В. Г. Короленка Творчість Маріанни Кіяновської



Сторінка3/3
Дата конвертації04.12.2016
Розмір0.6 Mb.
1   2   3

2.4 Маріанна Кіяновська: Я волію бути як Еліот, а не як професор, котрий пише про Еліота
Автор: Ольга Купріян ("Друг читача")

Маріанна Кіяновська – поетка-містик, її вірші – не схожі на жодне інше письмо– без сумніву, натхненні Богом. За доволі короткий проміжок часу її встигли звинуватити в нелюбові до верлібрів і в надмірному катастрофізмові стосовно сучасної української культури.



Маріанно, після Ваших інтерв’ю у письменницькому середовищі відбуваються жваві обговорення, що дуже часто переходять у гострі дискусії. Останнім часом Вам закидають нелюбов до верлібрів і надмірний катастрофізм у погляді на сучасну українську культуру.

─ Про мене існувало кілька міфів. Один — нібито я захистила кандидатську дисертацію. Я її не захистила, бо на якомусь етапі це для мене втратило будь-який сенс. Другий міф — що я не вмію писати верлібрів, тому пишу римовану поезію. (А також — нібито я не пишу прози). Мовляв, римована поезія — це єдине, що я здатна робити як письменник. Відповідно, якщо усе страшенно спрощувати, можна сказати, що мені довелося написати книгу верлібрів уже бодай навіть для того, щоби мені дали спокій як істоті, яка чомусь постійно вдається до «безнадійно тупих» традиційних, банальних рим. Відповідно, «Звичайна мова» задумувалася як «хитра» книжка. На мою думку, це штучна, «придумана», так би мовити, механічно створена книжка, і саме такою вона і мусить бути, тому що (я вже про це казала) верлібр як спосіб письма не є моєю органічною мовою. Це приблизно так само, як існує різниця між жінкою, яка робить ляльку, і жінкою, яка народжує дитину. При цьому жінка не перестає бути жінкою; питання в іншому, а саме: в процесі творення. Для мене римовані вірші — це діти, а верлібри я всього лише постаралася виготовити. Але, чесно кажучи, мені уже тема верлібрів невимовно набридла… А з приводу катастрофізму… Йдеться зовсім не про те, що наша література бідна, просто у ній об’єктивно бракує деяких ланок. У нас немає достатньої кількості перекладів (маю на увазі не тільки жанровий, а й мовний діапазон), немає повноцінних культурних зв’язків, немає багатьох інших речей, які нині неодмінно повинні бути присутніми у культурі, котра функціонує справді повнокровно. Що ми, українські читачі, знаємо про чеську літературу? Ми практично нічого не знаємо, крім, можливо, імен Карела Чапека, Мілана Кундери і Вацлава Гавела. Тому що майже немає перекладів. Узагалі, в нас фактично немає доступу до інформації про чеську, а також про всі інші південно- і західнослов’янські культури (за винятком, хіба що польської, та й то — тільки останнім часом, причому завдяки значним зусиллям саме польської сторони). На жаль, інші європейські держави не докладають аж стільки зусиль у напрямку культурного обміну з Україною. Та й наша країна нічого подібного до зусиль, здається, не докладає. А відтак — що ми знаємо про чеський живопис (навіть про чеський авангардний живопис у контексті українського авангарду)? Що ми знаємо про чеське кіно? Відповідно, звідки нам знати, що в Чехії є дуже хорошого рівня театр, який, до речі, існує не без державної підтримки? Адже театр, як і симфонічна музика, потребує додаткових капіталовкладень, видатків на «оркестрову яму» — тобто коштів (звісно ж, переважно — в режимі дотацій) на приміщення, на акторів… Причому сказане стосується не тільки Чехії. Між іншим, у Словенії (мені пощастило побувати в Любляні) — також несамовито високий рівень театру. Хоч це країна з усього лише трьома мільйонами населення! Тоді як у нас, відверто кажучи, українського театру практично немає. Але я говорю не про історію української драматургії. Так, ми маємо і Миколу Куліша, і Володимира Винниченка, і навіть Карпенка-Карого. Ми маємо Курбаса, і цілу плеяду режисерів і акторів, і назагал цілком добру традицію. Підкреслюю, що йдеться не про українські театральні колективи, а про їхні репертуарні можливості. Я вважаю, що у нас відсутній процес, коли кількість переростає в якість, відсутня повноцінна спадкоємність; що в Україні дуже бракує письменників, які серйозно працюють для театру, які займаються цим систематично. Це величезна прогалина, і, на жаль, у сучасній українській культурі таких прогалин дуже багато. А те, що мені закидають катастрофізм… Багато кому із письменників закидали катастрофізм. Я – в непоганій компанії.

Ваші книжки виходять досить рідко, але завжди з ретельно відібраними текстами. Чи є якийсь принцип, за яким відбувався добір текстів для кожної зі збірок? Ви самі відсіюєте непотрібне чи комусь цю справу довіряєте?


─ Першу мою книжку з багатьох сотень текстів скомпонував мій старий добрий друг Юрій Бедрик. І це власне він просто-таки змусив мене її видати. Так що в упорядкуванні і виході цієї збірки немає ніякої моєї заслуги. Друга книжка, «Вінки сонетів», мала би називатися «Парк Праксителя». Я подала ці вінки сонетів на міжнародний конкурс «Привітання життя» й несподівано для себе отримала другу премію. Тобто ця книжка не мала би виходити друком: у мене ж була не перша премія. Але меценат і видавець пан Ігор Трач, який і до того видавав за свої кошти рукописи, відзначені другою премією на конкурсі «Привітання життя», запропонував, аби ці мої тексти все ж таки були опубліковані. Я йому за це дуже вдячна. Однак через збіг обставин ця книжка версталася з абсолютно сирого, не вичитаного мною рукопису, тому в майбутньому, як тільки трапиться така можливість, я хотіла би перевидати вінки сонетів в «іншому складі» і в остаточній редакції — вже як «Парк Праксителя». Потім побачила світ книга «Міфотворення». Цього разу композицію я продумувала достатньо ретельно, але все ж таки ця книга усе ще засвідчує моє глибоке учнівство. Зрештою, як і «Книга Адама». Може, саме тому, саме через недостатньо добре упорядкування, попри мої намагання зробити «Книгу Адама» прозорішою, її так ніхто і не зрозумів. Зокрема, ніхто не зрозумів її структури і, вужче, її композиції. Для мене цикл верлібрів усередині — це піщина, а навколо неї — більш-менш однорідний шар перламутру. Тепер, перечитуючи цю книжку, я розумію, що там дуже багато зайвого і що її треба було робити зовсім інакше. Мабуть, тому книжку «Дещо щоденне» я зробила максимально лаконічною: з 54 відібраних 52 вірші — восьмирядкові. Для мене це було принципово ще й через те, що 8 нагадує знак нескінченності. Не знаю, як це прозвучить, але ці п’ятдесят чотири вірші вибиралися з майже тисячі текстів.

У піаністів є своєрідні «вправи для пальців». Як, на Вашу думку, — поет теж має постійно практикуватися в написанні віршів?

─ Різні люди по-різному приходять до певного досвіду. І для того, щоб я могла писати так, як я пишу, не думаючи, а тільки вслухаючись і відчуваючи, я мусила максимально опанувати техніку. Мені треба було стати подібною до музиканта, який заходить у темну кімнату, відчуває, що перед ним стоїть піаніно й усліпу грає Баха. У моєму випадку справді потрібні «вправи для пальців» — для того, щоби, пишучи в трансі, я не мусила замислюватися над формальними прийомами, щоби я не зашпортувалася об слова.

Ви часто говорите про писання в трансі, про містичний характер свого письма…

─ Але я справді пишу в трансі! Річ у тім, що здатність досягати трансу в мене набута, а не вроджена. Протягом кількох років після народження дитини в мене була проблема зі здоров’ям, деякі лікарі діагностували її як епілепсію. Потім ці приступи чудесним чином припинилися. Але з того часу в мене збереглася особлива чутливість на деякі речі. У певний момент я зрозуміла: те, що я пишу свідомо, для мене не становить ніякої цінності, а те, що я пишу, не знаючи, звідки воно береться, є для мене цікавим, хоч і не завжди зрозумілим. І якщо Василь Герасим’юк чи Ігор Калинець одразу бачать різницю між «тими» і «цими» віршами, то це є доказом того, що «ці» вірші і справді зовсім інакші. З іншого боку, я дедалі більше боюся «цих» віршів. Це ще одна причина, чому моя остання книжка така мала. Будь-яку двозначність, окрім тієї, яку я закладала свідомо, я відсіювала. Як наслідок, «Дещо щоденне» як книжка вичерпала певний спосіб письма. Аби написати нову книгу віршів, мені потрібні або інше письмо, або новий досвід.

До Львівського Форуму Видавців у «Факті» має вийти Ваша прозова книжка. Скажіть, прозова мова для Вас є таким «іншим письмом», чи це знову ж таки спосіб довести, що Ви можете писати прозу?

─ Я доводила, що можу писати прозу, всі попередні роки. Щоправда, всі мої ранні спроби були епігонством: я підпадала під вплив Маркеса, Прохаська, Гюнтера Грасса… З іншого боку, саме завдяки цьому я виробила непогану техніку письма. Якось я написала два тексти «під Фолкнера» — суто з експериментальною метою, задля імітації стилю, — і показала їх знайомим. Я пережила просто-таки казові хвилини, коли люди, які достатньо добре знають оповідання Фолкнера, повірили, що це дійсно його тексти, нібито перекладені моєю знайомою! Потім ми разом довго сміялися; і вони мене підбивали ці тексти десь опублікувати. Ну, чесно кажучи, спокуса була, але я не піддалася. Пізніше я вже не дозволяла собі таких жартів. Зрештою, якщо говорити про мої «кіяновські» прозові спроби, то їх було досить багато. Я багато років писала і писала роман, і вже була практично його написала, але якийсь час тому сталося так, що його не стало. Потім я вирішила спробувати себе в якості колумніста, й протягом кількох місяців поспіль у газеті «Поступ» було опубліковано кільканадцять моїх есе. Крім того, мої оповідання друкувалися у журналі «Кур’єр Кривбасу». Торік на міжнародному літературному фестивалі у Любляні я несподівано була відзначена як прозаїк, і у зв’язку з цим, а також завдяки цьому написала книжку оповідань «Стежка вздовж ріки», яка невдовзі мала би вийти у «Факті». Оповідання зі «Стежки» — тексти, за які я повністю відповідаю, — зокрема, ще й тому, що це вперше у своєму житті я змогла писати прозу, як вірші, тобто практично в трансі. В основі принаймні трьох із них лежать простенькі сюжети, love-story, але це тільки на перший погляд, бо насправді там дуже багато підтексту, алюзій і взагалі «подвійного дна». Зрештою, я ж кросвордист, і це також становить мій унікальний досвід: я вмію будувати сітку; навіть на суто асоціативному рівні кожен окремо взятий текст відкриває ключі в усіх інших текстах. Крім того, там величезна кількість цитат, і, як мені кажуть, дуже багато психоаналізу, але вся фішка в тому, що чи не на кожен фрагмент, де мені закидатимуть «автобіографічність», я зможу відповісти, покликаючись на джерело цитати.

У такому разі Ви є постмодерністом?

─ Ні. Я містик. Якщо говорити хронологічно, постмодернізм закінчився років двадцять тому, якщо ж основним критерієм обрати формальні ознаки тексту, то характерні прикмети постмодернізму можна відшукати ще у Сервантеса, більше того, навіть в "ослячих меніпеях" Апулея і Лукіана. Років десять тому мені ще було цікаво, як саме я ставлюся до постмодернізму, чи є він в українській літературі і т. д., але зараз мені це нітрохи не цікаво. Я волію бути як Еліот, творчість якого досліджують десятки тисяч науковців. Я знаю, що ці слова будуть багатьма сприйняті украй негативно, я свідома цього — і все ж таки я повторюю, що волію бути як Еліот, а не як професор, котрий пише про Еліота. Саме тому мені шкода часу на написання і захист власної кандидатської дисертації (хоч, можливо, це відкрило би переді мною чимало дверей і ліквідувало би принаймні деякі з моїх нинішніх обмежень). Мені шкода часу, бо в мене його уже надзвичайно мало, тому я волію не замислюватися над сутністю «-ізмів», а писати і перекладати (причому мені дійсно байдуже, чи буде це писанням «у шухляду», чи ні). Відповідно, абсолютно не важливо, належу я до постмодернізму, чи не належу. Важливими є зовсім інші речі. Зараз у нас узагалі відбувається тотальна інформаційна і свідомісна революція, про яку чомусь майже ніхто не говорить. Ми починаємо мислити не повноцінно, а редукованими мислеблоками. Наші предки мислили емоційно, образно, вони навіть лаялися соковито, красиво, тоді як нині з буденного мислення пересічної людини випадають «необов’язкові» слова, в першу чергу — прикметники, і насамперед ті, які називають кольори, емоції, стани... А мова — вона ж жива, вона — як тіло. Якщо ми не працюємо м’язами, вони атрофуються… Ми поступово вступаємо в епоху цілковито атрофованої емоційності. Як перекладач я вже не раз стикалася з абсолютно беземоційними текстами. І йдеться ж про літературу! Це значить, що в літературу, в словесність приходить уже зовсім інше, ніж перше, письмо, нові виражальні структури, більше того — що формується новий тип словесності. У літературу приходить вихолощена, прагматично раціоналізована, вузько функціональна мова: які-небудь кілька тисяч слів (бо нащо більше?). І це речі набагато глибші й масштабніші, ніж постмодернізм чи постструктуралізм. Це речі у певному сенсі необоротні.

Є різні визначення поняття «мережева література», однак важко заперечити той факт, що багато сучасних літераторів ведуть блоґи. Чи може література-в-інтернеті претендувати на статус цього «нового письма»?

─ Я завжди стежу за літературою в Інтернеті, останнє, що я читала російською,— Лєна Елтанг. Мені дуже сподобалася Лінор Горалік; у Мережі є автори, яких я часто перечитую. Проте я читаю літературу в Інтернеті так, як читала би книжки — тобто власне читаю; натомість спілкування в Інтернеті, ведення блоґів неминуче забирало б у мене частину життя. Якщо би я тусувала в Живому Журналі, я не могла би робити перекладів і мені би зовсім не вистачало часу на те, щоби думати. Повірте, я не перебільшую. Коли чоловіки пересіли з коней в автомобілі, вони перестали бути чоловіками. Вони вже не здатні пробігти п’ять кілометрів, тому що їхні серце і м’язи просто не витримають такого навантаження. Відповідно, люди, які постійно сидять в Інтернеті, мають менше часу на те, щоби мислити, і в них атрофується пам’ять. З одного боку, виникає і підтримується ілюзія, що Мережа — це максимально відкритий простір, з іншого боку, це означає колосальне обмеження персональних можливостей і паразитування одне на одному, — значно більше, ніж паразитування, скажімо, на книгах, яке є паразитуванням, так би мовити, в хорошому розумінні цього слова. Наприклад, я паразитую на Еліотові, бо засвоюю його думки. Але спілкування у Мережі — це інше. Воно з’їдає відчуття часу і простору. Зізнаюся, що це не для мене. Я вибираю читання книжок і живе спілкування. Бо навіть на це мені бракує життя!

Що би Ви ще хотіли написати?

─ Я дуже хочу написати книгу про розумово відсталу дівчинку. Є конкретна дівчинка, я її бачила. Їй майже двадцять років, але вона перебуває на рівні розвитку трирічної дитини. Вона неймовірно радісна, всіх любить, але водночас вона велика, важка — і смертельно небезпечна для оточуючих. Зокрема, ще й тому, що сама ця дівчинка практично не відчуває болю. Ніжно обіймаючи, вона здатна задушити людину. Для мене, як для письменника, неймовірною загадкою є свідомість цієї дівчинки: що вона розуміє, чого не розуміє, що вона відчуває, чого не відчуває, що вона хоче і чого не хоче. Я вже казала про певні прогалини у нашій літературі. Власне, іще одна прогалина: у нас практично немає серйозної прози, яка би розглядала проблему травмованої або ущербної (з фізіологічних причин) свідомості. Тільки я ще не знаю (не знаю про себе), чи вдасться мені подужати цю тему. Чи зможу я зважитися на таке письмо. Я боюся цієї дівчинки. Що, коли я візьмуся про неї писати — і вона мене, самим же моїм письмом, уб’є? Тому я не знаю, чи буду я цю книгу писати. Наразі я про це думаю.

Авторів зараз прийнято ділити на «модних» і «елітарних»? Як Ви гадаєте, до кого можна віднести Вас?



─ У мудрого Атоса є з цього приводу чудова фраза. До речі, одна із моїх улюблених. Вона звучить приблизно так: «Для Атоса — це занадто багато, а для графа де Ла Фер — це замало». На елітарну літературу я, на жаль, ще не тягну, а на масову, на жаль, вже не тягну. Ні, не так: на елітарну літературу я, на жаль, вже не тягну, а на масову, на жаль, ще не тягну. Чи, може, все-таки навпаки? У кожному разі, я точно не належу до когорти модних українських письменників.
2.5 Маріанна Кіяновська: «Я – не Рембо і не Чубай»
- Пані Маріанно, ви – авторка кількох збірок поезії, численних публікацій у періодиці, критик, перекладач. Чим є для Вас робота зі словом?

– Мабуть, це дуже складне запитання. Найбільш патетична - і водночас найбільш правдоподібна відповідь мала б, напевно, звучати так: робота зі словом є для мене життям; або, принаймні, робота зі словом нерозривно пов’язана із моїм життям. Я редагую книжки, перекладаю книжки, читаю книжки, пишу книжки… Це - з одного боку. З іншого боку, в цьому запитанні є одна - але суттєва - неправильність. Неправильність - у слові «робота». Робота зі словом - це набагато складніше, ніж просто робота. І водночас - набагато невимушеніше. Письменник не може не бути грайливим. Література - це неминуче гра, принаймні якоюсь мірою. Мене дратує мій же власний образ, який формується численними інтерв’ю. Це образ просвітленої духовним досвідом перекладачки-космополітки, містички і мислительки, багатої на високі емоції та почуття, і водночас аскетично суворої. У житті я набагато спонтанніша, набагато лінивіша, набагато зліша, набагато більш непослідовна. Я дивачка. І це радше добре, бо в «роботі зі словом» тільки диво має для мене сенс. Слово як диво. Усе, що не є дивом, у «роботі зі словом» - різновиди експлуатації людини людиною. Письменник змушений обмінювати свої здібності й уміння, свій час, радість свого життя і т. д. на гроші. Брати Капранови, акули українського книжкового бізнесу, в одному з польських своїх інтерв’ю, говорячи про можливість робити гроші на книжках в Україні, дуже прикольно висловилися про письменників і перекладачів як про дешеву робочу силу (саме тут, саме у нас). Що ж, вони мали на увазі саме «роботу зі словом». Як український перекладач, я змушена з цим станом речей миритися, але як письменник я намагаюся залишатися сороканіжкою, намагаюся не думати, яким був мій попередній крок і яким буде наступний, не думати про гроші - і взагалі, якнайменше замислюватися над тим, як і чому. Бо письменник не може знати про себе правди - не може знати її в принципі. І до цього не треба прагнути. В премногому знанні занадто багато печалі. Можна прожити 37 років, і з них лише 4 роки - писати. Так жив Рембо. Я живу 34 роки, з них майже 25 років пишу - і десь 4 роки мене запитують, що, як і чому я пишу. Ну, і в цьому - для мене - немає нічого доброго. Тому що я все менше пишу - і все більше над цим «як і чому» замислююся. Але, скільки б я не замислювалася, я - не Рембо. І не Чубай. Я ще майже нічого не встигла. Не спалахнула. Не вибухнула. Я всього лише привідкрила для себе якесь приречення - щось цілком несказанне. Несказанне - бо я болісно відчуваю, що вже зараз, в оцю-ось мить, багато що із непрожитого - всі не уявлені мною пейзажі - є для мене безповоротно втраченим. І я свідома того, що оскільки я не пережила безліч речей, про які мене запитують, маючи на увазі «роботу зі словом», у мене напевно немає внутрішнього досвіду тої глибини, яка дозволяє справді щось знати. Ось що парадоксально: чим більше я думаю, що майже нічого не знаю, тим більше чомусь отих інтерв’ю - і, мабуть, я все більше чогось боюся - тому що і Рембо, і Чубай, і Ніка Турбіна, переставши писати, почали панічно боятися цього свого мовчання, стали якось гасити його, вбивати його в собі. Я все ще поки що пишу - але я вже боюся - і все-таки я даю вам оце інтерв’ю, і говорю-говорю-говорю. Ну, що ж, я всього лише людина, і мені притаманне все людське. Відтак, відповідаючи на запитання про роботу над словом, мені хочеться здаватися солідною, елегантною і фотогенічною. Але насправді - і то набагато більше - мені хочеться нічого не говорити, бо останнім часом я не можу говорити без страху, без гулу в кістках.

- Ви мешкаєте у Львові. Чи впливає енергетика міста на те, що Ви пишете?

– Не знаю. Річ у тому, що я росла не у Львові. Я не знаю міських закапелків, як знають їх змалечку, - одухотвореними і живими, наче казкові нетрі. Ми про це колись розмовляли з Віктором Небораком: місто, як і мова, може стати по-справжньому рідним тільки в дитинстві. Львів є для мене майже рідним містом, я прожила у Львові 18 років, тобто понад половину життя, але я практично не вловлюю його зачаєних голосів. Уже студенткою я якоюсь мірою відчула на собі вплив специфічної міської мистецької аури - це була епоха «Вивиху» і карнавальної екстатичності бубабістів з усіма їхніми літаючими головами і тріумфальними проходами по Академічній. Зрештою, мені справді є що згадати: у туфлях на десятисантиметрових каблуках я вилазила на «Сьоме небо» - там було прикольно цілуватися (для нельвів’ян варто, мабуть, уточнити, що це один із легендарних львівських дахів, один із найвищих в старому місті), ми могли подовгу сидіти на каві на площі Ринок, ми прогулювалися Погулянкою - і все це було звичайним нашим, практично буденним тодішнім життям. За ці роки я полюбила Львів - і Львів залишив у мені глибокий слід як місто моєї юності, та однаково я росла не у Львові. З іншого боку, деяка притаманна моїм віршам бароковість - напевне, справді суто львівська. Можливо, енергетика міста вплинула і на те, що я стала перекладати. Саме завдяки Львову я настільки відкрита для сприйняття європейських і світових літератур і культур, внутрішньо зорієнтована на Європу. Але зараз відбуваються колосальні цивілізаційні зміни, революція у сфері інформації, революція у царині громадянської свідомості, Львів страшенно змінився. Я думаю, я і мої тексти змінилися набагато менше, ніж Львів. У місті моєї юності цвірінькали горобці, вечорами сюрчали коники, а двірники писали вчителькам молодших класів неймовірно красиві любовні листи - вчительки ж, зашарівшись, упівголоса їх читали. Мої друзі пили ніяке не пепсі, радше вже львівське розливне пиво (це теж було складовою тодішньої міської атмосфери, за цим пивом треба було далеко ходити, аж до так званої «труби» на пивзаводі, тепер такого пива вже нема), або вермут «Погулянка», або глінтвейн, а свої любовні і літературні справи обговорювали не в чатах і не на форумах, а при зустрічі, віч-на-віч. У нас було набагато менше фоток, ми їздили переважно трамваями - і мені чомусь здається, що у ті роки ми зовсім інакше ставилися до вічності. А також - до старовини. Вона тоді ще не стала настільки заяложено-туристичною.

Але я не думаю, що у моїх віршах присутній Львів - може, хіба що в декількох ранніх. Я багато завдячую Львову, я люблю Львів, але, здається, я його - як місто - майже зовсім не відчуваю.

- Нещодавно у київському видавництві «Факт» вийшла Ваша поетична збірка «Дещо щоденне». Прочитавши її, першим спадає на думку те, що це - сповідальна поезія.

– Я вже багато про це говорила - це не сповідальна поезія. Письменник пише собою, крізь себе, але зовсім не обов’язково про себе. Коли Золя з величезною правдоподібністю на кількох сторінках описує сцену пологів - це аж ніяк не означає, що це могло бути його безпосереднім досвідом. Інша річ - він міг це бачити, він зміг це уявити - в собі, перепустивши ці біль і радість крізь себе. Але якби сцену пологів якось так описала я - це було би сприйнято радше автобіографічно. Чому так? Тому що я - жінка? А що робити з автобіографічністю, коли письменник пише про смерть? Коли я пишу про любов і про смерть, я пишу про любов і про смерть, але ж насправді я ще нічого про смерть і про любов не знаю. Бо хто із живих може знати, що таке істинна любов? І хто із живих був далі, ніж на порозі смерті? З іншого боку, всім нам любов і смерть частково привідкриті, кожен із нас має якесь потаємне, глибоке, сокровенне знання про ці та деякі інші речі, але я переконана, що це абсолютно не людський, тобто цілком неземний досвід, це досвід причетної до Абсолюту безсмертної людської душі. Якщо чесно, то я взагалі не розумію деяких написаних мною віршів. Власне тому, що вони написані мною. Я всього лише перепустила їх через себе - всього лише. Отож у мене не сповідальна поезія - зате це одне із останніх моїх сповідальних інтерв’ю. Мені надто складно говорити про всі ці речі.

Чим Маріанна Кіяновська – поетка відрізняється від Маріанни Кіяновської у щоденному житті?

– У щоденному житті я звичайна жінка, трохи занудна, але чоловік і донька мене терплять і - кожне по своєму - ставляться до мене з поблажливою лагідністю. Друзі у мене надійні і вірні, переважно це дуже старі друзі…

Коли говорять про поетку Маріанну Кіяновську, одразу згадують іншу поетку, також зі Львова, Мар’яну Савку. Різні за зовнішністю та поетичним голосом, ви, однак, утворили гармонійний дует, який вилився у публікацію спільної книги «Кохання і війна» та укладанні антології жіночої поезії «Ми і вона». Маріанна і Мар’яна – подруги чи колеги?

– Один мій знайомий, поляк, якому я розповідала про Мар’янину найновішу книгу «Бостон-джаз» і принагідно поділилася якимись нашими з нею планами, сказав, що насправді наша з Мар’яною дружба - вже легенда, причому з розряду «в дійсності так не буває». Ми з ним, звичайно, посміялися, пізніше я про це розказала Мар’яні - і ми посміялися вже разом із нею, але правда, напевно, в тому, що у нас це звичайна справжня дружба, не так-то вже й пов’язана з літературою. Наша з Мар’яною присутність в літературі, спільні проекти, книжки, антології - це тільки один із аспектів. Творчі тандеми переважно недовговічні. Проти таких взаємин працюють конкуренція, неоднакове ставлення до життя, різні цінності і т. д. А з Мар’яною я пішла би у розвідку - як другові я їй абсолютно довіряю. Зрештою, я дуже багато чим їй завдячую. І я надзвичайно дорожу своєю дружбою з Мар’яною Савкою. Здається, це вже загальновідомо.



- У кожного літератора, мабуть, є улюблені автори, поети та письменники, на яких рівняються, або ж намагаються перевершити. Чи є у Вас такий список, і чи змінний він?

– Безумовно, є. І безумовно, він змінний. Але у ньому завжди будуть присутні Августин, Монтень, Сервантес, Данте, Шекспір, Дюма-батько, Стівен Кінг, з українських поетів - Шевченко, Стус, Герасим’юк. Інших авторів я можу любити і цінувати, але до тих, кого я оце назвала, я весь час повертаюся. Напевно, вони для мене більше, ніж просто улюблені письменники.

Окрім писання поезії, Ви займаєтеся також перекладами. Що для Вас є визначальним при виборі того, чи іншого автора?

– Насамперед цей поет, оскільки я перекладаю переважно поезію, повинен бути цікавим і особливим, тому що, в принципі, перекладачі збагачують рідну мову і літературу новими виражальними засобами нітрохи не менше, ніж власне письменники. При цьому зовсім не обов’язково, щоби цей автор був мені співзвучним чи то світоглядно близьким. Приклад - мої переклади варшавських неолінгвістів - Ярослава Ліпшиця, Марії Циранович, Міхала Каспшака, а також кількох польських поетів-слемерів, з яких найцікавішим мені здається Яцек Капела. Не знаю, як інші перекладачі, а я намагаюся постійно балансувати між визнаними класиками - і абсолютно новими іменами. Відкриття іноземної літератури неможливе, по моєму, як без одного, так і без другого



- Якось російський актор Олег Янковський зазначив, що сьогоднішній час - це «епоха добре оплачуваних посередностей». Чи можна сказати так про сучасний український літературний процес?

– Категорично - ні. По-перше, ми маємо досить багато яскравих і цікавих постатей - сам лише Жадан чого вартий. По-друге - хто у нас «добре оплачувані посередності»? Наскільки мені відомо, це всього лише декілька авторів, які написали всього лише декілька книг під пряме політичне замовлення. Переважна більшість українських письменників, як справедливо зауважили Брати Капранови, - дешева (і, до речі, майже цілком безправна) робоча сила. Тому словосполучення «добре оплачувані» у контексті сучасного українського літературного процесу звучить доволі смішно.

Зараз говорять про прихід нової літературної генерації двотисячників. Якими Ви бачите молодих поетів та письменників? Чи здатні вони змінити становище української літератури на міжнародній арені?

– Так, здатні. Є принаймні кілька дуже цікавих імен. Ксеня Харченко, Галя Ткачук, Катерина Бабкіна - потенційно культові. То нічого, що я називаю тільки дівчат? Хлопці теж є надзвичайно хороші: Горобчук, Коробчук, Романенко, Стронговський, Захарченко. Напевно, цікаве майбутнє в літературі матимуть Наталка Пасічник і Сашко Ушкалов. Мені дуже подобається це покоління - я сподіваюся, його не знесилять тенета Інтернету.

І наостанок побажання читачам від Маріанни Кіяновської.

– Є гарне, коротке, але надзвичайно містке слово - бути. Бути з Богом і з любов’ю, а все інше неодмінно додасться.



Висновки
У текстах Кіяновської “природно співіснують божественна любов до ближнього й вишукана еротичність” (Ю. Бедрик). Маріанна Ярославівна – одна з найпреспективніших поеток сучасної української літератури, про що свідчить еменрджентне еволюцінування структурної довершеності й семантичної полівалентності в останній збірці.

Кіяновська володіє мистецтвом майстерно впроваджувати спонтанний, образно насичений мовленевий потік у конструктивістське русло обраних поетичних матриць. На тлі формотворчої анемії більшості сучасних авторів, ця здатність видається унікальною.



Список використаної літератури


  1. Генріх Ібсен. Ляльковий дім. П’єса. Бернард Шоу. Пігмаліон. П’єса. – Львів: Червона калина, 2003. – 216 с.

  2. Денисюк І. О. Розвиток української малої прози ХІХ – поч. ХХ ст. – Львів: Академічний експрес, 1999.

  3. Дігай Тетяна. Піщаний дім для ляльок: [рец. на: Кіяновська М. Стежка вздовж ріки: Новели. – К.: Факт, 2008. – 240 с.] // Літературна Україна. – 2008. – 11 грудня. – С. 5.

  4. Жила Оксана. Любов-біль: [Рец. на: Кіяновська М. Стежка вздовж ріки: Новели. – К.: Факт, 2008. – 240 с.] .

  5. Нич Ришард. Міжтекстовість та її межі: тексти, жанри, світи // Нич Р. Світ тексту: Постструктуралізм і літературознавство / Перекл. З пол. О. Галета. – Львів: Літопис, 2007. – С. 70–96.

  6. Павличко Соломія. Виклик стереотипам: нові жіночі голоси в сучасній українській літературі // Павличко С. Фемінізм. – К.: Основи, 2002. – С. 181–187.

  7. Савка М. алогізми і парадокси чи шлях чіткої логіки. Збірка поезій Маріанна Кіяновської «Інкарнація» // Молода нація: альманах. – 1998. – 9. –с. 144-147.

  8. Харчук Р. Марія Матіос: між традицією і стилізацією // Харчук Р. Сучасна українська проза: Постмодерний період: Навч. посіб. – К.: ВЦ «Академія», 2008. – С. 68–72

  9. Харчук Р. Найновіша підлітково-дитяча літературна альтернатива // Харчук Р. Сучасна українська проза: Постмодерний період: Навч. посіб. – К.: ВЦ «Академія», 2008. – С. 207–232.

Джерела з інтернету:

  1. http://poetry.uazone.net/kijanovska/

  2. http://ukr-lit.net/index.php?option=com_content&view=section&id=119&Itemid=120

  3. http://ariadna.sumno.com/literature-review/u-richkovomu-namuli-storich/

  4. http://sumno.com/article/marianna-kiyanovska-ya-ne-rembo-i-ne-chubaj/

  5. http://www.bukvoid.com.ua/info/writers/Kiyanovska_Marianna.html

  6. http://www.dt.ua/3000/3050/55604/

  7. http://dyskurs.narod.ru/links.html

  8. http://www.fact.kiev.ua/articles/article_139/

  9. http://maysterni.com/user.php?id=141

  10. http://www.mediaport.ua/news/statiy/53710


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал