В. И. Белянин М.: Флинта. 2008. С. 69-85. 101



Сторінка8/11
Дата конвертації02.12.2016
Розмір1.45 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

3.2. Українсько-російський білінгвізм в системі освіти: причини виникнення і результати взаємодії мов


Проблеми "людина і мова" та "мова і суспільство", що належать до найбільш привабливих для дослідників мовознавства, соціолінгвістики, етнополітики, історії, активно почали розроблятися в роботах соціологічного, а по тому соціолінгвістичного напрямів, які розглядають мову насамперед як засіб комунікації людей у мовному колективі.

Період із початку 60-х до середини 80-х років ХХ ст. став етапом вироблення теоретичних засад для проведення національно-мовної політики в межах Радянського Союзу, аналізу проблем мовного будівництва в республіках і регіонах. . Функціонування в СРСР російської мови як державної дозволило вченим говорити про можливість існування двох рідних мов і вважати, що людина протягом життя може змінювати рідну мову.

Кон’юнктурність такої позиції особливо виразно виявлялась у тому, що факт масового використання українцями російської мови у спілкуванні трактувався як позитивне явище, а російська мова білінгвів визначалась як друга рідна мова.

Кінець 80-х років ХХ ст. супроводжувався зростанням національної самосвідомості та намаганням виробити новий погляд на характер мовного життя республіки. Із кінця 80-х років ХХ ст. з’являється низка праць щодо статусу української та російської мов, мовної поведінки населення, заходів мовного планування тощо, але до цього часу не можна говорити про комплексне вивчення мовної ситуації, – тієї, що склалася зараз, і тієї, яка була в Україні до проголошення незалежності.

Характеризуючи вітчизняний науковий доробок щодо етномовних міжнаціональних відносин, слід зазначити, що у 90-х роках ХХ ст. цій проблемі приділили увагу І. Іванченко, В. Наулко, М. Панчук, В. Тертичка, В. Боєчко, Ю. Войцехівський, І. Попова, М. Дмитрієнко, Д. Табачник, О. Тимошенко, Б. Чирко. Нині активно досліджують питання взаємодії спільнот – взаємодії мов на загальноукраїнському тлі та в окремих регіонах О. Тараненко, Л. Масенко, В. Крисаченко, В. Котигоренко, В. Демченко, Є. Степанов, Н. Шумарова та ін. До дослідження окремих аспектів мовної політики на українському просторі радянського часу долучились іноземні дослідники А. Каппелер, Е. Вілсон, Ю. Шевельов, В. Алпатов, Е. Борісьонок та ін.

"Двомовність і багатомовність, – зазначає А. Загнітко, – це наявність і функціонування в межах одного суспільства,здебільшого – держави, двох або кількох мов" [13, c. 187]. Отже, потрібно визначити причини, що викликали вертикальну колективну субординативну двомовність в Україні.

Із часів промислової революції та широкого розповсюдження капіталістичних відносин промисловість набуває сили містоформуючого фактору, визначально впливаючи на розвиток мовного середовища міст України у складі Російської імперії. На підступах до міста наддіалектний міський варіант усного розмовного мовлення (так зване "міське койне", що займає проміжну позицію між діалектом і літературною мовою) не зміг утворитися. Проте, незважаючи на всі зусилля російського самодержавного апарату, зросійщення зачепило лише верхній шар української культури. Українською мовою говорило багатомільйонне селянство, виявляючи стихійний опір проникненню чужої мови [43, с. 127–128].

Подібна ситуація в Україні зберігається до початку ХХ ст. Аналізуючи період формування української державності, Ю. Шевельов зазначає, що з трьох періодів боротьби за незалежність – Центральна Рада, Гетьманат, Директорія – відносно найспокійнішим був другий. Його характеризували сильні російські впливи на всіх щаблях державного апарату, проте статус української мови за критичні 1917–1921 рр. змінився разюче, а багато в чому – вирішально. По майже двостолітній перерві українська мова стає мовою законодавства, адміністрації, війська і зборів. На різних рівнях державного апарату ситуація була відмінною. Сільська й центральна адміністрація вживали українську мову, міська дуже часто – російську. І старі міські думи, і новостворені міські й містечкові ради депутатів трималися в роботі російської мови. Короткий час і хитке становище Української держави не сприяли тому, щоб українська мова в адміністративному житті стала самозрозумілим і загальновизнаним фактом. Нерідко вона звучала більше як виклик, ніж "природна" річ.

Другим незаперечним здобутком української мови, поруч із поширенням її на ділянці урядових і громадських відносин, стала функціональна різноманітність, хоча у великих містах, зокрема Харків, Катеринослав, Миколаїв, Одеса й міста Донецького басейну), російська мова нічого не втратила як засіб громадського спілкування. Вже на той час по містах поширеним явищем були протести батьківських комітетів проти навчання українською мовою [75, с. 61–62].

Кардинально змінюється стан української мови в містах із втратою державності – втрачено її офіційний статус як державної; у межах СРСР, під впливом політичного тиску в процесі насаджування радянської ідеології, мовне середовище України швидко погіршується.

Загалом, у країнах, де проходив соціалістичний експеримент, була використана ранньокапіталістична модель економічного зростання – форсована індустріалізація міст, що передбачало насильницьку пролетаризацію населення, створення соціальної бази нового ладу.

Наприклад, у роки перед Другою світовою війною у більшості міст України були побудовані нові промислові підприємства [7, с. 51–52], пришвидшуючи процес урбанізації, формуючи не національне мовне середовище, а інтернаціональне – російськомовне.

За роки радянської влади чисельність російського населення в сучасних межах України зросла втричі. Після 1917 р. особливо інтенсивним був приплив росіян на промислові підприємства східних регіонів України, який у 20-х роках виявився у формі "оргнаборів" [48, с. 90].

До того ж, швидка урбанізація цих регіонів у XIX та XX століттях цілком змінила традиційну модель територіального розселення в Україні, за якою центральні та західні землі складали "стрижень", а південно-східні – периферію. На початок 20-х років більшість головних міських центрів України вже розташувалися на Південному Сході, а їхня культура була російською [4, с. 137].

У 1925 р. закінчено відбудову народного господарства, зруйнованого під час громадянської війни, і на XVI з’їзді ВКП(б), у грудні, проголошено курс на індустріалізацію країни, що мало призвести до напливу селян у промислові центри. Питання про те, чи прийшлі селяни зрусифікуються, чи, навпаки, українізують міста, постало на порядку денному і мало накласти свій відбиток на наступні десятиліття [75, с. 89].

Проголошення курсу на індустріалізацію супроводжувалось перебудовою фінансової системи, перерозподілом коштів до промисловості, ліквідацією фінансової самостійності міст – починає формуватись концепція "соцміста", згідно з якою функціонування міста орієнтувалось на обслуговування промисловості [7, с. 51–52], що в комплексі змінювало обличчя радянських міст, спонукало до змін у мовній сфері. Комуністична партія обрала курс на коренізацію, найістотніше завдання якої полягало в дерусифікації великих міст і промислових центрів України. Безумовно, ідентифікаційна функція нового курсу була позитивною. Українізація якоюсь мірою призупинила процеси денаціоналізації у зрусифікованих містах, зміцнила відчуття етнічної ідентичності, яке до того часу в українському суспільстві виявлялося слабо. Міста поступово ставали осередками української, а не російської ідентичності [70, с. 327–332].

Урбанізаційні процеси в Україні набирали обертів. Чисельність міських мешканців радянської України, а темпи її зростання майже учетверо перевищували темпи збільшення всього населення, між 1926 і 1939 р. подвоїлася. Такою ж масовою була участь етнічних українців в урбанізаційному бумі. У 1920 р. українці становили 32 % міського населення й здебільшого мешкали у невеликих містах. У 1939 р. українцями були понад 58 % міських жителів, причому значна їх частина переселилася до великих промислових центрів. Зріс також відсоток українців серед пролетаріату. Якщо у 1926 р. вони становили лише 6 % робітників, то в 1939 р. майже 30 % усіх українців належали до пролетаріату [19, с. 501–502]. За підрахунками О. Борісьонок, у 1939 р. чисельність українців серед робітників досягла 66.1 %, службовців – 56 %. Загалом на 1939 р. частка робітників серед українців складала 29 %, службовців – 13 % і колгоспників – 55 %.

Завдяки більшій урбанізованості у росіян в Україні був порівняно високий освітній рівень. Так, у 1989р. на 1 тис. зайнятих мали вищу, незакінчену вищу і середню спеціальну освіту 482 росіян і 355 українців. Вищий рівень освіти зумовлював більшу частку осіб, зайнятих розумовою працею, а серед зайнятих фізичною працею - осіб високої кваліфікації. У 1989р. переважно розумовою працею було зайнято 38,6% росіян і 29,4% українців. В освіті, культурі та мистецтві було зайнято 9,3% росіян і 8,5% українців, у науці та науковому обслуговуванні 3,5% росіян і 2,0% українців [19, с.143].

За даними українського науковця О. Майбороди, який стверджував, що на час розпаду Радянського Союзу для росіян утворилися сприятливі перспективи поповнення своєї етнічної еліти [40, с.11]. Про це свідчить таблиця, складена О. Майбородою за даними Міністерства освіти України, про розподіл фахівців та студентів вузів серед найчисельніших національностей України у 1989/1990 навчальному році [40, с.11]. З таблиці видно, що всього фахівців (тис.) українців було 4500, росіян - 1805, білорусів - 65, євреїв - 139; в тому числі з вищою освітою українців було 1800, росіян - 867, білорусів - 28, євреїв - 87; з середньою освітою українців було 2700, росіян - 938, білорусів - 37, євреїв - 52. Процент фахівців даної національності серед загальної кількості фахівців складав українців - 68%, росіян - 27,2%, білорусів - 0,1%, євреїв - 2,1%. Кількість студентів вузів (тис.) українців було 590,0, росіян - 247,8, білорусів - 6,4, євреїв - 9,6. Процент студентів даної національності серед загальної кількості студентів складав українців - 66,4%, росіян - 27,8%, білорусів - 0,7%, євреїв - 1,1% [40, с.11]. Тобто, процент росіян у складі фахівців і студентів був вищий за їхній відсоток серед населення країни, натомість серед українців аналогічне співвідношення було протилежним.

З кінця 80-х років у межах політики, спрямованої на відновлення функцій української мови в усіх сферах життя українського суспільства, частка дітей, які виховувалися і навчалися російською мовою, поступово зменшувалася, але залишалася значно більшою за відсоток росіян у населенні країни. Так, якщо у 1991р. майже половина (48,8%) дітей у дошкільних закладах України виховувалася російською мовою, у 1992р. - 41,0%, у 1993р. - 36,6%, а вже в 1994р. - дещо більше третини (36,3%), в 1995р. їх кількість становила 33,0%, в 1996р. - 31%, в 1997р. -29%, в 1998р. - 25,3%, в 1999р - 23,6% [9, с.168]. У містах частка російськомовних дошкільних закладів була значно вищою за сільську місцевість. Так, наприклад, станом на 1994р. у містах вона досягала 41,1%, а у сільській місцевості вона становила 18,8% [19, с.150]. У територіальному плані ця частка коливалася від 0,2% у Тернопільській, до 94,1% у Донецькій області й практично 100% у Криму [19, с.150].

Одночасно з дошкільними закладами відбувався поступовий перехід загальноосвітньої школи та вищих навчальних закладів з російської мови, яка була панівною у сфері освіти до 1991р., на українську мову навчання. Так у російськомовних школах у 1991/92 н.р. навчалося 50,0%, у 1992/1993 н.р. - 47,8%, у 1993/94 н.р. - 45% 1994/95 н.р. - 42,7%, у 1995/96 н.р. - 41%, у 1996/97 н.р. - 39%, у 1997/98 н.р. - 36%, у 1998/99 н.р. - 34%, у 1999/00 н.р. - 32% учнів [46, с.174].

Залежно від типу поселення та етнокультурних особливостей регіону ця тенденція ставала більш або менше відчутною. Так, якщо у 1993/94 н.р. в цілому по Україні російською мовою навчалося 44,9% школярів, то в обласних центрах - близько двох третин. В середині 90-х років територіально питома вага учнів російськомовних шкіл у середньому коливається від близько 4% у західних областях, до 93% у Донбасі та 100% у Криму. Підготовка фахівців з російської мови і літератури здійснювалася в 11 університетах і 20 педагогічних університетах та інститутах України. Російською мовою навчалося 56,2% студентів вузів і 55,7% учнів вузів системи підготовки молодших спеціалістів [19, с.150].

Як вказує вже вище згаданий дослідник О. Майборода, перші два роки незалежності росіяни в Україні також мали сприятливі можливості для мовно-культурного самовідтворення через систему освіти. Якщо взяти, наприклад, 1991/1992 н.р., то хоча лише 19% загальноосвітніх навчально-виховних закладів в Україні вели заняття російською мовою проти 74,3% тих, де навчання велося українською мовою, кількість учнів, що навчалися російською, становила 50% від загальної кількості учнів [40, с.13]. Тобто, росіяни були практично необмежені в можливості надавати своїм дітям навчання російською мовою.

В південно-східній частині України домінування російськомовного населення було беззастережним. У Криму в 1993/1994 н.р. російською мовою велося навчання у 96,3% шкіл. У Донецькій області питома вага таких шкіл становила 68,8% у Луганській - 58,3%, у Запорізькій - 29,2%, в Одеській - 27,3%. Водночас питома вага учнів, які навчалися російською мовою, становила того ж року в Криму - 99,7% у Донецькій області - 95,1%, у Луганській - 91,6%, у Запорізькій - 72,5%, в Одеській - 68,8% [40, с.13].

У 1992/93 н.р. питома вага студентів вузів, які навчалися російською мовою, становила по Україні: у вузах І-ІІ рівнів акредитації - 64,8%, у 1993/94 н.р. - 55,7%, у 1994/95 н.р. - 1995/96 н.р. - 45%, у 1996/97 н.р. - 40%, у 1997/98 н.р. - 33%, 1998/99 н.р. 28%, у 1999/00 н.р. - 25% [40].

Українські науковці В. Ідзьо, Ю. Лагутов, А. Попок, А та ін. на основі проведених ними досліджень, стверджують, що освітні потреби росіян в Україні станом на 1996 рік забезпечувало 2940 російськомовних шкіл. Це видно з наведеної авторами порівняльної таблиці, за якою школи з російською мовою навчання у 1996р. становили 42,7% усіх шкіл України, не враховуючи двомовних шкіл. У вищих навчальних закладах України навчальний процес для 55,6% студентів проводився російською мовою [59, с.9].

У 1997/98 н.р. кількість державних повністю російськомовних та україномовних шкіл становила, відповідно в Україні і в Росії - 2747 та 0; кількість дітей, які навчаються в російськомовних школах України та україномовних школах Росії, відповідно - 2 503 000 та 0; кількість вищих навчальних закладів, які готували фахівців з російської мови та літератури в Україні та української мови та літератури в Росії, відповідно - 55,6% та 0,0% [66, с.213].

На початку 1998/99 н.р. в державі працювало 2561 російськомовних шкіл (12,1% всіх шкіл України), в яких навчалося 1 333 828 учнів. Крім того, працювало 2469 змішаних, переважно українсько-російських шкіл (11,6% усіх шкіл). Загалом, наприкінці 90-х років у школах із російською мовою викладання навчався 2 313 901 учень (34,1% всіх школярів), як предмет вивчало цю мову ще 1 805 080 учнів (26,6%). Частка учнів і студентів, які навчалися російською мовою, була суттєво вища за частку росіян в цілому по Україні. Російськомовні освітні заклади абсолютно переважали в Криму і в містах півдня і сходу України [66, с.211].

З боку Росії, як стверджують науковці, навіть при появі закону РФ «Про освіту», де декларувалося, що право громадян на отримання освіти рідною мовою забезпечується створенням необхідної кількості відповідних освітніх закладів, класів та груп, а також умов для їх функціонування (п. 2, ст. 6), не позначилося суттєво на забезпеченні культурно-освітніх та інформаційних потреб українського населення. За даними перепису1989 року українці становили найчисельнішу етнічну групу в РФ (4363872 українця 2,97% населення) після росіян і татар. Вони робили помітний внесок у соціально- економічний та культурний розвиток країни, але не мали державної системи українського шкільництва [50, с.10].

Спираючись на дані матеріалів, підготовлених Інститутом країн СНД (Інститутом діаспори та інтеграції м. Москва), наприкінці 90-х років, вдалося створити недільну школу при Об'єднанні українців в Росії. В Башкирії, де українці проживали компактно і активно діяли українські спільноти, функціонували три «українські» школи [59, с.6]. В місті Сургуті Ханти-Мансійського округу діяла недільна школа з вивчення української мови, де навчалося майже 100 українських дітей [59, с.3]. В Новому Уренгої також працювала недільна школа, кількість учнів якої сягала 30 [59, с.3]. Поодинокі приклади відкриття українських класів та певної підтримки «українських» недільних шкіл можна зустріти в Краснодарському краї, Тюменській та Волгоградській областях, Республіці Башкортостан, Республіці Комі), сприяння діяльності культурних центрів (Москва, Сочі, Омськ) були радше винятками з правил і не розв'язували проблеми в цілому [59, с.11].

За даними Інституту країн СНД в 1998 рік у РФ був відкритий та нині діє Український інститут, зареєстрований як автономна частина Московського державного педагогічного університету. Його проректор В.С. Ідзьо, відповідальний за основну організаційну роботу, є громадянином України. Інститут організовував понад 40 центрів дистанційного навчання по всім українським організаціям РФ. Фінансування Інституту велося із бюджету РФ [50, с.6]. Однак, основна робота, спрямована на підтримку й розвиток української культури і освіти, здійснювалася українськими товариствами самотужки та й не завжди сприймалася з розумінням місцевими органами влади [59, с.11].

Кандидат історичних наук, професор, ректор Українського університету, голова Історичного клубу, член Ради об'єднання українців у Росії В. Ідзьо, зазначав: «Упродовж усієї історії Росії ми не спостерігаємо взагалі будь-якого розвитку української освіти, культури, фінансування українських громадських організацій коштом російської казни. Щось незалежне, поза межами контролю Російської держави, завжди лякало останню, і якщо певна навчальна структура виходила з-під контролю самостійного на міжнародну арену, підписувала договори з аналогічними закордонними закладами, особливо з німецькими чи американськими установами, то, без сумніву, російські чиновники робили все, щоб така установа або стала подібна до державної, або цілком припинила своє існування. Звичайно, така науково-дослідна установа, тим паче українська, у РФ, на нашу думку, була приречена на загибель. Влада свідомо душила її. Жодного заходу щодо розгортання економічної, культурної та наукової діяльності Українського Університету в Москві, жодного звернення про фінансування Університету з боку РФ і з боку вже Незалежної України державні установи не підтримали.» [59].

Досить неприємно констатувати такі факти, але за даними архівних матеріалів відомо, що керівництво Московського територіального об'єднання «Народного руху» України, в особі голови Правління П. Перепусти, неодноразово зверталося до Президента України Л. Кравчука про надання фінансової допомоги у розмірі 100 млн. крб. для створення Українського університету в Москві [50, с.191]. Але у відповідь отримувало: «.Уряд України навряд чи зможе виділити суму, необхідну для придбання матеріальної бази Університету, зазначену П. Перепустою, бо в Україні сьогодні поновив свою діяльність Університет «Києво-Могилянської академії».Університет «Києво-Могилянська академія» має намір відкрити у Москві Український Колегіум. Тому відкриття Українського університету в Москві передбачає проведення підготовчої роботи.» [60, с.191].

В Ідзьо наводить ще й такі доводи: «Українські організації в Москві не мають ні приміщення, ні бібліотек, ні газет, ні Українського інституту, який був створений для задоволення науково-освітніх потреб українців Росії в 1997 р. після підписання Договору між РФ і Україною. Наголошуючи на проблемі вищої федеральної освіти для української діаспори Росії, зауважимо, що Український інститут був жорстоко знищений після року активного науково-культурного життя і не відновлений російською владою в так званий «Рік України в РФ ... Що стосується сьогоднішнього Українського інституту в Москві, то він є суто московською науково-дослідною організацією, який за власною волею створює представництво в РФ, не маючи для цього фінансів і федерального статусу» [17, с.11].

Сукупність фактів дає науковцю В. Ідзьо підстави зробити висновок, що «радянська перебудовча влада» і російська демократія початку 90-х років не вирішили освітнього питання українців у Росії. Українське освітнє питання в Росії залишилося відкритим [54, с.275].

Висувалися ще й такі аргументи-докази, що на початку 90-х років наявність «українських шкіл» в РФ мала епізодичний характер. Наприкінці 90-х років ХХ ст. цій проблемі Міністерство освіти України приділяло особливу увагу. Найтісніші контакти налагоджувалися з культурними об'єднаннями українців Тюмені, Башкирії, Краснодарського краю, Якутії. Міністерство освіти України комплектувало та надавало російській стороні навчальну і методичну літературу, відряджало викладачів української мови та літератури, проводило курси підвищення кваліфікації вчителів-українознавців, які працювали в Росії. Окрім того, Державна програма «Українська діаспора на період до 2000 року» підтримувала громадян Росії українського походження, надаючи державні стипендії для здобуття вищої освіти в Україні. У другій половині 90-х років діяли «українські» суботні та недільні школи в Москві та Санкт-Петербурзі [12, с.12].

Щодо освіти російської національної меншини в Україні також висувалися аргументовані позиції-претензії. Наприклад того, що в Україні немає нині жодного не лише «російського», але й навіть російськомовного університету чи інституту, жодної національно-культурної автономії. Викладання в усіх вузах послідовно переводилося на українську мову. 15 грудня 1997 р. Міністерство культури України, виконуючи доручення Кабінету Міністрів від 27 листопада 1997 р., поставило вимогу, щодо переводу на українську мову навчання всіх вузів України навіть Криму [69, с.6].

Вже з середини 90-х рр. вступні іспити до вищих навчальних закладів України проводяться українською мовою. Російська література включалася в загальну програму зарубіжної літератури. На філологічному факультеті Симферопольського державного університету в 1995 році із 25 скорочених викладачів - 23 філологи-русисти [69, с.6]. З погляду доктора філологічних наук, професора Н.Г. Озерової: «Не менш важливою серед актуальних проблем російської освіти в Україні є відплив висококваліфікованих кадрів. Так, наприклад, за 1994/95 н.р. Україну покинуло 8 видатних професорів-русистів. Головною причиною їх виїзду були не меркантильні міркування, а несприятлива соціально-політична атмосфера в українському суспільстві, психологічний дискомфорт, який вони відчували на собі. Росіяни України повинні бути впевнені в тому, що Україна забезпечить їх дітям всі загальнолюдські права, в тому числі отримання не лише середньої, а й вищої освіти рідною мовою» [53, с.14-15].

У 90-х роках в ЗМІ дискутувалася ідея створення російських університетів, російських груп в діючих вузах України, із спеціальним циклом навчальних предметів, які виноситимуться на вступні іспити.

До середина 90-х років кількість навчальних годин, відведених в школах Криму на вивчення російської мови і літератури, зменшилося на 35%, а у випускному 11 класі співвідношення годин на вивчення української та російської філології дорівнює 1:3. В середині 90-х років російськомовні школи Криму ще були, але назвати їх російськими вже було не можливо: російська історія в них не викладалася, а українська викладалася з антиросійських позицій [18, с.149]. Так співробітники Інституту країн СНД в статті «Независимой газеты», стверджували, що, в цілому, протягом 90-х років, в Криму кількість годин відведених на вивчення російської мови та літератури, скоротилося на 37%. Скоротилося порівняно з 1991 р. і кількість «російських» шкіл, за рапортами Мінстатистики України до 1996/1997 н.р. на Західній Україні, де проживало близько 300 тис. «паспортних росіян». У Львівській області замість 24 «російської» школи лишилося всього 5; у Волинській та Івано-Франківській по 1; у Хмельницькій, Тернопільській та Ровенській - жодної. До 1998 року, навіть в Києві, де проживало 600 тис. росіян і до 90% населення розмовляло російською мовою, кількість «російських» шкіл скоротилося більше, а ніж в 7 разів (було 155, а лишилося 19). Лише в 1997 р. було закрито 45 «російських» класів. У 1997/98 н.р. на всю Київську область діяла лише одна «російська» школа. Викладання історії в «російських» школах велося за підручниками, опублікованими за фінансової підтримки Фонду Сороса, де Росія зображувалася головним історичним противником України [69, с.6].



Громадські організації, які виступали від імені російськомовного населення України подавали пропозиції, щодо затвердження в Україні такої кількості «російських» дитячих закладів, шкіл, груп, вузів, яка б задовольняла права її громадян, бажаючих отримати освіту російською мовою, надання статусу російського двом-трьом державним університетам тощо [11, с.56-57].

Зросійщена говірка міських низів, великоміських передмість і робітничих поселень Донбасу і Дніпропетровщини виникла внаслідок русифікації місцевого українського елементу і постійного колонізаційного допливу росіян, що прибували (а за радянської влади були призначувані) сюди для праці, створюючи дрібноурядовий, ремісничий, купецький і робітничий прошарки. Насичена сленґізмами й арґотизмами, великоміська російська говірка люмпен-пролетаріату й правопорушників (Одеси, Києва, Харкова, Дніпропетровська, міст Донбасу), набула особливого поширення після революції, втримувала свою російськомовну форму, зокрема у висліді постійного сезонного (особливо на зиму) флуктуаційного припливу її носіїв — такого ж російського елементу з Ленінграду і Москви. Цей мовний «суржик» (суміш) характеризують деякі південно-російські українські спільності, у тому числі вимова притаманного українській фрикативного [г] на місці російського [ґ], голосних о, е, й (рос. ы) з спорадичним аканням, вимова e/'e/йе з етимологічного ѣ, стверділі р та губні у кінці слів, йотована вимова груп типу вя, бя, пя, тверді ч, шч, українська міжслівна фонетика, український наголос, керування дієслів та прийменників (по домах), як і побутові лексичні українізми та нерозрізнювання предикативних від атрибутивних форм прикметника. Український провінційний варіант російської літературної мови вживався раніше серед поміщицтва і провінційної інтелігенції, пізніше також серед партійних урядовців і технічної інтелігенції у висліді русифікаційного тиску й мовної політики, спрямованої на бодай російсько-український білінґвізм тих мовців, які не можуть чи не хочуть відразу перейти на російську мову. Тій меті служила відповідна популяційна політика (з відправленням українців на сезонну чи на постійну працю поза УРСР і надсиланням в Україну росіян та чужинців, що змушені користуватися російською мовою) і така ж мовна політика (в структуру української літературної мови впроваджуються лише елементи, тотожні з російськими, поборюються відмінності; потурання російсько-українському суржикові міських низів і робітництва). Законами з 1869 і 1886 російського уряду (аж до революції) виплачував грошову надбавку всім урядовцям немісцевого походження на Правобережжі для його зросійщення (офіційно ніби для його відпольщення), чим стягнув туди чимало росіян; таку саму політику тут вела й Російська православна церква. Український провінційний варіант літературної російської мови проявляється головним чином у вимові як і в різній насиченості (залежно від російськомовної культури мовця) окремими рисами міського україно-російського суржика (див. Русизми). В Галичині й на Буковині (у 19 ст., зокрема після 1866 аж по 1920-і pp.) та Закарпатті (тут аж по 1945), поширювалася через пресу й видання москвофільського табору, переважно серед частини духовенства та рідше і світської інтелігенції, окрема форма літературно-мовного «язичія»: архаїзована суміш українських і російського церковно-слов'янізмів з українською вимовою та обов'язковим етимологічним правописом.

Згідно з опитуванням, у 1998 році 47,2 % опитаних вважали, що російська мова повинна викладатися в тому ж обсязі, що й українська; 28,1 % — в меншому, ніж українська, але більшому, ніж інші іноземні; 16,8 %,'в основному зосереджені в Західній Україні, вважали, що російська повинна викладатися не в більшому обсязі, ніж інші іноземні мови [2].

У 2008/2009 навчальному році в Україні функціонувало 20 045 загальноосвітніх навчальних закладів, у яких навчалося 4 438 383 учні. У тому числі 1 199 загальноосвітніх навчальних закладів — із навчанням російською мовою: в них здобувають освіту 403 719 учнів, та 1 628 шкіл — із навчанням українською і російською мовами (російською мовою навчаються 368 594 учні).

Працюють також школи з навчанням трьома мовами (українською, російською та кримсько-татарською; українською, російською та румунською; українською, російською та болгарською; українською, російською та молдавською).Загалом, у загальноосвітніх навчальних закладах України російською мовою навчаються 779 423 учні. Крім того, російську мову як предмет вивчають 1 292 518 учнів, а як факультатив або в гуртках — 165 544 учні.

Таким чином, кількість російських шкіл в Україні становить 5,9 % від загальної їх кількості (для порівняння, у 1991/1992 році їх було 3 364, що становило 15,9 % від загальної кількості).

В Україні функціонує 919 державних професійно-технічних закладів. У 35 закладах викладання всіх предметів проводиться російською мовою. Кількість учнів, які навчаються російською мовою, становить 51,4 тисячі осіб, або 12,5 % від загальної кількості учнів. Усі предмети викладаються російською мовою в Автономній Республіці Крим — у 29 професійно-технічних навчальних закладах, а в Севастополі — у 6 таких закладах. Частково російською мовою викладаються предмети в деяких закладах Дніпропетровської, Донецької, Запорізької, Луганської, Одеської, Харківської областей.

Вищі навчальні заклади, які пропонують здобуття освіти російською мовою, розміщуються в основному в Луганську, Донецьку, Харкові, Дніпропетровську, Одесі та в Автономній Республіці Крим. У 2008/2009 році кількість студентів закладів першого-другого рівнів акредитації, які навчаються російською мовою, становила 45 907 (для порівняння: у 1999/2000 році їх було 123 560), а кількість студентів закладів третього-четвертого рівнів акредитації, які навчаються російською мовою, становила 280 767 (для порівняння, у 1999/2000 році їх було 395 605). Тобто в нинішньому навчальному році російською мовою навчалося 326 674 студенти. Один із варіантів їх працевлаштування — педагогіка. Готують педагогів для шкіл із російською мовою викладання зараз 12 вищих навчальних закладів першого-другого рівнів акредитації та 34 вищих навчальних заклади третього-четвертого рівнів акредитації [79]. Зважаючи на широке використання російської мови в Україні, багато студентів з різних країн вивчають тут російську.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал