Великі Сорочинці. Ярмарок. Гоголь Духовна мікрогалактика Михайла Коцюбинського



Сторінка1/15
Дата конвертації16.12.2016
Розмір2.41 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   15
http://www.biblioteka.uz.ua/elib/kuzan/1/logo.jpg
ЗМІСТ

РОЗДУМИ


Великі Сорочинці. Ярмарок. Гоголь

Духовна мікрогалактика Михайла Коцюбинського

Слова і сльози Михайла Машкіна

Поет як символ, або Про садомазохізм національного ґатунку

Поезія старих слів, або Віагра для поета

Я - ніхто, або Пророцтва перманентного песиміста

Парадокси Петровція

Філософія покори

Дві грані правди

Богдан-Ігор Андрухович, або Все почалося з корови

Спокуса від Федаки

Вихід у повернення, або Екстрем по-нашому

Вся справа в назві, або Від краси до небезпеки

Ужгород - Чернігів. Подорож дитячою залізницею

Ріка імені Хланти

Автор авторові не товариш

Мрії від Надії

Три дні у Празі

РОЗМОВИ

Одкровення Євгена Дударя

"В мені одразу існує як мінімум кілька

"внутрішніх особистостей"

"...Я той, хто косить траву..."

"Теоретично, я міг би писати по одному роману..."

"Мені легше працювати в дорозі, ніж удома..."

Федака розкриває таємницю своєї Музи під музику Моріа

Розмова через океан

Ірися Ликович: "Є птахи перелітні. Недолітні. Зальотні"

"У моєї' сусідки ліжко скрипуче..."

"До мене казки приходять опівночі..."

Життя - як скрипка

"Наші національні інтереси тепер не захищає ніхто..."

"Ми поки що за межами шоу-бізнесу..."

"Олег скрипка ходив до нас на чай..."

Серце в зеніті

"Хочеться хоч трішки зупинити цей шалений ритм..."

"Бабуся не повірила, що народився я..."

ВЕЛИКІ СОРОЧИНЦІ.

ЯРМАРОК. ГОГОЛЬ


Світ побудований на контрастах. Часто велике породжується маленьким і, на перший погляд, ніби безпомічним. Часто велике не народжує нічого. Воно просто існує для того, щоб бути тлом, відтінюючи, щоб своєю безмежною сутністю створювати передумови для чогось, невідомо для чого, але такого, що неодмінно проросте, виникне, з'явиться, прийде, постане.

Колись, у минулому тисячолітті, я жив у Петербурзі. Тоді він називався не так, по-іншому, носив тимчасове тоталітарне ім'я, але справа не в тім. Якогось літнього, ні, осіннього, дня на одній із вулиць я зупинився як вкопаний. Мене зупинила не аварія, не якась неординарна подія, не революція і навіть не екстранеординарна Мадонна у костюмі Єви (про таке доводилося тільки мріяти).

Кутовий будинок на перехресті двох транспортних артерій міста постав перед моїм поглядом у такому огромі, що я аж злякався. Перехожі на його фоні виглядали такими мізерними, дрібними, маленькими і слабкими створіннями, а їх життя крихким, як келих з богемського скла, тонким, як павутиння, що вітер несе його крізь бабине літо нізвідки в нікуди.

Раніше я бачив будівлі набагато вищі.

Бачив великі міста, бачив і високі гори, і скали, і велич творінь природи, і рук людських грандіозні плоди. Але ніколи і ніщо не вражало так. Я ніби за якусь мить перейшов із одного виміру в інший. Зрозумів багато що, не вивчаючи нічого. Не читаючи чужого досвіду, здобув власний. Я, ніби безтурботний, раптом вдарив обличчям у мудрість.

Можливо, на інших людей щось інше робить таке враження, можливо, хтось ніколи не переживає такого. Але я з того часу по-іншому дивлюся на все довкола. Мені часто не вистачає контрастів.

* * *
Село Сорочинці назвали Великими через надмірні амбіції його жителів. До столиці імперії вони явно дотягнутися не могли, а от назватися Великими - цілком. Але чи то доля така, чи Бог так дав, чи випадково зорі зійшлися в такій комбінації, що всі амбітні люди із села втекли - потяглися до Полтави, Києва, Петербурга... Одні пішли пішки, інші кіньми подалися кращої правди шукати, а декому сам чорт у пригоді став. Залишилися в селі звичайні працьовиті і щирі дядьки з голосистими тітками, що, маючи тугі коси, великі очі і повні пазухи, згиналися від роботи. Вони б і раді вже перейменувати село, назвати його якось простіше, не так претензійно, не Великими і не Сорочинцями взагалі. А якщо вже Сорочинцями - то просто, без епітетів, без замахів на славу - просто Сорочинцями. Та - ба!

Скільки б хат тут не спорожніло, якими б вони не були старенькими і скособоченими, якими б вузькими не були вулиці, як би мало не було тут крамниць і генделиків, як би не обходила вас цивілізація... Якими б малими ви не були - ви завжди будете Великими. Бо тут народився Микола Гоголь.

* * *
Оце їдемо до тих Сорочинців і їдемо. І кінця краю немає тій дорозі. І асфальт такий рівний, ніби його до приїзду Президента настелили, і поля такі доглянуті, гарні, золотисті, аж не віриться, що таке можливе в наші постколгоспні, полідемократичні, ментально неусвідомлені часи. Але ж який українець не любить довго їхати?! А якщо їдеш не возом, а мікробусом? І ще в чудовій компанії та з піснею. Та що там якихось тисяча - півтори кілометрів! Народний фольклорний ансамбль "Іршава" - це саме те, що потрібно тобі в дорозі. Наталка, Віта, Оля, Мирославка, гумор і новий атлас автомобільних доріг України приведуть тебе в Богодухіву, до якогось світла серед поля, до бездоріжжя опівночі, до величезного зеленого місяця, що висить над головою, до бог знає якого забутого людьми всесвіту, з якого веде єдина дорога, по якій ти приїхав, але нема жодної впевненості, що по ній і виїдеш. Але літнє сонце сходить швидко, дядьки прокидаються ще швидше і заспокоюють: не ви перші. Всі, хто їде по атласу, - приїжджають до нас. Якби не ці атласи - ми б ніколи нікого чужого і не бачили.

Але дорогу показують. І вже через якісь три-чотири години білим незайманим кольором своєї сорочки та смугастою як доля палицею нас зустрічає усміхнений і переконливо невиспаний міліціонер. Нетривале очікування, красива перепустка і... Ти вже там, куди прагнув! Збувається ще одна мрія, відбувається щось величне, яскраве, неповторне, піднесене...

Ти стаєш причетним до таємниці, до міфу, до легенди, до чогось реального і неймовірного водночас. До космосу незвичайного, ярмарково-українського, що невідомо як втиснувся в Сорочинці, які в ці дні стали справді Великими.

* * *
Нас поселяють у школі. Весь колектив - в один клас. Бо в інших класах - інші колективи. Тут панує запах застояних канікул, пліснявих подушок та древніх-древніх матраців, на яких, певно, спали ще герої творів Миколи Васильовича. Та хіба ж ми спати сюди приїхали! Чи їсти? Чи митися?

Скільки того ярмарку - перебудемо. Та і річка недалеко. Дарма, що вода зелена і жаб багато - їх розігнати можна. Але ж покупатися в таку спеку - насолода.

* * *
Але ж товариство тут! - Боже! І кого тільки нема на тому ярмарку!

Тут і Ющенко, і Луценко, і ковалі, і вишивальниці, і козаки із шаблями, і дівки з медовухою. Тут і кава за десятку, і сорочка за тисячу гривень. Тут пісні з прапорами перемішалися, схід із заходом обіймається, і шашлики з мандрівними артистами, і каруселі з концертами, і воли запряжені, і коні з колісницями... У містечку майстрів заблудишся, натовп понесе тебе до вітряка великого, чи до хатини під соломою, чи до сцени театральної, де ти носом в ніс зіткнешся з відьмою, чи з відомим кимось, чи з Миколою, тобто з Гоголем, що артист його грає впевнено...

* * *
Фестивалимо. Колективів аж двадцять дев'ять... З усієї України поз'їжджалися. До семи хвилин кожному виділяють. Мало, звичайно. Так далеко їхати, щоб так мало себе показати. Домовляюся - дозволяють до десяти хвилин. Це вже краще. Це вже щось.

Але ж як співає Україна! А голоси які! Дарма, що жінки старші: заспівають - закохаєшся.

Але ми візьмемо молодістю, дикою енергією Карпат, необ'їждженим темпераментом природи. Ми приїхали перемагати.

Я так і кажу своїм юним друзям, колегам, артистам. І вони вірять мені, і їхні очі світяться впевненістю, і вони переборюють втому, і виступають блискавично, і танцюють піднесено, і беруть глядачів у коло, і танцюють з ними...

"Ви пробудили ярмарок", - каже нам голова журі, вручаючи через кілька годин диплом за перше місце.

"Знайте наших!" - гордимося ми.

* * *
У цій церкві хрестили маленького Миколу Гоголя. Цими вулицями він бігав босоніж. Спочатку просто бігав, потім бігав за дівчатами. На цьому місці стояв будинок, у якому він народився. Тепер тут музей. Завдяки спонсорові, звичайно. Бо державі, як завжди, не вистачає коштів на пам'ять про своїх геніїв. Та й на самих геніїв. Тому їх часто привласнюють сусідні нації - крадуть те, що погано лежить.

У музеї затишно. Тебе взувають у величезні м'які капці, і ти йдеш у них по історії - щоб не наслідити.

Портрети батьків Миколи Васильовича, кілька його портретів, у тому числі і портрет роботи Іллі Ріпина (нащадка козака Ріпи), особисті речі, посмертна маска... Стільки емоцій, що оживають із сторінок прочитаних книг і пробігають морозом по шкірі! Особливо із тих книг і публікацій, що стали доступні останнім часом і в яких ідеться про життя і смерть самого автора знаменитих творів, про його поховання і перепоховання... А поховали його - пишуть - живцем, у стані летаргічного сну.

* * *
А ще в музеї багато рукописів Гоголя. Він писав на нелінованих аркушах формату А-4. Та! Це ми тепер кажемо: А-4. Він просто писав на білих аркушах. Почерк у нього був рівним і акуратним, букви гарно виписаними і дрібними. За законами графології можна сказати, що характер у нього був рівний, гладкий, що вдачу мав добру і щиру, що емоції інколи вихлюпували через край, що розум мав гострий, душу лише привідкриту, а самооцінку - дещо занижену.

Певно, тому так потребував підтримки, розуміння і любові.

Як і всі ми.

* * *
За кілька днів не те що село, навіть ярмарок обійти не встигнеш. А цікавого ой як багато! А масштаби - вражаючі. Країн-учасниць більше десятка, народних умільців - понад двісті, палаток промислових підприємств - 273, торговельних відділень приватних підприємців - 668, закладів громадського харчування - 44. Китайські джипи продають поруч із породистими кіньми, український мед - недалеко від цейлонського чаю, німецькі кухонні комбайни - навпроти найновіших моделей мобільних телефонів...

А поміж торговельними рядами - сила-силенна народу. Люди йдуть і йдуть. Одягнуті у вишиванки, декольтовані блузи, солом'яні брилі, короткі спідниці, яскраві шаровари, театральні костюми, козацькі папахи, прозорі сукні, голі торси, модно пошматовані джинси, еротичні шорти, футболки з написом "Дякую Тобі, Боже, що я не москаль"...

Сама атмосфера, саме повітря відрізняється від нашого. Цей простір змушує думати і відчувати інакше. Ці поламані огорожі перед сільськими будівлями, невеличкі хати, асфальтовані стежки, ці будяки і квіти, що ростуть поруч, ці українці, що прагнуть говорити рідною мовою, ці зерна, що перетворюються на тугий колос незалежно від того, куди їх кинеш. Бо земля тут настільки родюча, що родючішої бути не може.

* * *
Натхнення приходить саме по собі. Величезний місяць змушує тебе опівночі співати пісень, блукати сільськими вулицями і фізично відчувати, як виростають крила від крику перших півнів...

Прокидається сонце і висвітлює, виокремлює з ночі пам'ятник Апостолові, відкритий нині Президентом, пам'ятник Гоголю... А ще пам'ятник Леніну. І ще один. І не один...

А може, Ленін теж народився в Сорочинцях?

7 вересня 2006 року


ДУХОВНА МІКРОГАЛАКТИКА МИХАЙЛА КОЦЮБИНСЬКОГО

До 140-річчя від дня народження великого письменника
Ігор Юлійович Коцюбинський, правнук корифея української літератури Михайла Коцюбинського, очолює Чернігівський літературно-меморіальний музей-заповідник письменника, свого знаменитого предка. Відновлена садиба та дещо тоталітарна будівля музею вже тривалий час є не тільки осередком української культури в русифікованому місті, але й центром науково-дослідницької та просвітницької роботи. Колектив музею займається ще й видавничою справою. У грудні минулого року Ігор Юлійович подарував мені чотиритомник "Листів до Михайла Коцюбинського". Саме про цю величезну роботу колективу музею, точніше про її результат, хотілось би висловити кілька думок саме тепер, у дні, коли вся патріотична та інтелектуальна громадськість держави відзначає

140-річчя від дня народження визначного діяча нашої культури.

Передати враження від читання листів надзвичайно важко. Адже епістолярний жанр у наш час майже зник. Його замінили розмови по мобільному телефону та спілкування через Інтернет. А понад сто років тому листи відігравали надзвичайну роль у суспільстві. Тому кожна суспільно значима особистість впливала на поступ і з допомогою листів. "Важко переоцінити значення листування як джерельного матеріалу для пізнання не тільки певної творчої особистості, а й тих чи інших культурних та суспільних процесів, адже кожен лист - це сполучна ланка поміж людьми і не раз твориться з конкретної спонуки. Якщо ж говорити про зібране в цій книжці листування такої винятково цікавої людини й великого письменника, як Михайло Коцюбинський, з додачею його власного, надрукованого у зібраннях творів, відчуваємо "...своєрідну духовну мікрогалактику, в якій жив митець, і саме листи стають тими променями, які лучать між собою духовні іпостасі, а отже, ніби своєрідними потоками енергії, якими адресати обмінюються", - сказав у вступній статті Валерій Шевчук. Ці потоки енергії полонять читача і ніби стають своєрідною машиною часу, що переносить вас у ті буремні, тривожні, романтичні і трагічні роки. І після прочитання таких книг жоден заанґажований історик не зможе обдурити вас, нав'язавши своє трактування подій чи даючи свою оцінку діяльності тієї чи іншої особи.

* * *
Географія листування Михайла Коцюбинського надзвичайно широка. Він писав у Росію, Польщу, Німеччину, Чехію, Австрію, Швецію… Серед його кореспондентів і відомі політики, і знані видавці, і колеги по перу, і просто друзі юності: Іван Липа, Борис Грінченко, Михайло Грушевський, Іван Франко, Ольга Кобилянська, Богдан Лепкий, Володимир Гнатюк, Максим Горький, Володимир Шухевич, Микола Лисенко… Всі вони писали до Михайла Коцюбинського з глибокою повагою і шаною. Безперечно, письменник користувався великим авторитетом серед сучасників. Як видно з деяких листів, зокрема В. Винниченка, існувала конкуренція за право видавати той чи інший твір. Але, загалом, доля тодішнього письменника надзвичайно схожа на долю митця початку ХХІ віку. Більшість адресатів-письменників нарікають на життя. Вони займаються літературною діяльністю у вільний від заробітку на хліб насущний час. Матеріальні нестатки, цензурний та суспільний тиск викликали нервову напругу та атмосферу, сприятливу не для творчості, а для конфліктів, протистояння, боротьби. Остап Луцький в одному з листів писав: "… вірю остаточно, що колись будуть піддержувати у нас розвій творчих одиниць і не будуть у нас каменем кидати так, як в декого з нас…" Деякі політики і тепер намагаються підкріпити відсутність авторитету авторитетом письменників, штучно ділячи їх на своїх і чужих. Але чи багатьох діячів імперської держави часів Михайла Коцюбинського пригадає читач? А творами митців захоплювалися і будуть захоплюватися завжди.

Національно свідомі українці і тоді, як і тепер, не ділили Україну на східну і західну, на Галичину і Велику Україну. Подібний поділ вигідний для всіляких махінацій суспільною свідомістю, особливо перед виборами. Але у світі сучасних інформаційних технологій обдурити можна хіба що сільську бабцю, яка вірить, що пенсію вона не заробила, а її дає той чи інший кандидат.

Із листів можна довідатися дуже багато нового, цікавого. Як-от про те, хто був натхненником написання деяких творів. Так "Тіні забутих предків" письменник написав завдяки впливу видатного українського етнографа Володимира Гнатюка.

Про чотиритомник "Листів до Михайла Коцюбинського" можна говорити дуже багато, а сьогодні хочеться зазначити ще одне. За роки панування радянської ідеології нам систематично і методично нав'язувався негативний образ націоналіста. У школах слово "націоналізм" подавалося як синонім до слова "фашизм". Національні герої змальовувалися у вкрай негативному світлі. Знайомлячись із Листами, багатьом читачам доводиться цілком змінювати свої думки і погляди. Адже з них випливає, що діячі Директорії, ОУН, УНР майже всі були членами "Просвіти", мали освіту, були висококультурними і не тільки любили свою націю, але і шанували сусідів. Як підтвердження цих слів, хочу навести цитату із листа визначного державного і політичного діяча, публіциста, організатора українських збройних сил, Головного Отамана Військ УНР Симона Петлюри: " Я переклав до нового Петербурзького журналу (…) Ваше оповідання "Персона ґрата". Його не буде надруковано мною, доки не одержу од Вас згоди на це.

Коли Ваша ласка, повідоміть про це. На мою думку, воно таке гарне і психологічно розроблене, що варт і російських читачів познайомити з ним".

Після цього багато звинувачень на адресу націоналістів втрачають не тільки сенс, але і стають безглуздими. Так листи до Михайла Коцюбинського своєю чарівністю дають нам можливість не тільки робити відкриття за відкриттям. Завдяки їм ми можемо відчути себе частинками світу великого письменника, дістати насолоду від спілкування з багатьма великими представниками нашої історії та культури.

2006 р.
СЛАВА І СЛЬОЗИ

МИХАЙЛА МАШКІНА
Щоб належно виконати високі, як Карпатські гори, пісні Михайла Машкіна, потрібно народитися і вирости або жити в Довгому. За кілька останніх років не раз доводилося чути про папку Юрія Михайловича Мельника, нині покійного, в яку він упродовж багатьох років збирав матеріали, пов'язані із життям і творчістю Михайла Машкіна. Протягом майже двадцяти років особистість цього визначного композитора, поета, прозаїка, організатора художньої самодіяльності офіційно замовчувалася. Але його пісні неможливо було знищити, замовчати, бо вони стали всесвітньо відомими. Найбільш популярною і відомою є "Верховина". Логічно довершені слова і надзвичайно гармонійна багатоголоса могутня мелодія піднесли її на пісенний Олімп.

Історія Закарпаття не знає людини більш популярної, більш таємничої, більш відкритої, імпульсивної і трагічної, ніж Михайла Машкін. Туманом невідомості оповито походження композитора, роки, проведені ним у німецьких концтаборах. Майже не дослідженим залишається життя Михайла Васильовича у Великому Березному. Надзвичайно мало опубліковано спогадів сучасників, друзів, товаришів по перу про талановитого співця рідного краю, про Машкіна як про людину, керівника ансамблю. Негласне табу висить над історією смерті, останньої трагічної крапки - 13 листопада 1971 року.

1

У всіх опублікованих матеріалах незмінно йдеться про простоту, щирість, відкритість визначного композитора. Василь Хома згадує: "Після одного матчу підійшла до мене молода людина років тридцяти і скромно запропонувала познайомитися: - "Мене звуть Михайлом Машкіним. Ти творчо граєш у футбол. Мені подобаються творчі особистості".



Так невимушено відбулася перша зустріч, яка з часом переросла у справжню чоловічу дружбу.

Про імпульсивність і повну самовіддачу керівника "Боржави" пише М. Кречко: "М. Машкін був представником стихійної творчої сили народу. Тієї сили, яка щохвилинно народжує музикантів, творців пісень, казкарів, умільців - золоті руки, яких в народі - мільйон. Коли грав на баяні, супроводжуючи свої пісні, він був схожим на смолоскип із палаючими очима..."

Тонку, надломлену, вразливу душу композитора добре розумів тодішній директор Довжанського деревообробного комбінату М. Масинець, який дуже багато зробив для хору, всіляко підтримував художню самодіяльність. Він часто просив оточення керівника "Боржави" "уберегти Михайла Васильовича від зриву".

2

Михайло Васильович Машкін народився 25 листопада 1926 року в селі Новоолександрівка Синельниківського району Дніпропетровської області. Його батьки були простими селянами. 1990 року в листі до Юрія Михайловича Мельника Василь Олексійович Машкін пише: "Старість уже. Нам уже з Євдокією Петрівною по 86 років". З іншого листа дізнаємося, що в Машкіних, крім Михайла, була ще донька, яка проживала не з батьками, а в місті, можливо, в райцентрі, бо її чоловік "возить на машині секретаря". Оце і всі відомості про родину композитора.



Відчуття слова і мелодики рідної мови Михайло успадкував від батька. Переконує в цьому ще одна цитата з листа Василя Олексійовича: "От пишу листа, а серце ниє. Стоїть мати коло хати, білі руки ломе, виглядає свого сина додому, а син спить вічним сном. Пливугь хмари із Карпат на Україну, не дождеться мати сина - ляже у могилу".

Дитиною пройшовши крізь голодомор, Михайло не встиг натішитися життю. Почалася війна, німці окупували Україну, і майбутній композитор разом із батьком узяв до рук зброю. Його схопили, і 16-річчя довелося відзначати в таборі смерті Маутхаузен. Попереду на нього чекала тільки газова камера. Але на одній із перереєстрацій Михайло записався Степаном Байдою. Це підказав зробити Петро Байда, син якого, Степан, щойно помер у концтаборі. Про всі страхіття концтаборів він згодом розкаже в автобіографічній повісті "Вогонь у пітьмі", яка вийшла у видавництві "Карпати" 1968 року. На початку 1969 року в Довжанській середній школі було проведено читацьку конференцію за цією книжкою і зустріч із автором. Виступ-сповідь композитора так вразив присутніх, що вони майже дослівно запам'ятали його. Ось як передає слова Машкіна Михайло Ціцак: "Дехто може подумати, що для Машкіна, крім пісенних, треба ще й літературних лаврів. Це зовсім не так. Не тому я писав цю книгу 20 років, а потім ще три роки витратив на її видання, а тому, що досі чую голоси тих, хто залишився тільки в пам'яті: "Ти молодий, і якщо виживеш, дай знати всьому світу, як ми жили і як помирали". Хіба я міг не виконати цього заповіту? Тих, із ким лягав увечері поруч як із живими, а вранці прокидався між трупами. Деколи про мене кажуть, що дозволяю собі випити зайву чарчину. Що ж, я не без цього гріха, але це не через відсутність волі. Пережите в юності ніколи не можна забути..."

У концтаборі Михайлові довелося пережити і відчути не тільки жахливість ситуації, але і силу кохання. Німецька дівчина та український юнак могли бути щасливими, якби їх не розділила стіна політики та "інтернаціональної" радянської ідеології.

1945 року Михайло Машкін приїхав на Закарпаття. Працював методистом Великоберезнянського районного будинку культури. А 1954 року сім'я Машкіних переїхала в Довге. На будинку № 74 на вулиці Перемоги, встановлено меморіальну дошку, автором якої є уродженець Довгого художник Юрій Лелітка. Тут, у цьому домі, народжувалися чудові слова, прекрасні мелодії. Звідси полетіли у світ пісні "Верховина", "Вечір над Боржавою", "Гуцульська застільна", "Понад плаєм, плаєм"...

Михайло Машкін працював художнім керівником хору "Боржава" Довжанського ДОКу Кушницького лісокомбінату від дня приходу в село і до останнього дня свого короткого, але надзвичайно яскравого і насиченого життя. Хор "Боржава" разом із його керівником пройшли шлях від ансамблю сільської самодіяльності до вершин слави.

3

Популярність Михайла Машкіна була надзвичайно великою і гучною. Його пісні ставали шлягерами, їх співали усі, по кілька разів на день передавали по радіо. Його мелодії впізнавали словаки, німці, росіяни. Його портрети та статті про нього з'являлися на обкладинках і сторінках журналів та газет. Про нього писали "Україна", "Радянська культура", "Соціалістична культура", "Рабочая газета", "Прикарпатська правда"...



"На його творчості виросли всі відомі в області колективи. Навіть професійний Закарпатський заслужений народний хор виглядав би без його пісень блідо", - каже Петро Рак. "М. Машкін був активним творцем. Його цікавило все, що відбувалося в житті краю, з яким він так зріднився", - пише Микола Попенко.

Василь Гичко, заслужений діяч культури України, людина, для неповторного голосу якої спеціально писали пісні (зокрема "Понад плаєм, плаєм"), не раз бачив Машкіна у хвилини творчого піднесення. Задум і частина однієї з них з'явилися у вагоні вузькоколійного поїзда між Довгим і селом Бронька. Василь Михайлович був слухачем ще не записаної мелодії і кількох її варіантів. Він стверджує, що у творчому пориві композитор був прекрасним, неперевершеним і недосяжним.

Художник Юлій Юлійович Мошак мав можливість спостерігати, як звучання пісні у виконанні хору доводилося до ідеального: "Наша майстерня була недалеко від сцени. Коли йшли репетиції, Михайло Васильович виходив із зали, проходив через дві-три кімнати і там слухав виконання. Через відчинені двері ми могли за ним спостерігати. У такі хвилини він був весь напружений, весь - слух" .

Години творчості, дні напруженої праці привели композитора до заслуженої слави. А слава виявилася такою всепоглинальною, такою яскравою, що відразу ж стали з'являтися ті, що бажали по-грітися в її промінні. З'являлися навіть претенденти на авторство пісні "Верховина". Щоб покласти край зазіханням, хор виконав цю пісню на одному з концертів без оголошення. Про це дізнаємося із спогадів учасника "Боржави" художника Василя Бердара. Бажаючі бути при славі Машкіна є і тепер - часто доводиться чути його пісні по радіо, які видаються чи подаються слухачеві не як авторські, а як чиясь обробка.

У папці, яку збирав Юрій Мельник, товариш, колега і шанувальник творчості Машкіна, серед десятків програмок, вирізок, фотографій є і пожовклий від часу список репертуару хору "Боржава", в якому чітко вказано авторство всіх пісень. А в ті часи ансамбль виконував їх аж п'ятдесят три.

4

В одному з листів батько композитора запитує: "Як наших дітей могили? Може, заросли травою? Ніхто нам про це не пише..."



Могили травою не заросли. Щороку в день народження Михайла Васильовича на них покладають квіти, вінки, запалюють свічки... Часто приходять до могил діти Машкіних, їхні онуки.

Пам'ять про Михайла Машкіна живе і житиме вічно. Як житимуть вічно його прекрасні пісні.

30 листопада 1996 р.



Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   15


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал