Веклич В. О. Організація роботи учнів з підручником на уроках історії



Сторінка9/10
Дата конвертації23.12.2016
Розмір1.98 Mb.
ТипПротокол
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Норин - вулиця імені Щорса.

Над золотистими очеретами стелеться сухий туман. Перші промені сонця ледь пробиваються крізь нього. Тиша, то з одного то з іншого боку болота порушується ще сонними викриками диких качок. Сонце все вище піднімається над обрієм. Прокинулась загадкова очеретові оселя. Дикі качки весело викупують свої крила, пірнаючи у воду. Недаремно цих качок люди назвали веселим ім’ям "Нирки", а звідси і пішла назва Норин.


Міністерство освіти і науки України

Мала академія наук України

Чернігівське територіальне відділення

Відділення: історія та географія

Секція: історичне краєзнавство

Базова дисципліна: історія України
Науково-дослідницька робота на тему:

"В тилу ворога"

(маловідомі імена в історії Великої Вітчизняної війни)
Виконана учнем 11 класу

Вертіївської ЗОШ I-III ступенів

імені М. П. Кирпоноса

Ніжинського району

Чернігівської області

Скрипкою Денисом

Вікторовичем
Керівник:

учитель історії,

Веклич Валентина Олексіївна,

вчитель-методист
2009 р.

Тези


  1. Шлях до Перемоги - це подвиг мільйонів людей. Одні з них стали добре відомі, про інших знають мало, а ще одні залишились зовсім невідомими.

  2. Пошук дочок І.І.Понтяра. Орловська земля привітно зустрічає рідних свого героя-визволителя.

  3. Вертіївка - рідна земля Івана Івановича Понтяра.

  4. Прийняття рішення І.І.Понтяром стати військовим, захищати інтереси своєї держави.

  5. Формування лижних бригад - створення умов для успішного зимового наступу радянських військ на великій території від Кавказу до Ленінграду.

  6. І окрема лижна бригада - визволитель курських та орловських земель:

  • триденний бій (19 - 21 лютого 1943 року):

  • відновлення зв’язку між Дмитрівськом та Орлом;

  • зустріч з передовими частинами 13-ї армії;

  • виведення бригади з оточення.

  1. Загибель командира бригади І.І.Понтяра. Поховання в селі Жданівка.

  2. Пошуки місця захоронення комбрига. Віднайдення могили з амулетами Понтяра І.І.

  3. "Поле матроської слави" - німий свідок боїв і мужності моряків.

  4. Розповідь про подвиг І.І.Понтяра жителям Вертіївки - мета однієї з експозицій місцевого музею.

  5. Військово-історична література про подвиги моряків-тихоокеанців - джерело збагачення знань про історію Великої вітчизняної війни.

  6. Доньки Івана Івановича, Валентина та Ніна, - гідні продовжувачі справ свого батька.



Выйди в поле, тишина кругом …

Рожь склоняет колос низко-низко,

И стоят, как память о былом,

На земле орловской обелиски.

С.Хромов
Вступ

Війна навічно в пам’яті народній

22 червня 1941 рік.

9 травня 1945 рік.

А між ними - 1418 днів війни.

Тепер ці дати увійшли в підручники історії. Їх викарбувано на обелісках, стелах, арках. Вони навічно в пам’яті народній, у серці кожного, хто був учасником і свідком тих, уже порівняно далеких подій. Велика Вітчизняна війна - це не тільки драматичний період в історії нашого народу, його краще назвати героїчним періодом. Роки війни зберігають зразки мужності та самовідданості мільйонів людей, які захищали свою рідну землю. Чим більше ми віддаляємось від часів війни, тим величнішими стають перед нами подвиги захисників.

Розрахунки німців були такими, що за вісім тижнів їхні плани щодо захоплення СРСР здійсняться. Один із найближчих соратників Адольфа Гітлера генерал Йодль вважав: "Через три тижні після нашого наступу цей картковий будинок розвалиться".

Це були ілюзії. Події йшли іншим шляхом.

Важким і довгим був цей шлях до перемоги. Наш народ пережив всі випробування і невдачі , поразки втрати, перемоги.

Якщо прослідкувати ввесь хід війни, то ми чітко бачимо її етапи.

Найголовніші битви за Київ, Ленінград, Москву, Сталінград, Курськ, Дніпро. За кожною битвою стоїть народ, який докорінно повернув хід війни і привів до загибелі фашистів.

Для нашого покоління Велика Вітчизняна війна - це вже історія.

Жаль, що підручники з історії України скупо розповідають нам про Велику Вітчизняну війну. Дехто з нинішніх істориків хоче і назву змінити на "Радянсько - німецьку війну". Але я вважаю, що вона була "Велика Вітчизняна", тому що на захист рідної землі встало все її населення. Українці, білоруси, росіяни, туркмени, киргизи… встали на кривавий бій за незалежність нині неіснуючої держави - СРСР. Підручник, називаючи факти, знайомить нас з командуючими фронтами, але ж не розповідає нам про офіцерів та рядових солдатів. Про це ми можемо дізнатись з художньої та мемуарної літератури, матеріалів музеїв, кімнат Бойової слави, спогадів ветеранів та свідків війни.

У кінці вересня цього року, відзначаючи визволення Ніжинщини, рідного села від фашистсько-німецьких загарбників, учні нашого класу відвідали місцевий музей. Майже щороку ми буваємо там, але кожного разу дізнаємось щось нове. А може ми просто дорослішаємо і по-новому дивимося на факти, події. Цього разу я з великим інтересом вслухався в коротку розповідь директора музею Т. Ф. Фролової про комбрига І.І. Понтяра, який воював і загинув на далекій орловській землі.

Як же мало ми знаємо про наших земляків, а там, в Росії, про нього пишуть, згадують, пам’ятають.

Вивчаючи на уроках історії тему про корінний перелом у війні та визволення України, я не читав і не чув про внесок у перемогу над загарбниками тихоокеанських моряків. Тема мене зацікавила, я ознайомився з усіма матеріалами, присвяченими бойовому рейду 1-ої лижної бригади і вирішив написати цю роботу.

Вважаю, що маловідомі імена моїх земляків повинні стати відомими нинішньому поколінню.

З роками таємниці історії розкриваються все більше і більше. Думаю, що мої однолітки відкриють ще не одну цікаву та невідому сторінку історії рідного села.

Розділ I.

1. "Зустріч" дочок з батьком.

По дорозі Кроми - Дмитрівськ їхав автобус. Біля села Крупишино, зрівнявшись з пам’ятним знаком, що був встановлений в честь моряків, які вели тут бій в роки війни, зупинився. Відкрились двері, і на незнайому землю ступили дві жінки, дві сестри, які приїхали здалеку. Вони опинилися якраз на тому місці, де в далекому 1943 році впав смертельно поранений їхній батько, командир 1-ї окремої лижної бригади, Понтяр Іван Іванович.

Керівник клубу "Дорогою батьків" школи № 5 Є.Є.Щекотіхін згадує:

"За місяць до 40-річчя Перемоги над фашистами нам вдалось розшукати їх, і тепер мені випала нелегка місія сповістити двох дочок, які вже стали дружинами і матерями, Ніні Іванівні Минько та Валентині Іванівні Григораш, про ту рокову хвилину і показати те місце, де яскравою кривавою плямою, яка всмокталась в білий сніг, пішло життя їхнього батька. Ми пішли полями, що зберігали багато таємниць людських, в село Чувардіно, до братської могили моряків." [6]

Ось ця могила. На невисокому постаменті - молодий моряк, який до грудей притиснув безкозирку. Поряд - червоний камінь, під яким лежить хоробрий командир.
2. Біографія І. І. Понтяра.

Народився Іван Іванович Понтяр в 1907 році в багатодітній сім’ї в селі Вертіївка Ніжинського району Чернігівської області. Батько Понтяр Іван Кирилович був добрим господарем. Вмів гарно шити. Як кравець, виконував замовлення своїх односельчан. Користувався в селі авторитетом і цим дуже дорожив. Гоноровий був. Мати Варвара померла рано, залишивши четверо дітей: дочку Поліну, синів Івана, Пилипа, Михайла.

Пилип воював з фашистами, загинув на фронті. Михайло служив у Чорноморському флоті, там оженився і проживав у Батумі.

Після смерті дружини батько одружився вдруге. Мачуху звали Мартою. Сім’я поповнилась ще двома дітьми - синами Миколою та Євгеном.

Микола був учасником Великої Вітчизняної війни.

Донька І.І.Понтяра згадує, що дідусь з бабусею були дуже добрими і ніколи не кривдили ні дітей, ні онуків. Не дивлячись на те, що їх батько загинув, від носини між онуками, дідусем та бабусею були дуже хороші. Вони відчували не тільки моральну, а й матеріальну підтримку.

Ця багатодітна сім’я проживала біля Вигону, (місцева назва сільської території), тому батько Іван навчався в семирічній школі, розташованій через дорогу проти церкви. Донька Валентина пише, що разом з сестрою Ніною вона теж спочатку вчилась в цій школі. Щоб скоротити дорогу до школи, бігали через церковне подвір’я і частенько забігали в церкву на службу Божу. Після навчання у Вертіївській семирічній школі №2 та в середній школі №1, в 1926 році пішов служити в Червону Армію, а саме, в двадцятий Чернігівський полк. Потім, вирішив бути професійним військовим і для цього вступив у Харківське військове училище. Став офіцером. Під час відпустки перед поїздкою на роботу, зустрівся з красивою дівчиною Катериною. Закінчивши курси продавців в місті Ніжині, вона працювала в магазині, що знаходився біля церкви. Одружились в 1933 році.

Поїхали вдвох за місцем направлення Івана. Недовго жили в Одесі. Служив він і в Молдавії. Спочатку сім’я жила в місті Бендери, потім у Тирасполі - столиці Молдавської республіки. Саме в цьому місті в молодого подружжя народились дві доньки - Ніна і Валентина.

В Тирасполі їх застала війна. Батько відразу ж відбув у військову частину , а з нею на фронт. Його полк мужньо воював з німцями і потрапив в оточення. В боях при виведенні полку з оточення батько був тяжко поранений і відправлений на лікування в шпиталь. А сім’ю військовослужбовця Понтяра І.І. евакуювали в Казахстан. Дружина з доньками вийшла з потягу на одній із станцій, маючи бажання поїхати додому у Вертіївку, де проживали її та чоловікові батьки. Доїхали тільки до міста Чугуєва Харківської області, де зустрілись ще з однією евакуйованою сім’єю: мати Ліза та два сини. У Катерини була довідка з військкомату про те, що вона дружина майора і саме цей документ виручав сім’ю , коли вони звертались за допомогою. Так сім’я доїхала до Іванівської області Обидві сім’ї військовослужбовців поселили в селі, в пустому будинку. Матері сімей працювали на засолзаводі, щоб прогодувати своїх дітей.

У 1942 році, восени, автомашиною з ад’ютантом, після шпиталю, на декілька днів Понтяр Іван заїхав до сім’ї. Це було перед його призначенням в морську піхоту комбригом.

Донька Валентина пам’ятає, що останній лист був написаний батьком 14 грудня 1942 року. Його донька, Ніна Іванівна, розповідає: "Кожен раз, коли я засинаю, з дня на день, з року в рік, перед очима одна і та ж картина: темна ніч, сильний вітер, який кидає у вікна нашого сільського будиночку в глушині іванівських лісів клуби м’якого снігу, чую повільні кроки батька, бачу вогник цигарки, яка спалахувала і на мить освітлювала його рідне обличчя. Я стежу за цим вогником і борюсь зі сном, тому що своїм дитячим серцем відчуваю: бачу його востаннє. Я знала, що батько приїхав попрощатися з нами, тому що завтра він їде на фронт. Як мені тоді хотілося кинутись батьку на груди, обняти руками його за шию, міцно притиснути його до себе і не відпускати. Мені хотілося кричати на весь будинок, на весь світ: "Батьку, не йди! Батьку, любий, залишися!" Цей крик застряг у мене в горлі на все життя. Батько зі мною до цих пір. Прокинулась я в могильній тиші ранку і відчула, що батька нема і не буде. У будинку залишився тільки запах шкіри, шинелі, тютюну".[9]
3. Формування лижних бригад.

По дорозі на фронт батько написав лист сім’ї: "Здравствуйте, мои дорогие: жена Катя, милые дочки Нина и Валя! О наших успехах вам известно. Армия ведет наступление по всему фронту. Скоро и я там буду. Обещаю вам сражаться и уничтожать врага… Так велит наш народ, наша Родина!"

У цьому листі йшла мова про успіхи нашої армії на початку 1943 року після розгрому фашистів під Сталінградом. В "Спогадах і роздумах" Г.К.Жукова читаю, що після важких боїв на півдні країни гітлерівське командування вважало радянські війська неспроможні провести в цьому районі великий наступ.

В оперативному наказі головного командування німецько-фашистських сухопутних військ від 14 жовтня 1942 року говорилось: "Самі росіяни під час останніх боїв були дуже ослаблені і не зможуть взимку 1942-1943 розраховувати на такі ж великі сили, які вони мали минулої зими". [1]

Та це було не так.

Активні дії наших військ влітку і восени 1942 року на західному напрямі проти німецької групи "Центр" повинні були створити враження, що саме тут готується зимова операція. Тому в жовтні гітлерівське командування почало зосередження великих сил проти наших західних фронтів. Були створені умови для зимового наступу наших військ на великій території від Кавказу до Ленінграду.

Були визволені Воронезька область, Курськ і частина Орловської області. Радянські війська, переслідуючи ворога, рухались по бездоріжжю, в снігових заметах 30-50 кілометрів за добу. Там, де був створений прорив в районі Лівен, було введено в бій декілька лижних бригад, в тому числі 1-ша окрема лижна бригада. Складалась вона в основному з моряків Тихоокеанського флоту. Лейтенант медичної служби Тихоокеанського флоту В.А.Захарченко згадує: "Нелегкою була служба на флоті. Але не це нас хвилювало більш за все. Далеко на заході гримить війна, а ми, моряки, не беремо участі в бойових діях. Усі рвались на фронт. Тихоокеанці хотіли помститися ворогу за всі його злодіяння, звільнити Батьківщину від окупантів.

Раптом прийшла радісна новина. Нас направляють на Брянський фронт. Ми, моряки, стаємо сухопутними бійцями.

Увесь час в ешелоні з нетерпінням чекали, коли ж поїзд прибуде на місце.

І яке ж було в нас розчарування, що замість фронту ми потрапили в тил, в Гороховецький табір Горьківської області. На штучному "льододромі", зробленому з хвойних гілок, нас вчили ходити на лижах. Під час перерв між тренуваннями моряки вивчали прийоми рукопашного бою.

Взимку 1943 року морякам видали спецобмундирування, маскхалати і повезли на фронт.

В Орловській області ми стали виходити. На білому снігу зачорніли морські бушлати, посипались "морські" жарти".[2]

У бригаду були відібрані молоді, міцні моряки. Лише десята частина бригади складалась із саперів, зенітників, мінерів, артилеристів. Воїни-лижники попрямували в бік лінії фронту. Так на орловській землі з’явилась перша окрема бригада лижників Тихоокеанського флоту під командуванням комбрига І. І. Понтяра.
Розділ II.


  1. Бойовий рейд першої окремої лижної бригади.

Бригада йшла назустріч військам Брянського фронту. Йшли з боями. Зробивши прорив біля станції Вози, бригада стала визволяти курські та орловські землі. Лижники були першими серед тих, хто ніс дорогоцінне визволення від фашистів жителям цього краю. 68 сіл і селищ визволила бригада. Це була ціна лижного рейду. Саме по бойовому шляху бригади сформувався північний фас Курської дуги. На десятки кілометрів випередила бригада регулярні частини

13-ї армії. Зрозуміло чому. Самим зручним та надійним засобом пересування в ту снігову зиму були російські лижі. Під час 13-тиденного лижного походу бригада точно витримала маршрут. У цьому була велика заслуга її командира І.І. Понтяра. Маючи хорошу військову підготовку та досвід, він вміло керував своїми бійцями. Середнього зросту, туго підперезаний ременем, завжди чисто вибритий - сама дисципліна - комбриг, подобався морякам. Вони його по-флотськи поважали. Моряки не хотіли розлучатися з дорогими для них реліквіями, що нагадували про море, флот. І тому багато хто з них носили тільники, безкозирки, морський прапор.

Перед бригадою поставили завдання: дезорганізувати противника, створити паніку, знищити ешелони, які рухались на Орел, солдатів, техніку на шосейних дорогах, допомігши цим наступу радянських військ. Влітку 1943 року за орловські землі вели бої 5 морських бригад - морська дивізія. Тут був цілий військово-морський флот, який нараховував до 40 тисяч чоловік. А зима була холодною, намело багато снігу. Обози і артилерія зупинялись на кожному кроці. Допомагали лижі, на яких моряки тягли кулемети, міномети, боєприпаси. Рухались вночі, тому що вдень дороги контролювали німецькі літаки. "Рами", так називали ці літаки, постійно кружляли над селами, шукаючи здобич.

Кожен день - тяжкі переходи і бої, бої і переходи. "Почувши команду "перекур", падали в сніг, збирали в кишенях крихти махорки, крихти сухарів, засинали на снігу. Кожен з нас ніс, крім автомата ППШ, два запасних диски, у речових мішках ще по 400-500 патронів, гранати",- згадує розвідник Володимир Іванович Козлов,- "для їжі та сухих онуч місця не лишалося".[6]

На тринадцяту добу лижники перейшли дорогу Дмитрівськ - Кроми, по якій в Орел надходили нові частини 9-ї армії Моделя. Перерізати цю артерію було дуже важливо.

Саме тут знадобилась морська дружба і морське загартування. Морська бригада на десятки кілометрів випередила регулярні військові частини 13-ї армії.

Воювали тяжко. Закінчилася махорка, сухарі сіль. Отож, доводилося їсти несолену конину. Моряки намагалися як можна глибше зайти в тил ворога. Щоб не бути поміченими, йшли тільки вночі, минаючи населені пункти. Вдень заривались в сніг, ховалися в лісах. Та, не дивлячись на всі ці заходи, німці вистежили бригаду.


  1. Останній бій моряків

Командир знав, що їм доведеться вести смертельний бій. "Востаннє я бачив комбрига напередодні початку бою", - пише розвідник Іван Андрійович Сокольський з Ленінграда, - "наш батальйон був в авангарді бригади. Я отримав наказ від командира розвідувальної роти в присутності комбрига. Він уточнював, де, коли і на що звернути увагу, як вести себе при зустрічі з ворогом, з місцевим населенням. Відчувалось, що попереду щось дуже важливе. Надто далеко зайшли ми в тил і німець, зрозуміло, пронюхав про моряків".

Були викликані командири підрозділів. Був даний наказ: "Зайняти кругову оборону на висоті за с. Чувардіно, окопатись. Зустрінемо ворога гідно, як того вимагають морські традиції. Без наказу ні кроку назад. Будемо пам’ятати морський закон: "Машина задній хід не дає".

Закипів 3-денний бій (19-21 лютого 1943 р.), свідками якого стали жителі с. Чувардіно і моряки, котрі залишились в живих. Інженер, генерал-майор запасу Н. М. Мохов в статті "По тылам врага" опублікованій в лютому 1973 р. в газеті "Орловская правда" писав:

"Это случилось 19 февраля 1943 года. Утро выдалось теплое. Небо чистое, ни облачка. Лучи солнца растопили снег, оттаял лед. На дорогах после ночных заморозков появились лужи. Валенки промокли насквозь. Мы разместились по хатам, чтобы отдохнуть после ночного перехода, высушить одежду и обувь.

Большинство хат пустовало. Взрослое население деревни было угнано немцами или спряталось в соседних деревнях. Рокот моторов вражеской авиации прервал отдых. "Юнкера" делают по несколько заходов над деревней и обозом. Бомбы сбрасывают кассетами с небольшой высоты… Стреляли по "Юнкерам" с винтовок и автоматов. Несколько бомб разрываются недалеко от нашей хаты. Надо уходить в более надежное место. Забрав вещи, мы поспешили в укрытие. Следует очередной налет. Прямое попадание в хату, где только что находились мы. Те, кто задержались, погибли. У деревне занялись пожары. Сильно пострадал обоз с медицинским и инженерным имуществом. Много убитых коней.

К полудню 19 февраля части бригады выбили фашистов из Волобуево и Чувардино и оседлали проходившую через них важную автомобильную магистраль, соединяющую город Дмитриевск Орловский через Кромы с Орлом.

Поставленная бригаде боевая задача была выполнена - сообщение с Орлом прервано".[4]

Ворог зрозумів, що проти нього діє з’єднання, відірване від головних сил фронту і від своїх тилів, без постачання. Німці вирішили, що розправитись з ними буде легко. 20 лютого вони підтягнули в цей район великий загін автоматників, а наступного дня кинули проти лижників танки.

Зав’язався важкий нерівний бій за Волобуєво і Чувардіно, який не зупинявся ні вдень, ні вночі. Ці населені пункти переходили із рук в руки. У бригади не було артилерії. Лижники із-за будинків кидали на танки гранати, вели вогонь із протитанкової зброї, знищували ворожу піхоту з автоматів і кулеметів, сапери мінували дороги.

Моряки-тихоокеанці показували приклад мужності, героїзму, бойової дружби і взаємовиручки. Старший лейтенант у відставці М.О.Вишневський, розвідник і зв’язківець, поранений в цьому бою, згадує:

"На колокольне Чувардинской церкви засел вражеский снайпер-корректировщик. Его надо было обезвредить. Матрос Довбыш, родом с Белоруссии, устроил ложную мишень, и когда фашистский снайпер стал стрелять по ней, засек и убрал "кукушку"… Матрос Кочергин закрепил свой пулемет на колесо от телеги и бесстрастно отражал атаки пикирующих самолетов врага… Старший сержант, украинец, Василий Захарченко вывел с поля боя более шестидесяти раненых бойцов. Матрос Иван Платов получил тяжелое ранение в обе руки и ноги и, не желая сдаваться в плен, подорвал себя гранатой".

В тій складній ситуації командир бригади І.І.Понтяр, бажаючи обдурити фашистів, наказав роті саперів організувати обхідний маневр, демонструючи удар по флангу ворога, і встановити протитанкові міни на дорогах. Снайпери-смільчаки під вогнем ворога, на лижах, з автоматами на грудях, сміливо пішли вперед через мерзле болото виконувати наказ. На дорогах, які вели на Чувардіно, Волобуєво і Крупишино сапери встановили в деяких місцях протитанкові міни.

Але сили були нерівні. Бригада мала великі втрати. Моряки бились до останнього патрона. А коли патрони закінчувались, обливали себе горючою сумішшю і кидались під танки. Вони не знали страху. Розстебнувши маскхалати і показуючи тільники, йшли вони в рукопашний бій. "Полосатою смертю" називали їх фашисти. Ворог хотів оточити штаб бригади і частини, що його обороняли в Крупишино. Танки ворога, рухаючись по сніговій цілині, а не по дорогах, підійшли до окраїни села. Становище стало критичним. Наказу фронту про відступ бригаді не було. Комбриг прийняв рішення залишити Крупишино і зайняти оборону в районі села Плоске, хуторів Ільїнського та Нікольського. Ворог був зупинений 22 лютого. На рубіж оборони бригади підійшли передові частини 13-ої армії і замінили її.

Багато учасників лижного рейду назавжди залишились лежати на орловській землі. Не порахувати безкозирок, які залишились на червоному від крові снігу. Про подвиги моряків ходять легенди. З тих пір в народі місце бою називають "Полем матроської слави".

Під вечір 22 лютого із штабу 13-ої армії прийшов наказ про виведення бригади з бою і переміщення на рубіж, де фронт стабілізувався. Добре відоме чувардинцям ім’я Мохова. Після триденних кровопролитних боїв за Чувардіно війська були виведені на нові рубежі, а Мохов залишився в Крупишино. Він не дорахувався своїх саперів, тому не спішив йти. Періодично випускав ракети, показуючи місце зборів і напрям виведення військ.

Все це бачили німці і вважали, що радянські війська ще не пішли з Чувардіно. Мохов тим часом, дочекавшись своїх товаришів, поставив перед ними завдання: "Або пробираємось до своїх, або до партизанів, третього не дано. Якщо не вдасться ні той, ні інший варіант, б’ємося до останнього". Вночі Мохов вивів загін і приєднався до своїх. Він не міг зробити інакше. Добре пам’ятав закон військових: "Сам помирай, а товариша виручай". Він сам залишився живим, і врятував життя 48 чоловік. Виконуючи наказ, командир виводив тих, хто залишився в живих з мішка, горловину якого повинні були затягнути німецькі танки. Добре знаючи морські традиції, Іван Іванович покидав поле бою останнім, як капітан залишає свій корабель.

Майору залишалось два кроки, щоб повернути за ріг хати, де стояв напоготові кінь, коли куля сліпо, навздогад наздогнала його. Поранення в живіт було смертельне.

Про що думав комбриг в ті хвилини, коли його покидало життя, невідомо. І лише сльоза, чи то від образи, що так випадково попав під кулю, чи від жалю до дочок, які не побачать його ніколи, повзла до правого куточка роту і зупинилась на нічному морозі.

Розвідники під триразовий салют опустили тіло командира в неглибоку могилу в селі Жданівка. Після виконання завдання бригаду розформували.
3. Пошуки могили І.І. Понтяра.

29 років цвіли над його могилою яблуні. 29 років не міг спокійно жити, ходити по землі колишній розвідник, нині голова ради ветеранів М.О.Вишневський. І поїхав він з далекої Казані на Орловщину шукати дорогу до могили командира. Довго ходив по селах. Приїхавши вже вдруге, опинився в Жданівці, куди вказали йому добрі люди. Найстаріша жителька села, Анісія Ігнатівна Тарасова, відміряла від спиляної яблуні шість кроків на захід, вказала місце поховання командира і сказала: "Копайте, він лежить тут". Жителі двох десятків найближчих сіл несли труну з останками комбрига на руках всі 25 кілометрів від Жданівки до Чувардіно. Командир ліг там, де лежали всі його бійці.

Валентина Понтяр, дочка комбрига, в своєму листі пише:

"Весною 1943 року приїхали до нас троє військових. Про те, що батько загинув, повідомили тьотю Лізу. Мамі сказали, що їдуть по поповнення в Сибір і по проханню командира сім’ю відвезуть в Омськ, де проживав мамин брат Петро з сім’єю, евакуйований із Запоріжжя разом із заводом, де і працював. У місті Омськ Ніна почала вчитись у школі. Переїхати на Україну не дозволяли. Важко було дружині з малолітніми дітьми.

У 1944 році за викликом дідуся Івана Кириловича ми приїхали у Вертіївку. Чекали на приїзд нашого батька, а його все не було. Після того, як тьотя Ліза сказала, що він загинув, в райвіськкоматі через деякий час повідомили, що він "безвісти пропав".[9]

Ворожка мамі сказала, що Іван приїде на свято. І ми, наївні, чекали того свята. Вона була права. Ми зустрілися на свято 23 лютого 1983 року. Тільки в 1975 році дали з кадрового архіву Москви адреси трьох батькових однополчан. Один з них був живий і повідомив місце бою і захоронення, але не точно. Відповідь з війсь ккомату була негативною: "такого захоронения нет".

Голова ради ветеранів ОЛБ (окремої лижної бригади) М.О. Вишневський розповів при зустрічі, що командира поховали під яблунею однієї: жительки села Жданівка.

9 травня 1967 року М.О.Вишневський і ще 9 ветеранів відвідали місце захоронення. В могилі були знайдені амулети І.І.Понтяра. В липні 1971 року відбулося урочисте пере захоронення.

У лютому 1973 року в газеті "Орловськая правда" опублікував свою статтю "По тылам врага" генерал-майор інженерних військ запасу В.М.Мохов, присвячену 30-річчю рейду лижників. Після цієї статті активізувався пошук ветеранів бригади.

Учитель історії школи села Чувардіно та вчитель військової підготовки школи №5 Є.Є. Щекотіхін проводили військово-патріотичну роботу, походи з учнями школи слідами рейду лижної бригади.

У січні 1983 року у Вертіївку прийшов лист. На конверті було надруковано: "Допоможіть! Розшукується сім’я командира лижної бригади І.І.Понтяра."

Донька Валентина в листі пише: "Це був шок. Я читала, плакала, раділа, знову читала. Знайшлася могила батька. Щекотіхіну Є.Є. послала телеграму. В лютому зі школи одержали запрошення. Зима, сніг, холод, але нас нічого не втримало. Правда, мама не поїхала… З дітьми та сестрою поїхала в Орел, а 22 лютого відвідали музей школи №5. перше, що я побачила, це фото батька в хутряній безрукавці , який сидить за столом ще з двома офіцерами над картою."



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал