Велика Вітчизняна війна та роки першого повоєнного десятиліття Війна постукала в село ще за 35 – 40 днів до її офіційного проголошення. Взяли на перепідготовку «резервістів»



Скачати 408.21 Kb.
Сторінка1/3
Дата конвертації20.03.2017
Розмір408.21 Kb.
  1   2   3
Велика Вітчизняна війна та роки першого повоєнного десятиліття
Війна постукала в село ще за 35 – 40 днів до її офіційного проголошення. Взяли на перепідготовку «резервістів» у розпалі весняних робіт, на порозі жнив. Вже тоді почали точитися схвильовані розмови.

Звістка про війну дійшла до Рокитнянщини у перший день її початку. Вже 24 червня 1941 року райвійськкомат оголосив в районі мобілізацію всіх військовозобов’язаних. З Савинець мобілізували чоловіків, віком до 55-ти років. Юнаки 1918-1920 років народження на початок Великої Вітчизняної війни уже були призвані на службу в армію, частина з них були учасниками радянсько-фінської війни. Ті, хто залишився в селі, готували до відправки за Дніпро худобу й техніку. Через місяць у село вступили окупанти.

Через Сухоліси, яром на південь і північ аж до Узина простяглася спішно зроблена друга лінія оборони. У трьох –

чотирьох кілометрах від Блощинець в «закопі» вздовж яру на схилах, пагорбах і в полі окопалися стрілецькі підрозділи, батареї та взводи протитанкової артилерії 6-го стрілецького корпусу, яким командував генерал-майор І. І. Алексєєв.

Саме цією давньою дорогою, що пролягала з Білої Церкви через Савинці, Маківку, Вінцентівку (Запруддя), Кагарлик аж до Дніпра, рухалися фашисти.

Героїчним рядком в історію увійшла оборона Рокитного. У боях на підступах до районного центру загинуло 500 червоно-армійців, але ворога втримати не вдалося. 25 липня 1941 року районний центр було окуповано німецько-фашистськими загарбниками. Однак ще декілька днів червоноармійці утримували села Ворошилівку і Савинці (тепер це територія Савинець). У Ворошилівській школі розмістився штаб 6-го стрілецького корпусу. Недалеко від школи на автомашині був встановлений зенітний кулемет. У хаті Ананія Климанського

знаходився політвідділ, а особливий відділ - у конюшні колгоспу. Штаби дивізії і підрозділів розміщувалися у Савинцях. У хаті П. Потапенко був штаб дивізії, у дворі стояли три радіостанції. Штаб полку знаходився у хаті Ф. Литвина, в хаті П. Орла – санітарна частина, до якої доставляли багато поранених червоноармійців і звідти направляли в глибину тилу.

У селі знаходилися позиції далекобійної артилерії. На садибах колгоспниць Ганни Ступак, Тодоськи Ступак, Улити Прищ стояла батарея 152-міліметрових гармат-гаубиць. Щоб замаскуватися, вона міняла своє місце – знаходилась то в колгоспному саду, то на подвір’ї школи. На горищі хати Г. Пилипенко встановили зенітний кулемет.

У східній частині Ворошилівки на ставах, недалеко від подвір’я колгоспу, було розставлено шість зенітних гармат. Стільки ж зеніток було з боку Житніх Гір біля «паляної будки». Батарея 76-міліметрових гармат розташувалася на «Маслюченках». Зліва, за садом, знаходився спостережний пункт старшого лейтенанта С. Жукова. Протягом 3-х днів у Савинцях та Ворошилівці перебував великий обоз і колона автомашин з продовольством, обмундируванням і боєприпасами. Звідси здійснювалося керівництво військовими діями на передньому краї в «Закопі». Командний пункт 41-ї стрілецької дивізії знаходився на східній околиці Савинець. Сюди 26 липня 1941 року групі військ німецьких танкістів й вдалось прорватися через передній край оборони.

Вони сунули прямісінько на командний пункт дивізії. Становище було дуже загрозливим, але батарея, в якій залишилося дві 45-міліметрові гармати, вступила в нерівний бій. Наступ німецьких танків вдалось відбити. На полі бою залишилось п’ять танків, а останні повернули назад. Прямим попаданням снаряда політрук батареї В. П. Грубий і два бійці були вбиті. Виведено з ладу одну гармату. Вбитих поховали в Савинцях. Василя Порфировича Грубого за виявлені в боротьбі з ворогом мужність і відвагу посмертно нагородили орденом Червоної Зірки.

28 липня по всій лінії оборони почався наступ на заздалегідь підготовлені позиції. Під шквальним вогнем ворога червоноармієць-тракторист виводив трактором гармату-гаубицю з поля бою. І хоча був пересічений кулями, переїхав через житньогірську височину, а потім сів на трактор і потяг гармату на Телешівку. Останньою заїхала в Савинці гармата-гаубиця, що везла на лафеті загорнутого у плащ вбитого комбата Жукова. Того дня по всій лінії оборони почався відступ…

В село прийшли німці. На окупованій території запроваджувався «новий порядок». Кілька жителів села пішли прислужувати німцям. Зразу ж розпочалися репресії проти сільських активістів. Жертвами фашистів стали комуністи та комсомольці Яків Петрович Сторокоус, Катерина Євменівна Глиняна, Харитина Терентіївна Давиденко, Ольга Бенедиктівна Кобильченко.

Під керівництвом Ластовки Якова на території школи були страчені секретар сільської ради Ольга Кобильченко та комсомолка Глиняна Катерина.

«Жили ми неподалік приміщення школи, де хазяйнували окупанти. Добре пам’ятаю той день, – згадує Ступак Микола Степанович, 1934 року народження. – Озброєні поліцаї завели мою хрещену матір Ольгу Бенедиктівну Кобильченко та Катерину Євменівну Глиняну до школи. Через певний час Яків Ластовка і два німці вивели їх і повели за школу. Там була яма з вапном, біля цієї ями їх вбили. Ввечері в нас вдома зібралися сусідські жінки – Куліковська Надія, Сова Настя, Ступак Фросина, вони про щось тихенько говорили. А коли вночі я прокинувся, то побачив одяг у вапні і все зрозумів. Жінки дістали вбитих з ями і захоронили на сільському цвинтарі».

Окупанти розгорнули пропагандистську кампанію з налагодження добровільного виїзду до Німеччини, потім від пропаганди перейшли до примусу. Розпочався масовий вивіз працездатного населення віком від 15 до 60 років.

Молодь села насильно вивозилася до Німеччини на примусові роботи. Добровільно їхати ніхто не хотів, переховувались, тікали з ешелонів, потрапляючи в партизанські загони. Так брати Глаговські Сак і Михайло перебували в партизанських загонах Медвєдєва та Ковпака.

Вісім разів тікав Іван Денисович Ступак з відправних пунктів, звідки молодь вивозили до Німеччини. Уникнути рабства Іванові допомагали різні люди. Коли ж після численних повернень до села за хлопцем почали стежити і переслідувати, він, тікаючи від поліції, додумався заховатися на горищі чужої хати у телячій шкурі. Підтягся на бантині і затаїв дихання, поки поліцаї нишпорили по всіх кутках. Як тільки їх ресорка перетнула місток, кинувся у зарості очерету. Втік і тоді, як поліцаї на крики баби Каленички «Ловіть, ловіть його!» відкрили стрілянину. А потім ціною неабияких зусиль ще два місяці переховувався у своїх тіток у Сухолісах…

Про роки неволі згадують самі остарбайтери.

Спогади Корякіної Марії Онопріївни, 1921 року народження: «Нас у батьків було три дочки. Старша Ольга мала сім’ю, дітей. Мене і сестру Ганю забрали німецькі прислужники. Відправили до райцентру на відправний пункт, звідки молодь вивозили до Німеччини. Там тримали, поки підійде доповнення з інших сіл. Погрузили нас 16 травня 1942 року в товарняки і повезли на примусові роботи в Німеччину.

Працювала у Еріха Шміта в місті Свінімінде. Згодом разом з німецькою сім’єю переїхала до села Маріенталь. В цій сім’ї я працювала до звільнення радянськими військами. А після звільнення працювала санітаркою в госпіталі військової частини, яка нас звільнила. Прала бинти, допомагала пораненим».

На передодні 60-ї річниці Перемоги над фашистами Марія Онопріївна отримала статус «Учасник бойових дій», нагороджена ювілейною медаллю.

«До числа насильно вивезених в Німеччину потрапила і моя прабабуся Ніна, – розповідає Рубан Владислава Василівна, 1994 року народження. – Нині вона вже старенька, їй 85 років, але розповідає про події сімдесятирічної давнини, як про вчорашній день.

Моя бабця, Пилипенко (Дзядківська) Ніна Охрімівна, народилася 21 жовтня 1926 року в селі Ворошилівка Рокитнянського району Київської області. Коли відправляли молодь до Німеччини, їй було лише 15 років. Сільський поліцай Тонік Миронівський, рятуючи свою племінницю Катю від Німеччини, відправив туди мою бабусю. Це сталося 16 травня 1942 року. На збори часу не було, адже терміново збиратися наказали звечора, щоб зранку відбути в дорогу. Разом з іншими її відправили до Синяви, потім поїздом перевозили до Білої Церкви. У Білій Церкві розформували по товарняках і повезли до Німеччини.

Непривітно зустріла Німеччина українську молодь. Коли висадились на перон, то німецькі діти почали закидати їх камінням і кричати: «Русіш швайне» («Руські свині»). Хоч яке цікаве та легке життя обіцяли фашисти, та бабуся і інші молоді люди потрапили в страшні умови існування.

Взяли мою бабусю працювати на паперову фабрику «Любербомте» в місті Оснабрюк. Умови були жахливі: жили в бараках, працювали зранку до пізньої ночі, нічого за роботу не платили, були завжди голодними. Щоб полонені не померли з голоду, годували вареною бруквою (редькою). Варили здоровенний котел і видавали пригорщами, як свиням. Від такої їжі попухли руки і ноги. Одного разу обухівська дівчина Даша підбурила всіх на страйк. Гудок на роботу гуде, а вони не йдуть.

Тоді наїхало багато есесівців з автоматами і собаками, запитали,

чому дівчата страйкують. А Даша крикнула: «Ніхт есен – ніхт арбайтен» («Нема їжі – нема роботи»). Зацькували дівчат собаками і вони знову пішли працювати.

Коли бабуся опухла від голоду, то її і інших слабких забрали з фабрики і відвезли в містечко Бомте, де німецькі хазяїни вибирали собі робітників. Всіх полонених розібрали, одна моя бабця залишилася в загороді. Вона була мала, пухла, слабка. Ніхто її не хотів брати, бо кожен хотів сильну робітницю. Та знайшлися люди, які забрали бабусю.

Це були Вільгельм і Маргарита Бьюнік. Жили вони на хуторі Шваксдорф. Сім’я у хазяїв була велика, мали вони 8 дітей: два сини померли ще парубками, два загинули на фронті, а троє дівчат (Марія, Людмила, Ангеліка) і син Людвіг жили біля батьків.

Господарство Бьюніки мали велике: свині, корови, вівці, двоє коней і багато землі. Для цього їм і потрібна була робітниця, тобто моя бабуся Ніна. Привезли вони бабусю в свою оселю і хазяйка дала їй їсти: малесенький шматочок хліба намазала маслом і налила стакан какао. А бабуся плаче: «Пані, я їсти хочу». На що пані відповіла: «Некс» («Помреш»). Так пані Маргарита давала їсти видавцем два чи три місяці. Не допускала варити картоплю свиням, не давала доїти корови, щоб не наїлася і не напилася молока. Так бабуся вижила. Хазяїни були люди невредні. Згодом їсти давали вволю, виділили власну кімнатку, де було ліжко, тумбочка, чиста постіль. Та за це все робити приходилося тяжко. Баба Ніна порала свиней, доїла корови.

Бьюніки добре ставилися до бабусі. Навчили її німецької мови, давали пристойний одяг. Навіть одного разу пані Маргарита, змовившись з іншою німкою, у якої також служила українська дівчина, повела бабусю на зустріч із землячкою. Ото було сліз, і радощів, і відчаю. А тут ще прийшла посилка з дому. Батьки прислали пригорщу гарбузового насіння і фото всієї сім’ї. Хазяйка потім довго плакала і за бабусю, що вона на чужині мусить жити, і за своїх дітей, що загинули. Плакала і

бабуся, але мусила виживати. Так бабуся прожила в Бьюніків до

кінця війни.

Коли війна закінчилася, то радянські воїни відправили полонених по домівках. Повернулася баба Ніна в Україну 18 листопада 1945 року. Ешелон прибув на станцію «Карапиші» пізно ввечері. Та сили ночувати на вокзалі не було. Хотілося якнайшвидше додому. Бабуся, Ганя Осадча, двоє дівчат із сусіднього села та два хлопці з села Тарасівка пішли додому одразу. Прийшли в село майже опівночі 21 листопада в храмовий день. Подорожні попросилися до батьків бабусі на ніч. За кілька хвилин звістка про повернення бабусі з неволі облетіла село. Прийшли хлопці з музиками, сусідські дівчата принесли їжу. Гуляли до самого ранку.

Бабуся без сліз не може згадувати роки поневолення. Нам, нащадкам, потрібно знати правду про ті роки, щоб розповідати її наступним поколінням».

Спогади Пилипець Марії Іванівни, 1914 року народження: «Забрали нас разом з іншими дівчатами з рідного села на початку червня 1942 року і відправили до Синяви. Там, на території бувшого цукрового заводу, був збірний пункт молоді, яку перевозили до Білої Церкви, де розформовували по товарняках і вивозили до Німеччини на примусові роботи. В вагонах стояли притиснуті один до одного, було дуже холодно. Крізь дошки свистів вітер. Кульчицька Віра Федорівна захворіла і померла на чужині. Їхали довго без води і їжі. На сортувальних пунктах хазяї відбирали для себе робочу силу. Їх цікавив наш фізичний стан. Хто був більш-менш міцнішим, відбирали на фабрики і заводи.

Потрапила я до міста Штетін-Альдам на пральну фабрику Отто Бадера. Разом з односельчанками Пилипець Антоніною Мефодіївною, Совою Надією Григорівною, Ступак Настею Григорівною, Ластовкою Ганною Іванівною, Щугалією Ольгою Харитонівною, Новаківською Ганною Степанівною, Орел Ольгою Гаврилівною та дівчатами з села Житніх Гір працювала на цій фабриці до кінця війни».

Тяжкою була підневільна праця дівчат. Весь час потрібно бути на ногах, дихати гарячими парами пральних та дезактивувальних засобів. Звичайним явищем для українських остарбайтерів були постійні образи і навіть побиття. Били невільників, знущалися з них не тільки наглядачі, а й господарі. Та справжнім щастям був поштовий зв’язок з рідними. Остарбайтерам дозволялося раз на місяць писати в Україну.

Як реліквію зберігала Марія Іванівна все своє життя (померла в 2008 році) фотографію, яка зроблена 15 грудня 1942 року в Німецькому місті Штетін-Альдам.изображение.jpg

На фото: Пилипець Марія (зліва направо) перша в першому ряду з подругами з рідного села Мудрою-Ступак Настею (перша в другому ряду) і Зубченко-Ластовкою Ганною (третя в другому ряду) та дівчатами з Житніх Гір – Олексенко Тетяною, Бардашевською Ганною, Шкурат Оленою
Після звільнення остарбайтерів радянськими військами дівчатам довелося добиратися до своєї домівки пішим ходом, а

також разом з військовими частинами.

Повернення на Батьківщину було великим щастям не тільки для дівчат, а й для їх родин. Тож поверненню Марійки, як називали в родині Марію Іванівну Пилипець, раділи всі рідні і знайомі. А радість матері, Ганни Романівни Пилипець, не знала меж. З її п’ятьох дітей залишилася живою лише донечка. Не

повернулися з війни Дорош, Федір та Остап, а найменшенький помер через хворобу.

Про війну та тяжку підневільну працю на чужині Марія Іванівна розповідала своїм внукам і правнукам.

На все життя запам’ятала Ганна Іванівна Кущ, як вивозили німці савинецьку молодь з села. Голосили, доки з очей не зникли рідні домівки і поля. Страшними були поневіряння у наймах на чужій землі – знущання, образи. Але фрау Ланграф, самотня німка, була не така. І Ганна стала їй за доньку. Розраджували одна одну у хвилини суму і печалі. Ганна тужила за рідними, своїм селом, а стара жінка – за сином-солдатом. Коли ж надійшла звістка про те, що Отто загинув, Ганна розділила горе матері… Фрау Тоні Ланграф заплатила Ганні за службу, а додому виряджала, мов рідну дочку, ще й подарувала брошку. Вона зуміла віддати свою любов чужій дочці, врятувавши її від поневірянь,– від неминучої смерті.

А Самару Прокопу Харитоновичу довелося на власні очі побачити фашистські звірства. Він був в’язнем концент-раційного табору Бухенвальда. В’язні жили під відкритим небом, спали на голій сирій землі, а працювали надриваючись день і ніч. Найменша провинність – хвилинна зупинка для того, щоб віддихатися – робота тоді виконувалася тільки швидко, - градом сипалися удари. Фашистські катюги доходили до того, що піднімали людину на дибу – жахлива середньовічна тортура.

…Вдень і вночі горіли печі Бухенвальда, вдень і вночі валив густий чорний дим з труб крематорію. Околиці були

наповнені смородом горілого людського м’яса…

За даними Київського обласного державного архіву з Савинець вивезли 82 особи, Ворошилівки - 31. (Загальна кількість всіх етапів депортації)

Вивезені з села на роботу до Німеччини

Балюк Антоніна Миколаївна

Бойко Володимир Степанович

Вінярська Марія Ільківна

Глиняна Ольга Василівна

Глиняний Микита Васильович

Голубйовський Іван Микол.

Гринжевська Ганна Онопріївна

Давиденко Василь Вікторович

Давиденко Іван Митрофанович

Давиденко Яків Платонович

Давиденко Іван Платонович

Давиденко Карпо Платонович

Давиденко Юхимина Терен.

Давиденко Настя

Демський Іван Якович

Демська Марія Йосипівна

Денисюк Степанида Федорівна

Дерій Меланка Миколаївна

Дерій Пилип Елисейович

Драга Василь Васильович

Драга Павло Васильович

Ємець Ніна Костянтинівна

Карапота Ольга Амосівна

Кибалко Катерина Борисівна

Кибалко Ольга Борисівна

Кириленко Макар Федотович

Климанський Михайло Іван.

Климанський Микола Михайл.

Кухарський Олексій Якович

Кухарська Віра Яківна

Куциба Катерина Гнатівна

Куциба Їгнат Сергійович

Кульчицька Віра Федорівна

Козел Ольга Костянтинівна

Козел Петро Семенович

Кобильченко Михайло Клим.

Козел Ярина Тимофіївна

Русін Єва Федорівна

Семенюта Горпина Касянівна

Сиротенко Никифор Дем’янов.

Сладківський Федір Григор.

Сладківський Іван Григоров.

Сова Надія Григорівна

Сова Дмитро Гаврилович

Сова Павло Микитович

Сова Ольга Прокопівна

Сова Григорій Лук’янович

Ступак Федір Сергійович

Ступак Анастасія Григорівна

Ступак Єва Олексіївна

Стіхіляс Тетяна Максимівна

Сухецький Митрофан Павлов.



Бондаренко Іван Петрович

Василівський Леонід Йосипов.

Костюченко Степан Юхимович

Корякін Марія Онопріївна

Кущ Ганна Іванівна

Ластовка Петро Федорович

Ластовка Ганна Іванівна

Ластовка Василь Тимофійович

Ластовка Ніна Павлівна

Ластовка Іван Тимофійович

Ластовка Ольга Степанівна

Лимаренко Надія Яківна

Липовенко Василь Якович

Литвин Ольга Потапівна

Литвин Кость Семенович

Литвин Марія Терентіївна

Медвідь Євдокія Терентіївна

Миронівська Олена Федорівна

Мудра Олександра Матвіївна

Могиленко Григорій Андрійов.

Новаківська Ганна Степанівна

Назаренко Марія Кіндратівна

Осадча Ганна Степанівна

Осадчий Іван Степанович

Осадча Марія Гаврилівна

Орел Василь Гаврилович

Орел Ольга Гаврилівна

Пилипенко Ніна Охрімівна

Попок Іван Матвійович

Попок Йосип Матвійович

Пилипенко Віра Йосипівна

Пилипець Марія Іванівна

Пилипенко Антоніна Меф.

Потапенко Євдокія Свирид.

Пилюгіна Євдокія Потапівна

Прибиш Віра Хтодосівна

Рубан Григорій Семенович

Cухецький Василь Нестерович

Теличко Міля Демидівна

Філоненко Олена Яківна

Федоренко Марія Гнатівна

Федорович Василина Свирид.

Харченко Олена Ничипорівна

Харченко Григорій Демидович

Хоменко Соломія Антонівна

Чубко Василина Іванівна

Чубко Анастасія Іванівна

Чигирин Володимир Іванович

Шаповалова Марія Степанівна

Шевченко Петро Федорович

Шугалія Ольга Харитонівна

Щербак Степан Мефодійович


В обстановці оскаженілого фашистського терору жителі села не втрачали своєї людяності. Восени 1941 року фашисти проводили масове знищення єврейського населення району. І коли приречених вели на вірну загибель, одному хлопчикові – Борису Клягу – вдалося втекти. Переховувався він у селі Савинці у Марії Ємець. Завдяки людяності цієї простої української жінки хлопчина вижив1.

В роки окупації в селі замість колгоспів були створені громгоспи. У Савинцях громгосп очолив Потапенко Макар С., у Ворошилівці – Вінярський Матвій. Порядки ті, що й в колгоспах, тільки усе надбане підневільною працею забиралося і вивозилось до Німеччини. Селяни, які там працювали, старалися менше віддавати хліба окупантам, саботували працю, ховали худобу.

У пошуках продуктів харчування для бійців партизанського загону, що діяв на Черкащині, посланці дісталися якось аж до Савинець. Звернулися партизани з проханням дістати зерна до Івана Денисовича Ступака та його односельця Миколи Нестикайла. Іван, який за окупації працював у організованому німцями громгоспі вантажником, разом з Миколою нишком просвердлили дірку у підлозі комори – хвалити Бога фундамент виявився високим – і набрали пшениці. Разів зо три перетягали до саду мішки з зерном, звідки партизани під прикриттям ночі забирали їх.



Окупація тривала до 6 січня 1944 року. З перших днів січня місяця частини 27-ої армії у складі 1-го Українського фронту під командуванням генерал-полковника Трохименка С.Г. розпочали звільнення Рокитнянщини від німецько-фашистських загарбників. Шостого січня, під натиском радянських військ, загарбники змушені були відступити. Села Ворошилівку і Савинці було звільнено. Сьомого січня дальший наступ був тимчасово припинений. Штаб армії наказав доукомплектувати частини армії. Жителів району, в тому числі і села Савинець, мобілізували до 150-го стрілецького полку.

224 чоловіків та 5 жінок – жителів села Савинець та Ворошилівки – брали участь у війні. 90 вдів залишилось після війни в селі. На фронтах Великої Вітчизняної війни загинуло 176 жителів двох сіл (172 військових і 4 цивільних).

Бедрик Микола Тимофійович, 1919 р. Рядовий. Загинув 22.11.1943 р. Похований у с. Світлопіль Олександрійського р-ну Кіровоградської обл..

Бойко Михайло Андрійович, 1912 р. Рядовий. Загинув у вересні 1943 року.

Бойко Іван Андрійович, 1911 р. Рядовий. Загинув у серпні 1944 р. Похований у селі Піски Лохвицького р-ну Полтавської обл..

Бублик Василь Захарович, 1910 р. Рядовий. Загинув у червні 1944 р. Похований у с. Кодаки Васильківського р-ну Київської обл..

Бублик Тиміш Лукянович, 1925 р. Рядовий. Загинув у березні 1944 року.

Василівський Василь Йосипович, 1918 р. Рядовий. Загинув у 1941 р.

Вінярський Олександр Терентійович, 1914 р. Рядовий. Загинув у 1941 р.

Глиняний Данило Якович, 1904 р. Рядовий. Загинув 1941

Глаговський Гордій Андрійович, 1911 р. Рядовий. Загинув у травні 1944 року.

Глаговський Микола Андрійович, 1926 р. Рядовий. Загинув 23.04.1945 р. Похований у Німеччині.

Глаговський Степан Андрійович, 1912 р. Рядовий. Загинув 28.01.1944 року. Похований у с. Вотилівка Лисянського р-ну Черкаської обл..

Глиняний Адам Онупрійович, 1919 р. Рядовий. Загинув 17.01.1944 р. Похований у с. Савинці Рокитнянського р-ну Київської обл..

Глиняний Сергій Федорович, 1927 р. Рядовий. Загинув 07.02.1945 р. Похований у Німеччині.

Глиняний Філько Васильович, 1915 р. н. Лейтенант. Загинув у червні 1944 року.

Глиняна Катерина Євменівна, 1916 р. Цивільна. Загинула в 1944 р. Похована в с. Савинцях.

Городенко Яків Іванович, 1901 р. Рядовий. Загинув у 1941 р.

Гордієнко Михайло Васильович, 1913 р. Рядовий. Загинув 01.05.1945 р. Похований у Німеччині.

Гудзеватий Василь Васильович, 1904 р. Рядовий. Загинув у 1943 р.

Давиденко Григорій Платонович, 1908 р. Рядовий. Помер від ран 14.04.1945 р. Похований в Австрії.

Давиденко Кирило Васильович, 1907 р. Рядовий. Загинув у травні 1944 року.

Давиденко Харитина Терентіївна, 1914 р. Цивільна. Загинула в 1944р. Похована в с. Сухоліси Білоцерківського р-ну Київської обл.

Давиденко Василь Ничипорович. 1907 р. Рядовий Помер від ран у 1942 р. Похований на ст.. Кочетовка Мічурінської міськради Тамбовської обл., Росія.


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал