому мені сказали, що я видам поетичну книжку, я би щиро посміявся. Воно народжується само собою. Видно, натура така - невгамовна. Зрештою, все воно так чи інакше пов'язано зі словом. Це тільки інші його форми: публіцистика, сатира чи поезія. Душі хочеться польоту. Ось вона і літає.

· "Фалічні знаки" вийшли у рік твого 33-річчя. Це випадковість чи спланованість?

- Якщо воно й сплановано, то тридцять три роки тому.

А взагалі-то кажуть, що з великої любові народжуються саме неплановані діти. Так ся стало.

Хоча певна символіка в цьому є. У середньому український чоловік проживає шістдесят сім років. Тож тридцять три роки - якраз екватор. Половина життя вже прожито. Є що згадати. Дай боже, аби попереду було так само цікаво.

· Виходу книжки передувала певна рекламна кампанія: публікації в закарпатських газетах, журналах "Сучасність", "Пороги". До такого прийому успішно вдається

Оксана Забужко. Ти вирішив піти її стопами?

- Вважаю, що це класичний похід у літературу. Адже авторові важливо знати, що думає читач про його творіння. Публікації - це публічна апробація. Якби були негативні відгуки, я би книжку не видавав. Автор до кінця сумнівається у своїй писанині. Адже вдосконалення не знає меж. І це кожен письменник усвідомлює.

До самого виходу книжки я мав сумніви, чи варто її видавати. Останнім поштовхом стали слова заслуженої художниці України Надії Пономаренко, яка чудово оформила книжку: "Сашко, якщо ви такий кучерявий, то не тушуйтеся: будьте собою".

· На моєму примірнику ти надписав: "Василю Кузану, який відіграв велику роль у народженні цієї збірки, сам того не відаючи". Може, тепер розкриєш мою позитивну роль у розвитку еротичної літератури Закарпаття?

- Справді, чомусь саме твоя збірка "Верлібрідо" яскраво продемонструвала мені, що вірші можна писати без рим. І від цього вони тільки виграють. Адже заганяючи думки у рими, ми за формою часто втрачаємо зміст. Думка виражається занадто багатослівно, а наш час вимагає зовсім іншого: повної сконцентрованості, динамічності, мобільності.

Найкращим своїм віршем вважаю той, що складається із трьох рядків. У малому виразити велике - ось завдання. Можливо, тут накладається особливість моєї професії. Адже сідаючи за статтю, журналіст уже знає, яка вона має бути за обсягом. Газета ж - не гумова.

· "Фалічні знаки" від назви і до останьої крапки гранично відверті. Така відкритість приховує певну небезпеку. Як мінімум - небезпеку бути не сприйнятим. Тобі не страшно?

- Якби мені було страшно, я б не працював журналістом. Хочу навіть видати книжку своїх публікацій "Думки проти течії". Люблю плавати саме в такому керунку.

Знаєте, де вперше народилася лірика в історії людства? На острові Лесбос! Якщо еротичні струмені буяли в давньогрецькій літературі кілька тисяч років тому, то чому мені має бути страшно в епоху Інтернету? Страшно має бути суспільству, де інтимні стосунки між чоловіком і жінкою настільки табуйовані. На жаль, в українській літературі майже відсутня ця традиція. А поміж тим, за статистикою, половина відвідувачів Інтернету сидять на порносайтах. Отже, цікавить це людей чи не цікавить? Може, краще про це писати вишукано й дотепно, ніж робити вигляд, що "у нас - секса нєт" і мастурбувати перед комп'ютером?

· Наскільки тісно у твоїй книжці пов'язані переживання автора і ліричного героя? Чи можна ставити між ними знак рівності?

- Знак рівності ставити не варто. Але й відділити одне від одного теж не вийде. Очевидно, це друге "я", двійник, який живе всередині й іноді береться за перо. А може, це шизофренія? (Сміється).

· Знаю, що ти досліджував еротичні мотиви наших письменників. Зокрема, була така публікація про Дмитра Кременя. До яких висновків ти прийшов?

- Що на Закарпатті еротичних мотивів майже нема. Можу назвати хіба декілька прізвищ - Дмитро Кремінь, Василь Кузан, Іван Петровцій та Степан Гостиняк з Пряшівщини, якого дуже люблю і шаную. Такі живі класики, як Петро Скунць чи Петро Мідянка цьому уваги не приділяють зовсім. У них взагалі мало інтимної лірики.

Але це не критика. Це констатація. Кожен має право писати про що хоче. Як каже Павло Чучка, кому що бракує, той за те і воює.

· А хто з тих, хто пише про еротику, тобі найближчий?

- Мені подобається іронія Степана Гостиняка. Він пише про ці речі так, як вони є в житті. Без отого пафосу, на який страждають наші поети.

· До речі, а хто є твоїми музами?

О!.. (Сміється).

· Побутує думка, що твій ліричний герой не надто переймається почуттями жінки у ліжку. Вона для нього виступає простим засобом для задоволення. Це позиція чи поза?

- А для чого ми скачемо у ліжко, як не для задоволення? Щодо закидів, то так - була така публікація в пресі. Мовляв, мій ліричний герой не стоїть перед жінкою на колінах. Що ж, у кожного свій шлях до її серця.

Не люблю я цього робити на колінах. Так і садна можна натерти. Це щодо поз.

Мені здається, жінкам подобається сильний тип чоловіків. Тип чоловіка-завойовника. Упевненого, рішучого, ризикованого. Як пише Кремінь: "Кожна жінка чекає: прийде її звір". Тому не дивно, що звинувачення мене в маскулінізмі пролунало від чоловіків, а не від феміністок. Жінкам книжка і її ліричний герой подобаються. Навіть більше, ніж я сподівався. Причому жінкам різного віку.

· Відвертість твоєї поезії дає право ставити відверті запитання. Як реагує на все це твоя прекрасна дружина?

- Про це краще у неї запитати. Але, думаю, вона вже звикла. Адже це частина моєї натури, моє продовження. А за десять років спільного життя важко чимось одне одного здивувати.

· Сергій Федака назвав твою книжку скандальною. Ти готовий до скандалу?

- Я до них завжди готовий. Адже це - мій хліб. Якби не скандали, в газетах би не було про що читати.

Нашій літературі якраз не вистачає розголосу, зацікавлення з боку широких кіл. Література вариться сама в собі. Письменники видають книжку, роздають її десяткам знайомих, половина з яких її навіть не прочитає. На цьому можна ставити крапку. Це все!

Книжки у нас не стають фактом суспільного життя. І це трагедія. Власне ажіотаж чи скандал якраз дають книжці шанс вирватися з вузького кола, в якому вона опинилася.

· До речі, стіни твоєї квартири мають добру звукоізоляцію?

- Ну якщо я знаю, що в моєї сусідки ліжко скрипуче, ні разу її не відвідавши, то... Одне слово, звукоізоляція такого рівня мене влаштовує.

· Вона додає натхнення?

- Принаймні я знаю, що в моїх сусідів все гаразд. Ясна річ, не забуваю надіслати відповідний сигнал і їм.

· Все-таки, де межа в еротичній літературі, яку не варто переходити?

Це все умовності. Кожен сам визначає для себе межі. Ця суперечка про еротику і порнографію мені видається надуманою. Когось оголена ніжка доводить до непритомності, а комусь весь час хочеться чогось нового і покрутіше. Читач (глядач) сам визначить, що йому потрібно. Єдине, що повинно бути, - це певне обмеження для несформованої дитячої психіки.

· Ти багато пишеш і про політику. Остання твоя стаття в "Українській правді" присвячена аналізу процесу виборів Президента України на Закарпатті. Щось є спільне між політикою і еротикою?

- Натякаєш на улюблену позу ззаду? (Сміється).

· До речі, хто ця таємнича незнайомка, яка намалювала розкішні ілюстрації до книжки?

- Це Олена Ляшенко, яка, мені здається, теж стала відкриттям "Фалічних знаків". Це молода ужгородська художниця, чиї твори просто дихають еросом. Я довго шукав ілюстратора, адже дуже непросто оформити таку збірку.

Оскільки книжка відверта, то я хотів, аби ілюстрації дещо згладжували загальне сприйняття. Проте Олена намалювала їх ще відвертіше. І зробила це по-жіночому вишукано. Від чого книжка тільки виграла, адже тепер поєднала і чоловічий, і жіночий погляд на таку прекрасну річ, як інтимні стосунки. Тепер там панує гармонія.

· А якби таку відверту книжку написала жінка?

- Я думаю, що всі чоловіки були б від неї у захваті. Адже жінці набагато важче перейти межу публічності в такій делікатній сфері. Але це було б неймовірно цікаво. Адже що, зрештою, чоловіки знають про жінок? Так, дещицю...

· На твою думку, хто б це міг зробити?

- Оголосьмо конкурс.

· Ти серйозно?

- Авжеж! Обіцяю сприяння при виданні і подальшу рекламу.

· Для письменника дуже важливо вчасно "закрити книжку". Ти вже "закрив" "Фалічні знаки"?

- Власне, я тому й видав збірку, аби про неї забути. Хоча до книжки ввійшли тексти останніх двох років, дещо я вже сприймаю інакше. Я помітив, що змінююся швидше, ніж очікував. І якщо затягну з виданням, книжки може не бути взагалі. Вона мені просто розподобається.

Хоча дещо з "Фалічних знаків" пишеться й тепер. Але це вже останні зітхання після бурхливого акту.

· Що далі?

- Далі буде. А що? Поживемо-побачимо. Не знаю, як складеться з літературою, а от кілька публіцистичних книжок видати хочу.

· Якби ти поставився до пропозиції вступити у Спілку письменників?

- Я одинадцять років працюю в закарпатській журналістиці, а досі не став членом Спілки журналістів України. Я прихильник неформальних організацій. У них - більше життя і менше дутості. Хоча такою пропозицією я був би зворушений.

· Якою була найнесподіваніша реакція на "Фалічні знаки"?

- Їх було багато. І язик показували на вулиці, і кричали в спину. Один палкий прихильник дзвонив кожен тиждень, чи книжка ще не вийшла.

Розкажу випадок, який додав мені впевненості у своїй правоті. Одного разу їхав у ліфті із незнайомою симпатичною студенткою. (Це було в головному корпусі університету). І вона ні з того ні з сього мене запитує: "Правда, що у вас полетів коп'ютер, і "Фалічні знаки" не збереглися?". "Правда", - отетерів я. "Як шкода!", - зітхнула вона і вийшла. Яке ще потрібне визнання авторові?!

На щастя, "Фалічні знаки" збереглися на папері в людей, які попросили їх почитати. А тепер вже віруси їм не страшні. Окрім, венеричних, звісно. (Посміхається).

· Чим би ти завершив нашу розмову?

- Цитатою: "Я шукав миті. Ти - вічності. Іноді миті достатньо для вічності...".

Не втрачайте своє миті!

Лютий, 2005 р.



"ДО МЕНЕ КАЗКИ ПРИХОДЯТЬ ОПІВНОЧІ..."

http://www.biblioteka.uz.ua/elib/kuzan/1/11.jpg

"Майже все, що задумав у дитинстві, збулося", - каже письменник з Іршави Василь Шкіря, який щойно видав у "Мистецькій Лінії" книжку "Іван Сила і брати-розбійники". Всі його збірки казок користуються надзвичайною полярністю серед юних читачів. Так, в Іршавській районній бібліотеці "Візок казок", "25 казочок для маленьких діточок" та інші книжки автора зачитані до неможливості. Дітям подобається, що автор поєднує казковий сюжет з елементами сучасності, з деталями сьогоднішнього побуту та життям, яке нас оточує.

· По-перше, Василю Васильовичу, прийми вітання з нагоди виходу нової книжки. Які твори ти зібрав під обкладинкою цього гарного видання?

- Спасибі. Видати книжку в теперішній час важко. А тому її вихід у світ - справжнє свято душі. До нової збірки ввійшли казки, написані у різні роки. У творах для маленьких діточок зустрінете і зайчика, і півника, і їжачка, і вовка, і бабу-ягу, однак вони вже катаються на велосипедах і мають телефони й комп'ютери, що, звісно, осучаснює казкове дійство. Є тут і казки для старших школярів, які вчать, що таке добро, а що - зло. Втім, краще самим прочитати і про все довідатися.

· Ти віриш у казки?

- Звичайно. Великий казкар Андерсен сказав: "Немає казок, кращих від тих, які створює саме життя". У кожній казці є частка правди. Там завжди побутує цікавий і чарівний світ народної мудрості, великого духовного багатства, де добро перемагає зло, правда - кривду, де утверджуються справедливість, працьовитість і чесність.

· Чим твоє життя схоже на казку, якщо схоже взагалі?

- Майже все, що я задумав у дитинстві, збулося. Хоча йшов до цього нелегко. Після закінчення Загатської середньої школи, де, до речі, свого часу навчалися екс-губернатор області Сергій Устич

і нинішній Віктор Балога, вступив до Мукачівського радгоспу-технікуму. Служив в армії, закінчив факультет журналістики Львівського держуніверситету. Видав збірники казок. Уже більше двадцяти років працюю в районній газеті "Нове життя". Мені доводилось спілкуватись із В'ячеславом Чорноволом, Леонідом Кравчуком, Юрієм Багатіковим, Василем Зінкевичем, Назарієм Яремчуком... Хіба це не казка? Можливо, колись і видам книжку нарисів про цих людей.

· Чи часто розказуєш казки дружині?

- Дружина в мене серйозна, вона працює в торгівлі. Тому в казки не вірить, бо має справу з цифрами. Як не крути, а все одно два плюс два - чотири. Тому розповідати їй казки не наважуюся.

· У тебе дві донечки. Вони роблять такі творчі спроби?

- Старша, Тетяна, закінчила медучилище, тепер навчається в Ужгородському національному університеті. Молодша, Ганнуся, вчиться в Іршавській гімназії, готується до вступу у вуз. Трохи пише, брала участь в обласному конкурсі обдарованої творчої молоді, де стала призером.

· Для дітей писати легше, ніж для дорослих?

- Я б цього не сказав. Діти дуже вразливі, у них свій погляд на життя. Хтось із мудрих сказав: для дітей треба писати як для дорослих, тільки ще краще. Діти не сприймають твори описові, безсюжетні, що не залишають яскравого сліду в пам'яті, вони потребують небуденних персонажів, гострих переживань.

· На яку вікову категорію читачів розраховуєш?

- Пишу казки для діток як дошкільного, так і шкільного віку, також і для дорослих. Коли готую збірки, ніколи не виокремлюю їх. Читач, на мою думку, повинен це робити сам.

· А часто спілкуєшся з читачами, адже твоя робота з дітьми не пов'язана?

- Навпаки, я живу за кілька метрів від Іршавської ЗОШ № 2 І-ІІІ ступенів та Іршавської гімназії. Щодня зустрічаюся з дітьми. Приємно, коли дівчинка іде з мамою і крадькома каже: "Мамко, а це казкар пішов". "Василь Шкіря? А я його знаю". Доводиться зустрічатися з юними читачами і сільських шкіл, вони часто запрошують до себе в гості.

· Чи повинен автор багато подорожувати, щоб краще знати життя, про яке, власне, і пише?

- Усі великі письменники мандрували. Тільки так можеш пізнати життя. Мені пощастило нести армійську службу в Росії і Казахстані. В Челябінську на власні очі бачив будинок, де відбував покарання Андрій Сахаров. Офіцери казали, що там він не сам, а з сім'єю. Охорони як такої не було. Просто Сахаров не мав права виїзду за межі міста. Вже коли я працював у районній газеті "Нове життя", за комсомольською путівкою побував у Чехословаччині, Угорщині. Тоді я вперше засумнівався у перевагах радянського способу життя, про який зранку до вечора тлумачила комуністична пропаганда. А вже після розпаду Союзу побував у Румунії, Польщі - не відпочивати їздив, а з валізами, торгувати на базарі.

· Для написання поезії потрібне натхнення. А для написання казки?

- Безумовно. Інколи над казкою працюєш рік-два, а потім знову її переробляєш. Треба, щоб динаміка була, щоб зацікавити дитяче серце. Інакше казка буде просто нецікавою.

· Твої книжки в районній дитячій бібліотеці мають досить "зачитаний" вигляд. Чи існує зворотний зв'язок між читачами і тобою?

- Раніше книжки виходили у світ накладом 20, 30, 50 тисяч. Тепер такого розмаху навіть класики собі не дозволяють. Виходять в основному тиражем 200-300 екземплярів. Це - мізерно. Тому й мають "зачитаний" вигляд. Є книжки всього в кількох примірниках, я їх жартома називаю "золотим фондом". Читачі, особливо юні, часто звертаються до мене, однак допомогти їм нічим не можу.

· Державна політика у сфері книговидання тебе задовольняє?

- На жаль, цього я поки що не відчуваю. Книги видаються в основному за рахунок спонсорської підтримки. Було б добре, на мій погляд, якби видавали книжки хоча б ювілярам державним коштом. Принизливо ходити з простягнутою рукою...

· Працюючи в районній газеті і отримуючи там зарплату, писати казки доводиться у вільний час. Коли пишеться краще: ввечері чи вранці?

- Увечері я ніколи не пишу: подивлюсь "новини" по телевізору і лягаю спати. А потім десь опівночі прокидаюся і починаю писати. У цей час і дружина, і донечки смачно сплять, їм сняться кольорові сни. А я творю до самого ранку. І це не обов'язково має бути казка. Пишу відгуки на книги, маю намір до 70-річчя Степана Жупанина написати про нього книжку "Стежина".

· Ти читаєш казки інших авторів?

- Аякже! Не можна існувати сам по собі. Я часто звертаюся до казок Андерсена, Шарля Перро, братів Грімм, Івана Франка, Марка Вовчка, Олександра Олеся, Лесі Українки, Галини Малик, Лідії Повх... У мене своя дитяча бібліотека. Я не просто перечитую їхні твори, а часто аналізую. Хочу сам дійти до того, що надихнуло написати твір.

· Знаю, що ти не дуже любиш Гаррі Поттера...

- Навпаки, я залюбки прочитав книжки Джоан Кетлінг Роулінг, видані у видавництві Івана Малковича. Особливо мені до вподоби їхній переклад. Але завжди вважав, що вона стала популярною завдяки розголосу, себто рекламі. Казки Роулінг зробили революцію у дитячій літературі - завдяки чарівнику Гаррі Поттеру діти знову стали читати книжки. Українським письменникам, які пишуть для дітей, про таке доводиться лише мріяти. Уже за це нам треба любити Гаррі Поттера, маленького чарівника.

· Галина Малик нещодавно отримала премію... А ти брав участь у конкурсах?

- 1999 року я брав участь у Всеукраїнському конкурсі дитячих письменників і став лауреатом. Організатори конкурсу обіцяли видати книжку "Пригоди Білявчика", однак вона і дотепер не побачила світ.

· А закарпатські дитячі автори контактують, спілкуються між собою?

- Рідко, хіба що при зустрічі в обласному центрі або на зборах обласної організації Національної спілки письменників України.

1 вересня 2005 р.

ЖИТТЯ - ЯК СКРИПКА

http://www.biblioteka.uz.ua/elib/kuzan/1/12.jpg

"Скрипка - це виклик", - каже відомий скрипковий майстер, автор двохсот тринадцяти музичних інструментів, випускник Київської консерваторії, викладач Іршавської дитячої школи мистецтв, автор унікальної, виданої в столиці і презентованої в Ужгородському прес-клубі реформ, книги "Скрипкові майстри України" Сергій Голубокий.
Чому саме виклик? А тому, що, з одного боку, цей інструмент уособлює довершеність, а з другого - ця довершеність дуже багато чого вимагає як від майстра, так і від музиканта та слухача. Від майстра - досконалості, від музиканта - віртуозності, від слухача - підготовленості. Рівень знання теми, вміння продемонструвати парадоксальність ситуації, глибинність та моральність мислення, толерантність і тонкий гумор автора викликали захоплення присутніх на презентації. "Замість того, щоб привезти вам із Заріччя два мішки капусти, я привіз до Ужгорода дві пачки книжок", - сказав Сергій після того, як виконав на власноруч відремонтованому альті музиканта із Єгипту улюблену сонату Баха.

· Сергію, матеріали для книги ти збирав понад двадцять років. З чого почалася ця робота, що спонукало тебе до праці?

- Для того, щоб виготовити першу скрипку, мені довелося багато читати, шукати інформацію не тільки про технологію виготовлення інструмента, але і про майстрів. Як виявилося, жодного довідника в Україні такого плану нема. Тож я став шукати в сусідів: поляків, словаків, німців, італійців, росіян... Держава починається з кордонів, а наші національні інтереси на цьому полі ніхто не захищав, то багатьох українських скрипкових майстрів приписали собі ті, хто мав і має інтерес до нашої території. Така ситуація мене, як патріота, обурила. Чому ми маємо цінувати чуже, коли маємо набагато краще власне?

· Мати - маємо. Але чи дійсно краще?

- 1792 року у Львові народився Микола (Кароль) Савицький. Всупереч волі заможних батьків він освоїв мистецтво виготовлення смичкових музичних інструментів і в тридцять два роки сформованим майстром переїхав жити до Відня, де невдовзі отримав найвище серед скрипкових майстрів визнання - звання "бефюгтер Ґеґенмахер". 10 серпня 1828 року великий італійський маестро Паганіні назвав у пресі умільця з України "надзвичайним генієм, і з огляду на виготовлення нових скрипок, і з огляду досконалих реставрацій старовинних скрипкових інструментів". Один геній оцінив роботу іншого, подібної похвали з вуст Паганіні не отримав більше ніхто. Хіба це не привід для того, щоб гордитися своєю нацією і визначними її синами?

· Одна пташка літо не наспіває. Саме так думає багато хто з наших земляків.

- Я назвав тільки один приклад. Але ж їх багато. Звичайно, не кожен із ста вісімдесяти двох майстрів, про яких є відомості в книзі, гідний стати поруч із Савицьким. Та визначних постатей у нас не так уже й мало. Хочу назвати ще Тимофія Пилиповича Підгорного, який народився в Харкові і, ставши відомим, переїхав до "старшого брата", де заснував московську школу майстрів. На його славу зазіхають росіяни. Після виходу книжки все стає на свої місця. Адже кожен може прочитати і визначити для себе: хто є хто. Дурити нас тепер ніхто не буде.

· А хіба дурили?

- І дотепер дурять. Маю на увазі те, що через відсутність інформації довірливих українців легко можна ввести в оману. Так, наприклад, у нас проводиться конкурс скрипкових майстрів імені Левка Добрянського. Це був такий собі аферист із Одеси, трішечки - Остап Бендер, який їздив по Європі і ремонтував, а точніше - спотворював скрипки Страдиварі. Власні ж інструменти виготовляв без кутиків, що є не кроком вперед, а трьома кроками назад. Дехто ж із наших майстрів, інструменти яких ніхто не купує, вирішили заробити гроші, піднявши рейтинг своїх інструментів тим, що нагороджують самі себе званнями лауреатів та грамотами. Конкурс Добрянського - це пародія. Справжнє визнання майстра - це коли твій інструмент купують і на ньому грають відомі музиканти, у відомих колективах. На моїх скрипках, альтах, віолончелях грають у Національній опері, у столичному Дитячому оперному театрі, у Львівській академії, у Німеччині, Єгипті, Іспанії, Австрії...

· Досить часто ти різко висловлюєшся на адресу не тільки одесита Добрянського, але й на адресу представників інших близьких і не дуже націй. Ти радикальний націоналіст?

- На жаль, не такий вже і радикальний. Вважаю, що в питанні націоналізму і патріотизму потрібна здорова агресія. Необхідно твердо відстоювати свої інтереси, адже від цього залежить і рівень нашої самоповаги, і ставлення до нас із-за кордону. У першу чергу поважають того, хто поважає себе сам. Хоча шевченківського принципу "і чужого научайтесь" я дотримуюсь. У книжці я подав відомості і про іноземців, що проживали на території України. Адже вони впливали на процес, залишили учнів. Треба гордитися, що вони їхали не кудись там, не в Гондурас, а до нас.

· Наскільки видання є повним?

- Воно не повне і далеке від досконалості. Це не словник чи довідник, які вимагають дотримуватися певних канонів. Тут є інформація і про визначних майстрів, і про малознаних. Але хто може взяти на себе відповідальність визначити межу між професіоналізмом і дилетантством? Самоук може досягти вершин майстерності, а учень великого майстра - не створити жодного достойного інструмента. Крім того, для довідника енциклопедичного плану потрібен великий колектив авторів, що працюватиме у всіх регіонах. Одна людина не може охопити всього матеріалу, тим більше, якщо їй не допомагають і живе вона далеко від столиці.

· А хіба в Києві краще працювати, ніж в екологічно чистому Заріччі?

- Ні, працювати не легше, але можливостей більше. Можна, наприклад, використати апарат Асоціації скрипкових майстрів України, поїхати за інформацією в Донецьк чи Полтаву у відрядження, а не за рахунок сімейного бюджету. Єдина людина з Асоціації, яка допомагала мені збирати матеріали і якій я безмежно вдячний, - це Бондаренко Михайло Іванович.

· До речі, а як сприймають односельці твою роботу?

- Ніяк. У нас село настільки "цивілізоване", що нікого не цікавить, як ти живеш. Кожен замкнений сам у собі, у своїх буденних проблемах, у своєму бізнесі, кожен індивідуаліст до неможливості. Хоча до тих, хто чимось відрізняється, ставляться насторожено. З обох боків від моєї хати поки що ніхто не побудувався.

· А дружина розуміє тебе?

- Звичайно. Особливо, коли за готовий інструмент отримую гроші. Жартую, звичайно.

· Знаю, що ти розписувався з Жанною в Київському ЗАГСі, який у народі називають "бермудським трикутником". Наскільки цей трикутник засмоктує?

- (Сміється). Жити без сім'ї не те що важко, а неможливо. Сім'я - це стабільність, можливість працювати, удосконалювати себе і свої відносини з оточенням, а відтак - і зі світом. Величезну радість приносять діти. Завдяки дружині я переїхав із Києва на Закарпаття, покинув роботу в оркестрі Київської дитячої опери. Після Чорнобильської аварії я тричі був з концертами в зоні. Симптоми хвороби відчував, слабкість була. Хто знає, як би склалося життя, якби ми залишилися там. Дружина наполягла, і ми переїхали в село. І я не жалкую.

· Після консерваторії в селі легше працювати, ніж після сільськогосподарської академії?

- Не знаю. (Сміється). Академії я не закінчував.

· У консерваторії ти вчився грати. А хто є твоїм учителем у творенні музичних інструментів?

- Удосконалював я свою майстерність у Кракові, де два роки стажувався у видатного поляка Яна Павліковського, починав навчатися у нашого Олексія Пехенька, а основи знань опановував самотужки, будучи ще студентом другого курсу консерваторії. Тоді ж зробив свій перший інструмент - альт.

· Після того, як на презентації ти зіграв Баха, відомий ужгородський художник Павло Ковач та професор університету, історик, журналіст і письменник Сергій Федака були єдиними в думці, що твоє виконання створює порожнечу, яка відповідає на багато запитань.

- Це дуже глибокі філософські категорії. Вони важко вписуються в нашу свідомість. Але порожнеча дійсно є. Це порожнеча всередині скрипки, яка народжує звук, це животворяща порожнеча, яка не тільки відповідає на запитання, але і гармонізує, створює відповідну атмосферу.

· У твоїй книжці наведено дуже багато цікавих фактів. Як-от про Софію Київську, на стінах якої художники ХІ сторіччя зобразили скрипаля, чи, точніше, музику, що грає на попередниці скрипки.

- Матеріали до книжки я збирав по крихточці з усіх можливих джерел. Це були і енциклопедії, і матеріали зі спеціальних видань, іноді дуже далеких від справи, якій я присвятив життя.

· Починаючи роботу над книгою, ти усвідомлював весь безмір матеріалу, з яким доведеться працювати, всю глибину проблеми?

- Так. Зібравши частину інформації і збираючись їхати на Закарпаття, я багатьом колегам пропонував цю тему. Зокрема Дмитрові Гаврильцю, який тоді працював заступником декана оркестрового факультету, був доцентом Київської музичної академії. Але ніхто не зацікавився. Думаю, що комплекс столичності заважає працювати, комплекс провінційності - навпаки. Це стосується не тільки виготовлення скрипок чи написання книг. І ще одне. Завдяки сучасним технологіям інформаційними комунікаціями можна користуватися і в найвіддаленіших куточках, в той час як жоден із кондиціонерів не може перетворити вихлопні гази мегаполісу в чисте карпатське повітря.

· Спілкування із скрипкою, із музикою Баха, Бетховена, Моцарта, Хачатуряна змінює світосприйняття, світогляд, характер?

- Безперечно. Над удосконаленням скрипки сторіччями працювали найкращі майстри, музику для неї писали найкращі композитори. Скрипка асоціюється з жінкою. Про це вже казали, але все в світі повторюється. Скрипка - це досконале поєднання форми і звучання, матеріального і духовного. Це ідеал, до якого прагне, повинно прагнути все академічне мистецтво - джерело чистої води. На жаль, джерел стає все менше і менше. Але я не хотів би виглядати в очах читачів консерватором. Високе мистецтво може бути виконане і на естраді. Але скрипка вимагає вищої культури. Треба бути підготовленим. Вплив класики на розвиток мистецтва меншає. Раніше музику Паганіні слухав Наполеон, слухали королі, принци, знать... Вони задавали моду, на їхнє ставлення до мистецтва орієнтувалися інші верстви населення. Тепер - навпаки. Засилля низькопробної естради. Яку музику слухають перші особи держави? А від того, що показують по телевізору, навіть рослини гинуть. На жаль, ще раз повторю - на жаль, вплив скрипки на розвиток культури зменшується.

· А як же Олег Скрипка?

- Олег - це окрема розмова, це особливий випадок (Сміється). І Асія Ахат теж. Та і багато інших, хто використовує цей інструмент у шоу-бізнесі. Я маю на увазі, що класичну музику писали во ім'я Бога. А до кого звертаються, наприклад, учасники фінської групи, що перемогла на Євробаченні?

· Та повернімося до книжки. Як повно представлено в ній Закарпаття?

- Я знайшов відомості про тринадцять наших земляків. Кількох хочу назвати. Це Іван Петровцій та Роман Кленцей із Мукачева, Іван Зейкан із села Білки Іршавського району. Є ще майстер, який виготовляє не так скрипки, як старовинні смичкові інструменти, - Степан Микитович Тихоненко із Ужгорода.

· Твій колега, досвідчений скрипкар зі стажем, лікар-гінеколог, завідуючий відділенням Ужгородської міської лікарні Василь Юрійович Качала зізнався, що про більшість майстрів він уперше дізнався з твоєї книжки.

- Він дуже добре відгукнувся про видання. Та і абсолютна більшість відгуків позитивна, позначена доброзичливістю. Було досить багато дзвінків. Хоча було і кілька агресивних читачів. Так, майстер із Івано-Франківська Степан Мельник прореагував незрозуміло для мене: "Для чого ви це зробили?" Можливо, в цьому запитанні є трохи заздрості? Можливо - злості? Я ж переконаний, що все в житті треба робити з любов'ю. З любов'ю творити скрипку, з любов'ю грати на ній, з любов'ю писати про неї. Я зробив свою роботу. Заповнено прогалину, суттєву білу пляму в нашій історії. Моя праця - це маленька цеглинка в будинку, в споруді, в храмі національного культурного життя. Нехай хтось зробить краще. Нехай хтось створить колектив і видасть солідний том із сотнями прізвищ. Я буду щасливий. Поле для діяльності велике.

· Своєрідну передмову-рекламу до твоєї книжки написала Юлія Тимошенко, свою скрипку ти подарував Вікторові Ющенку...

- Якби всі партії розміщували свою рекламу на книжках, зошитах, щоденниках, якби хоч таким чином підтримували культуру, то наша держава зробила б величезний крок уперед. А те, що я вміло, хитро (сміється) використав передвиборчий момент - це мені просто пощастило. Як пощастило і поспілкуватися з Президентом. А Юлії Володимирівні я щиро вдячний. Якби не кошти її партії - хто знає, коли книга побачила б світ.

· Тебе музиканти називають Майстром. Ти гордий з цього?

- Мені приємно, скажу відверто. Майстер - це інтрига. Вони на особливому обліку в музикантів. Та найприємніше відчувати себе причетним до великої таємниці, усвідомлювати можливість щодня торкатися досконалості, бути наближеним до гармонії, яка народжується з поєднання продукту природи, глибокого знання справи і великої любові майстра.

2006 р.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   15


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал