В умовах складної економічної ситуації в Україні та переходу до



Pdf просмотр
Сторінка1/10
Дата конвертації03.03.2017
Розмір5.01 Kb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

1
Передмова
В умовах складної економічної ситуації в Україні та переходу до ринкових відносин надзвичайно складним і актуальним є питання захисту трудових прав і законних інтересів працівників.
У відповідності із Міжнародним пактом про громадянські і політичні права кожна держава, яка бере участь у цьому пакті зобов’язується забезпечити всякій особі, права і свободи якої порушено, ефективний засіб правового захисту, забезпечити, щоб право на правовий захист для будь-якої особи, яка потребує такого захисту, встановлювались компетентними судовими, адміністративними чи законодавчими властями, або будь-яким іншим компетентним органом, передбаченим правовою системою держави, і розвивати можливості судового захисту, забезпечити застосування компетентними властями засобів правового захисту, коли вони надаються.
Трудове законодавство передбачає різні правові форми захисту порушених або оспорюваних трудових прав та законних інтересів працівників в залежності від виду порушених прав, участі в їх захисті різних органів.
Виходячи з конституційної норми, яка гарантує судовий захист порушених прав, зростає роль судових органів у вирішенні трудових спорів. Це свідчить про актуальність даного посібника.
У посібнику розглянуто різні правові форми захисту трудових прав та законних інтересів працівників.
Посібник підготовлено на кафедрі трудового, аграрного та екологічного права Львівського національного університету ім.. І. Франка на основі програми спецкурсу “Правові засади захисту трудових прав працівників ” для студентів всіх форм навчання.
Може бути рекомендований студентам юридичних навчальних закладів і юридичних факультетів, практичним працівникам, а також усім хто цікавиться порядком захисту трудових прав і законних інтересів працівників.

2
1. Поняття правового захисту трудових прав працівників.
Проголошення у конституції України найвищою соціальною цінністю людину, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпеку передбачає обов’язок держави по забезпеченню захисту суб’єктивних прав та законних інтересів особи. У зв’язку з цим конституція закріплює що обов’язок держави по утвердженню і забезпеченню прав і свобод людини є головним напрямком в її діяльності.
Захист порушеного суб’єктивного права – одна з найбільш важливих категорій теорії права. В науковій літературі дуже часто поняття захисту порушених прав ототожнюють з терміном охорона прав. В.А.Тарасова терміни
«охорона» і «захист» визнає рівнозначними.
1
Однак, видається, що захист і охорона не є рівнозначними поняттями.
В юридичній енциклопедії відсутня дефініція поняття «захист прав» і
«охорона прав». Натомість у великому тлумачному словнику сучасної української мови під терміном охороняти розуміють оберігати від небезпеки, забезпечувати від загрози нападу, замаху, захищати від чого небудь.
2
А термін
«захищати» укладачі вказаного словника також визначають як обороняти, охороняти від нападу, замаху, удару, ворожих, небезпечних дій.
3
З вищезазначеного можна зробити висновок, що українською мовою слова
«захист» і «охорона» є тісно пов’язаними за своїм лексичним значенням через це ці поняття як правові часто ототожнюють.
У юридичній науці точиться дискусія з питання співвідношення цих понять, адже теоретики та практики не дійшли компромісу щодо їх тлумачення.
Одні вчені вважають ці терміни синонімами, що «можуть використовуватися у
1
Тарасова В.А. Охрана прав граждан в пенсионном обеспечении. – М.: Издательство МГУ, 1978,с.22-23.(162)
2
Великий тлумачний словник сучасної української мови. / Укладач і головн. ред.. В. Т. Бусел. – К., Ірпінь, ВТФ
„Перун”, 2004с.692.
3
Там само. С.339.

3 практиці як ідентичні поняття»
4
, інші ж вказують на принципові відмінності цих юридичних термінів
5
Основні відмінності між вказаними поняттями полягають у тому, що охорона кожного права здійснюється постійно і переслідує мету забезпечення його здійснення і при цьому не допускати його порушень. Захист же передбачає комплекс міроприємств за допомогою яких можна відновити порушене право і починає діяти лише тоді коли право порушене.
Лагутіна І.В. розглядає поняття захисту трудових прав у широкому і вузькому значеннях:
- у вузькому значенні це забезпечення додержання трудових прав, попередження і профілактика їх порушень, реальне поновлення незаконно порушених прав і встановлення трудовим законодавством та діями відповідних органів реальної ефективної відповідальності роботодавців за порушення трудових прав працівників;
- у широкому значенні – це реалізація захисної функції трудового права, яка у свою чергу відображає захисну функцію держави.
6
Як бачимо тут до поняття захисту трудових прав віднесено попередження
і профілактика їх порушень, що є складовою частиною не захисту а охорони прав. Крім того до поняття захисту віднесено ще і встановлення відповідальності за їх порушення, що також є сумнівним, оскільки відповідальність є самостійною правовою категорією і спрямована на встановлення негативних наслідків для порушника? а не на відновлення порушених прав.
Термін “охорона прав” вживається в законодавстві частіше для означення юридичної конструкції по збереженню того, що охороняється. В нього включаються заходи не тільки правового, але і економічного, організаційного та іншого характеру, спрямовані на створення необхідних умов для здійснення
4
Темченко В. Особливості юридичного змісту термінів «захист» та «охорона» у механізмі забезпечення прав і основних свобод людини // Право України. – 2005.-№ 9. – С. 33 5
Кравчук В. М. , Угриновська О. І. Науково-практичний коментар Цивільного процесуального кодексу
України. – К. : Істина, 2006. – С. 944 6
Лагутіна І.В. Форми захисту трудових прав працівників. Монографія. Одеська юридична академія. – Фенікс,
2008., с.24.(160)

4 суб’єктивних прав. Що ж стосується правових засобів охорони, то до них відносяться усі засоби, за допомогою яких забезпечується як розвиток трудових правовідносин так і відновлення порушених, або оспорюваних прав та
інтересів.
Правова охорона здійснюється шляхом встановлення відповідних норм права, правових стимулів, заборон тощо.
Зміст правової охорони суб’єктивних прав включає в себе систему різноманітних юридичних засобів з метою запобігти від можливого порушення.
Серед них необхідно виділити діяльність уповноважених державою органів, а також встановлення правових норм по регулюванню цих прав у тому числі і по
їх захисту.
У зв’язку з цим можна зробити висновок про те, що правова охорона включає в себе:
- встановлення норм, які регулюють права та обов'язки, визначають порядок їх здійснення та захисту і загрожують застосуванням санкцій;
- діяльність суб'єктів зі здійснення своїх прав;
- попереджувальну діяльність уповноважених державою органів з метою недопущення порушення цих прав, а також діяльність по захисту вже порушених прав.
Натомість правовий захист трудових прав можливий лише тоді, коли ці права вже порушені, тоді як правова охорона здійснюється на всіх етапах
існування суб’єктивних прав.
Взаємообумовленість правового захисту і правової охорони проявляється у тому, що, захищаючи суб’єктивне право особи, уповноважений орган тим самим здійснює охоронну функцію по відношенню до суспільного устрою, суспільних відносин, права інших осіб. Акт правового захисту одночасно направлений на охорону правопорядку, утвердження принципів моралі.
Правову охорону необхідно визнати більш широким поняттям порівняно з правовим захистом. В основі правової охорони визначальними є принципи забезпечення непорушності та здійснення прав та заходи, спрямовані на попередження порушень цих прав. У той же час захисні норми спрямовані

5 насамперед на відновлення порушеного права та усунення перешкод у його здійсненні шляхом вчинення відповідних дій.
Тобто правовий захист в певній мірі можна розглядати як окремий етап охорони трудових прав та законних інтересів.
Під правовим захистом можна розуміти сукупність матеріально-правових заходів, організаційних і процесуальних способів припинення і попередження порушень трудового законодавства, відновлення порушених трудових прав громадян і відшкодування понесеної внаслідок цього шкоди. При цьому необхідно зазначити, що захист передбачає як діяльність державних і уповноважених державою органів, так і діяльність самих суб’єктів трудових правовідносин по усуненню перешкод у здійсненні трудових прав.
З. В. Ромовська вважає, що «правовий захист – завжди акт, що вже відбувся». У деяких випадках для реалізації заходу державного примусу достатньо винесення судового рішення. Оскільки в рішеннях про визнання права чи розірвання договору відповідач не примушується до певної активної поведінки, акт правосуддя і правовий захист збігаються у часі. Якщо ж відповідач присуджується до певної поведінки ( повернути майно, сплатити неустойку)- реалізація державного примусу органічно пов’язана з виконанням рішення, без чого правовий захист не можна вважати таким, що відбувся.
7
Правовий захист передбачає вчинення дій спрямованих в основному на припинення порушень трудового законодавства, а також відновлення порушених трудових прав в межах і порядку визначених законом. Метою захисту є відшкодування шкоди заподіяної порушенням трудових прав. І не можна заперечувати профілактичне спрямування дій які вчиняються з метою захисту, оскільки вони також спрямовані на попередження інших порушень.
Чинне трудове законодавство містить норми, які регулюють трудові права та обов’язки суб’єктів трудових правовідносин, порядок реалізації цих прав та обов’язків. У ньому також міститься низка норм, які регулюють порядок захисту порушених прав. Ці норми спрямовані в тому числі і на попередження порушення трудових прав.
7
Ромовская З. В. Защита в советском семейном праве.- Львов, 1985.

6
Регламентуючи трудові відносини, держава встановлює певний рівень трудових прав суб’єктів трудових правовідносин. Цим самим вона бере на себе зобов’язання по забезпеченню дотримання цих прав усіма іншими суб’єктами, у тому числі державними органами. Діяльність державних органів та інших суб’єктів трудових правовідносин повинна бути спрямована, у тому числі, на попередження порушення трудових прав, а не тільки на захист уже порушених.
Важко погодитися з Алексєєвим С.С., який під поняттям «захист» розуміє державно-примусову діяльність, спрямовану на здійснення «відновлювальних» завдань – на відновлення порушеного права, забезпечення виконання юридичного обов’язку.
8
В такому випадку поза межами захисту ми залишаємо такий вид як самозахист, який широко застосовується в цивільному праві, а також і в трудовому праві. Крім того, при вирішенні колективних трудових сопорів в трудових правовідносинах, також немає діяльності державних органів, оскільки все вирішується за допомогою примирних органів. Крім того, захист включає в себе не лише діяльність державних органів, а і діяльність громадських та інших органів по відновленню порушеного права. Тому поняття захист порушеного права необхідно розуміти дещо ширше.
Якщо мова йде про реалізацію особою своїх конституційних прав, неможливо не відзначити, що будь-яке право особи, у тому числі право на працю, підлягає захисту, а носій цього права володіє правомочностями щодо його захисту.
Правовий захист трудових прав та законних інтересів працівників включає в себе наступні елементи: по-перше, необхідні певні передумови, для здійснення правового захисту; по-друге, він здійснюється в передбаченому законом порядку, тобто в певній правовій формі; по-третє, він здійснюється за допомогою власних засобів і способів, які передбачені нормами трудового права.
8
Адексеев С.С. Общая теория права: ученик. М.: ТК Велби, Изд-во Проспект, 2008. с.202.(576)

7
Першою необхідною передумовою правового захисту є наявність в особи права на захист. Право на захист можна розглядати як самостійне суб’єктивне право.
Суть права на захист порушених або оспорюваних трудових прав можна звести до двох основних позицій.
М.Г.Александров вважав, що суб’єктивне право на захист складається з трьох правомочностей: а) можливості поведінки самого володільця права; б) можливості вимагати певної поведінки від зобов’язаних осіб; в) можливості застосувати примусову силу держави у випадку невиконання вимог зобов’язаними особами.
9
Якщо в минулому столітті така позиція мала право на існування, то зараз очевидно, що не всі названі правомочності в достатній мірі складають в сукупності право на захист. Адже можливість працівника вимагати від роботодавця вчинення певних дій може бути реалізована як самостійно так і шляхом звернення до відповідних уповноважених на це органів. Що ж стосується такої правомочності як можливість застосування примусової сили держави, то в трудовому праві така правомочність в багатьох випадках не може бути реалізована. По-перше, вона виключає можливість самозахисту працівниками своїх прав та законних інтересів. А по-друге, у випадках передбачених законом працівники не можуть звернутися до державних органів з метою застосування примусової сили держави. Так, в багатьох випадках вони звертаються до профспілки, а також можуть вирішувати трудові спори шляхом здійснення примирних процедур.
З такою позицією Алесандрова М.Г не погоджувався В.П.Грибанов. Він вважав, що право на захист не зводиться лише до можливості звернення за захистом до державних органів. Воно включає в себе можливість особи використати всі дозволені законом засоби впливу на порушника, захищати
9
Александров Н.Г. Законность и правоотношения в советском обществе. М., 1955, с.108-109.(265)

8 належне їй право своїми діями.
10
. Це право можна реалізувати лише у зв’язку з порушенням або оспорюванням суб’єктивного права.
Право на захист необхідно розглядати як в матеріально-правовому аспекті так і процесуально-правовому аспекті.
Аналіз діючого цивільного і трудового законодавства свідчить, що в матеріально-правовому аспекті право на захист включає в себе наступні елементи:
- можливість особи, право якої порушене використати не заборонені законом засоби примусу на порушника у тому числі і за допомогою самозахисту;
- можливість особи, права якої порушені звернутися до компетентного органу (державного чи іншого) з вимогою про захист порушеного права.
Вказані можливості пов’язані з характером порушеного права. Тому в багатьох випадках ці правомочності визначаються законодавством. Так, вирішення колективного трудового спору можливе лише шляхом здійснення примирних процедур. Однак необхідно додати, що право на захист передбачає наявність у працівника відповідного права, а також наявність факту його порушення.
Право на захист трудових прав у процесуальному аспекті передбачає наступні можливості особи: можливість особи звернутися з вимогою про захист порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу до компетентного органу у передбаченій законом формі, або можливість самостійно вчиняти дії по захисту порушеного права (самозахист); можливість користуватись усіма передбаченими законом правами в процесі розгляду своєї вимоги, встановленими щодо даної форми захисту прав; можливість оскарження у встановленому законом порядку рішення органу по даній справі.
Виникнення права на захист та здійснення правового захисту пов’язане з наявністю певних підстав, які роблять такий захист можливим і необхідним.
10
Грибанов В.П. . Осуществление и защита гражданских прав. – М.: Статут, 2000, с.106.(411)

9
Законодавець у ч. 1 ст. 15 Цивільного кодексу України, виділяє ряд підстав, з настанням яких у особи виникає право на захист. Це, зокрема, є:
1.
порушення права;
2.
невизнання права;
3.
оспорювання права.
Право працівника на захист своїх порушених прав чи законних інтересів передбачає обов’язок відповідного органу застосувати передбачені законом способи поновлення порушеного права.
Право на захист передбачає наявність у особи відповідного суб’єктивного права, яке оспорюється, а також юридичної можливості звернення до відповідного органу, чи можливість самостійно захищати свої права, тобто наявність у працівника процесуальної правосуб’єктності. При розгляді питання про правосуб’єктність у правовідносинах по захисту трудових прав і законних
інтересів працівників необхідно зважати на те, що при зверненні до суду права і обов’язки працівника регулюються як Цивільним процесуальним кодексом так і трудовим законодавством. Що ж стосується правовідносин по зверненню до комісії по трудових спорах, то права і обов’язки врегульовані тільки законодавством про працю. У цьому випадку процесуальна правоздатність і дієздатність залежить від трудоправової правоздатності і дієздатності суб’єкта у матеріальних трудових правовідносинах. У всіх інших видах правового захисту питання правосуб’єктності регулюються спеціальним трудовим законодавством, або спеціальним законодавством, що регулює відповідний вид захисту.
У відповідності із ст.28 ЦПК України цивільну процесуальну правоздатність, тобто здатність мати цивільні процесуальні права та обов’язки мають усі фізичні і юридичні особи. Аналогічну норму містить ст. 48 КАС
України. Цивільна процесуальна правоздатність пов’язана з наявністю конкретних матеріальних прав та обов’язків у особи.
За загальним правилом цивільну процесуальну дієздатність мають фізичні особи, які досягли повноліття, а також юридичні особи.У ст.29
Цивільного процесуального кодексу виникнення цивільної процесуальної

10 дієздатності пов’язується з досягненням особою повноліття. У той же час за неповнолітніми від 14 до 18 років визнається неповна цивільно-процесуальна дієздатність. Вона обмежена об’ємом цивільної дієздатності. Неповнолітні особи віком від чотирнадцяти до вісімнадцятироків, а також особи, цивільна дієздатність яких обмежена, можуть особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов’язки в суді у справах, що виникають з відносин, у яких вони особисто беруть участь, якщо інше не встановлено законом. Аналогічна норма міститься у ст.. 48 КАС України.
Якщо ж спір виникає з угоди, для укладення якої неповнолітнім потрібна згода батьків або інших законних представників, суд повинен притягти останніх до участі у справі для захисту інтересів неповнолітніх. Що ж стосується неповнолітніх до 14 років, то їхні права повинні захищати законні представники.
У цьому випадку процесуальна правоздатність і дієздатність залежить від трудоправової правоздатності і дієздатності суб’єкта у матеріальних трудових правовідносинах.
У зв’язку з цим спочатку у загальних рисах розглянемо правосуб’єктність працівниківу трудових матеріальних правовідносинах.
Сторонами індивідуального трудового спору є працівник і роботодавець, тобто суб’єкти матеріальних правовідносин. У науковій літературі висловлена думка про те, що суб’єкти процесуальних правовідносин не обов’язково повинні бути суб’єктами матеріальних правовідносин, з яких виник спір про право. При цьому наводяться наступні аргументи:
1) нерідко мають місце випадки, коли позивач чи відповідач не є зобов’язаною особою у матеріальних правовідносинах;
2) поняття сторони у цивільному процесі більш широке ніж поняття сторони в матеріальному право відношенні;
3) відповідно до Цивільного процесуального кодексу України, якщо суд встановив, що сторона є неналежною, за згодою позивача він має право замінити первісного позивача або відповідача належним позивачем або

11 відповідачем. Звідси висновок, що ознакою сторін спору є те, що вони є учасниками правового пору, переданого на розгляд суду.
11
При цьому чомусь не акцентована увага на тому факті, що до суду за вирішенням спору про право звертається особа на переконання якої її право порушено. Такий висновок випливає із аналізу статті 3 Цивільного процесуального кодексу України. Особа, яка звертається за захистом порушеного права є суб’єктом матеріальних правовідносин. Відповідачем при цьому буде інший суб’єкт матеріальних правовідносин, який порушив права
іншої особи. В трудових матеріальних правовідносинах таким суб’єктом є працівник. Він же одночасно є суб’єктом трудових процесуальних правовідносин, які виникли при вирішенні індивідуального трудового спору.
Аналогічно відповідачем є роботодавець, який також є суб’єктом трудових матеріальних правовідносин. У той же час у них як суб’єктів трудових процесуальних правовідносин є інші права і обов’язки ніж у матеріальних правовідносинах.
Суб’єкти будь-яких правовідносин повинні володіти правосуб’єктністю.
Під правосуб’єктністю розуміють передбачену нормами права здатність
(можливість) бути учасником правовідносин, яка складається з двох елементів: правоздатності і дієздатності.
Закон визначає правоздатність як здатність особи мати суб’єктивні права
і нести юридичні обов’язки. Правоздатності притаманні абстрактність і невідчужуваність. Нею володіють в рівній мірі всі громадяни. Це означає, що об’єм можливостей мати права і нести обов’язки є однаковим для різних суб’єктів незалежно від наявності конкретного об’єму прав і обов’язків конкретної особи. У зв’язку з цим Цивільний кодекс України встановив правило за яким цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження.
У той же час Цивільний кодекс встановлює винятки із загального правила, за яким у випадках, встановленими законом здатність мати окремі
11
Проблемы науки гражданского процессуального права. // Под редакцией проф. В.В. Комарова., Харьков.,
Право., 2002., с.127.

12 цивільні права та обов’язки може пов’язуватися з досягненням фізичною особою відповідного віку. Однак кодекс не встановив критеріїв об’єму цивільної правоздатності яка пов’язується з досягненням певного віку.
Наступним елементом правосуб’єктності є дієздатність особи, під якою розуміють здатність своїми діями набувати для себе суб’єктивних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе юридичні обов’язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі
їх невиконання.
На відміну від правоздатності, дієздатність пов’язана із вчиненням громадянином вольових дій, що передбачає досягнення певного рівня психічної зрілості. Тому Цивільний кодекс встановлює єдиний критерій для повної цивільної дієздатності. Це досягнення повноліття. У разі укладення шлюбу неповнолітньою особою вона набуває повної цивільної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу. За рішенням органу опіки та піклування за заявою заінтересованої особи за письмовою згодою батьків (усиновителів) або піклувальника повна цивільна дієздатність може бути надана особі, яка досягла
16 років і працює за трудовим договором. Інші неповнолітні віком від 14 до 18 років володіють неповною цивільною дієздатністю.
Цивільний процесуальний кодекс України також розрізняє поняття цивільно-процесуальної правоздатності і цивільно-процесуальної дієздатності.
Однак на момент виникнення цивільно-процесуальної правоздатності у кодексі вказівка відсутня. Очевидно, презюмується, що цивільно-процесуальна правоздатність, як і цивільна правоздатність виникає з народженням. Що ж стосується цивільно-процесуальної дієздатності, то кодекс пов’язує її з досягненням повноліття. У той же час за неповнолітніми від 15 до 18 років визнається неповна цивільно-процесуальна дієздатність. Вона обмежена об’ємом цивільної дієздатності. Якщо ж спір виникає з угоди, для укладення якої неповнолітнім потрібна згода батьків або інших законних представників, суд повинен притягти останніх до участі у справі для захисту інтересів неповнолітніх. Що ж стосується неповнолітніх до 15 років, то їхні права повинні захищати законні представники.

13
У науковій літературі утвердилася думка, що розмежування правоздатності і дієздатності характерно в основному для цивільного права. В
інших галузях права правоздатність і дієздатність не розділена і презюмується, що вона появляється у громадянина одночасно.
12
В обґрунтування такої позиції наводиться той факт, що особа яка працює за трудовим договором особисто здійснює свої права та обов’язки. У трудовому праві не існує інституту представництва, що є характерним для цивільного права.
У науковій літературі висловлена і інша думка з приводу правосуб’єктності у трудових правовідносинах. П.Д.Пилипенко обґрунтовує позицію за якою трудова правоздатність не пов’язується із фактом вступу у трудові правовідносини. Що ж стосується віку вступу у трудові правовідносини, то він вважає, що це ознака трудової дієздатності. При цьому вважає, що повна трудова дієздатність набувається при досягненні 18-річного віку.
13
Норма ст.188 КЗпП України встановила правило за яким не допускається прийом на роботу осіб молодше 16 років. Тобто, можна вважати, що трудова дієздатність наступає при досягненні віку 16 років. Це підтверджує і формулювання ст..187 КЗпП України, за якою неповнолітні прирівнюються у трудових правах до повнолітніх працівників. У той же час законодавство встановлює ряд винятків, коли неповнолітнім гарантується дещо вищий рівень захисту трудових прав ніж повнолітнім працівникам. Спеціальні закони для деяких категорій працівників встановлюють інші вимоги щодо віку осіб, які вступають у трудові правовідносини. Так, на окремі посади можуть прийматися лише повнолітні, тобто особи, які досягли 18-річного віку.
У деяких випадках законодавство про працю знижує вік учасників трудових правовідносин. Так, допускається, при наявності певних умов прийняття на роботу неповнолітніх з 15 років, а у деяких випадках з 14 років.
Дієздатність неповнолітніх віком до 16 років можна вважати неповною, оскільки участь їх у трудових правовідносинах обумовлена наявністю згоди
12
Теория государства и права. Учебник для юридических вузов и факультетов. Под редакцией
В.М.Корельского и В.Д.Перевалова., М.,Норма-Инфра., 1998., с.344.
13
Пилипенко П.Д. Проблеми теорії трудового права. Монографія. Львів., 1999., с.147-149.

14 законних представників. Однак законні представники дають згоду лише на вступ у трудові правовідносини. Вони також мають право вимагати припинення трудового договору з неповнолітнім, коли продовження його чинності загрожує здоров’ю неповнолітнього, або порушує його законні інтереси.
Всі інші трудові права та обов’язки неповнолітній здійснює самостійно.
Це знайшло своє підтвердження і у Цивільному кодексі України, ст.32 якого наділяє неповнолітніх від 14 до 18 років правом самостійно розпоряджатися своїм заробітком. У той же час, за наявності достатніх підстав суд за заявою законних представників, або органу опіки чи піклування може обмежити право неповнолітнього самостійно розпоряджатися своїм заробітком.
Також самостійно він може захищати свої трудові права та охоронювані законом інтереси, оскільки законодавство про працю не встановлює у цьому випадку ніяких обмежень. Неповнолітній віком 16 років має право самостійно звернутися до комісії по трудових спорах, а також до суду за захистом порушених трудових прав. Тобто він виступає самостійною стороною при вирішенні індивідуального трудового спору. Таке твердження випливає із законодавства про працю, а також із ст.29 ЦПК України.
Із вказаного правила про обмежену дієздатність Цивільний кодекс встановлює виняток. Він надає право органу опіки та піклування за заявою заінтересованої особи за письмовою згодою батьків або піклувальника, або за рішенням суду надати повну цивільну дієздатність фізичній особі, яка досягла
16 років і працює за трудовим договором. У даному випадку виконання обов’язків за трудовим договором є умовою для надання особі повної цивільної дієздатності.
Іншого підходу потребує розгляд проблеми процесуальної дієздатності неповнолітніх віком до 16 років у правовідносинах по вирішенню
індивідуальних трудових спорів.
ЦПК України встановлює правило за яким неповнолітні віком від 14 до
18 років можуть виступати у суді особисто як сторона у справах, що виникають з угод, які вони вправі згідно із законом укладати самостійно. Однак неповнолітні віком від 15 до 16 років самостійно не укладають трудових

15 договорів. Відповідно до ст.. 188 КЗпП України вони укладають трудовий договір лише за наявності письмової згоди законних представників. Стосовно такої категорії суб’єктів Цивільний процесуальний кодекс України визначає, що якщо справа виникає з угоди, на укладення якої неповнолітнім потрібна згода батьків, або інших законних представників, суд повинен притягти останніх до участі у справі для захисту інтересів неповнолітніх. Отже, неповнолітні віком від 14 до 16 років свої права захищатимуть через законних представників, як це випливає із ст. 29 ЦПК України. Але вказана норма вступає у суперечність із законодавством про працю, відповідно до якого працівники (а таким є неповнолітні віком від 14 до 16 років, які працюють на умовах трудового договору) мають право безпосередньо захищати свої трудові права. Адже, до комісії по трудових спорах такі працівники мають право звертатися самостійно. Таким чином необхідно або змінити трудове законодавство, ввівши інститут законного представництва, або внести зміни до
Цивільного процесуального кодексу, наділивши правом неповнолітніх віком від
14 до 16 років самостійно захищати свої трудові права. Видається, що необхідно при захисті трудових прав і охоронюваних законом інтересів неповнолітніх віком від 14 до 16 років застосовувати інститут представництва, оскільки саме законні представники давали згоду на вступ неповнолітнього у трудові правовідносини.
Це однак не позбавляє неповнолітнього віком від 14 до 16 років права на звернення до комісії по трудових спорах, як до примирного органу, який покликаний примирити сторони індивідуального трудового спору. Свої трудові права неповнолітній працівник при цьому має право захищати самостійно.
Однак, рішення КТС він може оскаржувати до суду через своїх законних представників.
Отже, у трудових правовідносинах неповнолітні віком від 16 років самостійно можуть захищати свої трудові права, як у суді так і в комісії по трудових спорах. Неповнолітні віком до 16 років свої права можуть захищати через своїх законних представників.

16
Можемо в підсумку зробити висновок про те, що у відповідності з чинним законодавством працівники мають право на захист своїх трудових прав та законних інтересів. Зазначене право включає в себе право на звернення до компетентних органів, або право самостійно здійснювати дії з метою захисту своїх трудових прав.


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал