Веклич В. О. Організація роботи учнів з підручником на уроках історії



Сторінка10/10
Дата конвертації23.12.2016
Розмір1.98 Mb.
ТипПротокол
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Висновки

Вшанування пам’яті загиблих моряків.

З тих пір пройшло багато років. Травою заросли окопи. Не впізнати тих місць, де йшли жорстокі бої. Змінились і села, за які смертю хоробрих полягли більшість моряків з лижних бригад.

Все менше залишається серед нас ветеранів війни, живих свідків боїв мужності.

Але з гордістю можу сказати, що пам'ять про війну жива. Жива в пам’яті тих, хто її пережив, жива в пам’яті нинішнього покоління. Нас і сьогодні вражає мужність, героїзм, відвага, сміливість, патріотизм тих, хто вистояв в роки війни, хто відстояв незалежність рідної землі, хто зберіг життя мільйонів жителів України. Низький їм уклін і шана.

Пройдуть роки, десятиліття, а пам’ятні знаки, обеліски нагадуватимуть нам про страшні дні війни, яка поглинула життя мільйонів людей, але водночас, показала, яка сила таїться в народі, прагнення перемогти, бути нескореними.

Після війни лижні бригади вважались довгий час без вісті зниклими. Відновити пам'ять про них взялись фронтовики, які вижили. Їх очолив голова ради ветеранів Микола Олексійович Вишневський. Допомагали їм юні слідопити орловських шкіл. Завдяки цій спільній роботі в нас є карта рейду моряків -тихоокеанців. Похоронені моряки 1-ї лижної бригади в братській могилі в селі Чувардіно. У 1968 році з ініціативи жителів села над могилами був встановлений пам’ятник - скульптура моряка. А 22 червня 1971 року тут було перезахоронено останки комбрига Понтяра Івана Івановича.

Братська могила моряків стала місцем зустрічі ветеранів бригади, колективу школи №31 і місцевих жителів. На одній з них вирішили встановити пам’ятник на місці загибелі заслону бригади біля села Крупишино.

Багато людей було задіяно в спорудженні пам’ятника:



  • водна станція м. Орла віддала морський якір вагою 750 кг;

  • завод великих панелей виготовив дві шестиметрові стели;

  • великий куб - основу для якоря відливали в Лівнах.

Змонтований пам’ятник був робітниками радгоспу "Луб’янський". Всі розрахунки та макет пам’ятника зробив архітектор В.В.Плотніков.

І ось 9 травня 1978 року - в рік 35-річчя героїчного рейду моряків-тихоокеанців і 33-річчя Великої Перемоги відбулось урочисте відкриття пам’ятника. Дві шестиметрові стели скріплені прямокутною зіркою. Стели з’єднані плитою, на якій є напис "Морякам 1-ої лижної бригади Червоно -знаменного Тихоокеанського флоту, які загинули в боях на землі дмитрівській взимку 1943 року".

На одній із стел слова Р. Рождественського:

Здесь, у того рубежа,

До конца испытал неприятель,

Что такое морская душа,

Что такое советский характер!

Зліва на кубі встановлений 750-кілограмовий адміралтейський якір з обірваним ланцюгом - символом обірваного життя моряків-тихоокеанців і плита з написом : “Пам’ятник споруджено за ініціативою ветеранів 1-ої лижної бригади морської піхоти і колективу школи № 31 міста Орел 9 травня 1978 року".

У результаті пошукової роботи створений музей Бойової слави в школах № 31, № 5 міста Орла.

У дні святкування 60-річчя Великої Перемоги на місці подвигу моряків у Дмитрівському районі, на Полі матроської слави, встановлений пам'ятний знак (архітектор В.В. Плотніков).

Земля, полита кров’ю моряків, пам’ятає своїх героїв.

Довгий час рідне село І.І.Понтяра, Вертіївка, нічого не знало про долю свого земляка. Дякуючи донькам комбрига, Валентині Іванівні Григораш та Ніні Іванівні Минько, жителі села, де він народився і зростав, дізнались про його героїчний бойовий шлях. У місцевому військово-історичному музеї ім. М.П.Кирпоноса, у залі, присвяченому нашим землякам-учасникам Великої Вітчизняної війни, з ініціативи його директора Тетяни Францівни Фролової з’явилась експозиція, присвячена бойовому рейду 1-ої лижної бригади під командуванням нашого земляка І.І.Понтяра. Під час відзначення у вересні 2009 р 66-ої річниці визволення Вертіївки від фашистів учні середньої школи ознайомились з матеріалами експозиції. Цим матеріалом поповнився історичний кабінет моєї школи.

У дні відзначення 65-ї річниці визволення України від німецько-фашистських загарбників у школі була проведена для старшокласників конференція "Маловідомі імена наших земляків".

Я думаю, що група "Пошук" учнів нашої школи налагодить зв’язки із слідопитами орловської землі, дочками І.І.Понтяра, щоб мати необхідний матеріал для патріотичного виховання нинішнього покоління.

Хочеться вірити , що імена моїх земляків, які внесли вагомий вклад в історію рідного села, не будуть забуті. Готуючи роботу, я опрацював багато статей з газет Орловщини. Хочу відзначити, що найбільш глибоко дослідив бойовий шлях морських лижних бригад військовий керівник школи №5 Є.Є.Щекотіхін.

У книзі С.С.Захарова "Краснознаменный тихоокеанский флот" я знайшов про ту лижну бригаду: "Мужньо билась з ворогом 1-а окрема лижна бригада (командир майор І.І.Понтяр)… З 4 лютого по 4 березня 1943 року вона пройшла з боями більше 300 кілометрів, звільняючи десятки сіл і селищ. Особливо напружені бої бригада вела 19-21 лютого за Волобуєво і Чувардіно, через які проходила важлива автомагістраль на Орел”. За цими короткими відомостями криється доля тисяч моряків різних національностей. Їх об’єднала спільна мета - вигнати фашистів з рідної землі, врятувати її жителів, відстояти незалежність".

І в який би куточок їх не закинула доля, вони стали героями, про яких ми повинні знати. Там, на російській землі, загинув наш вертіївчанин, українець. Вона його пам’ятає, вшановує. І нам, вертіївчанам, слід пишатися цим і пам’ятати слова сучасної революційної пісні:
"Разом нас багато,

Нас не подолати".

Матеріали про 1 окрему лижну бригаду зібрані в кімнаті-музеї школи № 31 м.Орел, в музеї міста Владивосток, де проживав ветеран бригади, бувший розвідник, Микола Жудрок.

Про першу окрему лижну бригаду написано в книгах:

"Ми - тихоокеанці", Владивосток, 1977 р.

"Краснознаменный тихоокеанский флот", Москва, 1981 р.

Щекотіхін Є.Є. "Жорстока помста", Курськ, 2000 р.

Щекотіхін Є.Є. "Моряки-тихоокеанці в битві за Орел", Курськ, 2001 р.

Щекотіхін Є.Є. "Орловська правда", Орел, 2006 р.

Всі ці книги перерахувала дочка Понтяра І.І. Валентина. "ЦІ книги, - пише вона, - відносяться до наукової військово-історичної літератури".

Щекотіхін Є.Є. захистив дисертацію і з 2006 року він - доктор історичних наук. Автор багато часу займався пошуковою роботою, побував не в одному архіві інших міст і в архіві Великої Вітчизняної війни в Москві, зустрічався з ветеранами-очевидцями, рідними учасників рейду.

Свого батька пам’ятають, свято шанують його доньки та рідні. Як же склалась їх доля?

Донька Понтяра І.І. Валентина закінчила середню школу в 1954 році. Ніна - на 3 роки раніше. Потім Валентина закінчила Ленінградську лісотехнічну академію, Ніна - Київський державний університет. Нині Валентина на пенсії, але її запросили продовжувати працювати викладачем спецпредметів в сільськогосподарському технікумі, де вона працювала до виходу на пенсію. Проживає на Буковині в місті Кіцмань Чернівецької області.

Друга донька Івана Івановича Ніна працює в Бєлгородському технічному державному університеті імені Шухова. Вона - завідуюча кафедрою університету, заслужений працівник вищої школи, академік РАП, заслужений працівник скляної промисловості, лауреат Косигінської премії, доктор технічних наук. Побувала у відрядженнях у 15 країнах світу. За запрошеннями читала лекції або відвідувала Міжнародні виставки. В 2008 році нагороджена орденом Святої Катерини.

Дружина І.І.Понтяра залишилась вірною своєму чоловікові, заміж не виходила, жила у Вертіївці, а потім переїхала до молодшої доньки Валентини в Чернівецьку область, з якою і дожила до старості.

Як ми бачимо, доньки Івана Івановича Ніна і Валентина стали гідними продовжувачами справ свого батька. Успішно вчились, закінчили вищі навчальні заклади, працювали в галузі освіти, досягли високих результатів.

Усі рідні Понтяра І.І. дуже хочуть, щоб його земляки знали про військовий шлях їхнього родича. Вони задоволені, що в місцевому музеї є експозиція, яка розповідає про бойовий рейд першої окремої лижної бригади. Директор музею підготувала цікаву розповідь про Понтяра І.І., яку з великим інтересом слухають відвідувачі музею.

Валентина Іванівна в своєму листі пише: "Велика Вітчизняна війна є частиною нашої історії і, хоча деякі політики України не хочуть про неї згадувати, применшують значення перемоги, Бог їм суддя, але трагедія тих років і сьогодні болить у серцях багатьох українських сімей".[9]

Повертаючись подумки до буремних воєнних років, ми з глибокою вдячністю схиляємо голови перед бійцями Радянської Армії. Роки не зітруть у народній пам’яті світлі імені тих, хто віддав своє життя за Батьківщину. А скільки матерів, сестер, коханих чекали і не дочекались своїх синів, батьків, чоловіків. У народі недаремно кажуть, що час не владний над материнським горем. І скільки б не минуло років і десятиліть від того недільного ранку, коли пролунало страшне слово "ВІЙНА", вони ніколи не принесуть спокою матерям, дітям, діти та батьки яких віддали найдорожче - життя у боротьбі з фашистськими загарбниками.


Хоч минають роки,

Та все ж пам’ять жива,

І звучать, як молитва,

Священні слова,

Що ніхто не забутий

І ніщо не забуто,

Цю священну війну

Пам’ятати ми будем.




Література
1. Жуков К.Г. "Спогади і роздуми", Т.1

2. Захаров В. А. "По тылам противника", г-та "Заря", 1981.

3. Захаров С. Є. "Краснознамённый тихоокеанский флот", М., 1981.

4. Мохов Н. М. "На лыжах по тылам врага. Тихоокеанский флот", м., 1966

5. Фролова Т. Ф. "Комбриг з Вертіївки", газета "Ніжинський вісник", 2009.

6. Є.Є.Щекотіхін "Комбриг".

7. В. Шеламов "Чувардино, 19-21 февраля 1943 год", газета "Авангард", 1998.

8. "На орловской земле Поле матросской славы", газета "Орловська правда",



2005.

9. Листи доньок І.І.Понтяра Валентини та Ніни.



10. "За мудрістю професора - посмішка чарівної жінки", газета "Технолог" 11 жовтня 2004 року.

Життя, віддане за Батьківщину

Реферат учениці 11-А класу Тетяни Носач

Вчитель: Веклич В.О.

c:\users\shaitan\appdata\local\temp\finereader11\media\image18.jpeg


22 червня 1941 рік. 9 травня І945 рік.

А між ними - 1418 днів війни. Тепер ці дати увійшли в усі підручники історії, їх викарбовано на обелісках, арках і стелах. Вони навічно в пам'яті народній, у серці кожного, хто був учасником і свідком тих. уже порівняно далеких подій.

"Пишу я про Велику Вітчизняну війну. Вона буде завжди викликати великий інтерес не тільки у сучасників, але і у наших нащадків".Так і мене зацікавила тема війни,, тому що торкнулась вона своїм чорним крилом кожної сім'ї. Я дізналась про блискучі перемоги Радянської Армії під Москвою, Сталінградом, Курськом ...3 уроків історії запам'ятала імена тих людей, які кували Перемогу. Пишаюсь своїми земляками, які загинули, захищаючи рідну землю, хто вніс свій вклад в Перемогу. Серед них троє моїх односельчан - Героїв Радянського Союзу: М.П.Кирпонос, І.М.Мороз, Ф.С.Яловий.

Звикла я читати про успішні операції, але вважаю, що глибоко помиляються ті, хто бачить в подіях початку війни тільки невдачі. Тисячі воїнів віддали своє життя в оборонних операціях, щоб показати, що ми здатні перемогти, щоб переконати всіх у неминучій перемозі нашого народу. Це мужні, безстрашні люди.

В Києві, на крутому березі Дніпра, в парку Вічної Слави, лежать герої, які загинули за свободу і незалежність нашої Батьківщини в роки Великої Вітчизняної війни. Над їх могилами піднімається двадцятиметровий гранітний обеліск. Біля його підніжжя, в центрі бронзового вікна, горить вічний вогонь. Цей вічний вогонь, ніби невмираючий вогонь їх сердець, нагадує живим про обов'язок, про відповідальність за долю Вітчизни.

На захід тягнеться широка алея. По обидві сторони її - тридцять чотири мармурові плити. На ближній до вічного вогню - напис: "Герой Радянського Союзу, генерал-полковник Кирпонос Михайло Петрович, 1892 - 1941"

Для тих, хто воював в перші місяці Великої Вітчизняної війни у військах Південно-Західного фронту, це ім'я говорить багато про що.

Саме про нього, генерала Кирпоноса, я вирішила писати реферат. У кожної людини є свій зоряний час. Інколи вона йде до нього все житгя, щоб потім піти в безсмертя чи небуття. Третього доля їм не дає. Але кожен вибирає свій шлях сам.

Я розповім про шлях в безсмертя М.П.Кирпоноса.

22 січня 1892 року в сім'ї селянина-бідняка села Вертіївки Ніжинського повіту Чернігівської губернії Петра Савовича Кирпоноса народився син. У невеликий охайний будиночок Кирпоносів заходили сусіди, поздоровляли з новонародженим, якого назвали Михайликом.

Батько Михайла, Петро Савович, майже тридцять років провів на солдатчині. Дружина - Марія Семенівна, була набагато молодшою від чоловіка, тому в усіх справах покладалась на нього. Неосвічена, замучена вічною бідністю, вона не бувала ніде далі Ніжина. Все життя її пройшло в злиднях та важкій праці.

Михайло дуже любив свою матір. Проста, неписьменна жінка, кришталево чиста в своїх людських почуттях, сповнена, навіть у найтяжчі хвилини, ясною вірою у справедливість, вона багато розповідала синові про своє тяжке життя, як працювала поденницею у багатих односельчан, у дитинстві захоплювався вишивкою, добре декламував, співав у церковному хорі. Згодом навчається у Борзнянській школі садівництва. І через те, що батьки не мали змоги заплатити за навчання, змушений її покинути. Події першої революції 1905 - 1906 р. різко змінили його життя. У 1906 р. 14-літнім юнаком виходить з демонстрантами на вулиці містечка Веркіївка, вимагаючи землю для селян, а вночі, разом з групою товаришів, встановлює червоний прапор на могилі закатованого товариша - Ніжинського студента Медведева. За це Михайла Кирпоноса заарештували жандарми. Після придушення повстання земля залишилась власністю панів, а учасники потрапили у списки царської охранки, як неблагонадійні.

Тому в 1905 році його відправляють на фронт першої світової війни: спочатку рядовим у запасний піхотний полк у м.Козлові, потім, після закінчення воєнно- фельдшерської школи, Михайло потрапляє на Румунський фронт ротним фельдшером. Тут його обирають головою Революційного комітету. Він веде переговори в окопах ворога з командуванням австро-німецького корпусу про умови припинення воєнних дій. За це Кирпоноса знову заарештовують і тільки завдяки зусиллям товаришів, він, як "небезпечний агітатор", був демобілізований і відправлений у примусовому порядку на місце проживання.

До рідної Вертіївки Михайло повернувся наприкінці лютого 1918 року. Батько не дочекався сина - помер. Злидні й біда зістарили матір. Друзів розкидало по світу. Земляки жили нужденно й так само безправно, як і тоді...

У ніч на дев'яте травня до Вертіївки зайшов каральний загін окупантів. їх було дванадцятеро, тих, хто разом з ним пішов до лісу, щоб створити свій партизанський загін. Командував Михайло. Власне, з цього й розпочинається біографія червоного командира Кирпоноса, одного з організаторів повстанського руху в Україні у 1918 р, соратника Миколи Щорса і Миколи Кропив'янського, який був тоді начальником штабу формування частин Червоної Армії Радянської України, згодом - командиром Першої піхотної дивізії повстанських військ України, до якої увійшов і Вертіївський загін. Тоді ж М.Кирпонос став членом ленінської партії більшовиків.

У серпні 1918 року почалось Ніжинське збройне повстання, штаб якого очолив М.Кропив'янський. Повстанці визволили Вертіїку та ще з десяток сіл. Серед загонів, що виступили першими, був загін під командуванням А.Маруні. де ревком очолив М.Кирпонос. Повстання було придушене, карателі спалили будинок М.Кропив'янського У селі Володькова Дівиця (тепер село Червоні Партизани Носівського району на Чернігівщині), розклеїли оголошення з обіцянкою винагороди тому, хто спіймає ватажка повстанців. Спалено було хату батьків Кирпоноса у Вертіївці, і за його голову призначено винагороду.

У цей тяжкий час він одружується з Софією Олександрівною, в минулому артисткою Житомирського революційного театру.

Після закінчення громадянської війни Кирпонос навчається у вищому військовому училищі ім. Фрунзе в Москві.

З 1934 по 1939 рік був призначений начальником Татаро-Башкирської школи у Казані. Випускники тієї школи воювали на Халхін-Голі, озері Хасан.

У листопаді 1939 року для завоювання плацдарму на Карельському перешийку розпочалась неоголошена війна з Фінляндією. Вона проходила у надзвичайно складних умовах. На кордоні з СРСР німецькими військовими інженерами була споруджена знаменита "лінія Маннергейма" за 32 км від Ленінграда. Вона являла собою трирядний частокіл залізобетонних укріплень, перегороджених колючим дротом. В бетонних нішах знаходилися фінські солдати, озброєні кулеметами і автоматами. Солдати Червоної Армії, озброєні важкими гвинтівками і при 40градусному морозі воювали у брезентових чоботах ібрезентових плащах. В ту зиму обмороженими бійцями нашої армії були заповнені госпіталі Ленінграда.

У грудні 1939 року Кирпонос був призначений командиром 70-ї стрілецької дивізії. Перед ним поставлене завдання - прорвати лінію Маннергейма і по льоду Виборзької затоки вийти у тил ворога. Він знав, що в історії російської армії таких випадків було небагато: при Петру І, коли його воїни пройшли по льоду Виборзької затоки і штурмом взяли місто Виборг і в 1809 році, коли війська під керівництвом Багратіона пройшли по льоду Ботанічної затоки і заволоділи Аландськими островами. Але тоді була інша техніка й інша зброя.

Наступ наших військ здійснювався під безперервним шквалом вогню. В результаті був зайнятий великий населений пункт Нископох'я. Через декілька днів і Виборг, а 12 березня був підписаний мир з Фінляндією. За успішне виконання завдання по захопленню плацдарму М.П.Кирпоносу Указом Президії Верховної Ради СРСР від 21 березня 1940 року було присвоєно звання Героя Радянського Союзу з присвоєнням військового звання - генерал-лейтенанта.

У тому ж році він призначений командуючим Ленінградським військовим округом.

В 1941 році одержує чергове призначення командуючого Київським Особливим військовим округом. В цьому ж 1941 році Михайло Петрович востаннє приїздить до свого рідного села.

"Ім'я Михайла Петровича згадувалось у нашій сім’ї з часів аж коли я себе пам'ятаю. Це і при згадці про партизанський загін Кропив'янського, про громадянську війну, про роботу Вертіївського волосного ревкому, де мій батько був головою, а Кирпонос - його членом, це і підпілля. Отже, в молодості, шляхи Михайла Петровича часто перепліталися із шляхами мого батька. Згадували Кирпоноса як мужню, енергійну людину, віддану справі.

В 1941 році батько порадив мені запросити М.ГІ.Кирпоноса до школи. Я на той час була головою учнівського комітету школи №2, в якій в свій час навчався і Кирпонос.

На засіданні учнівського комітету ми чекали відповіді від нашого славного земляка і дочекались. Михайло Петрович дав згоду відвідати нас на травневі свята.

З яким натхненням ми готувались до цієї зустрічі. Слабші учні не давали проходу нам - вчителям, щоб допомогти їм виправити двійки, адже їм було соромно зустрічати такого почесного гостя з поганими оцінками. Всі підтягнулись, в журналах і щоденниках майже не залишилось незакритих двійок.

Гуртки художньої самодіяльності готували виступи, адже в нашій школі були різноманітні костюми, робили це з піднесенням. Розгорнулись змагання на кращу стінгазету, присвячену травневим святам.

І ось, нарешті, настав той довгожданний день. Декілька разів ми вибігали аж до Будинку культури, виглядали гостя... На шкільному подвір'ї зібрались не тільки учні, а й односельці, рідні, товариші по зброї.

І коли хтось крикнув: "Ідуть", вся оця маса людей ніби завмерла, заціпеніла, затаїла подих. І тільки тоді, коли з машини вийшов підтягнутий, стрункий генерал Кирпонос, і сказав: "Добрий день, земляки!" - натовп сколихнувся. Кожному хотілось ближче підійти. Тут, прямо на подвір'ї школи, розпочалась задушевна розмова Михайла Петровича з односельцями. Час швидко спливав і наближався до закінчення зустрічі. Гуртківці дали великий концерт для всіх присутніх. Під кінець Михайло Петрович розповів, що обстановка у світі дуже напружена, але він і його солдати завжди готові дати відсіч любому агресорові.

Дуже зворушливою була хвилина прощання зі своїм земляком, ніби передчували, що бачили Михайла Петровича Кирпоноса в останній раз." (Спогади Шкурат Валентини Павлівни. Голова учкому Вертіївської СШ у 1941р.)

22 червня 1941 року розпочалася найжорстокіша, найкровопролитніша війна з усіх воєн, які дотепер знало людство: гітлерівська Німеччина кинула на Радянський Союз свої численні, озброєні до зубів, орди. Київський Особливий Округ був Перетворений на Південно-Західний фронт, а командуючим призначений генерал- полковник М.ГІ.Кирпонос.

Війська Південно-Західного фронту прагнули будь-якою ціною зупинити фашистські полчища. План перших контрударів одночасно з півночі і з півдня, розроблений під безпосереднім керівництвом М.П.Кирпоноса радою і штабом фронту для з'єднань 5-ої армії, якою командував генерал І.М.Музиченка, в перші дні мав помітний успіх. Лише проти 5-ої армії гітлерівці змушені були кинути 5 дивізій. Та реалізувати повністю розроблені контрудари не змогли, втрати особового складу, нестача протитанкових і протиповітряних засобів, нових видів озброєння, техніки, давалося взнаки.

"...Розвиваючи наступ на Житомирському шосе, передові загони 13-ої танкової дивізії гітлерівці у ніч на 11 липня вийшли до річки Ірпінь, в 15 кілометрах західніше від Києва ...Ударне угрупування німецько-фашистських військ вклинилось у розташування правого клина Південно-Західного фронту на 120-150 кілометрів і 11 липня передовими частинами вийшло на підступи до Києва".1 Мужньо воюючи, генерал Кирпонос знаходив пару дорогоцінних хвилин, щоб написати вісточку рідним, дуже за ними сумуючи. Ось уривки з них:

"...Продолжаем драться с противником, бьем его основательно. Гитлер рассчитывал на "молниеносную" войну, но мы все его планы и расчеты сломали, нанеся гитлеровским бандам большое поражение как в живой силе, так и в технике...»4 августа 1941 г.

"...Все мы - от рядового бойца до самого большого командира - готовы, не задумываясь, отдать не только кровь, но и жизнь нашу за Советскую Родину. Наша Родина, наш народ могут быть уверены в том, что фашистские банды будут уничтожены героической РКА". 6 сентября 1941 г. Наші воїни стояли на смерть, билися до останнього.

«Бережіть людей! Воювати нам не день не тиждень», - наставляв командирів Кирпонос.

Згідно з його планом, щоб не дати можливості фашистам оточити війська наших прикордонників, у районі Броди - Дубно - Волинськ відбулася найбільша танкова битва першого періоду війни. У ній наші війська продемонстрували високу майстерність і частково стабілізували оборону. Але після битви війська Південно-Західного фронту майже цілком залишилися без танків.

Але в ті дні, коли полковники командували дивізіями, а майори й лейтенанти - полками, коли кожен з них прагнув пережити ворога хоча б ціною власного життя, хто міг заборонити і їм, і політпрацівникам особисто вести в бій свої частини й підрозділи? 1 чи така вже їм вина в тому, що, очоливши ті полки, дивізії, армії буквально напередодні, а може і в день атак літа 41-го, вони частіше програвали ті атаки й бої, аніж переможно гнали ворога.

11 липня 1941 року командуючий Південно-Західним фронтом віддав бойовий наказ "Про оборону переправ через ріку Дніпро біля Києва". Почалася героїчна оборона столиці України.



Десять тижнів небаченої мужності, стійкості, відваги... Штаб фронту працював вдень і вночі. В один з таких днів, 3 серпня, до командуючого завітав Герой Радянського Союзу полковник РадиіцевО.1., командир 5-ої повітрянодесантної бригади. Олександр Ілліч уперше зустрівся тоді з Михайлом Кирпоносом. Пізніше уславлений генерал, герой Сталінграда, згадає ту зустріч: "Я був упевнений, що побачу' дуже стомлену людину, пригнічену тяжкими турботами, безсонними ночами, невизначеністю становища і нашими невдачами на фронті. Проте командуючий був спокійний і впевнений. Він ступив мені назустріч, міцно потис руку. У нього був прямий і уважний погляд. Кітель із Золотою Зіркою Героя Радянського Союзу і генеральськими петлицями (погонів тоді ще не носили) щільно охоплював його кремезну постать. Я відразу відчув, що перед нами вольова людина, рішучий воєначальник. Це вгадувалось у кожному його слові, кожному стриманому жесті..."

Оборона Києва для нас, киян, навіть післявоєнних, - не абстрактне поняття. Ми не просто знаємо про неї, багато чули, читали, зустрічалися з ії учасниками. Окопи поблизу Ірпіня і дзоти у Голосіївському лісі, могутні доти - справжні підземні фортеці поблизу Круглика, Тарасівки, Юрівки, меморіальні дошки на честь учасників і героїв оборони... На проспекті Червонозоряному - гранітна стіна з написом: "Тут проходила третя лінія фронту Києва УІІ - IX 1941 рік" ...Саме тут, на цій лінії оборони, на рубежі Жуляни - Совка - Олександрівна Слобода - Мишоловка було затримано ворога, захлинулась його друга спроба оволодіти Києвом. Тут вистояли герої 70 днів. Вистояли і навіть відкинули ворога після жорстоких серпневих боїв на кілька кілометрів. Але 212-а і 5-а повітрянодесантні з'єднання під командуванням полковників І.Затєвахіна, О.Радищева. які ввів у дію під час цих боїв командуючий фронтом, були його останнім резервом ...

Маршал Жуков у своїй тепер широко відомій книзі "Спогади і роздуми" відзначить, що це було зроблено після розмови з Верховним Головнокомандуючим, який рекомендував посилити оборону Києва. "Комітет Оборони і Ставка, сказав Сталін, дуже просять вжити всіх можливих і неможливих заходів для захисту Києва". "Ставка вимагала утримати Київ будь- якою ціною", - підтвердить І. Баграмян, на гой час генерал-майор, начальник оперативного відділу шт

І досі ведуть суперечки воєнні й цивільні історики, якою мала бути та ціна. Ціну ж подвигу всіх учасників оборони Києва, може, найлаконічніше визначив ще один відомий гітлерівський стратег К.Тіппельськірх, який написав у своїй капітальній праці "Історія другої світової війни": "Лише результат усієї війни міг свідчити, наскільки досягнута тактична перемога виправдовувала втрату часу, необхідного для продовження операції. Якщо мета війни не була досягнута, то росіяни хоча й програли цю битву за Київ, але виграли війну".

У своїх письмових висловлюваннях німецькі генерали Бутлар та Кальдер, назвали Київську битву "величезною стратегічною помилкою Гітлера у східному питанні".

Зрозумівши, що зламати опір Червоної Армії одночасно на Ленінградському, Московському і Київському напрямах не вдається, гітлерівське командування вирішило змінити свої стратегічні плани на Східному фронті. За директивою від 21 серпня 1941 року до настання зими німецькі армії мали захопити Крим і Донбас, перекрити росіянам доступ до кавказької нафти і найперше – оволодіти Києвом. 2-а танкова група під командуванням Гудеріана і 2-а польова армія повернули на київський напрямок, націлюючись на Ромни. В район Кременчуга спрямували свої удари 1-а танкова група Клейста і 17-а польова армія. Мета - оточити війська Південно-Західного фронту.

У штабі фронту, може найпершими, відчули небезпеку, "катастрофу", як назвали ії у донесеннях, М.П.Кирпонос, якого підтримував Главком Південно- Західного напрямку маршал С.М.Будьонний. Він звернувся до Ставки Верховного Головнокомандування з пропозицією відвести війська фронту за річки Дніпро на тиловий рубіж по річці Псьол.

У ніч на 11 вересня до Ставки було відбито телеграму: "Танкова група противника прорвалася у Ромни, Гайворон. 40-а і 21-а армії не можуть ліквідувати цю групу. Потрібне негайне перекидання військ з Київського укріпленого району на шляху просування противника і загальний відхід військ фронту на рубежі, повідомлені Вам. Прошу санкції по радіо". 11 вересня відбулася розмова між Ставкою і військовою радою Південно - Західного фронту. Біля його апаратів, як свідчать уже опубліковані документи, були: у штабі - Кирпонос, Бурмистренко, Тупиков; у Ставці - Сталін, Шапошников, Тимошенко.

Командуючий фронтом намагався роз'яснити обстановку, що склалася, довести: тими силами, які є, тримати оборону, коли ворог зайшов у тил на 200 - 220, а то й на 300 км, неможливо, недоцільно, але зрозумів - марна справа ... Відповів за статутом, що одержані вказівки Ставки будуть негайно виконуватися. Почув ще раз: "Київ не залишати і мостів не висаджувати в повітря без дозволу Ставки..."

Кирпоиос наказав вивезти пораненого полковника з кільця ворога на літаку ПО-2. Це був останній літак, в який командуючий відмовився сісти сам. Ось рядки з віршів у якому йдеться про цю подію:;

Ніхто на вечір не вкладався спать,

Всі готувались до грізного фіналу,

І раптом повідомлення "По-2"

Прибуде, щоб забрати генерала.

Вже й вибрали аеродром-косяк,

Де соняхи ше зріли вечорово.

Та генерал не думав про літак.

Покинуть друзів? Ні! І вся розмова.1

1 Я.Ковалець. Літак для Кирпоноса.

З боями відходили 5-а, 26-а, 21-а армії. 37 -а, створена вже в дні оборони, втратила зв'язок зі штабом, і продовжувала бій на околицях міста із заходу і півдня. ОЗ-й годині 19 вересня штаб Південно-Західного фронту і частини прикриття вийшли з села Верхоярівки, куди три дні тому перебазувались з Прилук, до села Городище.

Тут у Городищі, що на правому березі річки Многи, яка впадає в Удай, в звичайній селянській хаті відбувалося останнє засідання військової ради фронту. Було ухвалено форсувати річку Сулу й пробиватися через Сенчу на Гадяч та Охтирку. Туди заздалегідь були відведені відділи управління тилу і деякі служби штабу фронту.

Усі дороги, усі переправи захопив ворог. Змінивши маршрут, колона штабу, в якій було вже близько 800 чоловік, переважно командирів, рухалися дорогою на село Вороньки. "Вночі пішли в атаку, щоб захопити переправу, але в момент, коли ми тільки-но досягали села, ворог підпалив міст, хати. У Вороньках був сильний нічний бій, - згадує М.Калінін.

  • Після нього противник обстріляв нас щільним артвогнем і перейшов у контратаку. Особовий склад загону, що йшов в атаку, почав відходити у різних напрямках. Командування 31-го стрілецького корпусу йшло на село Ждани".

Про Кирпоноса і штаб фронту в корпусі відомостей не мали ...А штабна колона після бою у Вороньках, прагнучи відірватися від ворога, йшла степом у напрямку Лохвиці, сподіваючись десь форсувати Сулу. Та на світанку колону помітив ворожий літак-розвідник.

Вирішили пересидіти до вечора у невеличкому ліску поблизу хутора Дрюжівщина і села Іскрівці (Юсківці) за 15 км на південний захід від Лохвиці. За годину з'ясувалося: всі дороги з яру перекриті... їх залишилося так мало, воїнів, яким пощастило вийти живими з цього невеличкого гайка - урочища Шумейкового, довжиною близько кілометра і шириною в кілька сотень метрів, де б'ється джерело в ярку, а схили поросли дубками, ліщиною, кленом, густим чагарником, і хоч які стомлені та виснажені були бійці, Кирпонос наказав підполковникові Г.Глєбову заступнику начальника оперативного відділу штабу, рити окопи й організувати оборону на схилах яру.

Скупі короткі рядки спогадів про той бій у Шумейковому. Про нього вже складено легенди, про нього хочуть докладно, з подробицями знати люди. Адже тут зі зброєю в руках, з автоматами, багнетами й гранатами йшли в атаку на ворога, може, й справді, вперше в історії війни – генерали, солдати 41-го, штаб фронту у повному складі на чолі з командуючим фронтом генерал-полковником Кирпоносом, і вмирали, не маючи сил прорвати щільне вороже кільце.

Про той бій, останній бій М.Кирпоноса, розповідає Віктор Сергійович Садовський, який не просто бився поруч, а й поклав командуючого до його солдатської могили.

  • «Зайшли ми до того яру, - голодні стомлені. Сіли, закурили. Озирнулися навкруги й розгледіти прокляту спостережну вежу. У бінокль бачили - німці щось там роблять ... Почали рити невеликі окопи - на очах у ворога. Не -багато ми встигли зробити - завадив сильний мінометний вогонь. Німці підтягли танки. У нас бракувало боєприпасів, та й важко було в тих умовах вести прицільний вогонь. Мали ще кілька протитанкових гранат ...

Усіх, хто міг тримати зброю, Кирпонос повів у бій. Поряд з ним билися члени Військової ради М.Бурмистенко, і С.Риков, командуючий 5-ю армією М.Потапов, начальник штабу армії Д.Писаревський, дивізійні комісари Мальцев і .Никишев, начальник штабу фронту В.Тупиков...

В одній із таких атак командуючий був поранений кулею в ногу.

  • Ми з майором Огненним, ад'ютантом Кирпоноса, допомагали Михайлу Петровичу спуститися в яр, - продовжує В.Жадовський, - розрізали йому чобіт, перев' язали рану. Рухатися сам він уже не міг і змушений був сидіти у густому чагарнику на бруствері окопчика, виритого неподалік джерела. Командуючому доповідали обстановку, він давав свої вказівки, намагаючись керувати боєм.

"Протриматись ще з годину б, сказав, а там стемніє, стане легше ...Танки до урочища не зайдуть ...Відбити б піхоту..."

Якою страшною й довгою здалася їм та година! Раптом збоку, метрах у чотирьох від окопчика, спалахнуло полум'я. Всіх оглушила й збила з ніг вибухова хвиля. Міна ... Першим звівся на ноги Садовський. Сам був поранений осколком, але побачивши, як Михайло Петрович схопився за голову і впав, підбіг до нього. Один осколок пробив каску з лівого боку, другий вдарив у груди біля лівої кишені кітеля. Рани виявилися смертельними.

Друзі поховали його в тому ж окопчику, замаскували могилу.. ІЦе два дні тривав нерівний бій. Мало хто вирвався з того пекла. А гітлерівці, щоб зганьбити пам'ять Кирпоноса, повідомили, ніби він застрелився і похований у Берліні з почестями. А ще били в литаври: тепер шляхи нам відкриті до самого Уралу.

"Був похмурий прохолодний день 3 листопада. Група військових і цивільних спускалась у яр урочища Шумейкове. Підполковник Садовський легко знайшов ледь помітний, порослий травою горбик.

  • Тут, товариші, - глухо промовив він, стримуючи хвилювання. Віктор Сергійович розповів, як загинув генерал Кирпонос, а тоді підійшов до могили.

  • Головою він лежить на схід, - пояснив він. - Похований у кітелі з відпоротими петлицями...

Почали розкривати могилу. Під час огляду останків судмедексперт Галіцин через отвір у лівій тім'яній частині черепа витяг пінцетом невеликий осколок міни. На рівні серця на кітелі були сліди крові і звідти, де було перебите ребро, судмедексперт теж витяг шматочок почорнілого металу з нерівними рваними краями.

  • Обидві рани від осколків були смертельні, - сказав Галіцин".

У 1943 році М.П.Кирпонос був перевезений в Київ і перезахований з військовими почестями у Парку Вічної Слави. І вічний вогонь біля могили Невідомого Солдата нагадує всім живим про подвиг бійців Київського

Особливого військового округу, якими командував М.П.Киргюнос. Своєю

мужністю і героїзмом вони зупинили тріумфальний хід армії вермахту і

обезкровили переважаючі сили ворога.

"Мужність і героїзм воїнів Південно-Західного фронту в значній мірі сприяли руйнації гітлерівського плану "блискавичної війни і звичайно мали великий вилив на розвиток подій в битві під Москвою.,,2

52 роки минуло відтоді. На Україні є немало священних місць, що свідчать про героїзм радянських воїнів, які на придніпровських рубежах билися тоді проти броньованих армад Гудеріана і Клейста, і часто ціною свого життя уже в ті дні закладали перші цеглини у фундамент нашої Великої Перемоги. Нині до тих місць ідуть посивілі ветерани і молодь, щоб вшанувати пам'ять легендарних воїнів, які до останньої краплі крові відстоювали рідну землю.

Таке й урочище Шумейкове, що на Полтавщині. Пам'ятник героям, що

височить на узліссі, обеліск в гаю стоять як символи любові і глибокої шани до тих, хто віддав своє життя за свободу, честь і незалежність Батьківщини. В цих місцях відбуваються мітинги вшанування пам'яті загиблих. Не заростає стежка в Шумейкове до криниці, яка в народі була названа Кирпоносовою. Щедре джерело, з якого наші воїни в суровому сорок першому пили воду, йдучи в бій. Дзвенить вона і сяє, мов незгасна слава героїв, які мужньо боронили свою улюблену Вітчизну.

"Ідуть туди з усього світу люди:

Ще зовсім юні й ті, з часів війни ...

Докіль сягає зір, обличчя всюди,

Задумані, суворі і журні.

Ідуть отак, як йшли колись на прощу,

Несуть у серці віру і: любов,

- А він підвівся, воскресив пророчо

Пролиту у борні священну кров.

Схиляються біля підніжжя квіти

Тріпоче пам'ять полум'ям святим,

Тривожно перешіптуються віти

В урочищі Шумейкове густім.

Шумлять бентежно, манять прохолоду,

До себе в затінок свідки німі...

Це ж тут з криниці

Пив цілющу воду

Михайло Кирпонос у дні війни!.."1

У Вертіївці, на батьківщині Кирпоноса, 23 лютого 1977 року було відкрито історико-меморіальний музей М.П.Кирпоноса. в його основу покладено краєзнавчу музейну кімнату, що існувала при середній школі №2 з 1960 року.

Зали музею розповідають про життя і побут вертіївчан до революції. Тут вміщені документи і фотографії про дитячі та юнацькі роки видатного земляка, його участь у подіях громадянської війни на Чернігівщині, про "Становлення М.П.Кирпоноса як воєначальника", про події Великої Вітчизняної війни в краї, розповідає про героїзм і мужність воїнів Південно-Західного фронту, про вертіївчан - учасників війни. Це особисті речі, нагороди документи. 1227 жителів села хоробро билися з ворогом, 628 нагороджено орденами і медалями, двоє Ф.С. Яловий та І.М.Мороз - стали Героями Радянського Союзу.

Працівники музею і учні школи тримали тісний зв'язок (до смерті) з дочкою М.П.Кирпоноса Євгенією Михайлівною, яка передала багато особистих речей батька в музей і надсилала сторінки газет, де йшла мова про її батька, а також власні вірші про нього. Ось рядки одного з них:

Ты клятву сдержал. Не щадил своей жизни.

И в самых жестоких боях

Во имя свободы и счастья Отчизны

Сражался ты в первых рядах.

И пусть эти годы давно отшумели,

Я к ним возвращаюсь опять,

Чтоб вместе с тобою под всплески шрапнели,

Чтоб вместе с тобой в походной шинели

Твой путь боевой прошагать...

У Вертіївці, Чернігові є вулиці, що носять його ім'я. Його бюст є на алеї Героїв у місті Чернігові.

Три революції, чотири війни вмістило його насичене життя, відміряне датами 1892 - 1941, позначеними на гранітній плиті у парку Вічної Славу в Києві. Поряд з могилою Невідомого солдата тут поховано мужніх воїнів, які загинули в боях за Вітчизну, за столицю України. Перший у лівому ряду алеї - командуючий Південно-Західним фронтом, Герой Радянського Союзу генерал-полковник М.П.Кирпонос. Не минуло генералові й п'ятдесяти. А скільки пам'ятних віх, скільки мужності і витримки, вчинків, позначених коротким словом "подвиг", яскравою, людяною, незабутньою, безмірно дорогою всім, хто знав і любив його - у тій маленькій рисочці перед останньою, скорботною датою.

Я схиляю голову перед його мужністю, людяністю. Моя мрія - побувати в Києві у парку Вічної Слави і покласти червоні гвоздики на могилу М.П.Кирпоноса, схилити голову і вшанувати його пам'ять хвилиною мовчання.

Список використаної літератури

  1. Г.Андрєєв, І.Вакуров. Генерал Кирпонос. К., 1976

  2. І.головченко, СХМусієнко. Золоті ворогта. К., 1962р.

  3. І.Баграмян. Так починалась війна. М., 1971р.

  4. А.Хорьков. Грозовой июнь. М., 1991р.

  5. Рік 1941. Південно-Західний фронт. Л., 1970р.

  6. І.Ю.Гостєв, В.І.Соболєв. Генерал-полковник Кирпонос. К., 1969р.

  7. В.Смельянов. Світле і чесне їм'я.// Газета "Ніжинський вісник" N-20, 1993р.

  8. Є.Бражко. Генерал Кирпонос.// Літературна газета. 18, 1988р.

  9. М.Козинець. Пам'ять серця. //І азета "Зоря", N-112, 1971р.

  10. К.Журба. Кирпо носова криниця.!/Газета "Деснянська правда".

  11. В.Кулик. Генерал Кирпонос.// Газета "Вість", №~3, 1996р.

  12. Гостєв. Біографія бойового подвигу.!/ Журнал "Україна", N-19, 1965р.

  13. О.Хорьов. Генерал Кирпонос.!/ Газета "Красная звезда", N-152 - 153, 1995р.

  14. В.Миколаенко. Життя, віддане за Батьківщиную// Газета "Деснянська правда", 1997р.


c:\users\shaitan\appdata\local\temp\finereader11\media\image19.jpeg




Пам’ятник М.П.Кирпоносу (скульптор - житель с. Вертіївка Красюк М.Г.)



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал