Урок№65 євген маланюк. Життєвий І творчий шлях поета й літературознавця, яскравого представника «празької школи»



Сторінка7/59
Дата конвертації01.12.2016
Розмір15.5 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   59

ІСТОРІЯ НАПИСАННЯ «ЗАЧАРОВАНОЇ ДЕСНИ»,

ЇЇ АВТОБІОГРАФІЧНА ОСНОВА, СПОВІДАЛЬНІСТЬ ОПОВІДІ. ДВА ЛІРИЧНІ ГЕРОЇ: МАЛИЙ САШКО І ЗРІЛА ЛЮДИНА. МОРАЛЬНО-ЕТИЧНІ ПРОБЛЕМИ, ПОРУШЕНІ В КІНОПОВІСТІ

Мета: познайомити старшокласників зі змістом автобіографічного твору

О. Довженка, повторити ознаки кіноповісті; розвивати навички пошукової діяльності, самостійної роботи з додатковою літературою та вміння аналізувати художній твір та образи-персонажі; визначити морально-етичні проблеми, порушені в кіноповісті; виховувати почуття патріотизму, повагу до батьків, історичного минулого.

Теорія літератури: кіноповість.

Обладнання: текст твору, портрет О. Довженка.

Тип уроку: комбінований.

ПЕРЕБІГ УРОКУ

  1. ОРГАНІЗАЦІЙНИЙ МОМЕНТ

  2. МОТИВАЦІЯ НАВЧАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ШКОЛЯРІВ. ОГОЛОШЕННЯ ТЕМИ Й МЕТИ УРОКУ Слово вчителя

  • Довженко був палким патріотом рідної землі. Через усе життя він проніс любов до своєї маленької батьківщини, до річки свого дитинства — Десни. Про це свідчить кіноповість «Зачарована Десна», твір, який по праву вважається шедевром не тільки у творчості письменника, а й усієї української літератури. Ним автор продовжив традиції Т. Шевченка, І. Франка. Максим Рильський зазначав, що «Зачарована Десна» — це задушевна лірична сповідь, по вінця напоєна любов’ю до рідного краю, до трудового народу, до України.». Отже, сьогодні на уроці знайомимося із змістом автобіографічного твору О. Довженка «Зачарована Десна».

  1. АКТУАЛІЗАЦІЯ ОПОРНИХ ЗНАНЬ Бесіда

  • Коли і де народився О. Довженко? (1894 р. в с. Сосниця на Чернігівщині)

  • Ким були батьки письменника?

  • Ким він став у житті? (Відомий у світі кінорежисер, сценарист, письменник)

  • Який фільм приніс митцеві світову славу? («Земля»)

  • У яких жанрах працював О. Довженко? (Кіноповісті, оповідання, щоденник)

  • Де похований письменник? Чому?

!V. СПРИЙНЯТТЯ ТА ЗАСВОЄННЯ НАВЧАЛЬНОГО МАТЕРІАЛУ

  1. Слово вчителя

  • Задум написати такий твір виник у Олександра Петровича ще в роки Великої Вітчизняної війни. Перші записи, які стосуються «Зачарованої Десни», містяться в «Щоденнику» письменника й датовані 5 квітня 1942 р. Довженко того дня написав: «А вчора, пишучи спогади про дитинство, про хату, про діда, про сінокіс, один собі у маленькій кімнатоньці сміявся і плакав. Боже мій, скільки ж прекрасного і доброго було в моєму житті, що ніколи-ніколи вже не повернеться! Скільки краси на Десні, на сінокосі і скрізь-усюди, куди тільки не гляне моє душевне око.»

Після Перемоги він продовжує обмірковувати варіанти майбутнього твору. Про це свідчать рядки з листа до рідних: «Згадую хату нашу і веселу воду весняну. Часом, дивлячись у вікно, переношуся думкою на Україну, до Вас да на Десну, да й пливу човном-дубом поміж берегами та поміж лозами і ясокорами, і небо неначе усміхається мені з далекої невозвратної давнини».

У «Щоденнику» 7 грудня 1945 року письменник занотовує, що мріє написати книгу, яка б «принесла людям утіху, відпочинок, добру пораду і розуміння життя».

Пізніше в одному з листів до матері й сестри Довженко сповіщав: «Пишу одну повість про діда, батька, матір і про все, одне слово, наше союзницьке життя, ще коли я був маленьким». Проте задум написати поему в прозі, в якій оспівати рідний край, його працьовитих, добрих людей був здійснений письменником лише 1955 р. Вперше повість була надрукована у журналі «Дніпро» 1956 р. Ось як про це пише у своїх спогадах «Рік з Довженком» М. Вінграновський: «У журналі «Дніпро» вийшла «Зачарована Десна». Олександр Петрович, дивлячись на той номер журналу, здавалося, не вірив, що так воно й є.

  • Миколо,— «л» у нього було м’яке, полтавське,— сідайте і ка- друйте мою Десну.

Як він любив цей журнальний номер! Любив тією любов’ю, ім’я якій — страждання».

Окремого видання «Зачарованої Десни» Довженко так і не дочекався. Книга вийшла вже після смерті автора, 1957 р.

Історія літератури знає чимало творів про дитинство, про виховання почуттів. Олександр Довженко зробив у цю скарбницю свій внесок, і його повість про народження великого митця перетворилася на гімн рідному народові, його працелюбству, мудрості, силі, невичерпній життєвій енергії.

  1. Робота над змістом твору. Інсценування уривків

із твору чи виразне читання фрагментів, обговорення

  1. й уривок

Від слів: «Любив дід гарну бесіду й добре слово.» до слів «Так під сонцем на погребні, коло яблуні, він і помер, коли прийшов його час».

Любив дід гарну бесіду й добре слово. Часом по дорозі на луг, коли хто питав у нього дорогу на Борзну чи на Батурин, він довго стояв посеред шляху і, махаючи пужалном, гукав услід подорожньому:

  • Прямо, та й прямо, та й прямо, та й нікуди ж не звертайте!.. Добра людина поїхала, дай їй бог здоров’я,— зітхав він лагідно, коли подорожній нарешті зникав у кущах.

  • А хто вона, діду, людина ота? Звідки вона?

  • А бог її знає, хіба я знаю. Ну, чого стоїш як укопаний? — звертався дід до коня, сідаючи на воза.— Но, трогай-бо, ну.

Він був наш добрий дух лугу і риби. Гриби й ягоди збирав він у лісі краще за нас усіх і розмовляв з кіньми, з телятами, з травами, з старою грушею і дубом — з усім живим, що росло і рухалось навколо. А коли ми ото часом наловимо волоком чи топчійкою риби і принесемо до куреня, він, усміхаючись, докірливо хитав головою і промовляв з почуттям тонкого жалю і примиренності з бігом часу:

  • А-а, хіба це риба! Казна-що, не риба. От колись була риба, щоб ви знали. Ото з покійним Назаром, хай царствує, як підемо було.

Тут дід заводив нас у такі казкові нетрі старовини, що ми переставали дихати і бити комарів на жижках і на шиї, і тоді вже комарі нас поїдом їли, пили нашу кров, насолоджуючись, і вже давно вечір надходив, і великі соми вже скидались у Десні між зірками, а ми все слухали, розкривши широко очі, поки не повергались в сон у запашному сіні під дубами над зачарованою річкою Десною.

Найкращою рибою дід вважав линину. Він не ловив линів у озерах ні волоком, ні топчійкою, а якось неначе брав їх з води прямо руками, як китайський фокусник. Вони ніби самі пливли до його рук. Казали, він знав таке слово.

Влітку дід частенько лежав на погребні ближче до сонця, особливо в полудень, коли сонце припікало так, що всі ми, й наш кіт, і собака, і кури ховалися під любисток, порічки чи в тютюн. Тоді йому була найбільша втіха.

Більш за все на світі любив дід сонце. Він прожив під сонцем коло ста літ, ніколи не ховаючись у холодок. Так під сонцем на погребні, коло яблуні, він і помер, коли прийшов його час.

Завдання: створити психологічний портрет діда Семена (добрий дух лугу і риби, любив усе живе, любив гарну бесіду й добре слово, з теплотою і любов’ю відгукувався про людей, був письменний, любив сонце, був схожий на Бога, уособлення народної мудрості, носій національних традицій, символ епохи).

  1. й уривок

Від слів «Отак міркуючи, поплакав я трохи.» до слів «Таких більш нема й не буде ніколи ніде».

Отак міркуючи, поплакав я трохи, згадавши страшний суд, подививсь на ластовенят і, згорнувшись у бубличок, жалібно зітхнув. Який маленький лежу я в дідовому човні і стільки вже знаю неприємних і прикрих речей. Як неприємно, коли баба клене або коли довго йде дощ і не вщухає. Неприємно, коли п’явка впивається в жижку, чи коли гавкають на тебе чужі пси, або гуска сичить коло ніг і червоною дзюбкою скубе за штани. А як неприємно в одній руці нести велике відро води чи полоть і пасинкувати тютюн. Неприємно, як батько приходить додому п’яний і б’ється з дідом, з матір’ю або б’є посуд. Неприємно ходить босому по стерні або сміятись у церкві, коли зробиться смішно. I їхати на возі з сіном неприємно, коли віз ось-ось перекинеться в річку. Неприємно дивитись на великий вогонь, а от на малий — приємно. І приємно обнімати лоша. Або прокинутись удосвіта і побачити в хаті теля, що найшлося вночі. Приємно бродити по теплих калюжах після грому й дощу, чи ловити щучок руками, скаламутивши воду, або дивитись, як тягнуть волока. Приємно знайти в траві пташине кубло. Приємно їсти паску і крашанки. Приємно, коли весною вода заливає хату й сіни і всі бродять, приємно спати в човні, в житі, в просі, в ячмені, у всякому насінні на печі. І запах всякого насіння приємний. Приємно тягати копиці до стогу й ходити навколо стогів по насінні. Приємно, коли яблуко, про яке думали, що кисле, виявляється солодким. Приємно, коли позіхає дід і коли дзвонять до вечерні літом. І ще приємно, і дуже любив я, коли дід розмовляв з конем і лошам, як з людьми. Любив я, коли хтось на дорозі вночі, проходячи повз нас, казав: «Здрастуйте». І любив, коли дід одказував: Дай бог здраствувати». Любив, коли скидалась велика риба в озері чи в Десні на заході сонця. Любив, їдучи на возі з лугу, дивитися, лежачи, на зоряне небо. Любив засинати на возі і любив, коли віз спинявся коло хати в дворі і мене переносили, сонного, в хату. Любив скрип коліс під важкими возами в жнива. Любив пташиний щебет у саду і в полі. Ластівок любив у клуні, деркачів — у лузі. Любив плескіт води весняної. І жаб’яче ніжно-журливе кумкання в болоті, як спадала вода весняна. Любив співи дівочі, колядки, щедрівки, веснянки, обжинки. Любив гупання яблук в саду у присмерку, коли падають вони несподівано в траву. Якась тайна, і сум, і вічна неухильність закону почувалися завжди в цьому падінні плода. І грім, хоч мати і лякалась його, любив я з дощем і вітром за його подарунки в саду.

Але більше за все на світі любив я музику. Коли б спитав мене хто-небудь, яку я музику любив у ранньому дитинстві, який інструмент, яких музик, я б сказав що більш за все я любив слухати клепання коси. Коли тихого вечора, десь перед Петром і Павлом, починав наш батько клепати косу під хатою в саду, ото й була для мене найчарівніша музика. Часом і досі ще здається мені, що й зараз поклепай хто-небудь косу під моїм вікном, я зразу помолодшав би, подобрішав і кинувся до роботи. Високий, чистий дзвін коси передвіщав мені радість і втіху — косовицю. Я пам’ятаю його з самого малечку.

  • Цить, Сашко, не плач,— приказував мені прадід Тарас, коли я починав чогось там ревти, не плач, дурачок. Приклепаємо косу, та поїдемо на сінокіс на Десну, та накосимо сіна, та наловимо риби, та наваримо каші. I я примовкав, а Тарас тоді, дідів батько, брав мене на руки і розповідав про Десну, про трави, про таємничі озера — Дзюбине, Церковне, Тихе, про Сейм. А голос у нього був такий добрий, і погляд очей, і величезні, мов коріння, волохаті руки були такі ніжні, що, напевно, нікому й ніколи не заподіяли зла на землі, не вкрали, не вбили, не одняли, не пролили крові. Знали труд і мир, щедроти й добро.

  • Напораєм сіна та наваримо каші. Не плач, хлопчику.

I я примовкав тоді, потім тихенько, самими кінчиками пальців, одривавсь від землі і зразу ж опинявся на Тихому, на Церковному, на Сеймі. Це були найкращі в світі озера й річки. Таких більш нема й не буде ніколи ніде.

Бесіда

  • Як на вашу думку, з якою метою О. Довженко описує, що любив хлопчик, а що йому було неприємне? (Цим він підкреслює, що пізнавати світ Сашко почав не з книжок, а з самого життя, з природи.)

  • Як пояснити, чому саме це Сашкові неприємне? (Як бачимо, неприємне пов’язане в хлопця зі світом злиднів і страждань, з тим, що руйнує гармонію світовідчуття і світосприймання.)

  • Чим би ви могли доповнити перелік приємного й неприємного?

  1. й уривок

Від слів «Загинуло й щезло геть з лиця землі моє село.» до слів «Чи може бути щось жахливішого в світі?!».

Загинуло й щезло геть з лиця землі моє село не від води, а від вогню. I теж весною. Через півстоліття. В огні теє село згоріло за допомогу партизанам, і люди, хто не був убитий, кидалися в воду, охоплені полум’ям. Згоріла церква, переповнена кричащими людьми. Високе полум’я палахкотіло вночі, тріщало, вибухало глухими вибухами, і тоді великі вогненні пласти соломи, немов душі загиблих матерів, розносило вітром в темну пустоту неба. Карателі ганялись по вулицях і городах за жінками, однімали дітей і кидали в огонь палаючих хат, і жінки, аби не жити вже, не бачити, не плакать, не клясти, плигали самі вслід за дітьми і згорали в полум’ї страшного фашистського суду. Повішені дивилися вгору з моторошних шибениць, гойдаючись на вірьовках і одкидаючи на землю й на воду свої жахливі тіні. Все, що не встигло втекти до лісу, в очерети чи таємні партизанські нетрі,— все згинуло. Не стало прекрасного села. Не стало ні хат, ні садів, ні добрих веселих людей. Одні лише печища довго біліли серед попелу.

Горів і я тоді в тім вогні, загибав усіма смертями людськими, звірячими, рослинними: палав, як дерево чи церква, гойдавсь на шибеницях, розлітався прахом і димом од вибухів катастрофічних. З м’язів моїх і потрощених кісток варили мило в середині двадцятого толіття. Шкіра моя йшла на палітурки і абажури для ламп, валялась на дорогах війни, виутюжена важкими танками останньої війни людства. І сталось так, що я не стримався одного разу і, вигукуючи з полум’я бойові гасла й заклики до лютої помсти ворогам, гукнув: «Болить мені, болить!»

  • Чого ти крикнув? — укорили мене.— Що призвело тебе до цього в такий великий час — біль, страх?

  • Страждання. Я художник, пробачте, і уява завжди складала мою радість і моє прокляття. Вона раптом зрадила мене. При спогляданні лиха здалось мені на одну якусь мить, що загибає не село моє, а весь народ. Чи може бути щось жахливішого в світі?!

Бесіда

  • Хто виступає у творі оповідачем? (Сам письменник)

  • Яка особливість розповіді виявляється в прослуханому уривку? (У повісті письменник виступає у двох іпостасях: як автор і як герой творумалий Сашко. Тому розповідь має двопла- новий характер: перший планце передача вражень малого Сашка, який пізнає світ, а другий планце роздуми зрілої людини про життя. Цей уривокдругого плану, на відміну від попередніх, які є зразками першого плану.)

  • Які почуття автора знайшли вираження у фрагменті? (Це крик душі письменника, який біль усього народу сприймає як свій власний. У цьому епізоді показ кровного зв’язку письменника із своїм народом набуває кульмінаційного звучання.)

  1. й і 5-й уривки

«Дядько Самійло не був ні професором, ні лікарем, ні інженером. Не був він, як уже можна догадатись по одному його імені і по тому, що тут писалось, ні суддею, ні справником, ні попом. Він нездатний був на високі посади. Він навіть не був добрим хліборобом. Він вважавсь поганим хліборобом. Його розумових здібностей не вистачало на сю складну і мудру професію.

Але, як і кожна майже людина, він мав свій талант і знайшов себе в ньому. Він був косар. Він був такий великий косар, що сусіди забули навіть його прізвище і звали його Самійло-косар, а то й просто Косар. Орудував він косою, як добрий маляр пензлем,— легко і вправно. Коли б його пустили з косою просто, він обкосив би всю земну кулю, аби тільки була добра трава та хліб і каша».

«Ворона знала кожного з нас як облупленого, бачила — хто чим дише і чого хоче. Раз батько, розсердившись за дощ, що вона накаркала, попросив Тихона Бобиря, єдиного мисливця на всю округу, застрілити її з шомпольної рушниці. I що ви думаєте? Не встиг ще батько затулити рота, як вона знялась із своєї сокорини й перелетіла за Десну на високий дуб. I хоч Тихон категорично відмовився стріляти не дозволену законом божим птицю, вона повернулася з дуба тільки ввечері і накаркала такого дощу й грому, що погноїла все сіно.

Тут читач може сказати, що така ворона нетипова і що дощ міг погноїти сіно і без її каркання, і без дідового кашлю, на основі чисто наукового метеорологічного прогнозу. Я скажу,— так, можливо. Але я й не збиравсь писати про типове. Я описую тільки таке, що було колись на Десні якраз тамечки, де в неї впадає Сейм.

До речі, раз уже мова зайшла про погоду і про мисливця, який одмовився вбивати вищеописану ворону, доведеться описати й самого мисливця. Тільки для повноти картини спробуємо, змалювати його неповторний образ не звичайним способом, а, так би мовити, з точки зору качок, що водились у нашому озері. Зробити це доведеться не так для красоти стилю, як для більшої правди, бо він же качок убивав, а не вони його.

  • О! Вже кульгає. — кряче було стара качка своїм каченятам. — Киш у ситняк! Ач, хитається, добра б йому не було.

Каченята миттю ховались хто куди, качка теж непомітно зникала під воду. На озері створювалась тиша. До берега наближався Тихон з рябим мисливським собакою. Якщо, пустуючи серед латаття, каченята робились неслухняні, збентежена мати качка місця собі не знаходить:

  • А рятуйте, цілиться! Бачите? Зараз бахне так, що пір’я з когось полетить.

Тихон Бобир дійсно вже цілився з берега.

  • Ну, що ж тепер буде? Ой пробочку, пропали ми. Тихо ж бо, кажу, не хлюпайте, бодай ви повиздихали!..— крякала качка з розпачу.

Каченята притихали й не рухались. Ніде не шелесне.

Так. Ну, тепер, поки гряне той постріл, ми маємо час розповісти про Тихона зі свого, людського боку. Чоловік він був бідний і тому, аби не витрачати зайвих зарядів, мусив зробитися снайпером. Проте вбивати диких качок йому доводилось нечасто. Чому? Ось чому. У Тихона одна нога не була в злагоді з другою. Вона була значно коротшою, тоненькою і не розгиналася навіть у сні. Внаслідок такої діалектики природи всі качки, нирці, курочки, чайки, все наше птаство впізнавало його ще здалека і ховалось у ситняк або у воду, під латаття. Так чином навіть крива нога і та часом служила гармонії природи, її рівновазі.

Крім того, гармонії природи у великій мірі сприяла і Тихонова рушниця. Вона була така старовинна, що її курок мисливець носив завжди в кишені і надівав його куди слід вже перед самим пострілом. Цілитись Тихон любив довго.

  • Ну стріляйте вже, дядьку,— шепочу я Тихонові, а серце завмерло від страху: ну, зараз трахне! — Стріляйте. Он вже випливають. Хіба не бачите. Ну, дядьку!..

Я хутко набираю повітря і перестаю дихати. Від до того чекання роблюся синім. Однак пострілу не відбулося. В самий найвирішальніший момент раптом виявилась відсутність курка. Де курок? Він, певно, одвалився і загубивсь у траві. Довго ми шарили кругом у траві й під кущем, вже сонце почало заходити,— нема курка. Ой який я нещасний! А тут качки розлітались і сюди і туди. Стара теж помітила, що в нас діла погані, й собі випливла з цілим виводком.

  • Стріляйте вже, чого поснули! — чути, гукає здалека батько.

  • Ні, дядьку, сьогодні не вийде. Курок, мабуть, чи не дома в жилетці забув,— сумно відповів батькові Тихон і закульгав до села.

Бесіда

З якою метою письменник уводить образи Самійла й Тихона? (Філософськи осмислюючи дитячі роки, письменник доходить висновку, що саме звідти він виніс любов до праці, до людей, до природи. Що прості хлібороби, такі, як його батьки, як Са- мійло й Тихін, навчили його, малого, трудитися, творити добро, любити землю і працю на ній. В образі Самійла письменник у художній формі звеличує руки селянина, які символізують працьовитість усіх хліборобів. А коротконогий мисливець Тихон Бобир, що, йдучи на полювання, забув дома курок від рушниці, уособлює добродушність і лагідність селянської натури.)

  1. Засвоєння понять теорії літератури

Кіноповість (грецьк. kmeo — «рухаю») — твір кіномистецтва, сюжет якого порівняно складний, базується на цілій низці подій і в якому досягається епічна широта охоплення зображуваної дійсності. Разом із тим у другій половині XX ст. набуло поширення інше значення цього терміна: наголос переноситься зі слова «кіно» на слово «повість». Так, кіноповістю називають сценарій, зумисне перероблений для читання (під час переробки вилучаються специфічні кінематографічні терміни, розширюються діалогічні сцени, вводяться ліричні відступи, граматичний теперішній час змінюється минулим тощо). Окрім того, кіноповістю називають повість, що створена зі свідомою орієнтацією на певні кінематографічні прийоми оповіді (подрібнення дії на короткі епізоди, лаконічність діалогу та авторських пояснень, монтажний характер епізодів тощо). Видатним майстром і, певною мірою, першовідкривачем жанру був

О. Довженко («Зачарована Десна», «Україна в огні» та ін.).

Ознаками кіносценарію є фрагментарність, монтажна композиція, лаконізм діалогів, динамізм сюжету. Ознаки повісті — епічний принцип зображення життя, метафоричність, авторські відступи, яскраві пейзажні картини. Осягаючи значні пласти реальної дійсності, автор використовує монтажну композицію, яка нагадує окремі кадри, з’єднані між собою в художню цілісність і творчим задумом письменника, і розвитком художньої ідеї. При цьому важливу роль відіграє оповідач, у вуста якого автор вкладає своє бачення життя, проблем, а також ліричні, філософські чи публіцистичні відступи, що є тим містком, який поєднує окремі епізоди-кадри.

  1. «Мозковий штурм»

Знайдіть ознаки кіноповісті в «Зачарованій Десні».

Сюжет будується на асоціативних зв’язках між спогадами про дитинство. Їх ланцюг такий: буяння городу, «географічні» межі якого сягають старої повітки й погребні з одкритою лядою, де любив спати дід. Це перший кадр. Далі йде спогад про діда, який завершується описом його кашлю-реву (кадр другий), від якого малий Сашко ховається спочатку в тютюн, потім — в огірки та у моркву (кадр третій). Зображення реакції прабабами Марусини — це четвертий кадр. Так цей монтаж замикається просторовою точкою — городом, а в часі — це розповідь-сповідь про дитинство, побудована вільно, невимушено, зокрема тому, що оповідь ведеться від першої особи, у якій зливаються голоси автора та оповідача. Наприклад: «Як ми з батьком і дідом рятували людей, корів і коней, про це можна написати цілу книгу. Це був мій дошкільний героїзм, за який мене тепер, напевно, послали б до Артека. Тоді артеків ще не знали. Давно це діялось». Образ автора дає змогу також поєднати різночасові події, досягнути цим панорамності зображення.

Жанр кіноповісті близький до драми з її динамічними й змістовними діалогами. О. Довженко не тільки майстер живописного кадру, а й чудовий знавець психології, мови свого народу. З цього сплаву народжуються цікаві діалоги, які яскраво розкривають певні риси вдачі героїв: «Збирались ми на косовицю завжди довго. Вже було сонце зайде, а ми ще збираємось. Що клопоту, а лайки, мати лає когось, потім, побачивши мене, як заголосить:

  • Уже на возі, ой!.. Малого хоч би не брали! Комарі з’їдять!

  • Не з’їдять, цілий буде,— сердиться батько.

  • Так утопиться в Десні, от щоб я пропала, втопиться!

  • Не втоплюся, мамо!

  • Невіглас! Упадеш там з кручі в прірву, ой лихо мені!

  • Ну, мамо, чого б я падав з кручі. годі. — я трохи не плачу.

  • Так косою заріжешся. Кажи, будеш плигати поміж косами?..»

У цьому багатоголоссі — вічна тривога матері за дитину, намагання батька привчити сина до самостійності і Сашкове передчуття святковості сінокосу, захвату від найкращої музики раннього дитинства — клепання коси. І як заключний акорд епізоду — ліричний — авторський відступ у народнопісенному ключі: «Я не оглядаюсь. Коло хати мати-зозуля кує мені розлуку. Довго-довго, не один десяток років буде проводжати мене мати, дивлячись крізь сльози на дорогу, довго хреститиме мені слід і стоятиме з молитвами на зорях вечірніх і ранішніх, щоб не взяла мене ні куля, ні шабля, ні наклеп лихий».

Для яскравості зображення О. Довженко використовує різноманітні зорові образи — у пейзажах, портретах, авторських характеристиках персонажів. Це суттєва ознака жанру кіноповісті. У кожному рядку твору звучить ліризм, романтично-піднесене змалювання людей, подій, природи, авторська схвильованість і захоплення рідною землею і рідним народом.

  1. СИСТЕМАТИЗАЦІЯ Й УЗАГАЛЬНЕННЯ

ВИВЧЕНОГО МАТЕРІАЛУ Заповнення візитівки

Жанр твору. «Зачарована Десна» — це лірична кіноповість автобіографічного змісту.

Сповнена радощів і смутку розповідь письменника про дитинство, відтворення картин дитячого світосприймання, зображення життя наддеснянського села та його мешканців.

Ідея. Заклик любити життя, цінувати й берегти все те прекрасне, що робить людину духовно багатою й щасливою. Автор утверджує думку, що митець може сформуватися тільки тоді, коли пізнає історію рідного народу, його культуру й традиції.

Особливості сюжету. Чіткого сюжету і послідовності розповіді в «Зачарованій Десні» немає, бо твір написано не тільки для читання, а й для екранізації. Основну сюжетну лінію створюють оповіді-спогади автора. Спогади є основною формою змалювання життя, композиційним засобом для вираження вражень. Багато авторських відступів, оповідь ведеться від першої особи. Сюжетна двоплановість.

Основний лейтмотив повісті. Гімн людині праці, духовності й красі.

Мова твору. Використання гумору і сатири, прийому контрасту у змалюванні картин життя, багатство тропів і стилістичних фігур.

VL ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ



  • Прочитати кіноповість «Україна в огні».

  • Виписати цитати до характеристики образів-персонажів «Зачарованої Десни».

  • Творче завдання. Скласти сенкан на тему: «Мої роздуми над “Зачарованою Десною”».

  • Випереджувальне завдання. Підготувати повідомлення на тему:

«Історія створення кіноповісті «Україна в огні».

VN. ПІДБИТТЯ ПІДСУМКІВ УРОКУ СУМОК. РЕФЛЕКСІЯ



Закінчити речення: «Зачарована Десна» нас вчить.

(Бажані відповіді: любові до праці, любові до рідного краю, поваги до батьків, любові та бережливого ставлення до природи, чесності, щирості чуйності, спостережливості, працелюбності.)

УРОК № 73




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   59


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал