Великі Сорочинці. Ярмарок. Гоголь Духовна мікрогалактика Михайла Коцюбинського



Сторінка10/15
Дата конвертації16.12.2016
Розмір2.41 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   15

РОЗМОВА ЧЕРЕЗ ОКЕАН

http://www.biblioteka.uz.ua/elib/kuzan/1/7.jpg

Оксана ЛУЦИШИНА (більш відома українському читачеві як КІШКО-ЛУЦИШИНА), автор кількох поетичних книжок та новел, що публікувалися в популярних журналах "Кур'єр Кривбасу" та "Дивослово", член Спілки письменників України, вже кілька років викладає в одному з американських університетів. Але і тепер вона не пориває зв'язків з рідними, друзями, колегами по перу. Час від часу її публікації з'являються на сторінках періодики.

· Оксано, ти вже досить давно живеш у Сполучених Штатах. Чи спілкуєшся з американськими літераторами?

- Ні, не спілкуюся. На жаль, отака коротка відповідь.

· Із такої короткої відповіді випливає, що ти слідкуєш за українською літературою і там. Поділися думками з приводу прочитаного останнім часом.

- Літературу мені постачає родина, присилають поштою. Прочитала гучний роман Юрія Андруховича "12 обручів". Вражень особливих не залишилось - ні поганих, ні добрих. Зате "Книга екзотичних снів та реальних подій" (новели) Василя Габора дуже сподобалась. Там все - і достоту "кафкіанська" абсурдність буття, і фольклор, і містика "світу-як-сну", і філософські питання екзистенції, "світу-як-тюрми". Слідкую за творчістю Оксани Забужко, звичайно.

Із наших, закарпатських, нещодавно прочитала Михайла Рошка "Ревнощі з того світу". Багато думок викликає про гендерні проблеми нашого суспільства. Тому що ілюструє, на жаль, дуже "патріархальні" тенденції. Насамперед, думаю, автор "виписує" героїню за занадто якоюсь жорсткою і - куди правди діти - застарілою гендерною схемою. Якщо прослідкувати за традицією "містичних романів", то там ця схема діє дуже чітко - всі містично-відьомсько-з-того-світні драми чомусь завжди матеріалізуються саме як маніпуляції над жіночим тілом - подивіться хоч би на"Екзорциста" Пітера Блетті (батько кидає сім'ю, а страждає - дівчинка), або "Дитину Розмарі" Айри Левіна (корисливий чоловік "здає" дружину "в оренду" - аби вона виносила і народила антихриста). Тобто, за певні "чоловічі" гріхи несе відплату жінка. Це стереотипно, але в патріархальному суспільстві інакшого стереотипу годі було чекати. От тільки англомовні попередники Рошка - з шістдесятих, сімдесятих... а зараз тут такого читати не доводилось. Цитую Михайлову повість - "мізерне, ущербне життя самотньої жінки"... ну чому ущербне одразу?

А життя самотнього чоловіка, що, ні? Ото ж бо, чомусь ми не чуємо нічого щодо обранця героїні, біснесмена Антона... він у повісті тільки те й робить, що життєрадісно пише вірші, вивозить ліс і філософствує. А от жінці у такій "свободі совісті" патріархат відмовляє - вона мусить оплакувати свою "ущербність" - і от Михайлова героїня "робила вигляд сильної, вольової інтелігентки"... як можна робити цей "вигляд", я не знаю... (Це як в "Архіпелазі ГУЛАГ" - описується Бєломорканал, де чекісти слідкують, аби "врагі" не "притворялись, что работают, а на самом деле работали" - на що Солженіцин їдко і зауважує - "вот человек толкает вверх тачку, полную замерзшей земли, шатается от усталости... так, может, он не работает, а притворяется?"). Жінка-бо виявляється заручницею міфу про "велике кохання", "єдиного", "Принца", без якого і життя - не життя, дебільної казки "про Попелюшку"... забуваємо якось - жінки працюють нарівних з чоловіками, самі здатні побудувати власне життя, це вам не Попелющині часи феодальних взаємин, коли жінці відводилась єдина роль - безмовне і безвідмовне слухання чоловічих серенад. Вочевидь, у чоловіків ностальгія. Друга цитата - "...бо давно зрозуміла - попри весь феміністичний імідж - щастя жінки залежить саме від нього - від потрібного їй чоловіка"... А це теж стереотип. До речі, як бути, наприклад, із лесбіянками? Вони теж чекають чоловіка для реалізації, чи що? При цьому люди цієї орієнтації часто-густо дуже щасливі і на життя не нарікають.

Я розумію, що іноді автор просто має свою позицію, свою думку. Наприклад, таких письменників, як Норман Мейлер і Генрі Міллер часто звинувачували в тому, що вони змальовували жінок як другорядних істот, як об'єкти для сексуальних утіх своїх героїв тощо, в той час як і Мейлер, і Міллер просто передавали своє власне бачення світу - в якому, справді, жінки фігурували як другорядні, як "об'єкти", як ходячі вагіни. Ну, відчували ці хлопці так, що із цим зробиш. Але, по-моєму, ні той, ні інший не говорили від імені жінки. А Михайло, мені здається, робить саме це. "Забирає" жіночий голос - у його творі це ж начебто "проникнення у психологію героїні"... От і виходить, що насправді не психологічне і не проникнення. А загалом - у "Ревнощах", написаних ніби "зсередини" почувань жінки, - вражає відсутність власне жіночого голосу, жіночого досвіду.

Ще один момент - це "образ батька". Героїня "Ревнощів", Надя, здавалося би, самостійна, мисляча особистість, кроку не може ступити без "чоловічої" опіки, вона безнадійно вписана в контекст їхніх потреб і вимог, як на щоденному (Антон), так і на символічному, ідеологічному рівнях (батько, потім - священик-екзорцист - а взагалі, жінка і релігія у творі - то ціла окрема тема, навіть не починаю, бо це надовго). Ця проблема, звичайно, виходить за рамки аналізу окремого твору. Якийсь повальний інцест у нас, в українській культурі, - всі кохані мужчини схожі "на батька", чия зловісна, патріархальною мораллю звеличена і сакралізована, постать так і височіє на постаменті. І не треба кивати в бік дядечка Фройда, мовляв, всі ми шукаємо батьківські постаті в коханих - цілий-бо дискурс психоаналізу стоїть саме на десакралізації батьківської постаті. Як сказав Фройд, "герой - це той, хто повстає проти батьківської влади і перемагає". "Повстає". Оце читала своїй доньці на днях "переказану" для малюків казку (українською мовою) із "Тисячі і однієї ночі" - добре пам'ятаю, в російському "дорослому" перекладі у красуні-героїні був коханець, із яким вона змовлялася вбити чоловіка-принца. А в переспіві, з подачі вітчизняних видавців красуня змовляється - ану вгадайте, з ким? Правильно. З батьком. "Коханець" оригіналу не перетворений з цензурних (для дітей же ж!) міркувань на, ну, скажімо, "брата", або ще на якусь "рівноправну" із зображеною жінкою фігуру, але на "авторитет", на "батька". Без якого жінці ну просто нікуди - українській жінці тобто, бо арабська, якщо вірити російському перекладу, на якісь самостійні дії все-таки спромоглася, без "руководящей ролі". Пікантності додав той факт, що відверті сексуальні сцени оригіналу заміщені в українському переспіві загадковою фразою - звертанням цього "батька" до донечки - "Ось тобі моя чарівна паличка"(!!!) - курсив мій... ну, все промовисто... Несамостійна ("недоросла") жінка, яку батько "вчить" уму-розуму з допомогою своєї "чарівної палички" (фалічного символу) - от вам цілий клінічний діагноз українського патріархату і його культури. Я ж кажу, повальний інцест. На жаль.

· Бажання прикрасити твори в мене викликає думку не про інцест, а про кастрацію культури.

- Це цікаво. Напевно, можна і так сказати.

· Що із сучасної світової літератури тобі цікаве?

- Та багато що. Люблю Мілана Кундеру, Харукі Муракамі. Декого з росіян, сучасних, теж - наприклад, Людмилу Петрушевську. Це ті, кого читаю із справжнім задоволенням. Взагалі я люблю читати або рідною мовою, або російською, тому багато що читаю з Інтернету. Не маю, як правило, настрою читати по-англійськи - це в мене надто асоціюється з роботою, а не з відпочинком.

Із недавно прочитаних англомовних - Тоні Моррісон "Найдорожча". Потужний роман, про перші роки після скасування рабства у США. Тепер читаю "Широке Саргассове море" Джин Ріс - це так звана "альтернативно викладена" класична річ, на літературознавчому жаргоні так звана "ревізійована міфопоетика" - в даному випадку, "Джен Ейр" з точки зору Берти Мейсон - тобто божевільної дружини "благородного" містера Рочестера, дівчини-креолки, котра просто "не вписується" у тісні рамки чужої їй культури, від того страждає, "божеволіє" і перетворюється на пострах для власного чоловіка, "любої тендітної Джен" та іже з ними. (Взагалі така "альтернативна" тема тут популярна - переписують відомі твори, тільки з інакшої точки зору - якого-небудь непомітного, або класично потрактованого як негативного, персонажу). Обидва романи - Моррісон і Ріс - на теми колоніальні і постколоніальні, актуальні для українців, між іншим. Про віднайдення втраченої (або загроженої) тожсамості.

"Гаррі Поттера" принципово не читаю - раз спробувала і все. Досить у нього читачів і без мене. Та і нудний він мені, якщо чесно. Я люблю, коли у книзі є якісь живі, справжні конфлікти, а не маразматичні - там, етика чаклунів, та інше в тому ж стилі. Є в тому якась фальш, точно її позначити не можу, але відчуваю. Це все одно, що американські фільми про космічні подорожі - без їдкої і трагічної іронії бредберівських "Марсіанських хронік", де Марс, власне, - метафора нас із вами, а таких, "серйозних" (принаймні самі себе дуже серйозно сприймають) речей - таке, ніби у нас на Землі проблем мало, треба ще надуманих, марсіанських. Якісь нереальні психологічні конструкції. Багато доводиться "ковтати" французької літератури всіх століть і часових відтинків - це ж бо зараз одна із моїх спеціальностей.

· Читаючи Оксану Забужко, можна зробити висновок, що українські чоловіки навіть для сексу не придатні. Що повинні говорити чоловіки?

- Я не знаю. Очевидно, переглянути установку на свої "керівні" ролі у житті жінок. Знаєш, це трохи як проблема стосунків українців і росіян - я маю багато добрих знайомих, та і друзів, з Росії. І коли мова заходить про українсько-російські взаємини, спільну історію тощо, росіяни починають відверто ображатися - чого, ну чого ми оце на них нарікаємо, відділилися, "мы же с украинцами, как братья, все века жили". Ну, тут я обережненько нагадую деякі моменти із спільної протягом тих віків історії, але, ти думаєш, виникає у них бажання замислитися, вникнути у страждання іншого, побачити свою у тих стражданнях історичну роль? Чомусь дуже рідко, хоча люди - і незлі, й інтелектуали... Це повільний процес. Звичайно, аналогія така, "колонізатор-колонізований", кульгава, як майже всі аналогії, але дещо все-таки ілюструє. Перш за все те, що будь-яке роз'єднання, розрив (адже світ - і український не в останню чергу - дисгармонійний, конфліктний, у плані гендерних стосунків) не лікується за п'ять хвилин, це тривалий процес, у якому повинні брати участь обидві сторони, а не тільки одна. І це не просто - ні в практичному сенсі, ні в сенсі комунікації ідей.

· Як при патріархаті, так і при матріархаті чоловіки чомусь живуть менше. То хто повинен більше говорити про гендерну рівність?

- Чому чоловіки живуть менше? Очевидно, споживають більше алкоголю. До того ж, не думаю, що існують переконливі статистичні дані про тривалість життя з часів матріархату. Може, вони там, навпаки, довше живуть.

А взагалі, необов'язково ж, аби був "матріархат", "патріархат"... це все нанизування протилежностей, бінарних опозицій, але ж насправді не в них суть. Інакше виходить саме та дисгармонія, про яку я щойно висловилась - то "чоловік-центр" - "жінка-марґінес", то навпаки.

· Будь-яка втіха неможлива без об'єкта. Навіть геї діляться на "активних" і "пасивних". Хтось мусить бути "об'єктом" утіхи. Чи не так?

- Гм... Однак здається, що "актив" механічно асоціюють з чоловіками, "пасив" - з жінками. Тож зрозуміло, кому традиційним патріархатом відводиться роль "об'єкта"...

А щодо геїв, то не знаю. Все-таки чіткий поділ на "актив" і "пасив" як для геїв, так для не-геїв, мені видається трохи спрощеним. По-моєму, люди складніші і постійно "міняються ролями". Але я не фаховий психолог, тому не хочу імпровізувати.

· Більшість стереотипів нав'язана нам ЗМІ. Вони є вигідні для когось. Стереотип про американський рай нав'язаний нам Голівудом. Чи правда, що там манна сиплеться з неба?

- Ні, неправда. Дійсно, можливостей тут набагато більше, але в цій країні дуже багато бідняків, купа економічних проблем. Багато бездомних, безробітних. Якщо людина не належить від народження до середнього класу чи вище, то важко здобути освіту, хорошу роботу. Існує расова дискримінація.

· Чи правда, що американці кожні 10 років міняють роботу, місце проживання і дружину/чоловіка?

- Та хто як. А взагалі це, вважаю, позитивний момент - можливість щось поміняти.

· Вже згадуваний тобою Генрі Міллер писав про американців: "Вони ходять, ніби сліпі гуси: і прожектори сріблять їхні пусті обличчя пудрою захвату". Ти згідна із цим противником фемінізму?

- Цікава цитата. Ну знову ж таки, хтось, може, підпадає під це визначення, хтось ні. Мені важко судити - тому що я постійно "тусуюся" або на території університету, або з людьми, до того університету тою чи іншою мірою дотичними. "Реальну", неуніверситетську, "консервативнішу" Америку я не дуже добре знаю.

· Хто із письменників-чоловіків видається тобі найбільш "чоловічим"?

- А це як? Не знаю. Але мені подобаються твої запитання. Тобі б брати інтерв'ю від голівудських зірок.

· У мене ще все попереду. Я вважаю, що ти теж зірка, хоч і не голівудська. Тому йдемо далі. Яка твоя улюблена страва із власноручно приготованих?

- Ох... оце упіймав. Ти, напевно, не здивуєшся, якщо я зізнаюся, що кулінарія ніколи не була моїм великим захопленням, і мої успіхи у цій науці досить, боюся, скромні. Люблю готувати рибу по-французьки, з цибулею і білим вином, - це легко і досить швидко. Люблю грузинське "чахохбілі" - це куряче м'ясо, приготоване із травами і помідорами, теж не складно. І ще незмінний салат "олів'є".

· Як ти відпочиваєш?

- Як... я взагалі не вмію відпочивати. Не тому, що така трудолюбна. Просто якось не виходить, ні до чого душа не лежить... Пишу, читаю, іноді ходжу на басейн. От мій чоловік (я у другому шлюбі) і моя донька відпочивають цікавіше - катаються на велосипедах, на "роликах", грають у шахи, відвідують бейсбольні матчі. Вже звикли, що я в цьому всьому не беру участі.

· Хто твій чоловік?

- Мій чоловік - професор-культуролог.

· Ви живете у Вашинґтоні?

- Ні. Ми живемо у місті Тампа, це на Флориді. Місто досить велике, населення - 500 тисяч, до того ж поруч іще одне, таких самих масштабів, яке з Тампою в принципі зливається - Санкт-Петербург, тезко російського. Тому утворюється в результаті такий собі мегаполіс - яскравий, культурно-розмаїтий (багато іспаномовного населення), із сучасною архітектурою. Це мені імпонує, я люблю великі міста.

· Кілька слів про роботу в універстеті. Чи відрізняються американські студенти від українських?

- Я викладаю російську і французьку мови. Власне, викладання таке тут є способом забезпечити собі кошти на навчання, інакше фінансово недосяжне - ти викладаєш, універстет це зараховує як плату за навчання, ще і зарплатню таку-сяку дає. Я - на магістерській програмі, точніше - на двох одразу. За спеціальностями "французька література" і "жіночі студії".

Взагалі тут модель стосунків між викладачем і студентом - партнерська, а не авторитарна, як у нас. Тобто студентів не можна принижувати, ображати, обривати на півслові, перед всією аудиторією соромити, мовляв, а тобі, ім'ярек, двійка, бо ти погано вчишся, або - що це ви на себе надягли, як ви смієте приходити так на пари. Це неприпустимо. Кожен має право на самовираження і на приватність. Як правило, свої оцінки знає тільки сам студент, а не вся група. Відповідно, студентам не спаде на думку зневажати викладача, зривати пари. Тому всі почуваються вільніше, і від цього, вважаю, повніше розкривають свій потенціал - людський і творчий. Наші студенти більш зневірені, чи що. Така соціальна обстановка. У цих, тут, все-таки менше безвиході, хоча теж є свої проблеми - важко знайти пристойну роботу тощо.

· Ностальгія - це вигадка поетів, чи вона існує насправді?

- Вважаю, існує насправді. Хоча мене рідко мучить. Я ж себе не трактую як "емігранта" - просто здобуваю за кордоном освіту. Що в цьому незвичного? Потушняк вчився у Празі, Бірчак - у Кракові. Так складається в сучасному світі, однак, що до США ближче, ніж до Праги... Але цей зношений образ "емігранта" чомусь уперто не відмирає, якийсь такий потерто-обдертий "хтось" із острова Елліс, пропускного пункту ранньої еміграції, людина-кліше, котра "покинула рідну землю навічно", таке ніби ми і досі подорожуємо на пароплавах типу "Мейфлауера" по декілька місяців, а не літаємо на літаках і спілкуємося поштою раз на рік. А є ж бо і телефон, і електронна пошта, Інтернет, з якого українські новини можна взнати швидше, ніж із газет рідного Закарпаття. Набагато швидше, між іншим. Тому я не почуваюся відірваною і ностальгійною, хоча, звичайно, сумую за родиною і друзями. Але час, даний мені тут, намагаюся використати якнайповніше.

· Фемінізм і ти. Що спонукає жінок говорити про фемінізм?

- "Фемінізм і я", кажеш... Широка тема. Всеохопна. Це все одно що запитати - "життя і я". Просто у нас слово "фемінізм" розуміють не як систему поглядів, а як позначення якогось небаченого Змія Горинича, прилетів тут, мовляв, кусається. І для чого він нашим жінкам, так без нього жилося добре. А насправді... ось я тобі приклад наведу. Приходжу якось на одну літературно-культурну тусовку, в Ужгороді. Літератори та інша культурна братія чемно спілкуються, невеличкий фуршет, все як має бути. Жінок - всього декілька. І от в розпалі цього імпровізованого фуршету до мене підходить один із організаторів і просить... наготувати ще бутербродів, бо закінчуються. Тобто, як їсти, то всім, а як готувати - то чомусь уже не всім, а за статевою ознакою. Що, в чоловіків гірші бутерброди виходять? Можна подумати. А я, між іншим, туди не як куховарка прийшла, а як літератор. І нема чого мене з усіх виділяти таким чином. Тим більше, що не я ж організовувала вечір. Значить, і за бутерброди не несу відповідальності. Це ж просто расизм якийсь - уяви, ти приходиш кудись, де тебе судять не за твоїми професійними здобутками, а виключно як представника статі чи там раси - а ти зі своїми віршами почекай, іди спершу бутербродів наріж, підлогу помий. І це повсюди в нас так, це норма життя. Дуже влучно сказала якось Соломія Павличко: "Я не проповідую боротьби статей... Звичайно, цікавіше займатися інтелектуальними питаннями, аніж варити їсти, прати, бігати на купівлю. Та це цікавіше не лише чоловікам, але й жінкам. Тому чому б не поділити нецікаві заняття справедливо навпіл? Я думаю, це і називається фемінізмом". Дуже добре резюме, як на мене. І дуже простими словами.

· Нові віяння, нова мода в американській літературі?

- Це складне запитання. Тим більше, я не можу сказати, що систематично за тією літературою слідкую. Надзвичайно різноманітна література. Від постмодерністського світобачення і дотепів до більш політично орієнтованих творів. Ну от, я згадувала альтернативну "міфопоетику", переписування відомих історій з точки зору іншого персонажа. Цей начебто "ігровий" жанр насправді може бути трибуною для висловлення дуже серйозних ідей. Феміністичних у тому числі. Ось і недавно бачила книжку в книгарні, "Чарівник країни Оз", "переказаний" Лихою Відьмою Заходу. З її точки зору. Читають навіть на факультетах літературних. Взагалі один професор якось поскаржився мені на засилля "популярної" літератури. Навіть факультети англійської літератури включають у програму твори більш-менш "легкі". Нерідко популярними в США є автори-неамериканці - англійці, індуси. Наприклад, Арундаті Рой з Індії видала вже декілька книг. Про неї постійно говорять. Вона пише про глобалізацію, зокрема. Про "нову колоніальну політику" США, економічне поневолення народів "третього світу" - термін "третій світ", до речі, самими цими народами часто трактується як політично некоректний. Мовляв, ми не третій світ, ми дві третини світу, а ви (американці тобто) - всього лише одна третина. Якось запитала на одній парі - ну добре, ви "перший світ", вони - "третій", але ж в арифметиці є не тільки "один" і "три", - між ними-бо "двійка", колишній соцтабір. То ким ви бачите нас? - розгубилися, не зрозуміли, про що це я... таж про нас, кажу, слов'янський світ. А вони і не знають, як нас тепер класифікувати! Ким вважати. Мовчать, думають. Потім знов про "третій світ" заводять - як там зле, фабрики експлуатують дешеву робочу силу. Та в нас, кажу, те самісіньке! То вони відмовчуються. Їм все здається, що у нас чи то марксизм, чи то капіталізм розвинутий. Мало знають і не цікавляться - інші стратегічні пріоритети.

· У нас стає дуже популярною тема гендерної рівності. А як за океаном?

- Це добре, що стає популярною. А тут вона вже давно популярна. В тому числі є і практичні наслідки такої популярності, хоча і проблем вистачає. Тепер тут уже вийшли на наступний рівень: мета, так би мовити, - поступова деконструкція гендеру як категорії. Права сексуальних меншин, наприклад. Одностатеві шлюби. Я - стовідсотково "за". Так і повинно бути. От уяви собі, двоє чоловіків у шлюбі, або просто живуть разом. Або двоє жінок. Ну і хто з них повинен готувати, пилососити та інше? Якби було "чоловік-жінка", то там, за нашим патріархальним каноном, "все зрозуміло" - бо кожен замкнутий у своїй "традиційній" гендерній ролі, і ця роль все вирішує. Гендер вирішує, грубо кажучи. А нема гендерної ролі - як в одностатевих парах - нема і звичних гендерних проблем. Пилососять по черзі. Це важливий приклад для осіб із орієнтацією традиційною.

· При від'їзді в інтерв'ю ти казала про книжки, які візьмеш із собою. Мені було приємно, бо серед перерахованих небагатьох згадувалася і моя збірка поезій. А які книжки ти привезеш звідти додому?

- Привезу, напевно, деякі феміністичні праці. А так, щоб літературу, то не знаю...

· Чи цікава тобі ситуація у Спілці письменників? Чи є якісь професійні творчі об'єднання американських письменників?

- Ситуація у Спілці - це з будинком Спілки? Я слідкую за новинами, звичайно. Вражаюча історія.

Щодо американських творчих об'єднань - я, чесно зізнаюся, не знаю. Знаю, що вони з'їжджаються на конференції, спілкуються. Знаю це від одного з моїх професорів - він сучасний канадський (франкомовний) письменник, Гаетан Брюлотт. Відомий і в Канаді, і у Франції, перекладений на багато мов. Дисертацію писав у Франції під керівництвом Ролана Барта, між іншим.

· Якщо тобі запропонують перекласти щось із сучасної української літератури на англійську, що будеш перекладати в першу чергу?

- Взагалі, вважається, що перекладати, тим більше художні твори, варто з іноземної на рідну, а не навпаки. Тому що для повноцінного перекладу треба по-справжньому знати мову, а іноземну скільки не вчи, все одно це не той рівень. Тому я не маю особливих амбіцій з цього приводу. Хоча, можливо, братиму участь у деяких таких проектах. Але про ще не зреалізовані проекти не говоритиму.

· На Закарпатті ти відома як чарівна поетеса. Україна заговорила про тебе після публікації новели у "Кур'єрі Кривбасу". Чому ти перейшла на прозу? Стала більш зріло мислити, бракує романтичних вражень, чи є інша причина?

- Мабуть, всього потрохи. Те, що я хочу тепер сказати, у вірші "не вміщається".

· У тій новелі ти надзвичайно сучасна, а теми твоїх поезій сягяють часів Римської імперії. Чи правда, що форма тягне за собою зміст?

- Вважаю, частково правда. Що ж стосується новели, то в мене було дві в "Кур'єрі". І одна в додатку до "Кур'єра" - в "Літературі Плюс", тому я не певна, про котру із трьох йдеться.

· І на завершення, що ти хотіла б побажати своїм землякам, які живуть тут, в Україні?

- Побажаймо разом усім достойного життя, миру, злагоди, хороших книжок та мудрих співрозмовників. І собі, в тому числі.

Січень, 2005 р.



ІРИСЯ ЛИКОВИЧ: "Є ПТАХИ ПЕРЕЛІТНІ. НЕДОЛІТНІ. ЗАЛЬОТНІ"

http://www.biblioteka.uz.ua/elib/kuzan/1/8.jpg

Ірися Ликович поки що широко відома у вузьких довколалітературних колах. Цього року закінчила філологічний факультет УжНУ. Її твори викликали гострі дебати на філфаці, але все одно стали переможцями в літературному конкурсі університету.
Переможиця конкурсу "Люкс-FM" за краще освідчення в коханні. Новели друкувалися в журналах "Сучасність", "Ї" та інтернет-сайтах. Спеціалізується на прозі з виразним еротичним та психологічним струменем. У своїх творах, серед яких є і повість про наркоманів "Торчок", Іра шокуюче, аж до натуралізму, відверта. Які б сцени вона не описувала - жодної деталі не приховує, все називає своїми іменами, включаючи органи і дії вершинного творіння природи - людини, яка придумала слова, що входять до так званої ненормативної лексики. Перед читачами постає новий, невідомий нам, лякаючий світ молодих людей, які живуть поруч і про яких ми, як виявляється, нічого не знаємо. Книжка оповідань "Перелітна" готується до виходу у львівському видавництві "Піраміда".

· Як ти почала писати? Чому?

- Спочатку я почала розповідати. Причому вигадані історії. Донині пам'ятаю історію про Білу Даму, що спускається на сонячних променях і грається з дітьми. Я кожен день вигадувала продовження. Знаходились діти, що бачили цю Даму і навіть гралися з нею. Наступного літа я вигадала історію з мурашиним царством. А перший вірш написала у сім років. Уже в п'ятому класі написала п'єсу. На Новий рік ми виступали, а для мене не вистачило ролі. Тоді я вирішила для себе і свого сусіда по парті написати сценарій. Але соромилася зізнатися, що є автором. Вигадала, що знайшла текст в дитячому журналі. Донині не знаю, чи повірила мені вчителька. П'єсу зіграли, і я була дуже горда. А чому стала писати - не знаю. Хотілося. Любила фантазувати. Завжди розмовляла сама з собою, розігруючи тільки мені відомі сценарії.

· Що ти думаєш про людей, які пишуть?

- От якби вони ще навчилися читати...

· Твої твори вражають сміливістю. Як на них реагують інші?

- Головне, щоб батьки не дізналися... Комусь це близьке. Хтось читає з цікавості. Викладачі з кафедри української літератури кидали репліки типу: "Боже, невже вона це все пережила?" Чоловіки-письменники, мабуть, теж такої думки, бо після знайомства з моєю творчістю, роблять недвозначні пропозиції. Був навіть такий смішний (чи й не дуже?) випадок, коли дала знайомому дядькові читати "Татарську князівну", де головна героїня мріє про секс з двома чоловіками. То на наступний день той чоловік прийшов до мене на роботу зі своїм товаришем "втілювати в реальність мої мрії". Потім довго довелось пояснювати, що головна героїня - це не я.

· Ти навмисно хочеш шокувати читача?

- Невже я шокую тим, що пишу правду? Пишу те, що пишеться. Хіба я винна, що в мене в голові стільки історій?

· У твоїх творах багато наркотиків, сексу. Ти не думаєш, що це будуть ототожнювати з тобою?

- Це не страшно, а смішно. Але що поробиш...

· І взагалі, що ти думаєш про сучасну молодь?

- А що про неї думати? Молодь як молодь.

· Чому ти взялася за тему наркоманії?

- Знаєш, тепер молодь вживає одну цікаву фразу: "Це така тєма". То я спочатку подумала, що ти мене не про літературу питаєш!. А за "тєму" взялася, бо цікава і актуальна оця "тєма".

· Наскільки вона є актуальною для молоді, на твою думку? Наскільки вона є національною?

- На вулицях, у скверах, у безлюдних місцях все рідше і рідше можна побачити пляшки з-під пива і з-під горілки. Їх витіснив бульбулятор. Молодь у містах і селах перестає вживати спиртні напої в таких кількостях, яких вживали. Нова доба - це доба травки. Після неї (травички) рідко коли повертаються до горілки, після неї йде щось сильніше. Але це не означає, що молоді люди стають наркоманами.

· Як ти ставишся до того, що наш колега, письменник Сергій Жадан, виступає за легалізацію легких наркотиків?

- Правильно робить! Всі й всюди вживають їх. Що таке легкі наркотики, коли всюди розповсюджують "важкі". Легкі, на думку молоді, вживає "отстой". Зараз жодна дискотека не проходить без маріхуани. І так буде, мабуть, завжди. Це ж як раніше був алкоголь. І ніхто не стане на перешкоді молоді. То чому ж не легалізувати? І взагалі, знаєш, мене обурює, що якісь лицеміри типу міліціонерів виступають проти трави! А чи відомо тобі (і ще багатьом іншим), що саме ці міліціонери й "тримають дах" всім "боригам" (борига - торговець наркотиками). Я розповім тобі як працює вся їхня система. У місті N є мікрорайон Х. Там на одній спокійній вуличці живе ромська сім'я, що займається продажем трави. Міліція про це знає, навіть допомагає у всьому. І тільки інколи, коли потрібно здати план, вони приходять під ворота, ловлять парочку-другу покупців, правда, не постійних, тобто не своїх, а випадкових, пишуть різні рапорти, забирають 200 доларів з чоловіка і закривають справу. Ось такі-то бублики. Тож Жадан - молодець. Він хоча б не грає.

· Твій стиль письма відрізняється (значно відрізняється) від загальноприйнятого (загальновживаного). Це усвідомлено відбувається чи органічно?

- Коли я пишу, то ніколи не замислююсь над тим, як я пишу. Навіть не зупиняюся, щоб, наприклад, замінити русизм, або слово, яке не пасує. Просто пишу. Не думаю про різні там стилі, чи ще щось.

· Межа щирості, відвертості для тебе існує? Де вона?

- Коли пишу - пишу для себе. Тож і відверта сама з собою. Погане є поганим. Хороше - хорошим. Для чого переінакшувати щось?

· Щоб реально описати ситуацію, подію, явище обов'язково її пережити, бути учасником?

- Бути учасником - ні. Пережити - так.

· У побуті вживаєш нецензурні слова?

- Та хто не вживає, коли виведуть...

· І в творах вони присутні... це прагнення реально відобразити дійсність?

- Так, б...дь.

· Серед твоїх улюблених авторів є Оксана Забужко? Які її твори подобаються?

Забужко не є серед моїх улюблених авторів. Але її вірші "Феєрія про диригента свічок", "Прощання між зірок", "Попелюшка" є серед моїх улюблених творів.

· А що думаєш про закарпатську літературу?

- У неї ще все попереду... Вона має своє обличчя і певну самобутність. Але потрібно більше залучати молодь. Теперішнє покоління вільніше, воно не мислить суто регіональними масштабами.

· Ти розпочала цикл міні-есе про закарпатських поетів. Чому?

- Тому що хочу розповісти про літературу нестандартно, уникаючи таких нудних слів, як "видатний поет", "народився там-то", "закінчив те-то". Для мене вони живі люди. І цим цікаві. Вибираю найколоритніших: Федаку, Гавроша, Кузана (є такий дядько...), Любку. Про Мідянку не писатиму, бо він надсилає мені злі SMS.

· Хто тобі подобається з сучасних прозаїків?

- Люблю Жадана, Карпу, Винничука. Із останніх сильних вражень - "Площа" Сергія Степи.

· Чи маєш свою філософію життя?

- Живу легко. Не особливо плачу від поразок, не особливо скачу від радощів. Вчуся чекати...

· Як відпочиваєш?

- По-різному. Хіба можна відпочивати щоразу однаково? Просто живу, не перенапружуючись. Написання текстів є для мене своєрідним відпочинком. Перечитування їх - відпочинок у квадраті.

· Розкрий одну із своїх таємниць.

- Нещодавно відкрила, що маю на персах малесеньку родимку. Смішно, що про таке дізналась у 22 роки... А ще й таким незвичайним чином...

· Чи маєш мрію?

- Колись мою знайому запитали, яка в неї мрія. Вона відповіла, що не має мрії. Їй сказали, що це дуже погано і що людина не може жити без мрії. Я так само, як подруга, відповім тобі.

А чому? Дуже просто: мрія, на мою думку, не може бути глобальною. Можна не марити мандрівкою на повітряній кулі до вигаданої країни. Хоча все залежить від характеру. Підлітком я мріяла зустріти казкового принца. Тепер хочеться бути вільною і незалежною від усього. Але це не мрія. Це - мета.

· Яка найкраща і найгірша реакція на твої твори?

- Найкраща чоловіча реакція... О, про неї я помовчу.... Найгіршої чоловічої - немає. Хіба чоловік скаже в очі, що думає про твори? Гм... Чи не краще просто позалицятися? А жінки... Вони ладні в усіх вбачати звабниць своїх єдиновірних.

· Чим, як на тебе, письменники-чоловіки відрізняються від авторів жіночої статі?

- Чим? Чомусь на гадку прийшов анекдот про хлопчика, який запитав свого вчителя: "Яка різниця між чоловіком і жінкою?". А той відповів: "Який розмір ноги у твоєї мами?" - "38". - "А у тата?" - "42". - "Ось бачиш, різниця між ногами". А так, взагалі, то чоловіки пишуть: Ти прийшла несподівано, наче полюція, або: Ти вінчаєш мене перснем твоїх губ.

· Читаючи твої твори, складається враження, що це писав чоловік...

- Вся сіль у тому, що дуже добре відчуваю чоловіків.

· У тебе невичерпне бажання вчитися. Де ти вчишся тепер? Що прагнеш пізнати?

- Вивчаю німецьку. Мрію поїхати на рік у Кельн.

· Найсмішніша плітка про тебе.

- Я - коханка Гавроша (Федаки, Кузана і т.д.).

· Чого не вистачає жінкам?

- Чоловіків, звичайно.

· А чоловікам?

- Кількох жінок. А ще - волі, незалежності, впевненості в собі. Інакше кількох жінок їм ніколи не дочекатися.

Жовтень, 2006 р.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   15


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал