В. Ф. Семенов регіональна економіка навчальний посібник



Pdf просмотр
Сторінка5/40
Дата конвертації02.04.2017
Розмір6.95 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   40
2.5.Теорії регіональної спеціалізації і міжрегіональної торгівлі
Багато підручників мікроекономіки починаються з аналізу механізму попиту та пропозиції на товарному ринку, демонструючи при цьому модель ринкової рівноваги, де передбачається, що попит на товар D падає при збільшенні ціни Р, а пропозиція товару S, навпаки, зростає при збільшенні ціни
(рис.2.6). Перетинання зворотних функцій попиту та пропозиції QD= D (Р) і QS
= S (Р) дає точку рівноваги попиту та пропозиції Q* і ціну рівноваги P*:
Q* = D (P*) = S (P*)
Приведена широко відома модель має, однак, принциповий недолік: вона
ігнорує вплив простору або (що по суті те ж саме) допускає, що ринок є точкою. Для теорії просторової чи регіональної економіки такі припущення неприйнятні. Очевидно, першим, хто звернув увагу на цю невідповідність (ще в
1838 р.), був французький економіст — математик О. Курно.
Рис. 2.6. Рівновага попиту та пропозиції однорідного товару на точковому ринку [13, с. 43].
Початковий крок аналізу механізму попиту та пропозиції в економічному просторі — це розгляд просторово розділених автономних регіональних ринків.
Очевидно, що в кожному цілком автономному регіоні будуть складатися своя ринкова рівновага попиту та пропозиції і свої ціни ринкової рівноваги, тобто в кожному регіоні описана вище модель буде ―працювати‖ автономно.

Ситуація принципово ускладнюється, якщо регіональні ринки зв'язуються один з одним. Проведемо аналіз двох ринків регіональної системи, що виробляє
і споживає однорідний товар.
Нехай А1 — ціна рівноваги для автономного регіону 1; А2 — те ж для автономного регіону 2; Т1,2 — транспортні витрати на доставку одиниці товару з регіону 1 у регіон 2; T2,1 — транспортні витрати на доставку одиниці товару з регіону 2 у регіон 1. Завдання полягає в тому, щоб визначити обсяги виробництва, міжрегіональні постачання товару і ціни рівноваги (P1* і Р2*) у системі пов'язаних регіональних ринків.
Нехай для визначеності А2 > А1. Тоді у виробників (продавців) виникає стимул для постачання товару з регіону 1 у регіон 2 з метою реалізації його по більш високій ціні. Наслідок відкриття регіональних ринків буде залежати від співвідношення різниці А2 — А1 і транспортних витрат Т1,2.
Якщо виявляється, що А2 — А1 < Т1,2, то міжрегіональна торгівля неефективна, оскільки виграш виробника (продавця) регіону 1 на ціні реалізованого товару менше транспортних витрат. У цьому випадку стан рівноваг регіональних ринків зберігаються такими ж, як і при автономному
їхньому функціонуванні. Більш цікавий варіант, коли А1 = А2. Тоді вигідно поставляти товар з регіону 1 у регіон 2, а на кожному регіональному ринку наступить нова рівновага. Ціни рівноваги будуть задовольняти умові Р2* = Р1*
+ Т1,2 (причому Р1* > А1; Р2* < А2), а вивіз товару з регіону 1 у регіон 2 буде дорівнювати ввозу товару в регіон 2 з регіону 1 (зі зворотним знаком):
E1,2 = - Е2,1.
Виведення умов ринкової рівноваги для багаторегіональної системи являє собою принципово більш складну математичну задачу. До створення могутніх комп'ютерів і алгоритмів знаходження стану рівноваги в задачах більшої розмірності робилися спроби моделювання рішень за допомогою особливих методик. В даний час рішення таких задач не являє собою надмірної складності.
Теоретичні принципи виробничої спеціалізації регіонів і міжрегіональної торгівлі формально (понятійне, термінологічно) були уперше виведені в рамках теорій міжнародних економічних відносин, тобто міжнародниками, а не регіоналістами. У зв'язку з цим необхідно назвати класиків англійської політичної економіки А. Сміта і Д. Рікардо і шведських економістів Е.
Хекшера і Б. Оліна. Чому ж отримані ними наукові результати правомірно відносять до теоретичних основ регіональної економіки? Без сумніву можна говорити про існування багатьох загальних рис і проблем у міжрегіональному і міжнародному поділі праці, у міжрегіональній і міжнародній торгівлі, однак маються і якісні розходження.
Міжрегіональний поділ праці і міжнародна торгівля — процеси, що відбуваються в рамках різних частин однієї національної зони вільної торгівлі, однієї митної території, однієї валютної системи, одного національного ринку праці і капіталу. У міжрегіональній торгівлі, як правило, відсутні адміністративні, митні, політичні, мовні й інші бар'єри, які у міжнародних
економічних відносинах ще зберігаються, незважаючи на переважаючу тенденцію лібералізації і глобалізації.
Основні висновки міжнародних теорій Сміта — Рікардо і Хекшера —
Оліна отримані в системі постулатів міжрегіональних відносин, незважаючи на те, що їхні автори у своїх ситуаціях згадують про Англію, Шотландію,
Португалію і наводять інші міжнародні приклади. Безумовно, висновки, про які йде мова, застосовні і до міжнародних відносин (у більшій мірі це стосується валютних і торгових союзів, спільних ринків), але вони вимагають доповнень і коригувань, що враховують специфіку саме міжнародних відносин (тобто валютних, митних, інституціональних і інших умов). Б. Олін, лауреат
Нобелівської премії, свою головну роботу назвав ―Міжрегіональна і міжнародна торгівля‖ (1933 р.), підкреслюючи спільність і розходження двох типів торгівлі.
Найбільшою мірою просторові аспекти розвитку економіки одержали розвиток у книзі А. Льоша ―Географічне розміщення господарства‖ (1940).
Досліджуючи зони впливу регіональних ринків автор доходить висновку, що ринок є головним районоутворюючим фактором. Виділення економічних районів Льош засновує на ринкових зонах. Останні він розглядає як результат боротьби різних економічних сил: одні сприяють тенденції до концентрації,
інші – до розосередження. До перших А. Льош відносить переваги спеціалізації
і масового виробництва, до других – універсалізацію і загальне зниження транспортних витрат.
При побудові своєї теорії А. Льош виходить з передбачуваної наявності
ідеальної рівнини, на якій сировина розміщена рівномірно і в достатній кількості. Шляхом геометричних побудов і математичних обчислень А. Льош визначає радіус ринку збуту для різних товарів, з огляду, головним чином, на транспортні витрати і фактор попиту, як функцію ціни. Він стверджує, що будь- який товар має певний максимальний радіус збуту, за межами якого його продаж стає невигідним.
Аналізуючи різні форми ринкових зон А. Льош доходить висновку, що найраціональніший з них буде шестикутник (стільникова форма). При цьому він відзначає, що найбільш ідеальною формою було б коло, але при його зіткненні із сусідніми колами в ринковій мережі утворяться незаповнені простори, тоді як при шестикутниках вони скорочуються до мінімуму.
А. Льош класифікує ринки за їхніми розмірами, а не за окремими видами товарів, радіуси реалізації яких різні. Товари з однаковими радіусами реалізації призводять до формування певної категорії ринків. Ці ринки щільно примикають один до одного, утворюючи мережу шестикутників, яка покриває всю територію. Центри ринкових зон, тобто точки розміщення підприємств, що випускають товари однієї й тієї ж категорії, розміщені рівномірно в центрі кожного осередку стільникової мережі. Ринки товарів різних категорій, згідно запропонованій теорії, утворюють мережі шестикутників, що покривають
ідеальну рівнину. А. Льош доводить математичними методами, що в мережі шестикутних ринкових зон неминуче повинний виділитися центр у вигляді великого міста, навколо якого концентрично розмістяться ринки збуту і точки
розміщення конкуруючих між собою виробництв. Таку систему ринкових мереж А. Льош називає економічним ландшафтом, який на його думку, представляє найвищу ступінь системи розміщення економіки у просторі. Поряд з цим А. Льош обґрунтовує взаємозв‘язки між окремими економічними ландшафтами, усередині яких утворюються свої центри – великі міста. У кожному економічному районі, як і в кожній державі, існує своє головне місто, на яке орієнтуються усі їхні підрозділи і магістральні шляхи. Таким чином,
А.Льош виділяє три основних типи економічних районів: прості ринкові зони; мережі районів, тобто сукупність усіх зон реалізації того самого товару і системи районів.
Наприкінці 50-х рр. У. Айзард, узагальнивши елементи різних теорій розміщення констатував, що в багатьох випадках автори цих теорій виходять з того, що ринки збуту продукції являють собою задану величину, але в реальності місткість відповідного ринку може значно коливатися.
На відміну від класичних теорій розміщення, У. Айзард починає своє дослідження не з процесу виробництва, а з процесу реалізації. Вивчення ринку, в його просторовому аспекті, висувається на перший план і виступає як головний фактор, що визначає розвиток та розміщення виробництва. Автор підкреслює важливість оцінки місткості ринку як для будь-якої точки розміщення, так і для безлічі точок, що утворюють ринок збуту продукції.
Визначаючи місткість ринку регіону, У. Айзард розглядає фактори, які впливають на неї: грошові доходи (заробітна плата, дивіденди, відсотки на капітал, прибуток, рента тощо), чисельність і структура населення, стан регіонального платіжного балансу, кредитні обмеження, непрямий попит
(потреби всіх галузей у продукції кожної галузі), прагнення до просторової взаємодії тощо. Вивчаючи міжрегіональні товарні і фінансові потоки, У. Айзард приходить висновку, що будь-якій країні властивий не єдиний великий ринок, а
ієрархія ринків: ринки місцеві, субрегіональні, регіональні і національні. За обсягами перевезень і в залежності від відстаней перевезень визначається, які з них обертаються на місцевому, регіональному, національному рівнях.
У. Айзардом розроблена наступна класифікація товарів і ринків:
• національні – необхідні для всієї ринкової системи товари, виробництво
і споживання яких балансується усередині країни в цілому;
• регіональні – товари, виробництво і споживання яких врівноважується по країні в цілому й у межах метрополітенського ареалу (прийняте в США статистичне об‘єднання первинних територіально-адміністративних одиниць, з яких хоча б в одному є місто з населенням більше 100 тис. осіб);
• субрегіональні – товари, виробництво і споживання яких врівноважується усередині кожного субрегіону, що входить до складу метрополітенського ареалу;
• місцеві – товари, виробництво і споживання яких врівноважується в межах кожного мікрорайону, а також у межах будь-якого іншого субрегіону.
Досліджуючи міжрегіональні економічні зв‘язки, У. Айзард відзначає, що кожна торгова угода і пов‘язане з нею переміщення товару супроводжується протилежним за напрямком руху еквівалентної кількості грошей. При цьому він
включає до аналізу власне фінансові операції, що обслуговують рух фінансового капіталу: переміщення багатства і титулів на нього, включаючи банківські переведення, угоди з цінними паперами, власністю тощо. Аналіз грошових потоків у США дозволив виявити характер перерозподілу фінансових ресурсів із сільських районів у регіональні фінансові центри, з регіональних – у національні фінансові центри і з останніх – у певні регіони (райони реалізації державних програм, курортні зони та ін.). об‘єднавши аналіз товарних і грошових потоків, У. Айзард розробив регіональний платіжний баланс, що дозволяє дати комплексну оцінку обігу товарних і фінансових ресурсів на регіональному і міжрегіональному рівні.
Описані вище теорії регіональної економіки отримали назву класичних. У період народження та обґрунтування цих теорій визначилися основні напрямки регіональної науки:
– локаційний – висуває завдання пошуку найбільш вигідного місця розміщення підприємства;
– власне регіональний – прагне знайти оптимальні розміри та структуру господарства того чи іншого центра і регіону в цілому;
– комплексний – пов‘язує єдиною теорією і єдиним методом перші два напрямки.
Концепції розміщення, що сформувалися на початку ХХ століття, вплинули і на інших сучасних вчених-регіоналістів. Їх роботи можна розглядати як низку теорій та концепцій регіональної економіки.

2.6. Теорія ринкових потенціалів і просторової взаємодії
Зростання ролі регіонів в економіці, зміна ступеню втручання держави в економічні процеси, нові аспекти освоєння простору, внесені НТП, призвели до переоцінки факторів розміщення, появи нових методів аналізу. За рубежем з‘явилися теорії і концепції, що дозволяють ототожнювати соціальні чи економічні процеси з фізичними. Фізична регіональна концепція пояснює соціальні й економічні явища з застосуванням формули І. Ньютона: сила взаємодії двох тіл прямо пропорційна добутку їх мас і обернено пропорційна квадрату відстані між ними. Трансформована таким чином фізична теорія призвела до ідеї про ринкову взаємодію у просторі, яка вперше була висловлена німецьким вченим А. Шеффле в останній чверті ХІХ ст. Він описав взаємодію торгівлі і промисловості та сформулював схему гравітаційної моделі.
Відповідно до цієї моделі, Mij – притягання двох міських ринків – прямо пропорційно чисельності населення цих міст (Pi та Pj) і обернено пропорційно квадрату відстані між ними (d2ij):
Mij =
ij
d
Рj
Pi
2

. ( 2.1.)
Ця модель дозволяла пояснити розміщення орієнтованих на ринки збуту підприємств промисловості і надалі одержала розвиток у роботах низки вчених- регіоналістів ХХ ст.

Американський вчений У. Рейлі сформулював ―закон гравітації роздрібної торгівлі‖, відповідно з яким міський ринок притягає покупців навколишнього регіону пропорційно чисельності міського населення і оберненню пропорційно квадрату відстані від покупців до міста.
У своїй моделі У. Рейлі розглядав три міських ринкових центри: два відносно великі міста (i, j) і відносно невелике місто (k). Відповідно до закону гравітації роздрібної торгівлі, інтенсивність товарних потоків із двох великих міст у мале місто (Mik, Mjk) прямо пропорційна чисельності настелення міста- постачальника товарів (Pi, Pj) і обернено пропорційна квадрату відстані відповідно від кожного великого міста до малого (dik, djk):
Mik =
ik
d
Pk
aPi
2

. (2.2.)
При цьому межа, що розділяє ринкові зони двох міст, що конкурують у залученні покупців, визначається як геометричне місце точок, для них:
xj
d
Pj
xi
d
Pi
2 2

, (2.3.)
де dxi i dxj – відповідно відстані від міст i та j до точки x на межі.
Гравітаційна модель ринкової взаємодії У. Рейлі була удосконалена
П.Конвертом, який визначав точки межі ринкових зон двох конкуруючих міст – ринкових центрів:
Pb
Pa
d
D


1
, (2.4.)
де Pa, Pb – розміри міст — ринкових центрів; d - відстань між містами a і
b; D - відстань від центра міста b до крайньої точки кордону його ринкової зони.
На подальший розвиток теорії ринкових потенціалів і просторової взаємодії ринків вплинули роботи Дж. Стюарта, засновані на припущенні аналогії між соціальними і фізичними явищами. Стюарт увів термін
―демографічний потенціал‖, що відповідає поняттю фізичного гравітаційного потенціалу.
С. Харріс обґрунтував поняття ринкового потенціалу стосовно до міст і
інших територіальних утворень та склав карту ринкових потенціалів США.
Запропонована ним формула розрахунку потенціалів мала вигляд:



n
j
i
dij
Pj
V
1
, ( 2.5.) де Vi – ринковий потенціал території і; Pj – обсяг роздрібної торгівлі на території; dij – транспортні витрати на доставку товарів із міста i до міста j.
Таким чином, запропонована форма визначає ринковий потенціал регіону як суму потенціалів, створених як ―масою‖ даного регіону, так і ―масами‖
інших регіонів, з якими існує ринкова взаємодія у формі товарного обміну.
Ґрунтуючись на моделі Харріса, американський економіст Д. Рей запропонував розширений варіант моделі просторової взаємодії ринкових потенціалів з урахуванням впливу фінансового капіталу.

Згідно Д. Рею, ринковий потенціал території є інтегральним показником, що характеризує ступінь економічної взаємодії території з розглянутими регіональними ринками. Значення ринкового потенціалу території залежить від відстані до регіональних ринків, транспортних витрат, а також від розмірів фінансового потенціалу регіонів, з якими існує ринкова взаємодія.
У 80-х – 90-х рр.. теорія ринкових потенціалів і просторової взаємодії одержала подальший розвиток у роботах М. Біркіна, Ф. Фоулджера, Х.
Уільямса та ін., де приділяється значна увага прогнозуванню регіональних ринків товарів і послуг на основі моделей просторової взаємодії.

2.7. Концепція геомаркетингу та інституціональна концепція
Геомаркетинг вивчає відносини між центрами бізнесу та ринковими зонами, які тяжіють до них. Ці відносини розглядаються на рівні регіону, міста та населеного пункту. У галузевому аспекті – дії гуртової роздрібної торгівлі, банківської діяльності, сфери послуг, інших видів бізнесу.
Геомаркетинг досліджує просторові характеристики ринків та потенційних покупців. Геомаркетинг – це територіальна сегментація ринків на основі виділення різноманітних зон в процесі розробки диференційованої регіональної маркетингової стратегії. В основі такої стратегії полягає припущення про залежність ринкової поведінки покупців від регіональних факторів.
Найбільш розвинутою є американська школа геомаркетингу, яка досліджує ринок на регіональному рівні, вивчає розміщення підприємств торгівлі, постачальників і споживачів продукції з метою прогнозування розвитку окремих фірм та їх регіональних об‘єднань. Для згаданої школи геомаркетингу регіональна економіка та ринки, що функціонують на її теренах, вивчаються з точки зору умов реалізації продукції і формування нового попиту на товари та послуги.
Американці А. Шоу та У. Уелдом є прибічниками нової філософії бізнесу, яка орієнтує виробництва на ринок, на формування комплексу посередницьких фірм, спеціалізацією яких виступає просування виробленої продукції на ринок.
Якщо раніше у геомаркетингу пануючим був вибір оптимальних схем розміщення підприємств торгівлі і сфери послуг, які забезпечували б мінімальні видатки обігу, то сучасні геомаркетологи віддають перевагу вирішенню просторових проблем руху товарів. При виборі напрямків руху товарів у просторі враховуються такі фактори, як кількість і концентрація споживачів; особливості продукції, що реалізується; рівень конкуренції на ринку; територіальні обмеження; альтернативи руху товарів тощо. Розробка територіальної схеми руху товарів здійснюється на основі загальної стратегії маркетингу, до складу якої входить розподіл функцій між виробником продукції і посередниками.

Британська школа геомаркетингу віддає перевагу дослідженню регіональних ринків на макрорівні, вивченню загальнорегіональної системи попиту і пропозиції з метою регіонального планування і прогнозування. Аналіз та поняття ринку тлумачиться з позиції реалізації продукції в масштабах регіону і стимулювання економічного зростання в регіоні. Основні функції ринку вбачаються у створенні умов для просування товарів і послуг від підприємств до споживачів.
В цілому концепцію геомаркетингу можна звести до наступних положень:
• задоволення потреб споживачів і пропозиції комплексу ринкових послуг;
• прогнозування розвитку регіональної економіки і її регіональних ринків;
• аналізу внутрішнього і зовнішнього середовища, вивчання покупців і конкурентів;
• оптимізації схеми руху товарів;
• забезпечення технічного сервісу.
Згідно інституціональній концепції регіональна економіка являє собою систему взаємодіючих суб‘єктів на території регіону, що виступають у різних організаційно-господарських формах і забезпечують виробничі, торгівельно- економічні та фінансові зв‘язки між виробництвом і споживанням.
Одним з перших ідею інституціонального підходу до аналізу ринкових процесів у регіоні висловив Р. Уестерфілд, що досліджував роль посередника як економічного суб‘єкта в розвитку англійського бізнесу. Цей підхід знайшов відображення й у роботі Р. Бреєра, присвяченої аналізу ринкових інститутів, і складався в інституціональному структуруванні ринку. Бреєр підрозділяв ринок на первинний і проміжний, організований і неорганізований, а також основних агентів ринку – на виробників, торгових і фінансових посередників, роздрібних торговців.
У найбільш розробленому виді інституціональна концепція проявилася в роботі Е. Дудді і Д. Ревзана. Ці автори запропонували комплексну
інституціональну структуру ринку, що включає різні типи економічних агентів: послуги виробництва, що пропонують збереження товарів, спеціалізованого транспорту, фінансування і кредитування, торгового посередництва, реклами, страхування та ін.
Розвиток інституціональної концепції в 70 – 90-ті рр. ХХ ст. йшов у трьох напрямках.
Перший
– це загальнотеоретичні дослідження
інституціональної структури економічної системи в цілому з виділенням
інститутів ринку як визначальних елементів його розвитку (О. Уільямсон, Дж.
Енсмінстер та ін.), другий – роботи, присвячені аналізу інституціонального аспекту ринку (Г. Домінгез, К. Джонс, Дж. Симоні), і третій – дослідження ринкових інститутів на регіональному рівні (С. Браун, Т. Берніс, М. Гартлер).
О. Уільямсон і Г. Еліассон розглядають ринок як систему інститутів економіки, іманентну ринковій системі господарювання, яка забезпечує нормальне функціонування і взаємодію всіх елементів інституціональної системи. На відміну від них Дж. Енсмінстер трактує ринок як систему

інститутів, які необхідно створювати в країнах, що розвиваються, для прискорення темпів росту всієї економіки.
У багатьох роботах прикметна тенденція до розширення складу
інституціональних елементів, що включаються в ринкову систему, насамперед, економіко-правових і організаційно-управлінських інститутів. При цьому поряд з чисто економічним аспектом розвитку ринку велика увага приділяється правовим, соціально-психологічним і політичним питанням.
Сучасні дослідники приділяють особливу увагу вивченню ринкових
інститутів на регіональному рівні, аналізують інституціональні зміни в структурі регіональної економіки та їх вплив на регіональне вирівнювання.
Багато українських вчених вважають, що інституціональна концепція найбільш придатна в умовах трансформації економіки України.
Відповідно до інституціональної концепції вирішальною визнається раціональна організація інституціональної структури регіональної економіки та вирішальна роль держави у цьому зв‘язку. Прояви інституціональної концепції наявні в досвіді Японії, Південної Кореї, Тайваню, Індонезії, Туреччини.

2.8. Сучасні теорії регіональної економіки
В останню чверть ХХ століття з‘являються нові і модернізуються класичні теорії та концепції регіональної економіки.
Теорії розміщення, що розробляються в останні десятиліття в умовах нової інноваційної економіки, не відкидаючи спадщини класиків розміщення сільськогосподарського і промислового виробництва і їхніх послідовників, зміщають акценти на інші види розміщення діяльності і фактори розміщення.
Новими об'єктами теорії стають розміщення інновацій, телекомунікаційних і комп'ютерних систем, розвиток реструктурованих і конвертованих промислово- технологічних комплексів. У нових теоріях увага переміщається з традиційних факторів розміщення (транспортні, матеріальні, трудові витрати) спочатку на проблеми інфраструктурного забезпечення, структурованого ринку праці, екологічні обмеження, а в останні два десятиліття — на нематеріальні фактори розміщення. До них відносяться: інтенсивність, розмаїтість і якісний рівень культурної діяльності і рекреаційних послуг; творчий клімат; прихильність людей до своєї місцевості і т.п. Оскільки нематеріальні фактори трудніше, ніж матеріальні, піддаються кількісній оцінці, це обумовлює необхідність створення нового інформаційно-аналітичного інструментарію.
Колишні теорії орієнтувалися або на приватні інтереси виробників, продавців
і споживачів (західна школа) або на інтереси держави (радянська школа). Більш сучасні теорії пояснюють закономірності розміщення в умовах суперечливості
індивідуальних, гуртових (корпоративних, регіональних) і державних інтересів. Крім того, на відміну від колишнього детерміністського опису досліджуваних ситуацій, нові теорії аналізують і прогнозують поведінку учасників процесу розміщення в умовах ризику і невизначеності.

Важливим етапом у розвитку теорії розміщення стало дослідження процесу створення і поширення інновацій (нововведень). Т. Хегерстранд висунув теорію
дифузії інновацій (його основна праця ―Дифузія інновацій як просторовий процес‖ вийшла у світ в 1953 р.).
Дифузія, тобто поширення, розсіювання по території різних економічних
інновацій (нових видів продукції, технологій, організаційного досвіду і т.п.), згідно з Т. Хегерстрандом, може бути трьох типів: дифузія розширення (коли інновація рівномірно поширюється в усіх напрямках від точки виникнення), дифузія переміщення (поширення у визначеному напрямку) і змішаний тип. Одна генерація
(покоління) інновацій має чотири стадії: виникнення, дифузію, нагромадження і насичення. Теорія Т. Хегерстранда відбиває хвилеподібний характер дифузії генерацій нововведень. В ідейному відношенні вона близька до теорії великих циклів (―довгих хвиль‖) російського економіста Н.Д. Кондратьєва.
З теорією дифузії інновацій тісно пов'язана теорія життєвого регіонального
циклу. Вона розглядає процес виробництва товарів як процес з декількома стадіями: поява нового продукту, ріст його виробництва, зрілість (насичення), скорочення. На стадії інновацій необхідні великі персональні контакти, тому найбільш сприятливим місцем для розміщення інновацій є великі міста. Активне виробництво може бути розміщене в периферійних регіонах, але це створює ризик для невеликих міст, оскільки слідком за стадією насичення починається зниження або припинення виробництва, поки не з'являться інші інновації у великих містах.
Відповідно до цієї теорії регіональна економічна політика повинна концентруватися на створенні сприятливих умов для інноваційної стадії в менш розвинених регіонах, наприклад у вигляді створення навчальних і наукових центрів (технополіси, наукогради і т.п.).
Отримала широке розповсюдження модель „центр – периферія‖. Багато проблем півдня Італії, а також Шотландії та Північної Ірландії, окремих районів у невеликих країнах (Бельгія, Нідерланди) з їх периферійними положеннями у своїх країнах були в тій чи іншій мірі пов'язані з цією модельною низкою. Ця модель спрацьовує і зараз, якщо проаналізувати ситуацію в Європейському
Союзі в цілому. Проте зараз ні центр, ні периферія окремої країни не являють собою однорідного простору. Економічне наповнення окремих центрів і ареалів відрізняються значними розбіжностями.
Сьогодні до периферійних у західній Європі відносять і старі промислові райони, які раніше визначали економічний розвиток країн в цілому і слабо розвинені райони, що в значній мірі зберегли свої аграрні риси. Тому, на думку багатьох вчених, сьогодні треба застосовувати не двох -, а трьохчленний розподіл: „центр – слаборозвинуті проблемні райони‖.
Неокласична теорія, запропонована у 1976 році Д. Паелинком і П.
Ніджкампом, ґрунтується на таких припущеннях: вільна конкуренція, повне залучення факторів виробництва, повна мобільність праці і капіталу, адекватна технологія. Ця теорія стверджує, що за подібних припущень система прагне зрівняти просторові відмінності у величині заробітної плати і розмірах пенсій.
Але на практиці умови неокласичної теорії ніколи не витримуються і не досягається ефект оптимального результату. На практиці жоден з елементів –
праця і капітал – не є повністю мобільними. А це призводить до дисбалансу у розмірах доходів компаній і фізичних осіб між районами. До того ж стартові умови для розвитку районів можуть суттєво відрізнятися під впливом
історичних та географічних факторів.
Для обґрунтування регіональної економічної політики в структурній перебудові економіки використовувалась також теорія міжнародної торгівлі, що виходить з теореми Хекшера – Оліна та розробок Н. Ванхофа і Л. Класена.
Згідно з цією теорією регіон має тенденцію спеціалізуватись на виробництві і вивозі тих товарів, випуск яких потребує врахування великої кількості факторів, якими він добре забезпечений, і в той же час імпортує товари необхідні для внутрішнього виробництва і вжитку, у тому разі, коли вони не можуть бути забезпечені за рахунок внутрішніх джерел. Але ця теорія вступає у явне протиріччя з дійсністю. Її основні положення на практиці не виконуються: транспортні видатки завжди великі і не дорівнюють нулю, виробничі функції в різних районах не ідентичні, відсутні умови економії, обумовленої великими масштабами виробництва, а конкуренція не є закінченою.
Відома також теорія експортної бази, викладена в роботах Р. Ендрхоса і
Р. Пфаута. Вона виходить з положення, що регіональне зростання залежить від можливості району вивозити свою продукцію в інші райони. Чим більше продукції, яка користується великим попитом, тим вищі темпи його розвитку.
Відмінності в темпах регіонального зростання, таким чином, починаються з відмінностей в базових економічних структурах, які в свою чергу, зобов‘язані своїм розвитком історії та сучасним перевагам.
У теорії економічного росту та існування слаборозвинених районів
(теорія кумулятивної причинної обумовленості) відомий шведський економіст
Г. Мюрдаль вказує, що існує первісна нерівність і певна жорсткість ринкової економіки. За подібних умов не можлива вільна гра ринкових сил, що призводить до незбалансованого регіонального зростання. Наприклад, робоча сила буде пересуватися з менш розвинутих у більш розвинуті райони. Капітал також буде прагнути з районів з меншими можливостями у більш розвинуті райони. Отже на наступному етапі слаборозвинуті райони будуть ще менш привабливими.
В сучасній регіональні науці використовується також теорія агломерації
або просторової концентрації, згідно з якою економія, обумовлена збільшенням масштабів виробництва, має велике значення при виборі району своєї діяльності. Переваги агломерації випливають з сумісного розміщення взаємо пов‘язаних виробництв. Урбанізація створює певні загальні переваги від суцільного використання міської інфраструктури та розвиненої системи обслуговування. В економічно відсталих районах, як правило, подібні переваги відсутні.
В основі сучасної регіональної економіки багатьох країн лежить теорія
полюсів росту. Створення полюсів (центрів) переслідує мету активізувати господарську діяльність у відсталих периферійних районах.
Цю концепцію активно розробляв французький економіст Б. Перру і його учень Бурвиль. Перру відійшов від теоретичного розгляду гомогенних регіонів.

Головна ідея – регіони є модальними, мають свої центри, свої полюси розвитку.
Нововведення, нові виробництва утворять концентрації, групуючи навколо лідируючі галузі, що підтягує за собою розвиток науки і техніки в інших галузях. Таку галузь Перру називає пропульсивною. Вона утворює полюс росту. Заслуга Бурвиля в тім, що він переніс цю теорію на конкретну територію, конкретний регіон, дав регіональне тлумачення полюса росту, а також ввів поняття простору та виділив три види просторів: гомогенний, поляризований і плановий. Бурвиль, відповідно видам просторів, виділив відповідні види регіонів. Він об‘єднав простір і функцію в одне поняття – поняття полярності простору. Не кожний регіональний центр – полюс росту, а тільки той, у якому є пропульсивні галузі. Задача розвитку регіонів визначається тим, що необхідно знайти галузі, які дадуть поштовх до розвитку всієї регіональної системи. На думку Бурвиля, регіональний полюс росту – це набір галузей, що розвиваються і розширюються та можуть викликати подальше зростання виробництва у всій зоні їхнього впливу. Полюса росту – географічні агломерації активності, це міста, що володіють комплексом пропульсивних галузей.
Поляризація на районному рівні у більшості випадків вважається засобом територіальної деконцентрації на макрорівні, що повинне ослабити гегемонію окремих регіонів або центру. Слід визнати, що ця теорія у багатьох випадках носить неточний характер, особливо в тих регіонах, де такі полюси відсутні, або недостатньо розвинуті і нездатні впливати на сусідні території.
Багатьма дослідниками встановлено, що в період різкого зниження активності інвестицій отримує переваги теорія і практика місцевого
(локального) зростання. Цю теорію називають також концепцією ендогенного
розвитку.
За цією теорією акценти зміщуються на спроможність самого регіону мобілізувати місцевий потенціал, місцеві фінансові ресурси, на стимули місцевому підприємництву, а також на спроможність самого регіону адаптувати свій економічний розвиток до місцевих умов.
Модель ендогенного розвитку базується на максимальному використанні місцевих ресурсів – робочої сили, акумульованому на місцевому рівні капіталу, підприємницького потенціалу, специфічних знаннях виробничого процесу і можливостях виконання специфічних професійних завдань. Іншим елементом моделі є здатність місцевої економіки контролювати процес накопичення на локальному рівні. Підґрунтям для розвитку стає наявність системи виробничих можливостей або схильність місцевого підприємницького співтовариства до розвитку коопераційних зв‘язків між окремими секторами і в середині секторів виробництва, а також здатність місцевого виробничого і економічного потенціалу до оновлення та інновацій.
Концепція ендогенного розвитку як нова парадигма регіональної економічної політики з‘явилась в період глобалізації економіки. Процес глобалізації здавалося б знецінив головні постулати регіональної економіки.
Глобалісти стверджують, що традиційні детермінанти локалізації виробничої діяльності перестали бути домінуючими. Глобалізація, на їх думку, могла б
зробити різні території рівноцінними. Насправді ж нічого подібного не відбувається – географічна наближеність залишається визначальним фактором економічної динаміки та існує безліч аргументів, які підтверджують цю гіпотезу.
Перший аргумент полягає в тому, що регіональне середовище не є нейтральним, воно відіграє свою роль за рахунок якості фізичних
інфраструктур, які у свою чергу являють собою зовнішні статичні фактори, що використовуються окремо. Роль регіонального середовища залежить також від динаміки зовнішніх факторів, які стимулюють інноваційну діяльність, тобто рушійну силу економічного зростання. Зовнішні фактори пов‘язані зі здобуттям та розповсюдженням знань, кваліфікацією кадрів,
із локальними
інформаційними та технологічними мережами.
Окрім усього цього, якість життя, яка пропонується певною територією, обумовлює привабливість цієї території для інвестицій та інноваційної діяльності, в якій використовуються висококваліфіковані людські ресурси.

2.9. Теорія територіальних кластерів
Глобалізація ринків спонукає підприємства однієї галузі до розвитку сусідської солідарності, тобто до створення інноваційних структур, підприємницьких мереж, кластерних моделей, себто до форм територіальної організації, що стимулюють структурну перебудову і економічне зростання регіону. Кластер - група розміщених у регіоні взаємозалежних і таких що, доповнюють одна одну, промислових компаній та організацій, які діють у певній сфері й характеризуються тим, що вироблений ними продукт однієї галузі використовується для потреб декількох інших.
Кластери приймають різні форми в залежності від своєї складності, але в більшості випадків включають компанії готового продукту чи сервісні компанії, постачальників спеціалізованих факторів виробництва, компонентів, машин, а також сервісних послуг; фінансові інститути, фірми в супутніх галузях, організації, які забезпечують освіту, та ін.
Межі кластерів постійно змінюються: розширюються - в міру появи нових фірм і галузей - чи звужуються - через занепад існуючих галузей.
Заміна меж кластерів пов'язана також з розвитком і зміною місцевих організацій. Розвиток технологій і ринку призводить до появи нових галузей, створення нових чи зміни існуючих ринків. В кластерах істотно зменшуються витрати, пов‘язані з окремими видами діяльності (наприклад, закордонною комерційною діяльністю, спільним дослідженням ринку, маркетинговими компаніями, стимулюванням експорту, участю у ярмарках і салонах та ін.), покращуються технології виробництва (створюються навчальні центри для персоналу, спільні проекти капіталізації та технології та ін.), розробляються нові види продукції (в спільних лабораторіях); укладаються перехресні, субпідрядні контракти між підприємствами одного й того ж регіону, зацікавленими у взаємо доповненні технологій.

Найсучасніші дослідження (М. Портер, П. Соколенко, Д. Стеченко, М.
Войнаренко) показують, що джерелами і факторами економічного зростання є так звані кластерні механізми. Теорія кластерів отримала світове визнання. В її основі лежать уявлення про кластер – блок, пакет. Подібно до того, як у пам‘яті комп‘ютера інформація складається з утворення такого виду, так і у сфері економічній групи успішно конкуруючих фірм утворюють аналогічні конкурентні позиції на ринках – галузевому, територіальному (регіональному), державному, світовому.
За визначенням М. Портера, кластери – це ―сконцентровані за географічною ознакою групи взаємозв‘язаних компаній, спеціалізованих постачальників, постачальників послуг, фірм у відповідних галузях, а також пов‘язаних з їх діяльністю організацій (наприклад, університетів, агентств по стандартизації, торгівельних, туристичних, будівельних об‘єднань) у певних конкуруючих областях‖ (Портер, 1998).
Головною причиною успіху кластерної моделі є створення критичної маси для конкурентного успіху у певній сфері бізнесу. Малі та середні підприємства, якщо працюватимуть поодинці, ніколи не сягнуть тих успіхів і тих переваг, яких досягають кластери. Кластери – це форми територіальної організації, що стимулюють економічне зростання регіону за рахунок ендогенних ресурсів. Вони дають можливість поєднати зусилля для вирішення регіональних проблем, ефективного та раціонального використання капіталу в умовах обмеженості обігових коштів та низької інвестиційної активності.
Кластери сприяють раціональному використанню наявних ресурсів, інноваціям, підвищенню якості та збільшенню масштабів виробництва.
Цікаво, що кластерна ідея з‘явилася у 80-х роках минулого століття у працях французьких дослідників, які вивчали розвиток та розміщення торгівлі і сфери послуг (Лимер Е. 1984). Але ще раніше, наприкінці 70-х, на початку 80-х років, у працях з регіональної економіки використовувалося поняття
―філь‘єри‖. За допомогою філь‘єрів описувались групи технологічно пов‘язаних територіально-функціональних секторів (Я. Толенадо 1978; Д.Сол‘є,
1980). Саме функціональна залежність одного сектора від іншого за технологічною ознакою призводить до утворення філь‘єрів. Власне з філь‘єрів
і була започаткована ідея кластерів, але з наукового обігу термін ―філь‘єри‖ не зникає, він широко використовується у науковій літературі (особливо у Франції та Італії), коли треба аналізувати технологічні зв‘язки між галузями та територіальними секторами з метою реалізації їх потенційних переваг.
Застосування кластерного підходу до аналізу розвитку великих транснаціональних компаній є і у працях скандинавських дослідників. Вони ввели до наукового обігу терміни ―блоки розвитку‖ та ―вертикалі дії‖, за допомогою яких підкреслюють важливість територіально-функціональних зв‘язків між галузями для завоювання конкурентних переваг (Е. Дахмен, 1987).
Дослідження диверсифікаційних форм показують, що механізми диверсифікації також призводять до утворення кластерів.
Але найголовнішою, на думку багатьох вчених, є та обставина, що з технологічної точки зору кластери сприяють темпам запровадження інновацій,
визначають їх напрямок і тим самим створюють фундамент для майбутнього економічного зростання регіону. Отже, теорія кластерів тісно пов‘язана з концепціями інноваційного розвитку.
Відомо, що інновації, це по-перше – ризик, тому навіть залучення найновіших методик вивчення інновацій можуть закінчуватись для підприємця- новатора комерційною невдачею. Саме через це є необхідність створювати сукупність інноваційного підприємництва, сконцентрованого в певний період часу в певному економічному просторі. Це не що інше, як об‘єднання різних організацій (промислових компаній, дослідницьких центрів, наукових установ, органів державного управління, громадських організацій), які дозволяють використовувати переваги двох способів координації економічної системи – внутрішньо-фірмової ієрархії і ринкового механізму для швидкого та ефективного розподілу нових знань, наукових заходів і винаходів. Тут ми маємо справу з розповсюдженням інновацій по мережі взаємозв‘язків у загальному регіональному економічному просторі. Крім того, різноманітність різних джерел технологічних знань і зв‘язків стає передумовою виникнення будь-якої інновації.
Отже, об‘єднання в кластер, як чітку систему розповсюдження знань і технологій дає змогу впроваджувати швидкі зміни, оновлювати техніку та технологію за рахунок їх гнучкості. У кластері (коли витрати розподіляються між його учасниками) нижча ціна експерименту, чіткіше бачення та ясніше розуміння ринку, кращі мови доступу до інформації та кращі можливості її аналізу.
Позитивною рисою кластерної моделі регіональної економіки є зростання продуктивності підприємств у тій місцевості, де створено кластер.
Позитивним ефектом розвитку кластерів, як субєктів регіональної економіки, є поліпшення зв‘язків між державними і громадськими організаціями, створення нового бізнесу у вільних сегментах ринку, відновлення спільних інтересів різних соціальних груп, підвищення впливовості некомерційних організацій в процесі регіонального розвитку.
Важливе значення має також соціальний аспект кластерів – це почуття єдності, співпраці людей, зайнятих у даному процесі, подолання ними відчуття взаємної недовіри, зайвої конкуренції, цілком реальна надія на розв‘язання соціальних проблем за рахунок спільних зусиль.
В регіонах України з запровадженням кластерів з‘являються можливості для вирішення проблем регіонального розвитку. До потенційних можливостей кластерного механізму слід віднести скорочення собівартості окремих видів промислової продукції, збільшення обсягів її виробництва, диверсифікація економіки регіону. При створенні кластерів локомотивами економічного зростання не слід розглядати ті ж сукупності підприємств і галузей, що й 20 –
30 років тому. За останні 10 – 15 років виникло підґрунтя для розвитку нових секторів економіки регіонів.
У світовій практиці є приклади відходу від столітніх традицій на користь нового – славнозвісні амстердамські суднобудувальники вже давно не символ цього міста, на сьогодні обличчям його економіки є не промисловість, а
послуги. Розвиток нових знань вивів Амстердам в число світових лідерів у сфері медичних технологій; отримали розвиток також кластери моделювання та шиття одягу, видавництва і друкарства, фінансів. Саме завдяки цьому, а не суднобудуванню, місто забезпечує собі економічне зростання.
Територіальні масштаби кластера можуть варіювати від одного міста, регіону до крани, або навіть, до кількох сусідніх країн. Феномен кластеру неможливо зрозуміти, якщо розглядати його особливості без урахування впливу розміщення. В економіці повинні переважати кластери, а не ізольовані підприємства і галузі. Концепція кластера, як нової форми розміщення продуктивних сил, форми структурної перебудови – це новий спосіб бачення економіки країни регіону, міста. Детальне вивчення становлення кластерів показує нам нові ролі підприємств, державних установ, наукових та освітніх закладів, примушує по-новому розглядати також програми регіонального менеджменту.
Найважливішим моментом у дослідженні кластерів є з‘ясування комбінації внутрішніх можливостей і зовнішніх стимулів для активізації кластерної активності та економічного зростання. Тут треба добре вивчити такі речі, як розміри постачання та рівень зв‘язків з зовнішніми джерелами та відповідні їм постачання і зв‘язки в своїх регіонах. Досягнення балансу є необхідною умовою ефективного функціонування кластеру. Досвід показує, що чим більше різних комбінацій між внутрішніми та зовнішніми джерелами
існування кластерів, тим вищий рівень їх активності. Дослідження на Заході показують, що вплив масштабів просторової структури на рівень розвитку кластерів може бути як позитивним, так і негативним. Не завжди великі міста сприяють розвитку кластерів, більш ефективними є поліцентричні агломерації, або новостворені інтегровані системи розселення.
Об'єднання в кластери дає можливість залучати фінансові ресурси в нові виробництва шляхом об'єднання спільних фінансових можливостей підприємств того чи іншого кластера; залучення інвестицій через спільну участь в інвестиційних програмах; шляхом участі в конкурсах проектів, що фінансуватимуться через виділення грантів; об‘єднання спільних фінансових можливостей підприємств для забезпечення гарантій на отримання кредитних ресурсів. При цьому забезпечується обмін інформацією, а також можливість виходу на зовнішні ринки. Таким чином, регіональна політика, пов‘язана з формуванням нових інноваційних форм регіональної економіки – кластерів, які
ґрунтуються на нових знаннях. Потрібні нові дослідження територіальної структури кластерів з точки зору впливу основних чинників: наявності матеріальних і фінансових ресурсів, трудового потенціалу, виробничої та соціальної інфраструктури.
Якщо говорити про інвестиційну привабливість регіонів, то саме завдяки кластерам підприємства стають потенційно привабливими для іноземних
інвесторів. Кластерна територіальна організація економіки регіону сприятиме розвитку спеціалізації, збільшенню масштабів і покращенню якості виробництва, залученню резервів, активізації економічного оточення,
зменшенню витрат на виробництво, загальному підвищенню економічної ефективності, отриманню синергетичного ефекту.
Отже, в регіональному розвитку створення кластерів має бути пріоритетним напрямком. Саме кластери повинні стати підґрунтям для нового діалогу між підприємствами, адміністрацією, науковими та навчальними закладами. Саме кластери допоможуть зняти соціальну напруженість, бо їх функціонування зніме проблему безробіття, бідності, тому що створять нові робочі місця, підвищиться конкурентоспроможність продукції регіонів.
Таким чином, в регіонах треба ініціювати створення кластерів, для чого доцільно активізувати наукові дослідження, залучити для цього наукові сили та забезпечити фінансування цих досліджень державою з поступовим залучання підприємницьких структур. На базі зібраної та систематизованої інформації, необхідної для створення кластерів, розробити і затвердити програми, спрямовані на підвищення конкурентоспроможності економіки кожного регіону та економіки України в цілому, визначаючи в кожному регіоні заходи що експортного стимулювання регіональної економіки та залучанню до створення кластерів іноземні інвестиції.

Контрольні запитання
1. Що таке регіоналізація і чому виникла необхідність в її визначенні?
2. Яке співвідношення існує між поняттями ―регіон‖ і ―економічний район‖?
3. Назвіть критерії класифікації регіонів.
4. Які існують типи регіонів, виділені за рівнем їх розвитку?
5. Які існують поняття для визначення частин регіонів чи територій?
6. Що означають цілісність регіону і комплексність господарств регіону?
7. Розкрийте поняття термінів ―промисловий вузол‖, ―агломерація‖,
―територіальний виробничий комплекс‖, ―міжгалузевий територіальний комплекс‖, ―економічний район‖, ―економічна зона‖.
8. Назвіть основні етапи розвитку теорії регіональної економіки.
9. У чому полягає внесок А. Сміта та Д. Рікардо у розвиток теорії регіональної економіки?
10. Які принципи полягають в основі теорії Й. Тюнена?
11. Поясніть сутність теорії В. Лаундхарта.
12. Основні висновки теорії А. Вебера.
13. Яке значення для розвитку теорії регіональної економіки мають роботи У. Айзарда?
14. Які критерії лежать в основі теорії центральних місць?
15. У чому полягають спільні риси та відмінності регіональної спеціалізації та міжнародної торгівлі?
16. Наведіть класифікацію регіональних ринків, за роботами А. Льоша.
17. Розкрийте сутність теорії ринкових потенціалів і просторової взаємодії.
18. Проаналізувати внесок у теорію регіональної економіки вчених ХІХ століття.

19. Проаналізувати внесок у теорію регіональної економіки вчених другої половини ХХ століття.
20. Поясніть сутність моделі У. Рейлі.
21. Як саме В. Кристаллер розглядав розміщення міст?
22. Поясніть сутність теорії полюсів росту.
23. Що таке геомаркетинг?
24. Поясніть сутність інституціональної концепції.
25. Чому кластери слід розглядати як інструмент регіонального розвитку?
25. Які існують розходження між абсолютними і відносними перевагами регіону при виборі спеціалізації виробництва і структури торгівлі?
26. В чому полягає концепція кластера з точки зору теорії регіональної економіки?
ЛІТЕРАТУРА
1.Айзард У. Методи регіонального аналізу: введення в науку про регіони.
– М., 1966. – 382 с.
2. Гранберг А. Основы региональной экономики: учебник для вузов. – М.:
Изд. дом ГУ ВШЭ, 2004. – 495 с.
3. Єпіфанов В.І., Сало О.В. Регіональна економіка. – К.: Вища школа,
1999. – 248 с.
4.Жук М.В.,Круль В.П.Розміщення продуктивних сил і економіка регіонів
України: Навчальний посібник.-Чернівці:Рута,2002.-293с.
5. КовальЯ.В., Антоненко І.Я. Регіональна економіка: Навчальний посібник. К.:ВД «Професіонал»,2005.-272с.
6. Мезенцев К.В. Суспільно-географічне прогнозування регіонального розвитку:
Монографія.-К.:Видавничо-поліграфічний центр
«Київський університет»,2005-253с.
7. Манів З.О., Луцький І.М., Манів С.З. Регіональна економіка:
Навчальний посібник.- Львів:»Магнолія 2006», 2007.-С.562.
8. Некрасов Н.Н. Региональная экономика. Теория, проблемы, методы. –
М.: Экономика, 1978. – 344 с.
9. Олейник А. Н. Институтуциональная экономика: учебное пособие. –
М.: ИНФРА-М, 2000. – 416 с.
10. Портер М. Конкуренция.– М.: Издательский дом «Вильямс», 2001. –
495 с.
11. Розміщення продуктивних сил: Підручник / За ред.В. В.
Ковалевського, О. Л. Михайлюк, В. Ф. Семенова. – К.: Т-во ―Знання‖, КОО,
2006. – 353с.
12. Семенов В.Ф., Стеценко С.В. та ін. Теорії та концепції РПС і регіональної економіки. Методичні вказівки .- Одеса, ОДЕУ, 2003 .- 48с.
13. Шнипер Р.И. Регион: экономические методы управления. –
Новосибирск, 1993. – 192 с.
14. Шнипер Р.И., Новоселов А. С. Региональные проблемы рынковедения: экономический аспект. – Новосибирск, Наука, 1993. – 248



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   40


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал